Текст книги "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

Автор книги: Руслан Найда

Соавторы: Леся Гончар
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Вибирати друзів уважно

Може, це й звучить трохи меркантильно… Але якщо є мета, то рано чи пізно постане питання середовища. «Кожна людина – твій великий Учитель» – говорить давньоіндійська приказка.

Коли в шістнадцять років я вирішив вступати до Художнього інституту, то був звичайним хлопцем з робочого району Києва. Усі мої однолітки тільки й мріяли про гулянки й розваги, та й сам був не від того. Щодня чув від дружбанів: «Та кидай ти своє малювання, пішли краще гульнем!» Дуже важко було відмовлятись…

Але в Київ я потрапив тільки в п’ятнадцять років, і займатись мистецтвом перед тим не було можливості. Мої майбутні конкуренти вчились у художніх школах ледь не з пелюшок. Уся надія була на самого себе… Тому й прийняв рішення – щодня по дві години малювати або ліпити, щоб надолужити втрачений час. А так хотілося попити пивка в нивківській компанії!

У метро і тролейбусах люди з цікавістю озирались на мій альбом, не пригадую жодного негативного погляду, охоче позували, хоч і не завжди виходило добре… Ех, старі, добрі радянські люди! Тоді й вирішив жити за формулою, яка й досі допомагає мені в житті. За формулою «Не йти за натовпом».

Натовпом для мене тоді були однолітки, які слабо уявляли своє майбутнє, мислили одним днем наперед. Вони щодня горланили під вікнами, запрошували пити пиво… Мабуть, горланять і досі, хоч у Києві мене вже давно нема. Від них я навчився, як не треба робити. Слухати їхні поради, як і поради батьків, було для мене тратою часу і нервів.

Для бізнесу це також важлива формула: коли кожен другий у місті займається тим, чим і ти, – настав час зайнятись чимось іншим. Працювати в стабільному ринку – все одно, що працювати на зарплату. А з друзями добре, коли й ти й вони дивитесь на життя в одному напрямку…

Ніша

Для досягнення мети – фінансової, духовної, будь-якої, потрібна формула. Якось одна знайома в Києві, сидячи за традиційним в Україні шашличком, з інтересом запитала:

– Ну як, ти знайшов уже в Америці свою нішу?

Я замислився. На Брукліні ніша називалась «золотою жилою». Мені особисто більше підходило слово «формула». Якщо людина втомилась від того, чим займається, не може достойно заробити – це означає, що формула вже не працює. Час її змінити.

Особисто мені до вподоби швидкі формули. Для кожного вони можуть бути різні, але не затягуйте їх на півжиття, бо тоді неодмінно можна потрапити в пастку тимчасовості. Для одних формула – в аспірантурі, для інших – на фермі або фірмі. Але формула завжди має бути швидкою. Щоб вистачило життя її поміняти, коли раптом не спрацює…

– Ні, – відповів я знайомій на запитання про нішу. – Шукаю і вчуся.

В Америці кажуть: учорашній день завжди минув. Думай глобально і вчися швидко. На практиці важливо лише те, як швидко ми можемо вчитись. Ця здатність безцінна, і вона дає можливість бути на гребені хвилі сьогодення.

«Спасєніе утопающіх – дєло рук саміх утопающіх». Ільф і Петров

Іншими словами, коли починаєш тонути, забудь про друзів, яких так ретельно вибирав…

Пригадую постійні сварки батьків через фінанси, коли ми з братом ще вчились у школі і повністю залежали від них матеріально. Хронічна нестача грошей, звичайно, і на нас позначалась. Особливо бракувало одягу і хоч якихось кишенькових монет. Ніяк не міг зрозуміти, чому в наших батьків, з непоганими на той час зарплатами, ніколи не водились гроші…

Ще тоді поклявся – досягнути фінансової незалежності і мати змогу на рівні утримувати не тільки власну сім’ю, а й допомагати рідним. Тоді я був ще шмаркачем. Треба було вивчитись, зміцніти фізично, набути життєвого досвіду. Я відчував, що повинен зробити це сам, бо в одному човні з батьками потону. Усе це відчував, хоч сказати, що розумів, не можу.

За будь-яку ціну я вирішив не потонути сам, утриматися і зміцніти матеріально. Яка ж користь від мене рідним, коли сам ледь животітиму зі своїм мистецтвом? Тільки згодом прийшло розуміння головної помилки моїх батьків у культурі грошей – великий брак самодисципліни. По суті, вони все своє життя прожили, як американці, задовольняючи свої потреби в момент їх виникнення!

