Текст книги "Під завісу"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

– Від Стефана Федоровича? – запитав Клапчук.

Проноза клятий, усе він знає, всюди пхає свого поганого носа. Проліз у комсорги цеху, капітал собі заробляє!

І все ж Гриць зробив спробу виплутатися.

– Якого Стефана Федоровича? – удав здивування.

– Нашого директора – Висловського.

– Хіба він тут живе? – Знав, що не викрутиться, але треба було щось казати. А може, зрештою, й минеться?

– У тому будиночку.

Усе… Тепер усе… А якщо й цього?.. Відчув холодну важкість зброї. Заманити кудись – і…

– Я в знайомого був… В особняку поруч… – брехав далі, хоча знав, що все це марно. – Виявляється, директор поруч мешкає…

– А я до Стефана Федоровича. – Клапчук махнув портфелем і додав значливо: – Він просив матеріали для доповіді.

– Для чого ж удома директора турбувати?

– А він сам наказав прийти.

Гриць по-змовницькому підморгнув Клапчукові.

– Може, поснідаємо? Я гроші одержав, пляшку поставлю.

Клапчук засміявся весело.

– Та я ж не п'ю.

Гриць ледь стримався, щоб не вдарити у ненависне обличчя.

– Складеш мені компанію, – не відступав.

– Бувай… – помахав той рукою.

Повернувся й пішов, гицель клятий.

Гриць подивився Клапчукові вслід. Гарячково обмірковував: що робити? Цей Клапчук зараз не додзвониться до директора. Піде. За годину чи раніше повернеться сестра Висловського. Відразу приїде міліція. Слава богу, сьогодні неділя, і про вбивство Висловського на заводі дізнаються лише завтра. І завтра цей Клапчук скаже, що бачив, як Олекса Іванців крутився біля директорової садиби…

Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.

Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.

Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.

Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:

«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»

Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні – суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.

На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.

– Який підлотник цей Іванців, – казав хтось у них за спинами. – Втерся в довір'я і…

– Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. – Пилип узяв Андрія під руку. – Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…

– З-за рогу вони вміють.

– Але ж свого директора!

– Такий і на батька руку підніме.

– Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.

– Гадаєш, він один такий?

– Але ж не можна всіх підозрювати.

– Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.

– У нас також. Дамо бандитам відсіч.

– На словах?

– Накажеш за зброю братися?

– Я б узявся!

– Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! – посміхнувся Пилип. – Тепер не сорок п'ятий!

– І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..

– Про вовка помовка! – зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.

– Володимире Гавриловичу! – гукнув Андрій.

Бутурлак помахав хлопцям рукою, підкликаючи.

– Отак бачимося в рідку стежку, – сказав невесело.

– Ви чого тут? – не зовсім тактовно поцікавився Пилип.

– Не знаєш чого? – смикнув його за рукав Андрій. – Служба…

Бутурлак не заперечив.

– Ви впіймаєте його? – запитав раптом Пилип.

– Обов'язково, – кивнув Бутурлак, не уточнюючи, кого саме має Пилип на увазі. – Йому не втекти.

– Звідки цей Іванців? – не витримав Андрій. – Якщо не секрет?

Бутурлак дістав з кишені фото.

– Можете подивитися.

Андрій зиркнув, і кров відринула йому від обличчя.

– Він! – вигукнув. – Дивись, Пилипе, це ж Гриць!

– Який Гриць? – не зрозумів Бутурлак. – Олекса Іванців, убивця Висловського.

– Гриць! Грицько Жмудь, ми ж вам казали про нього.

– Він, батяр клятий, – ствердив Пилип. – Точно він.

– А не помиляєтесь?

– Ні, – вперто хитнув головою Андрій.

Бутурлак уже на щось зважився.

– Гайда, хлопці, за мною.

Вони вийшли з кладовища на вулицю, де притулився до тротуару чорний трофейний автомобіль, і капітан посадив у нього хлопців. Сам сів попереду й наказав:

– До управління.

Андрієві; досі не доводилося їздити в таких великих і комфортабельних машинах, та» він не звернув ніякої уваги ні на оббиті справжньою шкірою сидіння, ні на безліч нікельованих деталей.

– Я знаю, чому він Іванців, – мовив, схопившись рунами за спинку переднього сидіння й перегнувшись до Бутурлака. – Тітка в нього Іванціва. Сестра Грицевої матері.

– Ну й ну… – не витримав Бутурлак. – Знаєш, де вона мешкає?

