Текст книги "Сушко Р., Левицький М. - Хроніка нищення української мови. - 2012"

Автор книги: Роман Сушко

Соавторы: Мирослав Левицкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

1949 – Неподалік одного з концтаборів на Колимі комуністичні карателі потопили в болоті приблизно 3000 українських дівчаток 13-14 років з притаманним для страшних дикунів формулюванням: «щоб нікому було народжувати бандерівців».

(«Независимая газета», Одеса, 17 листопада 1995 р.)

1949 – 16-й з'їзд КП(б)У вже вкотре засуджує «український буржуазний націоналізм». Це рішення з'їзду знову дамокловим мечем повисло над головами українських діячів науки та культури, котрі ще залишилися на волі. Спираючись на це рішення, влада змушувала творчу інтелігенцію таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» (в основі російську) більшовицької імперії'. Проте не лише в тому суть рішення з'їзду. По всій Україні – від Львова до Донецька (тоді Сталіно) -організовується кампанія за викорінення «українського буржуазного націоналізму». Як пише в спогадах Іван Дзюба, багато-хто піддався впливу тої пропаганди ⁴⁷.

1949—1953 – Чистка в рядах компартії, унаслідок якої за «український націоналізм» було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів.

1951 – Викриття «Правдою» – на той час центральною газетою більшовицької імперії, «національних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібрето Олександра Корнійчука до опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» та ін.).

1951 – Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засіданні суду були засуджені до смертної кари! І напередодні чергової річниці більшовицького перевороту в Росії' їх було розстріляно!

Микита Хрущов (1953 —1964)

1958 (12 листопада) – На Пленумі ЦК КПРС була прийнята постанова «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в країні» та спущені в народ тези з цього питання для обговорення. Там ставилося питання про переведення в школах союзних республік їх національних мов на статус необов'язкових, факультативних. Питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах було віддано на вирішення батьків та самих учнів. Останнім було настійливо «рекомендовано» розв'язувати це питання з точки зору так званої практичної доцільності, мовляв, навіщо «перевантажувати» дитину «неперспективною мовою».

1958 (24 грудня) – Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям». Констатуючи, що в СРСР здійснено «культурну революцію» (себто реанімована шовіністична теза з 1922 про вищість міської – російської культури), схвалено концепцію мовно-освітньої політики КПРС. Було відзначено, що «всенародне обговорення цього питання показало, що розроблена Центральним Комітетом КПРС і Радою Міністрів СРСР програма подальшого розвитку системи народної освіти зустріла одностайне «схвалення й підтримку» народу.

А те, що на сторінках «Правди» Максим Рильський та Микола Бажан різко виступили проти положення про запровадження фактичної факультативності у викладанні рідної мови в Україні, Верховна Рада СРСР просто не помітила. Особливістю цього рішення було перенесення мовного питання на рівень республік, щоб показати світові, що українці самі відмовляються від рідної мови, що це ніяк не русифікація, а «природний процес».

1959 (17 квітня) – Маріонетковий символ псевдодержавнос-ті УРСР – Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». її (а насправді тодішнє керівництво УРСР на чолі з першим секретарем КПУ Миколою Підгорним) не зупинили звернення таких знакових у всьому світі постатей як

Максим Рильський, Микола Бажан, Олесь Гончар, Андрій Малишко. Воля Хрущова була сильнішою від голосів совісті нації'.

У статті 9-й прийнятого закону було сказано, що навчання в школах УРСР здійснюється рідною мовою учнів. Проте в школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не проводиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів. Тобто вивчення української мови в школах України було оголошено необов'язковим. На "вимогу батьків і дітей" зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

За перші сім років дії того закону кількість українських шкіл в Україні зменшилася майже на дві тисячі. Тому прийняття цього закону викликало хвилю протестів.

1959—1960 – Масові репресії' – переслідування на роботі, звільнення з робити, арешти під різними надуманими приводами тих, хто знаходив у собі відвагу заявити протест проти абсурдного закону про право не знати в Україні української мови. У літературі вказується, що в зв'язку з мовними протестами було заарештовано до 60 осіб.

1959 – За діяльність на захист прав (у тому числі мовних) українців на багаторічне ув'язнення засуджений Петро Рубан. Загалом він карався у в'язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід.

