Текст книги "Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

ДОКТОР ДЖЕКІЛ СТОЇТЬ НА СВОЄМУ

За два тижні трапилася сприятлива нагода, коли після одного з милих обідів, що їх час від часу влаштовував доктор для п'ятьох чи шістьох поважних, шанованих осіб, поціновувачів доброго вина, містер Аттерсон залишився й по тому, як інші гості розійшлися. В цьому не було нічого незвичного – так траплялося й чимало разів до того. Там, де Аттерсон тішився приязню товариства, ця приязнь була тривкою. Господарі незрідка затримували тверезого правника, провівши за поріг гостей веселих і велемовних; приємно було посидіти часину в його необтяжливому товаристві, розкошуючи в неоціненній чоловічій мовчанці після надокучливих жартів та розваг. Доктор Джекіл не являв винятку з цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, – гарний, ставний, ретельно виголений чоловік років п'ятдесяти, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, – варто було лише завважити, як щиро й приязно дивився він на містера Аттерсона.

– Я хотів би поговорити з вами, Джекіле, – почав правник. – Ви пам'ятаєте про той ваш тестамент?

Уважний спостерігач помітив би, що такий поворот розмови неприємний докторові, однак він не полишив свого жартівливого тону:

– Мій бідолашний Атгерсоне, вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив нікого нещасливішого від вас – в ту хвилину, коли ви прочитали мій заповіт; за винятком хіба що того невиправного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець – не треба насуплюватися – чудовий хлопець, я завше радий його бачити; але ж він – невиправний педант, невчений, вузьколобий педант. Зроду ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

– Ви знаєте, що той заповіт ніколи мені не подобався, – Аттерсон безжально повертав розмову до попередню! теми.

– Мій заповіт? Певно, що знаю, – у докторовому голосі почулася іронія, – ви ж про це вже повідомляли мене.

– І підтверджую ще раз, – вів далі правник. – Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, миле обличчя доктора Джекіла сполотніло до самісіньких вуст, під очима йому лягли чорні плями.

– Я не хотів би далі цього слухати, – промовив він. – Я гадав, що ми погодилися облишити цю тему.

– Те, що я почув, було вельми мерзенне, – промовив Аттерсон.

– Це не має значення. Ви не розумієте мого становища, – відказав доктор трохи незв'язно. – Я потрапив у прикру ситуацію, Аттерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Воно – з тих, яких не виправиш розмовою.

– Джекіле, – наполягав Аттерсон, – ви знаєте мене: я той, на кого можна покластися. Довірте ж мені вашу таємницю, і я певен, що допоможу вам.

– Мій дорогий Аттерсоне, – промовив доктор, – це дуже люб'язно з вашого боку, це страшенно люб'язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком довіряю вам, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви думаєте, – все зовсім не так кепсько. Щоб заспокоїти вас, скажу лише одне: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини позбутися Гайда. Ручуся вам у тому, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще одне тільки слово, Аттерсоне: все це – справа суто приватна, й благаю вас, облишмо її.

Правник хвильку вагався, дивлячись на полум'я.

– Я вірю, що ви маєте підстави так говорити, – промовив він зрештою, підводячись.

– От і добре, та коли ми вже зачепили цю справу, – сподіваюся, що востаннє, – вів далі доктор, – я хотів би, щоб ви зрозуміли одне. Я справді вельми опікуюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, – і, боюся, він був з вами нечемний. Але кажу вам щиро: мені дуже, дуже залежить на тому, що станеться з цим юнаком, і коли мене вже не буде, то пообіцяйте мені, що ви його підтримаєте й допоможете перебрати мою спадщину. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; коли ви не дасте цієї обіцянки – це буде великий тягар мені на серці.

– Я не можу пообіцяти вам, що колись він мені подобатиметься, – мовив правник.

– Про це я й не прошу, – наполягав Джекіл, узявши друга за руку, – прошу лише справедливості, й прошу вас заради мене допомогти йому, коли мене вже тут не буде.

