Текст книги "Сушко Р., Левицький М. - Хроніка нищення української мови. - 2012"

Автор книги: Роман Сушко

Соавторы: Мирослав Левицкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

рік Україна займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії' в 1909-1913 pp. становила 98 %; у 1913 p. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тон, а Росія – 3,8 млн. тон; залізної руди – 7 млн. тон, а Росія – 2,2 млн. тон.

1918 – Розправа російсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України.», а за ним усі приречені на смерть.

1918 – Захопивши Київ 8-9 лютого, російсько-більшовицькі окупанти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або в кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка. «Власть в Киеве установлена при помощи штыков и передана советам Украины», – телеграфував Леніну командувач більшовицькими військами М. Мурав-йов 9 лютого. Захопивши Одесу, цей душогуб вимордував понад 10 тисяч осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу за «братскую помощь Украине»: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения Киева выполнят свою революционную обязанность».

1918 (5 -го вересня) – Декрет про створення місць масового ув'язнення для військовополонених, учасників визвольної боротьби, незадоволених, інтеліґенції, заможних селян і таке інше. «... необходимо обезопасить Советскую Республику от классовых врагов путем их изоляции в концентрационных лагерях»*.

(Декреты Советской власти, т.3, М., 1964, с. 291).

* Після приходу в Німеччині в січні 1933 року до влади націонал-соціалістів, у лютому 1933 року було прийнято «Надзвичайний декрет рейхспрезидента про охорону народу та держави», на підставі якого особи, підозрювані у ворожості до режиму, могли піддаватися превентивному арешту на

невизначений термін. На першому етапі превентивно арештованих,

1918 (вересень) – «Мы должны карать насмерть не только виновных. Казнь невинных поражает массы»,– заявив Микола Криленко (родом зі Смоленської Губернії), котрий пізніше став прокурором та міністром юстиції' імперії' більшовиків, а в дореволюційний час був близьким соратником Леніна. Авраам (партійна кличка М. Криленка, яку взяв він від імені діда – Авраама Кри-ленкова) сказав ці слова, займаючи посаду керівника головного революційного трибуналу. У січні 1938 року вони вернулися до нього бумерангом. За багатолітню вірну службу Сталіну (у тому числі й головним юристом СРСР) М. Криленко отримав найвищу сталінську «нагороду» – кулю в потилицю.

1919– За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, а й знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, у першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Окремого наголосу потребує цілеспрямований гарматний обстріл будинку Михайла Грушевського. Він нищився не лише як оселя тодішнього керівника держави. Завойовники знали, що професор має унікальне зібрання історичних документів, які засвідчували право України на державну незалежність.

Більшовицько-російські окупанти не пощадили навіть такого символу уярмлення України, яким був Губернаторський палац, що знаходився в Києві на перехресті нинішніх вулиць Інститутської та Шовковичної. Справа в тому, що в ньому за часів української влади були резиденції' гетьмана Павла Скоропадського та

головну масу із яких становили комуністи, могли помістити звичайні тюрми. Проте в липні 1933 року число «превентивно» заарештованих у всій Німеччині досягло 26789 осіб. Для їх утримання було створено 50 таборів. Коли в квітні 1934 року керівництво гестапо зосередилося в руках Генріха Гіммле-ра, на основі «диких таборів» створюється ціла «індустрія» ізоляції людей. У тому плані активно вивчається досвід більшовицької Росії. Досвід Леніна й Сталіна вже через 15 років, спочатку в Німеччині, а потім і по всій Європі втілювали Гітлер і Гіммлер.

Симона Петлюри. Керівниками окупаційного режиму ставилося завдання витерти з народної пам'яті імена тих осіб.

1919 – Після завоювання України більшовиками – знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень – триста тисяч.

1919 (21 листопада) – Керівник російської більшовицької імперії' В. Ленін оприлюднив, зі своєю правкою, «Тези з українського питання» Раковського. У Ленінському варіанті тез було сказано: «Временный блок с «боротьбистами» для образования правительства. и до съезда,советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния с РСФСР. Пока. – самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР».Себто проголошувався курс на повне поглинання маріонеткової УРСР Росією, де питання мови було б розв'язане «автоматично», так як це було зроблено вже за 10 років на тих українських етнічних територіях, котрі ввійшли до складу Російської Федерації, про що детально дивись нижче.

1920 (15 липня) – Спеціальна директива Троцького агітаторам, які відправлялись в Україну: «.Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли (...) Петлюра буде назавжди вибитий із пам'яті народу».

