Текст книги "День шостий"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

– Там, ще пехота не пройдет, и бронепоезд не промчится, угрюмнй танк не проползет… – замугикав Палярус, і саме на словах «угрюмнй танк» з степової дороги майже безгучно з'явилися з-за лісосмуги мотоцикли з колясками, один, другий, п'ятий чи сьомий і майже грайливо покотилися вниз, у долину, наближаючись до містка, вигулькуючи з-за придорожніх кущів – один, другий, п'ятий… І на кожному – по троє автоматників, у маскувальних, під колір достиглих хлібів, костюмах, у круглих кашкетах, з довгими, мов хижі дзьоби, козирками.

– Осколочним! – крикнув Султанов. – Вогонь!

Козак уже ввігнав у патронник снаряд, миттю

поданий йому Грановським, Боря Тетюєв смикнув за рукоятку, гарматка ревнула їм у обличчя і різонула поперед себе ніби велетенським серпом, оголюючи і саму себе, і всю вогневу, і обслугу, нищачи з таким трудом наведене зелене маскування, підрубуючи під корінь кущі дерези й бузини, вистригаючи навіть траву.

– Осколочним! – заревів Султанов. – Хто зарядив картеч? Вогонь!

Картечний снаряд, чи то розгубившись, чи то вважаючи, що саме так і треба, подав Козаку Грановський, а Веніамінові неймовірне збудження не дозволило роздивитися, що в нього в руках. Руки йому дрижали, перед очима літали чорні й червоні цятки, він ні чув, ні бачив, ні розумів тої миті, жив тільки страхом, що не встигне, запізниться, підведе всіх, підганяв, квапив, підстьобував себе: «Швидше! Швидше! Швидше!»

Картеч з сорокап'ятки б'є тільки впритул. До мотоциклістів вона не долетіла, а лише оголила перед ними гармату і вони побачили її і посипалися з мотоциклів, як сірі грудки.

– Зараз вони нас дзьобнуть! – пробурмотів Палярус. – Ох і дзьобнуть!

– Осколочним! – знов крикнув Султанов, бо вже один осколочний полетів і долетів. Бризнула чорна земля під одним з мотоциклів, він якось дивно видовжився, підстрибнув, а тоді роз'їхався колесами й коляскою в різні боки, аж смішно було дивитися.

Автоматники все ж сипонули густими чергами в бік вогневої, однак новий снаряд, влучно посланий Тетюєвим, примусив їх мерщій розвертати свої мотоцикли і в дикому грюкоті, чорному диму вихлопів видобуватися з балки в степ.

– Ще один навздогін! – скомандував Султанов, супроводжуючи мотоциклістів короткими чергами з свого ППД. – З карабінів – вогонь!

Припинили вогонь, коли мотоциклісти зникли за лісосмугою. Затихло оглушливе гуркотіння моторів, знову залягла тиша, і ніхто б не повірив, що ось щойно тут тривав бій, короткий, але однаково страшний й безжально-смертельний. Потрощений мотоцикл на дорозі по той бік балки був єдиним свідченням того, що тут відбулося. Здається, сіріло там і непорушне тіло ворожого автоматника, і Палярус перший підскочив до Султанова.

– Товаришу сержант, дозвольте зібрати трофеї!

– Які вам трофеї, Палярус?

– Там убитий фріц.

– Убитий – хай лежить. Нам треба негайно поновити маскування.

– А коли автомат? Дозвольте, товаришу сержант!

– Гаразд! Дозволяю зібрати зброю, коли виявите. Але обережно і швидко!

– Єсть швидко!

Та поки він бігав через балку і тягнув назад чорний автомат, пояс з парабелумом і цілу купу магазинів до автомата в брезентових чохлах, а всі на вогневій, не гаючись, взялися закривати гармату й передні окопи, знизу, від Дніпра, з'явилися Будник і Планкін, несучи на плащ-палатці щось тяжке й непорушне.

Султанов перший побачив їх. Не гукнув назустріч, ш;о вони несуть, нікого не послав на поміч, мовчки стояв, ждав, тоді зняв пілотку і витер собі обличчя якимсь невластивим йому дерев'яним рухом – раз і вдруге.

Будник і Планкін донесли свою ношу, обережно опустили на землю, відгорнули край плащ-палатки. В гімнастерці без ременя, без пілотки на голові, босий, на ній лежав мертвий Ардаб'єв.

