Текст книги "Під завісу"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Дівчина мішала в казанку, мабуть, куліш, судячи з запаху. Вона наспівувала щось собі під ніс, і це було добре, бо не чула шелесту трави поза спиною, щоправда, почути його міг хіба лісовий звір.

Дрова у вогнищі тріщали, Бутурлак уже відчув тепло на обличчі – кинувся і міцно затиснув дівчині долонею рота.

– От що, – нахилився над Ганною, вдивляючись у сповнені жаху очі, – тихо, бо пошкодуєш. Де Грицько?

Дівчина показала очима на намет.

Бутурлак задумався лише на секунду: якщо відпустить Ганну, вона зчинить галас. Але з лісу до намету вже біжать Соколов з Копотем, нехай галасує, йому потрібні дві-три секунди, а за цей час Грицько Жмудь все одно не встигне оговтатися.

– Тихо мені! – повторив загрозливо, відпустив Ганну й вдерся до намету, звідки долинало гучне хропіння Жмудя.

Грицько лежав у кутку намету на постелі, зробленій з ялинових гілок. Спав, розкинувши руки, одягнутий у ватянку.

Бутурлак тицьнув дулом пістолета Жмудя в груди. Грицько розплющив очі й, певно, подумав, що то сон, бо одразу заплющив їх знову й повернувся на бік.

– Встати! – голосно наказав Бутурлак. – Досить дурником прикидатись!

Гриць швидко сунув руку під пальто, що правило йому за подушку, та капітан схопив його за лікоть. Сам помацав під пальтом і витягнув нікельованого вальтера. Сховав до кишені.

– Ну! – мовив грізно. – Вставайте!

Проте Гриць лежав, усе ще не вірячи своїм очам. Раптом схлипнув і став перед Бутурлаком на коліна.

– Я ні в чому не винний! – зарепетував. – Чого вам треба від мене?

Ламаючи віти, до намету вбіг Андрій, за ним Соколов. Не кажучи ні слова, Валентин заломив Жмудеві руки за спину, міцно зв'язав, підняв за комір, подивився на зсудомлене жахом обличчя.

– Тепер не втечеш! – вигукнув переможно. – Я б тебе!..

– Облиш, – махнув рукою Бутурлак. Підштовхнув Гриця до виходу. – А ти, Валентине, обшукай намет.

Лише тепер Гриць упізнав Андрія. Відступив назад, немов його збиралися бити.

– Ти!.. – вигукнув розпачливо. – Ти виказав мене! Боже мій, яка сволота!

– От що! – Соколов підніс до Грицевого обличчя кулак. – Коли ще писнеш!.. Не подивлюсь, що заарештований. Ти сволота, а він – хлопець що треба!

– А я ще додам… – втрутився Копоть.

– Я тобі додам! – насварився на нього кулаком Бутурлак, та всі знали, що зробив це лише для порядку, бо кількох гарних стусанів Жмудеві не завадило б. Мабуть, Гриць збагнув це, бо нахилив голову й вискочив з намету.

Біля вогнища плакала Ганна. Жмудь одвернувся од неї, стояв і дивився на болото, чорне болото, яке одразу засмокче.

«А якщо?..» – майнула думка, та Гриць злякано відсахнувся й повернувся спиною до болота. Стояв, втупившись у витолочену траву під ногами, ні про що не думав.

На першому ж допиті Гриць Жмудь розповів усе. Коли конвоїр вивів його, підполковник Яхимович перезирнувся з Бутурлаком і мовив:

– Ну й фрукт!

– Жорстокий, проте боягуз, – погодився каштан.

– Біс із ним, – махнув рукою Яхимович. – Що ви думаєте про цього Коструба?

– Невже Штех?

– Гадаю, так.

– Але ж маємо відомості: Штех у Станіславській області.

– Був, – уточнив Яхимович. – У Закарпатті перейшов кордон, потім його бачили в Яремчі й Коломиї. Далі слід губиться. Я так і думав, що він у Львові, місто велике й загубитися легко. Та й зовнішність Штехова така, як описує Жмудь: кошлаті брови, голий череп і ямочка на підборідді.

– Примітна зовнішність.

– Усе сходиться, – кивнув підполковник. – Штеха закинуто в Радянський Союз для організації терористичних актів. Висловський став першим. Якщо не візьмемо Штеха найближчим часом, він може накоїти багато лиха.

– Єдине, що маємо, нитка до Йосипа Адашинського. Той, хто послав Жмудя до Штеха, діяв саме за його дорученням.

