Текст книги "Острів Сріблястих чайок"

Автор книги: Робин Шарма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

ЗУСТРІЧ У ГАДЮЧІЙ БАЛЦІ

За чотири кілометри від Бичкових Вод на морському березі розкинулось урочище Гадюча Балка. Бичководці далеко обходили її, і тільки найвідчайдушніші хлопчаки навідувались у це страшне місце. Гадюча Балка відрізняється од звичайного берега тим, що тут утворилися грандіозні багатоярусні зсуви материкових порід. На терасах, обернених до моря, ростуть буйні приазовські трави; зустрічаються кущі шипшини і колючого терну. А в глибоких щілинах зсувів живе безліч жовтобрюхів завдовжки до двох метрів, з красивим золотавим пузом. Хоч ці плазуни не отруйні і дають лише користь, знищуючи ховрахів та мишей, але саме вони примушували бичководців вважати це місце небезпечним.

Багато легенд про Гадючу Балку розповідають старожили – за день не переслухаєш! І в кожній з них неодмінно згадується про зміїв, які колись запросто ковтали овець, корів і навіть людей.

Рибалки охоче слухали ці легенди, тихенько сміялись, але все-таки побоювались цієї страшної балки, вважаючи за краще обходити її.

Звичайно, Грицьвар не раз бував у Гадючій Балці. Гне тільки бував, але й зробив там приголомшливе відкриття. Якось біля лисячої нори він помітив дивну качку. Голова у неї була чорна, «жилет» – рудуватий, ніс – червоний. І, уявіть собі, ця качка-чепуруха без усякого страху залізла в лисячу нору, а згодом звідти вилізла господарка підземних хоромів – руда розбійниця.

«З'їла лисиця качку! – з сумом подумав Грицьвар. – Яка ж красива була!»

Та незабаром, на превелике диво, хлопець побачив і качку, яка, мов нічого й не трапилось, перевальцем, розхитуючись, вийшла з нори. Лисиця й качка в одній норі! Та це ж справжнісіньке чудо! Грицьвар добре знав, як розправляється лисиця з качками, коли їй вдається непомітно підкрастися до табунця біля Бичкових Вод. А тут, будь ласка, живе розбишака разом з качкою, а по м'ясо, мабуть, бігає на бичководівську ферму.

Своє відкриття Грицьвар зберігав у суворій таємниці, а в селищній бібліотеці відшукав товсту, в коричневій обкладинці книжку «Атлас мисливських птахів», і на одному з малюнків упізнав качку-модницю. Виявилося, що то галагазки, які справді виводять своїх каченят у лисячих норах, а лисиці цих качок не займають. Пух галагазів ціниться майже так, як лебедячий.

«А що, якби розвести таких птахів на фермі? І від лисиць їх не треба оберігати, і красивіші вони за пекінських качок, і пух лебедячий», – подумав Грицьвар і вирішив будь-що підстерегти і спіймати хоч би парочку каченят-галагазок для розплоду.

Тепер зрозуміло, чому сьогодні хлопець так охоче вирушив до Гадючої Балки, хоч був певен, що бочки він не знайде. Багато дечого заносила в море течія, але ще жодного разу не викидала нічого на берег. Куди вона дівала свою здобич – ніхто не знав.

… Коли за крутим берегом сховався чорний дах риб-цеху, Грицьвар побачив попереду синій, горбатий, схожий на верблюда, що зайшов далеко в море, мис. За мисом – Гадюча Балка. Хлопець пішов швидше… Простував він по заплеску – мокрій стежці пляжу, яку зрідка облизували хвилі довгими пінявими язиками. По заплеску завжди легше йти: мокрий пісок твердий, мов асфальт…

Навколо чулася віковічна симфонія моря. Воно ритмічно подихувало, і гул прибою багатоголосо повторювала луна крутого берега. Галасливі чайки кружляли біля самісінької води. Зголоднілі за ніч птахи полювали на мілинах за рибою. Вони пронизливо кричали, переверталися у повітрі, сварилися й часто з завидною сміливістю, склавши крила, каменем падали у хвилі за здобиччю.

Грицьварові все це знайоме з раннього дитинства. Він байдуже йшов серед різноголосого шуму, думаючи тільки про каченят-галагазок. Раптом зупинився і застиг на місці. У прозорому небі летіли великі чайки. Щоранку хлопець милується цим справді захоплюючим видовищем. Кожного разу не відриває погляду від чарівних, сріблястих птахів, які, розплатавши величезні крила, без єдиного руху, мов казкові істоти, блискавично проносяться над берегом і зникають десь у степу.

