Текст книги "Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

ЩО СТАЛОСЯ ЗА ВІКНОМ

Випало так, що якоїсь неділі, гуляючи своїм звичаєм з Енфілдом, містер Аттерсон знову потрапив на тиху вуличку. Навпроти тих самих дверей обидва спинилися.

– Отож, – озвався Енфілд, – ця історія добігла, нарешті, кінця. Ми вже ніколи не зустрінемося з містером Гайдом.

– Сподіваюся, що так, – промовив Аттерсон. – Чи казав я вам, що теж був зустрівся з ним одного разу, й цілком поділяю ваше почуття огиди до нього?

– Неможливо побачити його й не перейнятися цим почуттям, – погодився Енфілд. – Але, між нами кажучи, яким же віслюком мусив я вам видаватися, коли не знав, що це – чорний хід до будинку доктора Джекіла. Певною мірою тут і ваша провина, що я довідався про це лише згодом.

– Але ж довідалися? А коли вже так, постежмо за тими вікнами. Сказати по правді, я тривожуся за бідного Джекіла й відчуваю, що присутність друзів, навіть під вікнами, допоможе йому.

Вони пройшли на холодне й вогке подвір'я, де вже залягла сутінь, хоч небо над головами було все ще ясне від променів призахідного сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене, й за ним із виразом безмежного смутку на виду, наче скорботний в'язень, сидів доктор Джекіл.

– Джекіле! Це ви? – вигукнув Аттерсон. – Я сподівався, що ви почуваєтеся краще.

– Я дуже підупав на силі, Аттерсоне, – печально озвався доктор, – дуже підупав. Але, дякувати Богові, скоро все це скінчиться.

– Ви надто багато часу проводите в чотирьох стінах. Вам теж слід провітрюватися, як робимо ми з Енфілдом. Ось це – мій кузен, містер Енфілд. А це – доктор Джекіл. Зараз же спускайтеся, беріть капелюха, й пройдімося разом.

– Ви дуже ласкаві, – зітхнув доктор. – Я охоче пристав би до вас, та ж ні, ні, ні, це цілком неможливо. Я не насмілюся. Але все-таки, Аттерсоне, я дуже радий бачити вас, це велика приємність для мене. Я запросив би вас із містером Енфілдом сюди, тільки місце тут справді непідходяще.

– Що ж, – мовив щиросердий правник, – тоді лишаймося ви – там, а ми – тут, і бодай погомонимо.

– Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, – посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить – бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього людного проїзду, де навіть недільного вечора струмувало життя, Аттерсон нарешті поглянув на свого супутника. Обидва зблідли, очі в обох відбивали пережитий страх.

– Господи, поможи нам! Господи, поможи нам! – прошепотів Аттерсон.

Та Енфілд тільки зосереджено кивнув головою, і далі йшов мовчки.

ОСТАННЯ НІЧ

Пообідавши й сівши надвечір біля вогню, містер Аттерсон неабияк здивувався, коли раптом до нього з'явився Пул.

– Не може бути! Пуле, що привело вас до мене? – І, ще раз глянувши на старого служника, додав: – Що вас так тривожить? З доктором зле?

– Містере Аттерсоне, – промовив той, – діється щось недобре.

– Тож сядьте, ось для вас шклянка вина. А тепер заспокойтеся й розкажіть усе до ладу.

– Ви знаєте доктора, – розпочав старий, – як він тепер від усіх замикається. І ось він знову замкнувся у своєму кабінеті. Все це мені дуже не подобається, сер, смертельно не подобається. Мені страшно, містере Аттерсоне.

– Мій добрий чоловіче, – урвав його правник, – говоріть ясніше. Чого ви боїтеся?

– Мені вже цілий тиждень страшно, – вів далі Пул, не звернувши уваги на правникове запитання, – й мені несила це зносити!

Вигляд старого підтверджував його слова; де й дівся колишній вишкіл слуги; за весь час розмови він лише раз поглянув правникові в обличчя – тоді, коли казав, як йому страшно. Навіть тепер, опустивши на коліно так і ненадпиту шклянку, він дивився кудись униз, у куток кімнати.

– Мені несила це зносити! – повторив він.

