Текст книги "Острів Сріблястих чайок"

Автор книги: Робин Шарма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК

У нічній темряві калабуха мчала з дивовижною швидкістю. Грицьвар дивився на зірки, що мерехтіли в небі і відбивалися в темному дзеркалі води, і ніяк не міг зрозуміти, як це могло трапитись… Адже спочатку все було добре. Вони чудово повечеряли. Юшка вдалася на славу. Потім уже в сутінках склали в калабуху речі і зіпхнули її у воду. Мотор відразу ж завівся, і човен, мов птах, помчав спокійним нічним морем до далекого селища, що привітно світилося вогнями.

А тепер… ось уже, мабуть, другу годину якась невідома сила тягне їх у відкрите море. Володимир Петрович мовчки сидить на банці, іноді намагається навіть проспівати якусь пісню. Грицьвар не сердиться: він людина міська і не уявляє, чим усе Це може скінчитися.

Раптом замовк мотор. Спробував завести – не заводиться. «Треба перевірити свічу», – подумав він. Дістав з ящика ключі і, попросивши Володимира Петровича трохи повеслувати, сам нахилився до мотора й почав відгвинчувати свічу.

Весла лежали у човні вздовж борту, а кочети – під банкою. Це Грицьвар добре пам'ятав і тому не звернув уваги на те, як довго вовтузиться аспірант, як він чомусь присвічує своїм кишеньковим ліхтариком, щось перекладає. Потім безтурботно сказав:

– Здається, немає одного весла.

– Весла немає, – мов луна, тремтячим голосом повторив Грицьвар, здригнувшись від такого страшного повідомлення, і випустив у море свічу.

До берега лишалося не більше милі. Здавалося, зовсім близько, майже поруч, миготіли рибцехівські вогні.

– Спробуємо одним веслом, – почув Грицьвар.

– Нічого не вийде, – відповів він, гарячково обмацуючи ребристе дно човна, немовби шукав не весло, а крихітний рибальський гачок. Весла не було. Воно залишилося під кущем очерету на острові, який давно зник у нічній темряві. Забули і якірець.

Грицьвар ще раз глянув на берег і не повірив своїм очам: вогники рибцеху блимали вже далеко ледь помітними цяточками. Берег віддалявся. Опустивши руку за борт, хлопець одразу ж відчув тугий струмінь води і мовчки зіщулився від жаху: калабуху підхопила страшна течія. Ніхто з бичководців не знав, куди несе вона свої жертви…

* * *

Навкруги зірки і темрява. Здавалося, калабуха пливе у якомусь фантастичному міжпланетному просторі.

Володимир Петрович не хвилювався. Викине ж їх нарешті десь на берег, йому навіть подобалася ця спокійна, казково красива подорож серед зірок. А в голові були все ті ж думки про Рудого Жука. Тепер аспірант не мав сумніву в тому, що саме Жук написав анонімного листа. Для чого тільки треба було Жуку надряпати те прохання? Тут було над чим розміркувати. Все частіше й частіше він пригадував розмову з професором. Здається, припущення вченого щодо всяких там зон акумуляції, нових островів не мали ніякої реальної підстави. Браконьєри знищують чайок. Це реально.

– Зліва по борту буй, – перервав роздуми аспіранта Грицьвар.

– Який буй?

– Звичайнісінький. Відгороджувальний.

– Берег?

– Ні, відкрите море.

Справа, попереду, Борисенко побачив крихітний червоний вогник, який весь час підскакував.

– Цими буями огороджено закрите море. Тут риба плодиться… Нас тягне туди, де ніхто не плаває, – пояснив Грицьвар. – Спробуємо одним веслом гребти до буя. Він на якорі. Можливо, вдасться якось затриматись до ранку… – запропонував хлопець.

Гребти одним веслом було важко. Але все-таки калабуха трохи змінила курс. Червоний вогник почав повільно наближатися, і вже здавалося, ось-ось човен доторкнеться до рятівної бочки, що обросла молюсками. Тоді можна буде пришвартуватися до неї і чекати дня. Але буй-прослизнув біля самого борту калабухи, і незабаром червоний вогник, немов дратуючи, глузливо кивав їм далеко позаду.

