Текст книги "День шостий"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Одставити про, дівчат! Займайтеся своєю справою, рядовий Козак!

Так минув перший день.

Уночі, хоч які були змучені, вирвав їх зі сну, кинув на визначені ще вчора Султановим місця бойової готовності моторошний крик Грановського:

– Тривога!., вога!.. три!..

Зривалися, бігли, сонні, наосліп хапалися кожен за своє, вдивлялися у темряву, вишукували невидимого ворога. Тільки Султанов уберіг спокій, пройшовся по вогневій, обсмикуючи гімнастерку, так ніби готувався до стройових занять, неголосно покликав:

– Постовий Грановський!

Грановський відокремився від темної стіни кукурудзи, ударив закаблуками:

– Слухаю, товаришу сержант!

– В чому річ?

– Щось підкрадалося до вогневої!

– Можете сказати точніше?

Грановський мовчав.

– З якого боку підкрадалося?

– Звідти, – Грановський показав на кукурудзу.

– Перевіримо, – спокійно сказав Султанов. – Хто хоче перевірити?

Ніхто не встиг відповісти, бо з кукурудзи, босий, у самій спідній сорочці з'явився їздовий Планкін. Він притискував щось до грудей і йшов просто на сержанта.

– Планкін, шо сталося? – крикнув Султанов.

– Киця, товаришу сержант. Ось погляньте!

– Одставити кота! – наказав Султанов. – У вас музичний слух, Грановський. Планкін, заступайте на пост! Для усіх відбій!

Але спати ту ніч усмак їм не судилося.

Щойно стало сіріти, знову крик, знову тривога, знов зривалися вони з нагрітих місць, готові не так на добре, як на лихе, але знов могли відітхнути з полегкістю, не побачивши ніякого ворога, ніякої загрози, погано тільки, що вже й ніч не ніч і спання не спання, усе попсовано.

Султанов ніби й не спав, не лягав, був уже у всьому своєму блиску, свіжий і бадьорий, а перед ним горбився тяжко Ардаб'єв, м'яв траву чоботярами, щось мимрив.

– Голосніше! – звелів йому сержант.

– Аман, – бурмотів Ардаб'єв, чапкаючи своїми чоботиськами, ведмедкувато щулячись перед Султановим, – аманба, товаришу сержант… Коні, значить, що?.. Спутав, пустив їх пастися… Кажу Буднику: та, кажу, дивись, а я посплю… Аман! Я задрімав, а Будник і собі… Глянь – коней нема! Ми туди, ми сюди – нема!..

– Так, – спокійно промовив Султанов. – Підсумуємо, старший їздовий Ардаб'єв. Коні, яких ви мали стерегти, за яких відповідаєте, зникли в невідомому напрямку.

– В невідомому, – повторив Ардаб'єв.

– Все ясно. – Султанов глянув на свій компас. – Даю вам двадцять чотири години, Ардаб'єв, – і коні повинні бути в розташуванні. Коли не буде коней, я віддам вас під трибунал!

– Товаришу сержант!

– Одставити балачки! Наказ зрозуміли?

– Так точно!

– Виконуйте!

– Тепер ти, Малий, розумієш, яку українську пісню мають любити всі народи й племена? – прошепотів Палярус Козакові.

– А яку?

– Сміх у залі! «Розпрягайте, хлопці, коні»! А чому? Бо це єдина пісня у світі, яка запрошує чоловіка спочивати! Як там співається далі: «Та й лягайте спочивать». Коли б я був вашим сержантом, я б співав її з ранку до вечора!

– Тому та й не будеш ніколи сержантом, – зауважив Боря Тетюєв.

– Мовчи, Алоллон! – огризнувся Палярус. – Товаришу сержант, не дозволите додрімати додаткових годин зо три по вашому компасу?

– Одставити дрімання, – добродушно промовив Султанов. – Солдат не той, хто спить, а той, хто бодрствує! А вам для розминки принести разом з їздовим Будником сніданок для особового складу і передати моє письмове донесення командиру роти!