– Так, – сказав Султанов, – скільки разів казав я Ардаб'єву не скидати чобіт.

– Ми йому теж! – захлинаючись словами, швидко заговорив вічно мовчазний Будник. – Ми хіба не?.. Кажемо: товариш сержант наказав коней в укритіє! А він каже: жалко. Хай попасуться трохи, каже!.. І пустив на траву… А сам чоботи, значить, і ремінь, і пілотку… Трава тепла ж… А тут з автоматів. Ми – в укритіє, а він, значить, коней переймати… Щоб теж в укритіє… І сперва коня вашого гнідого, товаришу сержант, а тоді дивимось, а воно…

– Куди його? – спитав Султанов.

– Ардаб'єва? В груди, значить, у серце. Одна кулька. І не видно, як ударила, а от… І коня вашого, товаришу сержант… Шию так і прострочило… Ваш кінь, товаришу сержант.

Султанов не помічав, що й досі проводить по обличчю зібганою в руці пілоткою.

– Юнь – це поганий знак, – півголосом промовив він. – Знак поганий.

Тоді стрепенувся, розправив пілотку, надягнув, обсмикнув гімнастерку.

– Поховаємо Ардаб'єва внизу перед вогневою, – сказав тихо. – Чесний був боєць, старанний і обов'язок свій виконав доблесно й до кінця.

Яму копали по черзі. Козакові було страшно дивитися на вбитого, але якась сила притягувала його туди, де лежав на плащ-палатці мертвий Ардаб'єв. Передавши лопатку комусь з товаришів, він піднявся на вогневу, став трохи оддаля від убитого, здригнувся всім тілом, зачувши позад себе шелест кукурудзи і чийсь шепіт:

– Веню!

То був Саньчин голос.

– Веню, ви живі?

– Ардаб'єва вбило.

– А ти?

– Бачиш же – живий!

– А сержант?

– І сержант.

– Отой тільки ваш їздовий? Ой бідненький! Він у нас з Надькою і вчора і сьогодні був, ми його підгодовували. Такий же добрий чоловік! І як же ви його поховаєте? Без труни, без нічого?

– Плащ-палатка – ото й труна для солдата, – намагаючись бути суворим, пошепки відповів їй Козак. – Втікай, поки ніхто не побачив. І не кажи

Наді, не розстроюй її.

– Вона й сама догадається. Прийдіть хоч вспо– койте її трохи. Прийдете з сержантом?

– Не знаю.

– Хоч завтра, як не сьогодні.

Він хотів сказати: «Я б хоч і зараз, та як Султанов?», але далі грав перед Санькою роль незворушного воїна, який не може полишити бойовий пост.

– Прийдемо – прийдемо, а ні – то й ні. Твоє

діло ждати…

Помстився Саньці за все Те приниження, якого зазнав од неї, а коли вона мовчки зашурхотіла кукурудзою, повільно віддаляючись, гірко пошкодував, і готовий був кинутися слідом за дівчиною, але в цей час тихо підійшли товариші і взялися за краї плащ-палатки з Ардаб'євим, і він теж приєднався до них.

– Ось так, Малий, – неголосно заговорив позад нього Палярус. – Сум у залі. Побачив убитого – вже не молодий. Тепер треба побачити живих…

– Товаришу сержант, – обізвався Грановський, – ви дозволите – я зіграю над Ардаб'євим реквієм?

– А що це таке? – не зрозумів Султанов.

– Похоронна мелодія. Написав геніальний композитор Моцарт.

– Коли геніальний – дозволяю. А тоді – салют!

Ще до вечора могли повернутися автоматники з

підкріпленням, може, й з танками, але розпечене сонце повільно скотилося в степи, темрява м'яко оповила змучених людей і ніч обіцяла спочинок.

Спали тривожно. Палала далека ніч, двигтіла земля. Тільки перед світанком залягла довкола тяжка тиша, але щось тривожне вгадувалося в повітрі і простір був, як натягнута струна, що ось-ось порветься.

Тоді прикотилося з степу глибоке глухе здригання землі, монотонне й уперте, ближче й ближче, тяжче й тяжче, ніби з того світу, залізна хода, залізний гуркіт, і грюкіт, і брязк, і скрегіт,

– Тривога! – закричав Султанов, який не лягав усю ніч. – По місцях! Танки! Приготуватися! Бронебійним заряджай! Приціл!..