Ще трохи, і він зовсім зник. З моря потягло запахом прілих водоростей, частіше й частіше навколо спліскувалася риба. Раптом над головою мандрівників просвистів крилами птах.

– Крижень, – впізнав птаха по цьому звуку аспірант. – Берег близько. Вночі, та ще й у гніздовий період, крижневі нічого робити у відкритому морі.

– Який там берег! Відкрите море, – заперечив Грицьвар.

– Берег, – наполягав аспірант.

Калабуха продовжувала мчати кудись у зоряну безодню. Вмостившись на колінах Володимира Петровича, безтурботно спав Мариман. Він тільки зрідка здригався, мабуть, бачив у сні якісь котячі неприємності.

– Грицьваре, чи завжди ця несамовита течія буває біля Бичкових Вод? – поцікавився він.

– Ні, три-чотири рази на початку літа. Восени щось не помічали. І буває вона недовго, чотири-п'ять годин, – пояснив хлопець.

Подорож серед зірок тривала.

Раптом калабуха захиталась і зупинилась. Зашумів прибій.

– Берег, – зрадів аспірант. Вони вийшли, хитаючись від утоми, на невідомий берег. Грицьвар витягнув з човна шматок брезенту і розіслав на піску. Мандрівники повалилися на жорстку підстилку і відразу поснули. Було тихо, тільки ритмічні подихи прибою порушували нічну тишу.

* * *

Грицьвар посміхнувся у сні. Пустотлива Надя – сусідська дівчинка – непомітно підкралася до альтанки, де він спав, простягла, руку між виноградними лозами і міцно схопила хлопця за вухо.

– Ось я тебе спіймаю! Знатимеш тоді! – Грицьвар замахується рукою і… прокидається. Але хтось таки справді тягне його за вухо. Грицьвар глянув і раптом схопився.

– Пустуха! Моя Пустуха! – закричав. – Звідки ти взялася?

Прокинувшись, Володимир Петрович побачив цікаву сцену: Грицьвар тримав у руках величезну пекінську качку і весь час повторював:

– Пустуха! Моя Пустуха!

А недалечко на березі, окутаний ранковими сутінками, розташувався цілий табун таких же білих пекінських качок. Вони, збившись докупи, ще спали.

– Розумієте, позавчора цих качок з бичководівської ферми потягнула течія, – схвильовано розповідав хлопець, – а тепер вони знайшлися і… І… – несподівано Грицьвар замовк і, мов загіпнотизований, втупився очима в якийсь темний предмет, що виднівся трохи далі.

– Наша фелюга! Це ж наша стара фелюга! – І хлопець, забувши про качку, щодуху побіг піщаним берегом, – Я не помилився. Фелюга! – пролунав здалеку його голос.

… На далекому горизонті, за легкою завісою туману, з'явився краєчок сонця. Грицьвар не повертався. Володимир Петрович зійшов на невеликий піщаний пагорб. Перед ним лежав невеликий, плоский піщаний острів, позбавлений будь-якої рослинності. Але вся поверхня цього острова була вкрита якимсь дивним, білим як сніг покривалом. Борисенку здалося, що воно ворушиться. Так-так, ворушиться. Зненацька повітря здригнулося, наче від пориву вітру – казково біле покривало знялося й розсипалось у ранковому небі безліччю галасливих птахів.

– Сріблясті чайки! Чайки! Скільки ж їх! Скільки їх тут! – пристрасно шепотів аспірант, простягаючи до неба руки.

Володимир Петрович, мов зачарований, попрямував до пташиної хмари.

А Грицьвар, з властивою. рибалкам акуратністю і діловитістю, досліджував таємничу бухту. На кожному кроці траплялося щось загадкове.

… Ось стирчить, наполовину засипаний піском, великий червоноокий буй. Звідки принесла течія такого велетня? А он там видніється човен, борт якого зовсім стлів, але назва човна збереглася – «Перкаріна». Та це ж бичководівський дуб! Як він потрапив сюди? А ось «жвак» – потерті об пісок і зібрані морськими хвилями в безформну купу рибальські сітки. Ну, а звідки і як вкрало море звичайнісінький телеграфний стовп з гірляндою блискучих ізоляторів, з обривками іржавого Дроту?