Аттерсон не зміг погамувати тяжкого зітхання.

– Гаразд, я обіцяю.

УБИВСТВО КЕР'Ю

Приблизно через рік, у жовтні 18… року, Лондон вжахнувся небувале жорстокому злочинові, який привернув особливу увагу ще й через високе суспільне становище жертви. Подробиці були скупі й страхітливі. Служниця, що проживала сама в будинку неподалік від річки, близько одинадцятої години піднялася до своєї спальні. Хоча звечора над містом клубочився туман, ніч стояла ясна, й провулок, на який виходило вікно її кімнати, був залитий світлом повного місяця. Схоже, що дівчина мала романтичну вдачу: сівши при вікні, вона поринула в мрії. Ще ніколи до того (так оповідала вона крізь сльози, свідчачи про побачене) світ і люди в ньому не здавалися їй такими добрими й лагідними. Нараз вона помітила ставного сивого джентльмена, що йшов провулком, а потому – дуже куцого чоловічка, який простував йому назустріч і на якого вона спершу не звернула уваги. Cаме перед її вікном вони перестрілися, і старший пан, чемно вклонившись, про щось запитав. З його поводження не видно було, щоб він цікавився чимось істотним, радше він просто вирішив перепитати дорогу, але обличчя його було яскраво освітлене місяцем, і дівчина замилувалася ним, бо воно дихало старосвітською лагідністю, статечністю й доброчестям. Тут її погляд перебіг на другого чоловіка, й вона здивувалася, впізнавши в ньому такого собі містера Гайда, то якось заходив до її господаря, й до якого вона зразу ж відчула неприязнь. У руці в того була важка палиця, якою він вимахував, не кажучи ні слова й слухаючи співрозмовника з виразом неприхованого роздратовання. Раптом його охопив напад нестримної люті: він затупотів ногами, замахнувся палицею і взагалі поводився, за словами служниці, наче божевільний. Літній джентльмен відступив на крок, на його обличчі відбився подив і якась образа, і ось тоді містер Гайд щосили кинувся на нього й повалив на землю. Наступної миті він із мавпячою злістю став топтати жертву ногами, обрушив на неї зливу ударів, від яких тіло нещасного підскакувало на бруківці й чутно було, як тріщать його кістки. Побачене й почуте так нажахало дівчину, що вона зомліла.

Лише через дві години вона очуняла й викликала поліцію. За вбивцею давно пропав і слід, але якраз посередині вулиці лежало спотворене до невпізнання тіло жертви. Знаряддя вбивства – палиця, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, не витримала сили ударів і переламалася посередині надвоє: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, мабуть, убивця забрав із собою. При вбитому знайшли гаманця й золотого годинника, а з паперів – лише заклеєного й запечатаного конверта, якого, певно, той ніс на пошту, і на якому стояло ім'я містера Аттерсона.

Цього конверта й принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг підвестися з ліжка. Поглянувши на нього й почувши обставини злочину, він промовив лишень:

– Нічого не скажу, аж поки не побачу тіла. Але справа може виявитися вельми серйозною. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.

Зі скорботним виразом обличчя він нашвидку поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно ввійшовши до камери, він кивнув.

– Так, я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер'ю.

– Боже правий! – вигукнув офіцер. – Як таке могло статися? – Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом. – Це наробить чимало галасу. Можливо, ви змогли б допомогти нам. – Він коротко переповів розповідь служниці й показав палицю.

Містер Аттерсон здригнувся, почувши ім'я Гайда, а побачивши палицю, він не мав більше жодних сумнівів, бо хоч як було її потрощено й поламано, він одразу ж упізнав у ній саме ту, яку подарував багато років тому Генрі Джекілові.

– Той містер Гайд на зріст маленький? – поцікавився він.

– Дуже маленький, і з дуже лихим обличчям, як сказала про нього та служниця, – відповів офіцер.

