Текст книги "Попіл снів"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

6.

– Ти як, в порядку? – спитав Оксану Винокур.

Вона знизала плечима.

– Можна подумати, що ти все це влаштував тільки для того, щоб спитати, чи я в порядку.

– Я ж тобі пояснював. Чорнобиль вийшов паралельно і на ваші служби, і на наші. У них там щось як у п'єсі Дюренматта «Візит старої дами». По-моєму, ми з тобою колись дивилися екранізацію цієї п'єси з Інгрід Бергман.

– Те, що ми дивилися, звалося «Візит дами». Інгрід Бергман наполягла, щоб слово «старої» прибрали з назви.

– Значить, забув. Ну, а тут така штукенція. Для слідства бажаний жіночий елемент.

– І ти підказав мою кандидатуру.

– Хто б мене питав! До того ж ти не потребуєш протекцій. Кажуть, ти розкрутила грандіозну справу з національними цінностями?

– Ти б краще ввів мене в курс цієї справи.

Винокур і його водій були в цивільному. Для конспірації. А машина – чорна «Волга» з номерами, що починаються на 05, – кожен київський хлопчак знає, що це – служба національної безпеки.

– Ти пробач, я зараз подзвоню, спробую дещо розвідати, – сказав Винокур.

– Та будь ласка! Коли б у мене була машина з радіотелефоном, я б з неї й не виходила. Щоправда, до моїх послуг усі телефони-автомати Києва, вісімдесят процентів яких з відірваними трубками.

Винокур довго слухав свого далекого співрозмовника, вимкнув рацію, повернувся до Оксани.

– Ситуація ідіотська. Дві години тому на пульт четвертого блоку Чорнобильської атомної вдерлася якась дамочка і заявила, що вмре, а звідти – ні руш ногою!

– Четвертий же блок під саркофагом. До чого тут пульт четвертого?

– Ну, не робочий пульт, а для стеження за цією атомною бамбулою. Чи я там знаю!

– Хто ж її пустив туди? І що це за дамочка?

– Не проста. Генерал!

– Хай і генерал. Уяви собі: всім генералам закортить на Чорнобильську атомну.

– Не такі вони дурні. А в цієї – особлива перепустка. На обкладинці і всередині одне тільки слово: «Везде!»І підпис чоловіка, якого й досі бояться.

– Чий же підпис? Сталіна? Берії?

– Ну, ти вже надто далеко сягнула. Бери ближче. Андропова.

– Гіпноз імені?

– Сила традиції?

– Скажи вже, сила страху.

– Можливо. Коли хочеш, щоб тебе боялися, то треба боятися самому.

– Що? Служба національної безпеки успадкувала від КДБ доктрину страху?

– Ну, прокуратури теж усі бояться.

– Тоді чим же пояснити обвальний зріст злочинності?

– Прилучаємося до світової цивілізації.

– Ми з тобою не бачилися вже скільки? Два роки? А тут зійшлися і гриземося. Ти не одружився?

– Так само, як і ти.

– Стежиш за мною?

– Може, просто люблю?

– Це мені для мемуарів: коли в новорічну ніч ми проїхали Димер, Винокур став освідчуватися в любові.

– А ти зустріла це іронією. У нас немає виходу. Рано чи пізно ми повинні знову зійтися.

– Ти знов став мужчиною? Вітаю!

– Я не переставав ним бути.

– Розкажи комусь іншому! Ти лікувався?

– Це минає само. Коли минає взагалі. Нам треба викроїти трохи часу, щоб спокійно обговорити все..

– Тобі відомо, як можна викроювати вільний час? Коли нам не дають спокою навіть у новорічну ніч, то про що вже тут можна говорити!

– Не знаю, як ти, але я поїхав з охотою. В мене нюх на незвичайні справи. По-моєму, ця справа – щось фантастичне! Ти коли-небудь чула, щоб дами з генеральськими чинами ховалися на атомних станціях? Від чого вона може там ховатися?

– Принаймні не від коханця.

– Згода.

– І не від Політбюро.

– «Вы жертвою пали в борьбе роковой…»

– І не від ГКЧП.

– Само собою. Надворі січень, а не серпень.

– Здаюсь! Арсенал моїх припущень вичерпався. А яка твоя версія?

– По-моєму, тут щось може бути пов'язане зі зброєю?

– Із зброєю?

– До того ж з нетрадиційними видами зброї.

– А чому жінка і зброя? Хіба мало для цього чоловіків?