Грицьвар заздрить цим гордим птахам, які ніколи не вовтузяться біля берега серед своїх менших крикливих родичів, не сваряться за дрібну рибу, а летять завжди на берег, де на сотні кілометрів розкинувся азовський степ… З моря з'являлися все нові й нові зграї птахів.

Хто знає, можливо, саме ці горді чайки були причиною особливої любові Грицьвара до птахів; може, це вони й спонукали його відмовитись од моря і піти на ферму.

«Чому великі мартини летять у степ? Що вони там роблять на пшеничних і кукурудзяних полях?» – часто думав Грицьвар.

Чайки пролетіли, і хлопець заспішив до горбатого мису. «Ох, і затримався ж! На фермі чергувати треба», – думав він, шльопаючи босими ногами по вологому піску…

Похмура суглинкова гора закінчувалася майже прямим уступом, і хвилі тут плескалися прямо об крутий берег; пляжу на кінчику миса зовсім не було.

За мисом Грицьвар побачив чудову незабутню панораму Гадючої Балки.

… Хаотичне нагромадження зсувів здавалося хлопцеві зубчастими руїнами середньовічного замка. Он там сторожові бійниці і висячий місток над безоднею. А хіба це кущі шипшини? Зовсім ні, це рицарі в бойових обладунках з мечами в руках охороняють підходи до житла свого володаря.

Тільки на хвилинку зупинився Грицьвар, милуючись казковим пейзажем. Уже недалеко й лисяча нора, де жила галагазка. Треба тільки обійти отой кущ шипшини, який наїжачився колючками, а там можна непомітно підповзти до нори… Виглянувши з-за куща, хлопець зненацька відсахнувся. Чи не обманював його зір? Ні, з протилежного боку до нори хтось підкрадався. Грицьвар це ясно бачив.

Притиснувшись до землі, хлопець ще раз обережно визирнув з-за корча і почав з тривожною цікавістю розглядати загадкову істоту, що лежала в траві, мов величезна зелена ящірка. Істота заворушилась і знову поповзла до нори.

«Хто це? Звір якийсь, чи що? А може, величезна гадюка?» – гарячково думав Грицьвар, уважно стежачи за кожним рухом того, невідомого. Та ось він ясно побачив, що до нори повзла довгонога людина в зеленому костюмі. Звичайно, це якийсь чоловік! Ось серед будяків майнула його голова в якомусь чепчику, а он і ноги. Не встиг незнайомець причаїтися, як над ним перелякано залопотіла крилами й метнулася в повітря качка. Чоловік підвівся, оглянувся довкола, потім обтрусив пил з костюма, не кваплячись підняв рюкзак, що лежав поблизу, і попрямував до корча, за яким ховався Грицьвар.

Хлопець завмер, ще дужче притиснувся до землі, намагаючись жодним рухом не видати себе, хоч його нестерпно допікав сліпень, що вмостився на щоці. Незнайомий зупинився за кілька кроків.

– Гей, за корчем! Чого прилип? Ану, піднімайся! – крикнув суворо.

Що лишилося робити Грицьварові? Він неохоче встав.

– От і чудово! Доброго ранку, юначе, – кинув незнайомець глузливо.

– Д-р-р-р-астуйте, – розгублено протягнув Грицьвар, недоброзичливо оглядаючи цього довгоногого чоловіка, одягненого в чудернацький костюм з безліччю кишень на замках-блискавках. Та ще до всього на шиї незнайомця висіло багато всяких предметів. Два фотоапарати, планшетка, бінокль і ще щось невідоме Грицьварові.

Звичайно, хлопець мав повну підставу ненавидіти цього чоловіка, який хотів так безсовісно виловити галагазок. А в цьому Грицьвар не мав сумніву.

Підійшовши ближче, незнайомий безцеремонно оглянув Грицьвара від голих п'ят до чорних непокірних кучерів.

– Ех і замурзаний же ти, наче тебе хтось дьогтем вимазав, – весело промовив чоловік. – А чому це ти такий похмурий? Не годиться, не годиться. Давай краще познайомимося. Мене звуть Володимиром Петровичем, – і він дружньо подав хлопцеві руку.

– Грицьвар… З Бичкових Вод, – солідно відповів той і доторкнувся своєю рукою до пальців Володимира Петровича.