Містер Аттерсон хвильку вагався, а прийнявши, нарешті, рішення, промовив:

– Якщо ви поїдете зі мною моїм кебом, то, гадаю, я зможу показати вам, де він живе.

Було близько дев'ятої ранку, стояла пора перших осінніх туманів. Широчезна шоколадного кольору пелена опускалася з небес на землю, але вітер увесь час шарпав ці звихрені випари, тож поки кеб ледь повз довгою низкою вулиць, перед містером Аттерсоном мінилися всі можливі барви й відтінки: ставало то зовсім поночі, то раптом небо розцвічували багряні відблиски велетенської пожежі, а то крізь розрив у хмарах раптово проривався стовп денного світла. Похмурий квартал Сохо з його брудними проїздами, бідно вбраними перехожими, ліхтарями, яких чи то зовсім не гасили, чи то засвітили знову – змагатися з навалою скорботної темряви, у цьому химерному освітленні здавався містерові Аттерсону виплодом нічного кошмару. Однак думки правника були ще похмуріші, і коли він позирав на свого супутника, його охоплював той страх перед законом та охоронцями закону, що часом вражає навіть найдоброчесніших.

Коли кеб зупинився за названою адресою, туман на хвильку розвіявся, відкривши занедбану вуличку, шинок, пивницю, дешеву крамничку, юрми обірваних дітлахів, що визирали з кожних дверей, зграйки жінок найрізноманітніших національностей, що вийшли по ранкову чарку. А далі брунатний туман опустився знову, поглинаючи всіх і все. Саме тут жив улюбленець Генрі Джекіла, спадкоємець чверті мільйона фунтів.

Двері відчинила стара сива жінка з жовтуватим, наче слонова кість, обличчям. Обличчя в неї було зле й нещире, однак поводження – бездоганне. Так, повідомила вона, це помешкання містера Гайда, але його немає вдома, увечері він повернувся дуже пізно, та за якусь годину знову пішов; у цьому не було нічого неприродного, бо звички в нього зовсім погані він часто зникає, ось і до цього вечора вона його не бачила близько двох місяців.

– Гаразд, тоді ми хотіли б оглянути його кімнати, – промовив правник, і коли жінка стала голосно заперечувати, говорячи, що це неможливо, додав: – Мені слід було б відрекомендувати вам цього пана. Це інспектор Ньюкамен зі Скотленд-Ярду.

На обличчі жінки спалахнула зловтіха.

– А! То він втрапив у якусь халепу! Що ж він такого накоїв?

Містер Аттерсон з інспектором перезирнулися.

– Не схоже, що його тут надто люблять, – зробив висновок поліцай. – А тепер, люба пані, покажіть нам усе, що тут є.

Майже весь будинок, окрім помешкання літньої жінки, стояв пусткою, містер Гайд використовував лише якусь пару кімнат, умебльованих, однак, з розкішшю й добрим смаком. У погрібці зберігалося повно вин, тарілки були срібні, а обруси й серветки – з тонкого полотна, на стінах висіли гарні картини, подарунки (як подумалося Атгерсонові) від Генрі Джекіла, що знався на малярстві, килими було ретельно дібрано за відповідністю кольорів. Однак зараз кімнати мали явні сліди недавньої квапливої втечі: одяг з вивернутими кишенями валявся на підлозі, шухляди були відчинені, а в каміні лежала велика купа сірого попелу від спалених паперів. З неї інспектор видобув недогорілий корінець зеленої чекової книжки, а під дверима знайшлася друга половина палиці. Це поклало край останнім сумнівам, і офіцер був цілком задоволений. По відвідинах банку, де на рахунку вбивці виявилося декілька тисяч фунтів, справа видалася йому завершеною.