Грицьвар уважно розглядав кожну знахідку. І пригадалася йому розповідь бувалого рибалки – діда Микити – про таємничі острови, які рибалки називають бабанами[5]5
  Назва «бабани» походить від назви птахів баб (пеліканів), які іноді відпочивають на таких островах.


[Закрыть]. Дід розповідав, що ці острови раптово з'являються в морі і так же несподівано зникають. «Оце, мабуть, і є справжня бабана, – розмірковував хлопець. – Тут море складає все, що вкрало у Бичкових Водах: пісок, човни, різний мотлох…» Була тут і знаменита зелена бочка: море вже встигло наполовину присипати її піском. Грицьвар відкопав бочку, підкотив її до фелюги, потім не поспішаючи почав оглядати суденце. Хлопець добре знав цю фелюгу, – на ній возили корм для качок. Фелюга була стара, маленька, трохи більша від звичайного «дуба», і ходила під парусом. В носовій частині був невеликий трюм, на кормі – малесенький, на трьох чоловік, кубрик. Всі бичководівські підлітки вчилися плавати під парусами на цій фелюжці. На ній здійснив свій перший рейс і Грицьвар. Фелюга була зовсім справна. На палубі лежав згорнутий парус. Управління діяло безвідмовно. Забравшись у кубрик, Грицьвар знайшов у шафі запас продовольства, картоплю, пшоно, цукор, сіль, дві пляшки олії і, звичайно, безліч сухих бичків. А в трюмі було повно зерна – корм для качок. Ось тільки прісної води у бачку не було. Але ця обставина Грицьвара зовсім не турбувала. Він знав, як на острові можна дістати прісну воду.

Поки хлопець оглядав фелюгу, качки з усіх боків оточили судно і підняли нестерпне ґелґотання. Особливо голосно і ображено кричала Пустуха. Голос своєї улюблениці Грицьвар міг розрізнити серед тисячі качачих голосів. Почувши цей знайомий концерт, Грицьвар виліз на палубу і глянув на сонце. Він добре визначав час по сонцю. «Так і є, вже дев'ята година, час годувати качок», – подумав він і, захопивши на палубі відро, поліз у трюм по зерно; і тут, на далекому острові, качки точно дотримувались режиму, встановленого на бичководівській фермі.

Нагодувавши птахів, Грицьвар взяв у кубрику чавунець і пішов у свій табір готувати сніданок.

Це був чудовий острів. Справжнє царство сріблястих чайок. «Острів Сріблястих чайок», – так у думці назвав Володимир Петрович цей шматок піщаної мілини, куди його закинула таємнича бичководівська течія. Він дякував долі за цю послугу. Аспірант ходив дуже обережно, щоб ненароком не наступити на безпорадних пташенят, які копошилися всюди. Борисенко закільцював кілька десятків молодих чайок, зібрав багато погадок, сфотографував безліч гнізд.

І тут подекуди траплялися розорені гнізда. Хто ж усе-таки, буває на цьому безлюдному далекому острові, про існування якого, певно, ніхто й не знає?

Чайки зустрічали непроханого гостя гнівними криками, а батьки беззахисних пташенят, що причаїлися в гніздах, сміливо кидалися на нього, і Борисенку досить часто доводилося захищатись.

Були на острові і гнізда крижнів, куликів. Володимир Петрович довго ще бродив у цьому царстві пернатих. Тільки відчувши, що зголоднів і добре-таки стомився, повернув у бухту. Ішов він, як і раніше, повільно, обережно ступаючи серед гнізд. І раптом зупинився. Зупинився так, немов побачив перед собою готову до смертного стрибка кобру: біля розореного гнізда сріблястої чайки виднілися чіткі сліди криволапої ступні. Це були сліди Рудого Жука. Аспірант довго не міг відвести погляду від цього, здавалося б, звичайного відбитку людської ноги.

– Виявляється, це страховище проникло й сюди і вже тут розпочало все нищити, – у думці сказав він і, міцно стиснувши кулаки, додав: —Ну, доберуся ж я до тебе!

