Текст книги "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

Автор книги: Руслан Найда

Соавторы: Леся Гончар
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Майже щовечора Антуан розважав натовп піснями під банджо, і це його неабияк радувало. Овації і схвальні відгуки завжди наснажували гусака на нові звершення. Єдиною складністю було те, що тепер йому доводилось вивчати багато нових пісень з радіо, аби поповнити репертуар. Так гусак перейшов на джаз і легку музику Карибських островів, яка дуже подобалась відвідувачам Салуну.

Джекі (так її тепер тут називали) подружилась з Устрицею, яка переповзала дюну з океанського узбережжя майже щосереди, щоб узяти участь у жіночих посиденьках. Її розповідям про свою богемну вдачу і мистецькі проекти не було кінця. Джекі спершу намагалась побачити хоч щось із шедеврів Устриці або хоча б її портфоліо, доки не стало зрозуміло, що Устриця є великою художницею тільки на словах.

Чванливий Герон кілька разів спробував був повечеряти в Салуні, але мало хто хотів приятелювати з ним, врешті-решт він зрозумів, що тут він небажаний гість, і повернувся ловити жаб. Так звані дикі Мустанги стали Антуановими найкращими клієнтами: вони були ліниві, алкогольно залежні, але завдяки статусу місцевих знаменитостей їхнє життя складалось із суцільних розваг або жебрання в туристів. Антуанові було легко з ними спілкуватись. Банда канадійських гусаків-марихуанщиків теж іноді залітала розважитись. Зла вони не тримали і трохи побоювались співвітчизника за високу «підписку».

Ренжер Сем сам навідувався послухати гусакового співу та почаркуватись після роботи. Щовечора він повертався в місто, яке виднілося вдалині, там на нього чекали жінка й дрібні діти. Саме з того міста і приходили по інтернету вказівки, як Семові урядувати на острові, на що він постійно нарікав. Виявилось, що і його влада була досить обмеженою і залежала від невидимих босів.

Тільки Жаклін дедалі більше сумувала за засніженими сосновими лісами Канади. Часом одноманітні океанські краєвиди вганяли її у справжню депресію. Бізнес ішов блискуче, гроші текли рікою, але неспокійна гуска все частіше поглядала на північ. Тож і не дивно, що коли настав час гускам нести яйця, Джекі категорично заявила, що робитиме це тільки вдома.

Жодна екзотика приокеанського острова й космічні заробітки не могли змусити її лишитись.

Антуанові довелось передати справи Ниркові, домовитись, що той щомісяця надсилатиме йому скромний чек у Канаду і ставитиме час від часу його альбоми карибського джазу, які він планував записати в недалекому майбутньому. Нирок з радістю на все погодився, адже він переймав дуже прибутковий бізнес. Тож одного вересневого вечора усі мешканці острова зібрались перед Салуном й весело проводжали у зворотну путь пару гусаків, які летіли додому відкладати яйця. Так життя внесло свої корективи в Антуанів план, але він особливо й не шкодував, бо рік, проведений на острові Асатіг, був одним з найкращих років, які йому випало прожити.

Овен

Найперше – ода баранцям. Є така порода. Ще їх називають овнами або аресами, хоч з мого досвіду – припнутість до певного астрологічного знака ще нічого не означає. Овен – це риса характеру, і її з іншою не переплутаєш. У таких баранців лобасті голови і міцні ріжки, якими вони трощать все навколо. Хоча надовго їхньої войовничості не вистачає, а після пристрасних баталій з будь-якого приводу вони швидко відходять і охолоджуються. Тут же знизують плечима – мовляв, а ми тут до чого?

Можуть баранці бути жорстокими й егоцентричними, а можуть надзвичайно чутливими і зворушливими. Мабуть, їхні настрої залежать від магнітних бурь… Усі вони – неординарні, яскраві люди, але дехто з них забуває про свій талант, коли не отримує постійного визнання своєї геніальності. Визнання може бути у вигляді компліментів (чим більше, тим краще), а також у формі натовпів папараці, аудиторій і фан-клубів. Основне – щоб потік похвал не припинявся, бо баранцям тоді стає дуже сумно й незатишно.