– Чом не знати? Раніше в Бродах, а потім переїхала до Бібрки. В Острожанах у неї родичі, стара Кухариха, від неї й чув.

– А ми шукаємо його… – почав Бутурлак, та не закінчив. – Як звуть Іванціву? Марією Петрівною?

– Марією, точно. Чув од Грицевої матері. А по батькові не знаю.

Машина зупинилася біля обласного управління державної безпеки, і Бутурлак залишив хлопців у просторому вестибюлі. Сам відлучився на кілька хвилин. Повернувся з сивим підполковником. Той сказав щось вартовому, і Бутурлак провів хлопців на другий поверх, певно, до кабінету підполковника, бо той зайняв місце за письмовим столом, запропонувавши Андрієві й Пилипові стільці за приставним столиком.

– Зовуть мене Віктором Едуардовичем, – відрекомендувався, – прізвище Яхимович. Про вас мені вже розповідав Володимир Гаврилович. – Втупився темними і, як здалося хлопцеві, втомленими очима в Андрія. – Розкажіть, що ви знаєте про Іванціву?

Андрій знітився.

– Ну, тітка Григорія Жмудя, мого двоюрідного брата. Він з курінним Коршуном ішов на Острожани, і ми з Володимиром Гавриловичем…

– Знаю, – сказав підполковник, усміхнувшись доброзичливо. – Про це ми знаємо. Грицеві Жмудю тоді вдалося втекти. І ви твердите, що це він? – Поклав перед хлопцями фото.

Андрій роздивився уважно.

Гриць! Звичайно, змужнів, але такі ж пухкі губи й маленький шрамик над правою бровою. Тицьнув пальцем у цей шрамик.

– От доказ, – сказав переконливо. – Ти пам'ятаєш, Пилипе, як Гриць упав у човні й розбив лоба об кочет?

– Так, у нього шрам на чолі, – ствердив той.

– Доказ незаперечний, – констатував підполковник. – А що ви знаєте про його тітку?

– Вона мешкала в Бродах, приїжджала колись до Острожан, і я чув розмову Жмудів з тіткою. Мала сина. Потім у селі казали, що підірвався на міні. Ти чув? – запитав у Пилипа.

– По війні вже, – відповів хлопець.

– Як його звали?

Андрій запитально зиркнув на Пилипа й похитав головою.

– Не знаю.

– Олексою?

– Не можу твердити.

– Ну, добре. Звідки дізналися, що Іванціва мешкає в Бібрці?

– Я ж казав: живе в Острожанах стара Кухариха, родичка Іванцівої. То вона розповідала. Ще мовила, ніби чоловік Іванцівої загинув на війні.

Підполковник погортав якісь папери в теці, що лежала перед ним.

– От що, хлопці, ми тут з капітаном трохи порадимось, а ви посидьте там, – кивнув на двері.

Бутурлак провів їх до сусідньої кімнати, дав кілька журналів і повернувся до Яхимовича.

– А ми шукаємо його на Тернопільщині… – розвів руками підполковник.

– Згідно з інформацією, одержаною з Бродів, Марія Петрівна Іванціва позаторік виїхала до Заліщиків. Отже, мала підстави замітати сліди. Григорій Жмудь, тепер це абсолютно ясно, скористався з документів її сина. На всяк випадок написав, що мати мешкає в Заліщиках. Якби хтось почав цікавитися нею, завжди міг виправдатися: мовляв, переїхала до Бібрки.

– Викликайте машину. Опергрупу на Бібрку!

– Навряд Жмудь там переховується. Зрештою, ми все одно б вийшли на Іванціву в Бібрці, і він мусить розуміти це.

– Опергрупу очолите ви, капітане. Візьміть з собою Андрія Шамрая. Хлопець, здається, тямущий, нехай як родич з'явиться до Іванцівої і постарається вивідати, де зараз Григорій Жмудь.

Будиночок Марії Петрівни Іванцівої стояв посередині невеличкого садка.

Над ґанком розкрислатилася груша, всіяна жовтими великими плодами. Від ґанку до хвіртки вела вимощена червоною цеглою доріжка, обсаджена сальвією. Жоржини тягнулися вище тину, відгороджуючи подвір'я від вулиці, а попід вікнами будинку вже зацвітали хризантеми.

Хвіртка була незамкнута, і Андрій попрямував просто до ґанку, цікаво роззираючись.

