Текст книги "День шостий"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

– Приходь до нас, Веню, – попросила Надя. – Саня добра. Приходь. Гаразд?

– Я постараюсь, – пообіцяв Козак.

Вийшов з хати, мов скупаний.

Шпортався в огудинні, перечіпався через гарбузи, зосліпу натикався на товсті соняшники, які вже не сипали на нього золотим пилком, а боляче дряпали йому руки й лице своїми шорсткими, як наждак, тілами. Де він, і що з ним, і як?

Втікав з тої хати, від непроспаного байдужого дівочого голосу, від невиразної золотистої смаглявості, а сам ладен був вернутися назад і знову зазнати солодкого приниження, якого щойно зазнав, і все віддав би за те приниження, і за свою безпомічність, і незграбну наївність, аби лиш чути той голос і дивитися, бути поряд, згадувати…

Такого не могло бути, а отже сталося, було насправді, повторилося, ніби сон, мана, чаклунство. Той самий голос, те саме лице, та сама постать і навіть ім'я… Санька! Вдома він був закоханий безтямно в сусідську Саньку, так само ліниву тілом і голосом, як оця тут, так само недбалу до всього довкола, так само золотисто-смагляву, мов хмарина в досвітньому небі, ще не осяяна сонцем, а тільки підсвічена якимись невидимими променями, навіть віком вони були однакові – обидві старші за Козака років на два чи три, може, тому він і закохався тоді в Саньку, бо хлопці завжди так роблять, їм подобаються чомусь трохи старші дівчата, в яких приховується незбагненний чар і тяжка вабливість, а може від їхніх буйних тіл розлунюється, ніби від якихось таємничих золотих дзвонів, гріх, заборона, сором, вічний поклик, усе те, що за сімома печатями заборон і неприступності і що, саме завдяки цьому, у всі часи найбільше притягує незміцнені молоді душі.

Козак не відкривався про свою хлоп'ячу пристрасть до Саньки жодній живій душі, він і собі міг признатися хіба що вві сні, але незабаром мав переконатися, що ніщо на цім світі не може зостатися непоміченим, і вже хтось запримітив, які погляди кидав він на Саньку, як дрижав його молодий голос, вимовляючи її ім'я, що казав він про тих, кому Санька дарувала свою увагу, як стежив за тим, з ким вона танцювала в сільбуді, якому уповноваженому усміхалася, з ким перемовилася словом, кому усміхалася, за ким зітхнула.

У них був Петро Левків, насмішник, гостроязикий, нещадимий і вреднючий, він давав усім образливі прізвиська, переслідував кожного, безжально викриваючи його вади, закоханість для нього теж була вадою і предметом осмішнення, і коли він якимсь чином здогадався про затаєне почуття Веніаміна до Саньки, він одразу продражнив Козака Санюнею. Козак вважав, що лізти в душу людині – це найбільша несправедливість на світі, йому було кривдно до сліз, але Петро не знав і не хотів знати таких переживань і переслідував Козака так, ніби це бра якась дичина для мисливця. Веніамін і досі не міг забути, як уже цього літа, за тиждень до того, як вш мав кінчати десятирічку, Петро Левків познущався з нього, а Санька, хоч теж здогадувалася про Веніамінову закоханість, не захистила його, а ще мовби чорно відплатила за його чисте почуття.

У школі вже йшли випускні екзамени в десятому класі, Козак мав готуватися до математики (був завжди першим учнем у цій дисципліні), але батько сказав, що завтра починають закладати силос у ями, і він кинув підручники, кинув математику і все своє майбутнє, і побіг до силосних ям, бо знав, що там топтатимуть силос дівчата і серед них – Санька.

Петро Левків, перший їхній механізатор, возив січьку до ям. Побачивши Козака, він виявив усю ту радість, якою живуть мстиві душі, кинув свою машину, підбіг до Веніаміна, удав, ніби обнімає його за плечі, і штовхнув до ями, де топтали силос дівчата, а між ними й Санька. Штовхнув його Петро так уміло, що Козак упав саме біля Саньки, він ще підводився незграбно і зніяковіло, а вона не підскочила, щоб йому помогти й поспівчувати, а вхопила повні пригорщі силосної січки й сипнула йому межи очі з Відьмівським якимсь сміхом. І поки він протирав очі, Санька сміялася дужче й дужче, заохочуючи всіх Дівчат, ЯКІ топтали силос, і собі сміятися з цього незграбного завтрашнього випускника, а він не міг ні образитися, ні крикнути всім їм, а передовсім Саньці, як він її кохає і що він готовий життя віддати за неї, за один її погляд, за саме скинення її лінивої брови. Образа і блаженство.