Найбільша вада баранців та, що вони не вміють слухати, а особливо – чути інших. Щоб достукатись до овна, треба часом пробити три шари залізної броні… Якщо не допомагають благання й погрози, то зробити це можна так: позбавити норовистого овна якогось позитивного моменту його існування, наприклад – обіду. Або ще чогось. Одразу ж тоді баранець загальмує і задумається – що це за непорядок? У той самий момент йому треба висунути ультиматум, і все влаштується.

Інша проблема – як переконати баранця в чомусь. Дуже просто. Треба мимохідь підкинути йому потрібну думку (особливо, якщо та справді раціональна), а через два дні він радісно і захоплено видасть її за свою. Якщо баранець вірить, що він власним розумом і талантом до чогось дійшов, для нього це незаперечний факт.

Проблема щей у тому, що баранці по вінця набиті абсурдними ідеями, кожна з яких для них унікальна і неповторна. Тут варто застосувати цензуру: пропускати повз вуха лавину нісенітниці, а за потрібні ідеї їх хвалити й плескати в долоні. Тоді енергія баранця спрямується в одне річище, а не в тисячі.

Декого такий тип поведінки страшенно дратує, а декому імпонує. Для мене баранці наче гарячі породисті лошаки, яких треба об’їздити. Як і всіх молодих коней їх часто заносить, і тоді не обійдешся без покарання… Але в результаті саме з них можуть вийти «призові» коні.

Дуже від баранців страждають люди миролюбні, спокійні, які всіма силами уникають життєвих протистоянь. Вони й мовчать, доки терпіти вже несила, а коли баранці остаточно сідають їм на голову – вибухають праведним гнівом. А праведний гнів (особливо чийсь інший) тільки підливає масла у вогонь…

Як співіснувати з баранцями під одним дахом? Частково – примусити їх себе чути, частково – махнути на них рукою

і сприймати як ексцентриків. Жити поруч з баранцями може бути суперскладно. А може бути й суперкласно. Найбільш постійне в стосунках з баранцями те, що з ними не заскучаєш за жодних обставин!

Жив у портовому місті один з такої породи баранців, і звали його Рустам. За фахом Рустам був архітектором і мріяв збудувати колись найвищий хмарочос на планеті. Точніше сказати, архітектором він ще й не був, бо щойно закінчив інститут і отримав диплом. Будинків ще не проектував, працював на фірмі й тільки ночами креслив у власному таємному альбомі найсміливіші проекти майбутнього.

Одразу після одруження з молодою казашкою-іммігрант-кою Жиммергуль зажебріло перше велике Рустамове замовлення. У невеликому містечку неподалік планувалось будівництво дерев’яної церкви за старовинними зразками минулого століття. Зовні церковця мала бути точною копією давньої карпатської церкви, а зсередини – модернізована й начинена всіма досягненнями нашої сумнівної споживацької цивілізації… Для Рустама це було не замовлення, а мрія.

В архітектурі його завжди найбільше вабила можливість поєднувати непоєднуване, протилежні форми, створювати нові сміливі комбінації. Шанс об’єднати минуле із сучасним, модерн зі старовиною був для Рустама особливо цікавим. Молодий архітектор так хотів отримати замовлення, що аж тремтів від очікування.