Ще не сходило сонце, але повітря світилося такою прозорістю, що видно було степовий безкрай, і зелені луки над річкою, і Дніпро, і далекі лівобережжя з білими пісками і червоними лозами. І танк, коли він вирвався з-за лісосмуги, теж було видно виразно у всій його кострубатій вугластості, в залізній тяжкості й тупості. Він не сприймався, як щось живе, не думалося, що в ньому люди, вороги, насторожені, хижі, меткі й умілі в своїй справі нищення всього живого, – танк був тільки ціллю, залізною потворою, яку конче треба було зупинити, не пустити туди, куди вона рветься, бити й бити по ньому маленькими, мов дитячий кулачок, сталевими снарядами, хльоскати з замашними вилясками, поки зупиниться, спалахне, загугонить ревучим полум'ям, вибухне й розвалиться чорним залізом у чорному диму й кіптяві.

– Вогонь! – гукнув Султанов і коротко махнув рукою, і невидимий снаряд, розпанахавши навпіл повітря над балкою, вдарився об суху тверду дорогу за кілька метрів перед танком, але не вибухнув, бо не натрапив на броню, і, зрикошетивши, тягнучи за собою короткий хвіст з чорної землі, полетів у степ.

Танк одразу зупинився і позадкував до лісосмуги. Майже сховався за неї, витикалася лише неоковирна його башта, яка стала водити тонким гарматним стволом, намацуючи супротивника.

– Треба було лівіше, – зауважив Султанов Борі Тетюєву.

– Не розрахував його швидкості. Тепер не промахнуся.

– Не стріляти! Бити, як рушить. Він там довго не стоятиме. Може, вирвався вперед, тепер жде, поки підтягнуться інші. Разом і рушать.

Козак слухав Султанова і не йняв віри його словам. Які ще інші? Скільки ж треба танків на їхню малесеньку гарматку?..

Він метався од снарядних лотків до гармати не– стомний і натхненний. Пригинцем, навколішки, то ховаючись від куль, то зневажаючи їх. Молоде тіло, повне сили і зграбності, легке, як повітря, слухняне, як пташиний політ. Бронебійний! Один, другий, третій! Спалахували вибухи на сірому залізі, били в нього стопудовими молотами, але не могли пробити, башта й далі ворушилася й ворушилася, і фашистські снаряди вже обляскували їхню вогневу – ближче, точніше, страшніше…

– Товаришу сержант, може, осколочним? По бульках його! Щоб повилазило!

Боря Тетюєв підвів голову з-над прицілу, на мить повернувся туди, звідки лунав голос Султанова, до Козака він уже простягнув руку, мабуть, щоб показати: осколочний, – і несподівано повалився на Веніаміна, нагнітив його тяжким своїм тілом.

– Тетюєв, ти що! – нічого не розуміючи, крикнув Козак, – кинь жарти! Тет…

Султанов стрибнув до них, мовчки рвонув на себе Тетюєва, вивільняючи Козака, так само мовчки обережно поклав Борю на станину, сам нахилився над прицілом.

– Осколочним! – гукнув Козакові. – Ще осколочний! Давай ще! Бронебійний!

Позад них злетіли в чорних вибухах пошматовані стебла кукурудзи.

– А чорт! – закляв крізь зуби Султанов. – Давай бронебійний! Не проб'ємо йому лоба! Осколочний! Ще осколочний! Палярус!

– Я тут! – підповз до нього правильний.

– Беріть пляшки з запалювальною і через балку! Підпалити гада! Але обережно! Перебіжками!

– Єсть перебіжками!

– Козак, осколочними! – крикнув Султанов. – По бульках будемо! По вирлах! По…

Снаряд з танка вибухнув зовсім поряд з гарматою, осколки захурчали нац ними, Султанов широкою долонею притиснув Козакову голову до самої землі, крикнув:

– Бережись! Давай ще бронебійним! Так! Ану! Прикриємо Паляруса! Постукаємо фріца по лобі! Між рогами! По храпах!