– Не доказ, – похитав головою Яхимович. – Отець Йосип скаже: провокація, і спростувати це майже неможливо.

– Встановити нагляд за попом…

– Усе це слушно, але припустіть, що він таки не має ніякого відношення до справи.

– Від його імені прийшли до Жмудя.

– Штех міг знати про зв'язки сім'ї Жмудя з Адашинським і використати цей факт. Чесно кажучи, не вірю я в це, майже певен, що отець Йосип зв'язаний із Штехом, але тільки майже, не цілком. А нам треба вести гру безпрограшну.

Бутурлак задумався.

– А якщо штучно прискорити розвиток подій? – запропонував.

– Примусити Штеха активізуватися? Та як? До того ж небезпечно…

– Я маю на увазі інше. Уявіть, що Жмудь подзвонить Адашинському й попросить допомоги. Про те, що заарештований, знаємо лише ми, і такий дзвінок цілком імовірний. Жмудь запропонує Адашинському передати Кострубу, що потрапив у скрутне становище. Мовляв, знайшов притулок у товариша, однак тепер до того приїжджають родичі, треба кудись перебиратися, а в нього ні зв'язків, ні грошей. По-перше, дізнаємось, чи причетний до цієї справи Адашинський. Якщо Штех лише скористався його іменем, він пошле Жмудя під три чорти, і ми мусимо шукати інші канали виходу на Штеха. По-друге, коли святий отець справді зв'язав Штеха зі Жмудем, він перелякається; це ж не жарт – убивство, про яке гуде все місто, і невідомо, що скаже Жмудь, якщо опиниться в держбезпеці. Я переконаний: Адашинський докладе всіх зусиль, аби знайти Штеха і якось уладнати справу із Жмудем. А через попа вийдемо на Штеха й ми.

Підполковник слухав Бутурлака, не перебиваючи. Постукував олівцем по столу й дивився кудись убік. Коли капітан закінчив, сказав схвильовано:

– Слушна ідея, і я цілком підтримую її. Гадаю, що начальник управління погодиться з нами. Але давайте поміркуємо: ми зможемо вийти на Штеха в разі, коли з ним зв'язуватиметься Адашинський. А якщо ні? Далі. Припустимо, попу вдасться непомітно повідомити Штеха. В такому разі найімовірніше, що на зв'язок із Жмудем Штех сам не піде, а пошле когось із тих, кому довіряє…

– Й через нього потягнеться нитка до емісара головного проводу.

– Можливо й таке. Але не виключено, що Штех намагатиметься прибрати Жмудя як небажаного свідка. Тоді в нього одразу розв'яжуться всі проблеми: не треба морочити голову з влаштуванням Жмудя, а влаштовувати його треба надійно, адже розуміють, що ми не спимо й розшукуємо вбивцю Висловського. Вони назвуть Жмудеві місце зустрічі й пошлють виконавця…

– Але Жмудь може сам вибрати місце зустрічі й продиктувати свої умови.

– На які Штех мусить погодитись. – Яхимович зняв телефонну трубку й попросив прийому в начальника управління. Повернувшись за чверть години, повідомив:

– Начальство дає згоду. Під нашу персональну відповідальність.

– У мене передчуття, що все буде гаразд, – зітхнув з полегшенням Бутурлак.

– Ще одне, – примружився хитро Яхимович. – Учасників операції по затриманню Жмудя представлено до урядових нагород.

– За Андрія радий, – тихо відповів Бутурлак, – але вважаю, що особисто я не заслужив цього. Поки гуляє Штех…

– Накажіть привести сюди Жмудя, – попросив Яхимович. – Може, він заспіває такої…

– Він піде на все, щоб хоч якось пом'якшити свою вину.

– Я також переконаний в цьому.

Грицько, дізнавшись, чого вимагають від нього, одразу погодився на всі умови.

– То прошу вас, – белькотів, довірливо дивлячись у вічі підполковника, – я зроблю все, пан так штудерно придумали, і цей негідник Коструб тепер не втече. Але ж, громадянине начальник, я сподіваюсь на вашу ласку…

Підполковник одразу поставив крапки над «і»:

– Вас судитимуть, Жмудь, і тільки від суду залежить міра покарання за вчинений вами злочин. Ми ж подаємо на розгляд суду всі факти.

– Отож, я гадаю, там мусять взяти до уваги…

– Можливо, – розвів руками Яхимович.