Вивчаючи історію мистецтва, Рустам розумів, що для його фаху перше замовлення завжди дуже важливе. Після першого успішно виконаного проекту люди почали б довіряти талантові, щедро йому відміряному. Так сталося з Мікеланджело і Рафаелем, з якими Рустам подумки не соромився себе порівнювати. У його уяві такою вимальовувалась реальність професії будівничого, реальність, яка існувала ще в Греції й Римі, а тоді – крізь віки й до сьогодні. Бо кого й коли з породи баранців зупиняли сумніви, якщо вони насправді чогось хотіли досягти? Найменший натяк на сумнів, що з’являвся в голові Рустама, завжди заступало питання: якщо змогли вони, хіба я – гірший? Молодий архітектор щиро вірив у свою здатність подолати труднощі початку творчого шляху і досягти світового рівня в ремеслі. Він чітко уявляв, як перше велике замовлення неодмінно прокладе шлях до гарного життя видатного митця.

Та була одна дрібничка: Рустам майже нічого не знав про дерев’яну архітектуру. У студентські роки він не надавав особливого значення такому нетривкому й неграндіозному матеріалу, як дерево. Це не зашкодило неодноразовим зустрічам із замовником і врешті-решт за півроку таки переконати його, що він, Рустам, – єдиний архітектор і підрядчик у всій країні, який може виконати таку специфічну роботу. Рустам виграв таки конкурс на побудову дерев’яної церкви неподалік портового міста.

Невдовзі контракт підписали, завдаток виплатили, і молоде подружжя загуляло по кафе і ресторанах. Час ішов, гроші танули, а проект просувався мляво. Коли стало очевидно, що робота не йде – Рустам зажурився. Днями сидів над складними розрахунками, перестав голитись, та робота не клеїлась. Клієнт дзвонив щодня і вимагав остаточний проект до затвердження. Рустам перестав слідкувати за собою, погано спав, перетворився на худорлявого виснаженого привида.

Його молода дружина Жиммергуль відчувала: щось відбувається з її життєлюбним баранцем. Гроші розтанули, а проектом і не пахло. На всі її розпитування Рустам тільки відповідав: «Не хвилюйся, зробимо». Та Жума мало вірила в його оптимістичні прогнози, тож коли Рустам увечері йшов на традиційну прогулянку, вона роздивлялась його розкидані креслення спочатку з цікавості. Жиммергуль була недурна і скоро зрозуміла, що Рустам просто нічого не тямить в роботі з таким специфічним матеріалом, як дерево. Він робив довжелезні розрахунки, які ніяк не вкладались у схему.

Жума пішла в бібліотеку. Вона замовила всі можливі книжки про дерев’яну архітектуру і почала їх сумлінно штудіювати. Далі зробила ксерокси саме з тих сторінок, які могли допомогти Рустамові в його загальмованому проекті. Якось вранці, ніби мимохіть, Жума підклала потрібну інформацію на робочий стіл своєму неголеному, засмученому генієві в дірявих шкарпетках:

– Тут мені трапилось дещо про дерев’яну архітектуру, може, тобі знадобиться, – скромно і ненав’язливо промовила розхвильована неминучим провалом чоловіка Жума й пішла на кухню готувати плов.

Рустам буркнув у відповідь щось нерозбірливе й повернувся до своїх нескінченних розрахунків. Протягом дня він кілька разів зиркнув на Жумині ксерокси. Тоді взяв їх, погортав із саркастичною посмішкою. За дві години Рустам ксерокси таки прочитав і поклав ніби й не чіпав. Тоді глянув на креслення й замислився.

За сніданком він раптом підхопився:

– Евріка! Ось воно! Придумав!

– Слава Богу, – з полегшенням зітхнула Жума, а оскільки була ревною християнкою, перехрестилась.

З новим завзяттям Рустам узявся за проект. Через три дні й три безсонні ночі остаточні креслення нарешті були готові. Замовник їх затвердив, і почали набирати бригаду.

Навесні загуло будівництво. Рустам сам працював по чотирнадцять годин на добу (ще одна притаманна баранцям риса – трудоголізм), але й робітникам не давав передишки. Вони вважали його ненормальним, й іноді ховались від нього, як від напасті. Та Рустам знаходив тисячі способів примусити людей працювати: умовляннями і погрозами, особистим прикладом і ласкавим дружнім словом. Робота просувалась на диво швидко, вже через півроку церква височіла посеред галявини, тільки що без бань.