Знов розпросторювався над землею день, і знову й знову кидав їх Султанов до гармати і від гармати, мучив і вчив, вчив і мучив, і вже здавалося їм, ніби стали вони продовженням їхньої гармати і їхніх карабінів, ніби самі їхні пальці стали снарядами – бронебійними, осколочними, картеччю, а їхні руки і м'язи – твердими гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю. Кулеметники, які ще вчора обладнали собі окопчик, встановили свого кулемета Деггярьова, усе прибрали, замаскували і тепер нудилися від неробства, приходили подивитися на муки артилеристів, але щойно вони витикалися з-за кущів дерези, Султанов гримав на них:

– Прошу зайняти свою бойову позицію!

ї гарматна обслуга була вдячна йому за те, що нікого не хоче підпускати до їхньої вогневої, не дозволяє перетворювати священнодійство бойового навчання на пусте видовище для зледащених душ.

– Артилеристи! Протитанкісти! – гримів Султанов. – Ми повинні битися, як барси!

– Товаришу сержант, – не без єхидства в голосі поспитав Палярус, – дозвольте запитання?

– Дозволяю.

– Що таке барс? У нас є такі молоді бійці, як, приміром, Козак, що не можуть уявити такого звіра.

– Барс – це такий звір, до якого вам, Палярус, ніколи не дорости. Ясно?

Пролунав сміх. Він був такий несподіваний, що навіть Султанов розгубився і за звичкою скомандував:

– Одставити сміх!

Але цього разу його команда не подіяла, її зневажено відверто й обурливо, сміх не втишився, він мовби дратував сержанта своєю непокірливістю, непогамовністю, свавільністю.

Козак перший збагнув, що то за сміх і звідки він.

Сміялася Санька.

Стояла в кукурудзі, голоруко розіп'ята між зеленими стеблами, вгрузаючи босими ногами в пухнасту землю, у тісному ситцевому платтячку, з розвихреним русявим волоссям, дивилася на них своїми лінивими дикуватими очима, мовчки сміялася, а тоді повільно, мовби знехотя зворухнулася і щезла в кукурудзі, так наче й не було її.

– О кукурудзо душі моєї! – зітхнув Палярус.

– Хто це? – не знати кого спитав Грановський.

– Санька, – відповів йому Козак. А може, не так йому, як сержантові, але Султанов вдав, ніби не чув, не звернув уваги на Козакове пояснення, не хотів зважати на те, що його не цікавило, або, як він любив висловлюватися, не мало ніякого відношення до служби.

Козак не міг зрозуміти черствої душі Султанова. Але мовчав. Не доріс ще судити таких людей.

– Увага! – звернувся до них Султанов. – Зараз я розповім вам про фашистські танки Т-ІІІ і Т-ІV. Ви повинні знати про них, бо ви – протитанкісти! Гроза і смерть усього, що їде, повзе, рухається. Що таке танк? Танк – це найобмеженіша і найнеповороткіша річ на війні. Люди в ньому – сліпі, безпорадні, вони сидять і ждуть, що з ними буде. Ви ж – як орли і барси, з'являєтеся і покладаєте кінець усьому цьому жданню. Запитання є? Фашистський танк Т-ІІІ, який у Франції гітлерівці називали королем танкових битв, має на озброєнні тридцятисемиміліметрову гармату, порад з якою наша сорокап'ятка може вважатися гаубицею; броня на ньому тонка і стоїть сторчма, швидкість танк набирає повільно, ви встигаєте вицідити його бік або моторну групуй вдарити раз і два, побачити й почути, як реве запалений бензин, – і от ваше завдання виконано.

– А коли з'являться Т-ІV? – спитав Боря Тетюєв.

– Тут вони не з'являться. Вони можуть бути кинуті під великі міста, на важливі театри військових дій. Це важкі машини. Гармата на них – сімдесят п'ять міліметрів. Для серйозних цілей.

– Ми ж – ціль несерйозна. Пожвавлення у залі, – подав голос Палярус.