Шварценеггер якось сказав в інтерв’ю: «Найголовнішим у досягненні свого успіху в житті вважаю самодисципліну». Мені думка дуже сподобалась. Якщо не бути здатним контролювати себе і свої пристрасті, можна забути про фінансову незалежність. Мета так і залишиться метою, приємним сном…

Здатність відмовитись від того, що здається необхідним або дуже кортить мати саме зараз – основна риса майже всіх емігрантів, які приїздять до Америки в пошуках кращої долі. Водночас американець-споживач звик мати те, що забажає сьогодні й негайно. Тому вони й живуть все життя в боргах.

Під час спілкування з мислячими аборигенами ЮЕсЕй з’ясувалось: вони переконані, що всі іммігранти мають більше шансів на фінансовий успіх, ніж уродженці вільної країни. Завдяки більшій сфокусованості і неможливості відступу. Ну справді, не повертатися ж? Перемогти і прорватись – кредо іммігрантів. На мою думку, основна відмінність між аборигенами цієї країни й іммігрантами – і є ота самодисципліна, здатність внутрішнього контролю. Як правило, люди такого вибору потрапивши сюди, вже пройшли тернистий шлях. Тому вони інші, ніж ті, хто залишився вдома. Це ті, хто не хотів миритись із порядками своїх країн третього світу, і ті, хто шукав інших шляхів. Ці люди – переможці, а їхній двигун – самодисципліна.

Не скупися і віддавай!

На третьому курсі Художнього інституту нам виплачували непогану стипендію, та й підробити я ніколи не відмовлявся. Але з дитинства виробилася звичка – економити. Та ще й звичка бути скупим… Ніби це було й добре – не витрачати зайвого, контролювати себе. Та якось я почав помічати, що творчість гальмується через власне скупердяйство. Я вже не був школярем, якому хотілось пару монет на морозиво. Студент, молодий скульптор мав знайти для бізнесу інший підхід.

Потроху приходило розуміння, що гроші призначені не тільки для того, щоб складати їх під ліжко. Мій однокурсник порадив: «Не скупися, як потрібно для справи». Відтоді істина, що гроші для тебе такий же інструмент, як стек для скульптора, засіла в голові. І моє мистецтво від цього тільки виграло. Уже в Америці на власному досвіді переконався, якою безцінною може бути двохсотдоларова послуга адвоката чи банкіра. Скупість може бути як корисною, так і шкодити!

Тепер про віддавання. Одна знайома погостювала в Америці зо два місяці і поверталась додому. Напакувала дві валізи – і обидві подарунками для рідних і друзів. Нічого не везла собі. У неї питали: для чого тягнути через півсвіту те, що тобі самій непотрібно? Вона відповіла: «Дуже люблю робити подарунки. Вони завжди якось повертаються…»

У людині природою закладена потреба віддавати: в давнину купці приносили богам у дар найкращий товар, пастухи – найкращу вівцю з отари. Людина відчуває внутрішню потребу в доброчинності. Дехто використовує її, як магію: дам гроші на церкву – підпишу вигідний контракт.

Але хіба можна допомогти людям, коли самому потрібна допомога? Чи можна бути меценатом для культури за дві копійки? Бідні люди подекуди скупіші й жадібніші, ніж багаті. Віддавати може бути потреба навіть нематеріально. Часом порада може виявитись безцінною. Або власний приклад надихатиме ближніх. Написати книжку, збудувати церкву в селі, звідки родом, це реальний вклад капіталу!

Бруклін і його уроки

– Я хочу в Нью-Йорк, столицю світового мистецтва…

– Добре, але ми їдемо в Бруклін.

– То це ж – Нью-Йорк? – і тоді я почув видатний вислів: «Бруклін – це не Нью-Йорк, а Нью-Йорк – це не Америка…»

Я їхав у Нью-Йорк і не знав, що мене чекає Бруклін. Але саме там почалась моя справжня американська освіта, і я не шкодую за жодним днем, там проведеним. Що ж воно таке, Бруклін? Район трохи схожий на київську Шулявку, але живуть тут вихідці з усіх світів, країн і континентів. Про Америку тут можна дізнатись усе, що треба, знайти роботу нелегалові, вивчити мову, розкрутитись і роздивитись.