Креслення бань виявились неправильно розрахованими, незважаючи на постійні Жумині панегірики талантові свого чоловіка, що досі його окрилювали. Двічі Рустам виганяв п’ятиметровий каркас, і двічі його доводилось розбирати. Робота майже припинилась. З червоними очима Рустам сидів уночі над кресленнями, а його щаслива від несподіваної передишки бригада вже третій тиждень покурювала марихуану на запустілому будівельному майданчику.

Жиммергуль в паніці зрозуміла, що на цьому дежавю може скипітися блискучо розпочата кар’єра її чоловіка… Перевтомлений Рустам скнів над паперами і ніяк не готовий був зізнатись у власнїй безпорадності.

Під виглядом студентки, яка пише роботу на тему дерев’яної архітектури Східної Європи, Жума звернулась до десятків федерацій і спілок, щоб роздобути потрібну інформацію. Вона витратила всі свої особисті заощадження на кур’єрів і швидкісну пошту. Рустам тим часом танув на очах від власного безсилля, заростав щетиною і не спав ночами. За два тижні, коли вже весь проект перебував під серйозною загрозою, поштою прийшов жовтий конверт. У привітному листі невідомий каліфорнійський професор бажав успіху з дисертацією студентці архітектури Жиммергуль і залучав детальний опис розрахунків зведення дерев’яної бані певних розмірів. Жума від щастя навіть пустила сльозу.

Увечері Жума прошмигнула в майстерню і тихенько поклала папери на стіл своєму чоловікові.

– Тут дещо прийшло поштою. Я не розберу. Напевно, це твоє… – і так само тихенько вийшла.

Рустам, на межі нервового зриву, жбурнув папери в кошик для сміття і знову занурився з головою в море своїх записів. Через півгодини він витягнув ту кляту пошту з кошика і переглянув, далі почав вивчати детальніше.

На ранок без жодної тіні сумніву у власній геніальності, молодий архітектор радісно повідомив:

– Тепер усе. Я це зробив.

Жума знову з полегшенням перехрестилась і подумки подякувала святому Миколаєві, а заодно й Магомету, за те, що в голові її чоловіка таки залишилась крихта здорового глузду. Оповитий солодким передчуттям успіху Рустам похапцем поголився і помчав на об’єкт.

Через два місяці дерев’яні бані встановили на місце, а ще через три – весь проект було успішно завершено. Раділи всі – замовник, Рустам, Жиммергуль і робітники. Газети зарясніли похвальними публікаціями. Приїздили експерти з усіх усюд оцінювати роботу. Ніхто не знайшов жодної хиби. Преса була в захваті, Рустам ледве тримався на ногах від перевтоми, але шпацирував у хвилях компліментів щасливий і гордий. Його зовсім не хвилювало, що на успішне завершення цього замовлення він витратив втричі більше сил, ніж це б зробила будь-яка інша нормальна людина на його місці. До слова, і кошти він витратив більші, ніж потрібно, тобто сам собі суттєво зменшив гонорар… Але такі дрібниці Рустама не обходили – його хвилював результат.

Дивовижної краси дерев’яна церква височіла на пагорбі неподалік портового міста й приємно пахла свіжим деревом. Хто б не глянув на неї – всім вона подобалась. Зарплати були виплачені, кар’єра успішно розпочата. Рустам взяв вірну Жиммергуль і поїхав з нею на канікули в Париж. Бо хто б що говорив, але є в баранців ще одна незаперечна риса – широта і цілісність натури.

Пірати ХХІ віку

Літак зібрався в потужний згусток м’язів і легко стрибнув у повітря. В утробі весело ворухнулось дитинча. Це була його перша повітряна подорож, і Есмеральда мріяла, як її син колись стане великим мандрівником.

