Текст книги "Попіл снів"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

20.

Наради для поради. Рада була вже в запорізьких козаків і в древньому Києві за князів та на вічах народних. Комуністи звели всі наради до накачок і стукання по голові. Іваненко не виконав – стук його по голові! Петренко недовиконав – стук і його! Сидоренко ще тільки збирається виконувати? Стук, стук, стук! У незалежній Українській державі все повинно бути інакше. —

Генерал Кущ запросив до себе прокурора Повха, майора Винокура і представника військової прокуратури Шумила справді для наради і поради, і питання, яке поставив перед усіма й перед самим собою, звучало так: «Що будемо робити?»

Власне, для перших трьох це питання стосувалося вже й не майора Чуйка, якого конче треба було затримати, ізолювати, знейтралізувати, знешкодити, а Оксани, яка мимоволі стала заложницею в руках доктора Алі. Про майора Чуйка було забуто. Але Шумило з військової прокуратури повернув їх до початків цієї справи, показавши, яких небажаних розмірів вона набуває.

На Україні, як залишок від учорашньої комуністичної імперії, дислокувалося майже мільйонне військо, яке сьогодні вже не було вчорашньою тупою монолітною масою, а розокремлювалося, розчленовувалося, керуючись політичними й національними симпатіями, внаслідок чого значна частина солдатів, офіцерів і генералів приймала присягу на вірність Україні, інші хотіли повернутися до своїх національних держав і присягати їм, ще інші самі не знали, чого вони хочуть, вони ще сподівалися на збереження отого вчорашнього моноліту з маршалами й адміралами, з Москвою, Кремлем і Горбачовим. Тому звичайне розпорядження про затримання майора авіації викликало ефект люльки бравого солдата Швейка, яку він припалив, стоячи на посту коло порохового складу. Ті, що не хочуть приймати присяги, ловлять усіх майорів, підполковників і полковників, які присягу прийняли, а ті, хто прийняв присягу, платять своїм супротивникам тою самою монетою. Процес загрожує набути лавинного характеру. Справжнього майора Чуйка ніде ніхто не бачив, але всі твердять, що саме вони його затримали, і грозяться прислати до Києва. Завтра ми можемо мати тут цілі сотні так званих майорів Чуйків, а що буде позавтра?

– Це вже ваш клопіт, як навести порядок у військах, – буркнув прокурор Повх, – а от хто мені скаже, де моя співробітниця Оксана Винокур, хотів би я знати!

Де Оксана, добре знали і генерал Кущ, і майор Винокур, але, як її звідти видобути, не знав ніхто.

Щоправда, прокурор Повх і тут захотів бути оригінальним.

– Я дам санкцію на арешт цієї проклятої доктора Алі! – заявив він. – Вона викрала мою співробітницю і фактично вимагає за неї викупу цим майором-льотчиком. Це рекетирство!

– Цікаво, кому ви дасте санкцію?– спитав Винокур.

– Як кому? Своїм службовим особам!

– І як вони її здійснюватимуть?

– Пошлемо наряд міліції і…

– Куди? Ви чули, що доктор Аля недоступна не тільки для вашого наряду міліції, але й для всіх сил земних і небесних, для радіації, нейтронного й космічного випромінювання?

– Послати ОМОН, зрештою, оту вашу хвалену «Альфу»! У вас же, сподіваюся, є своя українська «Альфа»? Хай розтрощать те прокляте гніздо і видобудуть звідти вашу Алю, чи як там її!

– Не так усе просто, прокуроре, – зауважив генерал Кущ. – Про злочинність намірів доктора Алі ми можемо тільки здогадуватися, а здогади – це ще не підстава для будь-яких рішучих, надто репресивних дій. Далі. Ми й досі не змогли встановити, кому належав загадковий Центр доктора Алі й кому належить він сьогодні. Єдине, що ми знаємо: до України він має відношення тільки географічне, точніше, територіальне. Навіть звичайний телефонний зв'язок іде через Москву.

– Цікаво, що сказали б у Москві, довідавшись про існування в районі Арбату таємного центру, який належить Україні і до якого можна подзвонити тільки через Київ? – сказав Винокур.

– Імперія розпалася, а її метастази зосталися, – зітхнув генерал Кущ, – і ось нам подарунок на Новий рік!