Палярус перелетів балку і вже дряпався вгору по її протилежному схилу. Снаряди пролітали в нього над головою, кулі не зачіпали, він біг, майже не. ховаючись, мабуть, збагнувши, що потрапив у мертву зону, або ж просто за своїм узвичаєнням весело нехтуючи небезпекою, і, коли вже був на вильоті з балки, вигнувся усім своїм замашним тілом і кинув пляшку. Пляшка не долетіла, вогонь од неї розлився по траві й по землі перед дорогою, але Палярус біг далі і знову вигнувся і метнув ще й ще… Султанов саме вдарив бронебійним, і майже від того місця, де снаряд черкнув червоним полум'ям по сірому залізу, прокреслилася сиза смужка диму, подрібнювала вгору, вгору, до самої башти, тоді шугнула вниз, під саме черево, під днище танка, із сизого закучерявленого димку вистрибнули жовті гострячки, трикутні, як зубці пилки, різонули по броні…

– Горить! – радісно закричав Грановський, – Гори-ить!

– Палярус, назад! – гукнув Султанов, так ніби той міг його почути. – Козак, осколочний! Давай! Палярус, ну ж!

Танк горів дужче й дужче, він уже не стріляв, і здавалося, Палярусові тепер ніщо не загрожує. Козак навіть здивувався, навіщо Султанов командує заряджати осколочним. По кому він стрілятиме? Хотів визирнути з-за щита, але Султанов визвірився на нього, грубо вилаявся, скреготнув зубами:

– Снаряди! Осколочним! Осколочним! Ах ти ж… Пропав хлопець! Паля!.. Та давай же снаряд!

з того боку балки, від палаючого танка густо застрочило, Козак здригнувся од тих звуків і майже одразу впізнав їх і ще раз здригнувся відразливо і з мимовільним страхом. Стріляли фашистські автоматники.

– По Палярусу б'ють, – шепотів гірко Султанов. – Ох, падлюки! Ох, гади! Давай, Козак! Осколочним! Оск!..

Його права рука зненацька заклякла на маховичку наводки, на мить Султанов повернув до Козака перекошене від болю й ненависті обличчя, прохрипів:

– Бронебійний! Ну? Ти ж тільки глянь, що це! Ти ж тільки!.. Ах ти ж… А.Палярус там… І ніхто йому…

Козак загнав у патронник бронебійний, другий патрон з снарядом уже мав у руках і, забувши про страх перед автоматниками, не думаючи ні про що, а тільки підкоряючись гіркому вигуку Султанова, вигулькнув з-за щита гармати і мало не випустив з рук снаряда.

Те, що він побачив, нагадувало кошмарний сон.

З-за палаючого танка, з-за бушування вогню і клубочіння чорного диму повільно, мовчки, ніби в німому кіно, виповзав ще один танк. Коли б він вирвався з-за диму і, ляскаючи гусеницями, стріляючи вихлопом, помчав по степу й по дорозі і коли б за ним загриміло ще п'ять або й десять танків, це не справило б такого жахливого враження. А так здавалося, ніби це той самий танк, що його запалив Палярус, несподівано відродився у вогні і виходить з полум'я, виокремлюється з нього, цілий, неторканий, лиховісний у своїй запеклості й загрозливості.

Той танк-привид бачили тільки вони: Султанов і Козак. Грановський чи то не встиг його помітити, чи не збагнув, що воно таке, зате він, мабуть, єдиний з них помітив, коли в балці упав Палярус і більше не підвівся, лежав у мертвій непорушності, в яку страшно було повірити.

– Товаришу сержант, – зашепотів Грановський. – Там Палярус! Дозвольте я туди! Поможу йому! Товаришу сержант!..

– Давай, – махнув рукою Султанов. – Тепер уже однаково. Тільки обережно! А ми тут з Козаком… Ми отому… Ось він нам бочок… Реберця свої… А ми!..

Танк надто повільно виповзав з-за вогненної тучі, він тримався віддаля од неї, виставив тільки перед і частину башти, обережно промацував гарматою балку і її зелені схили, ще не стріляв і не викочувався під постріл Султанова, а тим часом автоматники, які викотилися на мотоциклах по цей бік палаючого танка, розпочали полювання чи то на Грановського, чи то й на гарматну обслугу, Султанов вилаявся, вдарив бронебійним по тому танку-привиду, не завдавши йому ніякої шкоди, скомандував:

– Осколочним! Полоскочемо отих! Давай!

Він стріляв і за кожним пострілом відривався від прицілу, визирав з-за щита то збоку, то зверху, не зважаючи на кулі, які так і порощили об сталь.

– Товаришу сержант, обережно! – злякався за нього Козак. – Товаришу сержант!

