Текст книги "Під завісу"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Отець Йосип підсунув Штехові коробку в сигаретами, запалив сам. Запитав:

– Сподіваюсь, пан прибув до Львова не заради спасенних розмов зі мною?

– Звичайно. Щасливий, що єгомосць розуміє це! – іронічно посміхнувся той.

– То слухаю.

Штех допив каву.

– Може, пан воліє ще чашечку? – потягнувся до кавника отець Йосип, однак Штех зупинив його рішучим рухом руки.

– По-перше, – почав, – єгомосць, певно, здогадується, що прибув я сюди інкогніто? Лише один пан знає мене, для всіх інших я Микола Дейчаковський, працівник Коломийської райспоживспілки. Тут у відрядженні, службові справи, різні заготівлі, зрозуміло?

– Пан міг би й не попереджати мене.

– Мушу, бо тут зайвина не зашкодить. Далі. Ми з вами зустрічатимемось лише в крайніх випадках, коли виникне потреба виконати якесь завдання.

Отець Йосип зблід, та мовив твердо:

– Перепрошую, але змушений одразу поставити крапки над «і». Ніяких ваших завдань не виконуватиму.

– Вар'ята граєте? – В тоні Штеха відчувалася відверта погроза, проте це не злякало отця Йосипа.

Зауважив терпко:

– Не будемо з'ясовувати, хто з нас вар'ят. Пан погастролював у нас, і адьє, – помахав рукою, – до Мюнхена. А мені жити тут, і мати справу з енкаведистами не бажаю.

– Пан гейби чогось перестрашений?

– Так, – ствердив отець Йосип, – можете вважати, що перестрашений.

– А головний провід сподівався, що святий отець очолить рух наших вірних прибічників.

– Ні. Передайте чоловим діячам проводу, що стан здоров'я не дозволяє мені…

Штех почервонів од гніву.

– Болото! – вигукнув. – Ми знали, що тут смердюче болото, але щоб аж таке!.. Забути кращі ідеали!

– Кращі ідеали не забуті, – заперечив отець Йосип. – Пан не розуміє одного: ці ідеали можна поширювати по-різному, і слово боже тут неоціненне. Потихеньку й вчасно сказане, воно діє краще, ніж десяток убитих скомувізованих елементів.

– Начхати! – вирвалося в Штеха. – Нам потрібні дії, святий отче. Ваші слова, до того ж мовлені пошепки, ніхто за кордоном не почує. А ми мусимо довести американцям, що тут, на терені України, наша організація ще впливова, що з нами треба рахуватися, прошу я вас!

Отець Йосип знизав плечима.

– Якщо пай потребує поради, будь ласка. Чи, може, ватажки проводу хочуть дати мені в руки бомбу?

Але Штех уже опанував себе.

– Налийте ще кави, – попросив.

– Пан воліє тістечко?

– Ні, пан не полюбляє солодкого, – не без іронії відрізав Штех. – Пан полюбляє гірке, в прямому й переносному розумінні. Отже, єгомосць, наскільки я зрозумів, відмовляється активно співпрацювати з нами?

– Сподіваюсь, пан уже встиг простудіювати деякі совєтські газети? – ухилився від прямої відповіді отець Йосип. – У селах створюються колгоспи, у Львові більшовики, прошу я вас, будують заводи, скоро тут від робітників проходу не буде, а робітник – то смерть наша.

– Маєте рацію, – погодився Штех, – та пан не враховує закордонної ситуації. Наймогутніша країна світу тепер – Сполучені Штати, і ми мусимо довести американцям, що Україна не хоче йти з більшовиками. Потрібні систематичні акції, щоб створити за кордоном громадську думку. Треба дати привід, за який могли б вхопитися наші прихильники в уряді Трумена. Тоді американці розмовлятимуть із совєтами зовсім по-іншому.

Отець Йосип подумав, що совєти чхати хотіли на всі ультиматуми, разом узяті. Вони розгромили гітлерівську Німеччину, на яку так сподівалися оунівці, тепер заліковують воєнні рани, і хто-хто, а єгомосць знає, як швидко та успішно це робиться. Втім, заперечувати Штеху не став. Промовчав, і той вів далі:

– Дрібні акції, що їх здійснюють наші боївки, виходячи з лісових схронів, уже не справляють враження. Необхідно вдатися до вагоміших, я б сказав, гучних операцій, які б мали широкий розголос. Коротше кажучи, святий Отче, треба скласти список найвідоміших діячів, котрі активно працюють на совєти, і знищити їх.