І ніхто з них тоді не знав, що за десять днів почнеться страшна війна.

Де тепер ті хлоп'ячі образи, але ось біль наздогнав його і тут, і ця Санька своїм лінивим тілом і лінивою зневагою нагадала іу Саньку, і він утікав од них обох, утікав од спогаду і від нагадування, плутався у кукурудзі, немов у непролазних хащах, ніби в безконечному лісі, не знав, чого йому більше хочеться: відбігти якомога далі від хати й двох сестер, чи вернутися назад, щоб ще раз зазнати зневаги, але й блаженства, болю, та не гіркого, а солодкого.

Вискочив просто до погрібника, біля якого на снарядних лотках сидів Султанов і голився бритвою «Труд. Вача», безжально обшкрібаючи свої мужні щоки до синюватого блиску.

– Дозвольте доповісти! – крикнув Козак.

Султанов недбало змахнув вільною від бритви

рукою, слухав чи й не слухав, що доповідає йому Козак, ні здивування, ні запитань, так ніби знав уже все й без цієї розповіді, зате Палярус, почувши про двох молодих сестер, одразу накукурічився і закружляв довкола Султанова й Козака, наспівуючи:

– Красавица моя талантами полна, имеет потрясающий успех… Товаришу сержант, дві дівчини – це ж пожвавлення у залі!

– Одставити, Палярус, – спокійно кинув Султанов, але на Паляруса це не подіяло, він покружляв собі далі, доспівуючи свою безглузду пісеньку:

– Моя красавица всем очень нравится походкой нежною, как у слона, та-ра!.. Танцует, как чурбан, поет, как барабан, а все-таки она милее всех!..

– Приготуватися до сніданку! – гукнув сержант, обполіскуючись з брезентового відра дніпровською водою (хтось уже встиг принести, поки Козак «встанонлював зв'язки з місцевим населенням») і витираючи обличчя, шию, груди білим вафляним рушничком.

Ардаб'єв, який любив попоїсти, уже привіз від ротної кухні з села їхні котелки з кашею, снідати сіли біля погрібника на траві, підставляли обличчя сонцеві, що викочувалося з-за Дніпра, перекидалися поглядами з-над котелків і алюмінієвих кухлів з чаєм, вдоволено позирали на зроблене їхніми руками вночі, на вдало вибране місце, на окопчики, на маскування, на прибраність і затишок.

– Порядок на вогневій! – вдоволено промовив Султанов і цим ніби подякував усім за безсонну ніч.

– Як на парадній лінійці в полковій школі, товаришу сержант, правда? – лукаво позирнув на Султанова Боря Тетюєв.

– Одставити полкову школу, – незлобиво пробурмотів сержант.

– Зараз головне – що? – сказав Палярус. – Головне – поспати хвилин шістсот! А тоді – до дівчаток…

– А мені б чоботи скинути, щоб ноги не тужили, – простогнав Ардаб'єв. – Товаришу сержант, дозвольте спати не в повній бойовій, а хоч без чобіт.

– Одставити сон! – Султанов підвівся, – Кінчати сніданок і приготуватися до бойових навчань!

– Товаришу сержант, – благально склав руки Грановський. – Ми ж не спали вже двадцять чотири години! Я все-таки звик спати щоночі.

– Забувайте свої звички, Грановський, і пам'ятайте тільки статути, – спокійно порадив йому Султанов. – Ардаб'єв, Будник, Планкін, почистити коней і пустити пастися. Обслуга – до гармати! Ардаб'єв, де ваш протигаз? Рядовий Грановський, знову ви заправляєте гімнастерку в штани? Це вам не на гражданці. Затягніть пояс! Струнко! Бігом марш! Лягай! Встати! По-пластунськи!