– Зверни увагу на таку особливість: коли говорять про нові види озброєнь і про вчених, які над ними працюють, то завжди згадують тільки чоловіків. Жінок – ніколи.

– Ну, в нас не згадують ні жінок, ні чоловіків. Про це свого часу подбало ваше всемогутнє КДБ.

– У нас – так. Але про зарубіжних пишуть? Пишуть. І жодної жінки. А хіба жінки не можуть працювати в цій галузі? З їхнім витонченим розумом, з тонкою інтуїцією, з непередбачуваними перескоками думки…

– І ти вважаєш, що одна з таких злочинно-геніальних жінок сама прискочила на Чорнобильську атомну, сіла біля саркофага і заявила, що хоче провести прес-конференцію для зарубіжних журналістів?

– Ще не знаю точно, але щось тут може бути доволі сенсаційне.

Генерал міліції, мабуть, проїхав поперед них, бо пости перед зоною і в самій зоні діяли чітко, як на параді.

Оксану й Винокура ждали. Їх одразу повели безкінечними міжблоковими лабіринтами, можливо, тим самим шляхом, яким дві години тому вели загадкову даму з генеральськими погонами.

Щоб не гаяти часу, пояснення давали на ходу.

– Генерал уже там. Начальник атомної в Славутичі, але вже дзвонив їй, розмовляв. Тепер біля неї – його представник. Ми з нею постійно контактуємо.

– Вона що – справді генерал?

– Генерал-лейтенант медичної служби. Академік. Лауреат. Герой. Алевтина Дмитрівна Фіалка.

– Киянка?

– Так точно. Вже встановлено: батьки – пенсіонери. Живуть на Тарасівській. Батько відставний полковник, мати медсестра. Обоє – ветерани війни.

– А ця наша тепер генеральша, вона що? Де працювала?

– Невідомо. Встановити не вдалося. Неодружена. Квартира на Щорса, але вона там не живе, тільки прописана. З усього видно: щось тут зв'язане з Москвою. Алевтина Дмитрівна дає нам нові й нові номери московських телефонів і домагається, щоб їй знайшли якогось генерала Сосина. Ми кілька разів виходили на ті номери, відповідь та сама: генерал Сосин повісився дві години тому.

– Ви їй казали про це? – спитала Оксана.

– Казали, але вона не вірить. І весь час говорить про якусь страшну загрозу для всього живого. Враження таке, ніби вона жде, що десь щось от-от шалдабахне!

– То хай же скаже про це!

– Може, вам вона й скаже.

Та коли вони нарешті добралися до того загадкового пульту (непропорційно видовжене приміщення, одна стіна якого вигнута велетенською підковою, у ту підкову на всю широчінь і довжину впаковано тисячі приладів, що безгучно виблимують зловісними вогниками, а перед приладами на вертких металевих дзиглях чатують за пультами оператори, з настороженими очима, напруженими спинами, майже закам'янілими потилицями), коли переступили тричі стережені пороги, то мало не остовпіли від неочікуваного видовища, яке відкрилося їхнім очам.

Мініатюрна білокоса жіночка, в неуявлено жовтому вечірньому платті, в притаєних переблисках чорних діамантів, танцювала з сивим, сірим, як кирзовий чобіт (о, наша міліцейська уніформа!), міліцейським генералом, а на не зайнятих черговими операторами дзиглях викручувалися троє гострооких стандартних хлопців (чи не з тих, що стережуть усі недоступні пороги?) і виприндикували на губах марш «Прощання слов'янки». Чи то вони не знали іншої музики, чи вважали, що для генералів безпремінно потрібен марш, – хто ж то знає?

Химерний танок, мабуть, тривав уже досить довго, бо генерал змокрів і захекався, – жінка в чорних діамантах теж, видно, втомилася, уповільнила рухи і вередливо звеліла своєму партнерові:

– Генерале, прошу вас, відведіть свою даму до її крісла!

«Кріслом» мав бути один з вільних дзиглів: на атомному пульті не до розкошів і не до комфорту.

– Ах! – по-пташиному вгнізджуючись на дзиглі і витріпочуючи над обличчям наманікюреними пальчиками, вигукнула жінка (теж генерал, бо на сусіднім дзиглі, недбало кинута, зависла її шинеля з двозірковими генеральськими погонами). – Мені не вистачає музики! Якось я була в Одесі, і мені грали «Сонату фіалок» для скрипки і віолончелі. Бо моє прізвище – Фіалка. А це музика і ніжність. Вони грали, але я помітила, що там мало ніжності, тільки якийсь скрегіт і гудіння. Я спитала, що то, і вони відповіли: може, то гудіння бджіл або джмелів над фіалками. Але ж фіалки розквітають уночі, а хіба бджоли літають у цей час, а джмелі хіба літають ночами? Може мені хтось відповісти? Я просила зв'язатися з Москвою. Чи вдалося це зробити?

