Текст книги "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

Автор книги: Руслан Найда

Соавторы: Леся Гончар
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

«Скільки ж може отак людині не щастити?» – чоловік кинувся в гараж, завів пікапа і за три хвилини нервово позакидав усі мішечки в кузов – байдуже, що подумають сусіди. Втопивши педаль газу, він швидко щез у невідомому напрямку… Що він зробив з десятьма білими мішечками – відвіз їх назад у зоопарк, чи може, втопив у річці, – й досі є загадкою.

З тієї нещасливої пригоди між друзями пробіг чорний кіт, хоча Мишко не пов’язував сварки з тим, що Ігореві помідори й персики вродили на славу восени. Його город чах на очах, що так чи інакще нагадувало про події, пов’язані з тим клятим добривом.

Поступово Мишко взагалі втратив інтерес до садівництва й захопився риболовлею. Крім того, заборонив синові бачитися з Ігоревими дітьми.

За кілька років Мишкова й Ігорева давня дружба майже зав’яла. Вони бачилися рідко, а коли й бачились, то улюбленої колись теми садівництва уникали. Коли Мишків син і Ігорева донька повідомили, що мають намір одружитись, то наскочили на шалений спротив з обох боків. Діти не розуміли: чому після того, як вони росли поруч, врешті-решт закохались і вирішили будувати спільне життя, їхні батьки несамовито стали цьому шкодити. Закохані пішли з дому і зняли квартиру в місті, хоча про весілля не могло бути й мови.

Ніхто не здогадувався й не підозрював, що причиною всьому міг бути славнозвісний слонячий манур…

Так тривало, аж доки цирк знову не навідався в портове місто. Син Мишка навесні влаштувався на нічну роботу сторожем, щоб підробити грошей на оренду квартири. До його обов’язків входило прибирання стійла слона під час нічної зміни. Одного вечора, згадавши якісь давні домашні розмови про чудодійне добриво, Максим, не довго думаючи, набрав три здоровенні мішки слонячого мануру, відвіз до батьків на город і порозкидав. На той час батька вдома не було, та й мама сказала, що навряд чи цього року той займатиметься городництвом, але подякувала синові.

Невдовзі пан Михайло повернувся й відчув уже в дворі якийсь невідомий запах. Коли Оксана сказала йому про синів подарунок, чоловікові аж подих забило. У той же вечір він повитягав і зніс з горища закидані й забуті журнали по садівництву, аби вибирати сорти помідорів, які хотів виростити влітку. Він уже подумки збирав врожай і згадував давно забуті мрії. На щастя, на Михайловому городі того літа помідори вродили на славу. Він навіть завоював приз на сільськогосподарській ярмарці штату.

Відтоді Мишкові й Ігореві стосунки почали вирівнюватись, сім’ї знову зблизились. Нарешті батьки погодились на весілля дітей і, дякуючи одному й досі невідомому слонові, обидві родини надалі жили в мирі й злагоді.

Піранія

Піранією друзі називали одну даму невизначеного віку й невиразної професії. Її справжнє і’мя зникло за сірою завісою буднів…

А буднів Піранія не любила; їй подобались свята. Якщо в графіку молодички випадало більш ніж три будні поспіль, вона почувалася дуже нещасливою. Підпрацьовувала ця особа в одному фешенебельному ресторані офіціанткою, і зарплати її якраз вистачало на оренду малесенької однокімнатної квартирки в самому центрі Мангеттена. Решту витрат (одяг, їжу, розваги) вона покладала на чергового потенційного нареченого.

Понад усе Піранія прагнула вийти заміж за чоловіка-«кредитну картку». Оскільки перший шлюб виявився суцільними буднями, жіночка вже років з десять шукала собі іншого зручнішого претендента, щоб питання грошей зникло з її життя назавжди. Піранія не хотіла працювати, тому чоловік мав більшість часу проводити на роботі, а краля поки давала б раду його кредитній картці.