1921—1922 – За вказівкою з Москви в Україні, при активній підтримці власних яничар, винищено приблизно 150 тисяч учасників української національно-визвольної боротьби.

1921 – Автор адресованих у 1919 році Леніну «Тез з українського питання», присланий Леніним на посаду керівника маріонеткового уряду «російської України», Християн Раковський заявив: «Українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло б означати панування української буржуазії' та куркульства».

1921—1930 – Більшовицькі окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1921 роках у часи існування незалежної української держави. Як свідчать журнал «Плуг» і газета «Вісті», російський письменник, селянський син з Саратовської області, учень Максима Горького Федір Гладков, перебуваючи в комуні «Авангард» на Запоріжжі, дозволив собі висловити такі неоригінальні думки з приводу української мови та літератури: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства... Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают»... І в той же час Ф. Гладков уважає для себе за можливе відроджувати справді допетровські часи, живлячись шовіністичною дикістю вже цитованого московського Патріарха Іоакима.

1922 (осінь) – проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» «боротьби двох культур» – міської (російської) – «пролетарської», «передової» та селянської (української)

– контрреволюційної й відсталої, в якій, за задумом абсурдної, проте й нині живої теорії, повинна б перемогти більш престижна

– російська. В Україні ця «теорія» пов'язується з іменем другого секретаря КП(б)У Дмитра Лебедя, тому вона відома в історії' як «лебедівщина». На позиціях неминучої загибелі «відсталої» мови й культури стояв також і Григорій Зінов'єв (Апфельбаум).

Російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес», твердив Д. Лебідь. У Москві хоч і вважали цю теорію правильною, проте не наважувалися її вводити в життя. її «час» прийшов у 1937 році.

1922 – Л іквідація «Просвіт» у місцях компактного проживання українців у Росії – на Кубані та на Далекому Сході – у Зеленому Клині.

1922 – Наказ голови ВЧК Ф. Дзержинського, про якого його соратники згадували як про людину безжальну, виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з тисячами сиріт були затоплені у Чорному морі.

(Без мови немає нації. Український пріоритет. К. 2011. С. 17.)

1922—1934 – Хвиля насильства проти неповторного та яскравого явища української та світової культури – кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру – оголошують націоналістичними й знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками й жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, а кого на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолює спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД.

Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізму», у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова приблизно трьохсот лірників та кобзарів, більшість з яких була незрячою, нібито для участі в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста й села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині.

(П. Черемський, «Щедрик», Харків, 1994 р.).

1923 (17 -25 квітня) – ХІІ з'їзд РКП(б), що проходив у Москві, прийняв резолюцію з національного питання. Він різко засудив «теорію» про переваги російської культури й висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами «більш відсталих народів» (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.), назвавши її спробою закріпити панування «великоруської» національності. Замість затвердження «теорії» Лебедя-Зінов'єва було проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації'». Це рішення жодним чином не пов'язане з відмовою від курсу на русифікацію всіх інородців, а з необхідністю зберегти спокій у зв'язку з боротьбою за владу після відсторонення Леніна.

Виявляється, не всім був до вподоби курс на затишшя та коре-нізацію. Деякі «високопоставлені товариші з України», свідчили, що «об'їздили всю Україну, розмовляли з селянами й у них склалося враження, що українська мова там не потрібна».

1923 (6 липня) – Кінець ілюзії' про будь-яку самостійність територій, окупованих російським більшовицьким режимом. Того дня відбувся в Москві з'їзд членів Центрального Виконавчого Комітету

– найвищого тоді органу влади, який існував до 1938 року, на якому було прийнято Декларацію (Договір) про створення СРСР під спільною назвою «Конституція СРСР». Хоч офіційною датою створення СРСР вважалося 30 грудня 1922 р., проте між Республіками, які входили до складу СРСР, не було ніяких договорів. А виданий у Харкові Календар комсомольця на 1925 р. писав: «День 6 липня -пам'ятний день для трудящих не лише СРСР, а й усього світу: у цей день закладено на території земної кулі підвалини Всесвітнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

1923—1924– Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбю-ро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.

1923—1925– Москва відтинає від України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до складу Росії, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів України. Так, мешканці Валуй-ського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали в постанові:

«Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини й прилученні до рідної матері-України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові».

Сількор П. Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: «Ми всі кричимо й простягаємо свої мозолясті руки до рідної України».

Більшовицька влада на це відповіла традиційними для неї залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії' писали:

«Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. Іщо ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані».

Не зважаючи на репресії', потік скарг не припинявся до 1928 р.