«Рука м'яка і незагоріла. Міський чоловік. Налякати треба», – швидко зметикував Грицьвар.

– Дядечку, Володимире Петровичу! А ви тутечки не боїтеся? Це ж гадюче місце, – хлопець скривився, наскільки це йому вдалося, вирячив очі й надув щоки. – Зміїв тут!.. І оком не моргнеш, як проковтнуть з руками, ногами і… рюкзаком, – Грицьвар виразно подивився на рюкзак свого співбесідника.

В очах Володимира Петровича згасли глузливі вогники.

– Я бачу, ти хитрющий хлопчина, – при цьому він швидко дістав з планшетки акуратно складену карту і розгорнув її.

– Ти маєш рацію. Це урочище Гадюча Балка. Що ж до гадюк, то я їх не боюся. Дивись, – Володимир Петрович витягнув з рюкзака круглу, обтягнуту залізною решіткою коробку, в якій Грицьвар побачив скрученого, кільцями жовтобрюха. Плазун ворушився, показуючи крізь решітку свого чорного роздвоєного язика.

«Еге, такого не злякаєш, – одразу вирішив Грицьвар. – Треба придумати щось інше».

– А ти краще сам скажи, чого так рано забрів сюди? – поцікавився Володимир Петрович. – Та ще й ховаєшся, наче боягуз чи якась поганенька миша, за різними корчами.

– У справі прийшов, – зле кинув Грицьвар. – Бувайте. Поспішаю, – він круто повернувся і щодуху помчав до селища.

– Ей ти, Грицьваре! – крикнув йому навздогін Володимир Петрович. – Далеко звідси до Бичкових Вод?

– Д-а-л-е-к-о! – збрехав Грицьвар. – Дуже д-а-л-е-к-о!

Хлопець біг і гарячково думав: «Зловить довгоногий каченят. Обов'язково зловить. Хитрющий і нічого не боїться. Ач, яку гадину живу спіймав!»

Зупинився Грицьвар тільки біля миса і з-за укриття почав стежити за високою постаттю Володимира Петровича. Той стояв на березі й дивився кудись удалину.

Похнюплений прийшов додому Грицьвар.

РУДИЙ ЖУК

Увечері того ж дня Володимир Петрович прибув у Бичкові Води. Біля крайньої хати він побачив жінку в ситцевому платті, поверх якого був грубий полотняний фартух. Вона знімала з жердини низки сухих бичків і складала їх у великий круглий кошик.

Аспірант привітався і спитав, де можна переночувати. Рибачка відповіла не одразу. Вона досить уважно оглянула його – від припорошених пилом черевиків до фетрового берета, витерла об фартух руки і тільки після цього сказала:

– Йдіть цією вулицею он туди, до рибцеху. Там, на пагорбі, будинок з синіми віконницями. Це і є наш готель.

Володимир Петрович здивувався: в такому маленькому селищі – готель! Подякувавши жінці, він попрямував уздовж вузенької вулички, яка круто спускалась до моря.

– Рудого Жука питайте. Він там за головного, – крикнула рибачка навздогін.

«Рудий Жук, – здивовано подумав Володимир Петрович і посміхнувся. – Щось не пам'ятаю такої комахи з родини жорсткокрилих».

Селище вразило аспіранта своєю чистотою і порядком. Вулиці й подвір'я підметені. Біля кожної хатинки – лавочки, кучеряві акації. У дворах – акуратно складені дрова, цегла, бадилля соняшника. Куди не глянь – гірлянди в'ялених бичків. Риба сушилася на спеціальних жердинах, на парканах, на деревах, під стріхою і навіть на очеретяних дахах.

Складалося враження, ніби люди тут тільки те й роблять, що сушать бичків.

Але чогось не вистачало цьому селищу, а чого саме – аспірант так і не міг зрозуміти.

Вуличка привела його до рибцеху, з усіх сторін оточеного пірамідами з тарних ящиків і діжок. За цехом, на пагорбі, – будинок з синіми віконницями.

«Це готель», – догадався аспірант і швидко попрямував по стежці, що тяглася вздовж рибцехівського паркана.

Біля цього досить великого будинку, як і скрізь, стояла лавка і росла одинока, обшарпана вітрами шовковиця.

Двері були зачинені.

