Текст книги "Попіл снів"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

І все ж воно було і гармонійним твором, і саморухомим механізмом, і модною конструкцією. Всі ці коліщатка, трибки, маховики, насоси, важелі рухалися, оберталися, гойдалися, кивали, вклонялися, бризкали водою, з їхньої оголеної видимості зроджувалася таємнича невидимість, і в тій невидимості щось пульсувало, здригалося, судомилося, чмокало й чвакало, зітхало, стогнало і зойкало, а тоді лунав несподівано ледь чутний свист чи пискотшня, залягала моторошна пауза, все вмовкало, ніби провалювалося без надії на вороття, і ставало так страшно, неначе висотали тобі з легенів повітря, вирвали з грудей серце, висмоктали з жил кров, а мозок засипали червоним жаром, та саме тої миті знов починався рух, починалося пульсування і здригання життя в неживих механізмах, стогони й зітхання наповнювали простір, і зойки радості, життя поверталося, пробуджувалося, незнищиме навіть у цих мертвих його покидьках.

– Сядьте в крісло, Оксано, я можу сидіти в ньому годинами і думати поряд з цим модулем Тангі. Це швейцарський художник і філософ. Його виставка була в Москві, я насилу вблагала генерала Сосина, щоб він дозволив мені на один день вирватися туди, я познайомилася з метром Тангі, це було фантастично! Він сказав: «Всі мої речі – це попіл моїх снів». Попіл снів! Ви чуєте? Я замовила йому оцей модуль (шалені гроші, валюта, але генерал Сосин пішов на жертву), і незадовго до своєї смерті метр устиг прислати його мені (ну, звісно ж, через Москву!). Тепер я цим замінюю мужчин. Ось вам відповідь на ваше запитання про наївну студентку-дурочку і підступного Карабаса-Барабаса. Чи зґвалтував переполовинений генерал юну квітку з київських садів? Заспокойтеся, Оксано. Злочину не сталося. Кримінальної справи заводити не доведеться. Як майже всі генії (а він справжній геній організаторства!), генерал Сосин імпотент. Тому кинемо і його останки в попіл наших снів і послухаймо голос вічності великого філософа Жака Тангі! – Вона пустотливо впала на червону постіль, надпила з бокала.

– Ви мовчите, Оксано, і я розумію вас. Доволі безглузда картина: дві жінки в замкненому просторі, механічний модуль, іцо вперто нагадує про звуки й незнищимість життя, і безнадія, безнадія… Як у вас із сексом? Пригадую історію з медінституту. Після Сталіна, який з трибуни заявив, що «жить стало лучше, жить стало веселее»(здається, це після голоду 33 року!), всі наступні генсеки полюбляли спілкуватися з масами і так турботливо, так демократично допитувалися: «Ну, как живете, товарищи?» До нашого інститутського гуртожитку теж заблукав такий демократ, тільки рангом нижче, зайшов до дівчачої кімнати (шість студенток на 12 квадратових метрів!) і став нудити світом: «Ну, як живете, дівчата?» Дівчата йому відповіли: «Нерегулярно!» Скандалу не сталося тільки тому, що до керівникового мозку «не дійшло».

Несподівано вона перескочила на інше.

– Як ви до кіно, Оксано? Я в кінотеатрах, самі розумієте, не буваю. Але в мене чудова відеотека. Вам подобається Тарковський?

– Терпіти його не можу, – обізвалася з крісла Оксана, – в мене в житті все повинно бути твердо визначене, а в його фільмах… Та їх ніхто не дивиться!..

– А я обожнюю «Сталкер». Там ніби самі чоловіки, їхній світ, і я теж ніби стаю чоловіком, а тоді бачу – все жіноче, наш світ і наше життя теж! Ота залізна гайка з її непотрібністю і безпритульністю… І оті троє людей в абсурдному світі з головами як у генерала Сосина… Я дивилася «Сталкера» безліч разів, і тільки тепер мені відкрилося, що там було передвіщення, яке здійснилося після втечі Чуйка. Ті троє – сталкер, професор і письменник – блукають в залізній радіоактивній пустелі, сваряться, наскакують один на одного, мов брейгелівські сліпі, шукають виходу, порятунку, правди, істини і… Я тепер думаю: хто з нас сталкер, хто професор, хто письменник? Генерала Сосина немає. Зосталося двоє – Чуйко і я. Хто з нас хто? Оксано, ви не знаєте?

– Я не бачила «Сталкера», – сказала Оксана.

– У вас є годинник? Котра година?

