Текст книги "Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Роберт Луїс Стівенсон
ХИМЕРНА ПРИГОДА З ДОКТОРОМ ДЖЕКІЛОМ ТА МІСТЕРОМ ГАЙДОМ

^©   _{http://kompas.co.ua  – україномовна пригодницька література}

Видання підготовлено на замовлення Міністерства культури України видавництвом «Українознавство»

_{Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО}

_{Переклад Максима Стріхи}

Катаріні де Маттос [1]1
  Катаріна де Маттос– кузина Р. Л. Стівенсона. Їй він присвятив також кілька віршів.


[Закрыть]

Не можна забувать про Божі заповіти;

Бо ж вересу й вітрів Шотландії ми діти.

Далеко рідний дім, але для нас донині

Зіновать розцвіта у горяній країні.

ЩО СТАЛОСЯ БІЛЯ ДВЕРЕЙ

Правник містер Аттерсон мав похмуре обличчя, на якому ніколи не світилася усмішка; та, холодне й безживне, яке не виказувало ані думок, ані почуттів, видовжене, суворе, темне на колір, воно, однак, було чимось привабливе. На дружніх вечірках, коли вино йому смакувало, в його очах спалахувало щось надзвичайно людяне; це «щось» ніколи не виявлялося в словах, та промовляло воно не лише німими символами пообіднього виразу обличчя, але, значно частіше й гучніше, вчинками з його життя. До себе він був нещадний: на самоті пив джин, аби притлумити смак до виногрон, і, хоча й любив театр, протягом останніх двадцяти років не навідувався до жодного. Проте до інших людей він ставився з подиву гідним терпінням, інколи мало не заздрісне дивуючись напрузі почуттів, які штовхають людей на лихе, і в кожному складному випадку прагнув радше допомогти, аніж ганити. «Я шаную каїнову єресь, – мав звичку казати він дещо вишукано, – й визнаю за братом своїм право прямувати до пекла власним шляхом». Виходячи з такого принципу, він незрідка ставав останньою поважною підпорою і добрим порадником для людей, що котилися вниз. І, доки вони навідувалися до його приймальні, він анітрохи не змінював свого поводження з ними.

Без сумніву, це давалося містерові Аттерсону легко: роблячи добро, він не прагнув розголосу; опікування друзями випливало з доброчесності щирої вдачі. Прийняти коло своїх приятелів з рук випадку вже витвореним – ознака поміркованої людини; саме так чинив правник. Тож друзями його ставали або кревні, або ж вельми давні знайомі; така прихильність, розростаючись у часі, наче плющ, зовсім не обтяжувала тих, на кого була скерована. Щось подібне, без сумніву, й пов'язувало правника з містером Річардом Енфілдом – його родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох лишалося загадкою: що ці двоє знайшли один в одному, що спільного можуть вони відшукати в себе. Ті, хто зустрічалися з ними під час їхніх недільних прогулянок, розповідали, що йдуть вони мовчки, обидва насуплені, і з очевидною полегкістю вітають появу ще одного приятеля. Однак попри все ці двоє здійснили безліч спільних виправ, чекаючи на них як на головну коштовність кожного тижня, і не лише посували набік інші розваги, але відмовлялися й від важливіших справ, що могли б зашкодити їхньому улюбленому відпочинкові.

Одного разу дорога завела їх до якоїсь бічної вулички в діловій частині Лондона. Вуличка була невеличка і, як то кажуть, тиха, хоча в будень тут ішла жвава торгівля дорогим крамом. Мешканці її, очевидячки, тішилися добробутом, змагаючись за ще більші статки, і виставляли надлишки своїх надбань, хизуючись, перед людське око; тож вітрини крамниць вишикувалися вздовж хідників, наче ряд усміхнених крамарок. Навіть у неділю, коли найбільші зваби вулички вже було приховано, а хідники спорожніли, вона світилася на тлі похмурого довкілля, наче вогнище серед лісу; її свіжо пофарбовані віконниці, відполірована мідь ручок, загальна чистота й ошатність тішили око перехожому.

