Текст книги "Парфуми"

Автор книги: Патрік Зюскінд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Поки Бальдіні порався зі свічниками на столі, Гренуй пірнув у темряву майстерні, де збоку стояли стелажі з коштовними есенціями, оліями, тинктурами, і, довірившись своєму надійному нюхові, хапав з полиць необхідні флакони. Їх було дев’ять: есенція апельсинового цвіту, олія солодкого лимона, гвоздична та трояндова олії, екстракти жасмину, бергамоту та розмарину, мускусна тинктура і стираксовий бальзам. Усім цим він швиденько заставив край стола. Останнім він притяг балон з високопроцентним винним спиртом. Тоді став за спиною Бальдіні (той і досі обачливо й педантично розставляв своє начиння – одну склянку посував трохи далі, другу присував ближче, поки все стало на свої звичні місця, якнайкраще освітлені) і чекав, тремтячи від нетерпіння, коли вже старий поступиться своїм місцем.

– Так! – сказав нарешті Бальдіні, відступаючи вбік. – Тут розставлено все необхідне для твого, так би мовити, експерименту. Нічого мені тут не розбий і нічого не розхлюпай! Запам’ятай: ці розчини, з якими ти п’ять хвилин зможеш поморочитися, такі коштовні і такі рідкісні, що навряд чи ти ще коли-небудь триматимеш їх в руках у такій сконцентрованій формі!..

– Скільки вам зробити, метре? – запитав Гренуй.

– Чого – скільки? – здивувався Бальдіні, який ще не закінчив своєї промови.

– Скільки цих парфумів? – прохрипів Гренуй, – скільки їх вам треба? Наповнити до краю оту товсту флягу? – І він кивнув на флягу для змішування, до якої входило добрих три літри.

– Ні! Не треба! – жахнувся Бальдіні, і страх його був і глибоко вкорінений, і стихійний водночас, страх перед марнотратством, страх за своє майно. Але, наче застидавшись цього викривального крику, він одразу ж пробурчав: – І не перебивай мене! – Тоді трохи заспокоївся і продовжив уже з іронією в голосі: – Для чого нам три літри парфумів, яких ми обидва не цінуємо? Досить і половини мензурки, та позаяк важко змішати такі маленькі дози, я дозволю тобі наповнити змішувач на третину.

– Гаразд! – погодився Гренуй. – Я заповню цю флягу на третину «Амуром та Псіхеєю». Тільки, метре Бальдіні, я робитиму це по-своєму. Я не знаю правил мистецтва, я цього не навчений, тож зроблю по-своєму.

– Будь ласка! – сказав Бальдіні, котрий знав, що в цьому ремеслі не буває «по-моєму» чи «по-твоєму», а є тільки один-єдиний правильний спосіб: знаючи формулу і задану кількість парфумів, необхідно зробити обчислення і з різних есенцій виготовити якнайточніше визначену кількість концентрату, який, у свою чергу, слід розвести спиртом, знову ж таки в точному співвідношенні: один до десяти – один до двадцяти, аж до повноцінних парфумів. Іншого способу, він це знав, не було. І тому те, що він побачив і за чим спостерігав спершу глузливо, з недовірою, тоді збентежено і, нарешті, з безпорадним подивом, видалося йому справжнісіньким дивом. І сцена ця так укарбувалася в його пам’ять, що він не забував її до кінця днів своїх.

15

Малюк Гренуй відкоркував спочатку балон із винним спиртом. Йому було не просто підняти важку посудину. А піднімати її довелося майже до рівня голови, бо так високо стояв змішувач зі скляною лійкою, куди без допомоги мензурки він улив спирт прямо з балона. Бальдіні аж затрусило від такої безпорадності: мало того, що цей парубійко перевернув з ніг на голову загальноприйнятий парфюмерний порядок, почавши з розчинника і не маючи при цьому концентрату, який підлягає розчиненню, – у нього і фізичних сил для цього не було! Він тремтів від напруження, і Бальдіні помирав від страху, що тяжкий балон от-от бабахнеться и розтрощить усе, що було на столі. Свічки, думав він, ради Бога, тільки б не перекинув свічки! Зараз вибухне, він спалить мені ввесь будинок!.. І він уже хотів був кинутися до стола, щоб вихопити в божевільного балон, але тут Гренуй сам опустив його, обережно поставив на підлогу і знову закоркував. У змішувачі колихалася легка прозора рідина – не пролилося жодної краплі. Якусь мить Гренуй переводив дух з таким задоволеним обличчям, ніби найтяжча робота лишилася позаду. І справді, далі все відбувалося так швидко, що Бальдіні ледве встигав слідкувати очима за послідовністю операцій, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти процес.