– По-моєму, дванадцята.

– Що-о? Дванадцята дня? Вже половина першого дня 1992 року? А ми й досі… Ви дозволите, я подзвоню до нашого дорогого Івана Трохимовича? Алло! Мені треба вісімку плюс нуль сорок два і тут: двісті дев'яносто три, двадцять… Агов! Вітання від двох ув'язнених. Щось втішного, наш любий генерале? Чудово! Кажете, всі ваші структури задіяні? Державний механізм набирає обертів? Чудово! Ви дозволите потурбувати вас наприкінці робочого дня? Він у вас ніколи не кінчається! Так само й у нас з Оксаною. Ні, ні, я сама… До мене – це неможливо… Я не хочу вас обтяжувати. Бай-бай!

То хто ж є хто, люба моя Оксано?

11.

Чуйко тягнув Сидора, якого йому втулила Галка, і навіть засапався.

– Ти що, цеглу в ньому з санаторію переносиш? Хата й досі недобудована?

– Може б, ти заплатив за добудову?

– Ну, не будь тигрою! Ти ж знаєш: я все віддав Тамарі при розлученні, а тоді посилав матері… І цілий рік – без нічого… Казав тобі чи не казав?

– Казав, казав… А в сидорі – харчі. Ти коли сьогодні їв?

– Сьогодні? По-моєму, я й учора нічого не їв. Та ти плюнь!

– Сам і плюй! Потримай мою сумку, я відімкну. Замок тугий…

Вона жила з матір'ю й дідом. Мати вмерла, тоді вмер і дід, будинок, який вони споруджували, так і зостався недокінчений, для житла – тільки одна кімната з кухнею… Був у Галки чоловік, шофер з цукрозаводу, – прогнала за пиятику.

В кімнаті було холодно, як у Гренландії.

– З учорашнього дня не топилося, – сказала, роздягаючись, Галка. – Ти не скидай шинелі, ще простудишся. Я швиденько… Розпалю трісочки, а тоді підкладу дров – нагріється хутко…

– Що холод? – Чуйко ніяк не міг добрати властивого тону: чи йому далі бути «п'яним», чи справді плюнути на все, протверезіти, обняти Галку. – Мене доктор Аля – знаєш? – тримала як у холодильнику!

Він пожбурив подалі від себе кашкет, спустив з плечей просто на підлогу шинелю, підійшов до Галки, що навпочіпки присіла перед грубкою, поцілував її в коси.

– Відстань! – крутнула вона головою. – Іди до своєї доктора Алі!

– Тю, дурна! Та вона стара! Сорок вісім років. В матері мені годиться.

– Паспорт показувала?

– Навіщо паспорт? Так розповідала. Робити ж нічого. Я лежу весь у трубках і присосках. Вона прийде, сяде і говорить, говорить, говорить. А то приведе з собою одноокого генерала. Пірат такий і мракобіс. Не говорить, а пищить, а гад – яких пошукати! Той і собі говорить, говорить… А я сплю… Ти такий фільм «Сталкер» бачила?

– Одчепись!

– «Сталкер», питаю, бачила? Нам в Афганістані привозили. Засекречений чи заборонений, вже не згадаю, а туди везли. Ну, бойовий склад, сама знаєш… Який «Сталкер»? Яке кіно! Прилетів живий, знайшов що випити – ось тобі й усе кіно! А я подивився разів зо три. Ніхто не дивиться, а я прийду і кажу механікові: «Ану, сержанте, крутони ще раз отих апостолів!» Він і крутить. Там оті апостоли, що біля Ісуса Христа лежать в саду і сплять. Він ходить, а вони сплять. І Юда, той, що Христа продав, спить.

Він не відходив від Галки, гладив її коси, роздумливо, мовби сам до себе, казав:

– Апостоли, значить, сплять у цім саду, забув, як він зветься, ну, це ж давно було, дві тисячі років тому, а сьогодні у нас тут після Чорнобиля, чи що, троє чудиків з такими головами, як у того московського генерала, тиняються, тиняються, бродять, блукають і говорять, говорять… Ті сплять, а ті говорять… Ті…

Він раптом замовк, обняв Галку за плечі, підвів з підлоги, наблизив до її лиця знекровлене обличчя, прошепотів:

– Ти мене чуєш. Галко? Ті говорять, а ті сплять. І Юда спав, а тоді прокинувся і продав Христа… А я не прокидався, а… Казав же тобі? Ну, казав?

– Ну, що ти казав? – спробувала випручатися з його рук Галка. – Що ти там таке казав? П'яний ти весь, ото й казав!