За два будинки від перехрестя, по лівий бік, як іти на схід, лінію фасадів переривав вхід до подвір'я; саме там крайчик гостроверхого даху одного з будинків нависав над вулицею. То був двоповерховий дім без жодного вікна; він мав єдині двері на долішньому поверсі, над ними височіла глуха стіна, що несла на собі сліди бруду й тривалого занепаду. Двері, не споряджені ані дзвіночком, ані молотком, так само були занедбані й занехаяні. Колись тут зупинявся волоцюга, намагаючись запалити об їхню поверхню сірника, діти перетворили сходи на місце своїх забав, школяр випробував свого ножика на різьблених прикрасах, і протягом уже принаймні одного покоління ніхто не намагався ані прогнати непроханих гостей, ані бодай полагодити зіпсуте ними.

Містер Енфілд з правником ішли з протилежного боку вулиці, та, порівнявшись із входом до цього подвір'я, Енфілд показав ціпком на будинок.

– Чи звертали колись ви увагу на ці двері? – запитав він, і, коли його супутник ствердно кивнув, додав: – Вони нагадують мені про один вельми дивний випадок.

– Справді? – голос Аттерсона ледь затремтів. – І що ж тут скоїлося?

– Було це так, – розпочав Енфілд. – О третій годині глупої зимової ночі я повертався додому з якоїсь місцини на краю світу, і шлях мій проліг крізь ту частину міста, де не видно було нічогісінько, крім ліхтарів. Вулиця за вулицею, всі поснули; вулиця за вулицею – ліхтарі наче похоронні, порожньо, як у церкві – зрештою, мене опосів такий стан, коли людина починає прислухатись до кожного згуку, і їй дуже хочеться натрапити на полісмена. І раптом я побачив дві постаті: куций чоловічок простував тим боком вулиці, а он з того завулка щосили бігла дівчинка років восьми – десяти. Звісно ж, на розі вони зіткнулися, а далі сталося найжахливіше: той чоловік збив з ніг дівчинку, наступив на неї і покинув її лежачою. Я навіть не чув крику, – досить було того, що я побачив. Він взагалі скидався не на людину, а на кровожерного індійського ідола. Тоді я видав бойовий клич, метнувся навздогін за ним, і притягнув його за комір туди, де навколо заплаканої дівчинки вже зібрався гурт людей. Він був цілком спокійний, і не чинив жодного опору, але зміряв мене єдиним поглядом – таким огидним, аж мене обсипало потом. Люди, що зібралися, виявилися ріднею дівчинки, а дуже швидко прибув і лікар, по якого відразу ж послали. Він засвідчив, що дівчинка більше налякана, аніж справді потерпіла, тож, здавалося, пригоду на тому й вичерпано. Але була одна дивна обставина. Я з першого ж позирку відчув огиду до того куцого чоловічка. Батьки дівчинки – так само, що було цілком зрозумілим. Однак вразив мене лікар. То був типовий кощавий і висхлий аптекар, без певного віку й виразу обличчя, з сильним единбурзьким акцентом у мові, ще незворушливіший, аніж їхня шотландська козиця. Але ж він, мій пане, відчував те саме, що й усі ми: щоразу, коли його погляд падав на мого бранця, він аж бліднув, так йому хотілося тут-таки й порішити його. Я вгадав його бажання, бо мені самому хотілося того ж самого; та, оскільки про вбивство говорити не випадало, ми зійшлися на подальшому за привабливістю плані дій. Ми сказали тому чоловічкові, що можемо й зробимо з цього такий скандал, що ім'я його смердітиме на весь Лондон. Що він втратить і друзів, і кредити, коли вони в нього досі були. І поки ми провадили такі розмови, нам доводилося буквально затуляти його від жінок, що були люті, наче гарпії. Ніколи доти я не бачив облич, настільки сповнених ненависті, а посередині спокійно стояв той чоловічок і криво посміхався, – хоч і переляканий, він поводився наче сущий диявол. «Якщо ви прагнете нажитися на цьому випадку, – промовив він, – звісно ж, я безпорадний. Кожний джентльмен волітиме, щоб не було розголосу. Назвіть вашу суму». Тоді ми зажадали сотню фунтів для родини дівчинки; він довго огинався, але гурт наш був налаштований вельми рішуче, тож кінець кінцем він здався. Далі постало питання про те, як отримати гроші, і куди б ви думали, пішов він по них? – ось до цих дверей. Витяг ключа, ввійшов досередини, і невдовзі повернувся з десятьма фунтами золотом та чеком на решту суми, виписаним на пред'явника до банку Ковтта; підписано чека було прізвищем, якого я не можу назвати, хоча в цьому – один з найголовніших моментів усієї історії, але прізвищем вельми добре знаним і часто згадуваним. Сума викликала повагу, – але підпис відповідав їй, коли, звісно, він був справжній. Я наважився сказати нашому джентльменові, що все це виглядає доволі неправдоподібно: в реальному житті ніхто не входить крізь чорний хід о четвертій годині ночі, щоб повернутися з виписаним іншою людиною чеком на майже сотню фунтів. Але він так само зневажливо відповів: «Дайте спокій вашим підозрам. Я залишуся з вами до ранку, поки не відчиниться банк, і сам оберну чек на готівку». Тож ми всі – лікар, батько дівчинки, мій приятель і я – досиділи до ранку в моїй вітальні, а поснідавши, рушили до банку. Я сам простягнув чек, сказавши, що маю поважні причини сумніватися, чи не фальшивий він. Нічого подібного! Чек був справжній.

