Текст книги "День шостий"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Не було в них жартів і кпинів того вечора і розмов теж не було, вимучені й виснажені, ховаючи один від одного ніяковість од власного безсилля, з яким довелося зіткнутися у всій жорстокій відвертості, вони й спати влягалися не поряд, а порозбрідалися по всьому городу і заснули одразу, мовчки, рятуючись од можливих докорів і оскаржень.

Самі ж не могли ні докоряти світові, ні оскаржувати його.

Козакові приснився страшний сон. Ніби йде він до свого діда Дійона, а в дворі у Трохимів притаївся вбивця з двостволкою і жде, коли Веніамін заверне в провулок, пригинцем, поза тином біжить по двору, виставляючи поперед себе довгу рушницю. Але хлопець побачив темну спину і чорну рушницю теж побачив, і хоч не знав, за що його можна вбивати, все ж притаївся, проповз до провулку попід бузиною, тоді, притискуючись до стіни Трохимового сарая, прослизнув далі, опинився навпроти дідового перелазу під шовковицею. Тепер перестрибнути через перелаз, а там за хатній причілок, а тоді до хати, але для цього треба перескочити на той бік провулка, а місяць світить зрадливо, по-розбійницькому, з мертвою байдужістю. Веніамін все ж кинувся через провулок, майже впав за перелаз, але загаявся на якусь мить, позаду бахнуло з обох стволів, дріб ударив у товстий шар пилюги, накубленої вдень курми, але Козак був уже біля хати, він поплазував за причілок, убіг у сіни, подерся по драбині на горище, грюкнув за собою лядою, хапливо носив на неї все, що знаходив тяжке, тоді сам сів зверху, дрижав, плакав…

ї прокинувся весь у сльозах і розпачі.

А коли б тепер гнався за тобою фашист? Де б ти сховався? Він прошиє чергами з автомата стріху, запалить хату, підожде, поки вискочиш з вогню, і однаково вб'є тебе і не матимеш ти ніде рятунку.

На власній землі ніде сховатися? А чом би ти мав ховатися? Ти ж воїнї У тебе зброя, і вміння, і твердість.

Чи була в ньому твердість – він ще й сам не знав. Та й звідки?

Козак лежав без сну, слухав, як кумкають жаби в теплих затоках (мовби нічого й не сталося тут удень!), впівока стежив, як ходить між землею і зорями їхній вартовий (здається, Грановський?), тоді тихо поповз туди, де мав спати Боря Тетюєв. Пахло відволоженою кукурудзою, і трава теж пахла росою, уже, мабуть, незабаром світанок, і сонце, і день великий і прекрасний. Чи ж прекрасний?

Він знайшов Борю. Той спав обличчям до зір, розметавши руки, добрий і гарний, може, й справді схожий на того бога Аполлона, про якого з таким захватом розповідав своїм товаришам – хто ж то знає? Козак доторкнувся до Бориного плеча, Тетюєв стрепенувся:

– Ну? Хто? Що?

– Це я. Козак.

– Налякав.

– Пусти на твою шинелю.

– Ну, давай.

– Сон страшний приснився.

– Не мороч голови. Солдат і спить тільки для того, щоб бачити сни.

– Але ж страшний!

– Мало тебе сержант ганяє.

– Слухай, Борю, ти ж не був там, на березі…

– Не був. А ти думаєш, не уявляю? Я ж тобі розказував, як мене цілував майор? Тебе коли-небудь цілували?

– Тільки мама.

– А чоловічих поцілунків не знаєш?

– Ні.

– Отож. А це – тільки перед лицем смерті. Смерті – розумієш?

– Ну!

– А ти з якимсь там сном.

– Мені тяжко.

– Заспокойся, – Тетюєв узяв його за руку. – Глянь, яке тут у вас небо, які зорі, яке диво. А ота світляста смуга через усе небо – як вона зветься у вас?

– Чумацький Шлях.

– А в нас – Млечный Путь. Яка сила і яке безмежжя!

– Я народився під цими зорями і виріс, а тепер здається мені знаєш що?

– Що?