– Справді, – заохочував старого правник, – я бачу, у вас є причини боятися, Пуле, я бачу, коїться щось недобре. Тож спробуйте пояснити мені, що саме.

– Мені здається, тут якась брудна гра, – хрипко сказав Пул.

– Брудна гра! – вигукнув переляканий і спантеличений правник, – яка брудна гра? Що все це означає?

– Я не насмілююся говорити, сер, – пролунала відповідь, – але якби ви пішли зі мною, то побачили б усе самі.

Не кажучи ні слова, містер Аттерсон підвівся й узяв капелюха та пальто; він устиг з подивом помітити, яке почуття полегкості з'явилося на обличчі старого, що, також підвівшись, відставив убік шклянку, з якої так і не надпив ані краплі.

Була буряна й зимна березнева ніч, блідий убутний місяць висів боком, наче перекинутий вітром, чиї пориви сікли обличчя й заважали говорити. Негода порозгонила перехожих по домівках, і містер Аттерсон спіймав себе на думці, що ніколи досі не бачив цієї частини Лондона такою безлюдною.

А хотілося йому зовсім іншого: як ніколи досі, він прагнув опинитися серед подібних до себе створінь; і хоч як намагався він опиратися, але в душі його підіймалося тривожне передчуття біди. Коли вони врешті дісталися до площі, там також було повно вітру й пороху, й гілля молодих дерев у садку шмагало огорожу. Пул, що всю дорогу тримався на крок або два попереду, став перед сходами, скинув капелюха й витер носовичком чоло. Але заросився він потом не через швидку ходу – обличчя його далі лишалося блідим, а голос – хрипким і надтріснутим.

– Отже, сер, – промовив Пул, – ми прийшли, і нехай Господь не допустить зла.

– Амінь, Пуле, – озвався правник.

Потому служник тихо постукав; двері прочинили, не знімаючи ланцюжка, і голос із середини запитав:

– То ви, Пуле?

– Усе гаразд, – відповів той. – Відчиніть.

Залу, куди вони ввійшли, було яскраво освітлено, в каміні палав вогонь; майже вся челядь будинку, і слуги, й служниці, стояла, збившись докупи, наче отара овечок. Побачивши містера Аттерсона, покоївка істерично схлипнула, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Аттерсон!» – кинулася до нього, наче ладна схопити його в обійми.

– Як це? Ви всі тут? – невдоволено пробурмотів правник. – Неприпустимо, неймовірно! Вашому панові таке напевно не сподобається.

– Вони всі перелякані, – пояснив Пул.

Запала мертва тиша, ніхто й не пробував щось заперечувати, а далі котрась із жінок розридалася.

– Та цитьте! – напустився на неї Пул з люттю, що виказувала, наскільки напружені нерви в нього самого. Звісно, коли заплакала одна, до неї враз приєдналися й інші, й усі вони з обличчями, сповненими страху, зграйкою рушили до внутрішніх дверей. – Тепер, – Пул обернувся до хлопчика, що відав ножами й виделками, – дай мені свічку, і ми відразу візьмемося до діла. – Запросивши містера Аттерсона йти слідом, він попрямував на подвір'я.

– А зараз, сер, – попередив Пул, – ступайте якомога тихіше. Я хочу, щоб ви все почули, але щоб він не почув вас. І коли раптом він надумає запросити вас досередини, ні в якому разі не йдіть!

Нерви містера Аттерсона, й без того напружені, стислися настільки, що він насилу владав собою, й лише зібравши всю відвагу, він зміг увійти слідом за служником до будинку, і, пройшовши крізь заставлений колбами й реактивами анатомічний театр, підійти до сходів, які вели до кабінету. Тут Пул порухом показав йому стати осторонь і наслухати, а тим часом сам, зробивши видиме зусилля над собою, поставив свічку на долівку, піднявся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері, оббиті червоною тканиною.

– Містер Аттерсон хотів би вас бачити, сер, – промовивши це, він ще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.

Голос з-за дверей невдоволено відповів:

– Скажіть йому, я нікого не приймаю.

– Дякую, сер, – озвався Пул з нотками чогось подібного де торжества; він знову провів Аттерсона через подвір'я до великої кухні, де плита давно згасла, а по підлозі бігали таргани.