– Гляньте, Мариман спіймав, – сказав Грицьвар, коли Володимир Петрович підійшов до бухти. Хлопець тримав за лапку чималенького мертвого звірка.

Аспірант оглянув його і кинув котові, який нетерпляче ждав своєї здобичі.

– Звичайнісінький сірий ховрах, – ніяк не здивувався аспірант.

– Що ховрах – це я й сам знаю. Але звідки він узявся на цьому острові? З неба звалився, чи що?

– Тут ти, Грицьваре, не помилився. Таки справді з неба звалився. В цьому йому допомогли чайки.

– Чайки?

– Авжеж. Не віриш? А ось подивись, – Володимир Петрович витягнув з рюкзака гумовий мішечок, дістав звідти загорнуту в папір сіру кульку і передав її Грицьварові. Той покрутив у руках.

– Зустрічав на березі таке. А що воно – не знаю, – відверто признався хлопчина.

– Це і є чаяча погадка. Чайки і деякі інші хижі птахи часто ковтають свою здобич цілою. Певний час їжа знаходиться у волі, – пояснив аспірант. – Поживні речовини йдуть у шлунок, а неїстівні – кістки, пір'я, шерсть, луску – птахи відригують. Така відрижка і зветься погадкою. З погадок учені дізнаються, чим живиться птах. Треба тільки точно знати, якому птахові належить погадка… Це погадка сріблястої чайки. Зрозумів?

– Начебто зрозумів.

– А тепер давай побачимо, що ж ковтають чайки. Ось набери сюди води, – звелів Володимир Петрович, подаючи Грицьварові пластмасову мисочку.

У воді кулька розпалася. В ній було багато кісточок, окремі шматки шерсті, блискуча луска…

– Череп бичка, – вказав Грицьвар на маленький череп, щелепи якого були озброєні великою кількістю дрібних і гострих зубів.

– Правильно, череп бичка. А оце череп сірої полівки. – Потім Володимир Петрович пінцетом взяв Невеличку довгу кісточку. – Прошу – стегно сірого ховраха. А от і його зуби. Дивись, тут багато цікавого… – І він дістав червону блискучу шкуру. – Хітинове крило жука-кузьки.

– Так, значить, сріблясті чайки ловлять ховрахів, усяких мишей та ще й жуків, – повільно промовив Грицьвар. Відчувалося, що для нього це було відкриття. – Дайте мені таку погадку, – попросив він.

– Навіщо вона тобі?

– У Бичкових Водах треба показати. На слово не повірять.

– Ось поїмо і підемо разом в глиб острова. Сам назбираєш цих погадок, скільки захочеш.

– Що ж це виходить? – вів далі Грицьвар. – Чайки, значить, їдять ховрахів. А Рудий Жук та його свині – їхні яйця жеруть. Виходить, дід Жук захищає різну нечисть?

– Рудий Жук і сюди навідується, – замітив аспірант.

– Не може цього бути. Це ж бабана – острів новий. Про нього наші рибалки не знають. Такі острови з'являються в морі і зникають.

– Острів молодий, це я знаю. На карті його нема, – відповів Борисенко і замовк. Лише тепер він зрозумів, як помилився. Теоретичні міркування старого професора ствердилися. Блискуче ствердилися.

Після паузи Володимир Петрович сказав:

– А Рудий Жук все-таки буває на цьому острові. Я бачив його сліди. Як тільки він сюди добирається?

– Це просто. Лічить махалки і добирається.

– Які махалки?

– Звичайні. Махне веслами – одна махалка; другий раз – друга махалка.

– Так треба тисячі махалок зробити?

– Роблять і тисячі. Напрям візьме з берега, махає веслами і потрапляє точно на острів. Рибалки, коли висипають сітки далеко в морі, теж махалки рахують. Ніколи, навіть уночі, сіток не загублять.

– Ось чому у Рудого Жука долоні мов рашпель, – пригадав Володимир Петрович.

– А галагазки, значить, теж ловлять ховрахів? – хитро посміхнувся Грицьвар.

– Чому це ти згадав галагазок? – здивувався аспірант.

