Текст книги "Острів Сріблястих чайок"

Автор книги: Робин Шарма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

КРАХ РУДОГО ЖУКА

Надходила осінь.

Жовте листя каштанів, перевертаючись у прозорому повітрі, безшумно лягало на вологі київські тротуари.

Одного тихого ранку Володимир Петрович після хвороби прийшов у свій інститут. У великому й шумному вестибюлі інституту Володимир Петрович зняв плаща, капелюха і повільно, відпочиваючи на площадках, піднявся широкими мармуровими сходами на третій поверх.

Колеги радісно зустріли Борисенка. Вони вже багато знали про його пригоди у Бичкових Водах. Та не встиг він як слід привітатися з друзями, як на порозі кабінету з'явилася «скам'яніла» Оля.

– Аспірант Борисенко, вас просить до себе професор Іван Федорович, – промовила вона, як завжди, сухо й офіціально.

Як і тоді, на початку літа, перед своїм науковим відрядженням, Володимир Петрович боляче зморщився і мовчки пішов довгим інститутським коридором.

Не обертаючись і не промовивши жодного слова, Оля крокувала попереду.

Борисенко ледве встигав за нею. Він ішов і думав про близьку зустріч із старим орнітологом. А розповісти Іванові Федоровичу було про що: адже його теоретичні міркування, на які аспірант тоді не звернув уваги, стали пророчими – вони цілком підтвердилися самим життям.

Біля дверей професорського кабінету Оля зупинилась, оглянулася і, уявіть собі, знову посміхнулася. І вражений аспірант раптом помітив, що у неї блакитні і такі добрі очі.

– Як ви себе почуваєте? – запитала вона його просто, навіть сором'язливо.

– Так собі. Начебто, нічого, – розгублено відповів Борисенко: він зовсім не чекав такого питання від суворого факультетського секретаря.

– Ідіть, на вас чекає професор, – знову офіціально відрубала Оля і, круто повернувшись, чітко і лунко застукотіла каблуками.

Задумливо провівши Олю поглядом, Володимир Петрович зайшов у кабінет професора.

Перше, що він побачив, – це сірі куріпки, які метушились і сварились у вольєрі: професор кидав своїм вихованцям корм.

– А-а-а! Володимир Петрович! Радий вітати і обійняти вас, але, пробачте, треба витримати пташиний?режим, – вчений хитро посміхнувся і виразно скосив очі в куток кабінету. – Може, ви трохи порозмовляєте з товаришем?

Аспірант глянув у куток кабінету і завмер: там сидів у кріслі Грицьвар. У святковому костюмі хлопець здавався майже дорослим, тільки очі-вуглики та вилицювате темне обличчя були такими ж, як і раніше, – грицьварівськими.

– Володимире Петровичу! – радісно вигукнув Грицьвар і кинувся до нього. Вони мовчки обнялися. Аспірант відчув ледве вловний запах в'ялених бичків і відразу ж пригадав чудове рибацьке селище, що притулилося під азовськими кручами.

– Як же ти сюди потрапив? – здивувався аспірант.

– Я? Дуже просто. Навчаюсь у зоотехнічному технікумі. Ось і зайшов провідати…

– Вперше прийшов?

– Ні. Я був уже. Перезнайомився з усіма. А ви чомусь довго хворіли.

«Так от звідки товаришам відомо про всі мої пригоди, – подумав Борисенко. – Грицьвар розповів».

– Як поживає твоя мати? Які новини у Бичкових Водах?

– Добре живе мама. Шле привіт вам. У селищі все, як і було. Тільки Рудого Жука не стало.

– Рудий Жук? – очі аспіранта гнівно заблищали. – Куди ж подівся цей Жук-яйцеїд?

– Утік. Серед ночі втік. Куди і як – ніхто не знає. Човен його залишився. По суші втік.

– А чого ж це він утік?

– Та ми йому таку припарочку на зборах влаштували за мартинячі яйця, а тут ще миші його покарали.

– Миші покарали?! Як?

– А так. Коли дід утік, оглянули його кімнату. У погребі знайшли порожню бочку з-під вина і невеличкий ящичок, а в ньому якісь погризені мишами папірці. Спочатку і не звернули уваги на той ящичок. А потім хтось глянув – аж то гроші, згризені мишами.

– Здорово віддячили миші цьому Жукові, – задумливо промовив аспірант. – Усе життя він захищав мишей, знищуючи їхніх ворогів – сріблястих чайок.

Іван Федорович збоку стежив за цією зустріччю. Потім і він підійшов до аспіранта, привітався.

– Тепер, батечку мій, сідайте і розповідайте. Ви будете писати про все, робити різні доповіді – це справа інша. А мені краще розкажіть. Я давно чекаю вас, – звернувся професор до Володимира Петровича і посміхнувся. – Ну і оберігали ж вас у клініці, як красну дівицю в теремі. Нікого навіть близько не підпускали. Знав, знав, що сьогодні прийдете. Ось і чекаю.