– Так-так… – промовив містер Аттерсон.

– Бачу, ви відчуваєте те саме, що і я, – вів далі містер Енфілд. – Справді, історія дуже кепська. Бо той мій хлопець – особа, з якою ніхто не став би водитися, клята якась людина; а той, що підписав чек, – чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один з ваших приятелів, з тих, хто, як заведено казати, чинять добро. Здається, що порядний чоловік мусить розплачуватися за якісь грішки своєї молодості. Але й це всього не пояснює, – додав він по хвилі, і на тих словах замовк, поринувши в роздуми.

Містер Аттерсон урвав мовчанку раптовим запитанням: -1 ви не знаєте, чи живе тут той, хто підписав чек? Містер Енфілд обернувся:

– Гарненька місцинка, правда ж? Але я помітив на чеку адресу: він мешкає на якійсь площі.

– І ви ніколи не пробували розпитувати про цей… будинок з дверима?

– Ні, сер. Я шаную чужі таємниці. Та й взагалі, ставити запитання – річ вельми небезпечна: в цьому є щось від процедури страшного суду. Ви кидаєте запитання, а воно наче камінець. Ви сидите собі тихо на вершині гори, а камінець котиться, зрушуючи інші; і ось якийсь із них вціляє в голову мирному старому птахові в його власному садку, а чиясь родина мусить змінювати прізвище. Отож, мій добродію, в мене є правило: чим випадок непевніший, тим менше я допитуюся.

– Дуже слушне правило, – озвався правник.

– Але сам я придивлявся до цього будинку, – вів далі містер Енфілд. – Він не схожий на житло. Інших дверей тут немає, а цими послуговується, та й то вельми зрідка, лише джентльмен з тієї пригоди, про яку я оповів. На другому поверсі три вікна виходять на подвір'я, нижче вікон немає; ті три завше зачинені, але протерті. А з димаря часто йде дим, отже, хтось має там жити. Але й щодо цього я не певен: будинки в цій околиці поставлено так близько один до одного, що не знати, де закінчується один і починається другий.

Якийсь час вони знову йшли мовчки.

– Енфілде, – озвався нарешті містер Аттерсон, – у вас дуже добрі правила.

– Гадаю, що так, – обернувся той.

– І все-таки, – вів далі правник, – є одна річ, про яку я хотів би вас запитати. Назвіть мені ім'я чоловіка, який наступив на дівчинку.

– Гаразд. Я не бачу, чого б не можна було цього зробити. Його звати Гайд.

– Гм, – пробурмотів містер Аттерсон. – Скажіть, а як він виглядає?

– Описати його непросто. Є в його зовнішності щось дивне, щось відразливе, позначене грубим несмаком. Я ніколи не стрічав людини, яка настільки мені не подобалася, але не можу з певністю сказати, чому. Чимось він потворний, – тільки я не знаю, чим саме. Чимось він впадає в око, – й знов-таки не знаю, чим. Ні, я справді не можу його описати. Однак не через погану пам'ять, бо він досі наче стоїть переді мною.

Містер Аттерсон знову йшов якийсь час мовчки, очевидно, вагаючись.

– А чи певні ви, що в нього був ключ? – спитав він нарешті.