– Ех, були б ми на мехтязі, – зітхнув Тетюєв. – Тоді б нас ніяка сила! Оперативність, маневр, невловимість! А команда яка! Мото-ори! І вже гримить, летить сталь, вогонь, залізо!.. От де музика, Грановський, коли б ти чув!..

– Не нас ловлять – ми ловимо, – повчальним тоном нагадав Султанов, – і не нас розбивають, а розбиваються об нас, все має об нас розбиватися

така перша заповідь протитанкіста! Запитання є? Перекур!

– А місцеве населення нічого собі. Може викликати пожвавлення в залі, – підморгнув Козакові Палярус. – У тебе, Малий, нюх на дівчат! А я ще думав учора: куди це він метнувся?

– Залізли до людей в город, то треба ж хоч сказати їм про це. Я ще пообіцяв, що й командир наш відвідає їх, – не знати навіщо вигадав Козак те, чого насправді не казав.

– На городі бузина, а з Києва дядько приїхав! – зареготав Палярус.

– Одставити сміх! – почувся голос Султанова. – Козак говорить правильно.

Палярус вимовно тріпнув пальцями в той бік, де ще недавно стояла Санька.

– Ох, і тріпло ж ти, Палярус, – кинув йому Боря Тетюєв,

Грановський дістав кларнета, і всі їхні невеличкі незгоди відлетіли з легким зітханням музики.

А перед обідом несподівано з'явилися коні. їх привели дві жінки, одна сиділа охляп на гнідому Султанова, друга – на обозній кобилці. Попереду на велосипеді їхав високий літній чоловік у білій вишитій сорочці, а позаду плентався Ардаб'єв, притискуючи до грудей каску, повну курячих яєць.

– Здрастуйте, – привітався чоловік, – я голова сільради Мар'яненко, – а це наші дівчата. Вони перейняли коней удосвіта вже по той бік села. Ну, ми ж не знали, що воно за коні, а оцей товариш боєць прибіг і вимагає, щоб віддали йому, бо, мовляв, вони – його власні, чи що. Так воно чи не так? Коней ми йому не дали без перевірки, а от яєчок трохи, значить, теє…

Султанов провів поза поясом великими пальцями, зганяючи брижі на гімнастерці за спину, підійшов до Мар'яненка, подав руку, відрекомендувався, тоді так само потиснув руки обом жінкам, від Ардаб'єва, який кинувся до нього рапортувати, відвернувся.

– Від усього нашого особового складу висловлюю вам велику подяку та допомогу! – звернувся до Мар'яненка і жінок. – Прошу до нас. Познайомтесь з бійцями. Як там наші товариші піхотинці в селі?

– Та ми їх, вважайте, чи й бачили, – сказав Мар'яненко. – Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, – і не видно й не чутно.

– Зайняли кругову оборону – пояснив Султанов, – до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.

Голова кліпав очима, нічого не розуміючи.

– Може, вам поміч якась потрібна? – поспитав. – З продуктами чи там що?

– Всім забезпечені. Дякуємо.

– Та це ми дякуємо, що наше село, значить, у такій обороні.

– Можете бути спокійні. Мої бійці виконають свій обов'язок до кінця! – приклав руку до пілотки Султанов.

Боря Тетюєв підштовхнув непомітно Козака, скосив очі на сержанта. Ну, який у нас командир! Які слова знаходить!

Мар'яненка з жінками проводжали аж до шляху, коли ж усі зібралися на вогневій, Султанов підкликав Ардаб'єва.

– Їздовий Ардаб'єв, що це у вас? – спитав сухо, показуючи на каску з яйцями.

– Яйця, товаришу сержант.

– Щось я не пригадую, щоб у вашому речовому атестаті значився кошик для курячих яєць.

Ардаб'єв переводив погляд з одного на другого, шукаючи підтримки, але у всіх в очах вичитував тільки сміх і тому не знав, як поводитися.

– Так, товаришу сержант, це ж та всю батарею! Подарунок місцевого населення. Для зміцнення наших сил і боєготовності.

– Щоб це було востаннє, – суворо попередив

його Султанов.

– Так точно, востаннє, товаришу сержант.

– А з яєць що – яєчню зробимо?

Ардаб'єв зрадів.

