Текст книги "Сушко Р., Левицький М. - Хроніка нищення української мови. - 2012"

11

Симеон Полоцький (1629 – 25 серпня 1680 р.) – один із видатних діячів східнослов'янської культури XVII ст., богослов, письменник, поет, драматург, що одержав освіту в Києво-Могилянському колегіумі, з 1664 року до кінця земних днів працював у Москві, де й розгорнув велику літературну та громадську діяльність.

Петро Могила (1596 – 1647) – український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха.

Іоанікій Галятовський (близько 1620 – 12 січня 1688) – український письменник, церковний та громадсько-політичний діяч XVII століття, був учнем Лазаря Барановича, а згодом став ректором Києво-Могилянської академії'.

Лазар Баранович (у миру – Лука) (1616 – 1693) – український церковний, політичний та літературний діяч другої половини XVII століття, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській академії', з 1650 року – її ректор.

Антоній Радивиловський (? – 1688) – український церковний діяч і письменник, закінчив Києво-Могилянський колегіум, від 1671 року намісник Києво-Печерської лаври, від 1684 ігумен Миколаївського монастиря в Києві.

Єпифаній Славинецький (???? -1675, Москва) – український поет, ієромонах, перекладач, філолог, оратор, богослов, прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі. За велінням московського царя Олексія Михайловича в 1649 році поїхав до Москви для видання там Біблії'. У Москві в нього були й дні царської милості, спорудження для нього монастирів (Андріївський), і дні царського гніву, бо київський богослов мав власні погляди на розвиток Церкви.

12

Правителі Московського царства (на Росію воно було перейменоване щойно за 5 років) робили це задля посилення в ньому управлінської та військової присутності. Адже ж Київ ще в середині XVII століття був активним українським осередком. А в XVI столітті польський історик Ян Красінський писав про Україну як про багаті землі хороброго народу. На півночі та на сході від земель Королівської Русі є землі москалів (так сказано в оригіналі!). Ті землі звуть також Рассєя, бо народ там розсіяний, твердив польський історик XVI ст. На початку ХІХ сторіччя Київ ще був українським. Про це свідчить російський письменник Іван Долгоруков у книзі «Путешествие в Киев в 1817 году». Він приїзд до Києва сприймав як поїздку в іншу країну. Оскільки російськими правителями Київ розглядався як ключ до підкорення України, то для досягнення цієї мети, за твердженням «Русского биографического словаря», виношувалася ідея перенесення столиці імперії' до Києва. На цьому наполягав князь Олександр Барятинський.

(Jana Krasińskiego Polska czyli opisanie topograficzno-polityczne Polski w wieku XVI. W drukrani Stanisława Strąbskiego. Warszawa. 1852. C. 108.)

13

Ще до появи того розпорядження кращі науково-просвітницькі сили було переведено з Києва до Москви. Серед них були Дмитро Ростовський (Туптало), оголошений російським святим, Стефан Яворський

14

«.Численна й найдавніша книгозбірня, зібрана й збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,. серед добробуту й тиші полум'ям пожерта. У ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались» .

(«Історія Русів»)

15

Оскільки накази щодо заборони друку книжок виходили й з-під царської руки, й від підконтрольного йому Синоду, то в тому випадку скоріш за все йдеться про наказ Синоду, бо ж Петро І, який наказав убити власного сина, не став би розмінюватися на штрафи.

16

Як на ті часи, то це була величезна сума. У середині XVIII сторіччя російський рубль дорівнював еквіваленту 28 грамів срібла.

17

На ній обривається рід бояр Романових, котрі зуміли сісти на царський престол. Виходячи з обставин, які склалася, владу в Роси' за намовою дружини (відомої в історії' як Катерина ІІ – Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) захопив внук Петра І, син німецького герцога Карл Петер Ульріх фон Гольштейн-Готторп, узявши прізвище Романов. Від тої історичної фальші в Росії починається час царевбивств та переворотів, головною причиною яких була боротьба за владу та за розширення її ареалу. У тій боротьбі не було сентиментів для таких понять як мова, віра, культура. Оскільки українці тоді були бездержавним народом, то під удар пішли українська мова, культура та історія. Усе це показує, що тільки народ, який має власну державу, та патріотичний її провід, спроможний захисти національні інтереси.

18

Судячи з того, що колись славну на всю Європу Києво-Могилянську академію, спадкоємицю заснованої Ярославом Мудрим вищої школи, звели до ролі школи для священиків, то логічно, що йдеться про укази Синоду.

19

Обмеженнями та заборонами книгодрукування Москва намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.

20

«Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили? На козацьку кров?».

(М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ).