– Ніби оцей Чумацький Шлях, або Млечный Путь, по-вашому, тільки для нашої землі і для нас і все, що спробує затьмарити його вічне сяяння, має неодмінно щезнути й загинути.

– Так, Веню, так!

Тетюєв знов знайшов його руку і мовчки стиснув.

Вони лежали тихо, без слів, думали мовчки кожен про своє, але очі їхні летіли у безвість, у золоті розсипища загадкових зір, і молодість їхня була безмежна, як Чумацький Шлях.

Четвертий день вони довірливо віддали Султанову. Соромно було згадувати страшне безсилля, яке пережили вчора, лякалися самої думки, що таке може повторитися, їхній сержант з його досвідом, знанням і твердістю тепер набував для них ваги надзвичайної, став єдиною запорукою і надією. Його команди виконували з особливою ретельністю, кожне його слово, кожен наказ вгадували наперед, розповіді про обстановку на фронтах вірили так, ніби Султа– нов щойно повернувся з високих штабів. А він же тільки й того, що вчора ввечері перемовився кількома словами з піхотним капітаном, який теж, здається, не мав ніякого зв'язку з командуванням, хіба що через випадкових зв'язкових.

Султанов не приховував жорстокої правди. Хоч Київ ще оборонявся, Одеса стояла твердо, але фашисти вже проскочили далеко по степах і форсували Дніпро на півдні. А на Лівобережжі їхні танки вже на Сумщині й Полтавщині, там їх стримують наші війська, але обстановка міняється щодня. Можуть кинутися звідти через Дніпро, щоб перетяти всю Україну. Можуть з цього берега пробиватися туди. їхній рубіж; – одне з таких особливо загрозливих місць.

Козак слухав і не йняв віри.

– Товаришу сержант. Як же це могло статися? Хіба ж можна допускати, щоб фашисти отак повсюди?..

– Ніхто й не допускав, – сказав Султанов. – Такий характер цієї війни. Злодійський напад. Ясно?

Там прокралися, там проскочили, там прорвалися, там виникли зненацька. А наштовхуються на тверду оборону – стоп! Київ, Одеса – це ви знаєте. Про Перемишль теж усі чули? Ну от, кожен повинен боронити свій рубіж, тоді ворог буде розбитий.

Надвечір Султанов звелів викопати перед вогневою ще два окопчики, з яких зручно було б метати пляшки з запалювальною рідиною, тоді нарубали свіжих гілок, щоб замінити маскування. Будник привіз од піхотинців вечерю і, поки Палярус, намугикуючи свою «Красавицу», розкладав у котелки кашу, пощурхотів у городі і виринув з кукурудзи, обтираючи рукавом жовту морквину.

– Товаришу сержант, – зраділо повідомив він. – Ось. Морквину викопав.

– Одставити морквину, – неприязно глянув на нього Султанов. – Ми не можемо об'їдати місцеве населення! Вам ясно, їздовий Будник?

– Так точно!

Коли стемніло, Султанов назвав пароль і відгук для нічного вартування, звелів Тетюєву залишитися на вогневій за нього, підкликав до себе Козака, неголосно сказав:

– Провідаємо наших хазяйок. Годилося ще вчора їх заспокоїти, та не вийшло. Треба сьогодні. Заперечень не буде?

– Ні, товаришу сержант.

– Гаразд. Тільки підемо не через город, а з дороги. Візит офіційний. Так треба. Ясно? Інакше не можемо. Не маємо права.

Він, мабуть, і на коні тоді приїхав до двору для цієї вигаданої навіщось офіційності, але Козак вірив у все, що робить Султанов, бо, може, й справді саме так і треба.

Сінешні двері не піддалися, у хаті було темно. Вже сплять? Козак легенько стукнув у шибку, з того боку забіліло Саньчине обличчя, вона побачила їх обох, гукнула:

– Підождіть! Надьку купаю…

Мабуть, уже кінчала, бо незабаром чутно стало, як зливає воду з ночов, двері рипнули, гола рука виставила за поріг відро з водою, Саньчин голос звелів:

– Вилий, Веню, отам на попільник за бузиною!