Володимир Петрович постукав. За дверима почулася спочатку якась метушня, потім поквапливі кроки, і на порозі з'явився досить-таки дивний чоловік: присадкуватий, широкоплечий, з довгими, аж до колін, руками і великим тулубом на тонких кривих ногах. Серед густої рудої щетини стирчав, як острівець, крихітний ніс бурякового кольору. Мишачі оченята, здавалося, причаїлися під кущистими бровами, мов горобці під очеретяним дахом. Маленька, зовсім лиса загоріла голова блищала, як добре начищений мідний таз.

Старий був у трусах і у грубій брезентовій куртці, закинутій на голі плечі.

«Так ось який Рудий Жук», – подумав аспірант.

Рудий Жук очікувально дивився на нежданого гостя.

– Готель? – нарешті запитав аспірант.

– Прошу, прошу. Наш готель функціонує. Постояльців немає, ви – перший, – пропищав господар, зробивши на своєму обличчі якусь гримасу, що, певно, мала означати посмішку.

Володимир Петрович переступив поріг і опинився в довгому напівтемному коридорі.

– Сюди, ось сюди заходьте, – запрошував старик, показуючи на двері праворуч.

Маленька кімната, в якій опинився аспірант, одразу йому сподобалась. Єдине вікно виходило до моря. З нього було добре видно острів Кривий Дзендзик, куди завтра він мав поїхати.

Біля стіни – ліжко, вкрите сірою верблюдячою ковдрою, поруч – тумбочка і невеличкий стіл. На протилежній стіні плакати – «Радянські супутники» і заклик «Оберігайте рибні запаси Азовського моря!» На цьому плакаті красувалася королева моря – величезна гостроноса білуга.

Поки Володимир Петрович оглядав кімнату, старик стояв біля дверей і пильно стежив за кожним його рухом.

– Мені подобається тут, – сказав аспірант, знімаючи з плечей рюкзак.

– Звиняйте, громадянине, – поспішно промовив Рудий Жук, – документи у вас є? Згідно з інструкцією… Словом, така процедура.

Володимир Петрович витяг з кишені бумажник і пред'явив посвідчення.

Старик глянув на печатку і, не читаючи, повернув документ.

– Влаштовуйтесь, – пробурмотів він і шмигнув за двері.

Аспірант сховав рюкзак під ліжко, зняв куртку і повісив її на вішалку, потім сів біля столу і почав записувати в товстий зошит спостереження першого дня свого наукового відрядження.

Він настільки захопився своїм заняттям, що навіть не почув, як у кімнату знову зайшов Рудий Жук. Тепер на ньому були зім'яті штани в смужечку і такий самий піджак з непомірно короткими рукавами. Дідок кашлянув у кулак, а коли аспірант підвів голову, промовив:

– Може, поїсте чого з дороги?

– Дякую. Я вже їв, – незадоволено поморщився Володимир Петрович: він дуже не любив, коли йому заважали.

– Не обидьте старика. Такий уже тутешній порядок, – не вгавав господар.

Володимир Петрович з жалем закрив зошит і пішов слідом за стариком. У кінці коридор а той відчинив двері.

– Заходьте. Тутечки моя, звиняйте, обитель…

Це теж була невеличка кімната з єдиним вікном. Біля стіни аспірант побачив величезну скриню, оковану залізом, в кутку звалені якісь кошики з лози. Плита, стіл. Ліжка не було. Певно, старик жив самотньо і вважав за краще спати на скрині.

Єдиною прикрасою житла була картина в обідраній рамі, настільки засиджена мухами, що нічого не можна було розібрати.

Раптом за вікном хтось важко зітхнув і загримів відром. Володимир Петрович виглянув.

– Ого, яка свиня. Прямо тобі страховище! – вигукнув він.

– Ага, підсвинок. Звиняйте, моє господарство, – поспішно пояснив старик, запрошуючи аспіранта до столу, де сердито шкварчала на сковорідці яєчня, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею.

– Хвилиночку, – писнув дідок і шмигнув у маленькі дверцята, яких Володимир Петрович і не помітив. Мабуть, там був льох. Незабаром господар повернувся, обережно і любовно несучи сулію з світло-коричневою рідиною. Свою ношу він поставив на стіл, мовчки дістав з шафи дві грановані склянки і так само мовчки наповнив їх рідиною.

Аспірант зацікавлено спостерігав за цим чоловіком, який здавався незграбним, а насправді був надзвичайно спритним.

– За знайомство, значить, – Рудий Жук підняв свою склянку.