Туди й везла мене на своєму древньому «шевролеті» київська знайома художниця, а по дорозі ділилась здобутими на імміграції істинами: «Якщо хочеш залишитись в Америці – Брукліну тобі не обійти…» Мені тоді було море по коліна, але дуже хотілось працювати Художником.

І тут київська знайома теж допомогла. Уже через три дні після прибуття в Бруклін, закривши тріумфальну виставку у Вашингтоні, я працював Художником у скляній майстерні на 80-й вулиці.

Майстерню минулого року відкрили Майкл і Джул – мої теперішні боси. Обидва ще дітьми виїхали до Ізраїлю з України, тоді правдами і неправдами емігрували в Америку і от здійснювали свою мрію – розпочали власний бізнес. З нього і почалися мої капіталістичні університети…

Був то 1993 рік. Соціалістична ментальність домінувала в моєму мисленні, а брак життєвого досвіду довершував букет дилетантства. Щоправда, я був відкритий до всього нового і, як губка воду, всотував знання, які не здобути з книжок.

Не працюй за гроші

Чудовим осіннім американським ранком я прийшов влаштовуватись на роботу. Партнерам майстерні «Скляний Палац» потрібен був графік зі скульптурним ухилом. Я гордо ніс під пахвою портфоліо своїх творчих робіт, налаштований неодмінно ошелешити ізраїльтян своїм талантом і отримати роботу.

Те, що я побачив на 80-й вулиці, ошелешило мене. Переді мною стояли два типові роботяги-бруклінці, в засмальцьованому одязі й дірявих кросівках. Здавались вони людьми зовсім далекими від мистецтва, та й «Скляний Палац» більше скидався на трущобу з більш-менш підфарбованим фасадом.

– Привіт, я Майкл, у минулому житті Міша. А це Джул – колись Юлік, – заговорив молодший, підтягнув екстрапотерті джинси і запросив усередину.

Я підупав духом. Простим склярем бути не хотів…

Але Бруклін повен несподіванок. Уже через півгодини розмови з моїми майбутніми босами я побачив, що перше враження про них склалось помилкове. Вони добре розбирались і в мистецтві, і в бізнесі, планували встановити апарат для піскострумного різьблення скла і створювати скляні панно для всього Мангеттена. Обіцяли золоті гори, але платили три долари на годину…

Одразу помітивши мої вагання, Майкл мовив на своєму російсько-англійському суржику:

– Што тут думать? Ти освоїш новий фах, побачиш, як працює бізнес ізсередини. Ми не можемо тобі зараз добре платити, але ж набуті знання тебе зможуть колись прогодувати… На Брукліні кажуть: «Ніколи не працюй за гроші…»

Майкл узявся уважно розглядати моє портфоліо, досить розумно його коментуючи. Цим він мене й переконав!

Не працюй на когось і будь сам собі босом

Ніхто й ніколи ні в Америці, ні в Україні чи в світі – не задоволений своїм начальством. Зрозуміло чому. І я в перший рік попався на той гачок… Доводилось працювати вечорами, часу на власну творчу роботу зовсім не вистачало. Майкл із Джулом повторювали по п’ять разів на день: «Як нам буде добре, то й тебе не образимо».

З часом вітрина і кімната замовлень «Скляного Палацу» вилюдніли й заграли зразками нових робіт на склі. Настрій босів також покращився, а разом з тим і моя зарплатня. Та головне – я почав усвідомлювати, що більше від босів я ніколи не зароблю!

Мене цікавило все: як вести бізнес, які для цього потрібні папери, який капітал. Одного разу запитав:

– Майкле, а скільки потрібно грошей, щоб почати власний бізнес?

Він насторожився, але відповів:

– Не так складно почати, як втриматися. Особливо важливий завжди перший рік. Доводиться працювати по чотирнадцять годин, ти ж знаєш… Самі часто без зарплатні…

При всій відкритості він одразу ж заспівав знайому пісню:

– Повір, тобі не треба думати про власний бізнес. Допоможи нам стати на ноги, і ми тебе не образимо. Будеш як сир в маслі, Великим Художником у столиці світу – Нью-Йорку… Мєчта!