– Скажіть, сер, – запитав служник, дивлячись Аттерсонові просто в очі, – хіба це голос мого пана?

– Він дуже змінився, – відповів правник, збліднувши, але не відводячи погляду.

– Змінився? Ще б пак! – вигукнув служник. – Невже ви гадаєте, що я, двадцять років проживши в цьому будинку, не впізнав би його голосу? Ні, сер, мого пана порішили, порішили вже вісім днів тому, коли ми почули його крик; але хто там замість нього, і чого він лишається – ось що волає тепер до Бога, містере Аттерсоне!

– Це – дуже дивна пригода, Пуле, дика якась пригода, чоловіче, – промовив Аттерсон, покусуючи пальця. – Припустімо саме те, що ви припустили, припустімо, що доктора Джекіла… нехай убито; але що ж примушує вбивцю залишатися тут? Це не тримається купи, в цьому не може бути ніякісінького сенсу!

– Гаразд, містере Аттерсоне, хоч вас нелегко переконати, але я свого доб'юся, – не вгамовувався Пул. – То знайте, що весь цей останній тиждень він, або хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Бувало, що іноді він – мій пан – писав нам накази на клаптиках паперу, які кидав на сходи. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть їжу ми полишаємо на сходах, а він бере її, коли ніхто не бачить! Отак кожного дня, двічі або тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилають до всіх можливих аптекарів міста. Щоразу я приношу замовлене, і одержую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, і дістаю запит до ще якоїсь нової фірми. Поясніть мені: на Бога це йому може здатися?

– А у вас лишилися ті папірці? – запитав містер Аттерсон.

Пул видобув з кишені зібгану записку. Розрівнявши її біля свічки, містер Аттерсон заходився уважно читати. На ній було написано: «Доктор Джекіл засвідчує свою пошану до пана М. Він повідомляє, що останній надісланий зразок неочищений і цілком непридатний для теперішніх потреб. У 18… році докт. Дж. отримав від пана М. велику кількість згаданої речовини. Він просить спробувати якомога ретельніше розшукати зразки з попередньої партії і негайно ж повідомити його про наслідки. Вартість витрат не має значення. Важливість цього для докт. Дж. не може бути переоцінена». На цьому лист, власне, й закінчувався, але тут витримка зрадила його автора, й він дописав: «Ради всього святого, розшукайте щось із давніших зразків!»

– Дивна записка, – погодився Аттерсон, і гостро запитав: – Але яким чином вона лишилася у вас?

– Зрештою той аптекар так розлютився, що жбурнув мені її назад, наче то був кавалок багна, – пояснив Пул.

– Але ж записку написано докторовим почерком, – зауважив правник.

– Почерк справді подібний, – похмуро промовив служник, а далі рішуче докинув: – Та що мені до того почерка? Я його бачив!

– Кого? – перепитав правник.

– В тім то й уся штука! – вигукнув Пул. – Ось як воно було. Я раптом увійшов до лабораторії з боку садка. А він, напевно, вийшов шукати свої ліки, бо саме нишпорив між суліями в далекому кутку кімнати. Коли я ввійшов, він зиркнув на мене, зойкнув і кинувся вгору до кабінету. Я бачив його лише якусь хвильку, але волосся в мене на голові стало сторчма. Сер, якби то був мій господар, то навіщо йому було надівати на обличчя маску? Якби то був мій господар, то він не заверещав би, немов щур, і не шаснув би навтіки від мене. Я ж довго служив йому. А до того ж… – Пул на хвильку замовк і провів рукою по обличчю.

– Все це вельми дивно, – промовив Аттерсон, – але мені здається, я починаю розуміти, що й до чого. Ваш господар, Пуле, просто захворів на одну з тих недуг, які мучать тіло й спотворюють зовнішність. Звідси його змінений голос, звідси машкара й небажання бачити друзів, звідси, нарешті, його прагнення будь-що знайти якісь ліки, з допомогою яких бідолаха сподівається зцілитися; дай Боже, аби він не помилився в тих сподіваннях! Таке ось моє пояснення. Тож усе це доволі сумно, Пуле, і дуже неприємно, але все воно просто й природно тримається купи і не дає підстав для якихось надмірних побоювань.