Він відніс відро, вилив мильну воду, вернувся

назад, гола рука забрала в нього посудину, двері зачинилися, Козак відійшов до Султанова, який сидів на призьбі, скручуючи свою «козячу ніжку».

В хаті знов почулося хлюпостання, вони обидва чули ті звуки, сержант спокійно курив, а Козак, присівши біля нього, тулився спиною до нагрітої за день хатньої стіни, і кидало його то в жар, то в холод, він і нетерпеливився скоріше побачити дівчат (Саньку! Саньку!), і боязко було йому так, що зірвався б з призьби і втікав світ за очі. Султанову теж ніби передався Козаків настрій, сержант притоптав чоботом недокурок, неголосно кинув через плече:

– Як там водні процедури?

Санька почула (а може, здогадалася?), сміючись крикнула з хати:

– Підождете – не вмрете!

Далі хлюпосталася, скрикувала, мабуть, навмисне, щоб чули надворі, Султанов теж щось їй гукнув раз і два своєю рідною мовою, так ніби Санька могла зрозуміти, але для неї досить було самого звучання його голосу, це було не перемовляння, а перегукування, молодеча іра, сповнена затаєної знадливості й жаги. І хоч вони не впускали у свою іру нікого стороннього. Козак мимоволі теж ставав і її свідком, і мовчазним учасником, і жертвою.

Знову гола рука виставила за двері відро з мильною водою, знову бігав Козак до бузинових кущів, а коли повернувся, то застав Султанова вже не на призьбі, а біля сінешних дверей, сержант рипів чобітьми, поправляв гімнастерку, розминав широкі плечі, але до хати чомусь не йшов. Перше враження було: жде свого молодшого товариша, і Козак сповнився вдячністю до Султанова. Але почувся Саньчин голос – і Веніамін мало не заплакав. Вона зверталася тільки до Султанова, перегукувалася й пережартовувалася тільки з ним, так ніби тут нікого більше й не було. То не пускала до хати, поки застеле долівку свіжою різухою (Козак і знадвору вловлював ніздрями пронизливий запах свіжої трави); то веліла ще потанцювати за порогом, бо затуляє вікна ряднами для маскування; то не хотіла впускати, поки засвітить каганець; то вимагала собі часу для розчісування, а тоді повідомила, що має ще розчесати коси Наді.

Нарешті вона впустила їх. Султанов уже не виявляв до Козака делікатності, як при перших відвідинах, ішов попереду, затуляючи Веніаміна своєю широкою постаттю, так що Надя навіть злякалася:

– А де ж Веня?

Сержант мовчки відхитнувся вбік, щоб показати, що веде за собою Козака, і знов заповнив собою увесь простір, освітлений невеличким каганчиком, посмугований легкими тінями, що літали по всій хаті, м'яко влягаючись на долівку, під ослонами, під столом, злякано черкаючи стіни, піч, навіть стелю. А там, де тіні ламливо схрещувалися, мовби знищуючи одна одну, біліли два острівці, ніжні й привабливі, такі ж неоднакові та водночас і нероздільні, поєднані силами, над якими люди не мають влади.

Надя і Саня. Дві рідні сестри. Похрещені народженням, кров'ю, хатою цією, землею.

Мовби знали, що матимуть сьогодні гостей, одяглися обидві в біле. Надя – у просторій українській гаптованій сорочці, що так личила до її чорних розкішних кіс, і до палаючих чорним вогнем величезних очей і до прекрасного, прозорого у своїй ніжності лиця. Санька – в коротенькому, білому ситцевому платтячку, неспроможному погамувати буйного її тіла, голонога, голорука, з такими дикими хащами русявого волосся, що в них навіки могли б заблукати чоловічі погляди, серця і душі.

Султанов пройшов до Наді, потиснув її ручку, похвалив вроду, обдарував ніжним усміхом, тоді пропустив поперед себе Козака, а сам нечутно пересунувся до Саньки, і хоч Веніамін цієї миті щось казав Наді (сам не чув своїх слів) і дивився в її величезні очі, все ж зумів помітити (а може, здогадався!), як вигнулася й напружилася всім тілом назустріч сержантові Санька. А може, то тільки здалося? Надто, що Султанов нічим не виявляв свого якогось особливого ставлення до Саньки, вітався з нею так само спокійно, як і з сестрою, і одразу ж відступив трохи вбік, пройшовся туди й сюди, легко ступаючи по зеленій траві на долівці.