Такою була її заповітна мрія, не перша й не остання мала таку дилему. У тій мрії не було нічого романтичного й жодних претензій на почуття (це все лишилось десь позаду, в ранній юності), жінка марила зручним життям, повним розваг і ресторанів. Пошукам такого кандидата в женихи Піранія присвячувала весь свій вільний час. І бажання не було таким уже й нездійсненим, бо вигляд вона мала (особливо у вечірньому освітленні) досить таки нічогенький. Невеликі, але живі каштанові очі, тонка талія, пишний бюст – на такі зваби так чи інакше мав би кинути око майбутній щасливчик. Жіночка вважала, що бути з нею щодня, володіти її привабливим тілом – щедра винагорода будь-якому чоловікові, який має стати знаряддям виконання її забаганок. Жодних емоцій! Усе строго за планом!

Кожен день Піранії був дуже схожий на попередній: вона так довго жила сама, що вже не помічала рутини свого існування. Пізно вранці вона прокидалась, чистила зуби і ще в піжамі крутилася з півгодини перед великим дзеркалом, оцінюючи свою вроду. Тоді колотила чашку розчинної кави і в голові її окреслювалась думка: «Відчуваю, що жива».

Саме в той день іти на роботу їй не випадало за графіком, отже це був час підсвідомих бажань, страхів і прагнень.

Далі зазвичай Піранія відчувала, що зголодніла, тому замовляла по телефону курку з сусідньої забігайлівки і нетерпляче чекала на її доставку, тупцяючи навколо столу. За тим самим звичаєм слухала модний компакт, а після доставки одразу ж накидалась на їжу, не в змозі себе контролювати. Після блискавичної розправи з куркою вже бадьоріше думалось: «Відчуваю, що жива».

Опісля вона трохи ніжилась на дивані, даючи можливість курці перетравитись. Далі наша героїня поверталась до дзеркала і критично себе розглядала: «М-да, занадто товста!» Миттєво збирала сумку і мчала до спортзалу зганяти зайві кілограми. Через годину інтенсивних вправ вона відчувала, що розтопила досить жиру, і поверталась додому з чистою совістю.

Коли йшла додому гамірною вулицею й нічим особливо не переймалась, її організм зазвичай посилав непомильний сигнал, що знову зголоднів. Не в змозі протистояти йому, Піранія звертала в широкі двері дорогого супермаркету:

«Так. Зелень, картопля, цибуля… Це коріння і листя треба мити, чистити, готувати. Потім мити й прибирати після приготування… Це ж купа часу!» – з жахом думала надзвичайно заклопотана жіночка й хапала чіпси з соусом. Вона знала точно, що з ними робити. Повернувшись у свою мініатюрну квартирку, вона зі смаком споживала чіпси. Знов десь у підсвідомості промайнуло: «Відчуваю, що жива».

З наближенням вечора в голові Піранії завихрювалась інша думка: «Нудьга заїла… Чим би зайнятись?»

Вона брала трубку і набирала номер чергового жениха, який був, як завжди, тимчасовим і несерйозним. У жениха ніхто не відповідав. З досадою Піранія кидала трубку і спрямовувала свою увагу на якусь телевізійну мильну оперу. Внутрішній неспокій не минав. Якось жінка підійшла до дзеркала і раптом з жахом помітила на щоці червоний прищик. Тут же вона схопила телефонний довідник і набрала номер лікаря-дерматолога. Той уважно вислухав її лемент і порадив сьогодні ж прийти на консультацію, оскільки «предмет розмови» треба було бачити на власні очі. Хвилину Піранія вагалась, тоді схопила гаманець і помчала до лікаря.

Чолов’яга уважно розглядав проблему на обличчі жінки з печальними від розпачу очима, швидше оцінюючи вартість проблеми, а не її складність, тоді мазнув по щоці якоюсь гидотою і зарядив ціну у сто доларів. Вдоволена пацієнтка зловила тачку і повернулась додому. Вечір невідступно наближався і нагадував про себе порожнечею в квартирі, душі й шлунку… Піранія вкотре набрала номер жениха, який, на щастя, тепер виявився вдома. Жінка наполягала на зустрічі – треба ж якось розважитись. Жених ліниво погодився, бо й сам занудьгував.