Оксана ще й до того відчувала чиюсь присутність позад себе, тепер, після останніх слів жінки-генерала, з-за її плеча поштиво висунувся акуратний чоловік, у картатому, як у мера Санкт-Петербурга Собчака, піджаці, з пшеничними пишними вусами, ледь нахиливши (чи вдавши, що це зробив) голову перед жінкою в жовтому, промовив:

– Ми виходили на Москву вже кілька разів, Алевтино Дмитрівно.

– І що?

– На жаль, усе підтвердилося.

– В це тяжко повірити. Він щось залишив? Посмертну записку. Розпорядження. Ясна річ, мене найперше цікавить… Ну, стосовно Києва…

– Нічого. Все сталося абсолютно несподівано. Він навіть не допив шампанського з новорічного бокала. Бокал стоїть на його столі майже повний. Всі були шоковані.

– Шоковані? Ви вважаєте, що це саме те слово?

– Я просто намагаюся точно передати їхні слова. Тепер вони всі там страшенно здивовані.

– Здивовані?

– Генерал Сосин став прозорий.

– Прозорий? Що ви хочете цим сказати? Як це – прозорий?

– Ну, – чоловік у картатому піджаці затнувся, – я б сказав: прозорий, як мило в дорогих зарубіжних отелях.

– Вам доводилося жити в дорогих зарубіжних отелях?

– Мабуть, що так.

– Бачите, генерале, до чого ми дожили? – вигукнула Алевтина Дмитрівна, звертаючись до міліцейського генерала. – Радянських генералів зрівнюють із шматком зарубіжного мила!

– Я не радянський генерал, – спокійно зауважив той.

– А який же, коли не радянський?

– Я – український генерал.

– Дозволите запитати відколи?

– З першого грудня минулого року.

– Припустимо. Це ваша особиста позиція. Що ж до мене, то я – генерал радянський, і генерал Сосин, якого оце… одне слово, він був не просто радянський, а справжній радянський генерал!..

Тут вона помітила, що її слухає не тільки сусід у сірому мундирі, а й вусань у піджаці мера Санкт-Петербурга і ще якісь невідомі люди, втомлено змахнула пещеною ручкою, промовила владно:

– Гаразд. Дякую за інформацію. Всі вільні.

А коли за мить, глянувши в напрямку виходу, побачила, що якісь двоє не підкорилися її велінню, запитально посміхнулася до них, і в тій посмішці Оксана вичитала не тільки глузування, але й погрозу, щоправда, безсилу.

Оксана виступила поперед Винокура, відрекомендувала спершу його, тоді сказала про себе.

– Ах, так? – вже зовсім іншим усміхом розсяялася химерна жінка-генерал. – Ви поповнюєте число моїх друзів? Але яка оперативність! Ну, я розумію, генерал, у нього служба, а ви така молода і прекрасна жінка, і вас одривають од новорічного столу… І все це я, мої витівки, мої…

– Ми люди обов'язку, товаришу генерал-лейтенант, – сказала Оксана, – ні про що інше не може бути мови.

– Друзі мої, – проворкувала генеральша, – не треба ніяких генералів! Звіть мене Алевтиною Дмитрівною, прошу. Я звернула увагу, що у вас однакові прізвища. Може, ви чоловік і жінка?

– Мабуть, що ні, – усміхнулася Оксана.

– Сьогодні якась дивна ніч, – прошепотіла Алевтина Дмитрівна. – Навіть говорять усі зовсім незвично. Ви звернули увагу? Той чоловік щойно казав: «Мабуть, що так», ви мовите: «Мабуть, що ні»… Сум'яття в подіях, сум'яття в словах, сум'яття в світі… Прошу вас, Оксано і майоре, сідайте біля нас із генералом, нам треба порадитися.