– Приємно, – сказав Султанов. – Подобається мені цей ваш звичай притрушувати травою підлогу.

– А більше нічого не подобається? – поправляючи (тобто ще дужче розкублюючи) волосся, задерикувато спитала Санька.

– Немає слів.

– Мабуть, у статутах ваших не записано? – засміялася вона, і Козак мстиво подумав, що Санька близька до істини. Султанов умів говорити з бійцями, досягнувши в цьому вмінні справжньої досконалості, але дівчата – це ж не солдати. «А що ти вмієш?» – спитав суворо самого себе.

– Ви сідайте, – запросила Надя. – Товаришу Султанов, ну чого ото ви ходите й ходите по хаті? Ви ж гості. Посидьте в нас хоч трошки. Веню, а ти?

– Я постою біля тебе, – сказав Козак.

– Ні, ні, і ти сідай. А Саня щось вам повечеряти там…

– Тільки без частувань! – підняв руку Султанов. – Солдат живе не вечерями, а…

– Може, любов'ю? – не сходячи з свого місця, насмішкувато кинула Санька.

– Сном, – сказав Султанов. – Правда ж, Веніаміне?

– То й спали б собі, а не тинялися по хатах, – безжально відрізала Санька.

– Наш обов'язок – провідувати мирне населення.

– Може, Надька мирна, а я – ні.

– Ну, Саню, – обізвалася Надя, – хіба ж можна так? Ви її не слухайте. Вона за день як намучиться з господарством. Та ще зі мною. А це сьогодні ми ще тата свого згадали та наплакалися обидві, як дурні. А тоді Саня купання затіяла, а я татові листа написала. А ви, Султанов, пишете листи додому?

– Нема кому писати. Всі на фронті. Брати на фронті. Батько на фронті. Мати сама зосталася. Станемо всі їй писати – нічого не зможе робити, тільки читатиме наші листи. А в нас звичай: вогонь домашній підтримувати треба, щоб не згас. Не згасне – будемо живі, повернемся додому, тоді матері все розкажемо.

– У нас такого звичаю немає, – зітхнула Надя. – Соломою топимо, хіба цей вогонь збережеш так довго? У нас добре слово, як вогонь. Ти ж, Веню, пишеш батькам?

– Пишу.

– І часто?

– Щодня, – збрехав навіщось Козак.

– І я щодня пишу татові. Саньці ніколи, а я лежу собі, дивлюся у вікно і пишу й пишу. Ти ж пам'ятаєш свої листи до батьків, Веню?

– я? Ні, не пам'ятаю.

– А я так усе пам'ятаю. Хочете: прочитаю вам листи до тата?

Султанов сів до столу, зняв пілотку, пригладив волосся, знову підвівся.

– Можу тільки пошкодувати, що не почують усі бійці нашої батареї.

– Ви ж, мабуть, і не зрозумієте по-українськи.

– Два роки служу на Україні, може, ще й одружуся з українкою – треба все розуміти! – заспокоїв її Султанов.

каганець стояв на краю скрині між вікном і Козаком, світив Наді в обличчя, вона попросила:

– Відсунь його трохи, Веню.

– Тобі ж темно буде читати.

– А я без світла.

І справді стала читати, заплющивши очі, відкинувши голову, звертаючись уже й не до них, а кудись у далину, в простори і безвісті:

«Добрий день, дорогий наш таточку! Ми з Санькою живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Вже три тижні, як ти погнав худобу за Дніпро, а листа від тебе ще не було і ми вже непокоїмося. У нас вдома все гаразд. Саня підгорнула картоплю. Кури несуться. Лелеченята вже літають. Підсвинок дуже рився, довелося кликати діда Захарка, щоб він вставив йому ще одне кільце. Саня сміється, каже: підсвинку в писок кільце, а фашистові в гузно пірце! Коли вже ти відженеш худобу і вернешся, тату? Як задержуєшся, то напиши нам листа. А ми ждемо й зостаємося твоїми дочками. Надя і Саня. Обіймаємо і цілуємо нещотно раз».