Тим часом у Піранії раптово виникло бажання приготувати вечерю й так само раптово зникло, коли вона заглянула в порожній холодильник. Махнувши рукою на вечерю (забагато зусиль), вона одягнулась і стала наносити щедрі шари вечірнього макіяжу. Години дві копіткої праці перед дзеркалом далися взнаки – обличчя після денної пригоди було бездоганно відреставроване. Нарешті в дверях з’явився жених – музикант у протертих кросівках і дірявому светрі. Піранія критично оглянула його і його одяг і подумала, що приготована вечеря була б марною тратою грошей і зусиль…

Натомість запропонувала сходити повечеряти до ресторану. Дві години були варті того, щоб розкрутити жениха на вечерю, і вже в ресторані, огорнуту музикою й світлом лазерних ламп, Піранію знову пройняла вже знайома до болю думка: «Відчуваю – ще живу».

Ніхто перспективніший, ніж музикант, ні в ресторані, ні в барі їй не трапився. Тому поверталась в малесеньку квартирку вона з тим-таки депресивним служителем муз. Тицьнувши пальцем в пульт, обидва всілись на диван і випили ще по келиху вина. Піранія (за звичним сценарієм) почала легко загравати до жениха – той ліниво відмахнувся (подивитись бойовик – теж, на його думку, варіант), вечір котився до завершення. В якийсь момент короткочасного любовного процесу в голові у Піранії чітко дзеленькнуло: «Відчуваю – ще жива».

Годині о дванадцятій ночі вона випхала жениха за двері без зайвих церемоній і майже щасливо заснула. Минув ще один день.

Наступного дня їй випадало йти на роботу. Це мало радувало, але принаймні давало черговий шанс відшукати потрібного чоловіка. За одним із столиків вечеряв добре вдягнений горбань. Цілий вечір він накидав оком на Піранію, однак ніщо не ворухнулось в її душі в передчутті потенційного претендента, аж доти, доки за десертом він вкрадливо не пробубонів:

– Якби мені таку жінку! Ти варта всіх моїх кредитних карток…

Цей напівшепіт скидався на запаморочливий шелест купюр у гаманці – її найпотаємнішу мрію. Критично оглянувши старого лисого горбаня, впіймала себе на думці: «Чому б і ні?» – коли ж той запросив Піранію після роботи в бар, не відмовилась.

Горбань виявився дуже наполегливим. Мабуть, через власні фізичні вади він обожнював молоде тіло своєї нової коханки. Наступного дня новий жених сплатив усі рахунки Піранії і вручив їй віяло кредитних карток. Спершу Піранії було трохи соромно з’являтись з горбанем у товаристві, але кредитні картки в гаманці затьмарили своїм блиском усі сумніви. Справжні емоції, які вона знала, – це змога задовольнити свої найменші забаганки, і то негайно. Їй не хотілось думати ні про завтра, ні про вчора, тільки про день сьогоднішній. Так, тут вона виявилась майже буддисткою…

Через півроку Піранія вийшла заміж за горбаня і переїхала в його шикарний будинок за містом – так здійснилася заповітна мрія. Кожен з «молодят» отримав те, чого так прагнув. Коли ж ситу, доглянуту й безтурботну жінку міцно огортала туга чи неспокій – вона хапала кредитну картку і мчала в місто витрачати гроші.

Поступово наша героїня перетворилась в організм з певними добре розвинутими органами – одним із яких, звичайно, був шлунок. Голова й серце швидше нагадували рудиментарні відростки. Оскільки тепер потреба шукати чоловіка і спонсора в неї відпала, вона перестала відмовляти собі в їжі й уже за рік важила сто п’ятдесят кілограмів, через два роки – двісті. У такому режимі й габаритах вона й дожила своїх ще відміряних їй двадцять років.

Шанс

Знаєш, як почуваєшся, коли тобі ще немає тридцяти років і ти раптом зустрічаєш свого найдавнішого друга в незнайомому портовому місті? А надворі така погода, що хочеться співати й танцювати водночас!