– Легко сказати! – знекровлені вузькі губи отця Йосипа скривилися чи то в посмішці, чи то в гримасі. – Де знайти виконавців? Наші явки розгромлені, кращих людей давно заарештовано, лишилися одиниці, на яких можемо звіритися.

– Проте мусять бути невдоволені. Слід встановлювати нові зв'язки.

– Може, пан вважає, що в держбезпеці сидять склавши руки?

– Сувора конспірація. Один тримає зв'язок тільки з ще одним – і все.

– Важко, ох, важко!

– Досить, святий отче, крутити хвостом. У служби безпеки руки довгі, і якщо потрапите на гачок до добродія Лебедя…

В очах у отця Йосипа замиготіли злі вогники.

– Якщо вельмишановний пан прибув сюди, щоб залякувати, він може одразу повертатися назад до Мюнхена. Ніхто не піде за ним.

– Але ж я потребую виконавців, людей надійних і фанатиків. Ви повинні знати свою паству…

– Добре, – перебив його отець Йосип, – я назву вам двох. І все.

– Лише двох? – розчаровано мовив Штех. – Я розраховував на більше.

– Я знаю ще декого, та пан, наскільки я зрозумів, потребує людей абсолютно надійних. Без забобонів і з твердою рукою…

– Здається, ви переконали мене, святий отче. Давайте ваших двох.

– Один – племінник курінного Коршуна. Знали такого?

– Чув. Коршун загинув десь на Волині.

– Племінникові вдалося врятуватися. Зараз працює на новому великому заводі.

– Що ви! – зрадів Штех. – Чудово! Мусить ліквідувати директора чи головного інженера.

Отець Йосип ствердно нахилив голову. Так, більшовицьких керівників слід знищувати.

– Ну а хто другий? – очікувально нахилився до егомосця Штех.

– Колишній сотник УПА Ярослав Доберчак. Влаштувався на залізниці. Товарознавцем бази.

– Підходить. – Штех закурив і жадібно затягнувся. – Попервах досить. Як з ними зв'язатися?

– Племінника Коршуна післязавтра чекайте в соборі святого Юра. Правий притвор, о четвертій пополудні. Він сам підійде до вас. Запитає, чи не має честь бачити пана Габ'яка? Запам'ятали, Габ'яка? А ви скажете: не Габ'як, а Коструб. Це й буде паролем.

Андрій в Пилипом постояли трохи біля пам'ятника Міцкевичу, милуючись гармонійністю і витонченістю його ліній, – романтичний пам'ятник романтичному поетові, перетнули вулицю й попрямували широкою алеєю, що вела до оперного театру.

– Ну а далі що? – нагадав про перервану розмову Пилип.

– Чую, секретар партбюро називає моє прізвище. Думаю – чому? А він: пропоную обрати комсоргом Шамрая, Сиджу й не знаю, що робити. Віриш не віриш, а розгубився. А він каже: підведись, Андрію, щоб усі комсомольці побачили тебе. Підводжусь, а в самого коліна тремтять. Стою й мовчу. Мені б відмовитись – чому раптом я? – а мовчу, наче погоджуюсь. Усі руки піднесли, тоді буцім пробудився, кажу, не чекав цього і не знаю, чи впораюся. А секретар: допоможемо… Ось так і обрали…

– Чому б і ні… – розсудливо мовив Пилип. – Чого не обрати? У школі комсоргом був, бойовою медаллю нагороджений.

– То в школі, а тут, знаєш, скільки комсомольців! Мало не кожен.

– Призвичаїшся.

– Але ж страшно. Всі на тебе дивляться, а прийде сесія» спробуй чогось не здати.

– Ти з усім впораєшся, – впевнено відповів Пилип, – я тебе знаю, все вивчиш, навіть те, чого не треба.

– Точно, мені хочеться вчитися, – нараз признався Андрій. – Дехто в хлопців на лекціях не дуже-то й слухає, а мені все цікаво. Все нове, не так, як у школі, – і, знаєш, аж дивно стає, наче мозок у тебе більшає і сам робишся розумнішим.

– Так, – погодився Пилип, та не зовсім упевнено. – А мені математика важко дається.

– Приходь у неділю до мене. Поки що програми в нас однакові, разом посидимо.

– Прийду… – зрадів Пилип. Раптом він зупинився, схопив Андрія за руку. – Бачиш? Невже Гриць?