– Повірте мені, – сказав він Атгерсонові, – той хлопець у наших руках. Напевно, він зовсім втратив голову, коли примудрився забути палицю, а до всього ще й спалив чекову книжку. Але без грошей він не проживе. Нам лишається тільки дочекатися, коли він прийде в банк, і надіти на нього наручники.

Та зробити це виявилося непросто: містер Гайд мало з ким зустрічався, навіть господар служниці бачив його лише двічі; так і не вдалося встановити, хто його батьки, по ньому не лишилося жодної фотокартки, а ті кілька чоловік, що змогли описати його зовнішність, суперечили один одному. Сходилися вони лише в одному: цей чоловік здавався всім нез'ясовно зіпсутим.

ВИПАДОК З ЛИСТОМ

Надвечір містер Аттерсон зупинився біля дверей оселі доктора Джекіла. Його одразу ж зустрів Пул, і через кухню та подвір'я, що колись було садком, провів до будинку, який називали чи то лабораторією, чи то анатомічною. Доктор відкупив цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, і оскільки його власні зацікавлення були пов'язані не з анатомією, а з хімією, призначення споруди за садком змінилося. Доктор уперше приймав правника в цій частині своєї оселі, і тому той зі змішаним почуттям цікавості й подиву розглядав це тьмяно освітлюване крізь плафон у стелі приміщення без жодного вікна, де колись юрмилися під час розтинів студенти, а нині анатомічні столи було заставлено хімічними приладами, а на підлозі стояли реактиви в оплетених лозою суліях. У дальньому його кінці сходи вели вгору до оббитих червоною тканиною дверей; через них містер Аттерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора, обставлена, крім іншого, великим люстром та робочим столом, кімната, що виходила на подвір'я трьома заґратованими, вкритими пилом вікнами. У каміні палав вогонь, на камінній полиці стояла засвічена лампа, бо о цій порі туман, здавалося, починав проникати й до житла. Там, ближче до тепла, сидів доктор Джекіл. Вигляд його був украй знеможений. Не підвівшись назустріч гостеві, він лише простяг йому холодну руку.

– А тепер, – промовив містер Аттерсон, щойно Пул залишив їх самих, – скажіть мені: ви чули останні новини?

Доктор здригнувся.

– Про це кричали на площі. Я чув з вітальні.

– Одне слово, – вів далі правник, – Кер'ю, так само, як і ви, був моїм клієнтом, і я хочу знати, що мені робити. Сподіваюся, ви не настільки ще втратили глузд, щоб переховувати цього хлопця тут?

– Богом присягаюся, Аттерсоне, – простогнав доктор, – Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним покінчено. Це все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, я знаю його краще від вас, він нікому більше не заподіє лиха, ніхто ніколи про нього не почує.

Правник похмуро слухав, гарячкова мова друга йому не подобалася.

– Ви нібито в це вірите, – сказав він, – тож в ім'я вашого ж добра хотів би сподіватися, що ви маєте слушність. Бо коли дійде до суду, ваше ім'я може виринути.

– Я цілком певен цього, – підтвердив Джекіл, – і маю на те підстави, про які не можу розповісти жодній людині. Та є одна справа, щодо якої я хочу з вами порадитися. Бачте… я отримав листа, і я не знаю, чи не слід мені показати його поліції. Тим-то лишаю це на ваш розсуд, Аттерсоне, я певен: ви вчините мудро, і я цілком звіряюся на вас.

– Ви боїтеся, що лист виведе на його слід? – запитав правник.

– Ні, мене більше не обходить, що станеться з Гайдом, з ним покінчено назавше. Я боюся, чи не зашкодить це за таких обставин мені.

Аттерсон був вражений егоїзмом свого друга, але водночас відчув полегкість.

– Гаразд, – нарешті сказав він, – покажіть мені цього вашого листа.

Листа було написано виразним прямим почерком; під ним стояв підпис «Едвард Гайд». Відправник стисло сповіщав свого доброчинця доктора Джекіла, якому він так негідно відплатив за щиросерде піклування, що не слід тривожитися за його безпеку, бо він має цілком певні засоби зникнути.