Такими раньоосінніми вечорами, особливо у великих містах, збираються друзі в барах і кафе, діляться своїми літніми враженнями, жалями й радощами. Чомусь саме у вересні люди починають більше говорити одне одному про наболіле, про події літа, про плани – може, це останній відблиск наймальовничішої пори року? Хай там як, а того вересневого вечора набережною тинялись студенти і за столиками кафе, виставленими прямо на тротуарі, сиділи за келихом пива чи вина закохані чи просто щасливі парочки.

Так, несподівано після довгих блукань по світах, зустрілись у портовому місті двоє земляків. Як годиться, чи то через загальний настрій, вони почали згадувати старі часи, рідне місто й різні пригоди, які випадали на їхню долю за останнє десятиліття. Легкий солонуватий бриз лагідно лоскотав тіла й душі…

Сьорбаючи темне пиво, молодший з двох, Остап, риторично заводив:

– Хіба можна повірити, що вже більше десяти років, як ми закінчили школу? Ще тільки вчора, здавалось, сиділи на нивківських лавочках, лузали насіння, а все життя і яскраве майбутнє було в нас попереду… І от тепер ми в тому яскравому майбутньому опинились… І вже п’ять років минуло, як ми випустились з Художнього інституту?

Наче в трансі, в задумливому мареві ностальгії, відлунням продовжив Андрій:

– Усі ці шалені студентські часи, надії на новий світ, на нову країну, подорожі, наша майстерня… На тлі живої історії… Розвал совєтів, пасіонарні дев’яності…

Старший, Андрій, який випадково проїздом опинився у портовому місті, ще й досі не міг отямитись: він сидить віч-на-віч зі своїм однокласником і однокурсником, найдавнішим другом:

– Мій молодший брат цього року подав документи туди ж – і що? Те саме телефонне право, ті ж хабарі, ті ж сподівання на щасливе майбутнє великого художника… І що йому поясниш? Мріяти треба, тільки пізніше життя вносить свої корективи…

– Мабуть, тільки мені одному вдалось проскочити в той крутий інститут без хабарів, на шару. Я ще й досі не розумію, як це сталось, і з кожним роком розумію все менше…

І Остап уперше розповів своєму однокурсникові, яка історія з ним трапилась під час вступу до Київського художнього інституту років дванадцять тому. Тепер уже можна було навіть посміятись над тою фантастичною, хоча й правдивою історією.

Батько в Остапа був військовий, сім’я переїздила з місця на місце майже щороку. Жили то в Азії на полігонах, то в маленьких містечках російської глибинки, а останніх сім років – в одному провінційному містечку в Бессарабії. Для продовження освіти в Балті було два вибори – бурса трактористів і педучилище на сотні кілометрів навколо.

Класі в сьомому Остап почав замислюватись над тим, що фах тракториста чи освітянина після закінчення Балтської десятилітки його не влаштовує. Тому вирішив пробиватись у широкий світ самотужки. Передусім написав листа бабі з дідом до Києва, які жили в побудованому власними руками будинку на Нивках. Написав, що має намір жити з ними. Баба з дідом погодились, але батьків такий вибір не дуже-то влаштовував. Довгих півроку зі щоденними скандалами і сварками довелось Остапові вмовляти батьків відпустити його до Києва. Зрештою батькам набридла синова впертість, і вони відпустили його після закінчення сьомого класу. Так він опинився в столиці, в мансарді дідівського будинку з квітучим садом і малиновими чагарями. І зажив хлопець столичним життям, доки батьки його й брат продовжували нидіти у провінції.

Незабаром, начитавшись захоплених листів старшого брата, поставив ультиматум батькам і молодший – за кілька місяців і він вирушив до столиці, жити з дідом та бабою. Ще через півроку до Києва переїхала мама, а згодом вийшов на ранню пенсію батько-військовий і теж поміняв Балту на Київ назавжди.

Сім’я в Києві жила небагато, зате у власному будинку. Коли дід помер, Остапові дістались майже всі його штани. Дід був товстий, тому всі успадковані штани були з матнею по коліна – так він у них і ходив до кінця школи.