– Можу тільки пошкодувати, що не маю таких дочок, – сказав Султанов. – Вони б мене обіймали й цілували – яке блаженство і який захват!

– А ми вас поцілуємо, як захисників, правда ж, Саню?

– Хай же захистять спершу! – гукнула Саня.

– Так ніхто ж не нападає на нас.

– А тобі хочеться, щоб нападали!

– Ну, чого ти, Саню, така? Хочете, я ще один лист прочитаю? Той, що сьогодні написала?

– Читай, – тихо попросив Козак, – читай, Надю, скільки захочеш…

Несподівано в цих листах відкрився для нього порятунок. Поки Надя читала, Султанов закам'яніло стояв посеред хати, Санька відсунулася в куток до печі і тільки невиразно біліла звідти своєю лінивою постаттю. Щось чисте, нескаламучене пролягало між ними, і Козакові хотілося, щоб так було, поки вони з Султановим і підуть звідси. І Надин голос, ніжний, цнотливий, ще мовби додавав усім їм чистоти, лунав, як запорука безкорисливої людської вірності:

«Добрий день, дорогий наш татусю! Ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Фронт до нас не присунувся ще, тільки вночі десь грюкає у степах, але далеко і все стороною. У нас у городі біля старого погрібника стали гармати. Прийшли вночі бійці і стали, і тепер наше обійстя охороняють доблесні захисники Вітчизни. У них дуже гарний командир Султанов, а також є один боєць Веня, він схожий на Марущаччиного Петра, такий добрий і поштивий. Учора у нас на Дніпрі була бомбйожка. Саня не каже мені, а я сама чула й знаю. А так на Дніпрі наче все вмерло. Пароплави не гудуть, баржі не причалюють, і хлопці з них не прибігають за крашанками та курчатами. Чи ти вже скоро відженеш свою худобу, тату? Чому нам не пишеш? Саня щодня бігає на пошту, а там кажуть, що немає нічого, а до тебе листів не приймають, бо ніхто не знає, де ти. Де ж ти, таточку? Зостаємося твої дочки Надя і Саня, обіймаємо тебе і цілуємо міцно-міцно».

Навіть Султанов, видати, розгубився від страшної правди, яка розкрилася перед ними з цього листа. Він мовчки сів до столу, Козак теж не знав, що й казати, але розумів, що треба знайти хоч якісь слова, і ляпнув перше, що зачепилося за язик:

– Що ж то за Петро?

– На командира вчиться в Києві.

– Я ж не вчуся.

– А війна кінчиться, то й ти будеш.

– Який там з нього командир! – гукнула Санька. – От Султанов – командир так командир! Правда ж, Султанов?

Вона сіла біля Султанова і легенько штовхнула його стегном. Козакові забушувало в серці. Щастя, що Султанов не відвзаємнив Саньці її зухвалості, мовби не наважувався порушити той настрій, що виник у них після другого Надьчиного листа. Але Санька вперто тулилася до нього, приторкувалася то голим плечем, то голою рукою до його рамен, до заліза, яким був обвішаний, сміялася тихо, дратівливо, хижо.

Надине обличчя болісно пересмикнулося, на ньому відбилося все те, що творилося в Козаковому серці, мабуть, обоє вони водночас відчули свою, покинутість, обоє мали об'єднатися і в безсиллі і в співчутті одне до одного, ставали мимовільними спільниками, союзниками, Надя кволо змахнула рукою, попросила:

– Перестав, Веню, каганець сюди ближче.

Світло позолотило її щоки й чоло, очі в темних

тінях стали ще більші, різьблені губи налилися соковитою червоністю, лице вражало красою майже неземною, Козак дивився на нього майже зі страхом, не міг відірвати погляду, а в душі йому щось скімлило 1 вперто тягнуло туди, де сиділа інша, може, не така яскрава й засліплююча, але земна, тепла, страшна своєю незборною силою, темним покликом, таємничою жагою.