– А про матір казав? Що матір свою вбив, казав? Спав і вбив. Як Юда. Гірше Юди, бо той прокинувся, а я не прокинувся…

Він притиснув Галку до себе і заплакав, і вона теж заплакала від переляку, співчуття, жалю.

– Ну, що з тобою, Васю? – розгублено шепотіла вона. – Що вони з тобою зробили? Не треба про себе такого, хіба ж можна таке? Гріх і вимовляти, а ти… То все неправда, Васю. Ти просто п'яний, і все… Ну, Васю!

– Який я там у чорта п'яний! – Він спробував пройтися по кімнаті, але було тісно, натикався то на стілець, то на ліжко, то на стіл. – Пили з цим Славою, пили, він розхвалював, яка знатна горіхівка, а воно хоч би тобі що…

– Та трепло той Слава! Дівчата вже його знають, так вони самогонку компотом з сухофруктів розбавили, а йому сказали: горіхівка. Він і радий!

– А в тебе нічого не знайдеться міцнішого? Щоб шалдабахнути мене по кумполу і забити памороки!

– Куди тобі міцніше? Тебе й так – хоч замість галстука зав'язуй!

– Мені треба шарахнути по кумполу, щоб не спати. Доктор Аля глушила мене уколами, – знаєш? – як жигонуть – півдня наче плаваєш, а голова як пустий гарбуз… Бачила мою голову?

– Та бачила. Обголили тебе – наче з дурдому.

– Де я був, там, Галко, страшніше за дурдом! Дай руку! Спробуй, які в мене дірки в голові!

– Ой лишенько! Що ж це таке? Васю! Хто це тобі?

– Доктор Аля, доктор время…

– Та що ж це за звірі такі? Навіщо?

– А для екології! Чула про екологію? Всі про неї долдонять! Кар'єру роблять. А мені доктор Аля дірки в черепі – для екології. Щоб вільна циркуляція, значить… Дай мені руку, Галко! Не відпускай мене від себе…

– Та я ж не відпускаю… Ось приготую щось… Тобі ж треба їсти, а то ти он який кволий…

– Ну, я нічого… Все на місці… Я, знаєш, тільки оклигаю після її укольчика – зразу зарядочку космонавтів! Ей, ти куди?

– В погріб. Капусти, помідорів… у мене ж усе своє… Тепер якби не город, то хоч здихай… Бо зарплата ж яка?

– Я з тобою!

– Та ти посидь. Чого тобі гнутися там… З отакою головою…

Він узяв Галку за руку, глянув їй в очі, сказав тихо:

– Галко, ти нічого не зрозуміла. Я ж сказав тобі: не відпускай мене й на секунду! Це вже хіба накачаєш самогонкою до безпам'яті, та й то ще не знаю… А так… Ось слухай… Сказав тобі про однорукого генерала з Москви? Сказав? Ну, то я його повісив!

Вона затулила йому рот долонькою, перелякано озирнулася: чи не почув хто-небудь!

– Що ти верзеш, Василю! Мовчи! Нащо ти на себе таке?

– А ти послухай, послухай… Їхав я сюди електричкою… З Києва… У вагоні порожньо. Четверо чудиків ріжуться в карти., цмулять самогонку, давали й мені – не схотів… Сів я на сусідню лаву, сиджу біля вікна, дивлюся… Ті четверо ляпали, ляпали картами, тоді один каже, ану, каже, підставляй, я тобі хлюпну! Другий підставляє йому стакана… Електричка його трясе, стакан, знаєш, так мов пливе до посудини, з якої в нього булькне… І тут я заснув… Заснув, і сниться мені… Ну, довгий сон снився, Галко, дуже довгий… І Афганістан, і як ми поїхали в гості до вертолітників, і як палили вогнище, підсмажували там барашка, і як полкаша нас пригощав, і як річка шуміла, гірська, знаєш, серед каміння, воно кругле, слизьке, облизане водою, і як з того берега став стрибати по камінню московський безокий і безрукий генерал, ми йому махаємо: вертайсь, котись ти від нас! – а він стриб та постриб, тоді я дістаю з кишені якусь синю поворозку з овечої шерсті й кажу йому: стрибай, стрибай, а в мене поворозочка є! Ну, він ближче – я йому ту поворозочку на шию, як намисто! Він регоче, ми регочемо… Ну, оце таке… А я вже знав після доктора Алі, що це значить! Страшно мені стало, бо ота поворозочка значила: я генерала повісив!