Ясний літній день розпросторювався над землею, розлітався попід небесами далі й далі, а для них він безжально звужувався до суворого сержантового крику, до команд, які вони вже знали, як таблицю множення, до тисячократно повторюваних примітивних, але яких же виснажливих рухів, до безглуздого борюкання з власним тілом і з залізом, тяжким і набридливим. «Танки зліва! Хобот вправо! Танки праворуч! Хобот вліво!.. Танки!.. Хобот!..»

Болять руки, болять ноги, болить усе тіло, але Султанов не знає милосердя, та над ними невидимо простирає всемогутні руки молодість, і досить лиш миттєвого перепочинку – і вже душа рветься кудись, нестомна, непогамовна, легка, як вітер.

Султанов точно вичував ту межу, за якою уже вичерпувалися всі сили, і завжди вчасно командував:

– Перекур!

Вміло скручував величезну «козячу ніжку», всипав у неї мало не жменю чорної міцної махорки, викрешував кресалом, яке Ардаб'єв по-казахськи ласкаво звав «чик-пак», вогню, прикурював, пахкав, мов вулкан, добродушно питав:

– Кому прикурити?

Козак не курив (хоч у школі на кожній перерві бігали в дерев'яний нужник у кінці двору й похапцем смалили там дешеві цигарки не так для приємності, як для форсу), але ж махорку давали всім солдатам, а він не хотів відставати від інших ні в чому – і ось давився гірким димом, кашляв, витирав сльози, терпів насмішки Паляруса і… відчував себе мужчиною. Не Султановим, – куди там! – та все ж. Хотів бути дозрілим, сильним, мужнім, як їхній сержант, і готовий для цього на все.

Боря Тетюєв не курив. Для його глевтякуватого тіла сержантська наука давалася найтяжче. Сидів на станині гармати, постогнував, пробував підняти руку, щоб витерти піт з обличчя й шиї, і не мав сили.

– Товаришу сержант, – ледь ворушачи засохлими губами, промовив він, – я не бачу користі від нашого так званого навчання. Пристріляти дорогу, по якій може просуватися ворог, – ось що нам треба зробити!

– Пристрілювати не будемо, – твердо заявив Султанов. – Я не можу витрачати снаряди. Хто їх нам підвезе? Може, ви, Тетюєв? Мовчите? Можна не відповідати. А прострілювання ви, як навідник, повинні зробити й так.

– На око?

– Виміряти до метра! Власними ногами.

– То дозвольте міряти? – одразу пожвавішав Тетюєв.

– Одставити! Вже виміряно.

– Хто ж це зробив? – здивувався Боря.

– Ваш сержант.

– Не може цього бути! Коли ж ви встигли, товаришу сержант?

– Вночі, коли ви, Тетюєв, куняли на ходу, я під час просування на місцевості до цієї вогневої виміряв усі відстані кроками. Можете запам'ятати. До виходу дороги з степу – чотириста п'ятдесят метрів. До спуску в долину – триста метрів. Місток – триста метрів. Запитання є?

Запитань не було.

– Може, комусь не подобається наш розпорядок? – спокійно поцікавився Султанов. – Хтось хоче спати? Безсонна ніч? Для солдата безсонна ніч – додатковий заряд бадьорості! Може, комусь не подобається, що я командир? Прошу висловлюватись.

– Тиша в залі, – гмикнув Палярус. – Ніхто не хоче ліпшої долі. Перша заповідь артилериста: подалі від начальства, якомога ближче до кухні.

Ардаб'єв, який прийшов доповісти, що коні вже на пастівнику, зітхнув при згадці про кухню:

– Ех, оце б боршу з сметаною!

– Наш Ардаб'єв уже знає український борщ! – зареготав Палярус. – Йому вже хочеться борщу! А тисяча одної ночі тобі не хочеться? Щоб ти спав на посту, а Шехерезада розповідала свої шикарні казки.

– Кінчай перекур! – підвівся Султанов.

– В повітрі запахло стройовою підготовкою, – випнув груди Палярус.

– Балачки! – добродушно осмикнув його сержант. – До обіду будемо чистити матчасть і особисту зброю.

Коли вже опинилися поряд із Тетюєвим, Козак спитав Борю:

– Ти навідником давно?

– Місяць. До того був водієм танкетки. У нас батарея була – блиск! Шість гармат, механічна тяга, снарядів – гора, весь припас із собою, навіть арт– майстер свій…

– Де ж воно все поділося?

– Де? Нарвалися на фашистську колону – ось

де!