Майкл знав, куди бити… Але і я зрозумів, що рано чи пізно стану сам собі босом, а також – що Майкл за мене тримається. Щодня він щедро пригощав пончиками із сусідньої пекарні й моєю улюбленою китайською їжею. Не міг тільки збагнути, чому він за мене тримається – в Нью-Йорку ж тисячі художників і половина з них – безробітні…

Тільки маючи вже власну справу, я збагнув: одна з найбільших проблем у бізнесі всіх часів і народів – кваліфіковані робітники. Без таких власникам самим доводиться працювати вдвічі більше, а це не входило в їхні плани. У свої двадцять три роки я був кваліфікованим робітником для Майкла й Джула.

За традиційним ланчем з китайською їжею боси завжди говорили про бізнес, як краще його облаштувати, а я їв і мотав собі на вус. Вони часто сварились, але коли доходило до найважливішого – життєздатності справи, – завжди могли порозумітись. Одного разу я став свідком такої суперечки. Джул лютував:

– Хіба це в нас бізнес? Справжній бізнес не повинен вимагати моєї присутності!

Далі партнери перейшли на «хівру», свою третю мову спілкування. Я здогадався по інтонації, що незрозуміла мова багата фразеологічно… Джул продовжував:

– Якщо я працюю тут зранку до ночі – це вже не бізнес, а моя робота. Я тоді найманець у самого себе!

Майкл відпирався, як міг:

– Коли не хочеш працювати – навіщо заварював зі мною цю кашу? Грав би собі в біржу чи сидів на старій роботі. Або винайди електричну лампочку врешті-решт, як Едісон, і збирай все життя процент з кожної!

Часто розмови партнерів у ті часи були мені так само зрозумілі, як їжакові знаки дорожнього руху. Та суть розмови не викликала сумніву. Джул підсумував:

– Тому і вляпався в бізнес з тобою, бо не було достатнього капіталу… Мав би досить бабла для початку – не сидів би тут дні і ночі!

Того вечора боси ще довго сиділи за китайською їжею навколо столу й вирішували питання виживання бізнесу… Підсумували:

– Гроші повинні працювати на тебе, а не навпаки!

На другий день я був у майстерні на дев’яту ранку, як звичайно. Майкл вже різав шматок скла – замовлення якоїсь ранньої пташки.

– Бачиш, ти тільки приплентався, а я вже на роботі з сьомої і встиг заробити кілька центів! Сідай снідати.

На їжу боси ніколи не скупились, як би не було сутужно. Ми завжди зранку снідали на роботі, і це по-справжньому допомагало налаштувати нормальну робочу атмосферу. В результаті вигравав бізнес. Бо працював уже ніби по дружбі і викладався трохи більше, ніж робив би це на голодний шлунок.

Я спитав Майкла про вчорашню розмову і взагалі, як він уявляє собі бізнес. Що воно за диво?

– Розумієш, найголовніше в бізнесі, щоб гроші працювали на тебе, а не ти на них. Багаті стають ще багатшими навіть не поворухнувши пальцем…

– ??? – оформилось моє німе запитання.

– Бачиш – усе залежить від ідеї. З неї починається прибуток! Якщо ідея правильна і розрахунок вірний, усе стане на свої місця.

Кип’ятильник закип’ятив воду. Ми заварили чай і влаштувались за столом, струсивши з нього залишки битого скла. Майкл розговорився:

– Дивись, п’ять років тому ми з другом мали такий же бізнес. Тоді ми добряче пересварилися, і я вийшов зі своєю часткою у тридцять штук. Спитай мене, де ті гроші зараз – просадив, проїв, прогуляв. Бач, заробити можна – відкласти важко. Мені одразу ж треба було почати нову справу, або хоча б вкласти гроші в цінні папери. А я – купив собі дорогий годинник, дружині – камінчиків, класну машину в кредит… Уже за кілька місяців на рахунку гуляв вітер, і дружба загула… Моя найбільша помилка, через яку я тепер і морочусь тут з тобою, – треба було купувати не пасиви, а активи!

– Майкле, а що воно таке?

– Усе дуже просто. Пасиви: машина, годинник, одяг, майно, собівартість яких з кожним днем тане. Активи: нерухомість, цінні папери, золото – їх вартість щодня зростає. Якби я купував щось таке, що давало б мені прибутки, було б усе ОК. А я ще й набрав алігаторів-кредитів, вони мене і з’їли… Їх же годувати треба, як от тебе, наприклад…

Майкл подивився на годинник.

– Ну, нема чого тут розсиджуватись. Твій час – мій актив.