– У Москві? Ти ж казав: з Києва! Хіба ти в Москві був?

– Не перебивай! Ніде я не був, де казав, там і був. То генерал у Москві, а я тут. Електричка саме до Біличів підходила, як я його – чирик! Ну, страшно мені стало, я прокинувся. Весь мокрий, дрижу від холоду, не можу втямити, де я і що зі мною, дивлюся, а той ще з своїм стаканом і до посудини не пришвартувався! Електричка його трясе, все гойдається… Ну! Ти тепер зрозуміла. Галко? Скільки я спав? Секунду? Яка секунда! Тисячна частка! А приснилося – за цілий день! А ти хочеш мене кидати, поки полізеш у погріб, та поки назад, та…

– Що ж тепер робити?

– А нічого. Не кидай мене. Ти в погріб, і я з тобою, ти назад, і я назад, ти…

– І скільки ж воно буде таке?

– Я ще не знаю… Доктор Аля глушила мене… Казав тобі… То уколами, то щось підключали до мозку… Не пускала мені снів у голову… Ніби й сплю, а нічого не сниться… Це після того, як я маму… Після двох операцій… Мама прийшла до мене, така молода, гарна і вся ніби світиться, ніби в золоті й самоцвітах… Так і горить уся… Я кажу: ой мамо, як же ви світитеся, наче сонце і всі зірки на небі! А мені ж так холодно! Побудьте зі мною, мамо, зігрійте мене! І тут вдарило таким вогнем, як ото протуберанці на сонці. І вже не мама переді мною, а ніби якась решітка золота, царські врата в церкві, іконостас, і все ламається, трощиться, горить, палає… Я тоді прокинувся, як оце сьогодні в електричці, кричу: «Я вбив свою матір!» Доктор Аля тримає мене за руку, а я кричу, вона щось говорить, а я кричу… Ну, відтоді вона й стала мене глушити… Як вола обухом… Ось, каже, ще одну операцію, і ми видужаємо, з нами все буде гаразд, ми вернемося за підсніжниками… Чорти б її взяли з її підсніжниками і фіалками! Це в неї прізвище таке: Фіалка! Сама хвалилася…

Галка стояла біля нього, слухала, боялася поворухнутися. Він врешті помітив її переляк, заспокоїв:

– Ти не бійся. Галко. Я тобі все розкажу, ти побачиш… А тут… Оце поки я говорю, ти роби своє… Раз я говорю – значить, не сплю… Спати мені не можна, а говорити – це як у фільмі «Сталкер»…

Галка зітхнула, стала вештатися біля столу. Знов цей фільм, знов він за своє… Може, він і справді з дурдому – тоді не так страшно… З льотчиками тепер чого тільки не буває… Половина з них – наче бички халастані…

– Сідай уже, – покликала вона Чуйка, – давай вечеряти. Чи я оце думала, що побачу тебе ще коли! Ти кажеш: поглянь на мою голову… Подивись… Нащо мені дивитися, коли я й так тебе не забувала! Яка ж у тебе голова гарна, а який ти весь гарний, якби ти знав! Ну, давай вип'ємо, Васю, щоб усі були щасливі і ми з усіма!

– Давай, Галко!

– Поцілуй мене!

– Колись я був п'яний і без самогону. Від тебе самої п'яний. От би й тепер!

– А хто не дає?

– Я ж утік, Галко! За мною, мабуть, уже женуться, як за диким звіром! Вовка зустрів отут у вашому лісі… То я сам як той вовк. Казав тобі вже чи не казав? Від доктора Алі втік. Всі хлопці втекли, і я теж…

– Та чого ж за тобою гнатися? Що ж вони за звірі такі!

– Наука, Галко! Тільки не та наука, що помагає людині жити і робить її людиною, а та, що нищить її страшніше за всі бомби! Я тобі все розкажу, ти слухай…

Він пив і розповідав, і не було тому кінця…

– Ось дивись! – він тримався за неї, обіймав вільною від стакана лівою рукою, хоч і говорив, але не відпускав. – Дивись! Прізвище моє яке? Чуйко! Думаєш, це так? В народі просто так нічого не буває… У нас у селі куток цілий: Чуйки. Дід мій і зовсім на хутір відділився… Батько… Ну, я не про те… Це довга пісня… А коротше: ми Чуйки, бо все чуємо…

– Що ж ви чуєте, Васю? – погладила йому плече Галка.

– Все! Як трава росте і що в траві пищить.