Здавалося, Гренуй навмання хапав флакон з тією чи іншою ароматичною есенцією, висмикував скляну затичку, підносив на секунду флакон до носа, потім вливав трішки з одного, капав з іншого, додавав із третього в лійку і так далі. До піпетки, пробірки, мензурки, ложечки й палички для помішування – начиння, без якого не обходиться жоден парфюмер, – Гренуй не доторкнувся ні разу. Складалося враження, що він просто грається, бовтається і хлюпається, мов дитина, яка варить із води, трави та багнюки щось неймовірно бридке, стверджуючи, що то суп. Справді як дитина, думав Бальдіні, він і вигляд має дитини, незважаючи на вузлуваті руки, на його порубцьоване обличчя та гулястий ніс старого чоловіка. Спочатку він видався мені старшим, ніж насправді, а тепер видається молодшим; він ніби двоїться чи троїться, як оті недоступні, незбагненні, вперті примітивні людці, котрі нібито невинно думають тільки про себе, хочуть усе на світі деспотично підпорядкувати собі і котрі цілком можуть зробити це, якщо не приборкати їхню манію величності, не застосувати до них суворих виховних заходів і не привчити до дисциплінованого існування повноцінних людей. Отакий маленький фанатик сидів у цьому юнакові; з палючими очима він стояв за столом, забувши про все довкола, і, мабуть, уже не усвідомлював, що в майстерні є щось інше, окрім нього і цих флаконів, які він з моторною незграбністю підносив до лійки, аби змішати свою безглузду бурду, а потім категорично запевняти – та ще й вірити в це – що він виготував вишукані парфуми «Амур та Псіхея». Бальдіні аж здригався, спостерігаючи за людиною, яка так жахливо, так жахливо самовпевнено метушилася в мерехтливому світлі. Таких, як цей, подумав він, і на якусь мить йому знову стало сумно й гидко на душі, як і раніше, надвечір, коли він дивився на місто, ще підсвічене червоним призахідним сонцем, – таких раніше не було; це зовсім новий екземпляр людської породи, який міг з’явитися лише в такі безладні, здеградовані часи… Але слід його провчити, цього зарозумілого хлопчиська! Він його добре прочистить в кінці цієї сміховинної вистави, нехай забирається звідси це скарлючене ніщо. Покидьок! Нині взагалі ні з ким не варто зв’язуватися, бо все кишить жалюгідними покидьками!

Бальдіні був такий зайнятий своїм обуренням і огидою до здеградованих часів, що не одразу збагнув, чому Гренуй раптом позатикав усі флакони, витягнув лійку зі змішувача, а сам бутель узяв рукою за шийку, прикривши лівою долонею руки, і сильно струснув. Лише коли пляшка кілька разів замаячила в повітрі, а її коштовний вміст ринув із дна в шийку й назад, у Бальдіні з грудей вихопився крик, сповнений обурення і жаху.

– Стій! – заверещав він. – Досить уже! Припини! Баста! Негайно постав бутель на стіл і нічого більше не чіпай, зрозумів? Нічого! Мабуть, я з глузду з’їхав, коли взагалі погодився слухати твоє дурне белькотіння. Манера, з якою ти поводишся з речами, твоя грубість, твоя примітивна нетямущість показують мені, що ти халтурник, варвар і халтурник, а до того ще й хитрий, нахабний шмаркач. Ти не годен навіть змішати лимонад, тобі не можна довірити продавати просту лакрицеву воду, а ти лізеш у парфюмери! Будь задоволений, радій і дякуй, якщо твій майстер дозволяє тобі хлюпатися в дубильному розчині! І ніколи не смій більше – ти чуєш мене? – ніколи не смій переступати поріг парфюмера!