Лист розвіяв частину попередніх правникових побоювань, він навіть подумки дорікнув собі за те, що його підозри зайшли аж так далеко.

– А конверт у вас залишився? – запитав він доктора.

– Я спалив його, не втямивши гаразд, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.

– Ви дозволите мені забрати листа з собою й подумати до ранку?

– Цілком звіряюся на вас, – повторив доктор. – На себе я в таких справах уже не покладатимуся.

– Тоді я над усім цим поміркую, – пообіцяв правник. – Але дозвольте мені ще тільки одне питання: то Гайд змусив вас дописати в заповіт умову щодо вашого можливого зникнення?

Доктор був очевидно заскочений; нічого не відказавши, він лише кивнув.

– Я так і знав, – мовив Аттерсон. – Він замірявся вбити вас. Тож ви ще дешево відбулися.

– Я багато чого навчився, – сумно проказав доктор. – О Боже! Аттерсоне, яку я дістав науку! – і він на хвильку затулив обличчя руками.

Виходячи на вулицю, Аттерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.

– Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доручили листа. То як виглядала людина, що той лист принесла?

Виявилося, однак, що Пул цього дня нічогісінько не отримав, крім звичайної пошти.

Ця новина знов збудила правникові сумніви. Звичайно, листа могли принести й до дверей лабораторії, але могли написати й у самому кабінеті, й тоді вся справа виглядала зовсім інакше. Він ішов хідником, і його обганяли хлопчики з паками газет, вигукуючи: «Терміновий випуск! Жорстоке вбивство члена парламенту!» Йшлося про його друга й клієнта, але він не міг допомогти слідству, не штовхнувши доброго імені свого другого клієнта й приятеля у вир скандалу. Йому належало зробити складний вибір, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз хотілося почути чиюсь пораду.

Невдовзі по тому він сидів по один бік від каміна у власній оселі, його старший клерк містер Ґест – по другий, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливо старого вина, що довший час зберігалося в темних льохах під будинком. Місто все ще тонуло в пелені туману, вуличні ліхтарі мерехтіли, наче карбункули, але й під важкою задушливою запоною життя струмувало його артеріями з шумом потужного вітру. Однак у домі, при вогні, було затишно. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, яскравий цісарський багрянець із часом збляк, і жар спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був розчинитися в лондонському тумані. Незчувшись того сам, правник розтанув. Нікому не довіряв він більше, аніж Тестові, від нього в Аттерсона майже не було таємниць. Він часто доручав Тестові вести справи з доктором Джекілом, той знав Пула, і не міг не чути про гостинність, що її виявляли там містерові Гайду; тож хіба не природним було б запитати в Теста, до всього ще й тонкого знавця різних почерків, його думку щодо цієї таємниці з листом? Звісно, запитати не прямо, але ж читаючи такого дивного документа, клерк неодмінно щось зауважить, і з його слів Аттерсон зможе виснувати, в яке річище скерувати подальшу розмову.

– Яка сумна та справа сера Денверса, – зауважив правник.

– Авжеж, сер, – погодився клерк. – Вона наробила багато галасу. Той убивця, певно, божевільний.

– Я хотів би спитати вас ось про що, – провадив Аттерсон далі. – Тут у мене є лист, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з ним далі; все це – справа вельми неприємна. Але ось він, саме для вас, – автограф убивці.

Ґестові очі спалахнули, він заходився ретельно вивчати поданий аркушик. – Ні, сер, це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.

– З усього знати, що належить він вельми незвичайній особі, – докинув правник.

Саме тоді до покою ввійшов служник із запискою.

– Це – від доктора Джекіла, сер? – запитав клерк, ледве глянувши на неї. – Почерк наче мені знайомий. Сподіваюся, в ній немає нічого секретного, містере Аттерсоне?

– Лише запрошення на обід. Хочете на неї поглянути?