– Я б за цю вашу Алю-Малю і мізинцем лівої ноги не поворухнув, аби не моя найцінніша співробітниця! Та ще цей майор з його головою! Гіперболоїд інженера Гаріна! Кого ж нам ловити? Майора авіації чи доктора Алю? – сказав прокурор Повх.

– Ловити треба втрачений час, втрачені можливості і втрачені надії, – зітхнув генерал Кущ і сумовито поглянув на учасників наради.

Тільки в майора Винокура голова ще не була побита сивизною, а в обох прокурорів, у генерала і в майора Скирди, який, поштиво горблячись, нотував усі цінні думки присутніх, голови біліли від піни і шумовиння невблаганного і невдячного часу, існування якого доктор Аля взагалі заперечувала, великий Ейнштейн висунув гіпотезу про його трагічну й неминучу викривленість, а академік Сахаров – про поворот стріли часу. Куди?

21.

Чуйкові треба було вправитися до обідньої перерви. Бо Галка прибіжить із санаторію, щоб погодувати свого немічного постояльця і підтопити грубку, і, коли не застане Чуйка… Ну, він зробить усе, щоб встигнути.

Вчора міг сказати їй, що вже все минуло, він здоровий, акумулятори зняті з підзарядки, готовий до виконання і хоч одразу зайняти готовність один. Але передбачливо змовчав.

Удосвіта, коли Галка збиралася на роботу, теж удав, що спить. Але, щойно вона вибігла, щоб устигнути на автобус, він теж зіскочив з ліжка, зробив фіззарядочку, перевіряючи слухняність м'язів і сув'язів, тоді, як був у білизні, пішов до холодної комірчини, щоб забрати свій одяг. Йому пощастило: крім його обмундирування і Галчиних речей, Чуйко знайшов у комірчині ще й чимало чоловічої вдягачки. Чи то від Галчиного діда, чи від її чоловіка-шофера, бо все було досить капітально засмальцоване.

Він знайшов підходящу куртку, оббейкані штанці, сорочку, стару шапку. Була і взувачка, але розміри не підходили, довелося взувати свої офіцерські ботинки. Не біда! В комірчині він знайшов і господарську сумку. Таке собі чортзна-що з синтетики. Якраз для задуманої операції.

Грошей, звісно ж, ні копса, але навіщо йому гроші? Не знав, як замкнути будинок, та, подумавши, махнув рукою: а що тут замикати? Його офіцерський кашкет та сині діагоналеві штани з голубим кантом?

Електрички йшли на Київ напхані напхом, як у Японії. Хоч став, як у Японії, на кожній платформі хлоп'ят, щоб утрамбовували людей у вагонах. Хлоп'ят Чуйко побачив і на ірпінській платформі, але не для утрамбовування вагонів, а для насильства й наруги над беззахисними бабусями й дівчатками-школярками, яких ці представники сильної статі нахабно відштовхували від вагонних дверей, пхаючись туди самі.

Чуйко вирішив випробувати свою силу, приплющив на мить очі, увійшов у нахабний дух отих курточників і кросівочників і постукав ними об платформу. Платформа була з товстого бетону, тому постукування вийшло глухе, без звуку, але доволі ефективне: хлоп'яги, мов вражені стовбняком, заціпеніли біля дверей, а дві бабусі, кілька школярок і Чуйко вільно пройшли до дверей.

У Святошині Чуйко пересів на метро, у вагоні опинився поряд із солідним чоловіком у дорогій шапці і в барвистому імпортному кашне і мав необережність спитати його, де в Києві банк.

– Банк? – підозріло глянувши на свого засмальцьованого сусіда (шофер? тракторист? сантехнік?), перепитав чоловік у дорогій шапці. – На Банковій вулиці.

– А Банкова вулиця де?

– Там, де банк.

Розмова – пальчики обсмокчеш! Майже армійський гумор. Хоч Чуйкові сьогодні було не до гумору. Він вторгався в чужий простір, не знаючи наслідків, не дбаючи про наслідки, намагаючись не думати про наслідки. Він вторгався в невідомий простір, як в той, тепер уже мало не доісторичний, рік пілот Су-одинадцятого, піднявшись у повітря з аеродрому Раменського, вторгався в простір, де вже був учбовий літак з Юрієм Гагаріним і полковником Серьогіним, і ті, щоб уникнути зіткнення з Су-одинадцятим, різко кинулися вниз, зірвалися в штопор і не змогли вийти з штопору – врізалися в землю. Він вторгався в чужий простір, як у далекому тепер вісімдесят третьому військовий льотчик Осипович пішов напереріз корейському лайнеру з 269 пасажирами на борту і, як на учбових стрільбах, збив його одною ракетою, пам'ятаючи тільки те, що лайнер вторгнувся в наш повітряний простір, і зовсім випустивши з виду, що він, Осипович, вторгається в життя і смерть 269 чоловік на борту і ще тисяч їхніх рідних, близьких і знайомих.

