Текст книги "Сушко Р., Левицький М. - Хроніка нищення української мови. - 2012"

Автор книги: Роман Сушко

Соавторы: Мирослав Левицкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

1775 – Руйнування за прямим наказом Катерини ІІ Запорізької січі 60-ти тисячною армією під командуванням вже згадуваного генерал-поручика Петра Текелії. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені в скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу. У яких саме архівних установах вони зберігаються по нинішній час немає повної ясності.

1775 – Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, яке стало наслідком зруйнування Запорізької Січі.

1776—1783 – Перше закріпачення ²¹українських селян на окупованих Росією землях України – Лівобережжі. Вінцем поневолення колись вільних українських селян став відповідний указ Катерини ІІ, виданий у 1783 році. А перед тим, після руйнування Січі була хвиля конфіскацій земель, щоб вибити економічний ґрунт, як сказано в російських енциклопедіях, «вольному устройству исвоеволию запорожцев».

1777 – Після смерті від переслідувань та злигоднів у столиці імперії геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Глухові) правителі російської імперії' забороняють виконувати його твори й дають наказ знищувати його твори, які були лише в рукописах.

1780 – Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек України. Згоріло приблизно 9 ²²тисяч унікальних фоліантів.

1781 – В Україну прислали 50 тисяч росіян, яким безкоштовно було роздано конфісковану козацьку землю.

1782 – Катериною II створено комісію для заведення в Роси' народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1784 – Наказ Синоду київському Митрополитові Самуїлу Мис-лавському ²³ввести в Києво-Могилянській академії' та в усіх школах України російську мову викладання.

1784 – За розпорядженням Синоду київський Митрополит Са-муїл наказав, щоб у всіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу «голосом, свойственным российскому наречию».

1784 – Синод наказує Митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Мо-гилянської академії за відхід від російської мови.

1785 – Наказ Синоду з 1784 року посилюється наказом цариці Катерини II по всіх церквах імперії' правити службу Божу російською мовою.

1786 (10 квітня) – Імператриця Катерина ІІ видала указ про конфіскацію монастирських та церковних земель, унаслідок чого на території' України було закрито 46 монастирів, які вели велику культурно-освітню роботу, утримували школи й лікарні, допомагали знедоленим. Прямим наслідком цього кроку став різкий ріст безграмотності населення.

1786 – Синод знову наказує Митрополитові Київському і Галицькому контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії' негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 – У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена, польською. Ця теза лягає в основу «української політики Росії' в XIX столітті. Багато хто на неї спирається й у XXI столітті.

1789 – Розпорядження Комісії' національної едукації (національного виховання й освіти) – органу виконавчої влади Польщі, підпорядкованого прямо королю, який був відповідальним за освіту та виховання дітей з так званих вищих станів, про перехід шкіл на підконтрольній тодішній польській державі території' на польську мову виховання вищих станів.

1799 (25 травня) – У Києві було заарештовано й запроторено до божевільні українського геніально композитора Артемія Веделя, який задля служіння мистецтву відмовився від військової кар'єри. Причина арешту так і не з'ясована. Російський дореволюційний Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона подає, що на хвилі бунтів, які прокотилися Україною, композитор подорожував охопленими бунтом губерніями. Влада інкримінувала йому «со-ставленее политической записки». За іншими даними, його звинувачували в підготовці до вбивства царя. Хоч його провини так і не було доведено, проте композитора звинуватили в тому, що їздив Україною без конкретної на це потреби, та запроторили до божевільні з вбивчою для кожної творчої людини царської припискою про заборону давати композитору папір, перо й чорнило. Більше як півстоліття ще тривала заборона на виконання та друк творів цього українського композитора.

1800 – Наказ царя Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі українського бароко, а лише в московському синодальному стилі.

Олександр I (1801 – 1825)

1804 – Новий Царський указ про мову викладання в школах в Україні.

1807 – Шовіністичний наступ влади на українську мову передається обивателю. Учитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвалився: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».

1811 – Друге спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії'. У вогні пропала приблизно одна тисяча унікальних фоліантів. «А з ними – ті цінні відомості, які, можливо, пролили б більше світла на нашу історію», – пишуть уже згадувані автори Нарису історії Києво-Могилянської академії'.