– Сер! – озвався служник, і обличчя його взялося плямами, – та істота, – то не був мій пан, ось у чім річ. Мій пан, – тут він озирнувся на всі боки й перейшов на шепіт, – високий, ставний чоловік, а той – радше схожий на карлика.

Аттерсон спробував щось заперечити, але Пул майже застогнав: – О, сер, невже ви гадаєте, що я за двадцять років не запам'ятав свого пана? Невже ви гадаєте, що я не знаю, куди сягала його голова, коли він щоранку входив до свого кабінету? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом. Я не знаю, хто то був, але запевне, що не доктор; я серцем відчуваю, що там скоїлося вбивство!

– Пуле! – голос правника набув рішучості. – Почувши це, я вважаю за обов'язок розв'язати всі сумніви. Хоч як я шаную почуття вашого пана, хоч як я заскочений цією запискою, яка начебто доводить, що він досі живий, але я вважаю за свій обов'язок виламати двері.

– Ох, містере Аттерсоне, оце слушна мова! – вигукнув служник.

– Тільки тепер постає питання: хто це зробить?

– Ми з вами, сер, – пролунала рішуча відповідь.

– Чудово, – вів далі правник, – і хоч би що з того вийшло, я беру відповідальність на себе.

– У лабораторії є сокира, – промовив Пул, – а ви можете взяти собі тут на кухні коцюбу.

Правник підняв незграбного, але замашного інструмента і зважив у руці.

– Чи розумієте ви, Пуле, – запитав він, поглянувши вгору, – що ми йдемо на небезпечну справу?

– Певно, що так, сер.

– Тоді будьмо відверті до кінця. Обидва ми подумали більше, аніж сказали, тому нехай наше сумління буде зовсім чисте. Ви пізнали ту людину в машкарі?

– Розумієте, сер, я бачив його так недовго, і він так швидко зник, що я не можу бути цілком певним. Та коли ви хочете запитати, чи був то містер Гайд? – так, мені здається, що то був він! Бачте, він був такого ж самого зросту, так само рвучко рухався, і, нарешті, хто ще міг би ввійти у двері лабораторії? Ви ж пам'ятаєте, сер, що в день убивства ключ від цих дверей усе ще був у нього. Але це ще не все. Не знаю, містере Аттерсоне, чи колись ви бачили того Гайда?

– Так, – відповів правник, – одного разу я розмовляв з ним.

– Тоді ви, напевно, знаєте, що в того джентльмена є щось таке незрозуміле, і воно може впливати на іншу людину. Я не знаю, як точніше сказати, сер, але воно проймає до кісток, вороже й відразливе.

– Я відчував те саме, про що ви кажете, – зізнався правник.

– Отож, – вів далі Пул, – коли та істота в машкарі наче мавпа вистрибнула з-поміж хімікалій і влетіла до кабінету, мене наче кригою скувало. Містере Аттерсоне, я розумію, що це не доказ, я досить освічений, щоб розуміти це, але ж є ще й почуття, і я можу присягнутися на Біблії, що то був містер Гайд!

– Значить, це правда, – прошепотів правник. – Я вірю вам, що бідного Гаррі вбито, і вірю, що вбивця (Бог єдиний відає, навіщо) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Тож помстимося за скоєне зло. Покличте Бредшова.

Льокай з'явився на виклик дуже блідий і нервовий.

– Візьміть себе, в руки, Бредшове, – промовив правник. – Я знаю, ця невизначеність тяжіє над усіма вами, але ми вирішили покласти їй край. Ми з Пулом збираємося будь-що-будь потрапити до кабінету. Якщо все гаразд, то мої плечі досить широкі, щоб захистити вас. Але якщо таки скоїлось лихо, і якщо зловмисник намагатиметься втекти чорним ходом, ви з вашим хлопцем маєте з добрячими дубцями стати на варті під дверима лабораторії з боку вулиці. Даємо вам на все десять хвилин.

Коли Бредшов пішов виконувати наказ, правник глянув на годинника.