Вони якраз перейшли трамвайну колію, яка вибігала з вузької вулиці й перетинала алею. Гуркочучи на рейках, підійшов старий трамвай, і люди, що юрмилися на зупинці, посунули до нього. До зупинки, приспішивши крок, підходив високий хлопець у блакитній сорочці із закоченими вище ліктів рукавами. На нього й вказував Андрієві Пилип.

Андрій не одразу вбагнув, чого хоче від нього Пилип. Хлопець у блакитній сорочці вже прилаштувався за літньою жінкою, яка протискувалась у трамвай, і тепер можна було побачити тільки його профіль.

– Гриць! – упізнав його також і Андрій. – Точно, Грицько!

Хлопець уже взявся за поручні, і трамвай рушив.

– Грицьку! – загорлав Андрій. Не почути його було неможливо, проте хлопець не озирнувся, стояв на приступці, притиснувшись грудьми до спини літньої жінки, а трамвай набирав швидкість.

– Грицьку! – вигукнув ще раз Андрій і кинувся навздогін трамваєві, однак було вже пізно. Зупинився, вражений. Бачив, як віддаляється трамвай, хлопець у блакитній сорочці озирнувся й дивився на нього: він був дивно схожий на Гриця Жмудя, але ж вони з Пилипом могли й помилитися.

Трамвай завернув за ріг, і лише тоді Андрій обернувся до Пилипа. Вигляд у того був такий збентежений, що Андрій не витримав і зареготав.

– Він ще сміється! – образився Пилип. – А я готовий заприсягтися…

– І все ж ми, певно, помилилися. Бачив, спершу він навіть не озирнувся.

– Та бачив. Але ж такий схожий!

– Кажуть, у кожної людини в кілька двійників.

– Хочеш сказати, що сьогодні ми переконалися в цьому?

– Чом би й ні?

– Не віриться. Коли Коршун пішов на Острожани, врятувався лише Гриць.

– Усе може бути, – несподівано швидко погодився Андрій. – Втім, якщо це справді Гриць, він має всі підстави ховатися.

– Овва, йшов на село зі зброєю!

– Міг добровільно здатися й потрапив під амністію.

– Тоді чого йому тікати від нас?

– Мабуть, ми все ж помилилися, – вирішив Андрій. Зиркнув на годинник, занетерпеливився: – Володимир Гаврилович, мабуть, уже чекає на нас.

Бутурлак справді вже сидів на лавиці неподалік від оперного театру. Андрій гадав, що побачить його у формі з погонами капітана держбезпеки, та Бутурлак був у скромному синьому костюмі, сорочка без краватки, горішній ґудзик розстебнутий. Шия і обличчя у Володимира Гавриловича засмаглі, волосся вигоріло зовсім, і вітерець грався ним.

Бутурлак побачив хлопців ще здалеку, дивився, як підходять, дивився й думав, як швидко все росте на цьому світі, – востаннє бачив їх ще хлопчаками, дітьми. Відтоді минуло, здається, зовсім мало часу, а до нього простують уже дорослі люди, з такими він ходив у розвідку…

Всміхнувся тепло своїм думкам. Ці хлопці тримали зброю, будучи ще зовсім дітьми, хай доля береже їх, щоб ніколи більше не доводилося стріляти.

Андрій з Пилипом підходили повільно, і Бутурлак уже міг розгледіти зніяковілі усмішки на їхніх обличчях. Він підвівся й простягнув руки їм назустріч. Андрій потиснув капітанові руку, однак не витримав і зовсім по-дитячому пригорнувся до Бутурлака. Він був на півголови вищий за капітана, а форма студента-політехніка робила його ще вищим та стрункішим, і все ж ніяковів перед Володимиром Гавриловичем, як і в острожанські часи.

Бутурлак повів хлопців у кав'ярню на центральній вулиці, замовив каву й невибагливу закуску. Сказав зовсім просто:

– Молодці, хлопці, вилюдніли, і нехай вам щастить!

Потім він розпитував їх про Острожани, про Петра Андрійовича Ротача й Пилипового батька Антона Івановича, який став головою острожанського колгоспу «Червоне Полісся». Згадали, як билися з Коршуном, і Андрій розповів про сьогоднішню зустріч з Грицьком Жмудем чи хлопцем, дуже схожим на нього. Він гадав, що Бутурлак скептично поставиться до його розповіді, але той споважнів, занотував щось у маленькому записнику, перепитав навіть, у що був одягнутий юнак, схожий на Грицька.