– Ми вас уважно слухаємо, Алевтино Дмитрівно, як бачите, ми всі з різних відомств, але прислані саме для того, щоб вас вислухати і надати відповідну допомогу… Директор АЕС не зміг до вас прибути, він у Славутичі, але…

– Він говорив зі мною по телефону. Досить чемний товариш. Прислав свого уповноваженого, – Алевтина Дмитрівна супроводжувала кожне слово сяянням очей, сяянням уст, сяянням всього лиця, надто ж своїх чорних діамантів (сережки, кулон, браслет, каблучка), але сяяння те чомусь видавалося Оксані жорстким, як радіоактивне випромінювання, – на жаль, вони нічим мені не могли зарадити… Я приїхала не до них… Трагічний збіг обставин… Сталася жахлива катастрофа… Ще некерованіша, ніж Чорнобильська… Запобігти якоюсь мірою можу тільки я. Для цього мені потрібен захист… Навіть не такий, як оце тут, не радіаційний, а космічний, до того ж вищого гатунку… Тому я опинилася тут, хоч знову ж таки…

– Але ми нічого не розуміємо, дорога Алевтино Дмитрівна, – пробурмотів міліцейський генерал.

– Так, усе так, і все ж я не можу нічого… Це вищий, найвищий ступінь радянської секретності…

– Радянської? – не стерпіла Оксана. – Але це ж анахронізм! Радянський Союз розвалився! Горбачова немає. Кремля немає. Нічого більше немає. Хіба ви не чули заяви Горбачова по телебаченню?

Алевтина Дмитрівна поблажливо зітхнула.

– Я не питаю, скільки вам років, Оксано, бо й так бачу, яка ви молода. А те, що знаю я, вимушена знати, на превеликий жаль, ходить тільки з роками, з досвідом, з кошмарним досвідом, коли хочете… Ще тільки приторкнувшись до мене ось тут, на цьому пульті, тільки побачивши мене і нічого не почувши, нічого не знаючи, ви вже стали заложниками тайнощів, незмірно вищих за всі державні й людські утворення, заложниками сил, яких не знав світ, можливо, вищих за сили диявола, а то й самого Бога… Але я вмовкаю, я не можу сказати більше, я взагалі нічого не можу сказати, доки не відчуватиму себе в абсолютній безпеці.

– А хіба тут немає такої безпеки? – подав голос міліцейський генерал.

– Тільки тимчасова і тільки вимушена. Я кинулася сюди, не маючи іншого виходу, не знаючи про долю мого Центру… Але вже сюди мені подзвонив… Точніше, це я йому подзвонила… Одне слово, довірений працівник повідомив мені, що Центр уцілів і що я можу… Тепер мені за всяку ціну треба дістатися туди. Там ми все б обговорили, виробили план дій… Однак я не уявляю, як можна перенестися на сотню кілометрів, не маючи бодай такого захисту, як оце тут…

– Це де? – обережно поспитав генерал. – Ми могли б знати?

– У Києві, – відповіла Алевтина Дмитрівна.

– В самому Києві?

– Уявіть собі.

– І ніхто… Я хочу сказати, ніхто не знав про цей ваш Центр?

– Уявіть собі. Навіть ваше Політбюро. Не думаю, щоб знало про це й кремлівське Політбюро.

– Тоді що ж це таке?

– Спитайте Сталіна, спитайте Берію, спитайте генерала Сосина…

– Того, що повісився дві години тому?

– Саме його. Але, як казав президент Трумен, поїзд далі не йде. Я повинна дістатися до свого робочого місця, і тільки там ми зможемо все обговорити… У вас є пропозиції, мій генерале?

– Небагато, але є.

– Наприклад?

– Наприклад, є БТР для урядової комісії з чудово обладнаним радіаційним захистом. Може, навіть надійнішим, ніж отут.

– Ви даєте гарантії?

– Абсолютно!

– Але я не можу ризикувати навіть секундами. Перейти в БТР я могла б хіба що… ну, скажімо, способом своєрідного шлюзування…

– Ви хочете, щоб я вкотив БТР просто сюди?

– Чому б і ні!

– Це неможливо. Але ми під'їдемо якомога ближче, а вас… Ну, скажімо, ми перенесемо з майором у спеціальному контейнері…

– А що скаже Оксана? – примружилася пустотливо Алевтина Дмитрівна. – Контейнер – це для радіоактивних відходів? Як романтично! Алевтина Фіалка – в контейнері для радіоактивних ізотопів! Може, я вже й не жінка, ізотоп? Що ж, я не маю виходу, я згодна, генерале!

7.