Бутурлак розповів Жмудеві, що саме той мусить казати Адашинському, вони прорепетирували кілька варіантів розмов, і нарешті Бутурлак набрав номер квартири священика.

– Слухаю, – пролунав у кабінеті через підсилювач впевнений бас Адашинського.

Гриць дивився на Бутурлака зляканими очима й мовчав. «Давай!» – кивнув йому капітан, та Жмудь лише безмовно ворушив побілілими губами.

– Я вас слухаю, – повторив Адашинський нетерпеливо, і лише тоді в Гриця пробудився дар мови.

– То, прошу вас, святий отче, дзвонить вам Олекса Іванців.

– Звідки ти? – від упевненого баса не залишилося й сліду: отець Йосип явно перелякався.

– З телефонної будки, прошу вас. І маю нагальну справу до єгомосця. Святий отець послав до мене пана Коструба, щоб я залагодив одну справу, то я ту справу залагодив так, що мушу тимчасово мешкати в одного знайомого. Але до нього прибувають родичі, треба виїжджати, а в мене ні зв'язків, ні грошей. То прошу ласкавого пана передати пану Кострубу, що я чекаю завтра на нього ополудні в парку Костюшка біля кінотеатру.

– Так, я зрозумів тебе, сину мій… – голос отця Йосипа тремтів. – Я спробую знайти пана Коструба, але ж прошу тебе, якщо він не прийде, передзвонити мені. Бо потребую часу.

– Я можу перебути в приятеля ще дві доби, – твердо відповів Жмудь, – і прошу вас…

– Неодмінно, сину мій, я зроблю все, не хвилюйся, уладнаю твої справи.

– Я покладаюся на святого отця, – відповів Гриць і за знаком Бутурлака поклав трубку. Обтер рукавом піт з чола й запитально зиркнув на капітана.

– Добре, – схвалив той, і Жмудь посміхнувся запобігливо й солодко. Бутурлак викликав конвоїра і, коли той вивів Жмудя, переможно подивився на Яхимовича.

– Що скажете, Вікторе Едуардовичу?

– Клятий пописько! – вилаявся підполковник. – У соборі проповіді виголошує, про людяність і покору розпатякує, а сам!..

– Справжній учень Шептицького. Але тепер йому не вислизнути.

На жаль, сподівання Бутурлака не справдилися. Отець Йосип до обіду нікуди не виходив, у другій половині дня пішов до собору, там перемовився кількома словами із старостою, благословив віруючих і пішов до вівтаря. Що робив там, працівники держбезпеки не могли встановити. Після вечірньої служби повернувся додому, ніхто до нього не заходив.

Пізно ввечері Яхимович зібрав у себе в кабінеті учасників операції.

– Щось ми сьогодні проґавили, – почав він сухо. – Я певен, що піп знайшов спосіб передати повідомлення Штехові.

– За всім не допильнуєш, – поскаржився хтось. – Він благословляє якусь бабусю, а вона для нього своя людина.

Поцілувала руку, а Святий отець їй записку непомітно й сунув…

– Можливий і такий варіант, – ствердив підполковник без ентузіазму. – Отже, вважатимемо, що Адашинському вдалося попередити Штеха. Прошу вас, капітане, доповідайте.

Бутурлак підвівся.

– Операцію продумано до дрібниць, і завтра о дванадцятій годині Григорій Жмудь чекатиме на Штеха біля кінотеатру в парку Костюшка. Ми врахували ось що…

… Григорій Жмудь у низько насунутому на брови капелюсі й чорних окулярах сидів на лавці під дубом, що розкрислатився за кілька метрів від кінотеатру. Тут, з тильного боку будинку, як правило, народу було мало, і всі підходи до лавочки проглядалися.

На невеличкий майданчик перед лавицею виходило два вікна – за одним причаївся Соколов, за другим – Копоть. Біля каси з букетом квітів удавав нетерплячого закоханого капітан Бутурлак. В алеях, які вели до кінотеатру, сиділо кілька чекістів: один читав газету, двоє грали в шахи, ще один заглибився в книжку біля дитячого візочка, на протилежному боці алеї хлопець щось розповідав дівчині, ніжно притулившись до неї…

Сеанс недавно почався, й біля кас стояла невеличка черга. Брали квитки два учні ремісничого училища, стара жінка з онукою, хлопець із книжками під пахвою.

Бутурлак зиркнув на годинник: за хвилину дванадцята.