Видно, господарка будинку мала смак: перед ґанком обабіч доріжки посадила штамбові троянди, вони вже відцвіли, та Андрій уявив їх розквітлими – справді, краса неймовірна.

Постукав у двері, та ніхто не обізвався. Замкнуті. Постукав сильніше й почув раптом за спиною:

– Вам кого?

Здригнувся од несподіванки, обернувся. Біля ґанку повновида жінка, усміхається доброзичливо.

– Я до Марії Петрівни.

– То я Марія Петрівна.

– А я з Острожан. Може, чули: Андрій Шамрай.

Жінка поправила волосся, що вибилося з-під квітчастої хустки. Відповіла невпевнено:

– Щось не пригадую…

– Племінник Северина Романовича.

– А-а… Той хлопчик, якого він узяв до себе? Але ж ти виріс. – На мить очі її посмутнішали, і Андрій збагнув, що згадала сина.

Обтерла руки, заметушилася:

– Проходь, Андрійку, я зараз вечеряти тобі дам, виголоджений ти якийсь…

– Та ні, дякую.

– Не кажи. – Вона легко зійшла на ґанок, відімкнула двері й пішла вперед, приказуючи: – Ти не соромся, синку, я тобі зараз ковбаси підсмажу з картопелькою чи, може, яєчню хочеш?

«Нема тут Гриця», – подумав Андрій, хоч поки що й не було підстав для такого категоричного висновку. Просто ця жінка аж випромінювала з себе доброзичливість і щирість, здається, вона не могла бути потайливою, бо навіть не спитала, чого це Андрій завітав до неї і як знайшов.

Якби Гриць переховувався тут, неодмінно б виказала себе чимось – поглядом чи запитанням, внутрішньою настороженістю, а вона клопоталася на кухні зовсім спокійно: посадила Андрія за стіл, застелений чистою цератою, спустилася в погріб, принесла повний глек молока, нарізала хліб товстими скибками, нарешті поставила перед хлопцем цілу сковорідку яєчні й тільки по тому присіла навпроти, задоволено спостерігаючи, з яким апетитом узявся Андрій до їжі.

Хлопець і справді зголоднів: їв швидко, час від часу поглядаючи на Марію Петрівну, яка втупилася в нього, спершись підборіддям на долоні. В її очах Андрій прочитав тепер цікавість і, вгамувавши трохи голод, пояснив:

– Ми тут у Бібрці із студентами. Самодіяльність. А я згадав: баба Кухариха розповідала, що ви тут, ось і вирішив…

Це пояснення, певно, зовсім задовольнило Марію Петрівну, бо щиро всміхнулася й сказала з докором:

– Стара торохтійка, я ж просила… – Нараз схаменулася й не доказала, про що саме просила бабу Кухариху, проте Андрієві й так було все зрозуміло: не розповідати про переїзд Іванцівої до Бібрки.

Андрій випив склянку молока, Марія Петрівна налила ще одну, й він не відмовився.

Пив тепер маленькими ковточками й думав, як нетерпеливиться Бутурлак: оперативна група оточила будинок Іванцівої, Бутурлак причаївся біля хвіртки за кущами, готовий у разі потреби негайно прийти Андрієві на поміч. Адже передбачали, що тут може бути Гриць, і не сам. Капітан дав Андрієві пістолет, який відтягував зараз кишеню його піджака.

– А у вас гарно, – підвівся Андрій і зазирнув до кімнати. Мусив оглянути будинок, хоч би поверхово. В льосі Гриця не було – коли Марія Петрівна спускалася по молоко, Андрій зазирнув туди й переконався в цьому. Але ж у домі, наскільки він зрозумів, є ще дві кімнати.

Марія Петрівна зітхнула.

– Я, бігме, тут сама й сама. Влітку Олекса наїжджає, взимку здаю кімнату командировочним, а так – сумно…

Вона сказала – Олекса, отже, не сумнівається, що їхня таємниця не сягнула чужих вух, і Андрій нараз вирішив піти на ризик. Сказав, пильно втупившись у жінку:

– Для чого це ви, тітко Маріє? Переді мною можна й не критися. Ми з Грицем двоюрідні брати, і я знаю все.

Він не сказав, звідки дізнався про Грицеву таємницю, цим міг виказати себе й заронити підозру в душу жінки, тож обійшов цей підводний риф досить спритно й тепер спостерігав, який ефект справили його слова.