В долинах рік завжди віє вітер. Влітку він приємно холодить, взимку проймає до кісток. Чуйко відчув крижані подуви, щойно перевалив через високий піщаний пагорб і ступив на добре протоптану стежку, що вела до пішоходного містка через Ірпінь. Вітер був просто нестерпний, не вірилося, що позаду в провулку залишилася тиша майже божественна. В льотному училищі викладачі теорії те й знають, що долдонять про аеродинамічність та турбулентність, про повітряні маси і потоки, але все те – тільки з погляду того, як впливають ці маси й потоки на тверді тіла, на літальні апарати, на пристрої, сконструйовані людиною. А на саму людину? Потім Чуйкові не хотілося про це думати, він пам'ятав, що за річкою майже одразу берег здіймається округлими валами пісків, а за ними густий ліс: сосни, дуби, берези, і там завжди затишок, спокій, зачаєність і затаєність, які особливо дивували Чуйка, бо він народився в степу, а там усе відкрите, як небо, і розпростореність мов у душі після випивки.

За містком стежка роздвоювалася літерою У. Права стежка відхилялася до залізничного мосту через Ірпінь і виводила в гарний березовий гайок, де вони колись стояли з Галкою і слухали, як опадає з білокорих струнких дерев осіннє листя ( «С берез, неслышен, невесом, спадает желтый лист…»), і він цілував Галину, а вона випручувалася й шепотіла: «Побачать же з електрички! Всі ж он виглядають з вікон!» Електрички й правда гриміли через міст майже безугавно, і прямокутні прорізи їхніх вікон були заліплені заздрісними обличчями, від чого Чуйкові ще дужче хотілося притискувати Галку до себе і цілувати, цілувати…

Ліва стежка через грудкувате кукурудзище (яка там кукурудза на торфі!) і крізь густі кущі ліщини ( «Ой у лісі на орісі…») виводила до розбитого в 41 році бетонного дота і в'юнилася далі, в самі гущавини, безкінечна аж до втоми.

А Чуйкові потрібна була саме втома, і він попростував правою стежкою. За руїнами доту треба було перетнути лісову дорогу, піднятися на високий, густо порослий старими соснами пагорб, а тоді буде довгий і приємний спуск у розлогу лісову долину, до кінця якої вони з Галиною так і не дійшли жодного разу.

Сьогодні він дійде, бо не має чого робити іншого. Йому треба втомитися так, аби хоч на короткий час убити в собі прокляті сили, що заволоділи його мозком чи то після нещасного польоту на новій машині, чи, може, внаслідок настирливого длубання доктора Алі в його черепі (і в мозку ж?). Доктор Аля була схожа на Галку, може, тому Чуйко їй вірив, хоч про Галку тоді й не згадував. А про кого згадував? Згадав свою маму Килину і вбив її самою згадкою, своїм безтямно-злочинним сном… Прокляття, прокляття!

Тепер, заснувши в електричці, вбив безокого й безрукого. Може, так і треба. То страшний чоловік. Хлопці встигли дещо розповісти, визволяючи його…

Але вбивати людей? Ні, ні! Він військовий льотчик, його професія – воювати, стріляти, знищувати, але все це відбувається в якомусь абстрактному світі, де існують тільки матеріальні об'єкти нищення: літальні апарати, наземні вогневі точки, визначені командуванням цілі для ракетних ударів. Людина там не передбачається, про неї забуто так само, як в аеродинамічних теоріях.

А доктор Аля щось зробила з його мозком, націлила його на людей, мов смертоносну ракету, і тепер цей мозок здатен спопелити мало не все людство, не розбираючи, де винні, а де безвинні, хоч винних, може, взагалі немає на світі, бо хто суддя?

А може, то й не доктор Аля, а безокий генерал всьому виною? Недарма ж він перший приснився Чуйкові, хоч був у Москві, а доктор Аля десь тут, зовсім близько.

Відстань не грає ніякої ролі. Доктор Аля стверджує, що у Всесвіті немає ні часу, ні простору, а є тільки форма і вона панує повсюди, а над нею панує ще більша сила: океан космічної енергії Бруно. Ми всі – вже усталені форми, тому ми викинуті з океану Бруно, коли ж до когось з нас долітають його сплески, то люди ці зазнають щастя або нещастя у вимірах уже й не земних, а космічних. Ну, і так далі. Цілий рік Чуйко був єдиним слухачем божевільних теорій доктора Алі і ні там, у напханому нержавійкою й склом боксі, ні тепер так і не збагнув, що ж приносить людям ця мініатюрна, ласкава жіночка: щастя чи нещастя, радість чи горе?