– Мій любий пане… – Енфілд був видимо здивований.

– Так, я знаю, – промовив Аттерсон, – я знаю – таке питання заскочило вас. Але я не питаю у вас ім'я людини, яка підписала чек, лише тому, що воно вже відоме мені. Бачте, Річарде, ваша розповідь добігла кінця. І якщо ви припустилися в ній якоїсь неточності, – краще виправте її відразу.

– Здається, ви мали б попередити мене раніше, – похмуро озвався той. – Але я розповів про все педантично точно, як ви кажете. Той хлопак мав ключа, і досі його має. Я бачив, як він скористався з нього оце щойно тиждень тому.

Містер Аттерсон глибоко зітхнув, але не промовив ані слова, натомість юнак підбив підсумок:

– Це буде мені наукою тримати надалі язика за зубами. Мені соромно, що я був такий базікало. Давайте ніколи більш не повертатися до цього випадку.

– Від щирого серця, – відказав правник, – обіцяю, що на цьому поставлено крапку.

У ПОШУКАХ МІСТЕРА ГАЙДА

Того вечора містер Аттерсон повернувся до своєї парубоцької оселі в похмурому настрої, і сів до столу, не маючи жодної охоти їсти. В неділю він завів собі твердий звичай по обіді підсідати до вогню з якимось нудним богословським томом, і просиджувати так доти, доки годинник на сусідній церкві не виб'є північ, а потому відходити до сну тверезим і заспокоєним. Цього вечора, однак, щойно прибрали тарілки, він узяв свічку й піднявся до кабінету. Там він відімкнув сейф, видобув з найтаємнішої його частини конверт, на якому було написано «Тестамент доктора Джекіла», й узявся, насупившись, вивчати цей документ. Заповіта доктор склав власноручно; містер Аттерсон, хоча й цікавився тепер його змістом, свого часу відмовився брати будь-яку участь у його опрацюванні. Документ передбачав не лише те, що в разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора цивільного права, члена Королівського товариства сприяння природничим наукам усі його статки мають перейти до рук його «друга й доброчинця Едварда Гайда»; а й те, що якби доктор Джекіл «зник або ж був з незрозумілих причин відсутній протягом реченця, більшого за три календарні місяці», цей самий Едвард Гайд мав би посісти маєтність вищеназваного Генрі Джекіла без жодного зволікання, бувши притому вільним від будь-яких зобов'язань, окрім сплати декількох незначних сум докторовій челяді. Документ цей давно вже був правникові наче сіль в очах. Він ображав не лише його фахові переконання, а й любов до здорового, усталеного життя, несполучного з надмірностями й фантазіями. Але досі він нічого не знав про самого містера Гайда, що викликав у нього стільки роздратовання, і ось тепер з волі випадку довідався, наскільки обґрунтованим було таке почуття. Це ім'я не подобалося йому ще поки воно було просто ім'ям, і не більше. Однак нині воно набувало вкрай відворотної подобизни; тумани, що досі застили йому зір, розвіялися, відкриваючи раптом цілком певну присутність витвору рук дияволових.

– Я вважав це божевіллям, – прошепотів правник, ховаючи ненависний документ назад до сейфа, – але зараз мені починає здаватися, що це – безчестя.

На цьому він задув свічку, одяг пальто й рушив у бік Кавендіш-сквер – цієї цитаделі медицини, де його друг, славетний доктор Леньйон, мав помешкання й приймав численних своїх пацієнтів. «Якщо хтось про це знає, то це, безперечно, Леньйон», – думалося йому.

Статечний служник відразу ж упізнав його й, привітавши, без жодного зволікання провів від дверей до вітальні, де доктор Леньйон сидів на самоті з келихом вина. То був щиросердий, жвавий і веселий джентльмен зі здоровим рум'янцем, передчасно посивілою чуприною та гарячою і рішучою вдачею. Побачивши містера Аттерсона, він схопився з крісла й вітально простягнув обидві руки. Щирість цього чоловіка комусь сторонньому могла б здатися дещо театральною, але вона ґрунтувалася на справді щирому почутті. Бо ж зустрілися люди, які були давніми друзями, які приятелювали і в школі, і в коледжі, які – це буває далеко не завше – о будь-якій порі раді були бачити один одного.