– Так просто… Гадючу Балку пам'ятаєте?

– Гадючу Балку? Пам'ятаю. Я там підстерігав біля лисячої нори стару галагазку. Сфотографувати хотів. Але не вдалося, – проґавив.

– А я думав, ви каченят ловили, – повеселішав Грицьвар. – Я сам хотів їх спіймати. Парочку. На ферму. Приручити збирався. Чудові качки вийшли б.

– Ну що ж, – задумливо відповів Володимир Петрович. – У Голландії галагазок майже приручили. Спробуй і ти. Правда, взагалі ловити цих птахів заборонено, але для такої справи, мабуть, парочку можна. Тільки для них треба робити спеціальні нори. Вони лише в норах і несуть яєчка. – Володимир Петрович поглянув на годинник. Було чверть на першу. Треба поспішати, роботи ще багато. Грицьвар уже зварив чудовий куліш, і мандрівники сіли їсти.

– Чекай! Де це ти, Грицьваре, дістав прісну воду?

– Як це «де»? Відома справа. У копанці набрав.

– У копанці?

– Авжеж. Он там, подивіться…

Недалеко від калабухи Борисенко побачив у піску невеличку круглу ямку, на дні якої блищала вода.

– Прісна вода серед моря? Дивно!

– Дощова вода в піску затримується. А прісна вода легша від морської, – тепер уже пояснював Грицьвар. – Верхній шар води в копанці – прісний, а глибше вода буде солона. Так добувають воду на косах і островах. Усі рибалки це знають.

– А я зовсім не знав, – щиро признався аспірант.

* * *

Тільки перед заходом сонця Володимир Петрович і Грицьвар повернулися у свій табір після екскурсії по острову і одразу ж почали готуватися до від'їзду. Перенесли на фелюгу всі свої речі, втягли навіть зелену бочку. Крім того, Грицьвар переловив усіх качок і посадив їх у трюм, прямо на зерно. Поставили парус. Здається, все. Вранці, коли подує попутний вітер, вони вирушать в путь.

Повертатись вирішили на фелюзі, а свою калабуху взяти на буксир.

Мандрівники так захопилися приготуванням до зворотного рейсу, що не звернули уваги на похмуру і грізну хмару на заході, за якою сховалося червоне, мов розжарена куля, сонце.

Уже в кубрику стомлений аспірант коротко записав у свій щоденник спостереження. Тепер – спати.

Мирно плескотілось море об піщаний берег острова Сріблястих чайок, якому в ту ж ніч судилося щезнути.

ЧАЙКИ ЗАЛИШАЮТЬ ОСТРІВ

З заходу до острова Сріблястих чайок невблаганно наближалася гроза. Все виразніше й виразніше доносився загрозливий гуркіт. А на острові ще панував спокій; густе повітря, здавалося, тут застигло, а сам острівець зіщулився і причаївся у темряві, як звірятко перед грізним ворогом, який готовий у будь-яку мить плигнути…

Мирно спали у тісній каюті старої фелюги стомлені мандрівники. І не чули, як серед ночі, відразу, наче по команді, піднялося в повітря пернате населення острова. Чайки металися в похмурому нічному небі, жалібними криками оповіщаючи близьку біду. До цих тривожних криків приєднався багатоголосий писк пташенят, яким ще не судилося піднятися у рятівну висоту.

Гуркіт наближався. Хижо завивав вітер, грізно клекотіли морські хвилі. Здавалося, що мирний острівець атакувала якась орда фантастичних потвор. Довжелезні блискавки безперервно розривали на шматки чорне небо, від грозових розрядів двигтіло все повітря. Нарешті, величезна хвиля кинулася на беззахисний Острів і поглинула його.

Фелюгу трясонуло так, що Володимир Петрович звалився з ліжка, боляче вдарився головою об стіл і, перевернувшись, простягся на підлозі.

– Хто це? Що таке? – злякано вигукнув він.

– Пішла широка. Обвалом шугонула, – почувся в темряві голос Грицьвара. – Парус… Зібрати треба… Переверне фелюгу, – крикнув хлопець і щез. Володимир Петрович спробував підвестися, але знову впав.