Шлях авіалайнера пролягав по чистому безхмарному небу, на вісімнадцяту довготу північної півкулі – острів Сент-Томас. На п’ятому місяці вагітності Есмеральда взяла собі на тиждень відпустку й вирішила полетіти на Карибський острів – побути на самоті із собою і своєю майбутньою дитиною.

Уже за три години із сірих туманів, холодних травневих дощів і небувалих повеней Північної Америки літак приземлився в мініатюрному аеропорту острова, обніженого ласкавим лазуровим морем, у розкоші квітів, запаху сонця і швидкоплинних, як сон, дощів. Дитинча знову весело заворушилось, ніби у передчутті острівної пригоди.

Автобус підхопив Есмеральду і швидко доправив у готель, де прямо від балкона починався пляж; прозора вода, схожа на якісь фантастичні бірюзові акварелі, лоскотала зір і тіло. Пальми тільки-но починали викидати на пісок химерні суцвіття полудневої тіні, як павичі своє дивовижне пір’я.

Наплававшись, Есме присіла у напівпорожньому пляжному барі з видом на мальовничу затоку, скелястий берег і дивовижної краси захід сонця в таких самих скелястих і кольорових хмарах. Тривога танула, вузли нервів почали розплутуватись, рани й рубці минулого року затягувала солона вода. Так завжди бувало з нею – вода океану, моря, річки, озера чи затоки омивала тіло, її прохолода – душу, очищувала її водолюбну вдачу і наснажувала новою енергією, з якою відновлювалась і віра в життя…

Острівні бари тої частини світу мають свій шарм: неквап, утома від пересиченого сонцем дня, спокій, безкінечне тринідадське каліпсо – музика колишніх рабів цукрових плантацій. Тут же за стійкою можна було й повечеряти всюдисущим чизбургером і насолодитись безалкогольним місцевим напоєм дивного густого рожевого кольору. Напій, як виявилось, видобувався з кори особливої гостролистої пальми і приємно тішив смак.

Через півгодини остання підстаркувата пара американських туристів у незмінних шортах і футболках відбула до апартаментів, а повільний бармен-острів’янин із густою бородою і чіпким, як у сойки, поглядом, намотував безкінечні круги по протоптаній стежці за стойкою. Нарешті він присів і теж задивився в далечінь на вже затемнене глибиною океанського мороку небо, де почали виринати великі колоекваторні зорі. Око Небес, засльозене й тривожне, наче споглядало театр свого творіння…

Есме задивилась на літнього шоколадношкірого бармена, доїдаючи свою вечерю, намагалась вгадати, що він за один. Мускулисте жилаве тіло Мамби напиналось м’язами під квітчастою сорочкою. Навіть раса важко вгадувалася: бронзова від вічної спеки шкіра могла бути чорною, жовтою чи навіть білою – тепер була густо-мідною від сонця.

Раптом сторожко, озираючись на всі боки, до бармена підійшла жінка-аборигенка – місцева. Вона почувалася ніби не в своїй тарілці на цьому ізольованому від зовнішнього світу фешенебельному курорті. Її проста сукня й головний убір, подумалось Есмеральді, скидались на мішковидну кору кокосових пальм. Есме одразу ж помітила, що та теж вагітна.

Схвильовано острів’янка заговорила до Мамби-бармена, який уже вийшов зі свого споглядацького трансу. Густий діалект Вест-індських островів Есме ледь розуміла, хоч він і був різновидом англійської. Усе ж їй вдалось розібрати, що жінка питає поради.

Оскільки відвідувачів, крім Есмеральди, в барі не було, Мамба підлив своїй єдиній клієнтці рожевого соку і сів навпроти острів’янки, уважно її слухаючи. Есме з цікавістю спостерігала. Їй почало здаватись, що вона розуміє, про що йдеться. Жінка питала поради про свою майбутню дитину, вказувала на живіт, про щось просила.

