Текст книги "Попіл снів"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

26.

З лабіринту в пробоїни, в проломи, по коліна в жовто-червоній рідоті, безкінечно довгим тунелем, далі, далі, на волю, на світло…

Надворі була ніч.

– Аж страшно! – зітхнула Оксана. – Таке враження, ніби й досі ота новорічна ніч, з якої все почалося.

– Ми цілий тиждень протовклися лише отут, пробиваючись до нори, в якій заховалася доктор Аля, – сказав Винокур. – А до того, мені здається, минула ціла вічність…

– Майор Чуйко… Ви його не?..

– Ми про нього й забули. Все було кинуто на твоє визволення!

– Це він! – Оксана не змогла стримати своєї радості. – Він таки дістав доктора Алю! Він живий і дістав її! Послав до того безокого диявола!

– Хто з них більший диявол, ще треба буде подумати, – сказав Винокур, стежачи, як хлопці з особливого підрозділу витрушують Оксану з гумових чоботяр і метробудівської негнучої роби.

– Ці люди мене абсолютно не цікавлять! – заявила Оксана. – їх уже нема, і нікому більше не загрожує страшне зло, яке від них ішло. Головне тепер – врятувати майора Чуйка!

– Врятувати?

– А що ж? Ждати, поки ваші стражі порядку вб'ють його, як собаку? Ви ж, сподіваюся, роздзвонили на всю Україну?

– По всіх державах Співдружності. Дали сигнали туди, де він проходив службу. Ну, само собою – Україна. Місце народження, авіаційне училище, шляхи пересування…

– Ймовірні… Котра зараз година?

– Четверта ранку.

– Який у тебе транспорт?

– У підрозділу автобус, у електронщиків «рафик», метробудівці від нас не залежать, а я взяв оперативну «Волгу»… Без водія… Думав: одвезу тебе додому, може, доведеться побути трохи в тебе, незручно, щоб водій чекав…

– Побути вдома? Ти можеш таке говорити?

– А що?

Оксана хотіла зміряти його зневажливим поглядом з ніг до голови, але вчасно схаменулася, згадавши, що в темряві зневажливі погляди не діють.

– Де твоя машина? Чого ми тут стоїмо?

Коли сіли в машину і Винокур завів двигун, Оксана доторкнулася йому до руки.

– Давай спокійно обдумаємо. Де ви шукали Чуйка?

– Ну, я ж сказав. По місцях його служби. В рідних краях. Ніде не з'являвся. Загалом кажучи, затримано масу людей. Саме гаряча обстановка, в армії протистояння, конфлікти, політики ніяк не можуть домовитися, а тут ми з цим розшуком… Ну… Одне слово, дров наламали багато… Але все не те… Генерал Кущ до того розізлився, що вже хотів, щоб сама доктор Аля перевіряла всіх затриманих, яких йому притарабанювали… Ну, вона від ролі експерта категорично відмовилася!..

– Я чула цю розмову. Для доктора Алі живий Чуйко вже не був потрібний. Відтоді, як він вирвався з її рук, мови про повернення не могло бути. Скажи мені: а в Ірпені ваші люди були?

– В Ірпені?

– Чуйко лікувався там у санаторії. Три роки тому. Про це є відмітка в його особовій справі.

– Ну, Оксано, дорога, хто ж стане після втечі з такого закладу ховатися в Ірпені? В мене був один кадр, клявся, що бачив Чуйка новорічної ночі саме в Ірпені, я спитав його: «А в бюро перепусток нашої служби безпеки ви його не бачили?» А тепер ти теж про Ірпінь. Тоді вже краще шукати його просто на Хрещатику! Вирвався з рук новітніх компрачікосів з трьома дірками в черепі лиш для того, щоб погуляти на Хрещатику?

Оксана співчутливо поляскала його кінчиками пальців по руці.

– Яка тонка іронія! Бюро перепусток служби безпеки… Хрещатик… А скажи мені, будь ласка… Ось ти криміналіст з вищою освітою… Як ти вважаєш: хто все-таки, втікши від смерті, може ховатися поряд із тим місцем, звідки втік?

– Ну, хто? Та ніхто! Жодна нормальна людина цього не зробить!

– А ненормальна? Коли тобі загрожує смерть, то це вже ненормальність.

– А ненормальний забіжить ще далі. Світ за очі!

– Ну, так слухай, – сказала дуже серйозно Оксана, – зовсім близько, власне, й не втікаючи, стануть ховатися дві категорії людей.