Може, це доля всіх льотчиків?

На станції «Хрещатик» Чуйко спитав у чергової по перону, як йому добратися до банку. Та махнула рукою:

– Ескалатор на вулицю Жовтневої революції.

Що ж, Жовтнева революція, як, здається, і всі інші революції в історії, завжди починалися з грабувань і експропріацій. Сам Ленін нальотчиком не був, зате плодами їхньої діяльності не гребував. Зате товариш Сталін був усім. «Кто был ничем, тот станет всем…»

Банк Чуйкові сподобався. Дореволюційна будівля. Багатство. Казка. Двері під кам'яними колонами, як у храм. Перед дверима походжає страж порядку: чорний кожух, чорні валянки, чорна шапка, біла кобура на білому поясі, радіостанція «вокі-токі» – все чин чином!

– Ану ж, козирни робочому класу! – безмовно звелів йому Чуйко.

На подив людей, що входили й виходили з банку, міліціонер застиг у стійці «струнко» й козирнув засмальцьованому роботязі з господарською сумкою в руці.

В самому банку було строгіше. Коло дверей було вже два міліціонери, у залі серед відвідувачів майоріло ще кілька сіро-синіх постатей, тому Чуйко, щоб не випробовувати судьбу й не дражнити гусей, примкнув повіки і постукав міліціонерами по банківській підлозі, вистеленій візерунчастими керамічними плитками. Він постукав ними, як пішаками об шахову дошку, і вийшло цілком пристойно і доволі переконливо.

«Сигналізація!» – згадав Чуйко і вивів з ладу всю сигналізацію і всі види зв'язку. До віконечок, за якими сиділи касири, що видають гроші (купони, а не гроші, купони, купони! – нагадав собі Чуйко), тягнулися вервечки черг, Чуйко обійшов усі віконечка і всі черги, вибрав касира чоловіка, безперешкодно підійшов упритул до дерев'яного бар'єра, подав касирові свою сумку.

– Накладіть сюди купонів. Грошей не треба.

Коли касир зробив непомітний, як йому здавалося, порух, щоб натиснути кнопку сигналізації, Чуйко заспокоїв його:

– Не треба. Сигналізація не діє. Взагалі не діє ніщо. І ніхто. Погляньте.

Касир глянув: справді завмерло все. Німа сцена, як у «Ревізорі» Гоголя. Касир був запеклий театрал. Пам'ятав ще Бучму, Шумського, знайомий був з Наталею Ужвій. Які люди! Боже, які люди! Тепер таких немає і вже ніколи не буде. Зате, бач, є грабіжники, яких ніколи ще не було і чи й будуть ще. Тут, мабуть, не один оцей тракторист, а ціла мафія!

– На повну сумку в мене, мабуть, не вистачить, – сказав касир.

– А мені й не треба повної сумки. Покладіть трохи – і досить. І більше дрібних, будь ласка.

Грабіжник таких здібностей і такі мізерні запити, та ще й «будь ласка» на додачу? Касир уже й сам не знав, де він: на своїй роботі, в банку, чи в театрі. А що наше життя? Театр!

Чуйко безперешкодно вийшов з банку, в кіоску на розі Банкової і вулиці Жовтневої революції купив кілька газет, акуратно прикрив пачки купонів (гарні барви – бірюза, фіалка, гранат, постать стрункої дівчини з розлітайкою за спиною, як на пам'ятнику Шевченку в Москві, і Київська Софія з її задумливими банями серед типово асигнаційних бароккових візерунків, щедро накручених не дуже вправним художником), попрямував до метро.

Буркнувши, як і перед тим у Святошині, «постійний», через турнікет біля чергової пройшов на перон, доїхав до Святошина, квитка на електричку, звісно ж, не став брати (якийсь чудик розмінює дорогоцінні купони на копійчаний квиток!), до Ірпеня добрався навіть швидше, ніж планував, і тепер спокійно міг ждати Галку.