1960 – Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії' України» (це був час Підгорного й Кальченка) вимагає від комуністів активізації' у вихованні українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу», тобто, виходячи з норм міжнародного права, до окупанта, і в ненависті до свого, українського, «вести непримириму боротьбу особливо проти українського буржуазного націоналізму».

1960—1980 – Закриття українських шкіл у Румунії' в час режиму Ніколае Чаушеску.

1960—1990 – Складні процеси відбуваються в українському середовищі в Словаччині – на Пряшівщині, хоч українці споконвіку живуть там на рідній землі. Словаки, як чисельно невелика нація, взяли курс на асиміляцію всіх, кого тільки можна асимілювати. З іншого боку їм підкидається ідея політичного русинства, що породжує конфлікти в середині української спільноти. По третє, багато хто, бачачи зухвалу русифікацію, яку здійснював комуністичний режим в Україні, утрачав сенс боротися за українську ідентичність у окремо взятому анклаві. Ті складні процеси узагальнені у виданій українською мовою книжці Миколи та Олександра Мушинків «Народна меншина під загрозою».

1961 – 22-й з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне знищення всіх націй радянської імперії'. «Треба з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів, – давалася настанова до виконання ідеологічним та каральним органам СРСР.

1961 – За спробу створення Української робітничо-селянської спілки, що прагнула на марксистських засадах, відповідно до конституції' СРСР, сприяти виконанню «права» України на вихід із Союзу, було засуджено на кару смерті Левка Лук'яненка (згодом смертну кару замінено 15 роками ув'язнення). Далі, у 1977 році, був новий вирок за участь у діяльності Української Гельсінської групи, до якої увійшов у 1976 році. Група інформувала світ про мовні і політичні утиски Української нації в імперських обіймах «старшого брата». Загалом Л. Лук'янко провів у неволі (у концтаборах та в тюрмах) 27 років.

1962 – ЦК компартії' України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

1963 – Підпорядкування національних Академій Наук союзних республік Всесоюзній Академії' Наук СРСР.

Леонід Брежнєв (1964 – 1982)

1964 – Агент КДБ Віктор Погружальський пересипав фосфором і підпалив Публічну бібліотеку АН УРСР, що в Києві по вулиці Во-лодимирській, 62. У ній зберігалися україністичні зібрання. На прилеглій до книгозбірні території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.

1964 – Інструкції голови Державного комітету з преси СРСР П. Романова підлеглим чиновникам з союзних республік про потребу обмеження видання літератури мовами народів республік, відповідно до проголошеного комуністичною партією курсу на «прискорення створення в СРСР єдиної соціалістичної нації», мовою якої, звичайно, мала бути російська.

1965 (2 вересня) – У Москві, на засіданні Президії' ЦК КПРС, ставилося питання про те, що в Україні ще дуже багато осіб розмовляє українською мовою.

1965 – Хвиля політичних процесів проти українських громадських діячів – Михайла та Богдана Горинів, Опанаса Заливахи, Святослава Караванського, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Анатолія Шевчука та інших. За відмову свідчити проти них було засуджено журналіста В'ячеслава Чорновола.

1965 – У Харкові за протести проти закриття українських шкіл було заарештовано науковця Анатолія Здорового.

19 67 (22 травня) – Міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника Тарасу Шевченку, арештувавши 4-х із них. Таким чином брутально була перервана більше як на два десятиліття відновлена на початку 60-их років традиція покладання квітів до могили Кобзаря в день його перепоховання.

1967 (листопад) – Рішення львівського суду про запроторен-ня до концентраційних таборів, відомого вже на той час у світі українського журналіста й громадського діяча, автора праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», ініціатора протесту в київському кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтелігенції В'ячеслава Чорновола.

1969, 1979 – Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії Наук, музею «Софія Київська», Видубицького монастиря в Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові.

Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад). 1970 – Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська». Це було адресоване голові Ради міністрів УРСР Володимиру Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ Федору Овчаренку та секретареві Спілки письменників України Дмитру Павличку звернення-протест патріотичних дніпропетровців до керівництва УРСР, викликане погромницькою кампанією проти роману Олеся Гончара «Собор» та русифікації' навчальних закладів Придніпров'я.

Хоч написаний у серпні 1968 році документ у самвидаві ходив як анонімний, його авторами були поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик.

1970 – У Києві за невідомих обставин було вбито відому українську художницю, діячку дисидентського руху Аллу Горську.