– Давай осколочний! Давай, Козак! Грановського пришили! Взяв Паляруса, ніс уже… Не дали, сволочі! Ну, то ми ж їм!

Він знову визирнув, тоді припав до прицілу, глухо промовив:

– Не бачу! Нічого не… Козак, автомат з мене!.. Тяжко… Не бачу… Козак… Автомат… Бий!.. Ко…

Він раптом випростався, зірвав з грудей автомат, ступнув убік од гармати, широко, красиво, як умів ступати тільки Султанов, і несподівано впав обличчям на несамовиті черги автоматників. Козак метнувся до сержанта, спробував помогти йому, підтримати, перевернути. Султанов був мертвий. Він упав, ніби відштовхуючи від себе смерть. Жилаві руки вперед, весь подався вперед, життя в повнім бігу не зупинилося, а урвалося. Ніби приліг лиш на мить. Права рука з автоматом викинута вперед, нога підігнута, ніби для бігу, ліва рука – під п];окою. Щоб м'якше було. Коли встиг підкласти? Лежав красивий і після смерті, легкий, як пір'їна, навіть трава під ним не була підім'ята.

Плачучи, розмазуючи по обличчі сльози. Козак обережно вивільнив з мертвої сержантської руки його автомат, почепив собі на груди, перечепив на свій пояс і два запасні диски, тоді переповз до гармати, глянув у приціл, вдарив тим осколочним, що був у патроннику, по автоматниках за балкою, мерщій зарядив бронебійним і тільки тоді перевів приціл туди, де мав бути ворожий танк.

Танк уже не ховався. Гребучи ненажерливими гусеницями землю, він мчав по дорозі вниз до містка, був зовсім близько, так що Козак мовби бачив крізь чуже холодне залізо і чужі, ще холодніші за саме залізо очі, вони глянули на артилериста холодним отвором гармати, маленьким круглим вічком, яке враз розширилося, розрослося до неймовірності, затулило хлопцеві весь світ, а цього не можна було допускати, ніяк не можна було дозволити, і Веніамін ударив просто в те холодне залізне око, вдарив вогнем раз, а може, й вдруге, втретє, оглушений, приголомшений, але не розгублений – ось де знадобився той вироблений автоматизм дій, якого вимагав од них Султанов. Точність рухів, все робиться майже наосліп, з холодним спокоєм, і тільки обпікає вперта думка, б'ється в тобі, як гаряче серце, – вибити, відкинути, знищити, не допустити й не пропустити!

Він не думав про світ, про велику державу, все для нього зосередилося в оцьому клаптику землі, в оцих мальвах і соняшниках, в оцій хатині і обійсті, на краю якого притулилася їхня гарматка. Навіть не озирався на Дніпро, хоч і відчував за плечима його широчінь, і спокій, і вічну красу, про яку не вмів ні подумати, ні сказати, а тільки знав про неї від народження, жив нею, а може, й сам був якоюсь її часткою.

Танк ударив просто в Козака. В його лице, в груди йому, в серце, в усе його життя. Зойкнула роса на траві, підстрибнули трави й кущі, присіли дерева, білі ранкові хмарки відірвалися від неба і вкрилися чорним попелом.

Останнє, що пам'ятав Козак: тяжкий удар у гарматний щит, золотистий відблиск і оранжеве сяйво до самого неба – і очі йому згоріли, як сухий папір.

Він упав, обіймаючи тоненьку станину своєї гарматки, провалився в безвість і вже не чув, як ударив ще один снаряд, перевертаючи і дотрошуючи сорокап'ятку, а тоді ще один, і осколки сікли Козакові ноги, рвали тіло, трощили кістки.

Болю не було. Він опинився по той бік болю і не мав тепер ні страхів, ні прикрощів. Коли йшов на війну, мати обсипала його липовим цвітом – від смертей і напастей – і він знав тепер, що й смерті для нього не може бути, бо яка ж смерть, коли немає нічого?

Смертїне було, але в життя можна було повернутися лише з болем. Може, й саме життя – це суцільний біль?