(В. Ложкін, «Пам'ятки України» ч. 88, 1991 р.).

1924 – Польська держава ухвалила закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях. Не зважаючи на те, що перед рішенням Ради Амбасадорів – Великої Британії', Франції', Італії' та Японії' – від 15 березня 1923 року про признання Галичини Польщі, тодішня польська влада декларувала надання Галичині територіальної автономії' з забезпеченням усіх мовних та культурних прав. Проте на другий день забула про заяви. За рішенням Ради українська більшість Галичини на власній території стала національною меншиною. Так як нинішні русифікатори України хочуть перетворити українську більшість у всій Україні.

1924 – Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румун», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 – Остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.

Йосиф Сталін (Джугашвілі) (1922 —1953)

1926 – Лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1926—1937 – Посилене нищення утвореної в 1919 році незалежної від Москви Української Автокефальної Православної Церкви. 28-29 січня 1930 року влада інсценізувала Надзвичайний Собор у Києві, який ліквідував УАПЦ. Однак Церва продовжувала діяти в підпіллі. Датою ліквідації' в Україні УАПЦ вважається 27 листопада

1937 року, день, коли за рішенням так званої «трійки» НКВД, було розстріляно засновника УАПЦ митрополита Василя Липківського.

1927 – Судовий процес над 10 студентами – членами Української національно-козацької партії', створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежності України. Керівники Іван Шу-мигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення.

(«Київ: жертви репресій», т.1, с.11, К. 1997 р.).

1929—1930 – Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки української молоді. Харківський судовий процес над ними («Процес СВУ»). На допиті одного із арештованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». Одночасно в усій Україні було заарештовано й розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців, головним чином інтеліґенції. До звільнення й реабілітації дожили одиниці.

1931 – У Ленінграді було видано книжку для шкіл (її фотокопії' доступні в Інтернеті за декількома адресами ⁴²) «На великой стройке», в якій зазначалося, що на кінець 20-х років XX століття в СРСР проживало 81,195 мільйонів ёукраінців і 77,791 мільйонів росіян. Таке співвідношення ніяк не вписувалося в концепції' злиття націй та культур у російському морі. У той час, як сказано у тій книжці , на території' СРСР було приблизно 200 націй, більшість із яких поглинуло «російське море».

1930—1937 – Ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, у Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

«Из Постановления ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932» «г-7... .а) выселить в кратчайший срокв северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей, ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподаваниев школах на русский язык... срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах».

1933 – Погром українців Кубані. Жорстоке придушення комуністами повстання українців на Кубані. Розстріли й виселення понад 50 тис. українців. Зокрема, повністю була виселена станиця Полтавська (30 тис. мешканців), яка була впливовим центром української освіти та культури. Виселене місто було заселене сім'ями військових та перейменоване на «Красноармейскую». Нові засе-ленці Полтавської застали ще чимало виснажених і вмираючих українців, проте ніхто їх не рятував, а розстрілювали.

Перейменування станичних назв робилося з метою знищити пам'ять про те, що там жили колись славні нащадки Запорізької Січі. Після ліквідації' шкіл та культурно-освітніх установ на Кубані в багатьох станицях комуністи виносили зі шкіл, клубів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Усі українці, котрі відігравали хоча б якусь роль у культурно-національному житті Кубані, фізично нищилися або засилалися на каторжну працю до концентраційних таборів, звідки мало-хто повертався. Така страшна доля випала зокрема 1500 вчителям українських станичних шкіл на Кубані.

(За матеріалом Я. Савки «Російщення Кубані», Київ, 1992).

ГОЛОДОМОР

1932—1933– Спланована ⁴³в Москві та здійснена (з мовчазної згоди «світового співтовариства», щоб не псувати взаємин зі Сталіним) руками як присланих з Росії карателів – так званих тисячників та десятисячників, – так і місцевих фанатиків комуністичної «справедливості», акція ліквідації' українського народу. Свідоме знищення російським більшовицьким режимом українських селян шляхом організації' голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками світового чорнозему, убито голодом мільйони селян – природних носіїв української мови, щоб на їхнє місце завезти населення з Росії ⁴⁴.

1933 – На 104,7% було виконано план заселення вимерлих від голоду українських сіл селянами з Росії.

1933 – Телеграма Сталіна про припинення українізації' й знищення більшості українських письменників.

1933 – На знак протесту проти політики більшовицької влади та колаборантів з-поміж місцевого населення покінчив життя самогубством видатний письменник Микола Хвильовий. Шляхом самогубства також пішов з життя державний діяч Микола Скрипник.