– Тільки хвилинку. Дякую, сер, – клерк поклав обидва аркушики поруч і став прискіпливо їх порівнювати. – Дякую, сер, – повторив він, повертаючи обидва папірці, – аж надто цікавий автограф.

Поки тривала пауза в розмові, містер Аттерсон боровся сам із собою.

– Навіщо ви порівнювали їх, Ґесте? – раптом запитав він.

– Річ у тому, сер, – клерк підшукував слова, – що між ними існує дивовижна подібність, обидва почерки майже цілком тотожні, й різняться тільки нахилом літер.

– Дуже дивно, – вимовив Аттерсон.

– Так, справді, як ви кажете, дуже дивно, – погодився Ґест.

– Я б не згадував більше про цю записку, – сказав господар.

– Не згадуватиму, сер, – промовив клерк. – Мені зрозуміло.

Залишившись сам, містер Аттерсон замкнув записку в глибині свого сейфа. «Невже, – подумалося йому, – Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.

НЕСПОДІВАНА СМЕРТЬ ДОКТОРА ЛЕНЬЙОНА

Збігав час. Оскільки вбивство сера Денверса було розцінено як виклик самим основам суспільності, то встановили тисячі фунтів винагороди; та попри все містер Гайд зник з виднокола поліції так, начебто його ніколи й не існувало. Звісно, розкопали багато дечого з його минулого – все те було надто непривабливе. Розповідали про його нестримну безглузду жорстокість, про безпутне життя, про сумнівні зв'язки, про зненависть, що її незмінно викликав він до себе. Але про його теперішнє місцеперебування ніхто не міг розповісти нічого. Відколи він покинув своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, по ньому пропав і слід; і з часом містер Аттерсон став поволі звільнятися від пекучого почуття тривоги. Як на нього, зникнення містера Гайда з верхом відшкодувало смерть сера Денверса. Відсутність лихого Гайдового впливу перемінила життя доктора Джекіла. Він перестав бути відлюдником, поновив давні знайомства, його знову охоче запрошували в гості й радо приходили до нього. Відокий своїм доброчинством, доктор і тепер цього не відкинувся. Він був завше заклопотаний, багато часу проводив поза своєю домівкою, обличчя його посвіжіло, й більше двох місяців він тішився спокоєм та внутрішньою злагодою.

Восьмого січня Аттерсон обідав у невеличкому товаристві в доктора Джекіла, там був і Леньйон, і господар дивився на них двох точнісінько як у ті часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого, і знову чотирнадцятого двері Джекілової оселі виявилися для правника замкненими.

– Доктор нездужає, – пояснював Пул, – і нікого не приймає. П'ятнадцятого Аттерсонові відмовили ще раз, і правник, звикнувши протягом двох місяців майже щодня бачитися з друзями, засумував на самоті. Тому п'ятого вечора він запросив на обід Геста, а шостого – сам вирушив до Леньйона.

Тут нарешті йому не відмовили, але коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася з доктором Леньйоном. На лице тому лягла видима печать близької смерті. Рум'яний здоровань поблід, змарнів і постарів на кілька років; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду вразили правника, а погляд, у якому відбився глибоко прихований жах. Не виглядало на те, аби доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Аттерсонові: «Як лікар він не може не розуміти, що жити лишилося лічені дні, але усвідомлювати це йому понад силу». Однак коли правник таки поцікавився станом доктора, той дуже спокійно відповів, що він – людина пропаща.

– Я зазнав великого потрясіння, – промовив він, – і вже не маю надії одужати. Що ж, життя було гарне, і я любив його. Але тепер мені здається, що якби ми знали все, то були б раді якнайшвидше поквитатися з ним.

– Джекіл теж захворів, – перевів розмову на інше Аттерсон. – Ви з ним не бачилися?

Цю мить Леньйонове обличчя змінилося, і голос його затремтів.