Марія Петрівна, яка саме прибирала зі столу, впустила склянку, але навіть не помітила, що та розбилася. Сколошкано втупилася в Андрія.

– Звідки знаєш?

– А Гриць вам нічого про мене не казав?

– Казав, що совєтам служиш.

– А ви хіба не служите? – Андрій знав, що Марія Петрівна працює шеф-кухарем місцевої чайної.

У Марії Петрівни на шиї запашіли плями.

– Од роботи не одникую, – відповіла.

– А Гриць для чого на заводі працює? До речі, тут він зараз? – швидко запитав Андрій.

– Нема.

– Правду кажете?

Гримаса зсудомила обличчя Марії Петрівни.

– Ой хлопче, який же ти!

Андрій зрозумів, що допустився нетактовності й що жінка правду каже. Спробував виправдатися:

– Потрібний Гриць мені. Де він?

Марія Петрівна зиркнула відчужено: видно, щось запідозрила. Та Андрій дивився щиро, і жінка записала:

– Що з ним сталося?

– Чом так думаєте?

– Дивний був якийсь. Наче перестрашений.

– Коли бачилися?

– У неділю приїздив.

– І поїхав одразу?

– Зібрав речі й подався.

– Казав куди?

– Але ж він просив не розповідати.

– Не чужий я і, може, допоможу Грицеві. – Андрій опустив очі – все ж обманював цю довірливу жінку, проте не мав іншого виходу: Гриць Жмудь міг накоїти багато лиха.

– Ой хлопче, допоможи, прошу тебе красно. Щось із ним робиться, непутить його хтось, підструнчує…

– Як знайти Гриця?

– Він і мені не казав, та знаю. Дівчина тут у нього. В селі Ставному. Недалеко, сім кілометрів. Файна дівчина, і я не перечу. Ганна Клімашкова, медсестрою працює.

– До неї подався?

– Куди ж іще? Ввечері й пішов.

– Він так і казав, що до Ганни?

– Якби до Львова, пішов би ліворуч до автобуса. А він через завулок, там далі дорога на Ставне.

– Що взяв із собою?

– Грошей попросив. У мене дев'ятсот карбованців було, все віддала. Сала, хліба та речі зимові.

– Зимові? – перепитав Андрій. – Навіщо зараз?

– Я теж питала. Каже, треба. Прицюцькуватий був якийсь.

Андрій зазирнув у кімнати, що мали окремі виходи до передпокою. У кожній по ліжку й дивану, справді Марія Петрівна могла здавати їх пожильцям. Подумав: бідна жінка, певно, гатила все Грицеві, а він…

– То я пішов, тітко Маріє, дякую за вечерю, – мовив.

Марія Петрівна схопила його за руку.

– Ти ж не кажи нікому про Гриця, – гаряче дихнула йому в обличчя, ставши напереп'ят. – Він вартіший кращого, правду кажу тобі.

Андрій промовчав. Згодом вона дізнається, що вчинив Гриць, і прозріння буде не з легких. Крім того, їй доведеться відповідати за те, що видала Гриця за свого сина, а зробила вона це з добрих почуттів – Андрій був переконаний у цьому. Вийшов не озираючись. Надворі було вже темно, й зірки блищали на небі.

– Будеш у Бібрці, заходь, – почув з ґанку.

Пробуркотів у відповідь щось невиразне й попрямував до хвіртки.

Бутурлак вийшов з-за дерева, запитав пошепки:

– Ну що? Я вже почав хвилюватися.

– Гриця нема. Він за сім кілометрів у селі Ставному.

– Це точно?

Андрій переповів розмову з Іванцівою, намагаючись не пропустити жодної деталі.

Бутурлак слухав уважно, не перепитуючи.

– Певно, він у Ставному, – ствердив. – Але тут усе ж треба зробити обшук.

– Згаємо час.

– І то правда. Тоді зробимо так: тут залишаться місцеві хлопці. Якщо Іванціва збрехала й Гриць переховується в неї, йому не вислизнути. А самі до Ставного.

Хата Клімашків, одна з найкращих у Ставному, стояла одразу за церквою. До левади тягнувся город, засаджений картоплею, за річкою починався ліс.