– Будьмо здорові, – в тон йому відповів аспірант.?Вино було кисле й холодне. Володимир Петрович одразу взявся за яєчню. Смак у неї був якийсь незвичайний. Нічого подібного аспірантові не доводилось їсти.

– Звуть мене Рудим Жуком, – відрекомендувався господар, витираючи бороду рукавом. – Жук, це, звиняйте, прізвисько, а Рудим прозвали ніби за колір волосся.

Борисенко назвав себе.

– Забрели в якихось справах у наші краї? – поцікавився Рудий Жук.

– Птахів вивчаю, – коротко відповів Володимир Петрович.

Рудий Жук удавано захихикав.

– Пташок отих, звиняйте, що сітки закидають у море. Ловить тих пташок треба і в кліточку саджати. Неподобства творять у нас оті кляті браконьєри. Таке безобразіє, що не доведи господи.

– Так, браконьєрів треба карати. Але ви помилились. Я не інспектор рибоохорони. Я справді вивчаю птахів, – серйозно зауважив Борисенко.

– Досить цього добра у нас. Качок на фермі розвели ого-го! Цілий рік можна вивчати, – недовірливо, скоса глянув дідок на свого гостя.

– Знову помилилися. Мене цікавлять дикі птахи. Чайки, баклани, різні качки.

– Мартинів вивчаєте? – здивувався Рудий Жук, і його маленькі очиці злодійкувато забігали й сховалися під густими бровами. – Так навіщо ж вивчати різну твар? Це ж, звиняйте, боже створіння. Літають собі птички, плодяться, рибу жеруть, і хай собі живуть.

– Треба вивчати і чайок. Мало ми їх ще знаємо. – І щоб якось змінити розмову, Володимир Петрович запитав:

– Готель цей спеціально збудували?

– Що ви! Що ви! – замотав головою старий. – Контора це, – і, трохи подумавши, уточнив: – Була контора. Тут такі канцелярії гули! Краще всяких, звиняйте, міністерств. А начальства тутечки у рибцеху було, по пальцях не перелічиш! Ось послухайте. Оце, значить, завідуючий рибцехом, потім три його помічники, а ще цей, головбух, і такі собі два бухи, а при них касир, три експедитори, тоді старший сторож і два, звиняйте, помічники. Аж гули тоді Бичкові Води. – Рудий Жук тяжко зітхнув, налив собі в склянку вина і випив одним духом. Борисенко пити відмовився. Старик помітно хмелів.

– А який же у нас був головбух Інокентій Никанорович. Така вже золота, звиняйте, голова. На сотні кілометрів навкруги у нього все на обліку. Знав, бідолаха. яке вино аж у Степанівці. Не цурався й самогончику. І говорити вмів. Як скаже слівце, три дні будеш потилицю чухати, так і не зрозумієш, що воно таке. І ще дуже любив яєчню, так любив, що я по три десятки яєць у день смажив йому. Рибцехівське начальство почало будувати собі дачі, понавозили матеріалу, а потім р-раз і… скорочення штатів прийшло. Не стало начальства. З того дачного матеріалу качатник збудували. Контора стала готелем. У рибцеху залишився тільки завідуючий Борис Іванович та оце я. Думали, все розлетиться в пух і прах. А воно, дивись, і не розлетілося. Третій рік рибу самі приймаємо, – зітхнув Рудий Жук. – Ось така, значить, громадянине, у нас економічная проблематина…

– Економічна проблематина, – мимоволі повторив аспірант і враз пригадав анонімного листа, якого прочитав у кабінеті професора. «Стривай, а може, це він автор того листа?» – майнула догадка. Та Борисенко промовчав. Треба пильніше придивитися до цього Жука.

– Ага, проблематина, – підозріливо покосився на свого гостя Рудий Жук і відразу ж заметушився. – Звиняйте, чергувати час, – сказав він, подаючи аспірантові руку. – За приємне знайомство дякую.

Володимир Петрович потиснув тверду, шорстку, мов шматок іржавого заліза, руку. «Чому в нього такі руки?» – мимохіть подумав Борисенко.

Вони вийшли разом. Сонце вже сховалося за обрієм. Надворі стояла надзвичайна тиша. Померкле вечірнє море, мов величезне дзеркало, лежало біля ніг аспіранта. Був той час, коли з степу повертаються сріблясті чайки. Багато, дуже багато птахів безшумно пролітало над головою. Та всі вони, минаючи острів, летіли кудись у відкрите море. Куди?