Не треба думати про доктора Алю, щоб не вчинити мимоволі зла.

Задумавшись, Чуйко не помітив, як поминув руїни доту і вже дійшов майже до того крутого підвищення, на якому густо темніли високі сосни. І тут він побачив перед собою величезного вовка. З очима в Чуйка завжди був порядок. На медоглядах він бачив на таблиці для перевірки гостроти зору не тільки всі десять «конституційних» рядків літер і каблучок з несподіваними розрізами, а й ще два нижні рядочки зовсім дрібненьких значків. У боксі доктора Алі з очима стало коїтися щось дивне. То він бачив мало не крізь броньовані стіни своєї лікарні-катівні, то несподівано на цілі тижні зір йому туманився, і він не бачив нічого, сприймаючи все тільки на слух.

Вовка він побачив, ще й не бачивши. Сіра темрява, сіруватий од лісової сутіні сніг, сірий звір – помітиш, тільки підійшовши впритул. Чуйкові не треба було цього робити, вовк теж відчув людину на відстані. Кожен ждав, як поведеться супротивник.

Вовк не думав, бо не вмів цього робити. Може, тільки ліниве здивування зворухнулося в його хижому мозку, бо ніч сьогодні, мабуть, якась особлива, раз усі люди замкнулися в своїх домах і ні в лісі, ні побіля нього немає жодної живої душі. А цей чоловік чомусь опинився на вовчій путі.

Чуйко теж не подумав, звідки тут вовк, адже в довкола-київських лісах цих звірів давно вже не чутно. Може, забіг сюди з волинських лісів, може, з Біловезької пущі – хіба не однаково? Може, цей вовк навмисне посланий, щоб Чуйко міг ще раз випробувати відлякуюче-жахливу силу свого мозку?

Він стояв і згадував, як пробував свою силу над нічною Либіддю. Зупиняв поїзд і гамував течію древньої річки. Як він це робив? Приплющував на мить очі, уявляв собі поїзд або Либідь і входив у них, стаючи ними, вбираючи їх у себе. Поїзд повільно прокрадався до високого темного вокзалу, зграбно вигинав потужне тіло, сяяв золотими вікнами теплих вагонів, мов велетенський золотоокий звір. Чуйко входив у ту золотоокість, сам ставав золотооким, блаженно завмирав, і все завмирало довкола. У Либеді він брав шум її води. Той шум линув до Чуйка з правічності, шум і гомін давнини, він входив у нього, гамував і втишував, вода переставала шуміти і вже не текла, бо вона може текти вічно тільки тоді, коли тече й не тече, тече, та не витікає. Як у Шевченка: «Тече вода в синє море, та й не витікає…»

А вовк? Що взяти у вовка? Моторошне виття, злобливий оскал, нашорошену цупку шерсть? Чуйко взяв вовчий сморід, безнадійний дух тління і смерті, дух кінця всього живого. Він увійшов у той сморід, опустивши на мить повіки, і відкинув його, коли ж підняв повіки, то побачив вовка далеко від себе, мало не на вершині високого пагорба; пожбурений невидимою силою, вовк незграбно впав на задні лапи, якийсь час, мовби безмірно дивуючись, сидів по-собачому і шкірив зуби, щоб злякати те, що злякало його самого, тоді підхопився і, не озираючись, потрюхикав у гущавину.

Вовки не вміють озиратися.

А Чуйко зненацька згадав, що сьогодні не проста ніч, а новорічна, і збагнув, що в санаторії «Сокіл» ніхто не спить, льотчики з медперсоналом відзначають радісну подію, стріляє шампанське, грає музика, танцюють пари… А він ганяє вовків у темному зимовому, лісі!

Коли пройти кілометрів зо два узліссям, буде ще один дот, уцілілий з війни, тільки тепер страшенно засмічений. Там вони з Тамарою ховалися від дощу, і Чуйко цілував Тамару, а вона шепотіла: «Гріх же! Тут, мабуть, і досі лежать убиті…» Вона завжди чогось боялася, відтручувала Чуйка, виривалася з обіймів, стогнала, зойкала, так ніби ось-ось сконає, і від того ставала ще привабливішою – не відірвешся… Від старого доту до Галки зовсім близько. По дамбі на той бік річки, тоді побіля дач і перелісків – і вже «Сокіл», власність повітряно-збройних сил, високі загорожі, прохідна, перепустки, порядок, режим – усе як належиться.