– Вважаєте, що справді Григорій Жмудь? – запитав його Пилип.

Бутурлак непевно знизав плечима: мовляв, нічого він не вважає, та ніколи не слід легковажити, отож інформації хлопців буде дано належний хід.

Андрій помітив, що Бутурлак зиркнув на годинник. Певно, не хотів образити їх, та не міг і засиджуватись. Андрій відсунув недопиту чашку.

– Ми й так забрали у вас багато часу… – почав, але Бутурлак перебив його м'яко:

– Так, хлопці, сьогодні справді не маю жодної вільної хвилини й мушу вже прощатися. Давайте зберемося на чому тижні, подивимось Вірину виставу, а потім повечеряємо в мене.

Вони проводжали Володимира Гавриловича до трамвайної зупинки, і Андрій ще раз згадав, як сідав у вагон хлопець у блакитній сорочці, так дивно схожий на Грицька.

Штех уважно подивився на високого білявого хлопця в блакитній сорочці, який підійшов до нього.

– Перепрошую, ви помилилися, – відповів так, як умовлялися. – Моє прізвище Коструб.

Хлопець переклав з руки в руку газету, анітрохи не знітився під допитливим Штеховим поглядом. Це сподобалося Штехові: краще мати справу з людьми вольовими, нерішучі іі легкодухі відпадали одразу. Для того, що він задумав, потрібні були виконавці тверді й жорстокі, спритні й сильні, які б не розгубилися в скрутну хвилину і яких би потім не мучили докори сумління.

А на цього хлопця, здається, можна покластися – отець Йосип не підвів його.

– Почекай на мене біля собору, – наказав Штех і, не озираючись, попрямував до великої ікони святого Миколая. Поставив свічку й преклонив коліно – не тому, що вірив у бога, давно вже звик вірити лише своєму розумові, інтуїції й кмітливості, просто в глибині душі був забобонний: зрештою, чому не поставити свічку? Що таке свічка, тьху, копійчане діло, а раптом допоможе?

Штех перехрестився й постояв трохи, проникаючись мовчазною урочистістю собору.

Людей у ці передвечірні години було мало, пересувалися безшумно, лише якась жінка біля іконостаса бубоніла молитви. Пахло свічками й ладаном, цей запах завжди подобався Штехові, підносив і ніби оновлював його. Він перехрестився ще раз і вийшов із собору, твердо вірячи, що фортуна не покине його.

Гриць стояв неподалік металевої огорожі Митрополичого саду.

Штех зробив хлопцеві знак, щоб ішов за ним, і попрямував униз до парку Костюшка. Тут, у бічній тінявій алеї, обрав порожню лавицю й сів посередині, поплескавши долонею ліворуч від себе, полюбляв, щоб співбесідник, ким би не був, другом чи ворогом, сидів ліворуч, вважаючи, що ця позиція невигідна для нападу, – в нього вільна права рука, а це завжди дає якусь перевагу.

Коли Гриць умостився, Штех повернувся до нього впівоберта й запитав:

– Тобі подзвонили чи знайшли?

– Куди мали б дзвонити? У гуртожиток?

– Хто передав наказ?

– Не відаю. Сказав, від отця Йосипа.

– Знаєш, хто я?

– Звідки ж?

– Усе, що накажу, треба виконувати.

– Але ж…

– От що, хлопче, ти про службу безпеки чув?

– Чом не чути?

– Твій дядько був курінним УПА, і ти мусиш знати, що ми робимо з неслухами!

– Знаю. Але ж хто ви й чому я мушу виконувати ваші накази?

– Пароль, який ти одержав від отця Йосипа, і є наказом. Та я не критимусь від тебе. Маєш справу з функціонером головного проводу. – На всяк випадок Штех не сказав, що обіймає багато вищу посаду.

Гриць недовірливо округлив очі.

– Головного? – перепитав шанобливо.

– Так, хлопче, головного, і задля дрібниць я б не приїздив сюди.

– Так ви звідти! – Гриць випростався на лавиці. Здавалося, ще секунда – скочить і стане струнко.

– Так, звідти, і, якщо ти не дурний, мусиш зрозуміти: яка це честь – виконувати мої завдання.

Гриць аж посвітлів на обличчі: він чув, що таке накази головного проводу, – їх виконують лише найдостойніші.