– Я не бажаю ніколи більше бачити доктора Джекіла і чути про нього! – майже прокричав він, дуже хвилюючись. – Я цілком порвав з цією особою, і благаю вас не нагадувати мені про того, хто для мене помер.

– Он воно як… – вимовив Аттерсон, а тоді, по довгій паузі, запитав: – Чи не міг би я залагодити це якось? Адже ми троє здавна були друзями…

– Нічого вже не виправиш, – відрізав Леньйон. – Запитайте в нього.

– Він не приймає мене.

– І не дивно, – пролунала впевнена відповідь. – Колись, Аттерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтеся, що спонукало мене так говорити. Але не зараз. Коли ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, я буду вам надзвичайно вдячний; та коли вам несила полишити цю прокляту тему, ради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.

Щойно повернувшись додому, Аттерсон сів і написав Джекілові листа, нарікаючи, що ніяк не може потрапити до нього, і запитуючи, чому він так пересварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла велемовна відповідь, витримана в патетичному тоні й сповнена таємничих натяків. Розрив із Леньйоном потрактовувався як непоправний. – «Я не звинувачую нашого давнього друга, – писав Джекіл, – але поділяю його думку: нам не слід більше зустрічатися. Відтепер я провадитиму вельми усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані ставити під сумнів мою до вас прихильність у разі, коли мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Я мушу пройти власним незнаним і стражденним шляхом, бо сам накликав на себе покару й небезпеку, про яку не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мучень. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і полегшити мій уділ, Аттерсоне, ви можете лише одним: шануючи моє мовчання». Аттерсон був вражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, ще тиждень тому доля всміхалася йому всіма принадами шанованого віку, а нині дружбу, душевний спокій, увесь лад його життя було розбито. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поводження Леньйона справжню причину слід було шукати десь глибше.

Через тиждень по тому Леньйон зліг, і ледве минуло півмісяця, як його не стало. Надвечір після похорону, що сповнив правника смутком, Аттерсон замкнув двері свого кабінету, і при світлі єдиної свічки видобув конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ПРИВАТНО. Для Дж. Дж. Аттерсона ОСОБИСТО. У разі його смерті знищити не читаючи». Прочитавши цього написа, правник пройнявся страхом перед вмістом конверта. «Сьогодні я поховав одного друга, – подумав він, – а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та подолавши зрадливий пострах, правник зламав печатку. Але в першому конверті був другий, так само запечатаний, і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Аттерсон не йняв віри своїм очам. Так, саме «зникнення»: знову, наче в тому божевільному заповіті, говорилося про можливе зникнення Генрі Джекіла. Тільки в заповіті така згадка з'явилася з підступної намови людини на ім'я Гайд, за тим стояла нехай і страхітлива, але зрозуміла мета. Та ось нині, написане рукою Леньйона, що могло б воно означати? З'явилася велика спокуса знехтувати пересторогу й відразу поринути на дно цих таємниць, але професійна честь і повага до померлого друга виявилися дужчими, тому конверт знайшов прихисток у глибинах сейфа.

Одна річ – убити цікавість, інша – подолати її, тому вельми сумнівно, щоб Аттерсон і надалі так щиро прагнув побачитися зі своїм живим ще приятелем. Він думав про нього без злості, та його думки були повні страхів і здогадів. Звісно ж, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегкість, діставши чергову відмову; правникові любіше було розмовляти на сходах із Пулом, чуючи гомін міста, аніж потрапити до цієї добровільної в'язниці й вести бесіду з її незбагненним в'язнем. Пул не міг повідомити нічого втішного. Доктор замкнувся в кабінеті над лабораторією, іноді навіть ночуючи в ньому; він став ще мовчазнішим і похмурішим, нічого не читав, здавалося, його невідв'язно переслідують смутні думки. Аттерсон настільки призвичаївся до незмінності цих звідомлень старого служника, що став навідуватись туди чимраз рідше й рідше.