21

Виявляється, Катерина ІІ прагнула не тільки того, щоб зникли з української пам'яті час і назва гетьманів, а в першу чергу того, щоб зникли з людської пам'яті всі, навіть найменші докази, які ставили б під сумнів право Російської імперії на володіння Україною. Тож не випадково під час правління Катерини ІІ у московських нетрях пропали силоміць вилучені з українських бібліотек та монастирів оригінали літописів. Замість них світові було явлено, за твердженням російських учених, сфальшовані літописні зводи. Детальну інформацію про ті злочини Катерини ІІ проти української історії' та проти світової цивілізації' з посиланням на російські джерела подає у своїх працях В. Білінський.

(В. Білінський. Країна Моксель, або Московія. В-во ім. Олени Теліги. К. 2009.)

22

Як на ті часи, то це була величезна кількість книг. Наприклад бібліотека Петра Могили, яку він подарував Києво-Могилянському колегіуму, нараховувала 2131 книгу. Вона належала до великих тогочасних книгозбірень, яку Митрополит відносив до найбільших своїх цінностей.

(З. І. Хижняк, В. К. Маньківський. Історія Києво-Могилянської академії. Київ. Видавничий дім «КМ Академія» 2003. С. 52.)

23

Цей церковний муж наказував професорам і академікам, що суворо забороняється читати лекції «сільським діалектом» (тобто українською мовою), а «рекомендується» – лише російською і обов'язково, «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии».

24

Нищення Академії розпочалися ще в часи Петра І. Його політику продовжила Катерина ІІ, відмовляючись від фінансування цієї унікальної вищої школи. Клопотання Кирила Розумовського та інших впливових людей того часу не зворушили серця імператриці. Вона твердо стояла на позиції', що для підкореної нації' освіта й мова – зайві «витребеньки».

25

Поки Київ не був підкорений, усі клопотання козацької старшини про створення в Києві університету категорично відкидалися. Лобістом заснування в Києві імператорського університету був тодішній міністр освіти імперії' Сергій Уваров, автор відомої тріади «самодержавие, православие, народность», яка стала основою державної ідеології російської імперії'.

26

Чи ж не подібною є нині в Україні ситуація. Хоч нині ніхто книжок не конфіскує, проте ментально неукраїнською владою все зроблено, щоб «шкідливі» книжки мали мінімальні тиражі, а система книгарень на книго-розповсюдження була знищена.

27

Літопис Григорія Грабянки описує історію з часів виникнення козацтва й до 1709 року. Хоч у тексті літопису подається багато державних

документів, гетьманських універсалів, актів, грамот, проте вчені відносять його до літературної пам'ятки. Уперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році в журналі Федора Туманського «Российский магазин». Друге видання готувала до друку в 1852 році Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (орган при Київському генерал-губернаторі), не знаючи, що твір уже видавався. І саме з-під пера підлеглих владі чиновників вийшла «нова» «редакція» твору.

28

Це слово фігурує й у сучасних словниках російської мови.

29

І хоч реакція твердила, що «української мови не було, немає і бути не може», проте українців усе ж таки відносили до кола інородців.

30

У результаті дії' Указу, який згодом трансформувався в неписане правило за 100 з лишком років з України в такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції', і в то й же час в Україну переселено стільки ж росіян, котрі з першого дня перебування, як видно з численних спогадів, піднімали крик про «прітєснєнія мєстнимі». Таке може вигадати тільки душа з ординською ментальністю, яку так колоритно змалював у повістях Віктор Єрофеєв.

31

Павло Житецький ще до виходу горезвісного Валуєвського циркуляру, в якому було сказано, що постановка питання про українську мову – це злочинні дії' й проти осіб, що їх вчинили, проводили слідчу справу в особливій комісії', у 1862 році опублікував працю «Русский патриотизм», в якій обґрунтовував ідею самостійності української мови та літератури. У магістерській дисертації' «Очерк звуковой истории малорусского наречия», яка була опублікована в 1876 році, довів, що українська мова й узагалі українська культура є прямими нащадками мови й культури Київської Русі. Звичайно, що в стінах імператорського університету влада не могла терпіти людей з такими поглядами. Ученому, який вважається засновником українського мовознавства, довелося заробляти на хліб викладанням російської словесності в школах. Це один з парадоксів буття окупованої нації'.

32

Із доступних нам матеріалів, ім'я це згадується лише в працях та статтях авторитетного вченого з Сум – професора Івана Мозгового.

33

В 11-ому з'їзді брав участь 471 вчений з багатьох країн, які представляли понад 30 наукових установ. Це був тріумф українського професора Володимира Антоновича, який прочитав 23 доповіді. Відмова йому та іншим українським ученим виступати українською мовою офіційно пояснювалося тим, що «не була оформлена належним чином попередня домовленість з урядом про дозвіл вживання у доповідях української мови». Нібито уряд, який дотримувався доктрини, що «не було й не може бути української мови» міг би дати такий дозвіл?

34

Голова Комітету міністрів був більше почесною фігурою. Фактичними керівником уряду був цар. Тому тут треба говорити про політику й рішення царя Миколи ІІ.