І знов Надя змислами своїми відчула, що діється у Козаковій душі, вгадала, що може статися тут ще сьогодні між тими, за столом, і безжурно, ніби ведучи далі вже давно розпочату бесіду, промовила, ні до кого не звертаючись:

– Шкода, що вже ніч надворі. А в нас треба все дивитися вдень. Як були тато вдома, то вони мене виносили у садок за хату. А там же в нас такі вишні! І нагідки, красоля, чорнобривці – м'які й барвисті, як шовк, і мальви – такі ж високі та стрункі! А скільки там у нас росте всього! Веню, візьми-но он ту нижню книжку, там написано ніби про наш садок. Так же написано гарно! Ось тут. Прочитай.

Вона й цю книжку знала на кожній сторінці, бо показала справді те місце, де йшлося про сац, і Козак став читати голосно, виразно вимовляючи кожне слово, так ніби хотів розокремити бодай цими словами класика отих двох за столом, що з'єднувалися дедалі тісніше й загрозливіше:

«Этот сад, по обыкновению, был страшно запущен и, стало быть, чрезвычайно способствовал всякому тайному предприятию. Выключая только одной дорожки, протоптанной по хозяйственной надобности, все прочее было скрыто густо разросшимися вишнями, бузиною, лопухом, просунувший на самый верх свои высокие стебли с цепкими розовыми шишками хмель покрьшал, как будто сетью, вершину всего зтого пестрого собрания дерев и кустарников и составлял над ними крышу, напялившуюся на плетень и спадавшую с него вьющимися змеями вместе с дикими полевыми колокольчиками. За плетнем, служившим границею сада, шел целый лес бурьяна, в который, казалось, никто не любопытствовал заглядывать, и коса разлетелась бы вдребезги, если бы захотела коснуться лезвием своим одеревеневших толстых стеблей его».

Козак читав щодалі голосніше, хоч і розумів, що читати ні для кого, Надя знала тут кожне слово, його власні думки були надто далекі від описів цього саду, а ті двоє, хоч як він старався, не слухали його, то він мав слухати їх, напружуючи вже й не слух власний, а якісь нелюдські сили, щоб, вимовляючи ді слова з книжки, чути й те, що там за столом, у напівтемряві, за тінями і неприступністю.

– А що в тебе в сумці? – грайливо запитувала Санька.

– Військова таємниця.

– А це що?

– Автомат.

– І теж військова таємниця?

– Для жінок – теж.

– А в душі – теж військова таємниця?

– Там – ненависть до німецько-фашистських загарбників.

– І більше нічого?

– Мається ще дещо.

– Що ж саме?

– Знову ж таємниця, але не військова, а особиста.

– А яка, яка?

– Таємниць не розголошують.

– Набрид ти з своїми таємницями! Веню, ти так гарно читав. Прочитай ще.

– Я не знаю, що читати, – майже простогнав Козак.

Надя вхопила його за плечі, зашепотіла гостро, палюче:

– Що ти таке кажеш? Як тобі не соромно? Міг же мене спитати! Бери ось звідси…

Він не вірив, що ті, за столом, слухатимуть, і читав, не так підкорячись Надьчиному шепоту, як лінивому бажанню Саньки:

«Он стал на ноги и посмотрел ей в очи: рассвет загорался, и блестели золотые главы вдали киевских церквей – перед ним лежала красавица, с растрепанною роскошною косою, с длинными, как стрелы, ресницами…».

– Правда ж, як у мене, – розтріпана коса? – прошепотіла Надя, але тут уже Санька почула і вигукнула:

– А от і не в тебе, а в мене розтріпана, у мене!

Султанов щось замуркотів до Саньки, вона там

тихо засміялася, Козакові пересохло в горлі, а Надя вчепилася за його руку, просила:

– Читай! Читай ось тут!