– Приготуймося й ми, Пуле, – сказав він, беручи коцюбу. Вони вийшли на подвір'я. На місяць набігла хмара, й стало зовсім темно. Вітер, вриваючись у глибокий колодязь між будівлями, кидав на всі боки полум'я їхньої свічки. Діставшись під прихисток лабораторії, вони мовчки сіли. Здалека долинав гул міста, але тут тишу порушував лише звук хвди: хтось ступав туди-сюди по кабінету.

– Так він ходить цілий день, – прошепотів Пул, – і майже цілу ніч. Лише коли приносять зразки від чергового аптекаря, хода на часину стихає. Це хворе сумління не дає йому спочити! Бо ступає він по крові! Та підійдіть ближче, містере Аттерсоне, і прислухайтеся: хіба це хода мого пана?

Хода була легка й незвичайна, з якимось причовгуванням, вона виразно різнилася від важкої впевненої ступи Генрі Джекіла. Аттерсон тяжко зітхнув.

– І більше нічого не чути? Пул похитав головою.

– Одного разу я чув, як він плакав.

– Плакав? – перепитав вражений правник.

– Ридав, наче жінка, або ж як пропаща душа. Я мало сам не розридався.

Встановлені десять хвилин добігали кінця. Пул видобув з-під купи пакувальної соломи сокиру, свічку поставили на найближчий стіл, аби вона освітлювала поле майбутнього наступу; потім обидва, тамуючи віддих, наблизилися до дверей, за якими чулася розмірена хода.

– Джекіле, – вигукнув Аттерсон, – я вимагаю, щоб ви мене впустили. – Потому він зачекав хвильку, але відповіді не було. – Я дуже тривожуся за вас, ми маємо певні підозри, і я мушу побачити вас. І якщо ви самі не впустите мене, я змушений буду вдатися до сили!

– Аттерсоне, – почувся голос з-за дверей, – Богом благаю вас, майте милосердя!

– Ні, це не голос Джекіла, це голос Гайда! – закричав правник. – Пуле, ламаймо двері!

Пул замахнувся сокирою, і вся будівля здригнулася від удару, а оббиті червоною тканиною двері зарипіли всіма завісами. З кабінету донісся скрик тваринного жаху. Сокира піднялася ще раз, і знову затріщали дошки й одвірок; пролунали ще два удари, але деревина була міцна, а кріплення – зроблені на совість; лише на п'ятий раз вони зі скреготом переломилися, і потрощені двері впали на килим кабінету. Нападники, збентежені власним запалом і тишею, що настала потому, на якусь мить спинилися, роздивляючись те, що відкрилося їхнім очам. У кабінеті рівно горіла лампа, у каміні сичали й потріскували дрова й тонко виспівував чайник, папери було охайно зсунуто на край письмового столу, а з другого боку, ближче до вогню, розставлено все потрібне для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і тільки скляні хімічні прилади відрізняли її від більшості кімнат вечірнього Лондона.

Та якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло, яке ще сіпалося. Обережно підійшовши до конаючого й перевернувши його на спину, Аттерсон з Пулом відразу впізнали Едварда Гайда, на якому було занадто велике для нього вбрання з докторового плеча. М'язи його обличчя ще тремтіли, – та це була вже остання ознака життя; з розбитого слоїка в стиснутій руці й характерного хімічного запаху в повітрі Аттерсон зрозумів, що перед ним тіло самогубця.

– Ми спізнилися, – суворо промовив правник, – щоб когось карати, а чи рятувати. Гайд сам звів порахунки з собою, і нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.

Майже весь перший поверх будівлі займав колишній анатомічний театр, освітлюваний крізь стелю і сполучений коридором з дверима на вулицю. До тих самих дверей вели й другі сходи з кабінету, вікна якого виходили на подвір'я. Окрім того, в будинку було ще кілька темних кімнаток та велика комора. Усіх їх ретельно обстежили. З кімнатками це не забрало багато часу, – усі вони були порожні й, судячи з товстого шару пороху, їх дуже давно не відчиняли. Комору, навпаки, було напхано різним мотлохом, ще від попереднього власника будинку – хірурга; але щойно відчинивши двері, вони пересвідчилися, що далі шукати немає сенсу: все приміщення було позасновуване роками не торканим павутинням. І ніде не знайшлося жодного сліду живого чи мертвого Генрі Джекіла.