– Можна, товаришу сержант, це можна!

– Рядовий Козак, – скомандував Султанов. – Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.

– Єсть! – гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.

Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.

– Чого тобі? – насмішкувато спитала Козака.

– Сержант прислав.

– Все присилає. Сам він що – ходити не вміє?

– Просив сковорідку. Яєчню смажити.

– Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,

– Бойові навчання.

– Та знаю. Чула. То зайдеш?

Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух – майже цілковито безтілесній.

– Пробач, Надю, не міг вирватися.

– Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.

– Я на мить одну. Біжу! Наказ!

– Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.

– Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.

– Ах, який же ти…

Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.

– А сало навіщо?

– Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!

– Бери, бери! – подала голос і Надька.

– Ну, спасибі! Я все Султанову… Я йому скажу… Ми з ним…

Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб зберегти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:

– Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це… Ви самі розумієте… Товаришу сержант…

Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».

– Ну, що там у вас, Ардаб'єв? – поцікавився Султанов.

– Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!

– Ти що, у верблюда навчився? – зареготав Палярус. – Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!

А в яких я пустелях жив? – зітхнув Ардаб'єв. – За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он – крізь кожух пробиває!

Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?

– Навіщо ж влітку кожухи? – здивувався він.

– Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, – пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.

Обід з піхотинським супом, кашею і артилерійською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:

– Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. – Тоді гукнув до Борі: – Тетюєв, лишаєтесь за мене!

Що означало це загадкове «я зараз прибуду», Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти – треба йти. Звелено зустрічати – треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султанова, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: «Стук-стук-стук! Стук– стук-стук!» Він перегнувся через перелаз, намагаючись роздивитися, що воно там стукає, але не побачив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона невеличкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султанова? А сержанта не було. Козак пройшовся по двору, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної дороги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польовою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.

– Ну, чого ж ви! – нетерпляче кинув йому той. – Відчиняйте ворота!

Ворота давно не відчинялися, Козак увесь облився потом, поки розхилив їх, кінь стриг вухами, вносячи Султанова на подвір'я, сержант легенько доторкнувся острогами до його боків, і кінь поскакав короткою риссю. Але скакати не було де, Султанов обкрутився раз і вдруге в тісному дворі, під'їхав до воріт, зіскочив з коня, кинув повідця Козакові.

– Прив'яжіть!

Той прив'язав коня і став, не знаючи, що робити далі.

– Ну? – підігнав його сержант. – Ведіть.

І Козак повів його під повітку, де вперто не стихало настирливе: «Стук-стук-стук!». Ну, клята Санька! Невже не бачила вершника, хіба не могла б кинути той осоружний бур'ян?

Йому сказано «ведіть», тому він ішов попереду, хоч і знав, ш;о це порушення порядку, але коли опинився перед Санькою, то відступив убік, хотів сказати: «Це сержант Султанов, а це – Санька», але в горлі йому пересохло і він не зміг здобутися на жодне слово. Відступився і кивнув головою.

Султанов зробив свій улюблений рух пальцями, поправляючи складки на гімнастерці, схитнувся замашним тілом до Саньки і промовив таке, що Козак не повірив:

– Здрастуйте, Золотиста Динька!

Козак теж знав, що Санька золотиста, побачив це вчора навіть у півтемній хаті, але йому й у голову ніколи б не прийшло сказати про це дівчині ось так, одразу, а Султанов зумів. З Саньки злетіла її насмішкувата неприступність, осипалась, мов зів'яле листя, дівчина підняла очі на Султанова і не могла відірвати погляду від сержанта, забула про сокирку, яку тримала в руці, забула про свою незграбну позу.

– Що це ви робите, дозвольте поцікавитися? – голосом, якого в нього Козак ніколи не чув, ласкаво поспитав Султанов.

– Бур'ян для поросяти.

– Ага. Ясно. Дозвольте? – він узяв з Саньчиної руки сокирку, тихенько відтрутив дівчину, поклав на дровітню оберемок щириці. – Це робиться так.

І застукотів сокиркою, як сікачем на кухні: тук – тук-тук!