1970 – Наказ Міністерства освіти СРСР про написання й захист усіх дисертацій лише російською мовою. Тим указом затвердження дисертацій відносилося до виключної компетенції Москви.

1972 (30 березня) – Керівник уряду РРФСР Михайло Соломен-цев на засіданні політбюро ЦК КПРС говорив про недопустимість того, що в Україні багато товарів рекламуються українською мовою і є багато вивісок українською мовою.

1972 – «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» Кремль усунув від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Тоді ж звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі, включно з її директором, заборонили книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесли хату, де мешкав, працюючи в Харківській духовній колегії, видатний український філософ і просвітитель Г. Сковорода. Почалося знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури. Така ж доля була «писана» історичними цвинтарям у всіх містах України.

1972 (квітень) – Арешт Івана Дзюби за його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку він написав у 1965 році. Ця праця відразу стала «бестселером» самвидаву.

1972—1974 – Політичні репресивні процеси проти українських патріотів, зокрема проти Чортківської групи Володимира Марму-са та Степана Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської групи (засуджено Анатолія Здорового – 7 років, Ігоря Кравціва – 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені в посадах.

У ці роки були засуджені: редактор і видавець «Українського вісника» (вже втретє!) В. Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світлич-ний, Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Надія Світлична, Юрій Шухевич та інші.

1972—1973 – Заборона влади відзначати 130 ювілей появи друком твору І. Котляревського «Енеїда». Повністю «Енеїда» вийшла в світ після смерті Котляревського, у 1842 році.

1974 – постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти – радянського народу», себто вже офіційно, прямим текстом, проголошується курс на повну денаціоналізацію.

1975 – Влада поновила цензурування «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1977 – Арешт членів Української Гельсінкської групи Миколи Руденка, Олекси Тихого, Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича.

1978 (22 січня) – На Чернечій (Тарасовій) горі в Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша на знак протесту проти русифікації' України.

1978 – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення й викладення російської мови в союзних республіках» («Брежнєвський циркуляр»). Ним учителям російської мови давалася надбавка до заробітної плати.

1978 – Колегія Міністерство освіти УРСР узялася невідкладно втілювати Постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, видаючи директиву «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах», себто переводячи гроші українських платників податків на русифікацію України.

1978 – Прийняття нової Конституції' УРСР, спрямованої на повну денаціоналізацію України. У ній повністю відсутні такі терміни як український народ, українська мова. Головною ціллю проповідувалося зближення всіх націй і народностей СРСР, виховання громадян у дусі радянського патріотизму.

1979 (травень) – У лісі в Брюховичах під Львовом КГБ було знайдено тіло закатованого популярного українського компози-тора-співака Володимира Івасюка. Його пісні співала не тільки Україна, а й Європа. Масовий похорон композитора став зручною нагодою для боротьби з «українськими буржуазним націоналізмом». У Львові й у Чернівцях, звідкіля родом був композитор, відбулася хвиля репресій та арештів.

1979 – Ташкентська конференція «Російська мова – мова дружби й співпраці народів СРСР», яка накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів СРСР. У підсумкових документах конференції, зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (у результаті – українські дитячі садки практично зникли), переводити на російську мову позакласну й позашкільну роботу, «сприяти ⁴⁸» тому щоб студенти писали російською реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику.

1980 – Провокація КГБ і повторне (уже третє) засудження до тюрми редактора «Українського вісника», члена правозахисної Української Гельсінкської групи В'ячеслава Чорновола.

Юрій Андропов (1982 – 1984)

1983 – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» («Андроповський указ»), себто чергова постанова про русифікацію України.

1984 – Дальше посилення русифікації. Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів СРСР, у якій, зокрема, зазначалося: «У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у 2-11 класах на вивчення російської мови», що означало подальше витіснення мови корінних народів союзних республік.

1984 – Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

Михайло Горбачов (1985 – 1991)

1986 – Заарештовано й ув'язнено Й. Терелю та В. Кобрина за релігійну діяльність та створення «ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви». Тут йшлося не стільки про незалежну від Москви церкву, скільки про право молитися рідною мовою.

1989 – Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі – російську». Те ж саме було в проекті Конституції' М. Горбачова.