З балки вдарило вогнем. Не танк, а знову оті автоматники, що вчора, і били вже ближче, зовсім поряд, і знов учорашній страх охопив Козака, і темрява була не перед очима тільки, а й у душі, у мозку, тяжке запоморочення навалилося на хлопця, він забув про все на світі, забув навіть про нелюдський біль у ногах і у всьому тілі, стогнучи, скімлячи, плачучи згорілими очима, невміло, мученицьки, став відповзати від потрощеної гармати, назад, до кукурудзи, до м'якої городньої землі, сам не знаючи, куди, аби лиш далі від того залізного кавкотіння ворожих автоматів, од смерті й загибелі. Пересувався тяжко й повільно, корчився майже на місці, проклинав себе за це ганебне переповзання, але не міг спинитися. По дорозі лишав свій нелюдський біль, лишав кожному горбику, кожній грудочці, кожному листочку, кожній травинці. Не відчував очей, не відчував ніг, тільки руки ще підкорялися йому, а ліпше й не підкорялися б, тоді б закляк на місці і зустрів смерть з гідністю, а не втікаючи від неї в ганьбі й приниженні. Кукурудза зашурхотіла йому під руками, м'яка земля п'янливо вдарила в ніздрі своїми пахощами, він припав грудьми до тої землі, автомат Султанова муляв йому, нагадував про щось. Про що, про що? Серце гатило в грудях стопудовими молотами. Дихання виривалося з таким шумом, ніби сухий палючий вітер. Гбув ще якийсь звук, який насторожив і налякав Козака. Хтось був поблизу? Ховався, стежив, вичікував?

– Хто? – спитав Козак, але голос не видобувся з грудей, тільки ворухнулися почорніли губи і він мало не заплакав од безсилля й горя і захотілося поскаржитися, ніби в дитинстві. Кому?

Ще один рубіж болю, і тиша ще щільніша довкола, тільки тяжке дихання чи то Козакове, чи того, невідомого, і пронизливий запах молодої кукурудзи.

– Хто тут? – спитав він, спромігшись цього разу хоч на шепіт.

– Я, Санька.

Чого ти тут?

– А де ж мені бути?

Ось коли він пошкодував, що не мертвий! Куди втікав? Куди плазував?

– Наші де?

Вона мовчала.

– Всі де?

– Всі вбиті.

Санька схлипнула.

– Ну, чого ти? Я ж не вбитий.

– Посічений весь, ще й обпалило тебе.

Може, вона не помітила, як він плазував? О, коли б же не помітила! Щоб приховати пекучий сором, він прошепотів:

– Очі мої…

Вона пришелестіла ближче, схилилася над ним, Козак відчув над своїм палаючим обличчям її прохолодне лице, тоді м'які Саньчині губи доторкнулися до його згорілих очей – ніжно, ласкаво, цілющо – раз і вдруге, ще й ще.

– Спасибі тобі, – прошепотів він.

– Нога, – промовила вона стурбовано, – нога в тебе…

– Що там?

– Кров.

– В протигазі… пакет індивідуальний…

Вона знайшла, розірвала пакет, невміло стала перев'язувати.

– Мало, – розпачливо промовила Санька.

– Замотай там як-небудь…

– Кров же!

Він почув тріск розірваної тканини.

– Що ти робиш?

– А, плаття! Я зараз! А тоді збігаю принесу рушників. Кров же!.. О Боже, скільки крові!

– Слухай, – гаряче зашепотів Козак. – Там же, під берегом. Будник і Планкін з кіньми. Збігай скажи, хай запряжуть і вихоплять звідси гармату!

– Потрощене там усе, люди побиті, а тобі залізо…

– А Надя? Ти її сховала?

– Вона нікуди не хоче. Каже: вмру у своїй хаті.

– Які дурниці! Ти повинна їй… Чуєш? Саню, ти… Яке вона має право так казати! Вмирати – чи бачили таке?

– А що ж нам робити?

Краще б вона його вбила, ніж казала таке! Тепер Козак знав: Санька побачила його боягузтво. І весь світ побачив! Який сором!

– Слухай! – зашепотів він. – Іди до неї! А я тут!.. Я вас… Скажи Наді, що я тут! Чуєш?

– Заспокойся, Веню.

Вона знову поцілувала йому очі, підклала йому під груди скатку шинелі, біль мовби відступив перед доторками її прохолодних рук.

– Саню, – попросив Козак ледь чутно, – дай мені руку… Ні, поправ автомат… Настав його туди… Щоб, коли ті з балки…

– Ти ще в мене стрілятимеш!

– Я почую, коли ти йтимеш, не бійся. А тепер отак… Спасибі… Дай руку!..