На широку алею, котра вела до виходу з парку, вийшли двоє: висока струнка блондинка й трохи віддалік чоловік у модному габардиновому плащі. За ними плуганився, спираючись на ціпок, дідусь у капелюсі, далі йшли, взявшись за руки й жваво розмовляючи, дві дівчини.

На виході з алеї блондинка сіла на порожню лавицю. Чоловік у габардиновому плащі, не обертаючись, попрямував до каси, учні ремісничого училища розплатилися й пішли до газетного кіоска. Чоловік у плащі роззирнувся увсібіч і побачив на лавиці Жмудя. Стрельнув оком на Бутурлака, провів поглядом учнів і, застромивши руку до кишені, попрямував до лавиці під дубом.

Бутурлак опустив долі букет. «Він, – подумав, – це він, і ніхто інший…»

Капітан устиг добре розгледіти чоловіка в плащі. Років за тридцять, чорнявий, обличчя вольове й похмуре.

Прямий ніс і обрубане підборіддя, очі широко поставлені, здається, маленька родимка на лівій щоці.

Чоловік у плащі йшов до лавиці, та Бутурлак уже не дивився йому вслід.

Блондинка…

Бутурлак міг побитися об заклад, що чоловік у плащі та блондинка спільники, хоча вона йшла трохи попереду, – капітан помітив, як подивилася вона на чоловіка в плащі, сідаючи на лавицю. Отже, вона прикриває його, точно, прикриває, позиція в неї просто чудова, бачить усе й має змогу сховатися в бічній алеї між густими кущами таволги.

Чи звернув увагу на блондинку лейтенант Чижов – юнак, що заглибився в книжку, машинально погойдуючи вільною рукою дитячого візка?

А чоловік у габардиновому плащі вже за кілька метрів від Жмудя…

Він зупинився поблизу лавиці і, певно, щось запитав, бо Жмудь повернувся до нього. Чоловік у плащі вихопив з кишені пістолет, та зброя чомусь випала в нього з руки. Чоловік нахилився за нею… Блондинка раптом підвелася, рука – в кишені жакета, і Бутурлак міг заприсягтися, що вона стискає руків'я пістолета.

… Соколов побачив чоловіка в сірому габардиновому плащі, коли той повернув від каси до Жмудя.

– Бачиш? – запитав у Копотя й підвів наган.

– Угу… – промимрив той.

Більше Соколов не сказав нічого. Та й навіщо балачки, коли про все домовлено і кожний знає, що робити. Якби Штех або його посланець з'явилися з бічної алеї, вони потрапили б у зону Копотя, і тому належало в разі потреби стріляти першому. Але чоловік у плащі прямував до каси, пін мусив зупинитися якраз навпроти Соколова, боком до нього, метрів за п'ять, може, трохи ближче – чудова позиція, і лейтенант був певен, що впорається з ним.

Чоловік не поспішав, уже впізнав Жмудя, та нараз притишив крок і озирнувся. Сонце стояло над деревами, воно било чоловікові просто в очі, він уже сягнув рукою до кишені свого габардинового плаща. Соколов пошукав мушкою, знав, що зараз станеться, але мав у своєму розпорядженні ще секунду, може, трохи більше, ні, навряд чи більше, бо чоловік уже вихопив з кишені пістолет – Соколов побачив, що то був німецький парабелум, – і спрямував його просто Жмудеві в груди.

Соколов ще встиг вирішити, куди послати кулю, і вистрілив у пальці, що стискали руків'я парабелума.

Певно, посланець Штеха не встиг ще збагнути, що сталося, не відчув навіть болю: стояв і дивився на вибитий невідомою силою з руки пістолет. А Гриць Жмудь сповзає з лавиці – повільно, прикриваючи долонями голову, – за рятівну товщу дубового стовбура.

Нарешті чоловік збагнув, у чому справа, і зиркнув на вікно, за яким стояв Соколов. Навряд чи він побачив за розтрощеним склом лейтенанта і встиг по-справжньому усвідомити всю безнадійність свого становища, та прийняв Правильне рішення і метнувся не од вікна, далі від засідки, а саме до нього, в мертву зону під вікном, залишивши парабелум під дубом. Йому вдалося сховатися під вікном, і він, притиснувшись боком до стінки, побіг до рогу будинку, сподіваючись знайти за ним порятунок. Але назустріч уже вийшли двоє. Чоловік у плащі збагнув усе, озирнувся.

– Спокійно, – почув, – і руки вгору!

Підвів руки саме тоді, коли розчахнулося друге непошкоджене вікно і з нього вистрибнув Копоть.