… Цієї ночі Володимир Петрович спав неспокійно. Йому снився кошмарний сон. Наче сонячного дня сидить він на березі моря. Хмари сріблястих чайок пливуть, у блакитному небі. І всі птахи стрімко летять до чорної крапки – великої сковороди, точнісінько такої, як у Рудого Жука. Склавши крила, чайки з предсмертним криком падають на неї і безслідно зникають. Треба; розтоптати сковороду. Знищити це страховище!

… Серед ночі Рудий Жук тихенько підкрався до дверей кімнати Володимира Петровича і, приклавши вухо, прислухався.

– Сріблясті чайки… Ларус аргентатус… аргентатус, – повторював уві сні аспірант.

Жадібний до всіх незрозумілих слів, Рудий Жук захихикав у темноті і тихенько прогугнявив:

– Парус рагонавус… рагонавус.

Потім так само тихо попрямував у свою кімнату і запалив свічку. Відібравши з десяток кошиків, Рудий Жук зв'язав їх мотузкою і з цією ношею рушив до моря.

Дорогою він хихикав і повторював незнайоме слово, почуте під дверима чудного постояльця, якому спало на думку вивчати бичководівських мартинів.

КРИВИЙ ДЗЕНДЗИК

Завідуючий бичководівським рибцехом Борис Іванович Зайчатенко – високий, з військовою виправкою, чисто виголений середніх років чоловік – виявився діловим і практичним. Вислухавши прохання Володимира Петровича (вони зустрілися вранці біля воріт рибцеху), сказав:

– Поїздку на острів Кривий Дзендзик влаштуємо. Човен є, мотор справний. Пливіть, вивчайте нашу пернату фауну. Правда, малувато щось останнім часом стало у нас різних пташок, – він замовк, проводжаючи поглядом крячку, що повільно, мовби нехотя, пролітала над ними. – Але дещо є…

– Я не вмію керувати човном, – щиро признався аспірант.

– До острова більше двох миль Одного вас ми, звичайно, не відпустимо. Море є море, а не якась калюжа. На морі всяке буває. Там свої закони. Та ще й течія у нас пустує. Шалена течія… Так що провідника дамо. Ось тільки кого… – Борис Іванович задумливо потер зігнутим вказівним пальцем перенісся. – Хто ж вільний? Стій! Здається, синок Паші-циганки вдома. Пошлемо його. Хлопчина спритний, а до того ще й птахами цікавиться. Я зараз. – Борис Іванович швидко попрямував до селища і вже з кручі гукнув Володимирові Петровичу: – Почекайте он там, біля калабушки!

Борисенко не сподівався так швидко дістати човна. Він повеселішав і, насвистуючи якусь мелодію, пішов до невеличкого човна, який лежав недалеко догори дном.

Був безхмарний тихий ранок. Вже почало припікати щедре сонечко. Над морським берегом підіймалася легка, прозора хмаринка туману.

Сівши на човна, Володимир Петрович почав роздивлятися в бінокль острів, який тонкою, жовтуватою смугою виднівся ген у морі. Там, на цьому острові, він розпочне свою роботу. А роботи – сила-силенна. Треба зібрати погадки[3]3
  Погадки – відрижки птахів.


[Закрыть] чайок, закільцювати пташенят, сфотографувати гнізда і багато-багато іншого.

За кілька хвилин на стежці з'явилися Борис Іванович і з ним – підліток у майці та яскравій тюбетейці. Вони несли щось важке, загорнуте в брезент.

«Мотор», – догадався Борисенко і поспішив назустріч. Підійшовши ближче, Володимир Петрович упізнав підлітка: то був хлопчик, з яким він познайомився в урочищі Гадюча Балка.

– Здрастуй, Грицьваре! Не чекав зустріти тебе, – привітав аспірант свого знайомого.

– Доброго ранку, – повільно процідив Грицьвар і ледве не випустив з рук ношу.

– Та ви, я бачу, знайомі, – здивувався завідуючий рибцехом.

– Познайомилися, – коротко відповів Володимир Петрович.

– Значить, це ви на острів, збираєтесь? – поцікавився Грицьвар.

– Я.

– Ну що ж, поїдемо, – нехотя промовив хлопець і відвів погляд.

Невеличкого човна, який рибалки називають калабухою, спільними зусиллями зіпхнули у воду. Борис Іванович одразу заходився прикріплювати до корми підвісний мотор, а Грицьвар побіг по весла. Повернувся він швидко, а слідом за хлопцем прибіг величезний і поважний чисто-білий кіт.