35

З цього приводу Борис Грінченко ще 1896 року в статті «Яка тепер на-родня школа в Україні», опублікованій Іваном Франком, писав: «Школа в Україні стала ще більше москалізаторською, ніж була. Величезна більшість учителів соромить дітей їх українськоюмовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш,то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині,Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабськоївірності».

36

Боротьба з рухом за відродження України є історичним завданням російської державності, наполягав Столипін у 1910 році. Боротьба проти духовного й економічного відродження України є історичним завданням російської державності, твердять у 2012 році імперські реваншисти.

37

Чи ж не ті настанови нині, 100 років пізніше виконують в Україні Янукович, Азаров, Табачник, Ківалов і Колесніченко?

38

Правнук Чингізхана, відомий страшною жорстокістю й любов'ю до багатства. Для росіян він подавався як перший «собіратєль русскіх земель».

39

В один день російські завойовники перевели всі українські школи на російську мову, звільняючи тих учителів, котрі не могли або не хотіли нею викладати. За короткий час з Галичини було заслано в Росію сто тисяч найактивніших українців, головним чином учених, священиків на чолі з митрополитом Шептицьким, учителів, активістів «Просвіти», Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб. Ось вам і надання новоприєднаним територіям «російського характеру». Ось вам і природний процес російської «натуралізації».

40

Ці настанови, уведені за царів, діяли за комуністичного режиму і фактично, за принципом звичаєвого права, по нинішній день продовжують діяти в органах влади в незалежній Україні. Правда, тоді за їх реалізацію платили. «До 1917 p. усім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної плати за «обрусєніє края». (Г. Коваленко, «Світло Оріяни», №6,1996 р.). Нинішні русифікатори кажуть, що вони русифікують Україну за дякую – лише за покликом серця. Професор Оксана Пахльовська в тому сумнівається й публічно заявляє, що за русифікаторами стоять «башні» московського Кремля.

41

Це був час російського двовладдя.

42

Одна з адрес, за якою можна побачити в інтернеті книжку «На великой стройке»: http://sd.org.ua/news.php7icM9829

43

Про те, що Голодомор планувався як засіб знищення нації, є нині багато свідчень. 22 січня 1930 року газета «Пролетарська правда», попередниця «Київської правди», стверджувала, що «знищення соціальної бази українського націоналізму – індивідуальних селянських господарств – було одним із основних завдань колективізації' на Україні».

44

Нині відоме свідчення італійського консула в Харкові Сержіо Градені-го, котрий у травні 1933 року написав: «Нинішнє лихо спричинить до колонізації України переважно росіянами. Воно змінить її етнографічний склад. У майбутньому більше не говоритимуть про Україну, ні про український народ, а отже й про «українське питання», оскільки Україна фактично перетвориться на російський край».

45

Не випадково Леніну приписують слова: «Пошкрябайте російського соціаліста й побачите російського шовініста».

46

І так, у час Хрущова був знищений весь тираж поетичної збірки Дмитра Павличка «Правда кличе» (1958), яка започаткувала рух шістдесятництва. У 1967 році був спалений увесь наклад книги «Хортиця в героїці й легендах», а її автор Микола Киценко звільнений з посади, репресований літературознавець Іван Дзюба (за роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація»), переслідували істориків Михайла Брайчевського, Ярослава Дашкевича, поета Володимира Сосюру, композитора Костянтина Данькевича, письменника та кінорежисера Олександра Довженка і багатьох-багатьох інших.

Замовчувались або подавалися в негативному світлі визначні українські діячі науки, культури, церкви (Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Іван Пулюй, Гнат Хоткевич, Іван Багряний, Олег Ольжич, Олена Теліга, Андрей Шептицький та багато інших).

Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України з-під окупації', зневагу до українських національних героїв, зокрема Івана Мазепи, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бан-дери. Цікаво, що до першої світової війни свідомих українців шовіністи та покручі-«папуги», котрі старалися бути подібними на них, називали мазе-пинцями. Згодом після першої світової війни додалося слово петлюрівець, після другої війни – бандерівець, а у час незалежності – рухівець.

47

На жаль, наслідків того впливу по нинішній день не вдалося здолати через інформаційну війну Роси' проти України, яка підступно ведеться від 1991 року.

48

У документах конференції «рекомендувалося» також, щоб у тих вищих школах, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у західних областях України), російською, починаючи з 2-3 курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї останньої «рекомендації» міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати в міністерство «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.

49

Текст того закону висить на офіційному сайті Посольства Російської Федерації' в Україні під заголовком «Закон про російську мову в Україні».

50

Його видимим плодом стало помітне зменшення тиражів українських книжок. Шовіністичний прошарок, як і в часи Хрущова й Брежнєва, відносить українську мову до розряду «неперспективних». Таке можливе лише в окупованих країнах.