До санаторію Чуйко дістався швидко, на прохідну не пробував (туди сунуться тільки останні вахлаки!), знав у загорожі «секрети», крізь які проникають на територію ті, хто загуляв у селищі або в Києві.

В санаторній їдальні сяяли вогні, грала музика. Столи у великому залі прибрано, тільки під стіною щось мовби буфет, святкова ялинка, розтанцьовані пари, на виході з кухні найняті лабухи – місцеві модерняги, які грають за всі ансамблі, на всі смаки, потурають усім модам, викрикуючи і про капітана Каталкіна, що носить «кожаный берет», і про підпільника Кіндрата, що сховав автомата, і про Маньку-облігацію, що «денег не берет», і про…

Чуйко залишив у гардеробній шинелю й картуз, поправив на собі мундира, підніс руки, щоб поправити волосся, і тільки тоді згадав, що голову йому голили, мов монгольській ламі, то готуючи до чергової операції, то для гігієни після чергової операції, і доктор Аля сама стежила за цією процедурою і щоразу ахкала: «Ах, яка у вас прекрасна голова, Чуйко! Ідеальна форма черепа! З вас треба було ліпити римських цезарів!»

Ото радість: бути моделлю римських цезарів! Адже в усіх підручниках стверджується, що всі вони були розбишаки і, кажучи по-нашому, останні подонки!

На голомозого майора в святковому залі одразу звернули увагу, надто вже вирізнявся він серед чубатих офіцерів, але ніхто не припинив свого заняття: хто танцював, той танцював далі, хто обіймався попід стінами – обіймався, хто ще не допив – допивав, хто не договорив тостів – договорював, а веселі музиканти вдарили «Ты рыбачка, я – моряк», так ніби Чуйко морський льотчик, щоночі долітає до турецької території, на честь чого прийняв мусульманство і став голомозим.

Галка танцювала з високим льотчиком-підполковником. Була в жовтому, як соняшниковий цвіт, платті, стала ще гарнішою, ніби аж помолодшала. От чортові жінки! На Чуйка Галка навіть не поглянула. Всі дивилися на його голу голову, а вона хоч би зиркнула!

Чуйко боком, попід стінами, побіля парочок в обіймах, в шепотах, у поцілунках став пробиратися до саморобних буфетів, але не добрався, бо його смикнув за полу френча лисий підполковник, що сидів не на стільці (стілець стояв перед ним, виконуючи роль столика), а просто на підлозі, підігнувши ноги так, що мало не впирався колінами собі в обличчя. В правій руці підполковник тримав гранчасту склянку з чимсь коричневим, лівою вхопився за полу Чуйкового френча.

– Майор! – гукнув підполковник. – Ти звідки? Чому я тебе не знаю? Я тут усіх знаю, і мене всі знають, а тебе я не бачив.

– Не бачив, бо мене тут не було, – сказав Чуйко. – Випити в тебе знайдеться?

– Випити? Та ти свій хлопець! Бери мою посудину! Самогон – екстраклас! Настояний на зелених горіхах. Бальзам молодості й мужської сили! А де ж ти був, що не був тут з нами?

– Далеко.

– Що, в гарячих точках?

– Далі.

– Може, на Курилах?

– Ще далі.

– А далі – куди?

– Може, й у самий космос.

– В космос? Не заливай! Слухай, а ти здорово п'єш! Налити ще? Тебе як звати? Мене – Славою, Владислав, значить. А ото мій друг підполковник Вова. Танцює з отією жовтою стервою. А тебе як звати?

– Василь.

– Тобто Вася.

– Хай буде. А хочеш. Славо, я скажу, як звати оту, що танцює з Вовою?

– Скажеш, як звати? Упав з космосу і вже все знаєш? Не заливай!

– Її звуть Галкою. Правильно?

– Точно! Слухай, а може, ти справді з космосу? Як твоє прізвище? Я всіх космонавтів знаю. Прізвища знаю.

– Прізвище – пусте. От ти ж Слава?

– Слава.

– А я Вася. Хіба не досить?

– Досить!

– Ну, то давай вип'ємо за це.

– Давай! Слухай, а чого в тебе голова гола?

– А в тебе чому?

– В мене лиса. А ти ж поголений, як турецький святий. Це що – мода?

– У нас генерал наказав, щоб увесь льотний склад голив голови. Волосся забирає з мозку енергію, не дає думати.

– Не дає думати? А по-моєму, я однаково думав, що з чубом, що лисий. Тільки тепер дівчата не беруть танцювати, думають: старий. А мій друг Вона сьогодні тут вигадав девіз: «Дами запрошують панів офіцерів». От я й сиджу з цим самогоном. Добре хоч ти прилетів з космосу. А в космосі хіба й генерали літають?