1990 – Верховна Рада Радянського Союзу прийняла Закон про мови народів Радянського Союзу, яким за російською мовою закріплювався статус офіційної на всій території' СРСР. Цим законом Москва хотіла перекрити дію прийнятого Верховою Радою УРСР в листопаді 1989 року Закону про мови ⁴⁹в УРСР, який за українською мовною закріплював статус державної.

1990 – Вихід книжки Олександра Солженіцина «Как нам обустроить Россию». У ній автор відкрито назвав «придуманою фальшю» твердження про давні корені українського народу й про самостійність української мови. З огляду на авторитет Солженіцина ці його «ідеї» використовували шовіністичні середовища в боротьбі за втягнення України до нового, Горбачовського союзного договору, який мав бути увінчаний прийняттям нової Конституції' (нині її називають горбачовською), з фіксацією в ній єдиної загальносоюзної мови – російської.

ЧАС

НЕЗАЛЕЖНОСТІ

УКРАЇНИ

русифікація продовжується!!!

Леонід Кравчук (1991 – 1994)

у Росії президенрстував Борис Єльцин (1991-1999)

1991—2012 – З метою деморалізації' та духовного виродження населення, особливо молоді, ментально спрямоване в радянське минуле керівництво України дозволяє поширювати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують насильство, злочинність, ненависть, порнографію. Зелене світло дано масштабній експансії' низькоякісної продукції' з Росії' в той час, коли національне українське книговидання, кіно, музеї знаходяться в стані ганебного занепаду без грошей і без підтримки з боку держави. Без будь-якої перешкоди Росія завалює Україну шовіністичними виданнями, телепрограмами, антиукраїнською пропагандою.

1993—1995 – Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації'. Убито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено в Моринцях хату-музей Тараса Шевченка. І ніхто зі злочинців не був не те, що засуджений, а навіть не був заарештований.

Леонід Кучма (1994 – 2005)

у Росії до 1999 року президентом залишався Борис Єльцин

1994 – Намагання при активному нашіптуванні Табачника та Малінковича надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні.

1994 – Заява Президента України Л. Кучми в його інаугура-ційній промові про намір внести поправки до чинного законодавства щодо надання мові колишньої метрополії-окупанта статусу державної.

Ця заява спричинила призупинення відновлення українських шкіл, перехід частини українських класів та шкіл назад на російську мову та започаткувала руйнівні наслідки в інформаційному просторі.

1995 (початок року) – Міністерство національностей України розробило напівсекретний «Проект державної програми, розвитку російської культури в Україні до 2000 року», в якій одна з національних меншин отримувала більші права, ніж українці. Цим ще раз доводилося, що Україною продовжує керувати ментально неукраїнська адміністрація.

1995 (18 липня) – Звіряче побиття окупаційною владою українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії' Його святості – Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира. Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов», топтали й шматували державні прапори. До відповідальності ніхто не був притягнутий, хоч у спогадах про цю подію часто висловлюється припущення, що все це сталося за наказом Табачника.

1996 – Посилення антиукраїнського терору. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів. У Харкові таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться комуністич-ними-маразматиками... Хто відмовляється ставити підпис, погрожують і лають, заявляючи: «всё равно Россия завоюет Украину, и ми перебъём хохлов по одному».

(Без мови немає нації. Український пріоритет. К. 2011. С. 28.)

1998—2012 – У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається вишуканими методами. На сьогодні інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномовною та російськомовною пресою складає 1:10. Україна посідає перше місце (!) у світі за рівнем оподаткування книги – 28%.

Як результат такої політики, продукція українського книжкового ринку на 2/3 складається з імпорту книжок російською мовою. Кількість україномовних вищих шкіл в Україні складає лише 23%. На програму відродження української мови уряд не виділяє практично жодної копійки, у той час коли Москва на програму «Русский язык» («.на поддержку и развитие русского языка в бывших республиках СССР») щорічно виділяє 2 млрд. дол. Левова частка цих коштів осідає в першу чергу в Україні: на безкоштовне розповсюдження антиукраїнських газет, підтримку проросій-ських політичних партій, організацій, телеканалів.

Леонід Кучма (1994 – 2005)

у Росії 31 січня 1999 року прийшов до влади офіцер КҐБ Володимир Путін

1999 (25 березня) – Було вбито випробуваним ще з радянських часів методом (з використанням вантажного автомобіля) провідника української опозиції, лідера Народного Руху України В'ячеслава Чорновола. Він проголосив і для очолюваного ним НРУ й для усієї української опозиції курс на. побудову української України.