Бутурлак бачив, як рвучко обернулася блондинка й швидко попрямувала до виходу з парку.

Чижов, кинувши книжку до порожнього візка, підвівся й пішов слідом. Тепер Бутурлак був певен, що блондинку не випустять: на вулиці стояли дві оперативні машини…

О сімнадцятій годині Бутурлак доповідав підполковникові Яхимовичу:

– Поки що нічого нового, Вікторе Едуардовичу. Блондинка сіла на Городецькій у трамвай. Вагон був напівпорожній, з нею разом їхала Таня Громова. Вона каже, що блондинка в трамваї не зустрічалася ні з ким. Доїхала до передостанньої зупинки. Мешкає вона в Хлібному завулку, четвертий будинок. Одноповерховий, належить громадянину Епендюку Опанасу Юхимовичу, який проживає з дружиною і дочкою. Встановлено, що блондинка – його дочка Галина Савицька. Диспетчер трамвайно-тролейбусного управління, вдова, чоловік її загинув у сорок четвертому році. Служив в УПА. Його загін було знищено під час прочісування лісу в районі Поморян армійськими частинами.

– Яблучко від яблуні… – невесело всміхнувся підполковник.

– Отож, – нахилив голову Бутурлак. – У домі Епендюків телефону нема, отже, можливість контактів виключено. Може передати вісточку через батьків, однак старий Епендюк ще не повертався з роботи, а його дружина не виходила з садиби.

– Скоро вийдуть, – запевнив Яхимович. – Чекають вечора, у темряві завжди зручніше. Особу пораненого встановили?

– Поки мовчить. Не мав документів. Тільки зброю. Але після зустрічі віч-на-віч із Савицькою язик у нього розв'яжеться.

– Нікуди йому не дітися. Охолоне, подумає… А з Савицькою прошу бути акуратними.

Галина Савицька вийшла з дому на початку сьомої. Дочекалася трамвая на Городецькій, сіла останньою. Вийшла у центрі й попрямувала до драматичного театру, йшла, помахуючи невеличкою сумочкою, і, мабуть, лише Бутурлак та ще кілька оперативних працівників, котрі стежили за нею з різних позицій, здогадувалися, що в тій сумочці поруч з пудрою і помадою лежить пістолет, а блондинка стріляє, мабуть, не гірше, ніж вони, аси контррозвідки.

Простувала тротуаром: елегантна, з високою зачіскою, у квітчастій шовковій сукні, яка щільно облягала круті стегна. І чоловіки озиралися на неї…

Вистава в театрі йшла вдруге. Квитки було розпродано заздалегідь, і біля під'їзду вирував натовп святково вбраних людей. Савицька постояла трохи, ніби чекала на когось, – до початку спектаклю лишалося зовсім небагато, і глядачі поспішали зайняти свої місця. Савицька зиркнула на годинник, витягнула з сумочки квиток і пройшла повз контролера. У фойє було вже порожньо, Савицька, не зупиняючись, попрямувала до залу. Роззирнулася й почала пробиратися до вільного місця в одинадцятому ряду.

Бутурлак, який удавав, що розшукує своє місце, ледь не зойкнув: Савицька влаштувалася поруч голомозого чоловіка. Той повернувся на секунду до неї – сумніву не могло бути: блондинка зустрілася із Штехом.

Світло повільно згасло. Бутурлак, пригнувшись, югнув за оксамитову штору. Капельдинер, зачиняючи двері, шикнула на нього, та Бутурлак прослизнув повз неї до фойє.

– Де адміністратор? – запитав.

Капельдинер, здивовано знизавши плечима, показала на низенького чоловіка, який, розмахуючи руками, з'ясовував стосунки з людиною, ледь не вдвоє вищою за нього. Адміністратор відмахнувся від Бутурлака, як від набридливої мухи, але капітанові все ж вдалося перервати розмову. Дізнавшись, із ким має справу, адміністратор заметушився.

– Телефон і два-три місця в залі, – попросив Бутурлак. – Одне в ложі ліворуч.

Адміністратор провів капітана до своєї кімнати.

– З місцями складніше, та щось зробимо, – запевнив. – Приставні стільці можуть бути?

– Одного стільця приставите в проході до дванадцятого ряду.

– Зробимо, все буде зроблено. – Адміністратор вийшов, а Бутурлак подзвонив Яхимовичу. Підполковник, вислухавши його, не роздумував ані секунди.