«И снится на-ам не рокот космодро-ома…»

Він нахилив до Галки голову, ніби наставляючи на неї неіснуючі ріжки. Лагідний бичок-третячок чи отой, що проти ночі гріх і називати?

– Ось поглянь. Галко. Ти дивилася на мою голову?

– Та дивилася, дивилася, Васю! Казала ж тобі: ні в кого такої красивої голови не бачила.

– А згори дивилася?

– Чого ж мені згори зазирати? Я ж тобі не баба-яга з залізним дзьобом, щоб у тім'я клюнути!

– Ти не клюнула, – клюнув космос! А тоді доктор Аля клювала! Ти подивись, подивись. Галко. Скільки в мене маківок на голові? Бачиш?

– Та скільки ж їх може бути? Одна маківка і вихор на ній один… О Боже! Васю, що це в тебе? У тебе ж три маківки! Як же воно?

– Сказав же тобі: всі Чуйки такі. Оті три маківки – від народження… А розташовані помітила як? Доктор Аля все мені схемочки вимальовувала… Подивимось так, подивимось інак… Бачиш? Трикутничок, так? А проведи лінії між трьома точками. Яка довша, ту – пряму, а дві інші заокруглюй… Що вийде? Кепочка Ілліча, Бермудський трикутник чи літаюче блюдце? Ну! Чула про літаючі блюдця?

– По телевізору мало не щодня про них… Кажуть, уже двічі над Хрещатиком у Києві бачили…

– Ще й не таке побачать! Чорнобильська радіація скоро в кім'яхи збиватиметься і літатиме, як лапатий сніг, і дурне начальство по лобах – пиздик! пиздик! Зосталося ж іще у вас дурне начальство?

– Хоч греблю гати! І дурних, і підлих…

– А не поможе – блюдця прилетять, тарілки, миски, макітри! Кого по довбешці, а до кого ніби в гості, як оце до мене. Бачила ж: блюдце мені на голову сіло…

– Васю, не вигадуй!

– А ти слухай, слухай… Сіло воно ще при народженні і сиділо тихо, може б, так і просиділо, якби я не став льотчиком та якби… З Афганістану тоді мене відкликали (ну, незабаром і всі війська вивели) на нову техніку. Випробовувати, освоювати, ну… Ото й до вас тоді прислали – для зміцнення здоров'я перед тим… Поїхав я від тебе, почалися польоти, машини – звірі, рвуться прямо в космос, тридцять кілометрів уже не стеля, не межа, давай далі, може, й усі сорок, це вже хто з нас кого перестрибне… Сорок кілометрів – уявляєш? Це скільки тут? До Чорнобиля?

– До Чорнобиля, мабуть, трохи далі, а до Бородянки або й до Тетерева – саме так. Може, й до Фастова.

– А я ще п'яний тоді від тебе був, з голови мені не виходиш, рвуся в самий космос, в чорноту, до зірок, а ти ще вище, понад чорнотою, понад зірками…

– Васю!

– Ну, кожному світить своє сонце і своя зоря! Так ото й пішло, на розборах польотів тільки й чуєш: майор Чуйко, майор Чуйко… А тоді я забрався вже й… І там мене ушкварило! Може, в оці три точки… У всіх одна маківка, одна, значить, частка енергії, а мені втричі відміряно… Вдарило мене, нічого не пам'ятаю, як летів далі, як посадив машину… Оклигав ніби трохи в медчастині, все біле, всі білі, я теж увесь у білому, шу-шу-шу чую, а тоді – нічого… Доктор Аля сказала, що я тоді весь був не білий, а синій, як оцей мій мізинець на лівій руці. Бачила?

– О Боже! Що ж воно таке?

– Космос! Ввірвався в мене і почав буровити! Щастя, що відкрився в мені мовби клапан і все виходило… А так… Це вже доктор Аля знайшла… У нас в медчастині хто б це знайшов? І той одноокий генерал… Він для доктора Алі збирав усіх таких чудиків, як я… Тільки взнав, зразу прискочив, заграбастав мене ще синенького, як курячий пуп, в літак і до доктора Алі!.. А вже вона… В мене на правій ступні, на отій подушечці, що нижче пальців, таке, ніби кратер… Вороночка, і вся обшмалена: космос виходив, значить. А інакше – гаплик, прощай, Родіна!.. Ну, доктор Аля як почала ворожити над моїм кумполом, то воно заросло, як на собаці…

– Васю, хіба ж можна так про себе?