Так говорив Бальдіні. І поки він говорив, аромат «Амура та Псіхеї» виповнив увесь простір довкола. Переконливість ароматів сильніша за слова, бачення, почуття і волю. Від аромату неможливо захиститися, він проникає в нас, як повітря проникає в легені, він виповнює нас, виповнює цілком, проти нього нема порятунку.

Гренуй поставив бутель, зняв з шийки мокру від парфумів руку і витер її об поділ куртки. Один, два кроки назад, незграбний уклін усім тілом під градом повчань Бальдіні достатньо сколихнули повітря, щоб поширити новостворений аромат. Більше не треба було нічого. Бальдіні все ще шаленів, нарікав і лаявся, та з кожним подихом його показний гнів знаходив дедалі менше поживи в глибині його душі. Він здогадувався, що зазнав поразки, тож фінал його промови обернувся на пустопорожній пафос. І коли він замовк, йому вже не потрібне було Гренуєве зауваження: «Готово». Він і так це знав.

Та, незважаючи на те, що з усіх боків його огортав концентрований запах «Амура та Псіхеї», він підійшов до старого дубового стола, щоб узяти пробу. Дістав з лівої кишені сюртука свіжу білосніжну мереживну хустинку, розгорнув її і змочив кількома краплями, які висмоктав довгою піпеткою із змішувача. Помахавши хустинкою, аби провітрити її, завченим делікатним рухом проніс її у себе під носом, втягуючи аромат. Видихнувши його потім ривками, він сів на табуретку. Його обличчя, ще хвилину тому червоне від гніву, ураз пополотніло.

– Неймовірно, – пробурмотів він тихенько. – Їй-Богу, неймовірно. – Знову й знову він притискав хустинку до носа, і принюхувався, і хитав головою, і бурмотів: «Неймовірно». Це були «Амур та Псіхея», без найменшого сумніву, «Амур та Псіхея», ненависно геніальна суміш ароматів, так точно скопійована, що сам Пелісьє не зміг би відрізнити її від свого продукту. Неймовірно…

Маленький і блідий, сидів великий Бальдіні на табуретці, і був смішний зі своєю хустинкою в руці, яку він раз по раз притискав до носа, мов шмаркате дівча. Йому геть відібрало мову. Він навіть не міг більше вимовити: «Неймовірно!» – а тільки тихо кивав головою, не зводячи очей зі змішувача, і монотонно белькотав: «Гм, гм, гм… гм, гм, гм… гм, гм, гм». Трохи згодом наблизився Гренуй і беззвучно, мов тінь, став біля столу.

– Це негарні парфуми, – сказав він, – вони дуже погано скомпоновані, ці парфуми.

– Гм, гм, гм, – сказав Бальдіні, а Гренуй провадив далі:

– Якщо ви дозволите, метре, я зроблю їх кращими. Дайте мені одну хвилину, і я вам зроблю з них пристойні парфуми!

– Гм, гм, гм, – сказав Бальдіні й кивнув. Не тому, що він погодився, а тому, що перебував у такому безпомічно апатичному стані, коли всім і кожному відповів би «гм, гм, гм». Він і досі кивав головою і гмукав, і навіть не зробив спроби втрутитися, коли Гренуй удруге заходився змішувати, удруге долив з балона винного спирту у змішувач – у ті парфуми, що вже були у ньому, удруге, ніби навмання, виливав у лійку якісь ароматичні суміші. Тільки під кінець процедури – цього разу Гренуй не трусив бутель, а тільки обережно похитав його, наче склянкою з коньяком, можливо, з огляду на вразливість Бальдіні, а може, тому, що цього разу суміш здавалася йому коштовнішою, – отже, тільки тепер, коли готова рідина уже колихалася в пляшці, Бальдіні отямився й підвівся з табуретки, все ще притискаючи хустинку до носа, ніби хотів захистити від нового нападу свою душу.

– Готово, метре, – сказав Гренуй. – Зараз це справді цілком пристойний запах.

– Гаразд, гаразд, – відповів Бальдіні, махнувши вільною рукою. Ви не хочете взяти пробу? – белькотав далі Гренуй. – Невже не хочете,

– Пізніше, зараз мені не до проби… у мене в голові зовсім інше. Ходімо звідси!

І, взявши один із свічників, він попрямував до дверей, що вели в крамницю. Гренуй подався слідом. Вузьким коридором вони пройшли до чорного ходу. Потягнувши засув, Бальдіні відчинив двері. Тоді відступив убік, щоб випустити хлопця.

– То як, метре, можна мені у вас працювати? – запитав Гренуй, уже стоячи на порозі, знову згорблений, знову насторожений.

– Не знаю, – відповів Бальдіні, – я подумаю. Іди вже!

І тоді Гренуй раптово зник, темрява проковтнула його. Бальдіні стояв, незрушно дивлячись у ніч. У правій руці він тримав свічника, у лівій – хустинку, так наче з носа в нього текла кров, і йому було страшно. Він швиденько зачинив двері на засув. Тоді, відірвавши хустинку від обличчя й сховавши її в кишені, він повернувся до майстерні.

Аромат був такий божественний, що на очах у Бальдіні виступили сльози. Йому не треба було знімати ніякої проби, він лише стояв за столом і дихав. Парфуми були чудові. У порівнянні з «Амуром та Псіхеєю» вони були як симфонія в порівнянні з цигиканням самотньої скрипки. Чи навіть ще кращі. Бальдіні заплющив очі, і в ньому прокинулись найпрекрасніші спогади. Ось він, ще зовсім молодий, прогулюється вечірніми садами Неаполя; а ось він лежить в обіймах чорнокудрої жінки, побачив на підвіконні силует букета троянд, розколисаних нічним вітром; він почув спів самотнього птаха і музику, що долинала із портового шинку; почув біля самісінького вуха шепіт: «Я кохаю тебе», і від блаженства у нього наїжачувалося волосся. Зараз! У цю мить! Він розплющив очі й застогнав від задоволення. Ці парфуми не були парфумами, які були відомі досі. Це був не аромат, що покращує ваш запах, не притирання, не предмет туалету. Це була нова, своєрідна річ, котра сама по собі могла створити цілий світ, чарівний, багатий світ, де одразу забуваєш про все бридке довкола і почуваєш себе таким багатим, таким щасливим, таким вільним, таким добрим…

Наїжачене волосся на руках Бальдіні вляглося, і його огорнув приємний душевний спокій. Він узяв шкіру, козячу шкіру, що лежала на столі, і взяв ніж, і почав кроїти. Потім поклав шматки у скляну ванночку й залив їх новими парфумами. Ванночку він прикрив скляною пластиною, рештки парфумів розлив у дві пляшечки, наклеїв на них етикетки, на яких написав назву – «Неаполітанська ніч». Тоді погасив світло і вийшов з кімнати.

Нагорі, за вечерею, він нічого не сказав дружині. Насамперед він нічого не сказав дружині про святе рішення, яке прийняв удень. А його дружина також нічого не сказала, бо помітила, що він повеселішав, і була цим дуже задоволена. Не пішов він і в Нотр-Дам дякувати Богові за силу свого характеру. А ще – цього дня він уперше забув помолитися перед сном.

16

Наступного ранку він побіг прямо до Грімаля. Спершу заплатив йому за козячу шкіру, причому заплатив сповна й анітрохи не торгуючись. А потім він запросив Грімаля на пляшку білого вина до «Срібної вежі» й викупив у нього учня Гренуя. Певна річ, він не признався, чому й для чого йому знадобився саме Гренуй. Він наплів щось про велике замовлення на ароматизовану шкіру, для виконання якого, буцімто, йому потрібен ненавчений підсобний робітник. Потрібен, мовляв, скромний хлопець, щоб виконувати найпростіші доручення, розрізати шкіру й таке інше. Він замовив іще пляшку вина і запропонував Грімалеві двадцять ліврів, як відшкодування за незручності, спричинені відсутністю Гренуя. Двадцять ліврів – то надзвичайно велика сума, і Грімаль одразу погодився. Вони повернулися в чинбарню, де, як не дивно, Гренуй уже чекав зі своїм вузликом. Бальдіні заплатив двадцять ліврів і забрав хлопця, переконаний, що уклав найкращу угоду свого життя.

Грімаль, зі свого боку теж переконаний, що уклав найкращу угоду свого життя, повернувся до «Срібної вежі», випив там ще дві пляшки вина, потім близько полудня перейшов на другий берег до «Золотого лева» і так нализався, що, коли пізно ввечері хотів іще раз зазирнути до «Срібної вежі», переплутав вулиці Жоффруа л’Анньє і Нонендьєр, тож замість потрапити, як він сподівався, на міст Марі, опинився на набережній В’язів, звідки шубовснув у воду, немов у м’яку постіль. Смерть настала умить. Але минув якийсь час, перше ніж річка витягла його з мілкого берега, повз пришвартовані вантажні човни, на потужнішу течію, і тільки рано-вранці чинбар Грімаль, чи, точніше, його мокрий труп, тихо поплив собі річкою вниз на захід.

Коли він пропливав повз міст Міняйл, беззвучно, не наштовхуючись на опори моста, Жан-Батіст Гренуй за двадцять метрів над ним саме лягав спати. У задньому кутку майстерні Бальдіні йому поставили тапчан, на якому він умощувався саме тоді, коли його колишній хазяїн, розпластавшись, плив униз холодною Сеною. Гренуй згорнувся калачиком і зробився маленьким, немов кліщ. Засинаючи, він занурювався дедалі глибше в самого себе і здійснював тріумфальний в’їзд до своєї внутрішньої фортеці, де вже вирувало вимріяне свято перемоги запахів, гігантська оргія з димом ладану і парами мирри на його честь.

17

З придбанням Гренуя торговельний дім Джузеппе Бальдіні почав зазнавати національного, а то й європейського визнання. Передзвін перських дзвіночків не змовкав і чаплі не припиняли бризкати водою у крамниці на мосту Міняйл.

Ще в перший вечір Гренуєві довелося виготовити великий балон «Неаполітанської ночі», із якого наступного дня було продано понад вісімдесят флаконів. Слава про цей запах ширилася з неймовірною швидкістю. У Шеньє боліли очі від невпинного рахування грошей, а спина – від низьких поклонів, які він робив, коли з’являлися високоповажні пани чи бодай слуги високоповажних панів. А одного разу двері розчахнулися, зайшов лакей графа д’Аржансона й загорлав, як можуть горлати тільки лакеї, що йому потрібні п’ять пляшок нових парфумів, і Шеньє тремтів від шанобливого страху ще й чверть години опісля, бо граф д’Аржансон був інтендантом і військовим міністром його величності, навпливовішою людиною Парижа.

Тоді як Шеньє сам-один відбивав у крамниці атаки покупців, Бальдіні замикався в майстерні зі своїм новим учнем. Аби виправдати цю обставину, він вигадав для Шеньє якусь фантастичну теорію про «поділ праці та раціоналізацію». Роками, пояснював він, доводилося йому спостерігати, як Пелісьє та йому подібні особи переманювали його клієнтуру, плямували репутацію фірми. Але тепер його терпіння лопнуло. Тепер він кидає виклик цим нахабним вискочням, він боротиметься їхніми ж методами: щосезону, щомісяця, навіть щотижня, якщо треба, козирятиме новими парфумами – і то якими! Він по-справжньому розкриє золотоносну жилу своєї творчості. А для цього необхідно, щоб він, послуговуючись допомогою цього неосвіченого хлопця, сконцентрував усі свої сили на виготовленні парфумів, тоді як Шеньє повинен присвятити себе виключно торгівлі. Цим сучасним методом вони започаткують новий розділ в історії парфюмерії, подолають конкурентів і незмірно розбагатіють – так, він чітко й свідомо каже «вони», бо має намір виділити певний процент від цього незмірного багатства своєму відданому помічникові.

Ще кілька днів тому Шеньє витлумачив би такі балачки свого майстра, як початок старечого маразму. «Пора йому до богадільні Шаріте, – подумав би він. – Ще трохи, і він остаточно з’їде з глузду».

Але тепер він більше нічого не думав. Йому було ніколи думати – надто вже він був заклопотаний. Роботи було так багато, що вечорами він ледве знаходив сили випорожнити повнісіньку касу і відрахувати собі свою частку. Йому й на думку не спадало засумніватися у праведності їхніх заробітків, адже Бальдіні мало не щодня виходив з майстерні із якимись новими парфумами.

А які це були аромати! Не лише парфуми найвищої проби, але й креми, пудра, мило, лосьйони для волосся, притирання… Все, що мало пахнути, пахло тепер по-новому, по-іншому і чарівніше, аніж будь-коли. І на все, справді на все, навіть на ароматизовані стрічки для волосся, які створив одного дня дивний настрій Бальдіні, публіка накидалася, наче зачарована, і ціни не грали жодної ролі. Все, що виготовляв Бальдіні, мало успіх. І успіх був таким приголомшливим, що Шеньє сприймав його, мов явище природи, і більше не шукав його причин. А в те, що новий учень, незграбний гном, що, мов собака, мешкав у майстерні, мив склянки та чистив ступки, що ця нікчема може бути причетною якось до розквіту справи, у це Шеньє не повірив би навіть тоді, коли б хтось йому про це сказав.

Звичайно, гном був до всього дуже причетний. Те, що Бальдіні приносив до крамниці і залишав Шеньє для продажу, було лиш малою часткою того, що Гренуй змішував за зачиненими дверима. Бальдіні не встигав нюхати. Часом для нього було справжньою мукою вибрати щось одне із народжених Гренуєм розкошів. Цей малий чаклун міг би забезпечувати рецептами всіх парфюмерів Франції, і не повторюючись, і жодного разу не створивши щось неповноцінне чи навіть посереднє. Власне, рецептами, точніше кажучи, формулами, він якраз не міг би їх забезпечувати, бо спочатку Гренуй компонував ароматичні композиції таким хаотичним і непрофесійним способом, який Бальдіні вже знав, тобто змішуючи інгредієнти нібито абияк, на око. Аби якось цю божевільну роботу якщо не проконтролювати, то бодай осягнути, одного дня Бальдіні наказав Гренуєві користуватися терезами, мензуркою та піпеткою; він-бо повинен зрозуміти, що винний спирт – не ароматична суміш, а розчинник, який слід доливати наприкінці, і працювати треба, Бога ради, повільніше, спокійно й повільно, як належить парфюмерові.

Гренуй виконав наказ. І Бальдіні вперше зміг прослідкувати й задокументувати окремі дії цього чаклуна. Озброєний пером та папером сідав він біля Гренуя, і, раз по раз закликаючи не поспішати, занотовував, скільки грамів цього, скільки пу́чок того, скільки крапель ще якогось інгредієнта мандрувало до змішувача. Таким дивним чином, а саме, заднім числом аналізуючи процес тими засобами, без попереднього застосування яких він, власне, взагалі не мав би відбуватися, Бальдіні нарешті ставав володарем синтетичного рецепта. Як міг Гренуй без такого рецепта змішувати свої ароматичні суміші, залишалося для Бальдіні загадкою чи навіть дивом, але тепер він принаймні зашифрував це диво, тим самим трохи задовольнив свій розум, що керувався правилами, й захистив від цілковитого краху свій парфюмеристичний світогляд.

Поступово він виманив у Гренуя рецепти всіх ароматів, які той винайшов раніше, а тоді навіть заборонив йому створювати нові, поки він, Бальдіні, не сидітиме поруч з пером та папером, щоб, як Аргус, спостерігати за процесом і крок за кроком документувати його. Свої нотатки – невдовзі назбиралося багато десятків формул – він потім педантично переписував чітким почерком до двох різних записничків, один з яких замикав у своєму вогнетривкому сейфі, а другий завжди носив при собі і навіть спав із ним. Це додавало йому упевненості. Бо тепер би він зміг при бажанні сам повторити Гренуєві дива, які його так глибоко вразили, коли він уперше їх побачив. З допомогою колекції записаних ним формул він сподівався опанувати ненависний творчий хаос, який бурхав із нутра його учня. А та обставина, що він, і досі зачудований, не просто записував, а, спостерігаючи та реєструючи, брав участь у цій творчій справі, заспокоювало Бальдіні, посилювало його віру в себе. А згодом йому вже навіть здавалося, що він зробив чималий внесок у створення найвишуканіших ароматів. І, записавши їх до своїх записничків, а тоді зберігаючи у сейфі та біля серця, він уже взагалі не сумнівався, що вони повністю його власні.

Але і Гренуй мав певний зиск із нав’язаної йому Бальдіні дисциплінарної процедури. Щоправда, сам він міг обходитися й без неї. Йому ніколи не треба було звірятися зі старими формулами, аби через кілька тижнів чи місяців реконструювати якісь парфуми, бо він ніколи не забував запахів. Та завдяки обов’язковому застосуванню мензурок та терезів він вивчив мову парфюмерії, інстинктивно відчуваючи, що знання цієї мови може стати йому в пригоді. За якихось кілька тижнів Гренуй опанував не тільки назви всіх ароматичних речовин, що були у майстерні Бальдіні, а й навчився самостійно записувати формули своїх парфумів і, навпаки, перетворювати чужі формули та інструкції в парфуми та інші духмяні вироби. Більше того! Навчившись виражати свої парфюмерні ідеї грамами та краплями, він не робив більше проміжних проб. Коли Бальдіні доручав йому скомпонувати новий запах, чи то для ароматизації носових хустинок, чи для косметики, Гренуй не хапався більше за флакони та порошки, а просто сідав за стіл й одразу записував формулу. Створенням формули він подовжив шлях від своєї внутрішньої уяви про запах до вже готового продукту. Для нього це був кружний шлях. Зате з загальноприйнятої очки зору, тобто з точки зору Бальдіні, це був прогрес. Гренуєві дива лишалися дивами. Але рецептура, якою він їх тепер забезпечив, не лишала місця для страху, і це мало свої переваги. Що краще Гренуй опановував професійні прийоми та методи, що природніше послуговувався загальноприйнятою мовою парфюмерії, то менше боявся і запідозрював його у чомусь хазяїн. Невдовзі Бальдіні почав вважати його людиною хоч і з надзвичайним нюхом, а проте зовсім не другим Франжіпані, і аж ніяк не лиховісним чаклуном, а Гренуя це цілком влаштовувало. Ремісничі правила допомагали гарно маскуватися. Він присипляв пильність Бальдіні бездоганним зважуванням та змішуванням компонентів, зволожуванням білосніжної хустинки для проб. Він умів уже струшувати її так витончено, так елегантно проносити повз носа, майже як сам хазяїн. Часом, через певні проміжки часу, він навмисне робив помилки, яких Бальдіні не міг не помітити: забував щось профільтрувати, неправильно наставляв терези, записував у формулу занадто високий процент амбри, даючи майстрові нагоду ту чи іншу помилку виправити. Так йому вдалося створити для Бальдіні ілюзію, нібито все, зрештою, йде праведним шляхом. Він же не хотів налякати старого. Він справді хотів у нього повчитися. Не виготовленню парфумів, не композиції запахів, звичайно, не цьому! В цій галузі не було жодної людини на світі, у якої він міг би чогось навчитися, та й інгредієнтів, що були в крамниці Бальдіні, аж ніяк не вистачило б для реалізації його уявлення про справді визначні парфуми. Запахи, які він міг виготовити у Бальдіні, були дитячою забавкою у порівнянні з тими, які він носив у собі і які мав намір у майбутньому реалізувати. Але для цього, він це добре знав, необхідні були дві умови: по-перше, якась подоба буржуазного існування, бодай становище підмайстра, під прикриттям якого він міг би повністю віддатися своїм пристрастям і без перешкод іти до власної мети. По-друге, знання тих прийомів ремесла, за якими виготовлялися, відокремлювалися, концентрувалися, консервувалися ароматичні речовини і таким чином ставали придатними для якогось вищого застосування. Бо Гренуй, хоча й мав найкращий ніс у світі, і аналітичний, і таємничий водночас, він ще вмів фізично здобувати запахи.