– Мариман завітав, – побачивши кота, усміхнувся Борис Іванович. – Ніколи не проґавить випадку побувати в морі, одчайдушний моряк.

Мариман дружньо потерся мордою об черевик аспіранта, подивився на нього оранжевими, як у сови, очима, потім легко стрибнув у човен і примостився там на носі, мов капітан на містку.

Нарешті, все готово, Борисенко, а за ним і Грицьвар сіли в човен. Хлопець завів мотор.

– Щасливого плавання, – гукнув на прощання Борис Іванович. – Не затримуйтесь. За нашими рибальськими прикметами – широка задме, – почув аспірант крізь стрекіт мотора.

Калабуха швидко віддалялась од берега. Грицьвар сидів біля мотора і, тримаючи кермо в правій руці, спрямовував легеньке суденце до острова, Борисенко розташувався в центрі човна на банці. Нахилившись до Грицьвара, він крикнув:

– Широка, це що таке?

– Низовий вітер, – лаконічно відповів Грицьвар. Йому не дуже подобалася поїздка з людиною, яка, дивись, незабаром переловить усіх галагазок у Гадючій Балці. Але завдання Бориса Івановича він виконував точно.

Коли калабуха була вже майже напівдорозі до острова, Мариман, що сидів досі спокійно, захвилювався. Він нявкає і метався по човну як навіжений. Грицьвар розуміюче посміхнувся і заглушив мотор.

– Знаю, що тобі треба, старий волоцюго… Бичків тут ловлять, – ласкаво промовив хлопець.

Він дістав з-під корми вудку-бичколовку, невелику паличку з намотаним шнуром. Потім вийняв з консервної банки черв'яка. За півхвилини в руках юного рибалки вже тріпотів рудий, головатий бичок.

Мариман жадібно з'їв двох бичків, третього лишив про запас. Знову заторохкотів мотор. Човен плив до острова, низькі піщані мілини якого тепер уже можна було розгледіти неозброєним оком.

Кривий Дзендзик – зовсім маленький острів, не більше кілометра довжиною і 200–300 метрів завширшки. Своєю формою він був схожий на квасолину. Там, де кінці острова загиналися, розташувалася бухточка. До неї і причалили наші мандрівники. Коли вони вийшли на пологу піщану мілину, Борисенко побачив, що тут досить часто зупиняються рибалки. Про це красномовно свідчило все – розкидані іржаві банки з-під консервів, пляшки, сліди багаття і пірамідки грузил для сіток, зроблені з шматків звичайної цегли.

Володимир Петрович одразу попрямував у глибину острова, а Грицьвар лишився біля човна.

Знайомство з островом аспірант почав з піщаної дюни, вкритої кармінно-червоними хащами соковитого солеросу трав'янистого[4]4
  Солерос трав'янистий – однорічна рослина островів і кіс Азовського моря.


[Закрыть]. Зрідка траплялися тут крихітні болітця, навколо яких ріс рідкий, захирілий очерет. На піску снувало безліч спритних, чорнолобих куличків-зуйків. Ці маленькі пташки навіть не намагаються зробити якусь ямку для гнізда, вони несуть яйця прямо в пісок. Причому їх важко навіть помітити, бо вони такого ж кольору, як і пісок.

Володимир Петрович ішов дуже обережно, його цікавили гнізда крячок і особливо сріблястих чайок, але їх майже не було. А ті, що подекуди траплялися, були кимось розорені, і тільки в деяких лежало по одному яйцю.

«Що трапилось, де поділися птахи? Хто тут ходить? – думав Володимир Петрович. – Адже час такий, коли у чайок повинні бути чималі пташенята».

Весь острів уздовж і впоперек був усіяний слідами, ніби тут ходив хтось кривий і незграбний.

Навкруги панувала надзвичайна, гнітюча тиша. Не чути було звичайного гамору і крику птахів. Тільки зрідка чайки злякано пролітали над островом і зникали десь у відкритому морі.

Острів не справдив надій Борисенка. По суті, тут нічого було робити. Стомлений і похмурий, повернувся він у бухту.

– Обідати сідайте, – стримано запросив його Грицьвар.

Володимир Петрович проголодався і не примусив хлопця повторювати запрошення. Він сів біля столика, який уміло склав Грицьвар з рибальських грузил. Хлопець поставив перед ним сковорідку з яєчнею.