– Виїжджаю, – відповів. – Перекрийте всі виходи, цей Штех дуже досвідчений і небезпечний.

– Знаю, – коротко відповів Бутурлак. – У моєму розпорядженні Соколов і Копоть, від нас йому не втекти.

Капітанові вистачило кількох хвилин, щоб дати розпорядження підлеглим. Усі виходи з залу вони взяли під контроль, на всяк випадок перекрили також службовий вихід і виїзд із внутрішнього театрального двору, розставили пости навколо всього величезного будинку.

Приїхав Яхимович. Бутурлак чекав на нього в адміністраторській. Вислухавши доповідь, підполковник запитав:

– А де Копоть?

– У лівій ложі біля сцени. Звідти бачить Штеха з Савицькою. Проте навряд чи під час дії виходитимуть.

– Звичайно. Але можуть піти з театру після першого ж акту.

– Братимемо надворі. При виході.

– Хто?

– Соколов і я.

– Добре, – погодився Яхимович. – Тільки бережіться. Цей Штех має якусь звірячу інтуїцію, дужий і блискуче володіє зброєю.

– Що ж, – кивнув Бутурлак, – спробуємо взяти без галасу.

… Штех тільки зиркнув на Савицьку, як збагнув: сталося непоправне. Вмів читати в її очах, розумів навіть найменші нюанси їх виразу. Вдивлявся, та в залі почало темнішати, й нарешті світло згасло зовсім.

– Ну? – прошепотів нетерпляче у вухо.

– Пастка… Там була пастка, і Ярослава взяли.

Штех відкинувся на спинку крісла. Дивився, як повільно розсувається завіса, й погано розумів, що відбувається. Якась хата, звичайна побілена хата під стріхою, вишневий садок і панорама села на заднику. Для чого він тут? Узяли Ярослава Доберчака, створили пастку, до якої міг потрапити й він. Слава богу, Галина розрадила йти на зустріч із Жмудем. Розумниця вона, Галина, й кохана, кращої жінки не знав за все життя, палкішої й розумнішої, певно, нема на всенькому світі. Ворухнувся в кріслі, відчув тепле Галинине плече, притулився й запитав ледь чутно:

– А Жмудь? Грицько Жмудь там був?

– У тому й справа, що був. І вони тепер обізнані…

Штехові зробилося лячно, на тілі виступили сироти. Якщо заарештували Жмудя, то в держбезпеці, мабуть, знають, що зв'язав його з Кострубом отець Йосип Адашинський. То ж Грицько Жмудь подзвонив єгомосцеві, призначив побачення в парку, а вони з Галиною проковтнули наживку й мало не потрапили на гачок, тільки щасливий випадок врятував його сьогодні.

«Але ж, – подумав, – справи не такі вже й погані. Доберчак не знає, де я квартирую. Отець Адашинський підтримував зі мною зв'язок через Галину. Вчора прислав якогось старого із запискою, а Галина мене не викаже, хоч би й світ перекинувся. Галина закохана в мене, і я пообіцяв узяти її з собою за кордон. Так, на неї можна покластися, хоча на всяк випадок треба сьогодні змінити явку. Є ще один знайомий у місті – чоловік надійний. Знає, в разі провалу викажуть і його, а він служив у ейнзатцкоманді, вішав і розстрілював, а більшовики за це по голівці не гладять».

Взяв руку Галини, стиснув обережно й запитав:

– А ти як?

Савицька зрозуміла його одразу:

– Перевіряла, – пояснила. – Нікого.

Якщо Галина каже: нікого – так воно і є. Галина хитра н обережна, вона хитріша за нього самого…

На сцені хлопець у полотняних штанях з'ясовував стогу нки з дівчиною. Вона плакала, а він хапався за голову, комусь погрожував. Дівчина була вродлива, вона подобалася Штехові, силкувався збагнути, що робиться на сцені, та ніяк не міг – ця історія з Грицьком Жмудем таки вибила його з колії. Непомітно зиркнув на Галину. Оце характер: дивиться на сцену з цікавістю, перипетії вистави справді захопили її, забула про все, навіть про нього.

Хотів щось запитати, торкнувся її, та Галина зупини його:

– Поговоримо в антракті, не заважай.

А в антракті їх можуть взяти. Підійдуть, оточать, наставлять дула пістолетів і поведуть до виходу під зляканими та цікавими поглядами глядачів.

Ні й ні… Така ганьба не для нього. Він не дасться їм у руки, краще вже смерть!