Козак не повірив.

– На колону? Отут у степах?

– Ну, не тут, а за Бугом – хіба не однаково?

– І ціла колона? Не може бути!

– Слухай, – подавився на нього трохи злякано Тетюєв, – що з тобою?

– Не можу повірити, щоб уже колони їхні по нашій землі…

– А що літаків їхніх повне небо – у це віриш? Під бомбами був?

– Був, а не віриться. Все мов сон.

– Ну, в мене теж цей сон був. Як чесонули нас їхні танки, як пішло все вогнем та димом, – отоді повірив. У нас командиром батареї був не Храмцов, а майор Бакаєв. Маленький такий, нервовий, злий, як чорт. Тут б'є, тут горить усе, горить і моя танкетка, а він вискочив з диму, налетів на мене, вхопив за груди, кричить: «Чому не біля гармати? Де обслуга?» А де обслуга? Всі мертві, і я не знаю, живий чи мертвий. А майор знов на мене; «Чому не стріляєш?» – «Не вмію». – «Давай снаряди!» І сам до прицілу. Бачив би ти, як він бив! Запалив танк, три бронетранспортери, тут уже з першого взводу лейтенант з двома бійцями прибігли, але майор сам стріляв, поки й відігнали фріців, а тоді при всіх обійняв мене, поцілував і призначив мене навідником. А так довелося б ставати їздовим. І сказав: орден тобі, боєць!

– Де ж твій орден? – спитав Козак.

– Десь іде.

– А майор? Де він?

– Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.

– Мені Султанов подобається, – сказав Козак, – надзвичайно подобається.

Тетюєв промовчав. Мабуть, не міг забути, до якого виснаження доводив його щодня сержант.

Обід Планкін привіз у термосах, тому на гаряченьке притупали і два кулеметники, які прикривали вогневу від дороги.

– До такої каші та наркомівські б сто грам! – поцмокав губами Палярус.

256

– Сто грам одержите, коли будемо в боях, – пояснив Султанов.

– А де ж ми зараз, товаришу сержант? – здивувався Палярус.

– На курорті. І, як доповів рядовий Козак, ще й поряд із вродливими дівчатами. Вам ясно, Палярус?

– Коли дівчата, то навіть суду ясно, товаришу сержант!

Козак насторожився. З самого ранку ждав він, коли ж Султанов відгукнеться на його повідомлення про молодих господинь цього обійстя, але сержант, здавалося, не звернув на ті його слова ніякісінької уваги, одразу забув, заглибившись у свої командирські клопоти. Але ж тепер згадав! І, може, захоче піти познайомитися, а коли так, то звелить і йому, Козакові, йти разом з ним. Бо хто ж «встановлював зв'язок з місцевим населенням»!

Однак Султанов більше не згадував про дівчат. Обід закінчився, котелки помито принесеною їздовими з Дніпра водою, пролунала команда: «Мертва година!» Повторювати не доводилося. Вмить розкатано скатки, простелено шинелі, котелки, накриті пілотками, – у голови, і вже всі, крім вартового Тетюєва, сплять, як убиті, один підклав долоню під щоку, другий по-дитячому підігнув ногу, притискаючи Гі мало не до грудей, третій розкидавши руки, горілиць, Султанов спав на животі, мовби й уві сні прислухаючись, чи не стугонить степ під фашистськими танками, щоб миттю підскочити й закричати:

– Підйом! До гармати!

Він справді крикнув «Підйом!» рівно за годину, не знати, як відмірявши у своїй свідомості час, бо ж годинника ні в кого не було, а сам Султанов на руці мав тільки компас.

– Приготуватися до політзанять! – скомандував він. – Всім зібратися біля цієї споруди.

І показав на погрібник.

– Погрібник, – прийшов йому на допомогу Козак.

– Одставити пояснення. Надалі називати, як я сказав: споруда. В нашому розташуванні вона тільки одна, отже, пояснення зайві.

Козак мимоволі подумав, як далеко йому з його вчорашньою хлоп'ячістю до такої точності розуму. Подумав і ще раз у душі схилився перед блиском Султанова.