Розповідь Володимира Петровича професор вислухав з надзвичайною увагою.

– Це ж відкриття! – захоплено вигукнув старий орнітолог. – Ви розумієте, батечку мій, справжнє відкриття. Вітаю вас, – і він міцно потис руку оповідачеві, а заразом і Грицьварові.

– Відкриття! Але як уберегти сріблястих чайок від катастрофи? – схвильовано спитав аспірант. – Адже ці катастрофи повторюватимуться.

– Ні, не повторюватимуться, – заспокоїв свого колегу професор. – Уже тепер розробляються заходи. Спеціальні гідрозагони проведуть укріплення південних берегів на цих бабанах – нових островах, і тоді ніякий південний вітер… як його там називають?

– Широка, – підказав Грицьвар.

– Так, так. Ніяка широка не знищить цих островів. Ось тільки треба позбавитися від нової різновидності паразитів – жуків-чайкоїдів. Це, друзі мої, дуже важливо.

– Жуків більше не буде у Бичкових Водах. За це ручуся, – урочисто відповів Грицьвар. – Тепер наші бичководці вже знають про чайок, та й цих жуків пізнали. А ось це, – Грицьвар витягнув з своєї папки якусь книгу, – наш завідуючий рибцехом Борис Іванович просив особисто передати вам, Володимире Петровичу. Знайшли в кімнаті Рудого Жука. В тайнику ховав.

Володимир Петрович мовчки взяв книгу і зацікавлено оглянув її. Це була звичайна бухгалтерська книга. На палітурці чорнильним олівцем було виведено кострубатим почерком: «Моя економічна проблематина». Борисенко гидливо зморщився. Потім передав книгу професорові.

– Перегляньте, будь ласка, зміст цієї жуківської проблематини. Я, пробачте, не зможу. Догадуюсь – щоденник.

Озброївшись окулярами, професор відкрив книгу і з подивом глянув на аспіранта: сторінки були заповнені стовпцями цифр. Різні написи було зроблено чітким, розбірливим почерком.

– Тут, дорогий колего, якесь непорозуміння. Нічого страшного не бачу. Стривайте, стривайте, – зблід раптом професор, і перелякано відсахнувся. – у наших руках не що інше, як бухгалтерський облік крадених яєць сріблястих чайок. Уявіть собі, з диявольською акуратністю записано все за кожний день. Ось, будь ласка, загальна кількість зібраних яєць, а ось графік розподілу їх: на корм свиням, на продаж, для особистого вживання. – Поспішаючи, професор тремтячими руками швидко перегортав сторінки книги. На останніх сторінках записи були зроблені чиїмось незграбним, кривим почерком. – Ми маємо зведення за кілька років розбійницької діяльності Рудого Жука. Закінчується книга 17 червня цього року.

– Сімнадцятого червня? – здригнувся аспірант. – Неймовірно, адже ніч з 16 на 17 червня я провів під одним дахом з Рудим Жуком.

– Це ніяк не завадило Жукові зібрати в цю ніч 123 яйця чайок: з них 57 зжерла його свиня, решту він реалізував у той же день. На цьому всі записи, на наше щастя, закінчуються. А ось якась вклейка, – професор розгорнув учетверо складений аркуш пожовклого паперу, і над ним схилилося три голови. Це була карта ділянки моря біля Бичкових Вод. На ній чітко було нанесено острів Кривий Дзендзик, а південніше чорнильним олівцем позначено ще три маленькі острови. До кожного з них тягнулася з берега лінія, біля якої тим же чорнильним олівцем були дописані тризначні цифри. Напевно, ці цифри означали кількість махалок, про які вже знав Володимир Петрович.

– Повинен сказати вам, друзі мої, – професор змахнув носовою хустинкою краплину поту з лисини (найвірніший доказ схвильованості старого вченого), – повинен сказати вам, що ця книга є цінним обвинувальним документом. Вона допоможе нам вести боротьбу з жуками; Володимир Петрович, звичайно, використає її в роботі над дисертацією, а потім покладемо цю книгу у музейну вітрину як документ потворних і страшних злочинів проти природи. Спочатку книгу вела досить грамотна людина, а закінчував її, мабуть, Рудий Жук. Хто ж вів записи спочатку?

– Колишній головний бухгалтер рибцеху Інокентій Никанорович, – жваво відповів Грицьвар. – Я знаю його почерк. Доводилося бути розсильним у конторі. Тепер ні контори, ні бухгалтера цього немає.

– Ось чому так розхвалював Рудий Жук головбуха! – пригадав аспірант.

– Що ж, друзі мої, – підвівся професор. – Ви здійснили справжній подвиг. Спасибі вам!

Володимир Петрович і Грицьвар попрощалися з професором і вийшли. А Іван Федорович, залишившись сам, підійшов до вольєри і машинально почав кидати птицям корм. Сірі куріпки, повернувши голови, байдуже дивилися на зерно: вони були ситі, та професор усе кидав і кидав. Він був дуже схвильований.