По декількох загальних фразах правник перейшов до того, що невідв'язно володіло його думками.

– Здається, Леньйоне, – розпочав він, – ми з вами – найдавніші друзі Генрі Джекіла?

– Добре було б, аби ці друзі були молодшими, – пробурчав доктор. – Але тут ви праві. Та що з того? Нині я рідко з ним бачуся.

– Справді? – здивувався Аттерсон. – Я гадав, що у вас із ним мусило б бути чимало спільних зацікавлень.

– Було колись. Але вже років із десять, як з Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, схибнувся на розумі, і хоча я з пам'яті про нашу давню дружбу цікавлюся вряди-годи, що з ним, але бачу його з біса рідко. Така проти-наукова маячня, – закінчив доктор, почервонівши з гніву, – посварила б навіть Дамона з Піфіасом [2]2
  Дамон і Піфіас– герої давньогрецького міфу, втілення вірної дружби.


[Закрыть]!

Цей раптовий спалах дозволив Аттерсонові полегшено зітхнути. «Вони посварилися, не зійшовшись поглядами щодо якогось наукового питання», – здогадався він, і, будучи сам людиною наукового складу думання, зробив висновок: «А для таких людей немає нічого гіршого!» Тож, почекавши хвильку, поки друг його заспокоїться, він запитав про те, заради чого й прийшов.

– Ви ніколи не зустрічалися з його протеже – таким собі Гайдом?

– Гайдом? – перепитав Леньйон. – Ні. Вперше про такого чую.

Оце й був увесь запас відомостей, що їх правник приніс із собою до своєї темної спочивальні, де й прокрутився на широкому ліжку, поки нічні години не змінились ранковими. Ця ніч не принесла заспокоєння його розумові, змученому невідступними думками.

На сусідній церкві пробило шосту, та містер Аттерсон ще обмірковував постале питання. Досі воно було для нього лише розумовою вправою, але тепер долучилася уява: в затемненій спочивальні яскравими образами перед ним перебігала розповідь містера Енфілда. Спершу він побачив ліхтарі нічного міста, далі постать чоловічка, що кудись поспішав, далі дівчинку, яка бігла чимдуж від лікаря, а потім – як це страховисько в людській подобі жбурнуло дівчинку на землю, переступило через неї й рушило далі, не зважаючи на її крик. Або ж він бачив спочивальню в багатому домі, в ній спав його приятель, усміхаючись уві сні, а потім двері тієї спочивальні розчинялися, хтось відхиляв запинало над ліжком – і поруч виникала постать того, що мав владу навіть цієї солодкої години потривожити сонного й змусити його виписати чек. Ці дві картини переслідували правника цілу ніч; і коли йому нарешті здавалося, що він звільнився від видива огидної куцої постаті, вона лише ще скрадливіше входила до спочивальні, або ж ще лютіше налітала на дівчинку на кожному розі нічного, освітленого ліхтарями міста. Але ця постать не мала обличчя; навіть уві сні воно оманливо мінилося й тануло перед очима; і так у правника зродилося напрочуд сильне, майже невідпорне бажання побачити справжнього містера Гайда. Йому здавалося, що тільки він його побачить, як таємниця враз щезне – так буває, коли добре роздивишся річ, яка спершу здавалася загадковою. Тоді він розгадає причину дивної прихильності (чи підлеглості – хоч би як там було) його друга, зрозуміє, чому в заповіті обумовлено такі незвичайні випадки. В кожному разі, на це обличчя варто було б поглянути – на обличчя людини, позбавленої жалю, на обличчя, що викликало почуття тривкої зненависті навіть у незворушного Енфілда.

Відтоді містер Аттерсон почав стежити за дверима на вуличці з крамницями. У ранкові години, ще до початку праці, серед денної метушні, вночі, під місяцем, запнутим міською Імлою, в будь-який час, за будь-якого освітлення правника можна було побачити на обраному ним для спостереження місці.