Санька підвелася, обсмикнула на собі платтячко, поправила волосся. Султанов дивився на неї, не переставав сікти бур'ян, рука його рухалася ще швидше, у темпі вже просто неймовірному, але він не зважав на неї, так ніби то був якийсь сторонній пристрій, незалежний від тіла, і коли заговорив до Саньки, то так і здавалося, ніби тут два Султанови: один січе бур'ян, другий говорить.

– Вам личить отака буря на голові, – сказав Султанов. – Тільки таким і повинне бути волосся в тої, хто живе над Дніпром на такому урвищі. Я виріс у горах, тому можете мені повірити, Золотиста Динько.

– Мене звуть Санькою.

– А я – Султанов.

Він докінчив сікти бур'ян, підвівся, обтер руки. Санька ліниво повернулася до нього спиною і мовчки пішла з-під повітки. Мабуть, вона мала намір, як гостинна господиня, завести їх до хати, познайомити з сестрою, запропонувати частування. Але наткнулася на Козака, про якого, здається, зовсім забула, і хоч обійшла його, не кажучи й слова, та все ж ця несподівана перешкода збила Саньку з попереднього наміру, дівчина не стала йти далі, зупинилася біля хатнього причілка. Козак був тепер між Султановим і Санькою, не знав, що має робити, щомиті міг очікувати короткого сержантового: «Рядовий Козак, повертайтеся у розташування!», і все в ньому обурювалося з такої несправедливості, але Султанов і далі дивував його, не був схожий на самого себе, наблизився до Козака і тихенько, майже ласкаво підштовхнув його в бік Саньки і пішов сам тільки слідом за Веніаміном, обережно наближаючись до золотистої, пронизаної літом дівочої постаті, до Золотистої Диньки. Ступав м'яко, нечутно, як ласкавий хижий звір, що вийшов із гущавини на милування і на полювання, йшов спокійний, байдужий, певний, що жертва не втече, і вона справді не втікала, зустрічала поглядом чистих і спокійних очей, за якими Козакові ввижалося його дитинство, і миготливе світло крізь зелене листя, і пташині співи, і запахи землі, і голос ріки. А що ввижалося Султанову? Ніхто б не міг того вгадати. Молодість, степ, ріка – це діє на всіх однаково. Для Султанова треба б ще гір, горбатих, як його ніс, але тут була безмежна рівнина і доводилося жити її законами і її пристрастями також.

Так вони, зблизившись доволі небезпечно, стояли втрьох біля хатнього причілка і не знали, як їм бути далі. Врятував їх сторонній, неочікуваний звук. Ледь чутний шерех, ніби подряпування по склу пташиною лапкою. Санька тільки повела ліниво плечем на той шерех, і більше нічого. Султанов, у якого все тіло було, мов надчутливий і надприродний інструмент, не міг не чути того звуку, але він, здається, вловлював тепер тільки те, що линуло від Саньки, і тому теж лишився зовні незворушний. Козак розгублено крутив головою, поки нарешті збагнув, звідки долинає дивне подряпування. Він глянув на причілкове вікно, побачив маленьку, ніби дитячу

ручку, яка водила тонюсінькими пальчиками по той бік шибки, виписуючи загадкові письмена безнадії і туги. Тоді ручка, мовби мала очі і побачила, що Козак дивився у вікно, помахала йому, кличучи до себе.

– Це Надя? – сказав він Саньці. – Вона кличе мене?

– Кличе, то піци.

Його вразила холодна байдужість її голосу. Міг би знехтувати Саньчиними словами, звернувшись за повелінням до свого командира. Але Султанов відвертав очі, він усувався, передавав Козака в розпорядження цієї загадкової, лінивої красуні.

Козак посунете до хати. Чоботи його видавалися тисячопудовими.

– Веню, – не даючи йому переступити поріг, спитала Надька, – хто то з тобою?

– Не зі мною, а я з ним! – розізлено кинув Козак.

– Ну не сердься. Гріх на мене сердитися. То хто ж він?

– Наш сержант Султанов.

– То він приїхав верхи?

– Ну, він.