Ніколи не плати гроші наперед

Я навчився гравірувати піском на склі цілі картини й рельєфи, і справи «Скляного Палацу» пішли вгору. За мистецтво в Нью-Йорку можна взяти вдесятеро більше, ніж за звичайний шматок скла, вірили мої боси. Щодня я чув від них: «Ну що, є нові ідеї? Думай, Художнику, думай!» І я думав – ніхто й ніщо мене не стримувало. За кілька місяців вітрина сяяла на весь Бруклін зразками художнього скла. Були тут різні техніки: різьблення, скульптури зі шматків скла, вітражі й позолота. Люди починали це все замовляти, потік готівки став збільшуватись. Джул повторював:

– Якщо в бізнес не тече потік готівки, це все одно, що в артерії не тече кров.

Сам Джул розробив своєрідну систему, як втримати готівку всередині бізнесу: – Діставай гроші з гаманця в останню чергу… Не розлучайся з ними до останнього!

Це дає тобі можливість придумати інші комбінації, бажано без витрати власних фінансів.

Мені відкривались нові бруклінські премудрості:

– Коли тобі треба зібрати інформацію, розпитати, розвідати, – роби це перед тим, як заплатити. Виклав гроші – інтерес до тебе миттєво зник. Мій закон – плати собі першим.

– Слухай, Джуле, я не розумію. Якщо не платити нікому або затягувати з оплатою, то справа може просто зупинитись? Або залізеш по вуха в борги…

– Ти сприймаєш фінансовий світ в чорно-білих відтінках. А насправді їх не існує взагалі. Є лише відтінки сірого… Ось тобі приклад. Ми купуємо щомісяця скло з Канади. Його нам продають у кредит, який треба сплатити за тридцять днів. За цей час ми засклили яхту містерові Вічоні, але він може заплатити тільки через два тижні. Якби я не погодився, він би пішов до конкурента… Що я роблю: відтягую оплату Канаді якнайдовше, використовую їхнє ж скло на виконання замовлення, отримую гроші від Вічоні – тоді виплачую Канаді. Тобто, використовую чужі гроші на оплату свого рахунку – різницю кладу в кишеню.

– Виходить, треба використовувати гроші інших людей, свої тримати при собі й розраховувати на власну голову, тобто на свій інтелектуальний капітал?

Я починав розуміти: саме за таким принципом працюють усі банки.

– Заглиблюватись у свої збереження – дурна й небезпечна звичка, – підсумував Джул. – Коли заборгував, найперше використай своє творче мислення. Повір мені, завжди щось вигадаєш. А взагалі, я не люблю боргів. І не влажу у великі. Абсолютна правда – розплачуватись прийде час. Але треба розуміти, коли.

На цьому слові задзвонив телефон. Джул зібрався й поїхав на полювання за потенційним клієнтом.

Замовлення треба брати

За дві години Джул повернувся в чудовому настрої. Майкл уже був у майстерні й допомагав мені в художній роботі порадами, від яких вже нудило.

– Які новини? – спитав Майкл.

– Узяв замовлення!

Іноді мені здавалось, що перспектива на кругленьку суму для моїх босів була бажаніша, ніж секс, без якого не обійдеться жодна розмова в чоловічій компанії…

Джул остудив партнера:

– Не спіши радіти… Я не знаю, як його виконати…

Майкл спохмурнів:

– Так навіщо ти його брав, коли не знаєш, як зробити?

– Гроші занадто добрі…

Мені було однаково, скільки заробить бізнес, адже зарплатня залишалась незмінною за будь-якого сценарію, але заінтригувало, як Джул збирався виплутуватись. Його філософія була проста:

– Гроші треба брати, коли йдуть до рук, готовий до цього чи ні. В Америці виконати можна все! Як і скрізь у світі…

Таємниче замовлення полягало ось у чому. Один із численних друзів моїх босів мав свата – директора школи в сусідньому штаті Нью-Джерсі. Для школи штат виділив гроші на спорудження скульптури перед входом. То мала бути чи казкова Аліса з Країни чудес, чи то Дороті з країни Оз, виконані з нержавіючої сталі з дотриманням усіх вимог техніки безпеки. Ні про зварку, ні про сталь Майкл і Джул поняття не мали…

Сума за роботу своєю круглістю перекривала всі сумніви. У разі невиконання контракту можна було чекати серйозних неприємностей, аж до закриття бізнесу владою штату. Джул тремтів і не приховував цього.