Слова ставали йому кісткою в горлі, він насилу вимовляв їх, тяжко карався душею, читаючи:

«Он чувствовал какое-то томительное, неприятное и вместе сладкое чувство, подступавшее к его сердцу… Он видел, как из-за осоки выплывала русалка, мелькала спина и ноги, выпуклая, упругая, вся созданная из блеска и трепета…»

– Санька – подумав Козак. – «Выпуклая и упругая» – вона!

А Надя тихо доторкнулася йому до плеча, спитала:

– Ти звернув увагу? «Из блеска и трепета». Правда ж, гарно? Ти б так зміг сказати?

– Ні, не зміг би.

– І я не змогла б.

Вони обоє замовкли, може, ждали, що й ті, за столом, теж скажуть щось, але звідти линув тільки шепіт, такий гарячий, що здавалося: спалахне й вибухне повітря. Надя злякано блиснула очима, болісно простогнала:

– Читай, Веню!

– Що ж читати?

– Ось звідси. До «крыл», а тоді «и вдруг».

Вона справді знала в цих книжках кожне слово.

Голос Козакові дрижав і зривався, коли він читав про таємниче й страшне, вже й не сподіваючись, що їхні з Надькою зусилля знадобляться, щоб покінчити з незлагодою, яка неправедно запанувала тут і мучить їх усіх, терзає, знетямлює.

«Ветер пошел по церкви от слов…».

Чи можна порятуватися в словах? Всі в них вірять і водночас нехтують ними то через незнання, то зі зневаги, то з глухоти й глупоти.

«И вдруг настала тишина в церкви; послышалось вдали волчье завыванье, и скоро раздались тяжелые шаги, звучавшие по церкви; взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь он был в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, видавались его засыпанные землею ноги и руки…».

– Читай голосніше! – попросила Надя.

Козак напружив голос:

«Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное».

– Железное, – повторила Надя, і Козак зненацька почув схлипування.

– Чого ти, Надю? – чуло нахилився він над нею, хоч і в самого в горлі стояв плач.

У причілкове вікно, біля якого стояв Козак, затарабанило і голосом Грановського тривожно гукнуло:

– Товаришу сержант! Ви тут?

Султанов, як пружина, вискочив на середину хати, поправив гімнастерку – раз-раз! – пустив великими пальцями попід ременем, зганяючи бганки за спину, поправив пілотку, автомат, бінокль, стукнув підборами:

– На жаль, вимушені… Дякуємо за все… Але служба… Козак, за мною! Не прощаємось… Завтра чи післязавтра неодмінно…

Він уклонився обом сестрам, Санька вискочила з-за столу слідом за ним, хотіла проводжати, але Султанов відтрутив її владним помахом руки.

Надворі їх ждав Грановський.

– Товаришу сержант…

– Так. Слухаю вас.

– Піхота відходить.

– Не зрозумів.

– Рота знялася з позицій. Капітан прислав за вами… Кулеметників од нас зняли. Виходить, ми залишаємось без нікого?

– Спокійно, Грановський, – на ходу кинув йому Султанов. – Без балачок і без паніки!

На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Султанова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.

Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:

– Усім спати! Завтра рано підйом!

– Товаришу сержант, – з темряви промовив Боря Тетюєв, – ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?

– Рота змінила дислокацію, – спокійно повідомив Султанов. – Ми лишаємося на рубежі.

– Настороженість у залі, – віднотував Палярус. – З сухарями в безсмертя…

– А кухня? – простогнав Ардаб'єв.

– Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!

І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, самими кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінюватися? Козак не міг стямитися від усього, що мав пережити за такий короткий час, так і заснув, дивуючись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.

Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінилося, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них розслаблення, заволоділа розтривоженість і напруження майже нелюдське.

– Всім на бойові місця! – скомандував Султанов. – Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!

Суворі команди Султанова не приносили заспокоєння, а тільки викликали ще більшу розтривоженість і непевність. Поки десь поряд стояли піхотинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхотинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишилися самотні перед усім світом.

– Товаришу сержант, – не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?

– Змінила дислокацію.

– Тобто, дала дьору?

– Одставити базікання! Рота зайняла нові позиції.

– Де ж саме?

– В даній місцевості. Може, навіть на острові

посеред Дніпра.

– Здивування в залі. Чому ж їх там не видно? ^

– Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі – розбалакування!