– А де ж кінь?

– Коло воріт. Прив'язаний.

– Знаєш що, Веню? Попроси свого сержанта хай сяде на коня і трохи попоїздить по двору.

– Навіщо?

– Ну, скажи, що я просила.

– Це що ж виходить? Я повинен виступати в ролі парламентера, чи що? Ах, ах, вас просять! Ах, ах, ми приєднуємося до цих просьб…

– Веню, ну чого ти такий нечутливий? Ми ж тебе любимо, а ти…

– Хто це – ми? – стрепенувся він.

– Ну хто? Я і Саня.

– І Саня теж? Дуже дивно! Дуже й дуже! Ну, гаразд. Я попрошу сержанта. Я зроблю для тебе, Надю, усе, що зможу!

– Спасибі тобі, – це він почув уже вилітаючи з хати, дзвеніло йому в ушах, коли став перед тими двома і побачив, що вони вже стали спільниками, нікого не впускали у свою таємницю, забувши про все на світі. Козак пробував пробитися до їхньої свідомості, але вони не зважали на нього, Султанов щось спокійно шепотів, не звертаючись, здається, до Саньки, не нахиляючись, кидаючи той шепіт у простір, в небеса, а вона, піднявши до нього прекрасне, миле своє лице, тягнулася всім своїм гнучким тілом до того мужнього чоловічого шепоту.

Козак довго відкашлювався, поки на нього звернули увагу. Він передав бажання Надії. Санька зневажливо пирснула. Але Султанов усе зрозумів.

Махнувши рукою Козакові й Саньці, щоб вони лишалися там, де були, він пішов до воріт, сів на свого гнідого і став їздити по двору, намагаючись якомога частіше бути перед причілковим вікном.

– Бачиш, який наш сержант? – сказав Козак Саньці.

– Бачу.

І ніхто б у цілому світі не міг вгадати, що вона думає про сержанта.

Стояла в сінешніх дверях, піднісши голі руки вгору, впиралася ними об одвірки, ноги вільно схрещені, у всій постаті – лінива байдужість, а на повних зволожених губах – ще лінивіший усміх. Козак не вірив у цю лінивість, тепер він уже знав: там приховуються страшної сили заряди, які здатні пустити димом усе на світі, а не те що його несміливі й не окреслені почуття.

– Скільки йому їздити? – спитав Козак.

– Хай їздить.

Султанов знав це ліпше за них. Він прив'язав гнідого біля воріт, став перед Санькою (Козак для нього мовби й не існував), сказав:

– Тепер я хотів би познайомитися з вашою сестрою.

– Тільки попереджаю, – з якоюсь злістю вигукнула Санька, – вона в сто разів вродливіша за мене!

– Переживемо, – сказав Султанов із ласкавою поблажливістю. – Козак, Веніамін, як ти думаєш, – переживемо?

Він уперше назвав Козака на ймення, але не було часу дивуватися, треба було відповідати.

– Надя – надзвичайна дівчина! – сказав він.

– Тоді ведіть! – звелів їм обом Султанов.

Санька десь зникла у своїх господарських клопотах, а Козак мав вести сержанта до хати, пропахлої чебрецем, материнкою і духом степів, до того кутка, де на старовинній скрині, потопаючи в м'яких подушках, знищуючись і гинучи в тій постелі, що є і народженням і смертю для цілих поколінь, ждала їх Надія, палаючи чорними (які ж несхожі з Саньчиними!) очима, нетерпеливлячись кожною жилочкою.

Султанов ще здаля побачив її чорні прекрасні очі, її пишне волосся, розсипане на подушках, її неземну блідість і ніжність. І коли підійшов, то кинув до Наді свої сильні руки і вигукнув:

– Здрастуй, красуне! Здрастуй, Райська Пташко!

І Надька зраділо простягнула йому маленьку й

легку, як пташина лапка, руку й обдарувала сержанта небесним усміхом.

– Я не знала, що ви такий.

– Який же?

– Ну, такий…

Козак стояв поряд, про нього забули, він відчував свою неоковирність, незграбність, тяжкий запах пушсала від чобіт. Нащо він народився і нащо живе?