Гуркіт і неймовірний свист вітру приголомшили його. Борисенко деякий час полежав, усе ще не вірячи в реальність того, що діялося, йому здавалося, що це тільки жахливий сон. Та коли його облило з ніг до голови холодною водою, що линула невідомо звідки, і нестерпно сліпучий меч блискавки розсік небо біля самої фелюги, він остаточно пересвідчився, що це не сон.

«Грицьвар! Що з ним?» – гарячково подумав аспірант.

Притиснувшись усім тілом до підлоги і тремтячи, він навпомацки поповз до дверей кубрика, а потім по крутому трапу на палубу. Зібравши всі свої сили, він звівся на ноги і одразу відчув, як хилиться, щезає з-під ніг мокра опора. Якась могутня сила повалила його, і Володимир Петрович шкереберть полетів у чорну безодню. Проте в останню секунду Борисенко встиг вчепитися за якусь залізну стойку і повис за бортом. Ще мить – і він щезне у шаленіючому вирі чорних хвиль. Але саме в цю мить чиїсь руки міцно вчепилися в його плечі і витягнули на мокру хитку палубу. Це був Грицьвар.

– На палубі не можна… – кричав він над самісіньким вухом аспіранта. Важко дихаючи, хлопець потягнув Володимира Петровича до трапа.

– У трюм. Там краще… У трюм… Я сам тутечки… – говорив Грицьвар. У цей час блискавка освітила все навколо, і Володимир Петрович побачив застиглу, мов на фотознімку, здиблену кудлату хвилю, а на ній велику кількість якихось жовтих, безформних клубочків.

Не розуміючи, про що говорить йому Грицьвар, Борисенко слухняно, мов безпорадна дитина, спустився за допомогою хлопця в трюм і впав на мокре зерно.

Поряд підбадьорливо крякали качки. Вони почували себе чудово: подібна хитавиця для них – справа звична…

Зате Володимир Петрович качався по зерну, як колода, чіпляючись за нього обома руками. Він намагався затриматись, але це йому не вдавалося. Нарешті, вчепився за якусь перекладку. Шуміло в голові… Нудило… і раптом він знову чомусь пригадав жовті, безформні клубочки на поверхні хвилі.

«Це ж мертві чаєнята. Їх змило водою… – нескладно, уривчасто думав Володимир Петрович. – Мертві чайки… Мертві… Мертві…» – в думці повторював він, повільно впадаючи в якесь напівзабуття. Потім перед очима, ніби кінокадри, замиготіли яскраві картини, що не мали ніякого відношення ні до шторму, ні до його становища, ні до старої фелюги.

… Маленький, з двома вікнами, будиночок під зеленою дніпровською кручею в Києві… Яблуня. На дощаній лавці – батько в засмальцьованому картузі і з червоним шарфом на шиї. Пере білизну мати… Він хлопчак, катається на ярмарковій каруселі. Вітер куйовдить йому волосся. Вчепившись двома руками у ликову гриву дерев'яного коника, він задоволено сміється. А навколо все крутиться… Крутиться. Як хороше… Хороше так крутитися… Посіріле обличчя матері… Вона тримає якийсь папір… Батько загинув під Кишиневом… Загинув… Загинув… Мати щось шепоче побляклими губами і… зникає. Біля розкішного бузкового куща чотирикутна сіра плита… Могила матері… Холостяцька кімната на Брест-Литовському шосе. Професор Іван Федорович дивиться суворо, повільно і чітко каже: «… Відбуваються катастрофи, про які ми не маємо ніякого уявлення…» Катастрофи… Катастрофи… Катастрофи… Посміхається Оля… Яка славна дівчина Оля… Потім усе раптом зникає, і він поринає в чорну пустоту, де немає ні думок, ні відчуттів…

… Шторм не вщухав. Здавалося, що цій бурхливій ночі не буде кінця. Грицьвар стоїть на хиткій палубі біля керма. Стара фелюга погано підкоряється йому. Щосекунди оскаженілі могутні хвилі підхоплюють незграбне суденце, намагаються перевернути його, залити водою, знищити.