Мамба похитував густою гривою свого скуйовдженого сиво-чорного волосся і взагалі тримався дуже загадково й поважно. Відповідав небагатослівно, театрально завмирав на мить, наче в глибоких роздумах. Тоді підвівся зі свого високого табурета, відійшов, витягнув з великої банки і з’їв червону вишеньку, якими прикрашав свої знамениті ромові коктейлі. Пригостив аборигенку. Повернувся, ще трохи посидів, по тому заговорив.

Кількома фразами він заспокоїв жінку, щось їй прорік, а вона, вдячно кланяючись, увіпхала йому в руку кілька папірців і зникла в густій темряві ночі. Вся ця сцена дуже зацікавила Есме:

– Слухай, Мамбо! Що це було? Про що вона питала і за віщо платила тобі гроші?

Мамба хрипкувато розреготався, трусонув своєю пишною бородою і присів навпроти Есме. Вечір раптом наче затих в очікуванні його розповіді…

Добираючи слова, щоб мова його була більш зрозумілою, загадковий острів’янин пояснив:

– Ні, дитина не моя, я вже застарий… Навіть не питай, скільки мені років. Але ти маєш рацію – вона приходила за порадою. Моя друга професія – обеа-мен.

– Хто-хто? Обеа-мен? – здивовано перепитала Есмеральда.

– Так, Обеа – це старовинна традиція цієї частини світу, релігія аборигенів, від яких уже мало й сліду лишилось… А острів’яни все йдуть до обеа-магів за порадою… Йдуть і йдуть… Ні баптизм, ні католицизм не викоренили її. І не викоренять. От вона й питала: чи буде доля її дитині, чи буде доля їй самій? Бо чоловіка в неї нема.

– І що ж ти їй відповів? – Есме зручніше вмостилася на високому стільчику, загадковість ситуації її щораз більше цікавила, і сам Мамба видавався надто незвичайним персонажем.

– Буде о’кей! І дитина її буде здорова, і чоловік з часом повернеться. Такі вони, наші острівні чоловіки – нестабільні… – Бронзовошкірий бармен клацнув пальцями і задумався над чимось своїм.

– А мені що скаже обеа-мен? – хитро запитала Есме.

Мамба прискіпливо на неї глянув, завмер у відтренованій чи вродженій театральній паузі, наче зважуючи щось, а тоді кинув:

– Ів тебе буде о’кей. І в тебе буде хлопчик здоровий і сильний, це тобі говорить обеа-мен.

Есмеральді було дуже приємно чути таке пророцтво, й хоча в острівні вуду її раціональна вдача не дуже то й вірила, та глибокий казковий вечір на тропічному острові налаштовував на дива…

– Розкажи мені про обеа, я ніколи про них не чула…

Мамба присів на табурет і неквапом почав:

– Ми на Вест-Індії віримо в духів. Називаємо їх джамбі… Вони можуть принести і удачу й біду, любов і багатство, а можуть і несподіваний гігантський рахунок за електрику, як-от мені минулого місяця… Тому з ними треба обережніше – їх треба задобрювати й поважати… Усі знають, що перед тим, як зробити важливий крок, треба спитати поради в обеа-мена і задобрити джамбі, наприклад, коли купуєш новий будинок чи одружуватись збираєшся… А задобрити їх можна всілякими амулетами, травками і настоянками, грибами, що ростуть он у тих скелях…

Мамба невизначено махнув рукою в ніч.

– Грибами? Галюциногенними? – допитувалась Есме.

– Та різні бувають способи, і такими… От і пірати з джамбі дружили, тому й були такі багаті… Я ж то знаю…

– Пірати?