Двоє автоматників зайняли позиції за городом, ще двоє контролювали садибу з боків. Бутурлак у супроводі голови сільської Ради й моложавого старшого лейтенанта, заступника начальника районного відділу держбезпеки, пройшли подвір'ям. Трохи позаду тримався Андрій. Спочатку Бутурлак наказав йому залишитися в машині, але хлопець подивився так, що капітан розм'як. Справді, після всього, зробленого Андрієм, усунути його від участі в операції було б несправедливо.

Голова сільради вимогливо постукав у вікно. Зсередини відсунули фіранку, визирнув чоловік, роздивляючись.

– Ти, Гнате? – запитав. – Що скоїлося?

– Відчиняй, уповноважений ночуватиме.

Це не могло викликати жодної підозри – хата Клімашків була простора, до того ж у центрі села, і районні уповноважені часто ночували тут.

– Зараз, тільки засвічу, – почулося з-за вікна. Фіранки зсунулися, минуло півхвилини, і за вікном засвітилося. Мало не одразу загуркотів засув, і господар відчинив двері. Стояв на порозі, тримаючи в руці свічку.

Бутурлак прослизнув повз нього в будинок. Старший лейтенант підштовхнув Клімашка до сіней.

– Де Олекса Іванців? – запитав погрозливо. – Тут?

Господар стояв у самій білизні, босий, і свічка тремтіла в його руці.

Мовчав і дивився злякано.

– Як-кий Іванців? – почав затинаючись. – Н-нікого и-нема!

– Олекса Іванців! Той, що ходить з вашою дочкою…

– Та вони пішли… – Клімашко трохи оговтався. Підвів свічку над головою, щоб краще було видно. – Дивіться, нема нікого.

– Хто вдома?

– Я з дружиною.

– Проходьте, – вказав старший лейтенант на освітлений зсередини прямокутник дверей. Увімкнув кишенькового ліхтарика, обмацав променем сіни.

На лавці відро з водою, трохи далі дві невеличкі порожні діжки. З вірьовки звисає якесь лахміття. До стіни приставлено драбину, над нею ляда на горище.

– Стій тут. – Старший лейтенант кивнув Андрієві на вхідні двері, а сам спритно поліз по драбині. Відкинув ляду і, як на навчаннях, спершись на лікті, прослизнув на горище.

– Тут нікого, – з'явився в дверях Бутурлак.

– І на горищі порожньо, – обізвався старший лейтенант.

Він повільно спустився драбиною.

– Огляньте подвір'я, – наказав Бутурлак, – а я поки що побалакаю з господарями. Одягніться, – обернувся до Клімашка, що переступав з ноги на ногу. – І попросіть дружину, щоб підвелася.

Клімашкову просити не довелося – вже стояла одягнута у вітальні. Жінка років за сорок, огрядна, та ще вродлива, з великими очима й високим білим чолом. Клімашко повернувся до кімнати в штанях і сорочці, став поруч з дружиною, наче шукав у неї захисту.

Бутурлак попросив господарів сісти, відсунув лампу на край столу, щоб краще бачити, запитав прямо:

– Був у вас позавчора Олекса Іванців?

Клімашко скоса зиркнув на жінку, та вона дивилася байдуже, і він відповів:

– З Ганною він нашою… любляться… Тамтой Олекса. Ну й приходив…

– Коли?

– У неділю ввечері.

– Де він?

– Та, прошу вас, я й сам не можу потрафити…

– Де він? – підвищив тон Бутурлак.

– Пішли з Ганною. Не знаємо, куди подалися.

– І ви отак відпустили дочку?

– Що малисьми робити? Доросла вже. Нині вони всі розумні стали, що для них батьки!

– Помовч! – раптом втрутилася жінка. – Як чоловіка щось штрикне, – глипнула очима на Бутурлака, – то не знає, що й говорить. Вони з Олексою давно вже побратися хотіли. Ну, Ганна наша. А в неділю він приходить, викликає Ганну на подвір'я, пошепотілися, дочка й каже, що йде з Олексою.

– Куди?

– Я й сама страшенно б цікава дізнатися.

– Так ми ні про що не домовимось. Попереджаю, що йдеться про затримання небезпечного злочинця. – Бутурлак витягнув із сумки папери, підсунув подружжю. – Ознайомтеся й розпишіться. За неправдиві свідчення…

– Та знаємо… – не дав йому закінчити Клімашко. – Та най пан не думає, що брешемо. Бо самі не хотіли віддавати Ганну за цього батяра.

– Давайте по порядку. О котрій годині прийшов Іванців?

– Та пізно вже. Либонь, пополуночі.