І тільки коли готувався для маскування залягати в постіль, побачив засунуту під подушку записку, якої не помітив вранці.

«Васю! – писала Галка. – Пробач, не буду на обід, бо сьогодні заїзд нового контингенту. В термосі бульйон, в каструльці котлети й каша. Поїж і поспи. Цілую. Твоя Г.».

Він усміхнувся «твоїй Г.». В установі доктора Алі всіх піддослідних братців-кроликів, його так само, теж звали «контингентом».

Увечері він зустрів Галку при повному параді: в мундирі, поголений, начищений і надраєний. Виструнчившись, жартівливо відрапортував:

– Готовий до виконання нових відповідальних завдань!

Галка від радості заплакала, і він насилу вспокоїв її.

У вечірніх телевізійних вістях про пограбування Національного банку України не було й півслова. Те саме на ранок, і протягом наступного дня, і знов увечері. Мовчали мов їм позаціплювало, і Чуйко зрозумів: його теорія справджується. Тепер можна відкриватися перед Галкою.

Після вечері він почав здалеку:

– В тебе на автобус який квиток?

– Постійний.

– Можеш показати?

– Та нащо воно тобі? Може, хочеш завтра в санаторій приїхати? Візьми грошей, купиш собі хоч і десять квитків.

– Постривай. Тут не про це. На електричку в тебе не завалявся часом квиточок?

– На електричку? Мабуть, десь у пальті, може, й є. До діда в Тетерів їздила, трави тобі привозила.

– Покажи.

Вона пішла до комірчини, принесла йому паперовий прямокутничок. Чуйко глянув: порядок у танкових військах, в авіації також.

– Бачиш? – показуючи на обидва квитки, спитав він Галку.

– Та що тут бачити? Квитки як квитки.

– Ну гаразд. Якісь гроші в тебе знайдуться? Троячка, п'ятірка, півсотня, що там є.

– Півсотня? Де вона в мене візьметься!

– Ну, звичайний руб. «Подделка преследуется законом».

– Руб є. І троячка.

– Ну, от. І на грошах, і на цих квиточках, на квитку до кінотеатру, на лотерейному білеті, на всіх грошових документах, одне слово, що ми обов'язково маємо? Скрізь стоїть номер. Бачиш?

– Бачу.

– А на грошах, як і на облігаціях та лотерейних квитках, ще й серія. Згадай, як перевіряємо таблиці виграшу: номер сходиться, а серія ні. Або навпаки.

– Та воно ніколи не сходиться!

– А тепер візьми отой купон, що дала мені позавчора. Знайди на ньому номер.

Галка перевертала купон і так і сяк, але ніякого номера не було. Написано: три карбованці. Національний банк України, – гарні малюнки, колір приємний, але номера ніякого.

– Може, це тільки на трьох карбованцях? – висловила вона припущення.

– На трьох карбованцях? Ось тобі десять, двадцять п'ять, сто карбованців. Є тут якісь номери?

– Васю! – перелякано розширила вона очі. – Звідки в тебе стільки купонів?

– Звідки – це потім. Я тебе питаю; є номери?

– Та нема, нема! А купони? Де ти їх набрав? Я ще на сто рублів і не бачила.

– Начфін нашої дивізії приїздив. Видав мені платню. За вредність, за висотність, за нову техніку і за, – він зареготав, – і за доктора Алю з її московським генералом!

Але Галці було не до жартів. Де взяв, звідки такі купони, як же це так?

– Сядь біля мене і заспокойся, – звелів їй Чуйко. – І послухай, що я казатиму. Є закон, який діє в усьому світі: грошові документи – від копійки до мільйонів і мільярдів – обов'язково мають на собі номери, а іноді ще й серії. На трамвайному квитку – і то є номер. А на українських купонах – нічого. А це ж гроші. Хай тимчасові, але гроші, на які сьогодні можна закупити все, що є в магазинах, а то й набагато більше. Купони без номерів, отже, їх можна випускати скільки завгодно, можна красти ящиками, контейнерами, вагонами, можна роздаровувати всім родичам і друзям, можна гребти лопатою до себе й від себе – обліку ніякого. Було й нема, і нічого нікому не доведеш. Тоді що ж? Тих, хто таке зробив, треба негайно виганяти з роботи, знімати з найвищих постів і судити просто на площах, на морозі, привселюдно. Розумієш?