Інтерес Есме до бороданя зростав і вона неодмінно вирішила довідатись, що він знає про піратів. Мамба й сам мав вигляд пірата з легенди, майже як Синя Борода. Дикий, суворий, але чутливий і незбагненний Синя Борода, історію якого Есме пам’ятала ще з дитинства: як він вибудував замок на горі для своєї коханої, а вона втекла від нього з іншим моряком, із того горя і через розбите серце Синя Борода й подався в пірати…

Аби продовжити розмову, Есме замовила собі ще один сен-двіч, бо її майбутній мореплавець потребував поживи, заплатила за склянку рому для Мамби і приготувалась слухати історію про карибських піратів. Мамба зрадів ромові, як кожен острів’янин, і на радощах щасливо підкинув у рожевий Есмеральдин сік дві червоні вишеньки.

– Спробуй вишеньки від обеа-мена. Не пошкодуєш, – чемно усміхнувся бармен.

Есме безтурботно проковтнула вишеньки і голова їй ледь запаморочилась, наче від ковтка шампанського. Мамба маринував вишеньки для своїх відомих коктейлів разом з грибами, що росли на сірих скелях острова… Вони давали дуже легкий і нешкідливий ефект галюцинації, яка пробуджувала уяву людини до стану, коли питання самі знаходять свої відповіді. Спрощено – таким і був секрет острівних обеа-менів: допомогти людині самій дати відповідь на своє питання.

Оскільки в Есме в голові в той вечір ніяких особливо важливих запитань не було, то вишенька просто допомогла їй по-дитячому захоплено сприймати розповідь Мамби, як своєрідний екскурс в історію цієї екзотичної частини планети. Перед очима поставали картини й події, про які вона досі не відала й не здогадувалась… Мамбин голос накочувався і відступав, як невидимі хвилі нічного моря, шелестливо розбиваючись об дрібний пісок…

– Колись потрапив я (чи дід мій? не пам’ятаю…) в іспанську в’язницю. Безневинно – так звані «друзі» допомогли… – Мамба відпив рому і вів далі. – Одного разу приходить офіцер і каже: «Амністія тим, хто добровільно поїде на Карибський острів створювати колонії. Волонтери – крок уперед». Я довго й не думав, хоч відчував, що з краю світу вже не повернуся. Сім’ї в мене не було, і не хотілось молоде життя проводити в холодному підземеллі… Зібралось ще зо тридцять таких «амністованих» – усього десятеро з них були моряками – та й відправили старий корабель з нами – тюремними птахами – на острів Сент-Томас у Вест-Індіс. Оцей самий.

Уже на кораблі, у плетиві безсонних ночей, потерпаючи від морської хвороби, я дізнався від супутників більше про ці острови: про їх незвичний для нас клімат і страшні лихоманки, непролазні хащі з отруйними рослинами та зміями і вічну загрозу від місцевих войовничих карибів-дикунів… Вони, ці кариби, вигнали автохтонів араваків у Пуерто-Рико й на Гіспаньолу, захопили їхні землі. Саме кариби першими зустріли флотилію славнозвісного спаніярда Колумба. Зустріли, звісно, стрілами… Тому висаджуватись на Сент-Томас Христофор не поспішав: наніс острови на карту – і назад до іспанських монархів по нагороди.

Та дороги назад не було, вибір зроблено… Корабель наш таки прибило через півтора місяця до берега неосвоєного тоді острова Сент-Томас (таку назву йому дав Христофор Колумб). Напівживі, але щасливі розбили ми табір. У ті часи більше кораблів тонуло, ніж досягало далеких земель, тому радості нашій не було меж. Десять років облаштовувались, будувались, воювали з карибами, мирились, одружувались з острів’янками, вимирали від лихоманки, народжували дітей… Звели церковцю, заснували місто. Одне слово – колонізували.