Штех скреготнув зубами. Зрештою, підстав для хвилювання поки що нема, а зайва помисливість тільки шкодить. Чорт, він занервувався, як гімназист…

Врешті-решт збагнув, що відбувається на сцені. То більше, що постановка непогана: блискучі актори, гицелі кляті, служать більшовикам, заробляють звання й нагороди. Коли ОУН прийде до влади, у них будуть свої письменники й свої актори…

Штех переплів пальці, стиснув боляче. Розмріявся, як дурень.

Свої артисти, свої поети, драматурги: а дзуськи! Там, у Мюнхені, ще тішать себе ілюзіями, а він уже не тішить, він знає, що всі їхні сподівання – мильна булька, щасливо б накивати звідси п'ятами разом з Галиною, а далі…

Він не такий дурний, щоб колись повернутися. Поки є можливість, слід просто урвати й собі кусень смачного пирога, доки американці якось зацікавлені в них, бо дедалі їхня неміч випиратиме дужче – і меншатиме ціна.

В антракті Штех відвів Савицьку у куток фойє. Сіли так, щоб не звертати на себе увагу, і Штех попросив:

– А тепер розкажи, як усе було.

– Може, варто піти звідси? – запропонувала.

– Краще зі всіма. Загубимось у натовпі. Та й вистава тобі подобається.

– Так, – нахилила голову. – Мені подобається театр. Тут навіть запах якийсь своєрідний.

– Певна, що тебе не засікли?

– Ярослав пішов до кінотеатру, а я залишилася в алеї. До того ж ми йшли не разом. А в парку людей чимало, за всіма не простежиш.

– Розумниця! – схвалив Штех. – Ти бачила, як брали Ярослава?

– У нього стріляли з вікна і першим же пострілом вибили пістолет з руки. Потім заступили дорогу…

– Шкода. Доведеться шукати когось замість нього.

– Це ти про акцію в консерваторії?

– Так.

– Я піду.

– Ти що, звар'ювала?

– Сам знаєш, рука в мене тверда.

– Ні, тебе не пущу, – вперто похитав головою Штех. – Піде Капраль.

– Капраль може, – погодилась. Пролунав дзвоник, і Штех сказав мрійливо:

– Отак би не думати ні про що! Вистава, і все тобі… Нема ні совєтів, ні наших боївок… Тиша й спокій! – Він поклав долоню на Галинину руку, попестив. – Швидше кінчати тут треба, забарилися ми.

Галина відібрала руку.

– Тиша нам може тільки снитися, – відповіла сухо. – Тиша для нас подібна до смерті, прошу я тебе. Оце б зараз гранату, – обвела поглядом фойє, – жбурнула б не задумуючись.

Штех вирішив, що в нього також би не затремтіла рука, але ж слід насамперед думати про себе. Галина така ще гаряча й недосвідчена, і він мусить стримувати її.

– Пішли, – підвівся й чемно подав руку. – Нехай пані думає не про гранати, а про мистецтво.

– Якби пан подивився тут совєтську п'єсу, переконався б, що вистави стріляють не гірше за гармати.

Штех притягнув Галину до себе, з трепетом відчувши звабу її гнучкого тіла. Отак завжди знаходив у ній щось нове й незбагненне. Сказав ніжно:

– Скоро ти забудеш про це, і я поведу тебе до Міланської опери.

Савицька відповіла легким потиском руки й затяжним поглядом. Штех не міг відірватися від її зеленкуватих очей, інакше, можливо, зустрівсь би поглядом з Бутурлаком, який ввічливо пропустив їх у дверях до залу. Капітан відстав у проході й зайняв місце на приставному стільці у п'ятнадцятому ряду. Побачив, як Соколов, сидячи за кілька крісел від Штеха, перемовляється із своєю сусідкою: нема, кажуть, дівчини, з якою не зміг би познайомитися Валентин, біс якийсь, а не лейтенант, дехто заздрить йому за це більше, ніж за вміння стріляти без промаху.

Після закінчення вистави глядачі довго не відпускали акторів. Штех аплодував також стоячи, дивився, як азартно плескає Галина, й думав про мінливість емоційної жіночої натури: справді, дай їй зараз гранату – жбурне на сцену, не задумуючись, а вона посміхається, й очі світяться від задоволення.

Завіса зсунулася востаннє, і вони протиснулися в прохід. Штех ішов за Галиною, з насолодою вдихаючи запах її парфумів. Нахилився до вуха.