Вона дала, але ненадовго, зірвалася бігти.

– Принесу рушників і води! Хлопців ваших знайду. В село тебе треба, до фельдшерки… Я миттю! Жди, Веню. Вір мені, мій хлопчику!..

Зашурхотіли по траві босі її ноги. Козак знав, що більше її не побачить. Чому вона сказала: «Вір мені»? А хіба можна без віри? Він вірив батькові, матері, вчителям, командирам, старшим, розумнішим, вірив усій своїй землі. Тепер лежав на цій землі, вмирав, а віра не зникла. Може, і жив ще тільки завдяки їй, і Санька навмисне нагадала, щоб зачепився за неї і тримався, тримався. Тепер шкодував, що відпустив її, посилав навздогін болісний, як стогін, заклик: «Вернись! Вернись!».

Кров з нього витікала, як щастя, що його не впіймаєш руками і не затримаєш ніякою силою. Тіло втратило звичну вагу і мовби зависло в просторі, біль теж став ніби чужий. Боліло не йому. Козакові, а комусь сторонньому. Гаряче повітря, густе, перлисте, мов дзеркало, обтікало його, струменіло перед обличчям, і він спостерігав за собою збоку, в тому дзеркальному повітрі, чи що. Не маючи очей, бачив. Чи не чудо? І хто з них живий – він чи отой, що в дзеркалі? Дзеркало напливало з глибин минулого, в уяві, в спомині, поєднувало Козака з тим житіям, з якого його викинуто, і тепер він ось тут стікає кров'ю, і тіло його поволі холоне, попри спеку, а там, в мінливих площинах дзеркал, він – давній, ще малий, безжурний, але стривожено втуплюється в цього, вмираючого, і питає:

– Хочеться жити?

– Хочеться.

– Дуже?

– Дуже.

А може, він давно вже мертвий і воскрес тільки для того, щоб довідатися, що з товаришами, і ще раз побачити Саньку, доторкнутися до її смаглявої щоки, потримати прохолодну її руку? Чому солдати не воскресають? Хоч на день, на годину, на мить! Вже й не зробити щось на землі, а хоч би поглянути, окинути оком, зітхнути, зрадіти – і знов умерти вже не в несподіваності, не в муках і болях, не в тяжкому незнанні, а в найвищій радості!

І ще: воскресаючи, могли б ставати бодай на мить єдину дітьми. Яка це була б краса і яке блаженство!

Але дорослі нікого не пускають назад у дитинство, лякаючись, що тоді нікому буде нести страшний тягар страждання і смерті.

Колись молодому Вені його дідусь Дійон розповідав безліч казок, і всі вони – тільки про те, як безстрашні герої переборюють смерть і страждання, страждання і смерть. Були там велетні, чарівники, дивовижні тварини, птаство і риби, сотворіння світу і кінець світу. Світ творився шість днів з нічого, з пітьми я поплутаності, поволі, послідовно, доцільно. Небеса і землю з усім воїнством їх докінчено на шостий день, і це найбільше дивувало малого.

– Чому на шостий день?

– Бо сьомий день – неділя, а в неділю треба спочивати.

– А навіщо воїнство, дідусю?

– Щоб захищати землю і небо.

Козак через силу загинав пальці на лівій руці. Один, два, три… Другого дня вони з Султановим були в… і четвертого теж були… паристі дні… сьогодні теж паристий… Шостий… А де Султанов?.. Іде все?.. Виходило, що сьогодні шостий день, як вони стали тут… Вони – воїнство. І він воїнство, і Султанов, і Боря Тетюєв, і Палярус, і Грановський, і Ардаб'єв…

А ті, в балці? Де вони і хто вони? Наповзли, ніби залізна сарана, і повзтимуть далі й далі, коли їх не зупинити… А він утікав од них! Як міг?

Чужі голоси почулися знизу з балки. Залізна хода, залізна мова, брязкіт чужого заліза… Ближче й ближче… Ось вони вже тут, затулили йому серце, тепло і світ. І лиця в них теж залізні… Що ж принесли? Смерть? А що таке смерть? Це останній крик людини. Чому його товариші вмирали мовчки? Тільки Султанов… Що він сказав, умираючи? Передав автомат… Автомат Султанова буде останнім його. Козаковим, криком. Заради життя, великого і вічного.

Останнім зусиллям він наставив автомат на темні залізні тіні і натиснув на спуск.