1933 (друга половина) – У Харкові видано книжку Андрія Хвилі (справжнє прізвище Олінтер) «Знищити коріння українського націоналізму», в якій ставилася вимога провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах. Автор – довголітній завідувач відділу агітації' й пропаганди ЦК КП(б)У, а згодом заступник народного комісара освіти УРСР – головну хибу попередньої роботи вбачав у тому, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток української мови від мови російської». Після цього почалася хвиля репресій проти українських вчених.

1933 – Заміна традиційного українського правопису на новий совєцький (общєпонятний). Визнавши українську мову де-юре, більшовики після згортання «українізації» в 1931-33 рр. почали приховане втручання у внутрішню структуру української мови з метою наблизити або ототожнити її із російською мовою. Затверджений у директивний спосіб «Правопис 1933 року» спричинив руйнівні процеси на всіх мовних рівнях.

1933—39 – Тотальне знищення (понад 80%!) української інтелі-ґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. У 1938 році ще друкувалося 259 українських письменників, а після

1938 р. – лише 36. З 223 зниклих письменників лише 7 померли своєю смертю.

1933 – У Румунії' було скасовано міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

1934 – У Румунії' було видано спеціальне розпорядження Міністерства виховання про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави й румунського народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

1930-ті роки – Переслідування та масові звільнення українських вчителів у Галичині за відмову підписувати декларації' лояльності до Польської влади, під якою тоді знаходилися західні українські землі. Пацифікації' очолюваної Пілсудським польської влади, в результаті чого було поруйновано майно «Просвіти», українських книгарень, друкарень та інших установ. Багато українських активістів було побито, а ряд із них померли від побоїв.

1934—1988 – Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати й вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були:

– звеличувати імперію, загарбницьку й дикунську політику російських чорносотенців та їхніх наступників – російських комуністів; ⁴⁵

– керуватися фальшивою імперською концепцією «єдінства трьох братскіх славянскіх народов»;

– розглядати росіян, які з'явилися на історичній арені на кілька тисяч років пізніше від українців, як «старшого брата».

Істориків, письменників, діячів культури, котрих не розстріляли, і котрі випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їхні твори весь час забороняли або знищували. Навіть і у час т. зв. хрущовської «відлиги», не кажучи вже про брежнєвський застій ⁴⁶.

1934 – Розстріляно діячів української культури, котрі своєю працею розвивали мову (Кость Буревій, Григорій Косинка, Тарас Крушельницький, Дмитро Фальківський та ін.) за сфальсифікованими звинуваченнями в причетності до вбивства в Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі) 1-го грудня 1934 року Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Кірова, якого в дійсності вбили його ж «соратнікі» (стріляв Леонід Ніколаєв). У зв'язку зі «справою Кірова» комуністи вимордували в Україні близько 30 тисяч осіб, переважно інтелігенції'.

1937 – Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КПбУ. Голова уряду Раднаркому УСРР, один з організаторів Голодомору Панас Любченко покінчив життя самогубством. Україн-ців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік Матівій Яворський, був звинувачений у націоналістичному ухилі, розстріляний за те, що був українцем, уродженцем Галичини, незважаючи не те, що укладав історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Незадовго до смерті він написав: «Мав нещастя належати до найжалюгіднішої усвіті комуністичній партії і вважаю це за свій великий злочин».

1937 (листопад) – На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу дикунів кам'яної доби, які на знаменні події чи свята приносили в жертву богам живих людей. У нормальних країнах на державні свята в'язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув'язнення. Проте в людей з ментальністю орди свої – писані й неписані «закони», своє розуміння свята і своє бачення святкових «подарунків».

1937—38 – Горезвісні в українській історії роки. Більшовицьким режимом за рознарядками з Москви прямо в місцях арешту в Україні було закатовано приблизно 300 тисяч осіб. А 3,5 мільйона, за тими ж рознарядками*, було відправлено на каторжні роботи в сибірські концтабори.

1938 – Рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР». На виконання цього рішення Москви РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанови «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» та. «Про реорганізацію шкіл на. Україні».

1939 – Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслідок чого кількість українців там «зменшилася» з 61,5 % у 1926 р. до 4%.

1939 – Початок комуністичного терору на західноукраїнських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії' та громадські організації', зокрема «Просвіту» та наукове товариство ім. Тараса Шевченка. Українці з західних областей поступово «звільнялись» від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього вже майже остаточно «визволили» їхніх східних братів-українців. Після «визволення» Західної України частину українських шкіл було закрито й замість них відкривалися російські школи.