2000 (травень) – У Львові було вбито композитора й виконавця українських пісень Ігоря Білозіра.

2004 – Шовіністичні сили, прикриваючись гаслами захисту перед «насильною українізацією», вчинили в Сєверодонецьку спробу розколу України.

Віктор Ющенко (2005 – 2010)

у Росії залишався при владі Володимир Путін), якого змінив на посаді Дмитро Медведев (2008-2012)

2006 (21 грудня) – Депутат Луганської міської ради від Парти' регіонів Арсен Клінчев у студи' Луганської телекомпанії ІРТА побив студента Луганського університету Сергія Мельничука за те, що той, відповідно до чинних в Україні законів, відстоював у суді право на навчання українською мовою.

2005—2010 – З-під пера Дмитра Табачника вийшла ціла серія статей, в яких розпалюються міжнаціональні й міжрегіональні

пристрасті, ставиться під сумнів самостійність української мови, йде намагання заперечити відомі історичні факти, у першу чергу Голодомору. Мешканці західних регіонів України змальовуються як лакеї, котрі недавно навчилися мити руки. Усе це не просто шизофренічний вияв українофобства. Це був крок на деморалізацію суспільства, щоб на основі аморальної пасивності запустити карту «російської мови» і за її допомогою підкорити Україну.

Віктор Янукович (2010 – ????)

у Росії президенствував Дмитро Медведев, якого в 2012 році замінив Володимир Путін

З приходом В. Януковича на президентство піднімається нова хвиля русифікації України, що є протиприродним і аморальним явищем у самостійній державі. Хоча воно маскується під права людини насправді немає нічого спільного з тими правами. Така політика не знаходить розуміння в Європі, чого яскравим свідченням були вкрай критичні оцінки Венеціанської комісії з приводу мовних ініціатив регіоналів, реалізованих при мовчазній підтримці Януковича. Експерти Комісії були на сполох, що при такій політиці закладаються механізми домінування російської мови на шкоду українській мові як державній..

2010 (25 березня) – Поставлений в уряді Азарова міністром освіти і науки Дмитро Табачник наказом № 238 скасував рішення свого попередника про обов'язковість складання випускних тестів державною мовою. Це переший крок у наступу ⁵⁰шовіністичної реакції' на державну мову.

2011 – Нове гасло російських стратегів, яке все частіше з'являється в інформаційному обігу: «России нет без Украины, Белоруссии и Казахстана».

2012 (23 січня) – Появилися друком у «Независимой газете » стаття тодішнього кандидата в президенти Російської Федерації' Володимира Путіна «Россия: национальный вопрос». У ній було сказано: «Самоопределение русского народа – это полиэтническая цивилизация, скрепленная русским культурным ядром». Антипутінська опозиція з цього приводу заявила: «В російській політиці нічого не змінюється, все залишається як і було, русифікувати!!!

2012 (травень) – Міністр освіти України Д. Табачник на закритій зустрічі з вчителями-русистами відніс українську мову до розряду непотрібних мов, називаючи українськомовні підручники, підручниками, які були видані непотрібною мовою.

2012 (3 липня) – «Прийняття» в бандитському стилі Верховною Радою України поданого від імені Ківалова-Колесніченка провокаційного Закону «Про основи державної мовної політики», який загрожує значним звуженням сфери використання української мови в ключових сферах життя в більшості регіонів України.

2012 (3 – 18 липня) – У Києві тривало голодування проти ухвалення так званого мовного закону. Особливістю тої акції' протесту було те, що ніхто з влади (окрім спецназівців, котрі декілька разів хотіли розігнати учасників голодування), не навідувався до учасників протесту. Тим влада Януковича вкотре продемонструвала антиукраїнську суть та аморальне обличчя.

2012 (31 липня) – Голова Верховної Ради Володимир Литвин підписав так званий мовний закон, яким відкривається нова більш потужна хвиля русифікації' України. Зробив він це всупереч численним заявам та інтерв'ю Каналові «Рада» (від 6-го липня), що за ніяких обставин не підпише «закону», бо, за його словами, він ухвалений з масою порушень і не може бути переданий на підпис Президентові. Литвин тоді зауважив: якщо проти нього таки подадуть позов, як напередодні заявили «регіо-нали,» тоді суд повинен буде дослідити й процес ухвалення документа.