– Літають.

– І що вони там?

– Командують.

– І оце, значить, щоб голі голови всім, значить, теж вони?

– Вони. Та це не страшно. Це помагає знаєш як. От я ж угадав про цю жовту?

– Вгадав. Точно!

– Хочеш, вгадаю, де ви з Вовою служите?

– Ану, спробуй!

– Ви обидва баоцзедуники. Вгадав?

Після училища Чуйко служив у Монголії і там уперше почув цей незлобивий жарт. Колись були батальйони аеродромного обслуговування – БАО. Льотчики завжди підсміювалися з тих, хто в них ніс службу. На прикитайських аеродромах і виникло слівце «баодзедуники».

Слава не образився, навпаки, чомусь мовби зрадів.

– Хочеш ще випити? – підморгнув він Чуйкові.

– Давай.

– Будь!

– Будь і ти!

– А тепер я тобі скажу, Васю, що ти ніякий не ясновидець, а простий чув'як! – зовсім тверезим голосом заявив підполковник. – Хочеш, щось покажу?

– Ну, показуй!

Підполковник засунув руку в кишеню брюк, з-під лоба насмішкувато глянув на Чуйка.

– Показувати?

– Показуй, показуй!

Підполковник поволі дістав з кишені щось зав'язане в носову хустку, виважив на долоні, смикнув за ріжок хусточки, мов фокусник за вірьовочку. В хустині була ціла пригорща дорогоцінних металів: срібло, золото, навіть платина. Бойові відзнаки за класність, за відвагу й мужність, значки, медалі, ордени – і всього чимало, тут справді полисієш у тридцять років.

– Ти що ж це дурочку клеїш? – прошепотів Чуйко. – Заховав усе в засоплену ганчірочку. І твій друг Вова заховав?

– І він. В нього ще більше цього добра.

– Чому ж не носите? Соромитесь? Кого?

– А кому показувати? Горбачову? Чув, як він ридав по телевізору; «Я приостанавливаю исполнение президентских функций…»Чи, може, маршалу Язову в Матроській Тишині?

– В якій Тишині? До чого тут маршал Язов?

– А до того, що наш маршал Язов сидить у беріївській тюрмі, в Матроській Тишині, разом з усім ГКЧП.

– Що це за ГКЧП?

– Не чув?

– Ні.

– І того, що міністром оборони наш главком Шапошников, теж не чув?

– Теж.

– Ану, дай я не тебе подивлюся. Ти таки справді, мабуть, з космосу.

– Хіба я не казав? А тепер знаєш що? Піди й поклич сюди оту жовту.

– Галку? Та вона мене!.. Ти її не знаєш. Як я її покличу?

– А ти поклич разом з Вовою. Скажи, що я хочу з ними познайомитися.

– І сказати, що ти з космосу?

– Можна.

Підполковник заляпав у долоні.

– Вова вмре від захвату!

П'яно заточуючись, він побрів між танцюристів, довго не міг натрапити на тих, кого шукав, нарешті добрався до них, якийсь час витинав то біля Галки, то біля Вови свого власного кривулястого танця, кінчилося тим, що Вову він все ж привів до Чуйка, а Галка зосталася стояти на тім кінці залу. Стояла і не дивилася сюди, навіть не повернулася.

Підполковник Вова ще здалеку простягав до Чуйка обидві руки.

– Це все правда, що тут мені Слава натріпався? Каже, майор прямо з космосу, спусковий апарат ще гарячий, аж шкварчить, у нас за прохідною. Давай знайомитися, майоре!

– Хвилиночку, – сказав Чуйко. – Почекайте мене, я миттю!

Він мало не бігцем кинувся туди, де стояла Галка, підлетів до неї нечутно, вона не бачила і не чула, але вгадала його наближення і здригнулася шиєю, спиною, всім тілом.

– Галко, – гаряче зашепотів Чуйко, забігаючи наперед неї, – здрастуй, Галко!

Вона мовчала.

– Чого ж ти мовчиш? Не впізнала, забула? Я Василь Чуйко. Ну, тоді капітан, тепер майор, але це єрунда. Ти мене чуєш?

– Ти п'яний, Василю.

– Ну, п'яний, п'яний! Все це єрунда, справа зовсім не в цьому. Слухай мене уважно, Галко. Треба поговорити!