1939 – 1941 – Перша хвиля депортацій мешканців західних областей України (здебільшого українців – у першу чергу вчителів, діячів «Просвіти») до Сибіру та Центральної Азії.

* В одній лише Харківській області (вона тоді займала територію набагато більшу від сучасної Харківщини) за 1937 р. однією «тройкою» (прокурор М. Брон, начальник обласного відділу НКВД Л. Рейхман, секретар обкому партії' М. Гикало) було розглянуто 9850 справ, по них до розстрілу було призначено 3450 осіб, а решту відправлено в концтабори.

Цією «тройкою» були складені також додаткові проскрипційні списки на українську інтелігенцію, на підставі яких Наркому МВД Миколі Єжову була подана доповідна записка – зустрічний план «О лимитах по Харьков-ськой области»: «Харьковщина еще значительно засорена враждебными элементами», «взято на облік ще 12154 особи, з яких намічено до розстрілу 3748 осіб». Вони просили виділити на Харківську область «додаткові ліміти» на 8 тисяч осіб, з них до першої категорії' (розстріл) – 3 тисячі і до другої (концтабори) 5 – тисяч.

Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СРСР, за участі цих катів при арештах інтелігенції' проводилася децимація – брали підряд кожну десяту сім'ю.

(Автори цієї інформації посилаються на перший том виданого в

Москві АрхівуФСБ).

1941 (червен ь-липень) – Фізичне знищення комуністами десятків тисяч українців, котрі були запроторені до в'язниць у Західній Україні, а також кількасот осіб з середовища української інтелігенції, котрі на час розстрілів у тюрмах не сиділи. Більшість із страчених, як син Івана. Франка, професор Петро Франко чи письменник Кирило Студинський, не мали ніякого відношення до політики. Розстріли чинилися відповідно до плану евакуації' в'язнів з тюрем та наступної телеграми за підписом Л. Берії від 25 червня 1941 року.

1941 (липень – вересень) – У Києві НКВД масово арештовувало й вбивало професорів, викладачів, науковців та студентів. За далеко нині ще не повним списком, під час того енкаведистського «покосу» було знищено 5147 осіб.

1941 (жовтень) – У селі Непокрите (тепер Шестаково під Харковом) комуністи загнали в клуню й спалили живцем (за приблизними оцінками 300 осіб). Це була арештована за звинуваченням в антирадянській агітації' українська інтелігенція, котру забрали в Харкові й нібито для евакуації' погнали етапом. Серед по-варварськи закатованих був відомий поет і перекладач Володимир Свідзінський.

1941 (листопад-грудень) – Під час німецького наступу на Москву радянське командування кинуло проти німців 179 тисяч «ополченців» – учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під контролем з України, не підготовлених, не навчених. Саме там був випадок, який шокував весь світ: на озброєнні була одна рушниця й один комплект набоїв на 5 осіб і одна граната на 3 особи. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що ще залишався після терору. До речі, саме такі «ополченські частини» впродовж усього 1941 року самотньо приймали на себе удари німецьких військ, бо залишалися кинутими Червоною армією, яка панічно втікала з поля бою.

1944—1953 – Продовження депортацій мешканців західних областей України (здебільшого українців) до Сибіру та Центральної Азії'. Тоді за ініціативою Георгія Жукова був план вивезення всіх українців до Сибіру, проте зірвався через нестачу вагонів.

1945 (16 травня) – тост Сталіна «За великий російський народ», який, як свідчать спогади очевидців, викликав нову шалену хвилю русифікації' в східних та південних областях України. Як бачимо зі спогадів очевидців, пропагандистська машина працювала не те, щоб кожен школяр і студент в Україні хотів стати представником того народу.

1946 – Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського». Український правопис ще більше за «правопис 1933 року» було наближено до російського.

1946 – Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націоналізм», внаслідок якої кілька тисяч представників української інтеліґенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Юрія Янов-ського було звільнено з роботи.

1947 – Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції' застерігав: «Особи, що загублять даний зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

1947 – Каганович Лазар Мойсейович, присланий у березні з Москви до Києва на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, провів широку чистку серед українських національних кадрів, зокрема серед діячів української культури, звинувачуючи їх в «українському буржуазному націоналізмі».

1947 – Операція «Вісла» – спільна акція Москви та підконтрольного їй комуністичного польського уряду з розселення українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками в західних та північних регіонах Польщі для прискорення їхньої полонізації', а відтак «остаточного розв'язання» українського питання. За три місяці цієї брутальної акції' було виселено понад 150 тисяч осіб.