Після випускного вечора Остап твердо вирішив вступати до Художнього, хоча в Києві були родичі-лікарі й медінститут був для нього куди доступнішим. Та серце до медицини не лежало: вже кілька років він ходив у Палац піонерів на різні студії з живопису і графіки – серце лежало до мистецтва…

Коли Остап удома повідомив про свій намір стати художником, батьки від душі сміялися, баба стукала кулаком по голові, а молодший на два роки брат повільно промовив: «Ну й дурак же ти, Ося, виявляється». Муза мистецтва на Нивках тоді мовчала.

Після тривалих умовлянь на користь медицини всі розійшлись по своїх кімнатах. Родичів особливо не хвилювало, що робитиме після школи Остап, тільки батько попередив, що годувати його більше не збирається. Йди, мовляв, здобувай сам собі на прожиття, якщо такий розумний. То були не просто слова. Після школи старший син справді одразу ж перейшов на власний хліб, хоч і далі жив у мансарді дідівського будинку.

Того ж літа Остап самостійно розпочав епопею вступу до Художнього інституту. На першому ж іспиті отримав двійку і, відповідно, вилетів з числа абітурієнтів. З огляду на батьків ультиматум довелося влаштовуватись на роботу. Начитавшись книжок про неординарне життя великих художників, Остап вирішив не пасти задніх.

Працювати він влаштувався в морг (туди його порекомендував хтось із медиків-родичів) при медінституті з єдиною метою – досконало вивчити анатомію. Так починав свою науку Мікеланджело, так вирішив зробити й Остап. Отже, рік він працював у морзі на кафедрі анатомії, вивчав усі можливі м’язи, кістки і форми, невтомно замальовував їх в альбом. Крім того, Остап відвідував студію, де одна молода викладачка вмовила його займатись скульптурою, а не живописом. Хлопець добре малював, особливо портрети, але скульптура йому здавалась більш чоловічою справою. Тому врешті він таки зробив свій вибір – буду скульптором.

Теорія і практика молодої викладачки складалась з «постановки руки» своїм студійцям. Для цього вона вимагала, щоб кожен із хлопців (бо скульптурою цікавились переважно вони) щодня приносив їй по три ескізи. Вона їх оцінювала й чекала нових.

Остап приносив не по три, а по десять ескізів щодня, намагаючись надолужити втрачені в Балті роки. Ще більше дивувало вчительку скульптури, що такого молодого гарного хлопця не цікавили ні ровесниці, ні старші жінки, а тільки кістки та м’язи.

Ескізи для студії Остап малював переважно в метро, коли їхав на роботу чи повертався додому. Якось до нього підсів літній дядечко і поцікавився, що він робить. Зопалу Остап відсунувся, але потім передумав і розповів, що готується вдруге вступати до Художнього інституту. Дядечко виявився журналістом газети «Вечірній Київ», і Остапова історія його зацікавила. Він пообіцяв написати статтю про те, як молодий талановитий хлопець самовіддано, власними силами пробивається в широкий світ мистецтва. За це Остап з радістю намалював і його портрет.

Майже в той самий час декан кафедри патанатомії при медінституті, де працював Остап, теж помітив у підвалі кафедри хлопця з блокнотом. На той момент Остап уже перемалював усіх співробітників, прибиральників і студентів. Декан з інтересом перегорнув Остапів альбом, вислухав його розповідь про свою мрію бути справжнім скульптором і запропонував: «Якщо хочеш, можеш зробити виставку своїх портретів тут, на кафедрі. А ще я можу тебе познайомити з одним викладачем скульптури Художнього інституту: покажеш йому свої роботи – може, він допоможе тобі при вступі».

Так відбулась Остапова перша соло-виставка в коридорах кафедри патанатомії медінституту. Незабаром він познайомився зі своїм першим Учителем – Сухенком. Літній скульптор був хворий, працював мало, викладав теж небагато, бо мучився хронічним артритом. Ще в брежнєвські часи він виконував велике державне замовлення і виконання проекту не вкладалося в заплановані часові рамки. Йому довелося днями й ночами працювати в сирому підвалі, партійні боси навіть замикали його там, аби вчасно закінчив пам’ятник. Це далось Сухенкові взнаки, тепер він розплачувався власним здоров’ям за найбільшу роботу свого життя.