– Які ж це дві категорії?

– Ідіоти і генії!

– І твій майор Чуйко…

– Геній!

– Оксано, ти й досі не можеш забути своєї захопленості від теорій Ломброзо?

– А чому б я мала це забувати? Тільки тому, що Ломброзо розкритикований марксистами? А що вони дали навзамін? Та Бог з ними з усіма. Ми не можемо гаяти часу. Одноокого диявола немає, доктора Алі немає, але ми не знаємо, які ще сили зосталися. Ви ж, мабуть, за цей час нічого не довідалися про доктора Алю?

– На жаль.

– Їй на дачу дзвонив якийсь її заступник. Знайшли його? Винокур мовчав.

– На дачі вона зустрічала Новий рік із своїм «другом». Вам вдалося встановити, хто її «друг»?

– Оксано, тут все набагато складніше… Навіть рідні батьки доктора Алі вважали, що вона працює десь у Москві. Ну, секретний об'єкт, ну, закриті теми, – все це так… Були натяки… Але що вона в Києві? Раз на рік, на День Перемоги (бо батько й мати фронтовики), блудна дочка з'являлася з розкішними квітами, шампанським, коньяком, шоколадним тортом, ікрою, лососями, чортом-бісом, а тоді знов зникала на рік, і для них час значився тільки новими орденами, преміями, званнями їхньої донечки, вони радувалися – от і все…

– Отже, ви знаєте стільки ж, скільки знаю я, – підсумувала Оксана, хоч ви були на волі і мали в руках весь державний апарат, а я… Але заради справедливості повинна сказати, що я мала дещо таке, чого у вас не було і… В особових справах, які нам роздала доктор Аля, бракувало даних про стан здоров'я майора Чуйка. Я помітила це одразу і спитала доктора Алю: як же так? Чоловік цілий рік перебуває в так званому науково-лікувальному центрі – і ніяких слідів? Якась карта його здоров'я, спостережень, даних стану організму – є вона? Ти скажеш: хто ж питає про очевидне? Але доктор Аля не захотіла мене й слухати. Лише згодом, коли ми з нею суто по-жіночому спробували видряпати очі одна одній, коли мені навіть здалося, що я перемогла і вирвуся на волю, а вийшло так, що перемогла все-таки вона і вже не зоставила мені жодного шансу, лише тоді доктор Аля кинула мені межи очі карту здоров'я свого найнебезпечнішого піддослідного!

– І що?

– Ми говоримо про Ірпінь, і я скажу тільки про це. Саме на час його перебування в санаторії припадає позначка в картці: стан найвищого сексуального задоволення…

– Якась єрунда! Що на ньому – від самого народження були поначіплювані датчики?

– Вона тримала його мозок напівприспаним і видоювала з нього всю потрібну інформацію.

– Ну, й що тобі – ота інформація про санаторій?

– Тоді він уже був розлучений з дружиною. Ще перед Афганістаном. А в санаторії, очевидно, з кимось познайомився… Цілком логічно, що після втечі від доктора Алі він кинувся саме до цієї жінки…

– Моя логіка тобі здається смішною, а от твоя – це залізо?

– Можеш іронізувати й далі, їдемо до Ірпеня!

– Оце зараз? Хто нас там жде?

– В санаторії повинні бути чергові. Та хіба в цьому справа? Просто я боюся, що можуть прийти в дію сили, про які ми нічого не знаємо. Ми повинні їх випередити!

Винокур зітхнув і ввімкнув швидкість. Оксані захотілося хоч чимось винагородити його за слухняність, вона обережно поцікавилася:

– Ти, мабуть, намучився, поки зміг добратися до її пацючої нори?

– Намучився? Нам поміг випадок. Виявилося, що метробудівці давно вже вели в тому районі тунель для одного з майбутніх радіусів метро і наштовхнулися на якусь незнану породу, якої не брало ніщо… Вирішили, що це може бути якийсь таємний об'єкт, Міськрада не знала, військові не знали, вийшли на нас… Ну, генерал порадив мені поцікавитися… Я знайшов інститут, знайшов чудика, який розробив цей матеріал… Для кого ти думаєш? Для наших знайомих – доктора Алі і її одноокого московського покровителя. Космічна кераміка. Еластик кривавого кольору, як підбій білого плаща Понтія Пилата! Виготовляли матеріал вони самі. Десь налагодили виробництво. Що це було? Еліптичні місткості, десь близько десяти-одинадцяти метрів у діаметрі, наповнені водою. Знаєш, щось ніби величезні аптечні капсули з касторкою… Все це за принципом цегляної кладки громадилося довкола бетонного сховища, в якому розташовано «Затишок» доктора Алі. Космічний захист найвищого гатунку! Можна пересидіти найстрашніші катаклізми…