– Сподіваюсь, що зможу бути корисним, – відповів, стиснувши кулаки.

Останні роки у Львові навчили Гриця стриманості, навіть відлюдкуватості, адже мусив щодня спілкуватися з товаришами по бригаді, робітниками, яких ненавидів усією душею. Все це позначилося на характері хлопця: він посміхався інженерам та майстрам, тиснув руку бригадирові, проте іноді серед веселої розмови хмурнів і замикався в собі.

Товариші вже звикли до Грицевої відлюдкуватості, ставилися до нього як до трохи пришелепуватого дивака, і це влаштовувало Жмудя. Щоправда, тепер він звався не Грицем. Жмудем. Хтось міг би дізнатися про його участь у банді Коршуна, і Гриць свого часу вжив найрішучіших заходів, щоб назавжди відхреститися від минулого. Волів набути його, щоб не виказати себе випадковим словом, але зараз слід було відповідати чітко й відверто, бо представник головного проводу запитав прямо:

– Що робив після загибелі дядька, нехай земля буде йому пухом? Славний був вояк, і в нашій організації поважали його.

– Дядько хотіли взяти Острожани. Це наше рідне село, – пояснив Жмудь. – Вони мали там якийсь інтерес, та нас зустріли вогнем, і лише мені вдалося врятуватися. Дістався до Львова, а під Львовом у Бродах моя тітка мешкала, ось і прибився до неї. Сестра матері. Син у неї загинув, мій брат двоюрідний Олекса Іванців. У лісі на міну натрапив, кажуть, нічого не лишилося. Схожий я на Олексу, тітка й розтанула. Каже: будеш сином, про Олексину смерть загс не повідомляли… Ну, чого ж відмовлятися? Документи взяв і зробився Олексою Іванцівим. А тітка, щоб ніхто не дізнався про це, переїхала до Бібрки.

– Непогано, – прокоментував Штех.

– Закінчив у Львові ремісниче училище. Ну, а потім послали на завод.

– Олекса Іванців… – роздумливо сказав Штех. – Але ж можеш зустрітися із знайомими чи тітка бовкне комусь. Хтось може поїхати до неї, розпитати…

Гриць хитро посміхнувся.

– А я не такий дурний. Написав, що батько загинув на фронті, і це правда, справжню довідку маю, а мати мешкає у Заліщиках на Тернопільщині. Хто перевірятиме?

– Добре, – оцінив ситуацію Штех. – Усе добре, і ти молодець! Гарно придумав.

– І я вважаю, гарно, – розплився в посмішці Гриць. – Сирота я, батько – фронтовик, загинув за совєти. Вони це цінують, місце в гуртожитку дали…

Штех витримав паузу, підкреслюючи вагомість того, що скаже. Поклав довірливо Грицеві руку на плече – знав, яке враження справляє це на хлопчаків. Почав повільно, дивлячись Грицеві просто у вічі й намагаючись вкласти в кожне слово вагомий зміст:

– Ти маєш зробити значний внесок у справу нашого визвольного руху і, сподіваюсь, пишатимешся з того, що вибір припав саме на тебе!

– Так, – одповів Гриць, навіть не знаючи, про що йтиметься. Вже вірив у своє вище призначення, кінчики пальців затерпли від захоплення, дивився в темні, пронизливі очі цього чоловіка, який повірив йому й доручає те, що простому смертному не довірять ніколи. Готовий був виконати все, що скажуть. Гадав, що доведеться вчинити справді великий подвиг, проте Штех запитав його про щось зовсім прозаїчне:

– Знаєш вашого директора Висловського?

– Хто ж його не знає?

Гриць уявив сивого низькорослого чоловіка, худенького, жвавого, з розумними очима. Йому доводилося слухати директора на зборах – на трибуні той робився наче вищий, його не можна було не слухати, знаходив такі слова, що западали просто в серце, і Гриць іноді ловив себе на думці, що вірить директорові, навіть тоді, коли той казав про соціалістичне змагання й роль робітничого класу в управлінні державою, про комсомольців, яких він, Григорій Жмудь, глибоко ненавидів.

І якщо зерна сумніву зароджуються навіть у нього, що казати про інших, котрі слухають Висловського з розкритими ротами?

А Штех уже веде далі:

– Кажуть, він має в місті авторитет.

– Так, – одповів Гриць упевнено. – Завод великий, Висловського всі знають.