Найперша запорука успіху навіть у незначному бою – завжди бзгги напоготові, натягнутими, як пружина. Султанов прекрасно знав, яким чином тримати солдатів у такому стані навіть тоді, коли вони сплять, не давати розслабитися бодай на мить. Невідомість – ось чарівний ключик до всіх душ. Солдат може знати тільки те, що має відбутися зараз, найближчим часом, що ж буде далі, – те не для нього, те для командира, за яким сила і право, знання і передбачення. Тому оголосивши про політпідготовку, Султанов, ясна річ, не став повідомляти, що вони робитимуть далі, чим наповнюватиметься їхній день, безмежний літній день над Дніпром, який міг принести кожному з них стільки безжурної радості й щастя, коли б не війна і не були вони солдатами і не стали оіуг, на рубежі, визначеному їм долею. На політзаняття зібралися швидко і не так від солдатської запопадливості, як із простої цікавості: що їм скаже Султанов? Досі на всіх політзаняттях він розповідав про становище на фронтах, говорив про Одесу, про Київ, про Дніпро, про бої на Соловйовій переправі, про мужність прикордонників у Перемишлі, про капітана Гастелло і Віктора Талаліхіна, усе це йому повідомляли вищі командири, самі довідуючись про найостанніші вісті по телефону, по радіо чи й просто через зв'язкових, які наздоганяли колони в степах, передаючи накази високих штабів.

Але звідки почерпне відомості сержант Султанов отут, на березі Дніпра, відрізаний від усього світу, не маючи зв'язку навіть із піхотною ротою, до якої «придана» його гармата, не знаючи, з якого берега річки треба чекати ворога – чи не допускати до переправи, а чи відбиватися від тих, хто полізе через річку?

Вони всідалися біля погрібника ще отерплі зі сну, ще з затуманеними очима й головами, але вже пробуджувалася у них молодеча цікавість: що ж їм скаже сьогодні сержант і звідки він може знати більше, ніж вони, а вони не знають нічого! Однак не було злостивості в їхніх думках, тільки добродушна цікавість, а ще: віра в понад природні здатності їхнього командира. Коли він, маючи на руці компас замість годинника, точно вгадував час, то чому б не міг вгадувати й обстановку на фронтах?

Султанов перевершив усі їхні сподівання, оголосивши:

– Політнавчання сьогодні проводить рядовий Козак.

– Я? – не повірив Козак.

– Так. Ви. Ось ми вийшли на рубіж ріки Дніпро. Це ваша рідна ріка.

– Рідна, – сказав Козак. – Ви не помиляєтесь, товаришу сержант.

– Прекрасно! Розкажіть, як ви будете захищати свою рідну ріку від німецько-фашистських загарбників.

– Тиша в залі, – сказав Палярус.

– Балачки! – суворо зиркнув на нього Султанов.

– Ти заспокойся, заспокойся, – прошепотів Козакові Боря Тетюєв.

Грановський великооко втупився в Козака, підбадьорливо ворушив соковитими губами: давай! давай!

– Я… я разом з усіма, – Козак підвівся, не знав, що казати. – Я дам їм належну відсіч… І не пошкодую… Не тільки крові, а й…

І тут відчай стиснув йому горло, і не життя власного було шкода, не смерті лякався, не про відворотне думав, – щось більше й непереборніше постало перед ним, і він майже прошепотів:

– Товаришу сержант, а хіба фашисти можуть дійти аж сюди?

– Од ставити запитання! – сухо кинув Султанов. – Раз ми тут стоїмо, значить, дійдуть і сюди. Сідайте, рядовий Козак! Зараз я ознайомлю вас з обстановкою на фронтах.

І він справді став розповідати їм, де і що діється, і вони зачудовано слухали і вірили кожному його слову, але водночас все ж пам'ятали, що політзаняття сьогодні починалися з їхнього товариша, з Козака, кожен пробував уявити себе на його місці, і кожному ставало страшно.

Не мали належного людського досвіду, не вміли висловити словами, що думали й відчували, були безрадні перед загрозою, що нависла над ними, безсилі перед невідомістю, але й готові до всіх несподіванок.

У Грановського палали очі. Не питаючи дозволу в Султанова, він метнувся туди, де були їхні речі, став перед усіма з своїм кларнетом, поклав пальці на клавіші, надув щоки.

Всі сиділи мовчки й незрушно. Навіть Султанов забув про свої командирські обов'язки. Кларнет Грановського подав голос. Він застогнав, заплакав, темно зойкнув, глухо зітхнув, і полилося, полилося з нього таке тужливе, таке прекрасне, що й слів для нього не знайдеш, – правда, краса, молодість, усе було в тій музиці, а що може бути дорожче на землі й у житті?