Але тут Султанов легко, мовби танцівливо віцвихнувся від Надьки, ось щойно він тут був, а вже нема, і не жди, не буде, натомість лишався він, Веніамін Козак, і має відповідати за себе і за всіх.

Надька неприховано водила очима за Султановим.

– А як вас звати? – спитала його.

– Султанов.

– Це ж прізвище. А звати. Ось Козак – це Веня, Веніамін, а ви?

– Султанов.

Він розглядав фотографії на стіні.

– Там наші мама й тато, а нас із Санькою і немає, – пояснювала Надька, вгадуючи, що саме розглядає Султанов. – Я схожа на маму, а Санька – викапані тато. Якби там ще була карточка Василя Голика, то ви б побачили, який той Василь! Закохався у Саньку так, що грозився хату нам спалити! А Санька затялася: ні й ні! Вона нікого не любить. Голик не міг дихати без неї. Пішов до армії, а хто каже: втік до Києва і там десь пристроївся. Горбоносий такий був, як оце ви…

Санька з'явилася з сіней, заторохтіла тарілками в миснику, почула останні Надьчині слова, попередила беззлобно:

– Ви її не слухайте. Вона все вигадує.

– А от і не вигадую! Не вигадую! Скажеш: не було Голика? Я ж усе знаю, бо я сестра! А у вас, Султанов, була сестра?

– Сестра? – Султанов саме розглядав кольорову картинку під невеликим настінним дзеркалом, потемнілим з країв. – Сестри не було. Шість братів! І всі на війні. На землі, в небесах і на морі! Ясно?

– Ой лишечко! А в тебе, Веню, сестра була?

– Була, – буркнув Козак. Злякався Надьчиних розпитувань. Сестра Марійка виходила заміж, ще він був малий. Його примусили «продавати» сестру. Коли жених вивозив Марійку з їхнього двору, Веня став у воротях і не пускав весільного поїзду без викупу. Він би не стояв там і хвилини, втік би світ за очі, але п'яні родичі тримали з обох боків і кричали: «Требуй викупу! Требуй викупу!» Жених зіскочив з воза, сипав грошима на малого, Веня пручався у п'яних руках, плакав, а дядьки пхали йому гроші в кишені, у жмені, за пазуху. Зім'яті червоні тридцятки падали на траву, весільні гості кричали: «Бери, Беню, збирай, ш;об не валялося!»

– Одна сестра, – сказав він, – уже заміжня, двоє дітей. Чоловік пішов на фронт.

– І ти ж оце пішов? – співчутливо глянула на нього Надя, і він був вдячний за той погляд.

– Я добровільно. Ми з хлопцями вже в дев'ятому класі намірилися йти у військові училища. Я хотів у військово-морське. Написав листа наркому військово-морського флоту Кузнецову. Мені прийшов пакет. Від начальника прийомної наркома капітана першого рангу Редькіна.

– Редькіна, – пошепки повторила Надька.

– Капітан першого рангу написав мені, що нарком вітає мій намір і дав розпорядження послати мені брошуру, в якій розповідається про всі військово-морські училища. В Ленінграді, у Баку, в Одесі… Ну, а тут почалася війна, я подумав, що діз Ленінграда й до Баку далеко, поїхав до Одеси в училище берегової артилерії, та не доїхав, попав під бом– бйожку, ну і ось…

– І ти був під бомбйожкою?

– Сержант он і не під таким уже був!

Султанов і досі стояв перед картинкою. Ярмарковий олеодрук. Дівчина біля криниці і козак на коні біля неї. Мабуть, у всіх українських хатах на стіні біля родинних фотографій або під дзеркалом висів той малюнок, і всі дівчата закохувалися у того горбоносого козака, а тоді шукали його довкола себе живого. Козак, у синім жупані, сивій шапці, червоний пояс, вороний кінь. Дівчина у плахті, вінок із квіточок на голові, біла сорочка гаптована, коралі на високій шиї: Козак від’їжджає, дівчинонька плаче.