1817 – Запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

1817 – Офіці йне закриття Києво-Могилянської академії, першого Університету на українських землях від тарарської навали, відкритого 1632 року. Для порівняння: перший Університет у Росії було відкрито тільки 1755 року на базі привезених з України кадрів. 14-го серпня було оголошено підступний указ Синоду про «тимчасове» закриття ²⁴Академії.

1824 – Міністр освіти Російської імперії' Олександр Шишков видав розпорядження: «Воспитание народное по всей империи, несмотря на. разность вер и языков, должно быть чисто русское». «Цензурный режим в отношении малоросийской письменности» зобов'язував: «Подвергать запрету всякое мало-росийское слово как по существу вредное иопасное для государственного единства».

(ж. «Україна», ч.26, 27, 1993 p.)

Микола I (1825 – 1855)

1832 – Реорганізація освіти на Правобережній Україні на загаль-ноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1832 – У Києві, за наказом новопризначеного Київського губернатора Висиля Лавашова (він удостоївся великих ласк та високих почестей після розгрому декабристів), почалося активне нищення Київської старовини, що навіть привело до конфлікту губернатора з тодішнім київським Митрополитом Євгеном Болховітіновим. Зокрема, за наказом Лавашова без ніякої потреби «пішов» під сокири великий 200-річний липовий гай, що його насадив митрополит П. Могила (на місці нинішніх) Липок. Для Київських старожилів липовий гай асоціювався з іменем Петра Могили, яке імперія прирекла на викинення з історії.

1833 – Московські солдати за наказом з Петербурга одного дня в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, які стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах міст запалали багаття.

1834 (15 липня) – Відкриття Київського університету з метою пришвидшення «русифікації юго-западного края ²⁵».

1839 – Ліквідація Української греко-католицької церкви на окупованій Росією в результаті анексії' Польщі Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них присилалися московські «батюшки»

– чиновники в рясах, здебільшого більш ретельні в послуху від світських чиновників, наглядачі за втіленням політики царя.

1842 – Спалення за наказом міністра освіти Російської імперії' графа Сергія Уварова та за ініціативою харківського архієпископа Інокентія Борисова тексту докторської дисертації' Миколи Костомарова, оскільки вона не відповідала казенним догмам того часу.

1847 – Звіт-порада цареві керівника таємних служб імперії' Олексія Орлова, щоб якнайважче покарати Тараса Шевченка, бо він може стати батьком української незалежної держави.

1847 – Розгром Кирило-Мефодіївського товариства й наказ цензорам пильно стежити за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». За особистим повелінням царя Миколи І міністром внутрішніх справ була дана заборона на продаж «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Повесть об украинском народе», «Украйна» й «Михайло Черимшенко» та «Украииские баллады» й «Ветка» Костомарова. У книзі В. Сарбея «Національне відродження України» наводиться розпорядження полтавського губернатора (М. Салецького) від 7 липня 1847 року дане поліції', про конфіскацію вище названих книжок у їх мандрівних продавців. Ці твори зараховувалися до «шкідливих ²⁶», бо «вони використовувалися при вихованні юнацтва й могли сіяти в підростаючому поколінні зіпсованість і готувати майбутні заворушення».

1847—1857 – Десятирічна солдатська каторга геніального поета, художника й мислителя Тараса Шевченка із «забороною малювати та писати». Це була поширена практика правителів російської імперії', що застосовувалося до талановитих, а відтак схильних до неприйнятного усіма тоталітарними режимами «вільнодумства» осіб .

1853 – Спотворено видання козацького літопису ²⁷2-ої половини XVII – початку XVIII століття, який був складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

1853 – Сувора догана цензору від міністра народної освіти (чи йдеться про Платона Ширинського-Шихматова, котрий помер у травні 1853 року, чи вже про його наступника Авраама Норова, не вдалося з'ясувати) за те, що той дозволив надрукувати в газеті «Черниговские губернские ведомости» збірник українських історичних прислів'їв і приказок. Мотивування догани – оприлюднена народна спадщина може запалити ворожнечу між «малоросами» та «великоросами». Однак насправді не йдеться про ніяку ворожнечу, а про відродження пам'яті про українське минуле.

1859 – Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині, з подачі Губернатора Галичини польського аристократа Агенора Голуховського, здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською. Це питання зафіксоване в історії' як азбучна війна.

Олександр II (1855 —1881)

1860 – Спотворення цензурою «Кобзаря» Тараса Шевченка, який вийшов у друкарні Пантелеймона Куліша.

1862 – Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За «вредное влияние на умы простолюдинов», з подачі Васілія Долгорукова, шефа жандармів, керівника горезвісного ІІІ відділу та керівника особистої канцелярії' імператора, на сім років до Архангельська було вислано Павла Чубинського, уродженця Нової Олександрівки Бориспільського району на Київщині, етнографа й поета, автора слів патріотичної пісні «Ще не вмерла Україна» (нині це слова державного гімну України).

1862 – Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу «Основа», який виходив від січня

1861 року до вересня 1862 року в Петербурзі. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона назвав цей журнал «найпомітнішим проявом українофільства» в ХІХ столітті на території' Російської імперії.

1863 (18 липня) – Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії' Павла Валуєва – таємне розпорядження, адресоване Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам

– про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою. Питання української літератури було віднесено до розряду політичних питань, оскільки, як сказано в циркулярі, «прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу».

Хвалячи чуйність Київського цензурного комітету та Київського генерал-губернатора (тоді цю посаду займав душитель анти-російського повстання в Польщі Микола Аннєнков) за те, що не допустив до друку українського перекладу Святого письма, давав Комітетові міністерське доручення: «пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити». Ця позиція мала схвалення царя: «Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення».

Шестилітнє перебування Валуєва в кріслі міністра імперії', відповідального за охорону громадського порядку та державну безпеку, відоме різкою боротьбою з проявами національної самобутності уярмлених імперією народів (у першу чергу українського).

Українцям він асоціюється зі словами: «Української мови не було, немає і бути не може, а. хтоцього не розуміє – ворог Росії».

Окрім того Валуєвим було заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети «Мета».

Час Валуєва та іже з ним промовисто ілюструє доступний в Ін-тернеті лист аноніма зі Східної України, надрукований у 1863 році у львівській газеті «Слово» (заснована в1861 році). У листі сказано:

«...Всякийнімець вдесятеро кращий за суздальського слов’янина, турок ніколи так підло не душить сербів, монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить петербурзький уряд та великоруське общество... Як тільки хто примітив, що ви українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите

зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубин-ський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об’являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже піврокув тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів московських те й робить, що топтаєв грязь українців зате тілько, що вони українці., п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од новоїГ олландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?. 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва.».

1864 – Затвердження статуту про гімназію та протогімназію, в якому сказано, що навчання має проводитись лише «російським наріччям», як тоді офіційно говорилося.

1864 – Велике пограбування українських архівів. Після судової реформи тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви. Згідно з обіжником Міністерства юстиції' від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869 – Запровадження польської мови в якості офіційної мови в освіті, у судах і в адміністрації' в окупованій Австрією Східній Галичині.

1869, 1886 – Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України з настановою: «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако,местных уроженцев, производятся прибавки ксодержанию.».

1870 – Вказівка міністра освіти російської імперії' Дмитра Толстого (одного з найбільших тогочасних реакціонерів, автора тексту Емського указу) про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців. що проживають у межах імперії, має бути обрусє.ніє.» ²⁸.

1874 – Було видано новий статут про початкові народні школи, в якому сказано, що навчання має проводитись лише російською мовою.

1876 (18 травня) – Таємний (Емський) указ Олександра II про повну заборону українського письменства, читаємо в «Енциклопедії' історії' України». Був він посиленням Валуєвського циркуляру, який, за оцінкою реакційних сил, був недостатньо ефективним. Сучасники Емський указ називали також «Юзефовичевим законом» (від прізвища головного його ініціатора, помічника куратора Київського учбового округу М. Юзефовича). Емський указ заборонив друкувати українською мовою оригінальні та перекладні твори (навіть тексти до нот), завозити українські книги й брошури, надруковані за кордоном, ставити українські вистави, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій. Призвів і до заборони діяльності громад – напівлегальних організацій національно свідомої української інтелігенції', закриття наукового осередку тодішнього українофільства – Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – та прихильної тоді до українців газети «Киевский телеграф». Указ наказував «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». За тим же указом лише особи, які довели свою благонадійність, допускалися до викладацької роботи. Тому став він основою для репресій професорів Київського університету. Отже «машина» обрусєнія ²⁹була запущена на повну потужність.

Прямим наслідком дії Указу була активізація національно здорових українських сил. На хвилі подій 1905 року цар МиколаІІ змушений був підписати маніфест про запровадження політичних свобод. У такій ситуації Емський указ, який де-юре ніколи не скасовувався, на деякий час перестав діяти, проте вже за два роки про нього згадали.

1876 – Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначати вчителів-росіян ³⁰, а українців посилати до Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ. Це «загальне правило» діяло й за правління комуністів аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.

1876—1880 – Українських учених та педагогів Михайла Драго-манова, Павла Житецького ³¹та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького ³²– лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. Щодо них був припис: «Немедленно выслать из края Драгоманова. и Чу-бинского, как неисправных и положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещением въезда, вЮжные губернии и столицы, под секретное наблюдение».

1876 – Видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. У сучасних підручниках із педагогіки з цього приводу наголошується, що в другій половині Х!Х ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах (...) українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Наслідком такої політики стала шовіністична розперезаність. У підручниках із педагогіки наводиться факт, що Миргородській гімназії' (Полтавщина) висіли таблички з попередженням: «В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на. мо-лорусском языке».А нам, прикидаючись дурником, знов і знов намагаються доводити, що вся денаціоналізація України була об'єктивним, природними процесом.

1881 – Заборона Синоду Російської церкви викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1881 – Закон, який дозволяв друк словників українською мовою, але російським прописом.

Олександр III (1881 —1894)

1884 – Заборона Олександром Ш українських театральних вистав у всіх губерніях та територіях заселених українцями. Для виконання того царського рішення, уже згадуваний Дмитро Толстой, займаючи тим разом посаду міністра внутрішніх справ та шефа жандармів, видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними групами та загалом за всіма «українофілами».

1888 – Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

1889 (серпень) – У Києві, на 11-му Міжнародному археологічному з'їзді (такі з'їзди скликалися Московським археологічним товариством у різних містах Російської імперії) було дозволено читати реферати всіма мовами ³³, крім української.

1892 – Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 – Рішення влади про заборону ввозу українських книг з-за кордону.

Микола II (1894 – 1917)

1895 – Заборона видавати українські книги для дітей, «... хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными». Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: «Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. Воспретить». На українській граматиці, написаній російською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на. дозволение печа-

^ irk

тать грамматику того языка, который не должен существовать».

1900 (і наступні роки) – Цензурою виключаються такі слова як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1903 – Заборона користуватися українською мовою на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Оскільки російська влада, виходячи з заборони усього українського, була проти увічнення в пам'ятнику зачинателя української класичної літератури, то гроші на це громада збирала усім миром. Далі влада ставила вимоги, що всі написи на пам'ятнику мають бути російською мовою. Коли всі перешкоди було подолано, влада поставила нову вимогу – говорити на відкритті лише російською. Це стало причиною, що урочисте відкриття пам'ятника (12 вересня) 1903 року перетворилось на велику національну акцію. У ній брали участь провідні тогочасні українські культурні діячі.

1905 – Комітет міністрів ³⁴Російської імперії (такою була офіційна назва уряду), очолюваний Сергієм Вітте (міністром освіти був Володимир Глазов), відкинув прохання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1905 – Ректор ³⁵Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

1905—1912 – Міністерство освіти Імперії закрило на території' України 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1906 – 1907 – Закриття «Просвіт» в Одесі та Миколаєві.

1908 – Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Роси'.

1910 – Уряд ³⁶Петра Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до «иноверцев» і заборонив будь-які українські організації'. Відродження України він називав загрозою «російській православній цивілізації». В окремо надісланій інструкції' Столипін роз'яснив губернаторам, що його циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та єврейських, незалежно від їхніх цілей».

1910, 1911, 1914 – Закриття колоніальною владою «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 (березень) – Очолюваний Столипіним уряд Російської імперії' не дозволив відзначати 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. Не останню роль у забороні відзначати роковини Шевченка відіграли ватаги київських чорносотенців, найвище керівництво яких знаходилося в Санкт-Петербурзі.

1911 (вересень) – Перебуваючи в Києві, Петро Столипін заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде...І водночас він хвалив київські чорносотенні організації', їхню мету й форми діяльності.

1911 – Постанова VII-го дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії'.

1912 – У Києві вийшла книжка київського цензора Сергія Щоголєва «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма», в якій дає він рекомендації', як швидко й ефективно провести

русифікацію. Наступній гвардії' русифікаторів він радив правильно спря-

/– • ³⁷

мувати шкільну освіту, відучити молоде покоління від мови батьків .

1914 – Заборона царською владою святкування на окупованій Росією частині України 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Проте людський дух був сильніший від усяких заборон. Незважаючи на те, що могила поета була оточена кордоном поліції', на Чернечу гору в Каневі йшов величезний потік людей.

1914(липень) – Указ російського імператора Миколи II про заборону всієї інородної, у тому числі й української, преси. Це рішення мотивувалося загостренням міжнародної ситуації. Після 20 липня всі українські газети в Росії припинили вихід. Згодом, після завоювання Галичини російськими арміями й там були закриті українські газети.

1914– Зі вступом російських військ до Галичини (до Львова вони увійшли 3-го вересня за сучасним календарем) головнокомандувач армії' Російської імперії' – великий князь Микола Миколайович, – царський небіж – оголосив маніфест, в якому зокрема говорилося: «Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити ³⁸». Як цей «промисел божий» виглядав, проказали діяння нових окупантів – арешти, депортації' та нищення культурних надбань.

1914 – Губернатор нової «російської провінції» – Галичини й Буковини – Георгій Бобринський у першій промові окупаційної влади заявив, що Східна Галичина й Лемківщина – невіддільна частина єдиної великої Росії', а корінне населення на тих землях завжди було російським, тому їхня адміністрація має бути заснована на російських началах. Оскільки впродовж щонайменше півстоліття з боку Росії' робилися величезні вливання в москвофільські структури, то багато хто в серпні 1914 року вважав себе «русским», а царські війська – визволителями. Проте дуже швидко виявилося, що рідна «русска» мова є мало зрозумілою місцевому населенню, а ментальність є неприйнятною. Це лише додавало графу

Бобринському снаги вводити «нові порядки» й «нові закони». Своєю місією вважав він надання «російського характеру» ново-приєднаним землям. «Я буду тут запроваджувати російськумову. закон та. порядки»,– заявив він, займаючи нову посаду.

1914– На нові порядки ³⁹не довелося довго чекати. Захопивши Галичину, російська окупаційна адміністрація тут же спалила бібліотеку й друкарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації', але не чіпала німецьких (хоча з німцями Росія воювала!), польських та єврейських установ. Пояснення такому підходу дала газета «Киевлянинъ», написавши: «... Український рух є дляРосії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухивзяті разом».

1914 – Доповідна записка полтавського губернатора Олександра Багговута міністрові внутрішніх справ російської імперії' Миколі Маклакову, яка дає найповніше уявлення про ставлення ⁴⁰росіян до української проблеми в Україні:

1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4. Составить правдивую историю малорусского народа,в которой разъяснить, что «Украина» – это« окраина» государствав былые времена.

5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведенийв Москву Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.

6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.

7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором.Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украино-фильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.

8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийсяв них дух украинства.

9. Необходимо субсидировать некоторые газетыв Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев.В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина»

– означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

10. Всеми способами искоренять употребления названия «украина», «украинский».

11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.

12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

(Із праць Українського наукового інституту. – Варшава, 1932.)

1916 – Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янці-Подільському.

Володимир Ленін (1917 – 1922) Олександр Колчак ⁴¹(1918 – 1920)

1917 (грудень) – Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики переїздять до Харкова, де проголошують «Українську республіку Рад» та створюють «уряд» України, більшість у якому складали росіяни та інші неукраїнські середовища, котрий спирався на російських інтервентів. З понад 3000 делегатів 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з рішеннями з'їзду й перебралися до Харкова). Правителям червоної імперії' будь якою ціною треба було «возвратіть Украіну Россіі».

Звідси й заява Троцького, який відправляв головорізів-ор-динців насаджувати в Україні окупаційний режим під виглядом «совєтсткой власті»: «Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться». Ці слова, які наводяться в сучасних підручниках історії' України, було зафіксовано в працях Українського наукового інституту в Варшаві в 1932 р.

Без України немає Росії' – це ніяк не пропагандистський вислів, не гра на сентиментах «Єдіной і нєделімой». До Першої світової війни Україна була потужним промисловим басейном в імперії'. На це впливало багатство землі, природна працелюбність народу. Як свідчать дані, опубліковані професором Кубійовичем у «Географії' українських і суміжних земель» дані, станом на 1913