– Побалакали вони з Ганною, а далі?

– Зайшли до хати, вона й каже: «Йдемо з Олексою». – «Куди?» – питаємо. А вона: «Напишемо». Мовляв, неприємності в Олекси. А які можуть бути неприємності, що ховатися треба? Я, бігме, й подумав: або кримінал якийсь, або з бандерами… Ось і ви кажете – небезпечний злочинець! А що вчинив?

– Свого часу дізнаєтесь.

– Отож… – Клімашко аж скреготнув зубами. – Отаке насувається на нашу голову! Наче ґазда я, а не фирцик якийсь – кажу, не робіть з мене вар'ята, а вони своєї: треба йти! Ну і йдіть, за спідницю не триматиму.

– Що дочка взяла з собою?

Знову Клімашко перезирнувся з дружиною.

– Та кажи вже, – нахилила та голову.

– Як пішли, я й побачив: рушниці немає. Рушниці й набоїв, вона в мене висіла в тамтій кімнаті, – кивнув на двері праворуч, – либонь, Ганна через вікно передала.

– Ну, а речі які взяли? Продукти?

– Окіст копчений, сала шмат і хліба. Усе, що було, взяли.

– А тобі вже й шкода стало дитині, – втрутилася жінка. – Сала пошкодував.

– А-а… – махнув той рукою. – Хіба шкода? Аби по-людському…

– Які речі взяла Ганна?

– То жінка відає. Кажи, Софіє.

– Які речі, прошу вас? А все, що в дорогу беруть. Білизну, взуття. Зимове пальто й ковдру.

– Тепло ще, для чого пальто?

– Я також запитала. То, каже, така справа: може, й до холодів доведеться побути.

– Де?

– Аби ж то знала…

– Може, до якихось родичів?

– Наші всі у Ставному та Бібрці.

Грюкнули двері, й зайшов старший лейтенант.

– Нікого, – доповів.

Бутурлак нахилив голову.

– І куди ж вони пішли? – допитувався. – До Бібрки?

– Здається, туди… – покосився на жінку Клімашко, та відповідь його прозвучала невпевнено. – Але хто ж його зна…

– А не городами до лісу?

Клімашко заморгав, хотів щось сказати, та дружина заскочила:

– Я вже вам правду скажу. Це він, незугарний, нашу доньку обплутав, а вона така довірлива й кохає. Ловіть же його, може, Ганнусі легше стане. Я чула, до Сарн хотіли їхати. На станцію подалися, а звідти на Сарни. Я надвір вийшла, не почули вони, шепочуться, а Олекса й каже: до Сарн доїдемо, а там видно буде. Тут побачив мене, осікся.

– До Сарн, кажете? – подав голос від дверей Андрій. – А Острожани часом не називав?

– Ні, голубе, Сарни чула, а більш нічого.

Бутурлак подав знак Андрієві, щоб той не втручався. Він уже зрозумів, що саме має на увазі хлопець. Підвівся.

– Якщо дізнаєтесь про місцеперебування дочки та Олекси Іванціва, – сказав офіційно, – негайно повідомте органи держбезпеки.

До Львова повернулися на світанку. Бутурлак відвіз Андрія до гуртожитку, а сам подзвонив додому Яхимовичу.

– Зараз буду, – почув сонний голос у трубці. – Висилай машину.

Вислухавши доповідь, Віктор Едуардович подумав трохи й запитав:

– Отже, вважаєте, що вони вирішили пересидіти в лісі?

– Куди ще можуть податися? Хто знає про острів поміж боліт, де Гриць переховувався з Коршуном? Тільки місцеві жителі, але ж туди ніхто не ходить, болота чорні, небезпечні, кому хочеться життям ризикувати?

– І рушницю взяли… – нахилив голову підполковник. – Дичина там ще водиться.

– Я так вважаю: Жмудь недаремно подався до Ганни. Йому самому на острові не вижити. До навколишніх сіл не потикайся, тут тобі й кінець: хто та й чому? А жінку не запідозрять. Ще й із справжніми документами! До райцентру там кілометрів десять, і раз на тиждень по харчі сходити можна.

– Вирішили! – Підполковник поплескав долонею по столу. – Зараз я повідомлю волинських товаришів, що Гриць Жмудь, певно, десь у їхніх краях, і домовлюсь про вашу операцію. А ви відпочивайте до дванадцятої. О тринадцятій виїдете з оперативною групою.