– У неї там було запасів на десятиліття для кількох десятків, а може, й сотень людей… Мабуть, вони з цим однооким чи ще там з ким – ми ж так і не довідаємося, очевидно, про це ніколи – хотіли виростити загони керованих ними людей з руйнівними силами в їхніх мозках і нацькувати їх на весь світ, а самим відсиджуватися в тій норі. Доктор Аля хвалилася, що досить ста двох слів для команд, виконуючи які можна знищити все людство! Уявляєш? І моторошна тиша в тому «Затишку» була мовби передвіщенням кінця світу. Мабуть, сама доктор Аля вже починала божеволіти від тої тиші, від якої не рятувала ніяка консервована (в неї все було консервоване!) музика, ні радіо, ні телепередачі, вловлювані супутниковими антенами з усіх континентів, тому вона поставила в своїй спальні модерну скульптуру швейцарця Тангі, ти бачив її сам, яка своїми звуками повинна була нагадувати про існування найпростішого, найпримітивнішого життя, бо життя завжди починається з примітиву і, може, все його принади теж зводяться до примітиву… Модуль став її спасінням, а тоді загибеллю… Коли я почула сторонній звук і сказала доктору Алі…

– Нам довелося вибуховим патроном підірвати одну перегородку в лабіринті, до якої електронщики не могли підібрати коду, – сказав Винокур.

– На щастя, доктор Аля саме тої миті переводила модуль на пришвидшений ритм і їй здалося, що це звук перемикання механізму. Тепер я розумію, що то була синхронність її приреченості, її кінця… Вже діяла невблаганна космічна сила майора Чуйка…

В санаторії «Сокіл» тої ночі черговим лікарем була невропатолог Лариса. Коли санітарка привела до її кімнати незнайому чорняву жінку (здається, досить гарну) і ввічливого спокійного чоловіка (дуже гарногої), Лариса, попросивши пробачення, швиденько поправила перед дзеркальцем зачіску, підмалювала губи, підвела олівчиком очі, усміхнулася до гостей:

– Я вас слухаю. Ви з путівками? У нас зараз майже порожньо. Путівки стали дорогі, з армією щось діється незрозуміле. Грудневий заїзд уже відбув свій строк, позавчора ми провели останніх, а тепер…

– Ні, ми не відпочивати, – сказав Винокур, до якого зверталася лікарка, – ми з іншого приводу…

Він показав своє посвідчення, сказав, що Оксана з прокуратури.

Лариса злякалася:

– Щось трапилося? В нашому санаторії?

– Ні-ні, – заспокоїв її Винокур. – Нічого тривожного… Скажіть нам, будь ласка, після Нового року хтось прибував на відпочинок?

– До санаторію?

– Так.

– Ну, я не можу сказати. А хто вас цікавить?

– Нас цікавить майор Чуйко. Не знали ви такого?

– З прізвищами не завжди… В нас тут контингент великий…

– Гаразд, – сказав Винокур, – ми вам покажемо фотографію. Оксано, покажи, будь ласка.

Лариса глянула на круглу, ніби вилиту з бронзи голову, і її очі перелякано заметалися.

– Ви бачили цього чоловіка? – з притиском спитав Винокур.

– Його… Його не було… В контингенті не було…

– Він лікувався тут три роки тому.

– Я в санаторії лише рік, – Лариса вже заспокоїлася. Але Винокур не відступав.

– Три роки тому майор Чуйко лікувався тут, а цього року він міг з'явитися не для лікування… Скажімо, на новорічний бал… Ви тут зустрічали Новий рік?

– Ні… Тобто тут, у санаторії.

– І ви могли бачити майора Чуйка на тому вечорі?

– Ні-ні! Я його не бачила на вечорі… Я…

– А де ви його бачили?

– Але я не сказала, що бачила!

– Ви сказали, що не бачили Чуйка на новорічному вечорі в санаторії. А де ви його бачили?

– Я не… Я не бачила майора, – лікарка зовсім розгубилася, її ніколи в житті не допитували (хіба що мати: де гуляла, та з ким, та…), а цей такий ніби симпатичний брюнет поводиться з нею просто нестерпно.