– Правда ж, той козак на вас схожий? – спитала Надька Султанова.

– Я без вусів, – усміхнувся сержант.

– А такий же горбоносий. І Голик теж був горбоносий. А дівчина, як я…

– Ось не вигадуй! – знову нагодилася до хати Санька. – Вже як на кого схожа, так на мене.

– Вона ж чорнява!

– То й що? Може, і я чорнявою колись стану. А тобі лиш би вигадувати! Не казала ще вона ніби то її грім ударив, як маму нашу вбив?

– А може, й ударив, а може, й ударив! – мало не плачучи сказала Надька.

– Ти тоді вже лежала. Забула хіба? Ще малою впала на ковзанці, спиною вдарилася – і ото…

– Яка ж ти зла, Саню.

– Я? Зла?

– Ну, не треба, – заспокоїв їх Султанов. – А це у вас що – ще одна кімната?

Він підійшов до дверей у тій стіні, де стояла Надьчина скриня, але не став зазирати туди, делікатно зупинився. Дівчата мовчки дивилися на нього, Козак мимоволі глянув крізь відхилені двері. Дівоче ліжко, бокаті подушки, килимок з лебедями на стіні, машинка «Зінгер» поряд, мабуть, ще материна.

– То в нас хатина, – пояснила Надя. – Саня там спить. А я – на скрині, щоб видно було у вікно…

Санька підбігла, хряпнула дверима до хатини, гукнула із слізьми в голосі:

– Як ти мені набридла!

Султанов мовчки, легенько, самими кінчиками пальців доторкнувся до голої Саньчиної руки, і дівчина вся напружилася від того доторку, тоді злякано вигнулася й вибігла з хати. Козак на мить заплющив очі. Хотів забути той доторк пальців Султанова до Саньчиної руки, ніколи не згадувати, не знати. Але ж бачив, усе бачив! Навіщо він пішов сюди з Султановим? Щоб відчути себе нещасним?

– Ви її пожалійте, – сказала про Саньку Надя. – Вона ж так вимучується! І води наносити, і вимити, попрати, зготувати, впорати порося, а там кури, город, та ще й я… Вона така терпляча… Я б ніколи не витерпіла… І ніхто б не витерпів, правда ж?.. Хоча що ж я кажу? Солдати ще й не таке терплять, правда ж?

– А що солдати? – бадьоро промовив Султанов. – Армія є армія. Підйом. Фіззарядка. Ранковий туалет. Сніданок. Бойове навчання. Обід. Ну, і так до відбою. Усе просто і ясно, ніяких таємниць.

Це Наді не дуже сподобалося.

– Як же без таємниць? – здивувалася вона. – Хіба можна без таємниць. От у нашій хаті є домовик.

– Ну-ну, – порипів Султанов чобітьми, проходячись туди й сюди по хаті, мало не дістаючи головою до темного сволока, – припустимо. У нас у саклях теж є дух. Домашнє вогнище. Вогнище – це і є наш дух.

– А в нас – домовик!

– Де ж він тут ховається?

– Я – той домовик! І щоб ви всі знали!

В її голосі теж підозріло забриніли сльози, і Султанов, мабуть, трохи збентежився цією вразливістю обох сестер і вже не знав, чим може помогти. Він ще трохи пометався по хаті, став коло дверей, прислухаючись, чи не вертається Санька, сказав ні до кого:

– Піду покурю.

– І я з вами! – скинувся Козак, злякавшись, що Султанов знайде надворі Саньку і тоді вже й не знати, що буде далі, що станеться. Він зрозумів, що кидати Надю саму негоже, що це соромно, ганебно, підло, але нічого не міг вдіяти з собою. Надя була між ними тільки знаряддям для хитрої і затаєної гри, а справжнє змагання точилося за Саньку, і не змагання, а війна, і ту війну Козак програвав жорстоко й безнадійно, але програвати не хотів, ще сподівався на чудо, може, на свою впертість, на молодість, на невинність. Був невинний, як у день свого народження, а хіба ж за цей найдорожчий скарб не зможе винагородити тебе життя прихильністю і любов'ю?