Я мав чудову скульптурну освіту і від роботи ще досі не відмовлявся. Принаймні творча частина покривалася. Залишалось ще з півсотні інших проблем для вирішення… Не вдаючись у подробиці безсонних ночей наступного місяця, скажу одне: у березні скульптура Аліси стояла перед входом у нью-джерсійську школу, й усі були задоволені. Мені виплатили премію, а Джул, урочисто вручаючи чек, поплескав по плечу й самовдоволено мовив:

– Ніколи не будь посередністю! А замовлення треба брати завжди…

Не давай дітям грошей

Минуло кілька місяців. Робота в майстерні уже не дуже вимотувала. Мені подобалось, що займався художніми речами. На жаль, усі мої витвори належали «Скляному Палацу», і це депресувало. З особистого досвіду скажу – основною причиною незадоволення людей своїми посадами мені здається є брак свободи. Вісім годин життя щоденно мусиш віддати за гроші. Від такого марафону втрачається здатність мислити взагалі…

Я запитував себе: чому? Зрозумів – в основі лежить страх – причина номер один. Усі хочуть влаштуватись і мають природний страх за майбутнє. З’являється сім’я – страх за її долю. Тоді ми починаємо вчити своїх дітей того, що знаємо, нав’язувати їм свої погляди і висновки. Чому? Бо боїмось за їхнє майбутнє. Насправді ж готуємо власним дітям пастку, точнісінько таку, у якій самі просиділи все життя. Страх засліплює, і ми не бачимо справжньої реальності.

Засліплює також лінь – причина номер два. Навіть ті, хто має зайнятий вигляд, насправді часто-густо просто бігають від проблем. Лінь не дає поглянути правді у вічі. Якщо проблему ігнорувати, вона лише росте і поступово з’їдає людину зсередини…

Від Майкла з Джулом я навчився розбирати будь-які проблеми і ситуації, аж доки не знаходили вихід, прийнятний для обох. Від порозуміння залежали їхні прибутки, і партнери готові були бути один одному психотерапевтами в будь-який час дня й ночі. Аби не пересваритись… Аби через непорозуміння не поставити під загрозу бізнес…

Одного ранку Майкл уперше запізнився і не відкрив, як звичайно, двері майстерні о восьмій. Коли прийшов Джул, ми поснідали вдвох і почали роботу. Через годину з’явився Майкл, сяючи від щастя!

– У мене буде дитина! Я скоро стану батьком!

Ми від душі привітали Майкла. Він радісно вів далі:

– Я тепер працюватиму втричі більше! Не хочу, щоб моя дитина поневірялась, як я. Моя дитина успадкує від татуся великий бізнес і буде багатою і щасливою!

Заварили чай. Я зганяв до пекарні на сусідню вулицю. Там булочник Адель із Сирії випікав смачнющі бублики та солодощі. Коли я повернувся, мої боси вже сварились. Цього разу суперечка зайшла про дітей. Джул мав шестирічного хлопчика і голосно доводив Майклові:

– Ніколи не давай дітям гроші! Це стримує їхній розвиток як сильних і незалежних особистостей. Ти лише повісиш дітей собі на шию і зробиш їх нещасними!

Той захищався:

– Я просто не хочу, аби мої діти страждали так, як я. Пройшовши дві еміграції, я витратив половину життя на те, щоб просто вижити. Не міг навіть оплатити собі нормальної освіти.

Я розкладав славнозвісні нью-йоркські бегелси з сиром. Боси від вигляду їжі трохи приспокоїлися. Під час вимушеної паузи в майстерні чувся брязкіт чашок, знадвору долинав гуркіт сміттєвоза, вигуки чорношкірих сміттярів, які щотижня по вівторках і п’ятницях вивозили з Брукліна гори сміття. Після другого сніданку Джул подобрішав і перервав мовчанку:

– Я лише хотів сказати, що замість давати дітям гроші, краще навчити їх гроші робити. Я не маю на увазі зарплатню за допомогу по дому чи щось таке. На зарплатню працюють робітники. Так ти виховуватимеш у дітей мислення робітників, а не підприємців. Трутнів з атрофованими мізками…

Майкл тихо жував свій знаменитий на весь світ нью-йорк-ський бегел-бублик. Видно було, він погоджується. З іншого боку, було очевидно – важко йому буде відмовляти собі й людям, яких він любить, заради правильного виховання…