– Ви не бачили майора… А кого ви бачили?

– Я ж сказала…

– Ви нічого ще мені не сказали! Я вже зрозумів, що ви бачили цього чоловіка, але не знали, що він майор… Де ви його бачили?

– Я не знаю… Не можу… Мене кликали до хворого і…

– Хто вас кликав? Куди?

– Але це був зовсім не майор! – вигукнула Лариса. – Це… Я не можу… Це інтимне…

– Обіцяємо вам, що не станемо порушувати інтимних таємниць… Ми хочемо допомогти цьому чоловікові… Йому загрожує велика небезпека… Ви б хотіли помогти людині в такому становищі?

– Я лікар… давала клятву Гіппократа…

– Отже, ви бачили чоловіка… скажемо так: схожого на того, яким ми цікавимося. Так?

– Н-ну… Можливо… Але це був не майор, а… Брат з Сумщини…

– Брат? Чий брат?

– Нашої співробітниці… Медсестри… її звуть Галка… Але я не можу…

– Де вона живе? Тут, в Ірпені?

– Так.

– У неї що – квартира, будинок? Вона сама?

– Будиночок… Вона одинока… По той бік лінії…

– Ви нам покажете, де вона живе, – спокійно, як про справу вирішену, заявив Винокур.

– Ні… Ні!.. Це ж… Я не хочу…

– Ви вважаєте, що це зрада? Гаразд. Даю вам слово, що про це не довідається ніхто. Ви покажете нам будиночок здаля, ми привеземо вас до санаторію, і тільки тоді… І повірте: у нас найкращі наміри… Ми з добром. Ви вірите?

– Н-ну… Я не знаю… Я б хотіла повірити… Інакше…

Коли вони повернулися до Галчиного будинку вже самі, Оксана сказала:

– Тепер моя черга. З намальованою лялею, сподіваюся, ти наговорився досхочу, тут справа набагато делікатніша, дозволь уже мені. А ти посидь у машині.

– Ти що – приревнувала?

– Просто остерігаюся твоєї незграбності…

Галка вже давно прокинулася. Власне, майже й не спала, тривожачись за Чуйка. Не треба його було відпускати. Затявся: поїду, поїду, поїду. Вигадав це з присягою, все вигадав, аби оце їй…

Вона прибрала в хаті, затопила грубку. Може, Василь приїде, то щоб було тепло.

Надворі ще була ніч, скрізь тихо, навіть у циганів. Пройшла електричка.

Тоді ніби захурчала машина. Знову тиша, і знову перегодя ніби машина.

А тоді стукнуло в вікно. Галка припала до шибки – темно, нічого не видно. Стукнуло ніби й у надвірні двері серце їй заколотилося: Василь!

Побігла в сіни, вхопилася за ключ.

– Хто там?

Жіночий голос:

– Я від Лариси. Не бійтеся.

– Від якої Лариси?

– З санаторію. Вона сьогодні чергує.

Лариса справді сьогодні чергувала.

– Так хто ж ви?

– Ваш друг. Не бійтеся, Галко.

Вона відчинила двері, знаючи, що відчиняти не треба, тепер стільки банд, таке коїться повсюди…

Молода, гарна жінка стояла на порозі.

– Ви дозволите?

Галка мовчки нахилила голову, в якій билася думка: хто, хто, хто?

Задкуючи, впустила Оксану до кімнати, зачинила за нею двері, сторожко, недовірливо поглядала на незнайому.

Оксана, побачивши Галку при світлі, мало не скрикнула: «Доктор Аля!» Така разюча схожість була між цією молодою жінкою і тою, з електронного підземелля… Але ця була вдвічі молодша, і доброта йшла від неї теплою хвилею, а та розпросторювала лиш вбивчий холод. Оксана швидко, непомітно, з фаховою натренованістю озирнула кімнату. Все прибрано, постіль застелена, ніяких слідів од когось стороннього, ні від жінки, ні від чоловіка. На довгі розпитування і засльозені визнання часу не було, Оксана спитала навпростець:

– Навіщо ви його відпустили? Без вас він пропаде! Ви знали про це?

І Галка, піддаючись цьому несподіваному жорсткому натиску, приймаючи правила гри, запропоновані незнайомою, так само без передмов, розпитувань і розпитувань трохи відступила від Оксани і спитала своє, зовсім несподіване навіть зготовленої на все нічної гості:

– Ви… Ви – Тамара?

