Текст книги "Парфуми"

Автор книги: Патрік Зюскінд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Гренуй підвівся. Майже побожно, наче залишав святу чи сплячу, він пішов геть, згорбившись, тихо, щоб ніхто його не помітив, не почув, щоб ніхто не звернув увагу на його дорогоцінну знахідку. Потім кинувся бігти й добіг попід мурами до протилежного кінця міста, де дівочі парфуми, нарешті, розсіялися й де його знову впустили крізь браму Фенеан. У затінку будинків він зупинився. Смердючий чад провулків додав йому впевненості і допоміг приборкати пристрасть, що охопила його. За чверть години Гренуй зовсім заспокоївся. Перш за все, майнуло йому, він більше не наближатиметься до того садка під мурами. Цього робити не треба. Надто вже той садок його збуджував. Квітка розпукається й без нічийого втручання, а як вона розцвітатиме, Гренуй знав і тепер. Він не дозволить собі сп’яніти від її пахощів завчасно. Мусить зануритись у роботу. Мусить збагатити свої знання, вдосконалити ремісничий досвід, щоб на час врожаю бути в усеозброєнні. Для цього він мав ще два роки часу.

36

Недалеко від брами Фенеан, на вулиці де ля Лув, Гренуй знайшов маленьке парфюмерне ательє й попросився на роботу.

Виявилося, господар ательє, метр Оноре Арнульфі, помер минулої зими, а його вдова, жвава чорнокоса молодиця близько тридцяти років, вела чоловікову справу сама з допомогою підмайстра.

Пані Арнульфі довго скаржилася на важкі часи та матеріальну скруту, пояснила, що хоч у принципі не може дозволити собі мати другого помічника, але терміново потребує допомоги саме зараз через великий наплив роботи; вона не зможе розмістити другого підмайстра у будинку, зате має халупку в оливковому саду за францісканським монастирем – хвилин з десять ходу, де невибагливий юнак зміг би ночувати; бувши чесною майстринею, хоч і знає про власну відповідальність за добробут підмайстрів, з іншого боку, вона ніяк не може гарантувати обом помічникам гарячі обіди. Одне слово, мадам Арнульфі – Гренуй давно вже це пронюхав – була жінка заможна, розсудлива й практична. Й оскільки гроші його мало цікавили і він швидко погодився на два франки в тиждень та інші вбогі умови, вони зразу про все домовилися. Покликали першого підмайстра, чолов’ягу на ймення Дрюо, і Гренуй миттю здогадався, що пані ділить з ним ложе і консультується, приймаючи важливі рішення. Розставивши ноги, ширячи навколо себе хмару запаху сперми, Дрюо оглянув Гренуя прискіпливим оком з ніг до голови, ніби намагався виявити якісь таємні наміри можливого суперника. Проти цього варвара Гренуй здавався зовсім дрібним і безпорадним. Дрюо поблажливо осміхнувсь і кивком голови дав згоду.

Так було залагоджено справу. Гренуй отримав холодну вечерю, ковдру та ключ від хатини, що виявилась будою без вікон і приємно пахла старим овечим гноєм та сіном, де він і заночував. Наступного дня він почав працювати в пані Арнульфі.

Почалася пора нарцисів. Пані Арнульфі або вирощувала їх на власних ділянках у межах міста або скуповувала в селян, запекло торгуючись за кожен кошик. Квіти привозили рано-вранці, десятками тисяч висипали з кошиків на підлогу ательє, згортаючи у величезні духмяні купи. Дрюо тим часом розігрів у великому казані смалець та яловичий лій, і, поки Гренуй довгою, як мітла, кописткою безупинно помішував ще не до кінця розігріту сметаноподібну бовтанку, він лопатами засипав у казан свіжі квіти. Наче до смерті перелякані очі вони за кілька секунд бліднули, коли копистка занурювала їх у жир. Квіти в’янули, й смерть наставала так швидко, що їм не лишалося нічого іншого, як віддати своє останнє духмяне зітхання саме тому середовищу, яке їх топило; бо – Гренуй помітив це з несказанним захватом – що більше квітів розмішував він у казані, то сильніше пахнув жир. Так-так, це не мертві квіти продовжували видихати аромат, це був саме жир, що присвоїв собі пахощі квітів.

Поступово вариво гусло, і підмайстри мусили процідити його крізь сито, щоб звільнити від знекровлених трупів і приготувати для свіжих. Так вони цілий день без перепочинку засипали, мішали, проціджували, бо справа не терпіла зволікання, і до вечора ціла купа квітів проходила через казан. Відходи – аби нічого не пропадало – ошпарювали окропом і вичавлювали під гвинтовим пресом до останньої краплі, отримуючи таким чином ще й ніжно-духмяну олію. Проте основна частина запаху, душа цієї гори квітів, лишалася в полоні непривабного сіро-білого жиру, що починав повільно холонути.

Наступного дня мацерація, як називали цю процедуру, тривала, вони знову розігрівали казан, розплавляли жир і наповнювали його новими квітами. Це повторювалося багато днів доряду з ранку до вечора. Робота була напружена. Руки в Гренуя ставали важкі, мов свинцеві, на долонях з’являлися мозолі, поперек нестерпно болів, коли він увечері плентав до своєї хижки. Дрюо був утричі дужчим за нього, але жодного разу не змінив Гренуя при помішуванні, одно підсипав легкі як пір’я квіти, стежив за вогнем і час від часу, начебто через спеку, ходив промочити горло. Але Гренуй не сперечався. Він покірливо вертів кописткою з ранку до вечора, навіть не відчуваючи втоми, бо щоразу по-новому був у захваті від процесу, що відбувався у нього під носом і на очах: від швидкого в’янення квітів та поглинання їхнього аромату.