«Знову яєчня! У цих краях, напевно, їдять тільки яйця», – мимохіть подумав аспірант і поклав на кусень хліба ароматну традиційну їжу бичководців. Їв з апетитом, і раптом біля вогнища, де з чимось порався Грицьвар, помітив гірку шкаралупин з яєць… чайок. Страшна догадка блискавично пронизала аспіранта, він повільно підійшов до вогнища і впевнився, що не помилився – це справді були шкаралупи з яєць сріблястих чайок. Тоді Володимир Петрович чіпко схопив свого супутника за плечі і так трусонув, що у Грицьвара з голови злетіла тюбетейка.

– Це злочин! Та ти знаєш, що за це під суд… – повільно промовив він.

Не розуміючи, що, власне, сталося, хлопчина часто заблимав очима.

– За віщо це? Яєчка свіжі… з гнізда. Яєчня…

– Яєчня! Яєчня! – гнівно закричав Борисенко. – Яєчня – це ж загибель, смерть чайок. Розумієш?

– Чайок? Не… не розумію. – Грицьвар подивився на Володимира Петровича такими чистими й невинуватими очима, що тому стало шкода хлопця, і він, нарешті, відпустив його. Потім люто швиргонув сковорідку, з якої на пісок вивалилися шматки яскраво-оранжевої яєчні.

– Послухай, Грицьваре! Чи знаєш ти, що всі птахи – чайки, дикі качки або, нарешті, ластівки – все це загальнонародне добро? – поцікавився Володимир Петрович.

– Розумію.

– А чи знаєш ти, що чайки не тільки прикрашають море, а ще й допомагають колгоспникам?

– Мартини рибу жеруть. Це я добре знаю.

– Не всі чайки рибу їдять. Багато з них, наприклад великі чайки, залітають далеко в степ і виловлюють там ховрахів, мишей, знищують шкідливих жуків.

– Ховрахів? – недовірливо перепитав Грицьвар. – Не бачив я ще такого. За частування оце, – він ткнув пальцем у перевернуту сковорідку, – пробачте. А якщо вже лаяти за мартинячу яєчню, то треба лаяти діда Жука. Рудого Жука.

– Рудого Жука, – машинально повторив аспірант і відразу пригадав частування рудобородого господаря бичководівського готелю.

– Так, кажеш, Рудого Жука? – наступав він на Грицьвара.

– Авжеж, діда Жука. Він і свиней відгодовує насидженими мартинячими яйцями, і всіх господарок селища потай забезпечує ними. Ось чому в наших Бичкових Водах і курей не тримають. Невигідно.

– Ось воно що… – протяг Борисенко. А він теж добрий захисник птахів! Уже два рази їв цю страшну яєчню. Аспірантові чомусь пригадалася величезна червоноока свиня, яку він бачив за вікном готелю, і тільки тепер зрозумів, чого не вистачало бичководівським вулицям. Не вистачало традиційних, у яскравому вбранні півнів і курей, що так люблять копошитися у дорожній пилюці.

Володимира Петровича нудило. Він мовчки почав ходити біля багаття, не звертаючи ніякої уваги на Грицьвара. А той з розкритим ротом дивився на цього чудного чоловіка і ніяк не міг зрозуміти, чого він так розхвилювався.

«Свині і Рудий Жук зжерли пташине населення цілого острова, – розмірковував аспірант. – Тисячі й тисячі прекрасних птахів щезли в ненажерливій пащі хижака. Та це ж жахливо».

– Зараз же на берег! Не гаючи ні хвилини, поговорити з цим Жуком-чайкоїдом! – люто заволав Володимир Петрович.

Та коли калабуха вже була готова до зворотного рейсу і Мариман зайняв своє капітанське місце, Борисенко несподівано змінив рішення.

– Рудий Жук нікуди від нас не втече. Діждемося вечора, коли птахи на ночівлю злетяться. Треба на сріблястих чайок подивитися, – сказав він Грицьварові вже зовсім спокійно.

Хлопець дуже зрадів цьому, бо вже давно мріяв половити бичків біля острова і зварити знамениту юшку.

Володимир Петрович знову пішов блукати по острову. Тепер він знав, чиї це сліди були на всьому острові. Рудий Жук, певно, щодня здійснював сюди свої розбійницькі наскоки.

А Грицьвар тим часом відплив човном на сотню метрів од берега і, кинувши якірець, почав ловити бичків на сіпалку – вудку на короткій паличці. Перший улов, звичайно, дістався ненажерливому Мариманові.