Першим належало подати голос командирові, тож першим справді обізвався Султанов.

– Що це? – суворо спитав він Грановського.

– Гайдн.

– Німець?

– Бетховен теж німець, – з образою у голосі зауважив Грановський.

– А хто проти Бетховена? – здивувався Султанов. – Я особисто не бачу нікого. Може, ви бачите, Грановський? Мовчите? Гаразд. Це у вас кларнет? Так? З чого він зроблений? Можете не відповідати. Не знаєте. А в нас є такий інструмент – зурна. Справжню зурну роблять із гомілки героя. Тоді вона може вести своїм голосом цілий народ за собою. Ви не чули зурни? Ніхто ие чув? Шкода. Дозвольте ваш кларнет, Грановський.

Він узяв інструмент, дмухнув у нього, пробігся довгими сильними пальцями по клавішах, обвів поглядом своїх солдатів, і враз ця чорна дудка з лискучими клапанами на ній заклекотала таким могутнім клекотом, вдарила такими пронизливими звуками, покликала й повела їх – не відірвешся, не вивільнишся, не порятуєшся.

– Отак, Грановський, – сказав Султанов, витираючи наконечник кларнета. – Отак! Оголошується перерва на півгодини! Після перерви будемо займатися вивченням місцевості!

– Товаришу сержант! – закохано дивлячись на Султанова, вигукнув Грановський. – Але це ж музика! Ви справжній артист!

– Одставити, – відмахнувся Султанов. – До служби це не має ніякого відношення.

Він підвівся і став ходити туди й сюди «по розташуванню», як сам би висловився, а всі сиділи, здивовані й приголомшені тим, як несподівано розкрився перед ними Султанов – і самою музикою, і ще чимось незнайомим, тривожним.

Козак несподівано простягаув руку до кларнета Грановського, несміливо доторкнувся кінчиками пальців до клавішів, і пальці йому одразу затерпли, він лякливо відсмикнув їх.

– Чого ти? – ласкаво сказав Грановський. – Вмієш грати? На якому інструменті?

– Тільки на мандоліні. У нас у школі був музичний гурток. Ну і… Але хіба то музика? «Полька-радіо», «Амурські хвилі», «Краков'як», «Чардаш»…

– У тебе пальці піаніста, – втішив його Грановський. – Ти навіть не знаєш, які в тебе пальці! Це не пальці, а суцільне мистецтво!

– Не дурачся, Грановський, – подав голос Боря Тетюєв. – Чи ти знаєш, що таке мистецтво? І чи хто з вас знає? А от я знав мистецтво таке, що вам і не снилося! Думаєте, я шофер та й усе? А мене в Академію мистецтв усі скульптори наперехват! Билися за мене. Всі хотіли ліпити з мене Аполлона.

– Кого-кого? – обізвався Палярус, який перед мистецтвами німотствував і знікчемнювався добровільно й з радістю.

– Аполлона, бога краси й мистецтв.

– Сміх у залі, – спокійно заявив Палярус. – Коли Боря Тетюєв Аполлон, тоді хто я – Костя Палярус?

– Коли рука летить над клавішами, – задумливо промовив Грановський, – вона летить над світом, над життям і вічністю. Ви це розумієте?

– Пожвавлення у залі! – хмикнув Палярус.

– Палярус! – із притиском промовив Грановський. – Я чув, ніби ти будував московське метро. Припустимо, що будував. Не станемо перевіряти. А я не тільки музикант, а й штангіст. Я можу кидати через себе таких, як ти, і правою і лівою рукою. Потрібні пояснення?

– Тиша в залі, – зітхнув Палярус.

– Слухай, Грановський, – палко зашепотів Козак. – Ти ж такий музикант! Як же ти опинився тут? Навіщо?