– Треба прибрати його! – Штех зиркнув на Гриця уважно: як зреагує? – Ми вибрали тебе, хлопче. Чи зможеш?

Зіниці в Штеха розширилися, і очі потемнішали, він не відводив погляду від Грицевого обличчя і, здається, знав усе, про що той думає.

Гриць одразу збагнув, що саме має на увазі Штех.

– Убити? – запитав.

– Зможеш?

– Чом ні? Гицеля клятого!

– Я був певен у тобі.

– Вони вбили моїх батьків і дядька. Мушу помститися!

– Де мешкає Висловський, знаєш?

– Ні.

– Садова вулиця, сімнадцять. Особняк у садочку, треба зайти в помешкання, пострілу ніхто не почує. А якщо й почують… Через дорогу мало не навпроти паркова брама. Там на алеях одразу загубишся в натовпі…

– Якщо він впустить мене… – нерішуче перебив Гриць.

– Висловський мешкає разом із сестрою. – Штех не звернув уваги на Грицеве заперечення. – Неодружений і дітей не має. Вранці сестра базарює. Приблизно годину, під дев'ятої до десятої. Іноді виходить до парку чи їздить у місто. Нерегулярно.

– Але ж зранку директор на заводі.

– Я спостерігав за будинком три дні, – пояснив Штех. – Даю й тобі три. Вистачить. У неділю вибереш годину, коли сестра відлучиться, і зайдеш до помешкання.

– Я попрошу директора ознайомитися з моєю рацпропозицією, – сказав Гриць. – Він робітників поважає, мусить впустити.

– Правильно. А ти – молодець!

– Пістолет при собі маєте? – запитав нараз Гриць.

– Маю.

– Дайте.

– Тримай. – Штех витягнув з внутрішньої кишені піджака офіцерського вальтера.

– Де вас знайти?

– Ніде, – відповів жорстко. – Явок не буде. Якщо вклепаєшся, виплутуйся сам. У крайньому разі треба пересидіти десь до холодів. Поки тут не вгомоняться. Тоді подзвониш отцю Йосипу, він скаже, що робити.

– Усе?

– Ні. В помешканні Висловського залишиш записку, – простягнув папірця. – Перепишеш друкованими літерами. – Штех відкинувся на спинку лавиці. Здається, він сказав усе. Хоча ні. Додав погрозливо: – І зваж. Ми не спускатимемо з тебе очей. Знаєш, що буває з тими, хто обманює нас?

– У мене в самого давно руки сверблять! – зловтішно посміхнувся Гриць. – Нехай пан функціонер не турбуються, цьому Висловському вже не ходити по землі.

У парку буйно цвіли жоржини. Стефанові Федоровичу завжди ставало трохи сумно, коли дивився на ці розкішні квіти. Вони були ознакою осені й віщували завмирання природи, а він полюбляв літо з його барвами. Взимку часто простуджувався й кашляв, сестра Зеня примушувала його надягати товсті ручного плетива светри, а йому подобалися вільного крою піджаки і яскраві краватки.

Сьогодні Висловський прокинувся пізно, коли сонце вже піднялося над деревами. Неділя, тож можна дозволити таку розкіш. Визирнув у вікно – стояв і милувався ще зовсім зеленими деревами, де вмостилася зграя галасливого птаства.

Рипнули двері, і до кімнати зазирнула Зеня.

– Зачини за мною, Стефане, – попросила. – Бо я поспішаю на базар.

Висловський знизав плечима: отак завжди, Зеня страшенно боїться злодіїв, на дверях у них два найкращих англійських замки, та Зеня наказала прилаштувати ще сталевого ланцюжка і, перш ніж впустити відвідувача, уважно оглядала його й навіть розпитувала – хто й для чого.

– Я зачиню, йди, – пообіцяв Стефан Федорович. Але Зеня все ще стовбичила в дверях, і Висловський здався. Щось буркочучи собі під ніс, почимчикував за сестрою до передпокою, клацнув обома замками й накинув ланцюжок – зрештою, яке йому діло до Зениних забаганок?

Висловський подивився у вікно. Побачив, як сестра перетнула вулицю й стала на автобусній зупинці.

Автобуси ходили нечасто, бувало, коли не викликав службової машини, він чекав хвилин по двадцять, але Зені завжди чомусь фортунило – і зараз автобус підкотив, наче на замовлення.

Сестра, розштовхуючи пасажирів, одна з перших опинилася в автобусі.