– Мусимо взяти з собою Шамрая.

– Так. Мені б не хотілося, щоб ви потонули в болоті,

– Можна знайти провідника й серед місцевого населення, та Андрій уже в курсі справи. Я попередив, щоб з гуртожитку нікуди.

– А як на це подивляться в деканаті?

– Він хлопець здібний, надолужить.

– Хочете, щоб я подзвонив?

– Хто ж вам відмовить?

– Гаразд. А ви – спати.

Оперативна група прибула до райцентру ввечері. Заночували в готелі, й о четвертій ранку Бутурлак розбудив людей. «Газик» підвіз їх кілометрів за п'ять-шість до острівця в болотах, далі дороги не було, і група на чолі з Андрієм заглибилась у ліс. Ішли не поспішаючи, та, власне, й поспішати було неможливо: темрява, під чоботами хлюпає вода, доводиться весь час продиратися крізь чагарники. Як знаходив Андрій стежку серед боліт і чагарів, було відомо тільки йому, проте йшов упевнено, лише іноді зупиняючись для орієнтування. За ним легко, мов тіні, пересувалися два автоматники – під час війни хлопці служили в розвідці, потім перейшли в органи держбезпеки: почувалися в лісі, як у власній хаті. Один з них, Валентин Соколов, високий рудий лейтенант, навіть у темряві влучав з пістолета в підкинуту консервну бляшанку. Стріляючи з двох пістолетів, пробивав її обома кулями. Мав виняткову реакцію – розповідали, що колись есесівець цілив йому в спину з кількох метрів, уже спускав курка, та Валентин якось підсвідомо відчув небезпеку, ухилився вбік, куля черкнула лише по шинелі, а Соколов, падаючи, зумів зрізати есесівця автоматною чергою.

За Соколовим ішов молодший лейтенант Дмитро Копоть, низькорослий і, на перший погляд, окоренкуватий, але дужий і спритний.

Копоть, як і Андрій, був поліщуком, народився й виріс у селі на північ від Житомира, вмів ходити лісом, як вовк, безшумно й непомітно. Бутурлак знав, що на Дмитровому рахунку не один десяток «язиків».

Бутурлак ішов останнім. Він не взяв з собою автомат, мав два пістолети, один у кобурі, другий у кишені брюк, і вважав, що цього цілком досить. Стріляв він, щоправда, не так влучно, як Соколов, та за двадцять метрів пробивав без промаху сірникову коробочку.

Поступово розвиднялося.

Над болотами лежали пасма туману, і Бутурлак подумав, що саме в тумані буде зручно підкрастися до острова. Запитав Андрія:

– Далеко ще?

– Підходимо. За тими осиками болото, ну й болотом метрів триста.

Бутурлак зупинив групу.

– Десять хвилин перепочинку, – наказав.

У лісі було так мокро, що сісти не було де – стояли, зіпершись спинами на стовбури дерев.

Соколов курив, за звичкою прикриваючи вогник долонею. Копоть задумливо обкусував міцними зубами соковиту гілочку.

– Відразу за Андрієм підеш ти, Валентине, – наказав Бутурлак. – Стріляти тільки в крайньому разі й по кінцівках. Взяти Жмудя живим.

– Якщо він тут… – Копоть зідрав з гілочки тонку смужку кори.

– Ти прикриватимеш Валентина, – не звернув уваги на його слова Бутурлак. – Вогонь короткими чергами над головою для постраху.

– Угу… – Копотю не треба було повторювати.

– А ти, Андрію, не поспішай. Ітимемо в тумані, з берега вони нас все одно раніше ніж за тридцять метрів не побачать. А хлюпотняву почують.

Андрій кивнув. Тепер, коли до острова лишилося кілька сотень метрів, почуття впевненості, що Гриць саме там і що вони неодмінно візьмуть його, розтануло, і хлопець подумав, якими очима дивитимуться на нього оці дорослі поважні люди, котрих він збив з пантелику своїми химерними вигадками. Не знав, та й звідки міг знати, що для затримання Григорія Жмудя піднято вже сотні людей, контролюються усі залізниці та шосейні шляхи, що фотографії Гриця є в усіх райцентрах та в більшості сіл, і їхня операція є часткою великої акції, яку розпочали Львівське та Волинське управління державної безпеки.

Андрій витяг з кишені пістолет і засунув за пасок. Перехопивши схвальний погляд Бутурлака, почервонів і відвернувся. Щоб приховати збентеження, удав, що вдивляється в туманний морок над болотом, хоч все одно нічого не міг побачити.