– Ну, звичайно ж, я був у музвзводі, – Грановський витирав кларнет, акуратно вкладав його в чорний, вистелений із середини чорним бархатом футляр, – міг би лишатися там до кінця війни. Але ось нас піднімають по тривозі, везуть машинами з Києва у Броварські ліси, там уже зібрано тисячі війська, чи я там знаю, скільки, усі вишикувані чотирикутником, каре, як колись казали, а всередині чотирикутника викопана яма, перед ямою молодий білявий чоловік, у нашій формі, але без пояса, руки йому зв'язані за спиною. Перед ним відділення солдатів, у касках, і з гвинтівками напоготові, трохи збоку – Генерали, і серед них сам Кирпонос. Тоді читають вирок. За зраду Батьківщині і за те, що хотів служити фашистам, перебіг до них, пройшов школу диверсантів (за тиждень!), вистрибнув із парашутом на станції Дарниця, ракетами давав знати ворожій авіації про рух ешелонів, за все це – найвища міра покарання, розстріл! Ну, ми там не грали, тільки стояли і дивилися, але коли я про все розповів своїй мамі, то вона сказала:

– Ти ж можеш бути солдатом, а не музикантом?

І я попросився в артилерію.

– Грановський, дай я тебе поцілую! – вигукнув Палярус. – Ти хотів у корпусну артилерію, а потрапив у протитанкову. Як наш Козак: їхав у берегову, а опинився у сухопутно-смертоубийственній!

– Ая не шкодую, – сказав Козак. – Може, хтось чув од мене, що я шкодую?

– До речі, я так само, – підтримав його Гра– новський. – І хто хоче мати зі мною справу, хай спробує заперечити.

Підійшов Султанов, скомандував:

– Встати! Починаємо ознайомлення з місцевістю…

Ганяв їх до самого вечора. Переміряли ногами всі відстані довкола вогневої позиції. Обійшли все довкола. Побували на березі Дніпра.

Коли коротенький ланцюжок їхнього строю ви– зміївся понад глиняною кручею і опинився на березі і коли їм у розігріті обличчя дихнуло прохолодою ріки і очі наповнилися її широчінню, Султанов одразу відчув, що його влада над цими молодими душами тут закінчилася, тому, не гаючись і не роздумуючи, скомандував:

– Вільно! Розійдись!

І вони побігли до води, грузнучи в піску, насилу вивертаючи з його чіпких пасток тяженні чоботяри, сміючись і розмахуючи безладно руками, вигукуючи слова, значення яких не знали й самі.

– Ех, водичка, благодать Божа! – похлюпотів долонями в м'якій теплій воді Палярус. – Покупатися б та помити своє грішне тіло! Товаришу сержант, дозвольте?

– Купання дозволяю, – підходячи до води, сказав Султанов. – Двадцять хвилин на купання!

– Мало, товаришу сержант! Ну, хоча б півгодинки!

– Не торгуйтесь, Палярус. До речі, три хвилини вже минуло…

Вони стали скидати з себе обмундирування. Султанов стояв і спокійно спостерігав. Гірські люди не купаються. Це для рівнинних жителів. Козак нічого не бачив і не чув. Перший опинився у воді. Пробрьохав по мілкому, склавши руки стрілою, пірнув углиб, блиснув білою спиною далеко від товаришів, поплив на широчінь, на бистрину, туди, де за фарватером ріки зеленів довгий острів, весь у травах і нахилених над ними розложистих вербах.

– Козак, далеко не запливати! – стривожено гукнув Султанов.

Чи він чув ту пересторогу і чи взагалі здатен був чути що-небудь? Ріка обіймала його, рідні ласкаві води несли в дитинство, у запаморочливий світ, де в першому броді соловей щебече, у другому броді зозуленька кує, а у третьому броді сопілочка грає, в четвертому броді дівчинонька плаче… І тут були чотири броди життя їхнього, тільки не соловейко щебетав, а гриміли бомби над степами, зозуля відлічувала не радісні літа, а час до вмирання, не грала сопілочка, а тужив кларнет Грановського, і дівчинонька плакала не від любові, а від покинутості, як оті дві сестри в хаті над Глиняним урвищем.

Та Козак ладен був усе забути, потрапивши в обійми Дніпра.

Дніпре, Дніпре, течеш ти, мов тужливий спів тисячолітній, без кінця і без краю, немає тобі міри і ніхто не збагне ніколи таємниці твого народження. Не було в тебе захмарних гір і вічних снігів біля колиски, не було тих льодовиків, що лежать на кам'яних хребтах справіку, посилаючи на рівнини свої холодні мертві води, вмів ти приховувати свою силу і течію, так що відчути їх міг тільки той, хто опинявся на твоїй бистрині і заволодівала ним сила могутня й незборима, мов чар.