– Я сьогодні до тебе, – сказав, хоч раніше й не збирався цього робити.

Галина кивнула ледь помітно, і в цей час Штех перехопив пронизливий погляд чоловіка, який стояв у проході праворуч. Чоловік одразу повернувся й рушив – може, він дивився на Галину, на неї завжди задивляються чоловіки, але якось по-іншому, а цей у сірому костюмі наче зазирнув йому в душу – холодний і уважний погляд, а ціну таких поглядів Штех знав. Він ступив ще один чи два кроки, відчуваючи, як похололо у нього в грудях, відхилився ліворуч, чемно пропускаючи вперед огрядну жінку, озирнувся, буцімто розшукуючи когось.

Цих двох чи трьох секунд Штехові вистачило, щоб зорієнтуватися й прийняти рішення.

Савицька йшла не озираючись, певна, що Штех не відстає від неї. Чоловік у сірому костюмі простував трохи поперед неї, також не озираючись. Їх відділяють уже кілька людей, позаду повільно пробираються між рядами останні глядачі, а прохід до сцени вільний.

Штех прослизнув між двома чоловіками, неввічливо відштовхнувши якусь жінку. Хтось відступив, даючи йому дорогу, – тепер килимова доріжка встеляла йому шлях до оркестрової ями, а від чоловіка в сірому відділяв натовп. Штех виграв у нього принаймні десять секунд, якщо ніхто не підстраховує того…

Штех подолав відстань до бар'єра оркестрової ями кількома стрибками. Куточком ока помітив, як від бічних дверей хтось також метнувся назад, отже, чоловіка в сірому костюмі підстраховували. Але Штех мав фору – не десять, секунд п'ять-шість, не більше, проте п'яти секунд для людини рішучої й меткої буває досить, щоб заплутати будь-кого.

Торкнувшись пучками бар'єра, Штех, не дивлячись, перекинув тіло до оркестрової ями. Вже падаючи в неї, перехилився в повітрі так, щоб не вдаритися об пюпітри, приземлився м'яко – кинувся до вузьких дверей, що вели з ями. Біжачи до них, встиг визначити, що відчиняються вони сюди й мають звичайну металеву ручку, нахилився й на ходу підхопив табуретку, на цьому він програв секунду чи півсекунди. Нахиляючись, бачив, що над протилежним краєм ями вже повисла постать переслідувача, та до дверей йому лишалося всього два кроки, він прошмигнув у них, причинив щільно, засунувши в ручку ніжку від табуретки.

Тепер мав уже не п'ять секунд, а значно більше, тепер уже не мусив метлятися, одразу виказуючи себе, – рушив вузьким переходом за лаштунки, сподіваючись на свою рішучість, кмітливість або щасливий випадок.

Робітники сцени прибирали декорацію, вони байдуже подивилися на Штеха, мабуть, звикли до того, що тут вештаються сторонні. Штех переступив через повалений стілець і югнув за задник. Тут розмовляли двоє акторів. В одному з них Штех упізнав того народного, який подобався Галині, проминув їх, лише зиркнувши скоса, і вийшов до коридора, впродовж якого тягнулися двері гримувалень. Подумав, що за коридором – службовий вихід, однак не втішав себе надією, що вдасться вислизнути на вулицю. Здогадувався, що всі виходи з театру заблоковано, не можуть не заблокувати, бо працівники держбезпеки не дурники, і найкраще свідчення того – їм вдалося переграти Савицьку.

Тепер Штех це знав точно. Бісова дівка! Та одразу забув про неї: справа ж не в тому, чому вони обклали його, – треба думати, як викрутитися.

Двері до однієї з гримувалень були відчинені. Штех зазирнув – порожньо. Перед дзеркалом горить лампочка і в кутку висять якісь сукні. В кінці коридора хтось зашамотів. Штех уже знав, що робитиме, він нечутно ступив до гримувальні, причинивши за собою двері. Слава богу, ключ стирчав у дверях – замок клацнув, і Штех провів тильним боком долоні по ямочці на підборідді, наче знімаючи цим доторком напруженість і страх останніх секунд. Скинув піджак, роззувся, обірвавши на лівому черевику шнурок, бо не розв'язувався. Витягнув з кишені штанів пістолет, швидко перебрав сукні – чорт, усі довгі, які, мабуть, носили принаймні на початку сторіччя. Нарешті те, що треба. Темний жакет і спідниця, трохи малуваті, жакет тиснув у плечах, але яке це тепер має значення?