– Рушили, – запропонував Бутурлак.

Андрій гулькнув поміж вітами й перестрибнув з купини на купину, нечутно й обережно, як і наказував капітан. Тепер від нього залежала доля всіх членів групи, досить було ступити два-три необережних кроки, й провалишся в трясовину по горло.

Позаду залишились вільхові зарості, й тепер вони йшли по коліно в воді. Якби не туман, Андрієві було б легше – мав кілька орієнтирів на острові, але в молочному густому тумані не те що орієнтири, чагарники губилися за десять метрів, і хлопцям доводилось довірятися своїй інтуїції та ліщиновій тичці, котрою Андрій промацував дорогу.

Вода вже дійшла їм по пояс, Андрій знав, що тепер праворуч має бути маленький острівець з трьома осиками – його треба обійти й узяти трохи лівіше, щоб у створ потрапили дві крайні осики. Звідси до острова сотня метрів, не більше: весь час просто й просто…

Тоді, три роки тому, після розгрому банди Коршуна, голова сільради Антін Іванович Демчук провів їх на острів. Бандерівці влаштувалися там непогано: мали два намети й досить простору землянку, яку взимку можна було перетворити на схрон. Антін Іванович спочатку хотів зруйнувати землянку, але передумав. Взимку, коли болота замерзали й всюди можна було проїхати кіньми, землянка правила б за непоганий притулок для лісників та мисливців. І ось тобі, нею вже вдруге користується Грицько Жмудь…

Однак це може бути витвором його фантазії…

Навіть у густому тумані Андрій побачив кущі на березі острова. Зупинився й показав товаришам. Обережно, не хлюпаючи, вийшли на тверде. За кущами починався густий листяний ліс, посередині якого на галявині й обладнали колись бандерівці свою базу.

Бутурлак наказав членам групи розосередитися, й вони пішли рідким цепом, безшумно, шастаючи поміж дерев. Нараз капітан зупинився, подав знак іншим, щоб завмерли. Стояв, глибоко вдихаючи повітря, потім поманив Соколова, вони пошепотілися про щось, і Валентин рушив уперед сам.

Він повернувся через кілька хвилин, доповів щось капітанові, і той кивнув на знак згоди. Соколов перемовився кількома словами з Копотем, і вони взяли круто праворуч, щоб оточити галявину.

Бутурлак підкликав Андрія. Запитав пошепки, принюхуючись:

– Чуєш запах диму?

Тільки тепер Андрій збагнув, що саме викликало тривогу капітана й чому той посилав Соколова в розвідку. Справді, в лісі відчувався ледь чутний запах диму, наче хтось розклав поблизу вогнище.

– Вони там, – тицьнув ліворуч пальцем Бутурлак. – Валентин бачив Ганну Клімашко, щось варить на вогнищі. Жмудь, либонь, ще спить чи пішов на полювання. Давай за мною, тільки нечутно.

Кров ударила Андрієві в обличчя. Прошепотів збуджено:

– Треба брати правіше. Там кущі підходять мало не до самої землянки.

Бутурлак, не відповівши, прослизнув до густого підліска праворуч. Андрій, витягнувши з-за паска пістолет, пірнув у кущі слідом.

Густі зарості ліщини дозволили їм наблизитися до землянки метрів на п'ятдесят. Тепер Бутурлак розраховував кожний крок, зробивши Андрієві знак іти мало не впритул. Останні метри до галявини проповзли і нарешті побачили намет з ялинового гілля перед землянкою. Трохи далі між стовбурами дерев на мотузку висів якийсь одяг, а перед входом до намету палало вогнище, й дівчина помішувала ложкою у підвішеному над ним казані.

Ліворуч від намету до галявини підступало болото, за землянкою росло кілька молодих сосен, далі ліс відступав метрів на шістдесят.

Бутурлак знав, що Соколов з Копотем зайняли там уже позицію. Дівчина сиділа до нього спиною, до неї було зовсім недалеко, кроків двадцять, і капітан, прошепотівши Андрієві на вухо: «Прикриєш мене…» – поповз, мов вуж, до намету.

Він повз спритно і одразу загубився у високій траві, зрештою, колись це було його професією – безшумно й спритно повзти, завдяки цьому зберіг життя на війні, тепер знову доводилося тримати іспит.