Вибиваючись з останніх сил, Грицьвар бореться з грізними хвилями, вміло тримаючи кермо, підставляє лютій хвилі тупу корму, і фелюга мчить, підскакуючи на пінявих хвилях. Хлопець втратив всяке уявлення про час, йому здається, що шторм триватиме вічно. Від нелюдського напруження болять руки, підгинаються коліна, шумить у голові… Та він же нащадок прославлених рибалок!

І він витримав. Гроза пересунулась на північ. Шторм одразу вщух. Рвані хмари, що мчали кудись по небу, забарвилися на сході у морквяний колір. Ранок! Та прибій продовжував тіпати фелюгу. Грицьвар знав, що небезпека ще не минула, і не випускав керма з рук. Хлопець пильно вдивлявся у каламутний обрій. Скоро буде берег. Про це свідчили величезні піняві гребені, що з'явилися над хвилями; почалися берегові узвали – мілини, які всюди оперізують Азовське узбережжя.

І ось, нарешті, фелюга глибоко врізалася в береговий пісок. Палубу відразу ж накрила велика хвиля. До залитого водою судна звідусіль бігли рибалки. Фелюгу викинуло недалеко від бичководівського причалу.

* * *

На ліжку в маленькій, затишній кімнаті Паші-циганки лежав Володимир Петрович. Лежав нерухомо, заплющивши очі і міцно стиснувши губи. Здавалося, він мертвий. Та ось його обличчя пересмикнулося, і хворий, повільно відкривши очі, спробував підвестися.

– Лежіть. Треба лежати, – ласкаво шепоче Паша і знову вкладає Борисенка в постіль.

– Де я? Грицьваре!.. Фелюга… Шторм… Іван Федорович, – шепоче аспірант.

– Усе добре… Все добре… – повторює Паша, ніжно погладжуючи бліду руку хворого.

– Нарешті прийшли! – полегшено зітхнула вона і пішла відчиняти двері.

У кімнату ввійшли двоє: селищний лікар Євгенія Іполитівна і Грицьвар.

Доки лікар оглядала хворого, Грицьвар стояв біля ліжка і сумно дивився на пожовкле, все в синяках обличчя Володимира Петровича.

– Йди відпочивати, – злегка торкнула його за лікоть мати.

– Встигну.

– Що з ним, бідолахою? – скосивши очі на лікаря, запитала Паша.

– Він серйозно занедужав. Негайно треба направити…

– Грицьваре, – перебив лікаря слабкий голос хворого, – ти тут? Підійди ближче.

Грицьвар підійшов до койки.

– Це берег?

– Бичкові Води!

– Де твоя мама?

– Я тутечки, – підійшла Паша.

Володимир Петрович поривчасто сів. Лікар запротестувала, та хворий злегка відвів її руку.

– Зараз я ляжу, – промовив він тихо. – Так це ви мати Грицьвара? – перепитав аспірант, гарячково дивлячись на рибачку. – Дайте мені вашу руку.

Паша подала свою міцну, загорілу руку, що пахла в'яленими бичками. Хворий схопив її блідими тремтячими пальцями і поцілував.

– Що ви? Що це ви? – злякалася жінка, злегка відсмикнула руку і сховала її під фартух.

– Спасибі вам, – промовив Борисенко, не зводячи погляду з Паші. – Спасибі.

– Та за що це? – розгублено замахала руками рибачка.

– За сина. Грицьвара. Такого сміливого. Я ніколи, чуєте, ніколи не забуду Грицьвара… Не забуду, – тихо сказав він і впав на подушку.

– Син мій сміливий. Він не злякався моря, – з гордістю промовила мати. Вона почула ті слова, яких чекала вже давно. Прикривши очі фартухом, Паша вийшла з кімнати – навіть сліз радості не треба показувати! Так заведено у справжніх рибалок.

– Грицьваре, Рудого Жука не забудь… Не забудь… – бурмотів Володимир Петрович.

– Не забуду! – пообіцяв Грицьвар.

– Запам'ятай адресу нашого інституту: Київ… – продиктував аспірант і замовк.

… Через деякий час санітарним літаком хворого було відправлено в Київ.