Пул постукав по плитах у коридорі:

– Мабуть, його поховано десь тут, – промовив він, прислухаючись до звуку.

– Або ж йому пощастило врятуватися і втекти, – зробив припущення Аттерсон, вивчаючи зсередини двері на вуличку. їх було замкнено, але ключ, що лежав на долівці, вже взявся іржею. – Не схоже, щоб ними послуговувалися останнім часом, – мусив визнати правник.

– Не схоже… – озвався Пул. – Ви бачите, сер, ключа зламано…

– І на зламі вже теж іржа… – двоє чоловіків перезирнулися. – Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.

Вони мовчки піднялися сходами, і так само мовчки, намагаючись не дивитись на мертве тіло, заходилися ретельніше обстежувати кабінет. На одному столі по скляних слоїках було розкладено купки якоїсь білої солі, наче відміряні для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.

– Це – ті самі ліки, які я завше йому приносив, – пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник несподівано закипів і окріп став перехлюпуватися з нього.

Це спонукало їх підійти ближче до вогню, де крісло стояло саме так, щоб чайна філіжанка з уже покладеним цукром була якраз під рукою того, хто в ньому сидітиме. На столі лежало декілька книжок, з них одна, розгорнена – поруч із чайним сервізом. Аттерсон був прикро вражений, побачивши примірника благочестивого трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою було понаписувано страшні блюзнірства.

Далі обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого люстра і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але його було повернуто так, що воно відбивало тільки рожеві відблиски полум'я на стелі й на дверцятах скляної шафи та їхні власні бліді й перелякані обличчя.

– Це люстро мусило бачити незвичайні речі… – прошепотів Пул.

Вони знову повернулися до письмового столу. Між складених стосів паперів в очі впадав великий конверт, на якому докторовою рукою було написано ім'я містера Аттерсона. Правник зламав печатку, і кілька вкладених туди документів випало на підлогу. Першим з них було розпорядження, складене в таких самих незвичайних висловах, як і те, що його повернув правник за шість місяців перед тим. Воно мало слугувати за тестамент у разі смерті або ж за виконавчий документ у разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник на превеликий свій подив прочитав ім'я Джебріела Джона Аттерсона. Він поглянув на Пула, далі – знову на документ, і, нарешті, на розпростерте на килимі тіло зловмисника.

– В мене голова йде обертом, – зізнався Аттерсон. – Усі ці дні документ був у руках у Гайда, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його ім'я замінено там моїм, і однак він не знищив його!

Він переглянув наступний аркуш – то була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.

– Пуле! – вигукнув правник, – сьогодні він був живий, і був тут! Але ж за такий короткий час, у цих чотирьох стінах з ним нічого не могло статися. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було йому тікати? І як це можна було зробити? І в цьому разі чи зможемо ми назвати це самогубством? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втрутили вашого пана в якусь страшну біду!

– Чому ж ви не читаєте записку, сер? – запитав Пул.

– Бо я боюся, – промовив правник з тугою в голосі. – Але дай Боже, щоб мої підозри не справдилися! – По цих словах він узявся читати. Ось що було написано на тому аркуші:

«МІЙ ЛЮБИЙ АТГЕРСОНЕ, – коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну – за яких саме обставин, не беруся передбачати, але й моє передчуття, і обставини мого безіменного становища підказують мені, що таке неминуче станеться, й станеться швидко. Тоді прошу вас прочитати насамперед той опис, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. Як потім вас цікавитимуть додаткові обставини, зверніться до сповіді, яку залишає

ваш негідний і нещасливий друг

Генрі Джекіл».

– А де третій документ з конверта? – запитав Аттерсон.

– Ось він, сер, – промовив Пул, подаючи йому досить великого, запечатаного в кількох місцях, пакунка.

Правник опустив його в кишеню.

– Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його честь. Зараз десята година, я мушу повернутися додому й спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.

Вони вийшли надвір, замкнувши за собою двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Аттерсон поквапився до своєї домівки, аби швидше прочитати два описи, що мусили, нарешті, з'ясувати всю цю таємницю.