Боря Тетюєв давав настанови Козакові:

– Стеж за моєю рукою. Показую кулак – бронебійний. Махаю долонею – осколочний. Розчепірю пальці – картеч.

– Команди ж будуть. Султанов…

– Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.

– Думаєш, побачу?

– Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.

– Коли назустріч, то, може, затримають, відіб'ють?

– Степ надто у вас великий, – зітхнув Тетюєв.

– Та великий…

– Ото і воно.

Очікування росло, мучило невідомістю, неприємне, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Султанов не відривався від бінокля, здригався від кожного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.

І тут причалапкав од Дніпра вайлуватий Ардаб'єв і поруйнував усю їхню напруженість.

– Товаришу сержант, їздові питають, коли буде обід? – спитав він.

– Пригніться! – засичав на нього Султанов. – Ви демаскуєте нашу позицію! Хто вам дозволив кидати коней?

– Сміх у залі! – вхопився за живіт Палярус. – Наш Ардаб'єв пригинається! Походкой нежною, как у слона! Товаришу сержант, Ардаб'єв може пригнутися хіба що тоді, коли на нього летітиме снаряд!

– Та він такий лінивий, що не зможе навіть злякатися, – сказав Боря Тетюєв. – Ардаб'єв, правда ж, ти нічого не боїшся?

– А чого ж нам би боятися? От кухню піхота завезла з собою – іуг злякаєшся.

– У вас сухий пайок на тиждень, – суворо промовив Султанов. – Повертайтесь на своє бойове місце. Ви відповідаєте мені за їздових і за коней.

– Єсть повертатися, товаришу сержант! А тільки я свій сухий пайок… Вже від нього тільки концентрат суп-пюре гороховий зостався… Хіба розвести вогонь та зварити?

– Коли ви з'їли свій НЗ, я віддам вас під трибунал! – крикнув йому Султанов. – Нам треба триматися тут тиждень! Ясно вам? Тиждень!

– Та мені що? – задкуючи з вогневої, пробурмотів Ардаб'єв. – Треба тиждень, то й тиждень, А тільки ж як без кухні?..

Якийсь невидимий рух з'явився в повітрі, непомітний, а тільки ледь відчутний, вгадуваний їхніми напруженими до краю нервами, тоді виникло далеке настирливе гудіння, ближче, голосніше – і ось уже високо в небі з'явилася «рама», може, навіть та сама, що по-бандитському напала на караван, розстрілювала жінок і дітей, добивала поранених і втопаючих.

– Всім в укриття! – скомандував Султанов. – Не рухатись! Маскування!

«Рама» довго й спокійно літала над селом, покружляла над самотнім обійстям біля берега річки, зникала вдалині й знову поверталася, визирюючи, нишпорячи і мовби навіть принюхуючись.

– Зараз би сюди пару наших «яструбків»! – зітхнув Боря Тетюєв.

– Ти хотів би мати безплатний цирк? – посміявся з цього Палярус. – Бурхливі аплодисменти. Всі встають і виходять. На жаль, ми зостаємося.

«Рама» нарешті полетіла в степ, і Султанов скомандував зайняти свої місця і ще більше посилити увагу.

– Товаришу сержант, – мало не з слізьми в голосі промовив Грановський, – в мені вже всі нерви… вони просто гудуть… Цього незмога витерпіти…

– Спокійно, Грановський, без паніки, – Султанов підійшов до нього, поклав руку на плече, – ви сильний чоловік, Грановський, з вас багато хто бере приклад.

«Багато» було сказано таким самим тоном, як «батарея» замість «гармата», але Грановський не звернув на це уваги.

– Я тримаюсь, товаришу сержант, я нічого. А тільки оцей день… Невже сюди справді хтось може поткнутися?

– Запам'ятайте, Грановський: протитанкісти стають тільки там, де повинні йти танки!

– І вони підуть сьогодні? Ми стоїмо тут уже п'ятий день – і нічого…

– Підуть на п'ятий чи на шостий день, хоч через місяць, а наше завдання – не проморгати, зустріти і не пропустити. Ясно?