Остап носив до майстерні Учителя ескізи й деякі скульптури, які почав ліпити у морзі. Відповідний вигляд вони й мали… Сухенко був терплячим. Він пояснював Остапові, як ліпити не треба; вчив, як варто, показував книжки про мистецтво. Так відбулось знайомство Остапа з першою в його житті Людиною, яка справді знала й любила Мистецтво і вважала його єдиною вартісною в цьому світі справою.

Наприкінці весни Остап спитав у Сухенка, чи не допоможе він йому зі вступом. Це був його єдиний шанс, бо інших людей, пов’язаних з мистецтвом, він просто не знав. Якимось дивом саме того року Сухенко сидів у приймальній комісії, бо через стан здоров’я він викладав і приймав іспити нечасто. Учитель пообіцяв Остапові простежити, щоб його оцінки на вступних іспитах не занижувались. Не обіцяв допомогти – тільки дати шанс.

Того року вступні іспити до Художнього інституту починались з історії КПРС і твору. Перший же іспит Остап склав з бойовим запалом: з таким переконанням розповідав про Троцького, що викладач, старий політрук, аж пустив сльозу. Він не зміг не поставити п’ятірку такому блискучому абітурієнтові, хоч і мав у кишені дуже конкретний список, кому п’ятірки ставити не треба. Політрук довго тиснув йому руку і зі сльозою в оці нарешті промовив: «Якби всі так знали історію партії, то ми б швидко комунізм побудували…»

І перший, і другий іспит – твір про Грибоєдова – Остап здав на п’ятірки. Зі спеціальності він отримав дві четвірки і трійку – ті оцінки, які насправді заслужив. Сухенко дотримав свого слова.

У результаті за прохідним балом на факультет скульптури зарахували вісьмох. Остап був дев’ятим і, відповідно, пролетів. Усім було відомо, що шестеро з восьми на скульптуру потрапили не просто так. Ще вступив один хлопець з колгоспу й один із заводу, від робітників – так створювалась картина соціальної справедливості. Навіть той, хто вступив від робітників, теж був трохи «блатним» – директор його заводу щонеділі ходив на полювання з ректором Художнього інституту.

Коли Остап дізнався про результати іспитів, навіть не подумав про чергову поразку. Він знав, що треба щось робити, але не знав, що саме. В той час у дідівському будинку на вулиці Калиновій квартирував довгов’язий, патлатий Сашко з Ічні. Оскільки сім’ї не було особливого діла, чи вступив Остап кудись, чи ні, старший син вирішив порадитись із квартирантом. За пляшкою горілки Сашко з Ічні до самого ранку навчав Остапа, як треба діяти й відстоювати свої права в цьому жорстокому світі.

Найперше Сашко витяг із шухляди засмальцьовану копію статті про Остапа у «Вечірньому Києві», що її таки написав дядечко з метро – про самородка з народу, про сім’ю, де ніхто ніколи не мав справи з мистецтвом, у цього ж – проявився талант невідомо з яких глибин. Сашко дав газету Остапові в руки і підсумував, що цей газетний аркуш – його основний інструмент, а також і єдиний шанс. Тоді він склав список, куди завтра треба йти зі статтею, і пояснив, як добиватись додаткового місця.

Наступного ранку Остап розпочав свої походи за додатковим місцем. З газети «Труд» його відправили до Профспілок, розміщених у сусідньому будинку на проспекті Перемоги. Із Профспілок його відрядили до Міністерства культури. З Міністерства культури – у приймальну комісію Художнього інституту. Скрізь, де з’являвся, Остап показував статтю, розказував свою історію, питав поради і запитував, чи можна взагалі людині вступити до цього інституту, якщо в неї немає контактів. Скрізь Остапа вислуховували, хитали головою і відсилали далі.