Жили мирно, можна сказати процвітали, аж доки англійська корона не розбила нашу іспанську армаду. Доти майже всі Карибські острови належали імперії спаніярдів, моїх предків. Одразу ж Англія, Франція і Голландія повиписували своїм мореплавцям грамоти – дозвіл нещадно нищити всі іспанські кораблі, колонії, поселення й захоплювати землі кожен в ім’я своєї корони… З того й почався великий світовий розподіл Карибських островів. З того й почались пірати…

Європейські корони навіть назву придумали своїм загарбникам у законі – «приватири», тобто приватизатори. Приватири, згідно з грамотами, мали всі права висаджуватись на землі вже колонізовані іспанцями й чинити з ними, як заманеться. А по дорозі вони нищили й топили чужі кораблі в ім’я своїх монархів. Приватир одного короля був піратом для всіх інших королів і попередніх колонізаторів…

Звідти й пішло. Коли на освоєний нами Сент-Томас прибув приватир сер Френсіс Дрейк – він знищив наше місто, церкву, повирізав жінок і дітей. Що нам залишалось? Помста!

Багато минуло часу, доки я зібрав команду, купив корабель на Гіспаньолі – бажання помститись Дрейкові було сильнішим за мене. Часу свого я дочекався. Одного дня мій корабель (під прапором уже відомого на той час Веселого Роджера) розбив і потопив бригантину англійця і самого його відправив до риб…

На землю повертатись мені вже не хотілось, так мий залишились на своїй флотилії під чорним прапором, грабували і мстились за поховані надії на краще…

Саме на цій ноті Мамбиної розповіді у барі з’явився новий відвідувач, замовив рому, отримав його і втупився у плазму телевізора над головою з нудним американським бейсболом. У Есмеральди перед очима ще пропливали картини минувшини, у ту мить вона не сумнівалась, що зустріла не кого іншого, як найлегендарнішого першого пірата. Тим часом Мамба вже звільнився від своїх обов’язків і вмостився навпроти неї з ромом для себе і новим рожевим напоєм для неї. Есмеральді не терпілось дослухати його розповідь.

– На тих каравелах, у тих походах – я й навчився ремесла обеа-мена. Джентльменам фортуни необхідно було привертати до себе удачу. Щоб довше прожити. У мене був талант. І хороший учитель. Він і навчив мене поводитись з духами-джамбі… А якщо знати це ремесло, то жити можна довго-довго…

Тут Мамба по-змовницьки підморгнув і продовжував, а Есмеральда розсміялась – чи то від ще однієї вишеньки, яку знайшла на дні свого напою, чи від того, що бармен ніби прочитав її думку про першого пірата. А той вів собі далі своїм співучим діалектом:

– Згодом у тих англійців з’явилася нова ідея: цукрові плантації. До кінця дев’ятнадцятого століття більше двохсот тисяч чорних рабів з Африки понавозили на острови білі колоністи. У місті, яке я заснував на Сент-Томасі, відкрили найбільший на Карибах невільницький ринок. Хіба для цього я його засновував, те місто? Цукрова тростина ріками пливла в Європу, підживлюючи піратство на морехідних шляхах. Ідеальні умови для процвітання. Ти як думаєш?

Скоро почались повстання, поступово, один за одним острови звільнились від білих колонізаторів, найголовніше – звільнились від принизливого рабства.

Однак влада залишалась у руках білих, вона в них і зараз… Нові володарі, колишні плантатори невдовзі перекваліфікувались і жваво стали торгувати вже цілими островами. Купували за безцінь, продавали, обмінювали. Влаштовували військові бази. Тому так і сталось – одні острови французькі, інші іспанські, мій – ось цей – належить Америці.

Тепер я маю американське громадянство – але навіщо воно мені? У мене є мій острів, море, сонце завтра зійде таке, як ніде в світі, клієнти не переводяться… Хочеш ще вишеньку?

Есмеральда на ту пізню годину вже почувалася дуже втомленою. За одну вечірню розмову їй відкрився цілий острівний світ. Вона заперечливо похитала головою, залишила Мамбі щедрі чайові і побрела в номер відсипатись.

Зранку чекав новий день на острові, в самому центрі історії піратства, на яке вона мала тепер дещо змінений погляд. Слуга одного короля – пірат для іншого.

А щодо Мамби – чи справді він Синя Борода стараннями духів-джамбі? Питання залишилось відкритим. Можливо…