– Про себе можна… Я – то що? А от у голові в мене… Космос зарядив, а доктор Аля… Ти ж про відьом чула? Ну! Так усі відьми, зібрані докупи, це дитсадок і дитячі ясла! А доктор Аля…

– Чого ж ти її так звеш? Аля, Аля… Слухати противно.

– А як же я її зватиму? Доктор Фіалка? Це вона сама! Звіть мене доктор Аля. Ах, ах! І усмішечка, і голосочок, і… їй сорок вісім, мені двадцять вісім, а вона… я ж там лежав як? Цілий рік, вважай, один у боксі. Абсолютна ізоляція. Вся обслуга, лікарі, сестри, няньки-шманьки – все мовчить. Говорить тільки доктор Аля, ллється з неї, як вода. Та московський одноокий диявол коли прискакує. А я лежу сповитий, прикутий, недвижимий, лежу, як політичний труп… А вона мені… В оті дірки що вона понапихала? Які заряди? Який ще впустила космос? Я тепер, знаєш? Очі тільки заплющу і можу… Ну, що я можу? Пробував поїзд зупинити – став поїзд! Вовка в лісі стрів – швиргонув його вище сосен! Вову твого в санаторії бачила, як пришпандорив до його дружка Слави? Як патонівським швом приварив! А можу ж ще страшніше… Президентів убивати, королів, маршалів… Ну, і… До безокого я добрався, а доктор Аля… Кудись вона щезла, не знайду… Не бачу її і не знаю… Хто вона? І хто це мені в мій сон таке? Галко, не відпускай мене! Я знаю, в тебе добра душа. А в моїй голові… Там тепер усе перемішалося, добре й зле, не розбереш… І вони знають і гнатимуться за мною…

12.

Іван Трохимович вдавав перед доктором Алею надмірну стривоженість тільки для вигляду, з природної своєї делікатності. А так… Усе, що він почув, схоже було на дитячу казочку… який сон, які вбивства? Тут від мафій та від рекетирів дихнути не можеш, беруть за горло вже не тільки міліцію, а всю незалежну державу Україну, а вона з своїми малахольними пацієнтами! Панікує дамочка… Ну, розбіглися, ну, дамо сигнал, переловимо, зберемо докупи… Експериментуй собі… Фінансуваннячко в неї – дай Боже! Хто це їй? Горбачов? Чи ще Брежнєв? А перепустка «Везде!», підписана Андроповим, – це ж не генсек Андропов, генсеки таких перепусток не підписували, отже? КДБ? Дамочка засекречена? Ну, це не дивина! Скільки в нас того добра тепер виявляють і народні депутати, і «зелений світ», і червоні слідопити… Тільки під воєнними аеродромами та полігонами – мільйон гектарів чорнозему! Більше семисот військових заводів і конструкторських бюро, закритих інститутів, лабораторій… Ціла держава! Доктор Аля з десятком своїх шизиків – крапля в морі…

Генерал віддав необхідні розпорядження, взявся за інші справи. Йому випало новорічне чергування по міністерству, так що однаково не підеш додому, треба стирчати в кабінеті. Якось випадало так, що на його чергування припав і Чорнобиль, і конфлікт ОМОНУ з афганцями, і сутички міліції з мітингуючими, і ота ніч, коли в Кремлі об'явилося ГКЧП і коли союзний міністр Пуго прислав шифровку…

Люди в сорочках народжуються, а Іван Трохимович, мабуть, в міліцейському мундирі, та не в простому, а стопудовому, як бронежилет.

Коли йому раз і вдруге подзвонила доктор Аля, він віджартувався, і все ніби минулося, але вона подзвонила і втретє, розмовляла з ним крізь зуби, вже й не «дама, приятная во всех отношениях», не академік і не генерал, а якась київська міщанка: що робить уся ваша міліція, куди вона дивиться і куди дивитеся ви, генерале?.. Знайди їй цього льотчика і піднеси на блюдечку! А коли спитав, як їй дзвонити, – короткі гудки. Винокурові генерал не дзвонив: соромно було визнавати свою поразку перед безпекою. Ті завжди кепкували з міліції: що там мільтошки можуть знати? Тільки КДБ знає все!

Він викликав свого помічника майора Скирду і дав завдання зібрати всі відомості про Центр по боротьбі з епізоотіями, де директором академік Фіалка Алевтина Дмитрівна, а тоді з'єднати його, генерала, з цією вченою дамою.