Уже під кінець робочого тижня хлопця знову відправили назад до Профспілок. Якась жіночка завела його в просторий кабінет із лакованими столами. Остап відтренованим жестом поклав газету на стіл і вже вкотре почав розповідати про свій двобій за вищу освіту. Батьки, мовляв, п’ють, брат – наркоман (для красного слівця Остап трохи перегинав палку), він шукає справедливості й шансу. Уся пристрасна промова про класову нерівність і тяжке життя пролетаріату лунала на тлі червоних прапорів і портретів вождів – ішов ще застійний 1987 рік. Жіночка з високою, як Львівський замок, зачіскою уважно його вислухала, співчутливо похитала головою, і, очевидно, прокинулось у неї якесь материнське почуття. Вона зняла трубку і набрала номер замміністра освіти.

– …знаєте, тут в мене сидить хлопець, про нього газети пишуть… пробивається в Художній інститут… по балах проходить… Може, зробимо для нього одне додаткове місце? Давайте станемо йому хрещеними батьками, га?

На другому кінці дроту замміністра відповів:

– А це не той, часом, що до мене в приймальню приходив? З газеткою? Той? Настирний такий… Ну, спробуймо написати листа в Москву, може, виділять додаткові місця… На весь інститут.

Після тої, як з’ясувалося пізніше, переломної для всього його майбутнього розмови Остап ще кілька разів пробував дзвонити до приймальної комісії, але нічого не зміг добитись. Він засумував і впав у глибоку апатію, майже щодня пив горілку з квартирантом з Ічні й вів безкінечні розмови про несправедливість цього світу…

Через десять днів у поштовій скриньці по вулиці Калиновій Остап знайшов тоненького, погано заклеєного листа з печаткою Міністерства освіти. Тремтячими руками він відкрив конверт, де повідомлялось, що на Художній інститут виділено 20 додаткових місць, одне з них – на факультет скульптури, і такого-то абітурієнта з вулиці Калинової зараховано. У той же день Остап звільнився з моргу.

За два дні святкували день народження брата, і Остап вирішив оголосити радісну новину. За столом, коли батьки за вже майже щоденною традицією добре підпили, Остап оголосив, що поступив до Художнього інституту на факультет скульптури. Від здивування рідні ледве що не попадали зі стільців. Весь попередній рік вони товкмачили синові, що це за інститут такий, мовляв, що це за професія, ніколи ти туди не потрапиш. А він узяв і вступив, ще й почувається переможцем. Майбутній скульптор, біс його знає, що воно означає…

Перший місяць навчання в омріяному вузі Остап від перенапруги ходив худий як тінь, але щасливий. Пізніше все вирівнялось, і студент-першокурсник відчув себе як риба у воді. Поступово йому й справді почав відкриватись широкий світ, а в житті з’явились незвичайні, цікаві й неординарні люди. Від них він навчився спостерігати й робити правильний вибір, відкривати нове й черпати силу з давно забутого.

Відтоді й до сьогодні Остап вірить у шанс. Що цей самий шанс випадає не тільки тоді, коли він тобі дається, а його ще треба відчути і використати. Навіть коли шанс здається дуже примарним. Назавжди визначальною для Остапа залишилась підтримка квартиранта Сашка з Ічні, який невдовзі зник кудись і ніколи вже більше не з’являвся на горизонті. Підтримка, якої він не знаходив у сім’ї, з’явилась з іншого боку, від зовсім чужої й випадкової людини.

Одна розмова з Сашком після провалених вступних іспитів дала Остапові більше впевненості у власних силах, ніж усі бої й суперечки з батьками. Розмова із засмальцьованою газеткою на пошкрябаному столі про свою відмінність від сірої безмежної маси, яка все вкриває і зрідка пускає бульки то тут, то там… А ти над цією масою літаєш і дивишся вниз на бульки, а маса тебе хоче засмоктати й проковтнути, аби ти став іще однією булькою, яка лопне і не лишить після себе й сліду… А ти цього не хочеш і вибираєш собі політ…

Така низка шансів спроектувала Остапові все його майбутнє життя. Розповівши цю історію за столиком кафе своєму другові через дванадцять років, він і собі самому нагадав, які дивовижні віражі окреслює часом наша доля.