Стефан Федорович спустився на перший поверх і сів за стіл. Сам був невисокого зросту, а полюбляв усе велике, масштабне, тому й стіл займав мало не чверть кабінету, коричневий, гарно полірований, із справжнього горіха.

Заглибився в роботу, писав і писав, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Стефан Федорович невдоволено відірвався від столу – і кого це біс приніс?

Дзвоник Пролунав ще раз, вимогливий і різкий. Висловський зітхнув і пішов відчиняти двері.

… Гриць Жмудь облюбував собі зручну позицію в парку навпроти директорового будинку: лавка під густими ясминовими кущами, тебе не видно, а ти бачиш усе, і, в разі потреби, продершись поміж ясминових заростей, можна непомітно вибратися на сусідню алею.

Особняк Висловського невеличкий, проте двоповерховий. По дві кімнати на поверсі, визначив Гриць. На першому ще кухня і комора.

Будиночок від вулиці відділяв низенький паркан, який можна було навіть перестрибнути. Від незамкнутої хвіртки до ґанку вела бетонована доріжка. Навколо котеджу крислаті яблуні.

Гриць бачив Висловського на балконі. Помітив, як вийшла його сестра з кошиком у руці, як проштовхалася в автобус. Сидів і ні про що не думав – просто підставив обличчя теплим ранішнім сонячним променям, і йому було спокійно й затишно.

Автобус рушив, і Гриць зиркнув на годинника. Тепер слід почекати чверть години, принаймні хвилин десять, щоб директорова сестра випадково не повернулася.

Почав автоматично рахувати секунди. Серце калатало приспішено. Гриць відчув, як запашіли щоки. Він приклав до них холодні долоні й трохи остудив. Потім намацав пістолет у внутрішній кишені й рушив до директорового будинку.

Біля ґанку зупинився на мить, не те що злякався, просто роззирнувся увсібіч, хоч ноги чомусь обважніли. Ще секунда – і повернув би назад під рятівну прохолоду ясминових кущів, та опанував себе й ступив на ґанок. Рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Минула майже хвилина. Ніхто не відчиняв, і Грицеві нараз захотілося втекти. Відступив навіть від дверей, та згадав пронизливі очі людини з голим черепом і подзвонив ще раз. Мало не одразу почув за дверима швидкі кроки й переклав у ліву руку теку з паперами.

Клацнули замки, задзеленчав ланцюжок, і директор відчинив двері, знехтувавши сестриними порадами. Запитально втупився в юнака, що ніяково переступав з ноги на ногу, затиснувши під пахвою зав'язану шнурками дешевеньку картонну теку.

Висловський перебував у поганому настрої. Але юнак дивився на нього так прохально й збентежено, що він пом'якшав і запитав мало не доброзичливо:

– Ви в якій справі? Слухаю.

– Рацпропозиція в мене, – прохально мовив Гриць. – Хотів би з вами порадитись.

– У мене визначені години прийому, і ви могли дізнатися…

– Маю таку важливу справу, що чекати тиждень…

Директор подивився на Гриця з цікавістю. Відступив, пропускаючи до передпокою.

– Прошу, товаришу, – мовив зовсім доброзичливо. – Як ваше прізвище?

– Іванців. – Гриць не крився, бо все одно відступу не було.

– Прошу, товаришу Іванців.

Гриць відступив на крок, дивлячись, як директор, повернувшись до нього спиною, замикає двері. Інстинктивно потягнувся за пістолетом, та піджак був застебнутий, ліва рука зайнята текою, до того ж пальці чомусь тремтіли й ніяк не могли намацати ґудзик.

А Висловський уже впорався з замками й показував рукою на двері праворуч.

– Прошу вас, шановний товаришу, до кабінету.

Оці слова – «шановний товаришу», мовлені без жодного негативного підтексту, чомусь розізлили Гриця й додали йому рішучості.

Він переступив поріг кабінету впевнено, навіть урочисто, відчувши поміж лопатками приємний морозець, який виникає в хвилини найбільшого напруження.

– Що там у вас?

Гриць зблід і відступив – директор простягував руку і вказував на кишеню піджака, де лежав пістолет. І як він міг помітити його?

Грицеве обличчя видовжилось, вкрилося мертвотною блідістю, він випустив теку й пробелькотів, як хлопчина, що прошпетився:

– Нічого… Нічого в мене нема, і я прийшов…

– Не хвилюйтеся, мій юний друже. – Директор нахилився і взяв теку.