Маслакуватий Скирда пригорблено відкозиряв і щез у приймальні. Пішов по сліду. Іван Трохимович вдоволено усміхнувся: Скирду знайшов колись він сам, із старшин той біля генерала виріс до майора, але й було за що: помічник бачив на сім сажнів під землею, а нюх у нього був не від Києва до Лубен, як співається в пісні, а від Києва до Владивостока і навіть далі.

Однак цього разу Скирда потрапив у цугцваг, тобто ні тпру ні ну! За годину він став перед генералом з ошалілими очима і прохрипів:

– Іване Трохимовичу, такого Центру в Києві в наявності нема!

– Ага, нема? А ти розкажи мені, розкажи, як нема, чому нема і куди той Центр подівся?

– Значить, так. Довідкова служба не знає нічого – це ясно. Наші хлопці, які знають усе, ніколи не чули. Кабінет міністрів… Там, ви ж знаєте, ніяк не вкомплектуються, ніхто й говорити не хоче… Пішов я по науці. Ветеринари, мікроби, сказ, чумка… Вивели мене на доктора наук зі сказу лисиць. Знайшов його аж на дачі… Ну, він веселий такий, а як я став йому набридати, пригрозив розбити на моїй голові бокал із шампанським!

– Бокал, може, й розбив би, та без шампанського, – посміявся Іван Трохимович. – Де тепер візьмеш шампанського? Студенти все повипивали… А з завтрашнього дня ціна буде така, ш,о й міністри не зможуть пити. І що ж цей доктор?

– По-перше, такого Центру не було й нема в Києві. По-друге, таку назву могла вигадати тільки міліція, ну, він там ще проїхався по нас, повторювати не буду. По-третє, ніяких академіків з квіткової клумби на Україні не було, немає і не буде… Ну, й ще дещо додав…

– Та про додатки я здогадуюсь. Пройшов од постового міліціонера до генерала, то додатків наслухався, і вставних слів та речень, і… Ну, а телефон ти розкопав?

– Чий телефон, Іване Трохимовичу?

– Академіка Фіалки телефон, чи телетайп, чи телефакс, чи який там чорт рогатий стоїть у її апаратній, з якої я особисто сьогодні вночі…

– Іване Трохимовичу, – майор Скирда зовсім розгубився, – так нема ж цієї Фіалки! Не існує!

– Гаразд, іди, Скирдо, – зітхнув генерал і став набирати номер Винокура.

Того на місці не виявилося, і генерал аж зрадів. Менше сорому. А собі дав слово, що не дозволить більше доктору Алі поводитися з ним як із хлопчиськом.

Прізвище в Івана Трохимовича було не зовсім генеральське: Кущ. Могло бути й гірше: Хрущ або Муха. Такий уже гумор в українців: що побачить око, те й чіпляють до чоловіка. А хіба в інших народів не так? Скажімо, в американців слово «буш» теж означає «кущ». Але став чоловік із таким прізвищем президентом Америки – і вже ніхто й не звертає уваги на первісне значення цього слова.

Крім прізвища, генерал Кущ відзначався й ще двома суто українськими прикметами: був хитрий і не любив байдужих людей. Останню рису характеру часто трактують як намагання будь-що вислужитися, випхатися перед очі в начальства, перестрибнути самого себе. Звідси всілякі анекдоти про українців: мовляв, у царській армії всі фельдфебелі, а в радянській усі старшини були тільки українці, в самих українців на двох припадає по три начальники або командири. А чого вартий наш славнозвісний Мартин Боруля, для якого найвищим щастям стало те, що його сина в якійсь там губернській канцелярії з «бомаг входящих» уже перевели на «ісходящії»!

Все це те, що лежить на поверхні, а глибинна суть від більшості людей захована, природні лінощі розуму не дають їм змоги побачити за службістською запопадливістю звичайну людську сумлінність, вірність обов'язку, велику совісність. А може, й кожен з українців, мовби соромлячись своїх душевних поривань, так приховує їх, так маскує й переінакшує, що в ньому мимоволі народжується те, що всі звуть хитрощами і чим одні українці послуговуються досить уміло й тонко, інші ж – незграбно аж до безглуздя, звідки знову ж таки ціла серія анекдотів про того дядька, що сам себе перехитрив, узяти хоча б історію про те, як два куми (багатий і бідний) коров'ячий кізяк з'їли.

Іван Трохимович, сам до себе усміхнувшись, подумав, що теж перехитрив себе самого. Дав завдання майору Скирді розшукувати якийсь міфічний Центр епізоотій, гаразд відаючи, що за цією назвою приховується зовсім інше. Дав доручення по лінії ветеринарії, а треба було – медицини. Він вирвав із службового блокнота аркушик, написав великими літерами:

«Майору Скирді:

1. Інститут Ромоданова.