Нарешті його терпіння винагородилося. Це було ясного морозного вечора, вулиці були чисті, наче паркет бальної зали, полум'я ліхтарів, не розхитуване вітром, окреслювало рівні обриси світла і тіні. О десятій, коли крамниці позачинялися, вуличка поринула в тишу, гамір та шум Лондона до неї ледь долинав. Тож кожен найменший звук розносився дуже далеко, хатній гомін було ясно чути по обидва боки вулиці, а хода заздалегідь сповіщала про появу кожного перехожого. Містер Аттерсон устиг лише кілька хвилин простояти на своїх чатах, коли його увагу привернуло відлуння чиєїсь дивної, легкої ходи. Під час нічних вартувань правник призвичаївсь до враження, що його справляє звук кроків самотнього перехожого, який раптом зринає на тлі невиразного міського шуму. Але жодні кроки досі не змушували його вслухатися так уважно; з гострим і забобонним передчуттям успіху він далі відійшов у прохід на подвір'я.

Звук ходи наближався, й раптом став гучнішим, коли перехожий вийшов з-за рогу. Правник побачив, з ким йому доведеться мати справу. То був куций, дуже просто вбраний чоловічок; з першого ж погляду, навіть здалека, він викликав чимось вельми неприємне відчуття. Чоловічок той попростував до дверей і, підійшовши, видобув з кишені ключа – наче людина, що прийшла до себе додому.

Містер Аттерсон ступив уперед і торкнув його за плече.

– Містер Гайд, коли не помиляюся?

Містер Гайд відступив назад, з несподіванки йому перехопило подих. Та переляк його за мить минувся. Навіть не поглянувши на правника, він доволі спокійно відповів:

– Так, це я. Що вам потрібно?

– Я бачу, ви йдете в цей дім, – повів розмову правник, – Я давній приятель доктора Джекіла – містер Аттерсон, з Ґавнт-стрит, – напевно, ви чули про мене, тож, зустрівши вас так принагідне, міг би сподіватися, що ви запросите мене ввійти з вами.

– Доктора Джекіла немає вдома, – промовив Гайд, встромляючи ключа в замкову шпарину. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав: – Але звідки ви мене знаєте?

– А чи не зробили б ви, зі свого боку, однієї маленької послуги? – відповів Аттерсон запитанням на запитання.

– Охоче, – відказав той. – Якої ж саме?

– Ви дозволите мені побачити ваше обличчя?

Містер Гайд на хвильку завагався, а далі з викликом повернувся до правника. Декілька секунд вони вдивлялися один в одного.

– Тепер я впізнаю вас, – промовив Аттерсон. – Це може стати в пригоді.

– Так, – відказав Гайд. – Добре, що ми зустрілися, вам придасться моя адреса. – Й він назвав число будинку і вулицю в Сохо [3]3
  Сохо– район Лондона, що на той час мав сумнівну славу.


[Закрыть].

«Боже правий!» – подумав Аттерсон – «невже він теж згадав про заповіт?» Але стримав свої почуття й подякував за адресу.

– А тепер скажіть, звідки ви мене знаєте?

– З розповідей, – відказав правник.

– З чиїх розповідей?

– У нас є спільні друзі.

– Спільні друзі! – повторив містер Гайд, і голос його пролунав трохи хрипко. – Хто ж вони?

– Джекіл, наприклад, – промовив правник.

– Він ніколи не говорив вам про мене, – викрикнув Гайд, і обличчя його перекривилося від люті. – Не думав я, що ви здатні брехати.

– Годі, – відрубав Аттерсон, – це зовсім не підходяща мова.

Його співрозмовник вибухнув диким реготом, а наступної миті з незбагненною спритністю відімкнув двері й зник у будинку.

Кілька хвилин по тому правник стояв, наче втілення розгубленості. Тоді рушив вулицею, що два кроки спиняючись і безпорадно підносячи руку до чола. Питання, що він ставив під час прогулянки з Енфілдом, не дістали відповідей. Містер Гайд був блідий та куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не відзначався жодними видимими вадами; мав неприємну посмішку, в поведінці виявляв убивчу суміш переляку й зухвалості, говорив глухим, тихим надтріснутим голосом, – усі ці речі свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити тієї досі не знаної Аттерсонові відрази, ненависті й страху, що їх викликав у нього цей чоловік. «Тут має бути щось інше, – мовив правник сам до себе. – Тут є щось інше! І нехай Господь боронить мене, але є в цьому чоловічкові щось нелюдське! Щось від троглодита, тільки що саме? Чи занечищена душа пробивається так назовні, виявляючи своє мулке дно? Либонь, що так, бо ж, ми бідолашний старий Гаррі Джекіле, якщо колись я й бачив печать диявола на чиємусь обличчі – то саме на обличчі твого нового приятеля».