Своїм підписом Литвин показав перед світом гниле нутро. І поставив себе в ряд головних архітекторів беззаконня в Україні.

2012 (8 серпня) – Віктор Янукович, який за фатальним збігом обставин нині президентствує в Україні, «розчерком пера» під провокаційним «мовним законом» запустив механізм руйнування України. Зробив він це всупереч негативним оцінкам «мовного» проекту з боку європейських інститутів та численних українських правників і політиків. Тим він укотре показав, що для нього не існують ніякі норми права, ніяка правова культура, що для нього немає ніяких авторитетів. А Україна та права державної нації' – порожні слова.

2012 (10 серпня) – Газета Верховної Ради – Голос України – публікацією «закону» Ківалова-Колесніченка дала старт новому етапу русифікації' України.

2012 (13 серпня) – Одеська міська рада стала першою з рад, котрі постановили впровадити в життя провокаційний «мовний закон» Ківалова-Колесніченка, започатковуючи дуже небезпечний процес витіснення державної мови на другий план, що є демонстративним порушенням норм чинної Конституції', дія якої не може бути підмінена ніяким іншим правовим актом. Проте нині в Україні думка й воля Януковича ставиться значно вище від Конституції.

2012 (15 серпня) – Дмитро Табачник заявив, що в цьому навчальному році з 2 мільйонів 60 тисяч закуплених міністерством підручників – 1 мільйон 900 тисяч (себто понад 92 відсотки) – російською мовою.

2012 (16 серпня) – Чечетов Михайло, депутат від Парти' регіонів висловися вкрай зневажливо про національні меншини (окрім російської), назвавши їх купками людей, які чисельно не дотягують до особливого статусу для їхніх мов, хоч у ході «боротьби» за «закон» відбувалася спекуляція правами меншин. І хоч Конґрес національних громад України ці слова вже назвав цинізмом і ошуканством з боку нинішньої влади, проте не для меншин і тим паче не для гармонізаци' українського законодавства з європейським, під «диригуванням» Чечетова протягувалася провокація Ківало-ва-Колесніченка. Це робилося для того, щоб особи, котрі органічно не сприймають українську мову, українську культуру й Україну як державу, отримали правовий механізм нищення України.

2012 (21 серпня) – У пресі появилася інформація, що донецькі чиновники від освіти, спираючись на «новий статус» російської мови в області, роблять посилені зусилля, щоб, незважаючи на Закон про середню освіту, ліквідувати українські школи й українські класи в змішаних школах. Наглядним прикладом тих тенденцій називається намагання закрити єдиний 10-й клас української гімназії' «Гармонія» в Донецьку.

2012 (27 серпня) – Росія устами Посла Російської Федерації' в Україні Михайла Зурабова заявила, що по-бандитськи прийнятий мовний «закон» Ківалова-Колесніченка дає їй право ще глибше втручатися в українські справи. Вона, за словами посла, братиме максимально активну участь у практичній реалізації в Україні цього «закону».

Післямова

Матеріал цієї книжки опрацьований на основі Вікіпедії, Енциклопедії' українознавства, Енциклопедичного словника Брокгауза й Єф-рона, Енциклопедії' історії' України, архівів упорядників, доступної в інтернеті праці доцента кафедри україністики Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти Богдана Козярського та ряду інтернетних сайтів.

Ми свідомі, що в цій сумній хроніці безуспішних спроб знищити українську мову віддзеркалені далеко не всі випадки денаціоналізацій-ної політики щодо України всіх московських та російських правителів. Це виросло б у фундаментальну наукову працю, що зроблено іншими людьми. Зокрема в монографії' Василя Лизанчука та Миколи Рожика «Історія російщення українців», яка в 2011 році побачила світ у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Укладаючи цю хроніку, ми не «плачемо над своєю долею», як це часто насмішкувато заявляють люди невеликого розуму, а хочемо в короткій формі, спираючись на джерела, показати, що русифікація як України, так і всіх народів, уярмлених імперією, ніяк не була самочинним, природнім процесом, як це намагаються доводити апологети імперії, а цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів, починаючи від виокремлення російських правителів з-під залежності ханів і підпорядкування київської митрополії' Московському патріархові в 1685 році, закінчуючи нинішнім режимом Путіна.