Про Чуйка вони не говорили, не називали його імені, але обидві мали на увазі тільки його, обидві вже були переконані, що говорять саме про нього, Тамарою звали колишню Чуйкову дружину, це теж було відомо їм обом, тому Оксана обмежилася найпростішою відповіддю:

– Ні, я не Тамара.

– Тоді хто ж ви? Невже… Невже доктор Аля?

Галка знала й це? Тепер між ними не стоятиме більше нічого, ніяких перепон, ніяких зон недовіри… Оксана підійшла до молодої жінки, ласкаво доторкнулася до пволосся, тихо промовила:

– Галко, дорога моя! Мене звуть Оксаною. Я не доктор Аля. Я… Повірте мені: єдине, що я хочу, як і ви, – це помогти Чуйкові, врятувати його… А доктор Аля… її вже немає… Кілька годин тому вона… Її…

– Він добрався до неї? Боже! А я ж так його просила, так же ж просила!.. Не треба було йому, ой не треба!..

– Треба, Галко! Ми ще не все знаємо, але, мабуть, так було треба… Але ви не повинні були його відпускати. Де він? Куди ви його відпустили? Галко, ми не можемо гаяти жодної години! Вже світає, незабаром день, ми нічого не знаємо, нічим не гарантовані… Вночі Чуйко був ще живий… З доктором Алею це сталося дві години тому, отже… Але що буде вранці? Тільки ми зможемо його врятувати, і ви повинні нам допомогти. Де він? Куди поїхав?

– Я не… Я не знаю… Він хотів прийняти присягу…

– Присягу? Яку присягу? Що за безглуздя?

– Ну, він же льотчик… Каже, всі на вірність Україні, а я тут… Ну, і вирвався… Довго хворів, я думала – вмре… А тоді видужав, і я вже його й не вдержала… Він сказав: на день або два вирветься – і назад… Бо в нього ж ні документів, ні…

– Присягу без документів? Куди він поїхав?..

– До тітки на Чернігівщину… Каже, там…

– Де це?

– Десь коло Бахмача… Тітка в селі живе…

– Як зветься село?

– Село?.. Н-не знаю… Наче й казав Василь, а я… Забула… Не можу згадати…

– Згадаєте в машині! У нас немає жодної хвилини. Ми повинні їхати. Тут мій чоловік з машиною, збирайтеся, будь ласка, Галко…

– Отак і їхати?

– А що ж? Треба, треба їхати!

– А санаторій? Там же робота…

– Ми попередили чергову… Як її? Лариса? Їдьмо, Галко, прошу вас, благаю, ради всього святого!

Чи їй треба було казати, що для неї це святіше, ніж для будь-кого!

27.

Старшина Гречаний упіймав попутку, ще «газик» з клятим майором не встиг зникнути в засніженому полі. Величезний самоскид торохкотів до райцентру, звісно ж, порожняком, старшина показав водієві свого синього кулацюру, водій ударив по гальмах.

– Порожняком ганяємо? – залізаючи до кабіни, загримів Гречаний. – Пального на Україні немає, а ти порожняком? Повжик, залазь до кузова!

– Так витрясе ж мене звідти, пане старшина! Ми якось втулимося всі в кабіні.

– Втулимося, втулимося… Ну, залазь… А ти, значить, порожняком?

– А я що? – закричав водій. – Директор радгоспу каже, щоб їхав, я й поїхав. А що ж мені – не їхати?

– Давай їдь та пошвидше, а то розвів тут мітинги та демонстрації! До райвідділу! Знаєш?

– Ще б я не знав, – бурмотів шофер. – Хто б же знав, як уже б і я ото не знав…

Черговим по райвідділу був лейтенант, але Гречаний про субординацію не дуже дбав.

– Лейтенант! – закричав він ще з порогу. – Яка в нас тривога слідующа після атомної?

– А ти що? Так узяв з вечора, що тебе тільки тривогою опохмелиш? – насмішкувато глянув на нього лейтенант.

– Шутки в сторону! – підходячи до чергового і кладучи перед ним свій синій кулак, сказав Гречаний. – Давай бий по селектору тривогу! По станції, по всьому насєльонному пункту, по всіх шосе. Государственний преступник височайшої категорії! Оце бачив? Повжик, поясни лейтенанту!