Вона мовчки кивнула головою.

– Тому питати мене, де я взяв кілька цих папірців, – смішно. Яка різниця? Поки я тобі показував три папірці, якийсь відповідальний товариш (тепер вони всі стали панами!) міг украсти мільйон, десять, сто мільйонів, підігнати до банку КамАЗ із причепом і завантажити його купонами – ніхто не спохопиться, бо полічити ці безномерні папірці незмога. А про справжні гроші як кажуть? Гроші лічбу люблять. Тут же, виходить, як у Греції чи в Римі: гроші не пахнуть. Ну, Галко? Ти вловлюєш?

– Що ж тут вловлювати, Васю, що вловлювати? – збентежено прошепотіла вона.

– Піди в комірчину і знайди там сумку. Така сіренька, їшачої масті.

– Це ще мамина.

– Ну, от. Принеси її сюди.

Вона пішла, принесла, поставила біля його ніг. Ще нічого не знала, але руки їй дрижали, дрижала всім тілом.

– Зніми оті газетки, – звелів Чуйко.

Вона підняла тільки краєчок газети «Правда» і зойкнула:

– О Боже! Що це? Це ж ти…

– Вкрав? Та ні. Заспокойся. Я ж тобі все розтовмачив. Украсти купони не можна, бо вони ж не піддаються обліку, раз без номерів. їх можна просто брати – от я й узяв…

– Я віднесу це, – безтямно белькотіла Галка, – оце зараз і віднесу… в міліцію… Не знаю, куди, а віднесу… Тут же он скільки! О Боже, Васю, що ж ти наробив?

Він підвівся, обняв її за плечі, пригорнув, став обціловувати їй голову, лице. Ще вчора так обціловувала його Галка, щоб зцілити, тепер він повинен зцілити її, але не тіло, не плоть, а її дух, над яким тяжіли тисячопудові моральні заборони.

– Не плач. Галко, – втішав жінку Чуйко, – я ж не задля користі. Не знаю навіть, скільки тут: тисяча, сто, півмільйона? Я просто хотів їм показати, що вони роблять. Ти ж помітила: ні по радіо, ні по телевізору – ні слова про це. В газетах теж, мабуть, нічого. Ти ж не чула нічого в автобусі, в санаторії? Ну, от бачиш. І не скажуть, все приховають, сподіваючись, що народ дурний і не збагне, в яку аферу його втягнули. А народ не такий дурний. Що ж, ти думаєш, оце тільки я помітив, що купони без номерів? Та тисячі цілі, і вже багато хто зробив висновки. Ну, Галко, заспокойся!

– Я… я спалю їх! – прошепотіла Галка.

– Спалиш? Ну, як хочеш. З сумкою?

– І з сумкою!

– Я допоможу. Ну, пару пачок про запас залишу, – положено ж мені за висотність і за доктора Алю? – а решту пали! Хай воно все йде димом!

22.

У відомстві Валерія Винокура після здобуття Україною незалежності сталися великі зміни, але одне лишилося беззмінним: як у всіх колишніх детективах, тут могли спати на посту лише підлеглі, генерали ж не спали ніколи і першими помічали ту нитку, потягнувши за яку можна розмотати весь клубок.

Винокурів генерал теж не спав і, хоч, здавалося, вже й забув про справу, доручену майорові, знов, як і тоді, після Нового року, коли прислав сталінського смершівця, вирішив підкинути свіженької інформації.

Він подзвонив по внутрішньому телефону, поцікавився Винокуровим самопочуттям і тим, як іде служба, а тоді несподівано спитав:

– А як там так звана доктор Аля?

– Не можемо добратися до неї, – розгублено відповів Винокур. – Я вже думав: може, попросити електронщиків з наших технічних служб…

– Боюся, що й електронщики не поможуть. Вона ж там так засургучилася, що сам Господь Бог безсилий. До неї треба добиратися інакше. Нетрадиційними методами. Рикошетом. Ось товариш з Київського метробуду, я попрошу його зайти до тебе, порадьтеся.

Метробуд і доктор Аля? Може, це вони споруджували її «Затишок»? Хтось же все те будував, чорти його бери!

Інженер Заремба, зовні мовби сонний і байдужий чолов'яга, вразив Винокура фантастичною відданістю обов'язку, так ніби він народжувався не в хрущовсько-брежнєвську епоху наплювательського ставлення до всього на світі, а вискочив з першої сталінської п'ятирічки, коли ще були дурні, які вірили в ідею.

Заремба керував прокладанням тунелю для нової лінії метро від головного вокзалу, попід Батиєвою горою до Совських ставків і далі на Теремки-два. Треба було проходити річку Либідь, під її руслом наштовхнулися на потужні пливуни, довелося застосувати прохідницький щит. Ну, це і морочливо, і дорого, і…

Винокур пильніше поглянув на інженера. Зовні чоловік ніби й викликає довір'я, але говорить таке, що мимоволі починаєш думати про отого побитого склерозом смершівця, який патякав отут про свої нічні зустрічі саме з тим розшукуваним льотчиком.

– Одну хвилиночку, – ввічливо промовив Винокур, – ви сказали: траса метро від вокзалу до Батиєвої гори і далі… Але ж така траса не значиться ні в яких перспективних планах Київського метробуду. Як вас розуміти?

– Десятка, – сказав Заремба.

– Тобто?

– Ну, у вас була «дев'ятка» [6]6
  «Дев'ятка»– Дев'яте управління колишнього КДБ, яке охороняло членів Політбюро.


[Закрыть], а в нас «десятка». Десяте управління метробуду. Спершу, ще за Сталіна, створили його в Москві для прокладання секретних трас метро, тоді й у Києві. Ніхто й не знав нічого. Тільки Політбюро та хтось там з уряду. У нас воно й не дуже. Так собі – паралельні траси, якісь там вузли. А від вокзалу під Батиєву гору – це дає глибину. У нас і так завдання було: тунелі на 180 і глибше метрів, а пустити під гору, то це ще. пару сотень метрів, ніяка бомба не візьме. Ну, а далі – до Теремків, а може, й до нового аеропорту, він же планувався десь під Обуховом…

– Так можна було прокладати тунелі й до самої Одеси? – скептично примружився Винокур.

– А нам що? Аби асигнування. А тут же як вийшло? Як почав Горбачов оту перетряску, то ми вже й не знали, чи ми є, чи нас нема, чи вриватися нам далі в глину, чи плюнути на все…

На додачу до всього за Либіддю натрапили на якусь бенерю – нічим не вгризеш, а тут вся оця свистопляска з бюджетами, з цінами, з реформами, асигнування припинилися, хлопців довелося забирати з тунелю, перекидати на пускові об'єкти. А тунель – на консервацію. Ну, місяць, два, три… А що таке прохідницький щит? Це ж агрегат, як, для прикладу, ракетний крейсер з Чорноморського флоту. Про Чорноморський флот тільки й чуєш, а про їхній щит – ніхто нічого. Та й хто про нього знає? А на Зарембі щит вроді висить. Після Нового року інженер зазирнув туди ще раз. Узяв найдосвідченіших метробудівців, спробували вгадати: на що напоролися? Ну, не камінь, не залізо, ніщо його не бере, алмазний бур тільки вгинає цю чортівню, а тоді відлітає, як волейбольний м'яч від сітки або оті спортсмени, що стрибають і підскакують на сітках, як їх?

– На батутах, – підказує Винокур.

– От-от, саме ефект батута. Вгинається аж під саму Батиєву гору і спружинює, як ота китайська рогатка, яку натягувало сто мільйонів китайців, коли запускали першого китайського супутника. Ані вгризеш його, ні дряпнеш, ні відколупнеш хоч шматочок. Заремба вирішив, що напоролися вони на якийсь секретний об'єкт, але ні в міськраді, ні в Кабінеті міністрів ніхто нічого не знає. Питали військових, може, щось оборонне? Ні, не знають. До Патона. Може, наука? І Патон не чув. Тоді куди? До безпеки. Вона коли й не командує тією чортівнею, то хоч має якісь відомості.

– Генералові ви це розповідали? – спитав Винокур.

– Розповідав.

– І що він?

– А нічого.

– Чому ж ви вважаєте, що майор може знати більше, ніж генерал?

– Та це, мабуть, не я так вважаю, а ваш генерал.

– Ну гаразд. У вас є хоч шматочок тієї породи?

– Сказав же: ні відколупнути, ні дряпнути.

– І вгинається?

– І вгинається. Наче бурдюк з вином. Або гумова грілка з самогоном.

Інженер Заремба був досвідчений чоловік. Такі мальовничі порівняння. Бурдюк. Грілка. Трохи нагадує щось з хвастощів доктора Алі. Вона хвалилася, що «Затишок» обладнаний космічним захистом вищого порядку. Може, це і є той захист? Обклалася якимись «грілками» і чхає на все?

– Що там над вашою проходкою? – спитав Винокур.

– Якийсь ветеринарний центр. Стоять мордовороти, на територію не пускають і говорити теж не хочуть.

Служба генерала Куща. Він вчасно розпорядився, щоб узяти об'єкт під охорону.

Винокур гарячково обдумував почуте. Поки інженер Заремба тут, треба прийняти якесь рішення. Але яке? Де його шукати? За що зачепитися? Бурдюк. Гумова грілка. Вино. Самогон. Рідина. Припустимо. Все це має своє призначення. Перевезення, перенесення, зберігання. Як перевозять після авіаційної катастрофи «чорну скриню» із записами службових перемов екіпажу й землі? Перевозять компетентні органи для компетентного вивчення і для компетентних висновків, у гумових мішках з дистильованою водою. Припустимо, що підземне сховище доктора Алі обкладене чимось подібним. Величезні гумові мішки з дистильованою водою. Для захисту всіх ступенів і всіх можливих модифікацій. Дистильована або й звичайна вода – може бути. Гумовий мішок? На якісь аморфні структури, не гумові, звичайно, а… Невідомий матеріал. Нетрадиційна речовина…

– Як вас шукати? – швидко спитав Винокур. – Телефони: робочий, домашній?

Заремба дав йому телефони.

– Я вам подзвоню. – Винокур уже знав, де треба шукати.

Десь у Києві є академічний інститут нетрадиційних матеріалів, установа таємничіша за службу безпеки, директор інституту жив усі ці роки з головою, поверненою в бік Москви, бо звідти йшли всі замовлення і текли всі блага і ріки в кисільних берегах. Вчену братію підібрано директором теж відповідно: працювати тільки на космос та на оборону, ракети, підводні човни, творити матеріали, яких не зміг сотворити сам Господь Бог, викомбіновувати в своїх засекречених алхімічних лабораторіях сполуки, що не горять у вогні, не тонуть у воді, не бояться ударів, вибухів, радіації, самого чорта-біса! Винокур трохи чув про цей загадковий інститут (черево й голова в Києві, а шия в Москві!), чув захвати, ахкання і прицмокування язиком від тих своїх колег, що займалися наукою, але сам ставився до всіх чудес спокійно. Коли вже вони здатні творити якісь чудеса, то чом би їм не дати нашим бідним селянам які-небудь надтверді (або й вічні) матеріали для лопати, борони або найпримітивнішої сапки? Або знайти легкий замінник броні, щоб наші хлопці, яким доводиться надягати незграбні бронежилети, не відчували себе так, ніби в них на шиї висить баштовий люк од танка Т-72.

Та все це «думки на сходах».

Своєму начальству про намір побувати в інституті нетрадиційних матеріалів Винокур так чи інакше повинен доповісти. Це службовий обов'язок, до того ж начальство домовиться з директором інституту, інакше туди й носа не просунеш – чи ти майор, чи генерал-майор служби безпеки України.

Але як бути з генералом Кущем? Відомство зовсім інше, хоч зав'язані в тісній справі. Інженера Зарембу знайшов не Винокур і не люди генерала Куща, а генерал служби безпеки. Отже?

Винокур вирішив: буде якийсь успіх з його підприємництва, поділиться і з генералом Кущем, і з прокурором Повхом. А з нічого – і немає нічого.

Директор інституту виявився зовсім не тим занудливим академіком, якого малювала Винокурова уява. Високий, худорлявий чоловік, ввічливий, терплячо-уважний, з усього видно, страшенно засмиканий і смертельно втомлений від багаторічного стояння навшпиньках перед всемогутніми московськими генералами, директор уважно вислухав Винокура, трохи подумав, тоді промовив:

– Точно не можу сказати, але, здається, ніби щось схоже було.

Винокур розгубився:

– Як же так? Ваш матеріал, а ви…

– У нас таке буває. Ми розробляємо, а тоді воно від нас відпливає. Куди? Питати не положено.

– Але ж це щось абсолютно унікальне, судячи з інформації метробудівців.

– У нас все унікальне. Коли хочете, можете поговорити з розробником.

– Буду надзвичайно вдячним.

– Домовились.

Академік натиснув клавішу свого робочого комп'ютера, в прозорій кулі, що стояла на краю його столу, з'явилася чорнява молода жінка, так схожа на Оксану, що Винокур здригнувся (не інститут, а фаустовська лабораторія після того, як доктор Фауст продав душу Мефістофелеві!), директор неголосно спитав:

– Всесвітня бібліотека на місці?

– На місці.

– Що там сьогодні?

– Як завжди, «Божественна комедія».

– Пекло?

– Пекло.

– От і чудово. Тут у мене майор Винокур, проведіть його. Марино, до…

– До пекла? – засміялася Марина.

– До пекла.

Винокур сподівався побачити унікальні лазерні установки, електронні гармати і електронні мікроскопи, фантастичні лабораторії – храми з імпортним обладнанням на сотні мільйонів доларів, а його провели звичайним казенним коридором, відчинили дешевенькі казенні двері, за якими ховався не Мефістофель, не доктор Фауст і навіть не божевільний середньовічний (або «оборонно-комплексний» радянський) алхімік, а сором'язливий молодий чоловік, з дівочими рум'янцями на щоках, з білявим волоссям, ввесь якийсь ніби білий, просвітлений і навіть прозорий.

Вродлива Марина не стала затримуватися, їй треба було повертатися в академікову чарівну кулю, а господар кімнати підвівся, подав Винокурові руку.

– Литвинець.

Прізвище йому пасувало. Не Литвин, не Литвиненко або Литвинчук, а саме Литвинець. Все зменшене: постать, голос, прізвище.

– Я щодо матеріалу, який ви розробляли, як сказав мені академік.

Сказати правду… Винокур не дуже вірив, що цей рум'яноликий хлопчик міг розробити штуку, якої не бере навіть алмазний бур. Тому й вирішив одразу брати бика за роги: так чи ні?

Литвинець запросив Винокура сісти, сів сам, сором'язливо кивнув на товстелезну, чи не на цілу тисячу сторінок, книжку невеликого формату, що лежала розгорнена десь на середині.

– Оце гризу Данте. Італійське видання. Універсальна бібліотека Ріццолі. Мені привіз знайомий дипломат. Батюк. Може, чули? Тут в чому суть? Видання унікальне тим, що прокоментоване кожне слово Данте. Ось погляньте. На 428 сторінці надруковано всього один рядок з двадцять першої пісні «Пекла», а далі вся сторінка – це коментар. Це п'ятий рів восьмого кола. Данте описує скелі, мости, каміння. Скажімо, згадується геліотроп. Але не квітка, що її кладуть до труни небіжчика, а чудодійна яшма темно-зеленого кольору з червоними крапинками. Ця яшма оберігає від отрути і робить людину невидимою. З висоти наших знань ми тільки іронічно усміхнемося, почувши про таку яшму. Але не все так просто. Треба вірити не науці, а поетам.

– Поетам? – Винокур забув на мить, чого він сюди прийшов, але принаймні не для того, щоб слухати цю беліберду про поетів, яких він терпіти не міг.

– Так-так, – ласкаво погладив томик Данте Литвинець. – Ви думаєте, наш інститут видав би хоч один новий матеріал, коли б не велика світова поезія? У нашого директора є англійське видання Біблії десь з середини дев'ятнадцятого століття. Там, як оце у Данте, прокоментовано кожне слово. Люди, рослини, тварини, будівельні матеріали, кедри ліванські і дуби васанські, червоні крини, які збирав сам Христос на рівнинах Галілеї, каміння, з якого збудовано храм Соломона. І до кожного поняття, предмета, події – малюнок. Унікальна річ! Вважайте, половину всіх наших божевільних ідей ми почерпнули звідти, а наслідки – самі знаєте. У Шевченка, скажімо, є слово «дулевина». «В дулевину себе закуй…» Знаєте, що це таке?

– Не маю поняття. Якась груша?

– Груша? Спеціальний сорт надтвердої сталі, яка йшла на виготовлення вогнепальної зброї! Всі вже давно забули і про ту сталь, і про те слово, а поет зберіг його для нащадків. Ви знаєте, як любив поезію академік Глушков?