За рогом починалася площа, оточена давніми гарними спорудами, що здебільшого позбулися з часом свого високого призначення й були переобладнані під помешкання, які винаймали люди найрізноманітнішого фаху і стану: картографи, архітекти, юристи з непевною практикою, агенти сумнівних компаній. Та один з будинків, другий від рогу, все ще посідав цілком єдиний власник; при дверях, що навіть у темряві свідчили про достаток і добробут, містер Аттерсон спинився й постукав. Відчинив йому гарно вбраний служник.

– Доктор Джекіл удома, Пуле? – запитав правник.

– Зараз гляну, містере Аттерсоне, – промовив Пул, запрошуючи гостя до затишної великої зали з низькою стелею, умебльованої дорогими дубовими меблями, опалюваної, за сільською модою, яскравим відкритим каміном. – Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до вітальні?

– Спасибі, краще я побуду тут, – відказав правник, підійшовши до вогнища й зіпершись на високі ґратки. Ця зала, де він тепер лишився сам, була найулюбленішою примхою його друга-доктора, від Аттерсона вимагали навіть засвідчити, що це – найприємніший покій у Лондоні. Та сьогодні кров холонула йому в жилах, обличчя Гайда глибоко вкарбувалося в його пам'яті; він відчував (що траплялося з ним нечасто) нудьгу й відразу до життя; йому вбачалася загроза в мерехтінні відблисків полум'я на стінах і стелі. Хоч соромно було в цьому зізнатися, але він відчув полегкість, коли Пул повернувся й сповістив, що доктор Джекіл вийшов.

– Я бачив, як крізь задні двері ввійшов містер Гайд. Чи це так у вас заведено, Пуле, коли господаря немає вдома?

– Так, містере Аттерсоне. У містера Гайда є власний ключ.

– Здається, ваш господар надзвичайно довіряє цьому юнакові, Пуле, – задумливо мовив правник.

– Так, сер, нам усім наказано слухатися його.

– Але ж, здається, я ніколи тут його не зустрічав?

– Звісно, ні, сер. Він ніколи не обідає тут, – пояснив служник. – Взагалі він майже ніколи не навідується в цю частину дому; входить і виходить він через лабораторію.

– Що ж, дякую. Добраніч, Пуле.

– Добраніч, містере Аттерсоне.

Додому правник ішов з важким серцем. «Бідолаха Гаррі Джекіл! – думалося йому. – Я не помилявся: він справді опинився на слизькому. Замолоду мав буйну вдачу, було то дуже давно, але Божа відплата не знає терміну давності. Напевно, так воно і є: привид якогось давнього гріха, гризота через приховану від усіх провину, але спливли роки, пам'ять встигла про все забути, сумління вже все тобі вибачило, – та відплата знаходить тебе, приходить pede claudo [4]4
  Непомітно, скрадаючись (латин.).


[Закрыть]». І, наляканий такою думкою, правник замислився над власним минулим, ставши нишпорити в найдальших закутах своєї пам'яті. І хоча минуле його було ясним і бездоганним, і мало хто міг би спокійніше гортати сторінки свого життя, та все-таки він готовий був повалитися в порох від численних хибних вчинків, що їх колись припустився, а потім у побожному страху дякувати, що уник багатьох інших, до яких був вельми близький. А далі він повернувся до попередніх роздумів, і в ньому зблиснула іскра надії. «Якщо вивчити цього містера Гайда, – думав він, – то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що порівняно з ними найтяжчі Джекілові провини видаватимуться ясними, наче сонячне сяйво. Тому й не може так тривати далі. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця потвора скрадається до ліжка бідного Гаррі. Що то має бути за пробудження! А як це все небезпечно! Бо ж коли цей Гайд знає про існування заповіту, йому може заманутися одержати спадщину якнайшвидше. Так, я мушу підставити своє плече, щоб допомогти Гаррі, – якщо тільки він дасть мені це зробити. Якщо тільки він мені це дозволить», – і перед його зором знову чітко проступили незвичайні умови, передбачені заповітом.