2. Керівництво Київради.

3. Василь Дмитрович».

Подзвонив помічникові, за хвилину той уже козиряв.

– Ти пробач мені, – сказав генерал, – трохи я тебе заплутав. Візьми ось оце, поглянь.

Скирда поштиво наблизився, глянув на аркушик.

– Пробачте й мені, Іване Трохимовичу, але я вже й сам, – так само поштиво, як підходив, промовив він.

Генерал розреготався. Майор виявився ще хитрішим за генерала. Здогадувався коли й не про все, то про щось, але помовчував. Виконував наказ за всієї його безглуздості, а сам здійснював своє власне розслідування.

– Як же ти здогадався? – спитав генерал.

– А як? Раз ми шукаємо якогось майора – значить, тут не ветеринарія, а медицина. Далі. Раз у того майора щось із мозком – значить, тут що? Черепно-мозкова травма. Це ми з вами ой як же добре знаємо. Яких травм найчастіше завдає трудящим міліція? Черепно-мозкових. А трудящі – міліції? Черепно-мозкових. До кого найчастіше звертаємося? До Ромоданова, до Інституту нейрохірургії. От я й звернувся. В мене там знайомий доктор наук.

– І що?

– Пустий номер. Не знають, не чули, і взагалі навряд чи й є. Мені так і сказали: або самозванка, або авантюристка.

– Ну-ну! Багато вони знають! А міськрада? Вони ж господарі міста.

– Іване Трохимовичу, які господарі! Колись тут було як? Московське керівництво, республіканське керівництво, а місцевому – що зостанеться. А зостаються, ви ж знаєте, сльози. Тепер Москви вроді й нема, а вроді вона й досі стирчить повсюди. Керівництво незалежної держави України ще тільки будує незалежну державу, керувати йому нічим., то чим воно керує? Києвом. Ну, а київські керівники й керівнички що вони роблять? Відсиджуються в кущах! І як тоді, так і тепер. Яка між ними різниця? Вчорашні ніби й усе знали, та нічого не робили, теперішні не знають нічого, але теж не роблять нічого.

– Значить, нічого й у цих? Пустий номер?

– Пустий.

– А Василя Дмитровича знайшов?

Василь Дмитрович по лінії ЦК партії відав оборонними питаннями. Тепер ні ЦК, ні партії, ні посади Василя Дмитровича, але сам же він десь є і не такий засекречений, як колись.

– З Василем Дмитровичем мав дуже приємну розмову. Передавав вам вітання. Жартував. Дуже дотепний чоловік. Просто-таки розвеселив мене. Ніколи я не думав, що такий веселий чоловік міг займатися такими похмурими справами…

– Щось ти сьогодні надто балакучий, – урвав його розбалакування генерал, – соромишся сказати, що й тут?..

– Пустий номер, – зітхнув Скирда. – Каже: по нашій лінії – нічого такого і ніколи… Це, каже, мабуть, Москва. По її лінії. А тут, каже, ми – пас. Пульку розігрують без нас.

– Тієї Москви, що була, тепер же нема! Москва тепер столиця Росії, та й усе.

– Значить, столиця Росії, – хитро подивився на свого начальника майор.

– Ти що ж думаєш, Росія може мати на Україні якісь свої засекречені об'єкти?

– А Переяславська рада, Іване Трохимовичу! Коли вона була? Триста тридцять вісім років тому. Ось тоді Росія як прискочила на Україну, так тут і сидить.

– Ну, вже ж сьогодні не сидить. Маємо свій прапор, свого Президента, гімн «Ще не вмерла Україна».

– А прозорі кордони – це вам що? Мені розказували, в Америці тепер так будують хмарочоси, що на всі сто поверхів суцільне скло, та тільки таке хитре, що тебе з хмарочоса видно, а тобі в хмарочосі ні хрена не видно. Ото й наші прозорі кордони такі.

– І що ж ти порадиш? – усміхнувся генерал, якому від майорових хитрих балачок трохи відлягло з душі.

– Шукатиму далі. «Кто ищет, тот всегда найдет…»

– Ти там попередь оперативників, хай зв'яжуться з областями, щоб ті не наламали дров. Ми ж дали, що розшукується майор авіації, то вони можуть переловити всіх авіаторів на Україні!

– Всіх не всіх, а сотню або дві затримають, – згодився Скирда, – це вже точно. З військовими завжди лихо. Форма, погони…