Лише тепер Гриць збагнув, що Висловський простягав руку до неї, а він злякався й ледь не провалив усю операцію.

– Подивимось, що ви пропонуєте. – Висловський обійшов стіл, розв'язуючи шнурки на теці. – Сідайте, юначе, – вказав на шкіряний фотель біля столу.

Гриць мимохіть посунувся до фотеля, але встиг збагнути, що займатиме найнезручнішу позицію: весь час сидітиме перед директором, а йому треба зайти ззаду, неодмінно ззаду, принаймні на кілька секунд.

– А можна мені, – зупинився напівдорозі, – на книжки глянути?

Висловський лагідно всміхнувся.

– Тут є на що подивитися! – мовив з гордістю. – А я поки що перегляну ваші пропозиції.

Гриць повернувся до стелажа, який височів за спиною директора. Краєчком ока спостерігав за Висловським. Той витягнув папери, почав роздивлятися креслення, низько нахилившись над столом.

Гриць подумав: а якщо директор зараз запитає в нього щось і він не зможе відповісти? Недавно він дізнався, що їхній бригадир придумав якесь пристосування до верстата, удав, що це дуже зацікавило його, і попросив креслення.

Розстебнув ґудзик піджака, ступив боком до столу, за спину директора.

Висловський вивчав креслення і, певно, зовсім забув про Гриця.

Іванців узяв із стелажа книжку, погортав її, відчуваючи, як калатає в нього серце. Поставив книжку на місце й ступив ще крок. Тепер залишалося ще два кроки чи навіть менше.

Вигодивши хвилю, Гриць посунувся ще трохи, намацав пістолет і почав витягати, але директор відірвався від креслень, озирнувся на нього.

– Цікава думка, – мовив з повагою, – і треба застосувати ваш пристрій.

Гриць дивився на Висловського збоку й не знав, що відповісти. Невже почне розпитувати? А лишилося тільки…

Висловський усміхнувся, і Грицеві здалося, підморгнув йому лукаво, та, мабуть, тільки здалося, бо повернувся до столу й знову заглибився в креслення.

Гриць обережно витягнув пістолет, підвів його і одразу натиснув на гашетку. Звук пострілу оглушив його, і він ледь не випустив зброю, однак устиг побачити, як куля пробила піджак на плечі директора. Висловський повільно повернувся до нього.

Гриць відступив і загородився від директора пістолетом, тримаючи його незручно обома руками перед грудьми.

– Що ви?.. – глухо запитав Висловський. Він дивився на Гриця знизу вгору, і той побачив у нього в очах біль і здивування.

– Я… я нічого… – Гриць притиснувся спиною до стелажа і нараз збагнув, що тепер відступати нема куди: підвів зброю і вистрелив просто в обличчя директора.

Висловський заточився і впав на стіл.

Гриць стояв і тупо дивився, як стікає кров з розтрощеного черепа на поліровану поверхню столу. Нарешті оговтався, засунув пістолет у кишеню, швидко зібрав креслення, стежачи, щоб не закров'янити їх, витягнув з-під тіла Висловського теку, поклав креслення й зав'язав шнурки. Робив це майже машинально, хоч був увесь час у напруженні й прислухався до найменшого шереху, наче щось могло загрожувати йому в порожньому будинку.

Чомусь навшпиньках пробіг до передпокою. Уже взявся за замок, та згадав, що забув залишити записку. Повернувся також навшпиньках, поклав на стіл записку так, щоб упадала одразу у вічі. Уже спокійно розгледівся, чи не залишив якихось слідів, і впевнено попрямував до виходу. Обережно відімкнув двері й вислизнув на ґанок. Замки клацнули за ним, і Гриць подивився, чи нема когось на вулиці.

Нікого…

Пробіг доріжкою до виходу, хвіртка не рипнула, і сонце вдарило йому у вічі. Голова одразу чомусь запаморочилась, і він ледь не впав, та одразу опанував себе й попрямував до паркової брами.

– Іванців! – почув раптом десь збоку. – Олесю!

Не зупинився і йшов зсутулившись: знав, сталося щось жахливе і тепер він пропав, але все-таки йшов не обертаючись, наче в парку був порятунок.

– Олесю! – гукнули ще раз зовсім близько.

Вже не можна було не зупинитися. Озирнувся і впізнав Клапчука. Посміхається й дає руку. Потиснув нехотя.