Усе відродилося у Козакові, щойно він доторкнувся до води, занурився у неї. Відпливав од берега – плив у дитинство, туди, де жив ще вчора, не знаючи іншого життя, надто ж так жорстоко сплетеного з смертю й руйнуванням.

Згадувалося йому, як малими бігали через плавні до Дніпра, коли він «зашеретовувався», і повесні на скресання криги. І на розливи вод. Дикі гуси над тими розливами, журавлі на зелених островах, м'які трави в теплій воді, мов русалчине волосся, качині гнізда в молодій осоці. Тоді вода спливає у Дніпро трави у плавнях густішають, стають зеленою стіною а за нею пиляє своєю пилкою деркач, якого ніколи не побачиш, хіба що викосять косарі біля гнізда Згадувався той закуток між Прядивкою і Дніпром де косили сіно, сушили вимочене прядиво, палили вогниша на Івана Купала і золоті дощі падали на них з-під літнього сонця. Дощ на Дніпрі починається завжди чомусь від берега, набігає з плавнів, шумить у шелюгах, тоді тяжкі краплини на піску, ближче, ближче до води, а тоді «ляп-ляп-ляп!», і далі й далі, аж до середини Дніпра, а там уже все потемніло, спина ріки холодно витнулася, води небесні з'єдналися з річковими, – і вже суцільна темна стіна, і шелест, шум і шерех: ш-ш-ш!..

Але це лиш зрідка, бо літній Дніпро завжди міниться на сонці, пливе в золотисто-синіх переблисках, кличе до себе, зваблює, зачаровує, вселяє у молоді душі якийсь шал, одур, і всі намагаються перепливти ріку, здолати її могутню течію, добратися до кам'яних забор на тім березі, під ті високі похмурі кручі, що нависають над водою з того боку.

Тільки подорослішавши, люди заспокоюються і живуть над рікою, уже й не пробуючи не те що перепливти її, а навіть купатися. Коли ж і купаються, то тільки поночі, цнотливо, майже покрадьки, мовби сповнюючи якийсь прадавній таємничий ритуал.

А солдатське купання… Що ж солдатське купання? Ще не встигло тіло відчути велику силу ріки, а вже треба назад, на берег, до суворого обов'язку і ще суворішої долі.

– Одягатись! – гукав з берега Султанов. – Швидко!

Якийсь безжальний механізм у його досконалому тілі точно відлічував не тільки години, а й хвилини, секунди, і ось він уже подав сигнал, що визначені сержантом двадцять хвилин минули, кінчилося коротке блаженство, кінчилася радість, затьмарилося усе, що золотою хмарою оповивало щойно кожного при доторку до теплої м'якої води.

А все ж таки купання помогло. Ще довго відчували свіжість і бадьорість, жартома одпирхувалися, так ніби й досі плавали і поринали, жирували, мов молоді лошаки, і навіть суворий Султанов не міг стримати усміху, дивлячись на своїх щасливих молодістю бійців.

Надмір сил треба було неодмінно витратити і кожну вільну хвилину солдатського життя заповнити – це був його, командирський клопіт, для них радість була в молодечій силі, у незнанні, в добровільній слухняності і великій вірі у старшого над ними. Вони не могли не вірити Султанову, бо тільки він один знав усе про їхнє майбуття і хіба ж не він був для них взірцем у всьому: у вмінні носити форму і зброю, у нестомності, здоров'ї, незалежності, вмілості, розумі!

– продовжуємо ознайомлення з місцевістю! – скомандував Султанов.

Не знати для чого пробіглися по сипких піщаних косах. Дерлися на глиняне урвище коло берега і там, де дорога виривалася з степу, щоб упасти в долину і зазміїтися за містком до схованого в левадах села.

ї жодного погляду, жодного натяку, жодного поруху в той бік, де була хата, а в ній знані Козакові, а більше нікому дві сестри, так зване «місцеве населення», ті, кого вони мали захищати, заради кого прийшли сюди і стали на рубежі.

Коли б Козак був сміливішим, таким зухвалим, як Палярус, він би спробував нагадати Султанову про дівчат, але де там! Сержант гляне поверх твоєї голови і спокійно скаже: