Текст книги "Парфуми"

Автор книги: Патрік Зюскінд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

30

Вигляд він мав жахливий. Волосся відросло до колін, ріденька борода – до пупа. Його нігті швидше нагадували пташині пазурі, а на руках і ногах, там, де тіло не прикривало лахміття, клаптями облазила шкіра.

Перші люди, яких він зустрів, – селяни, що працювали на полях поблизу міста П’єрфор, – побачивши його, з вереском розбіглися хто куди. А в самому місті він викликав сенсацію. Люди збігалися сотнями, аби подивитися на нього. Дехто вважав його втікачем-галерником. Інші казали, що він не справжня людина, а помісь людини й ведмедя, якесь лісове чудисько. Один колишній моряк стверджував, що він схожий на дикуна-індіанця з Кайєнни, що знаходилася по той бік океану. Його повели до бургомістра. Там він, на подив усім присутнім, пред’явив свою грамоту підмайстра, відкрив рота і трохи безладно – адже це були перші слова, які він промовляв після семирічної перерви, – проте досить зрозуміло розповів, що під час мандрівки на нього напали розбійники, затягнули до печери і протримали там у полоні цілих сім років. Протягом цього часу він не бачив ні сонячного світла, ні людей, харчувався з кошика, якого в темряву спускала невидима рука, і нарешті був визволений за допомогою драбини, так нічого й не довідавшись про своїх викрадачів і рятівників. Цю пригоду він вигадав, бо вона здавалася йому імовірнішою, аніж правда, вона й справді була переконливою, бо такі розбійницькі напади в той час нерідко траплялися в горах провінції Овернь, Лангедоку чи в Севеннах. У всякому разі бургомістр усе запротоколював і доповів про цей випадок маркізу де ля Тайяд-Еспінассу, ленному володареві міста і членові парламенту в Тулузі.

Маркізові вже в сорок років набридло придворне життя, він залишив Версаль і, усамітнившись на своїх володіннях, присвятив себе наукам. З-під його пера народився визначний твір про динамічну національну економіку, в якому він пропонував відмінити всі податки на землеволодіння та сільськогосподарські продукти, а також ввести обернено пропорційний прибутковий податок, який найболючіше вдарить по бідних, змушуючи їх енергійніше розвивати свою господарську активність. Підбадьорений успіхом книжечки, він написав трактат про виховання хлопчиків та дівчаток у віці від п’яти до десяти років, потім захопився експериментальним сільським господарством і спробував шляхом перенесення бугаєвого сімені на різні сорти трав вивести тваринно-рослинний продукт схрещування для добування молока, щось на кшталт дійної квітки. Спершу він досяг деяких успіхів, що дозволило йому виготовити із трав’яного молока сир, смак якого, за визначенням Академії наук в Ліоні, був «близький до козячого, тільки трохи гіркіший». Проте йому довелося припинити досліди у зв’язку з величезними затратами на бугаєве сім’я, яке гектолітрами розбризкувалося на полях. Втім заняття аграрно-біологічними проблемами пробудили в ньому інтерес не тільки до ріллі, а до землі взагалі, і її стосунків з біосферою.

Ледве закінчивши практичні роботи з дійно-молочною квіткою, він з неймовірним завзяттям узявся за велике есе про залежність вітальності від землі. В його тезі зазначалося, що життя могло розвинутися тільки на певній відстані від землі, оскільки сама земля постійно виділяє тлінний газ, так званий fluidum letale, який пригнічує вітальні сили і рано чи пізно повністю їх паралізує. Тому всі живі створіння за допомогою росту намагаються віддалитися від землі, тобто не вростають у неї, а ростуть від неї геть; з цієї ж причини вони направляють угору найцінніші свої частини: злакові – колос, квітка – бутон, людина – голову; і тому, коли старість зігне їх і знову схилить до землі, вони неминуче потрапляють під вплив летального газу, в який, зрештою, й самі перетворюються в процесі розпаду після смерті

Почувши про те, що в П’єрфорі об’явився індивід, який сім років провів у печері, де його повністю оточував елемент розкладу – земля, маркіз де ля Тайяд-Еспінасс нестямно зрадів і звелів негайно привести Гренуя до себе в лабораторію, де піддав його ретельному обстеженню. Він знайшов живий приклад підтвердження своєї теорії. Fluidum letale так вплинув на Гренуя, що його двадцятип’ятирічне тіло виявляло ознаки старечого розкладання. Тільки той факт, пояснював Тайяд-Еспінасс, що Гренуй під час свого полону харчувався віддаленими від землі рослинами, можливо, хлібом та фруктами, порятував його від смерті. Тепер, щоб відновити колишній стан здоров’я, необхідно очистити організм від флюїду з допомогою винайденого ним, Тайяд-Еспінассом, апарату для вентиляції вітального повітря. Такий апарат стоїть у коморі його міського палацу в Монпельє, і, якщо Гренуй готовий стати науково-дослідним об’єктом, він не тільки звільнить його від згубної дії земляного газу, а й винагородить добрячою сумою грошей…

Через дві години вони вже сиділи в кареті. Хоч дороги в ті часи були паскудні, шістдесят чотири милі до Монпельє вони подолали усього за два дні, бо маркіз, не зважаючи на свій похилий вік, особисто підганяв кучера та коней і власноручно допомагав лагодити ресори та дишлі, що досить часто ламалися, – в такому захваті він був від своєї знахідки, так жадав якомога швидше показати її освіченій громадськості. Зате Гренуєві жодного разу не дозволено було злізти з козлів карети. У своєму лахмітті, загорнений у просякнуту вологою землі та глини попону, він повинен був незрушно сидіти на місці. Годували його під час подорожі сирими корнеплодами. В такий спосіб маркіз сподівався ще на деякий час законсервувати в ідеальному стані зараження земляним флюїдом.

Прибувши до Монпельє, він звелів негайно помістити Гренуя в підвал свого палацу і розіслав запрошення всім членам медичного факультету, ботанічного товариства, сільськогосподарської школи, хіміко-фізичного об’єднання, масонської ложі та інших вчених товариств, яких у місті було не менше десятка. А кількома днями пізніше – рівно через тиждень після того, як він розпрощався з гірською самотністю, – Гренуй опинився на помості величезної актової зали університету Монпельє, де його представили численній публіці як наукову сенсацію року.

У своїй доповіді Тайяд-Еспінасс охарактеризував його як живий доказ правильності теорії летального земляного флюїда. Поступово зриваючи з Гренуя лахміття, маркіз пояснював, як жахливо вплинув тлінний газ на тіло піддослідного: ось видно пухирі та рубці, як наслідок дії газу; а отут, на грудях, – величезна яскраво-червона газова карцинома; вся шкіра розтріскалася; чітко видно також флюїдальне викривлення скелета, про що свідчать клишоногість та горб. Внутрішні органи: селезінка, печінка, легені, жовчний міхур і травний тракт – тяжко пошкоджені газом, про що переконливо свідчить аналіз калу; проба стоїть у місці біля ніг демонстрованого суб’єкта, доступна кожному для споглядання. Узагальнюючи все це, можна сказати, що параліч вітальних сил, причиною якого є семирічне отруєння fluidum letale, так прогресував, що демонстрованого суб’єкта – в зовнішності якого вже помітні ознаки виродження – можна швидше віднести до істот, приречених до смерті. А проте доповідач береться протягом восьми днів за допомогою своєї вентиляційної терапії в поєднанні з вітальною дієтою добитися видимих ознак цілковитого одужання. Присутніх запрошують зібратися через тиждень, аби переконатися у справедливості цього прогнозу, який ще раз підтвердить правильність теорії летального земляного флюїду.

Доповідь мала величезний успіх. Вчена публіка з ентузіазмом аплодувала доповідачеві, а потім поважно проходила повз поміст, на якому стояв Гренуй. Його вражаюча занедбаність, старі рубці та каліцтво справляли таке жахливе враження, що всі сприймали його як істоту напівживу і безнадійно пропащу, хоча сам він почував себе цілком здоровим і сильним. Дехто із вчених панів професійно його обмацували, обмірювали, зазирали в рот, відтягували повіки. Інші зверталися до нього, розпитували про печерне життя та про самопочуття в даний момент. Проте він чітко дотримувався даних маркізом указівок, відповідав на запитання тільки здавленим хрипом, безпомічно показуючи при цьому обома руками на горло, даючи тим зрозуміти, що й гортань уже вразив fluidum letale.

Коли демонстрація закінчилася, Тайяд-Еспінасс знову запакував його і відправив додому, в комору свого палацу. Там у присутності кількох вибраних докторів медичного факультету він помістив його в апарат для вентиляції вітальним повітрям – тобто в комірчину зі щільно припасованих одна до одної соснових дощок. Через височенний комин на даху комірчина провітрювалася очищеним від летального газу повітрям, а відпрацьоване повітря вилучалося крізь шкіряний вентиль у підлозі. Обслуговувалася уся ця споруда купкою слуг, які мали день і ніч піклуватися про те, щоб не зупинялися ані на мить прилаштовані до комина вентилятори. Отже, Гренуй постійно перебував під очисним потоком повітря, а крізь дверцята у стіні з годинним інтервалом йому подавали дієтичні страви, приготовлені з. віддалених від землі продуктів: голубиний бульйон, паштет із жайворів, рагу з диких качок, консервовані фрукти з дерев, хліб з високорослих сортів пшениці, піренейське вино, молоко сарни і крем зі збитих яєць від курей, яких тримали на горищі замку.

П’ять днів тривав цей курс дезинфекції та ревіталізації. Після чого маркіз наказав зупинити вентилятор й перевів Гренуя у ванну кімнату, де його кілька годин вимочували в теплій дощовій воді і нарешті вимили з голови до п’ят милом з додатками горіхової олії, яке привезли з міста Потосі в Андах. Йому позрізали нігті на руках і ногах, почистили зуби тонким порошком з доломітового вапна, поголили, постригли і зачесали, а тоді волосся закучерявили та ще й припудрили. Запросили кравця, шевця, і Гренуй отримав пошиту для нього шовкову сорочку з білим жабо і білим рюшем на манжетах, шовкові панчохи, камзол, панталони, і голубий оксамитовий жилет, і гарні черевики з пряжками із чорної шкіри, правий з яких уміло маскував його понівечену ногу. Маркіз власноручно припудрив білим тальком рябе Гренуєве обличчя, трохи підмалював карміном губи та щоки і м’яким олівцем з липового вугілля надав бровам справді благородного вигину. Потім він побризкав на нього своїми особистими парфумами з досить простим запахом фіалки, відійшов кілька кроків назад і довго не міг підшукати слів, аби виразити своє захоплення.

– Добродію, – почав він нарешті, – я в захваті від самого себе. Я приголомшений своєю геніальністю. Звичайно, я ніколи не сумнівався в правильності моєї флюїдальної теорії; зовсім ні; проте таке блискуче її підтвердження в практичній терапії мене приголомшує. Ви були твариною, а я зробив з вас людину. Це просто-таки божественне діяння. Дозвольте ж мені розчулитися! Підійдіть ось до того дзеркала й подивіться на себе! Ви уперше в житті дізнаєтесь, що ви людина; не те щоб якась надзвичайна чи особлива, але цілком нормальна людина. Підійдіть-но, добродію! Погляньте на себе й подивуйтеся з того, що я із вас створив!

Уперше в житті Гренуя називали «добродієм».

Він підійшов до дзеркала й подивився в нього. Досі він ще ніколи не дивився в дзеркало. Він побачив перед собою пана в блакитному вишуканому одязі, в білій сорочці та шовкових панчохах і зовсім інстинктивно зігнувся, як це робив завжди перед такими вифранченими панами. Проте пан у дзеркалі також зігнувся, а коли Гренуй знову випростався, вифранчений пан зробив те ж саме, після чого обидва завмерли, пильно роздивляючись одне одного.

Найбільше Гренуя приголомшив той факт, що він мав такий неймовірно нормальний вигляд. Маркіз мав рацію: в ньому не було нічого особливого, – негарний з себе, але й не надто бридкий. Він був трохи замалого зросту, трохи незграбний, обличчя мав трохи невиразне, тобто він був такий, як і тисячі інших людей. Якщо він зараз піде по вулиці, жодна людина не зверне на нього уваги. Та й навряд чи впав би в око хтось такий, яким він став тепер. Хіба що в тому разі, коли б цей хтось, окрім фіалок, нічим не пахнув, як отой пан в дзеркалі і як він сам, що стояв перед ним.

А ще десять днів тому селяни, загледівши його, з вереском розбігалися в різні боки. Тоді він почував себе не інакше, ніж тепер, а тепер, заплющуючи очі, він почував себе анітрохи не інакше, ніж тоді. Втягнувши повітря, яке оточувало його тіло, він відчув запах поганих парфумів, оксамиту та новенької шкіри своїх черевиків; він чув носом шовк, пудру, косметику, легкий аромат мила з Потосі. І раптом він зрозумів, що не голубиний бульйон і не вентиляційний фокус-покус зробили з нього нормальну людину, а лише кілька одежин, зачіска й ці маленькі косметичні хитрощі.

Моргнувши, він розплющив очі й побачив, що пан у дзеркалі підморгнув йому і тінь посмішки майнула біля його підфарбованих карміном губів, так ніби той давав зрозуміти, що вважає його не зовсім гидким. Та й самому Гренуєві здалося, що пан у дзеркалі, ця вдягнена як людина, замаскована постать без власного запаху досить-таки пристойна; йому принаймні здалося, що після деякого вдосконалення ця маска могла б справляти на зовнішній світ такий вплив, на який би він, Гренуй, ніколи б не наважився. Він кивнув постаті й побачив, як вона, відповідаючи йому кивком, крадькома роздуває ніздрі…

31

Наступного дня – маркіз саме намагався навчити його найнеобхіднішим позам, жестам і танцювальним па для майбутнього публічного виступу – Гренуй симулював напад запаморочення і, нібито геть знесилівши від нестачі повітря, упав на диван.

Маркіз був у нестямі. Він верещав на слуг, вимагаючи принести віяла та переносні вентилятори, і, поки слуги кинулися виконувати наказ, він на колінах стояв біля Гренуя, обмахував його своєю хустинкою, насиченою фіалковим ароматом, і заклинав, просто-таки вимолював у нього знову підвестися, не віддавати Богові душу в такий важливий момент, якщо можливо, протягнути бодай до післязавтра, бо інакше його летальна флюїдальна теорія виживання опиниться під величезною загрозою.

Гренуй плазував і коцюрбився, кашляв, стогнав, обома руками відмахувався від хустинки, тоді, зрештою, досить драматично впав з дивана й забився у найвіддаленіший куток кімнати.

– Тільки не ці парфуми! – крикнув він, ніби з останніх сил. – Тільки не ці парфуми! Вони вбивають мене!

І тільки тоді, коли Тайяд-Еспінасс викинув у вікно хустинку, а свій камзол, що теж пахнув фіалкою, залишив у сусідній кімнаті, Гренуй трохи втихомирився і вже спокійнішим голосом розповів, що він, як парфюмер, має дуже чутливий нюх, і завжди, а надто зараз, під час одужання, надзвичайно гостро реагує на деякі запахи. Те, що саме аромат фіалок, загалом приємної квітки, йому аж так дошкуляє, він може пояснити тільки тим, що парфуми маркіза містять в собі великий процент фіалкового коріння, який унаслідок свого підземного походження особливо негативно впливає на таку летально-флюїдально заражену особу, як він, Гренуй. Уже вчора, коли його вперше напарфумили, він відчував себе геть одурманеним, а сьогодні, знову відчувши запах кореня, йому здалося, що його зіштовхнули назад у жахливу задушливу нору, в якій він животів аж сім років. Напевно, його природа обурилася проти насильства, по-іншому він цього пояснити не вміє, бо після того, як завдяки мистецтву пана маркіза йому було подаровано життя в очищеному від флюїду повітрі, він воліє краще померти на місці, аніж іще раз піддатися впливові ненависного флюїду. Ще й зараз усе в ньому здригається від однієї тільки думки про парфуми з кореня. Але він переконаний, що враз одужає, якщо маркіз дозволить йому для цілковитого знищення запаху фіалки придумати власні парфуми. Він має на увазі легкий повітряний аромат, що складатиметься з віддалених від землі інгредієнтів: мигдальної та апельсинової води, евкаліпта, соснової та кипарисової олії. Кілька бризок таких пахощів на його одяг, кілька крапель на шию та обличчя – і він назавжди буде застрахований від повернення прикрого нападу, з якого щойно ледь викарабкався…

Передане тут непрямою мовою заради легшого прочитання було насправді півгодинним белькотінням, яке перебивалося численним покашлюванням, хрипами та задишкою і супроводжувалося тремтінням, схлипуванням та красномовним закочуванням очей. Маркіз був глибоко вражений. Ще більше, ніж симптоми страждання, його переконала тонка аргументація підопічного, зроблена відповідно його летально-флюїдній теорії. Звичайно, це фіалкові парфуми! Жахливо наближений до землі, навіть підземний продукт! Напевне, й сам він уже ним заражений. Він і гадки не мав про те, що аромат, яким він день у день користувався, наближав його до смерті. І подагра, і потилиця терпне, і кволість його члена, і геморой, і шум у вухах, і гнилий зуб – все це без сумніву наслідки отруєння смердючим фіалковим коренем. А цей дурний чоловічок, оце нещастя, що забилося в куток кімнати, відкрило йому очі. Маркіз розчулився. Йому захотілося підійти до нього, підняти й пригорнути до свого просвітлілого серця. Але він боявся, що ще пахне фіалками, і, ще раз покликавши слуг, наказав їм повикидати з дому всі фіалкові парфуми, провітрити замок, продезинфікувати його одяг в апаратурі вітального повітря, а Гренуя в його паланкіні віднести до найкращого парфюмера міста. Саме цього добивався Гренуй, симулюючи напад.

Парфюмерна промисловість мала в Монпельє стару традицію, і хоча останнім часом у порівнянні з містом-конкурентом Грасом вона зазнала певного спаду, в місті ще жило кілька гарних майстрів-парфюмерів та рукавичників. Найповажніший серед них, на ім’я Рунель, зважаючи на ділові зв’язки з домом маркіза де ля Тайяд-Еспінасса, в який він постачав мило, олію та ароматичні речовини, погодився на надзвичайний крок – на годину віддати своє ательє в розпорядження доставленому в носилках дивному паризькому підмайстрові. А цей не вислухав ніяких пояснень, не поцікавився, де що стоїть, сказавши, що й так добре тут орієнтується і сам знайде все необхідне; він зачинився у майстерні і провів там добру годину, а тим часом Рунель із дворецьким маркіза пішов до корчми випити склянку вина і дізнався там, чому його фіалкова вода більше не має права на існування.

Майстерня і крамниця Рунеля були обладнані далеко не так розкішно, як свого часу магазин ароматичних товарів Бальдіні в Парижі. З кількома сортами квіткової олії, води та прянощів звичайний парфюмер не дуже міг розігнатися. Проте Гренуй, тільки-но вдихнувши повітря, зрозумів, що наявних речовин цілком вистачить для здійснення його наміру. Він не мав наміру створювати щось велике; не хотів змішувати, як свого часу у Бальдіні, і престижних парфумів, які вирізнялися б на тлі посередності і завоювали б серця людей. І навіть не простий запах квітів апельсинового дерева, як було обіцяно маркізові, був його безпосередньою метою. Ходові есенції евкаліпта та кипарисового листя повинні були тільки замаскувати справжній аромат, який він вирішив приготувати, – цим ароматом мав бути людський запах. Він хотів, хай навіть це поки що буде тільки поганий сурогат, привласнити собі запах людини, якого сам не мав. Звичайно, запаху людини самого по собі не було. Кожна людина пахла по-іншому, ніхто не знав цього краще, аніж Гренуй, якому були відомі тисячі індивідуальних запахів і який від самісінького народження нюхом розрізняв людей. Проте існувала основна тема людського запаху, і досить проста: пітливо-жирна, сирно-кисла, загалом достатньо бридка основна тема, притаманна однаковою мірою всім людям, а над нею в окремих випадках коливалися хмаринки індивідуальної аури.

Однак ця аура, цей надзвичайно складний, своєрідний шифр особистого запаху, була для більшості людей зовсім непомітною. Більшість людей не знає, що володіє ним, а крім того, робить усе для того, щоб приховати його одягом чи модними штучними пахощами. Лише той основний запах, ті примітивні людські випари, були їм знайомі, тільки в них вони жили і почували себе затишно, і кожного, хто додавав щось до цього бридкого загального часу, вони вважали своїм.

Того дня Гренуй створив дивні парфуми. Таких дивних парфумів на світі досі ще не було. Вони пахли не як окремий аромат, а як людина, що пахне. Відчувши ці парфуми в темному приміщенні, кожен подумав би, що там стоїть інша людина. А коли б ними скористалася людина, яка сама має людський запах, то нюхом ми могли б сприйняти її як дві людини, чи ще гірше, як страхітливу подвійну істоту, як образ, який неможливо зафіксувати однозначно, бо її обриси розпливчасті, нечіткі, як малюнок на дні озера, що тремтить під хвилями.

Щоб зімітувати цей людський запах, – далеко не так, як він сам собі уявляв його, але достатньо вдало, щоб ошукати інших, – Гренуй підібрав у майстерні Рунеля найхимерніші інгредієнти.

Біля порогу дверей, що виходили у двір, він знайшов купку свіжого котячого калу. Взявши півложечки, поклав його разом із кількома краплями оцту та розтовченої солі у змішувач. Під столом він угледів шматочок сиру завбільшки з ніготь великого пальця, що явно залишився від якоїсь трапези Рунеля. Сир був уже досить старий, почав розкладатися, виділяючи їдкий запах. З покришки бочки від сардин він зішкрябав щось рибно-прогіркле, змішав його із протухлим яйцем, касторкою, нашатирем, мускатом, спиляним рогом та дрібно покришеною присмаленою свинячою шкуркою. До цього він додав досить велику кількість цибетину, розбавив ці жахливі приправи спиртом, дав настоятися і профільтрував до іншої пляшки. Запах суміші був жахливий. Вона смерділа клоакою, гниллю, а коли потім він з допомогою віяла нагнав у неї трохи чистого повітря, виникало враження, що ви стоїте спекотного літнього дня в Парижі на перехресті вулиць о’Фер та Ленжері, там, де перемішуються запахи ринку, Кладовища невинних та переповнених будинків.

А на цю жахливу основу, що мала швидше трупний, а не людський запах, Гренуй наклав усього один шар олійно-свіжих ароматів: м’яти, лаванди, терпентину, цитрини, евкаліпта, які він пом’якшив і водночас замаскував букетом тонких квіткових олій герані, троянди, апельсинового цвіту і жасмину. Після подальшого розведення спиртом та оцтом, основні, фундаментальні інгредієнти, на яких була заснована вся суміш, уже не відчувалися. Сморід сховався за свіжими ароматами, бридке від запахів квітів стало гарним, навіть цікавим, і, як не дивно, від гнилятини не залишилося й сліду. Навпаки, здавалося, ці парфуми видихали потужний піднесений життєдайний аромат.

Розливши їх у два флакони, Гренуй щільно закоркував їх і сховав у своїх кишенях. Потім він старанно вимив водою пляшки, ступку, лійку й ложку, протер їх олією з гіркого мигдалю, щоб знищити всі сліди запахів, і взяв другий змішувач. У ньому він швидко скомпонував ще одні парфуми, подібні до перших; вони також складалися із свіжих квіткових елементів – вже без смердючої основи, – а тільки з невеликої кількості мускусу, амбри, цибетину та кедрової олії. Звісно ж самі по собі вони пахли по-іншому, ніж попередні – простіше, бездоганніше, не так злоякісно, – бо в них були відсутні компоненти, що імітували людський запах. Та коли б ними скористалася звичайна людина і вони змішалися з її власним запахом, то їх навряд чи можна було б відрізнити від тих, які приготував Гренуй виключно для себе.

Наповнивши флакон другими парфумами, він роздягнувся догола і побризкав увесь свій одяг тими, першими. Потім кінчиками пальців змочив ними в себе під пахвами, між пальцями ніг, у паху, груди, шию, вуха й волосся, тоді знову вдягнувся й залишив майстерню.