Повжик стояв і дрібно тремтів, як осичина. Лейтенант перевів погляд з одного на іншого і натиснув клавішу селектора.

28.

Тітка Явдоха не відпускала: побудь та побудь, дід заночував у Києві в сестри, а на ніч приїде, посидите, поговорите, а завтра вихідний, поїдеш уже з неділі, нікуди воно не дінеться…

Він пообіцяв, що повернеться, і таки вирвався… Якась сила гнала його, кликала, вела…

Вночі, вже, мабуть, передсвітом, несподівано приснилася доктор Аля. Ніби знов довбається йому в черепі, але не в понурому мовчанні анестезійного мороку, а в золотому ласкавому сяйві, в розмовах, радощах, захватах. «Чуйко! Що я бачу! Що у вас в голові? Ви бачите – тут саме золото! Золоті трибки, золоті шестерні, яка краса, яке чудо! Невже ви не бачите? Ви дозволите доторкнутися до вашого золота бодай пальчиком? Ледь-ледь, ви й не помітите… Не будете заперечувати, Чуйко? Чом же ви мовчите?» Чи він сказав їй щось чи не сказав, дав згоду чи не дав, хто ж то знає… Не міг бачити, що там у нього в голові, але таке сяйво оточило його і така золотиста музика залунала довкола, що він засміявся від радості.

Прокинувся від того, що сміється крізь сон. Сів на постелі і не міг стриматися від сміху. І до ранку вже не заснув і знав, що не зостанеться в тітки.

Якась сила вела його, й кликала, і сказала йому, що доктор Аля вже нікому не заподіє шкоди, не принесе лиха, і він з радістю підкорився тій силі.

Мабуть, трохи передав куті меду з тим дурним старшиною і з сонними ледарями-шоферами в білих «Волгах», але не міг стриматися.

Водій «газика», не питаючи, віз Чуйка, мабуть, просто до вокзалу, а може, до якоїсь особливої чайної, яку знав тільки він, – хоча хіба не однаково!

Чуйко заплющив очі і плив у золотих хвилях, згадуючи Галку, згадуючи, як він цілував її, як вона цілувала його і стогнала від пристрасті, і…

– Вокзал! – заявив Миколаєнко. – Показати вам бухвет чи ви й самі?

– Тут уже я сам, – заспокоїв його Чуйко. – Спасибі, що підвіз. Тепер коти до свого старшини.

– Ну, ви ж його й!.. І як ви ото так? Весь кулак побуряковів!..

Чуйко помахав йому рукою, ввійшов у вокзал, але одразу й вийшов крізь ті двері, що вели на перон. Біля другої платформи стояла електричка.

– Куди? На Київ? – спитав Чуйко залізничника в червоному кашкеті.

– На Київ, та не їде.

– Що таке?

– Якась аварія, мабуть. Тільки що по селектору скомандували дати «червоний» на всі виїзні і в'їзні світлофори…

Десь завила сирена, тоді ще одна… Черговий по станції глянув на небо.

– Вроді як тривога… При Брежнєві отак дурачилися, а при цих ще й не було…

Він озирнувся: майор десь зник. Ну, ясна річ, воєнний чоловік знає, що треба робити по тривозі. Черговий теж знав…

А Чуйко вже спокійно обходив платформи, електрички, переступав через блискучі рейки, йшов туди, куди вела його золота сила, що народилася в ньому вночі і не зникала, не покидала його, вела, кликала, несла, мов на крилах.

Сирени вили дедалі дужче й тривожніше, десь кричали люди, здається, пролунало навіть кілька вибухів чи пострілів. А може, то гуркали, зіштовхуючись, вагони порожняка…

Чуйко не здивувався, побачивши перед собою високе склепіння депо, поворотний круг, тяжкий електровоз на ньому… Він ніколи не був у депо, не знав, що там, які приміщення, як розташовані, але йшов, ніби ведений невидимим променем, відчинив двері кімнати чергового по депо, привітався і, не чекаючи відповіді, спитав:

– Де тут у вас вішалка?

І одразу й сам побачив вішалку. В кутку, дерев'яна, на три ріжки, два були зайняті, один вільний. Чуйко спокійно зняв шинель, повісив її, тоді зверху повісив кашкет.

Черговий заніміло стежив за діями цього незвичайного майора.

– Гей, товаришу майорі – схаменувшись, гукнув він до Чуйка, коли той уже виходив з кімнати. – Куди ж ви отак без нічого? Холод же ж!