Нарешті Дрюо вирішував, що жир вже досить насичений. Вони гасили вогонь, востаннє цідили важке вариво й виливали його в кам’яний тигель, де воно перетворювалось у запашну помаду.

Це була година пані Арнульфі, яка з’являлася, щоб перевірити коштовний продукт, понадписувати його і якнайточніше занотувати якість і кількість у своїх книгах. Вона особисто закривала тигель, запечатувала й зносила в глибини свого погреба, потім надягала чорну сукню та чорну вуаль удовиці і обходила всі парфюмерні крамниці міста. Аби викликати співчуття, пані Арнульфі змальовувала панам свою ситуацію самотньої жінки, вислуховувала пропозиції, порівнювала, зітхала й зрештою продавала – або не продавала. Парфюмерна помада могла довго зберігатися на холоді. І якщо ціни зараз лишали бажати кращого, то, хто знає, може, взимку чи на початку наступної весни вони полізуть вгору. Та й треба було поміркувати, чи не краще, замість віддавати товар цим пройдисвітам, разом з іншими дрібними виробниками відправити партію помади судном до Генуї або, наприклад, взяти участь в осінньому ярмарку в Бокере, – безперечно, ризикованій операції, але як пощастить, то надзвичайно прибутковій. Пані Арнульфі старанно зважувала всі ці можливості, зіставляла їх, а часом навіть поєднувала і продавала частину своїх скарбів, іншу приховувала, а третьою торгувала на власний ризик. Якщо ж під час таких розвідок у неї складалося враження, ніби помадний ринок перенасичений і не намічається покращення, вона летіла додому й наказувала Дрюо перетворити всю продукцію в рідкий концентрат.

І тоді помаду доводилося знову виносити з погреба, якнайобережніше розігрівати в закритих тиглях, розводити найчистішим винним спиртом і за допомогою спеціальної мішалки старанно перемішувати й вимивати. У погребі ця суміш знову швидко холола, спирт підбивався над затужавілою помадою і його можна було зливати. Виходило щось на кшталт парфумів, надзвичайно інтенсивних, бо на той час помада втрачала більшу половину свого запаху. Таким чином аромат удруге змінював середовище. Але на цьому операція не закінчувалася. Після старанного проціджування крізь тканину, в якій затримувались наймізерніші часточки жиру, заливши ароматизований алкоголь у невеличкий перегінний апарат, Дрюо повільно дистилював його на слабкому вогні. Те, що лишалося після звітрювання спирту, була крихітна кількість безбарвної рідини. Гренуй уже знав про неї, але такої якісної і чистої ніколи ще не нюхав ні у Бальдіні, ні у Рунеля: промениста квіткова олія, її аромат, сконцентрований тисячократно до малесенької калюжки. Ця есенція вже не пахла приємно. Вона пахла до болю інтенсивно, гостро й дошкульно. Та разом із тим достатньо було розчинити одну краплю есенції в літрі спирту, щоб оживити знову і відродити запах цілого лугу квітів.

Видобуток був мізерний: три маленькі пляшечки. Від аромату сотень тисяч квітів не лишилося нічого, крім цих трьох пляшечок. Але вони варті були цілого багатства навіть тут, у Грасі. І значно більше, якщо їх відправити до Парижа, Ліона, Гренобля, в Геную чи Марсель! Пані Арнульфі дивилася на пляшечки зачарованими очима, пестила їх поглядом, а коли щільно закривала відшліфованими скляними пробками, то затамовувала дихання, щоб не здмухнути бодай трохи коштовного вмісту. А щоб і після закриття ані найменший атом не випарувався, вона запечатувала пробки розрідженим воском, обтягувала риб’ячим міхурем і міцно обмотувала шийку. Потім ставила їх у вимощені ватою скриньки і зберігала в погребі під сімома замками.

37

У квітні вони мацерували дрік та апельсиновий цвіт, у травні – троянди, аромат яких на цілий місяць оповив місто в кремово-солодкий прозірний туман. Гренуй працював, як кінь, майже з рабською покірністю виконуючи всю найважчу роботу, яку йому доручав Дрюо. Але в той час як Гренуй, здавалося б, бездумно помішував гущу, шпаклював чи мив кадоби, прибирав майстерню або носив дрова, жодна суттєва деталь процесу, жодна метаморфоза запаху не лишалася непоміченою. Точніше, ніж Дрюо, Гренуй своїм носом пильно простежував мандрівку аромату від пелюсток квітів крізь жир та спирт аж до гарненьких мініатюрних пляшечок. Він заздалегідь відчував, коли жир перегрітий, відчував, коли виснажувалися квіти, коли вариво досить насичувалось ароматом, знав, що творилося в середині змішувачів і в яку саме мить належить закінчувати дистиляцію. І принагідно натякав про це, нібито ненароком, не змінюючи пози й тону підлеглого. Мені здається, починав він, що жир трохи перегрівся; я майже переконаний, що можна було б уже проціджувати; чомусь маю таке відчуття, ніби спирт випарувався із перегінного апарату… І Дрюо, який хоч і не був зразком інтелігента, але не був і заплішеним дурнем, з часом помітив, що найкраще виходило тоді, коли він дослухався саме до Гренуєвих «мені здається» чи «у мене чомусь таке відчуття». Й оскільки Гренуй ніколи не говорив зневажливо про те, що той думає чи відчуває, і оскільки ніколи – а тим паче при пані Арнульфі! – навіть жартома не ставив під сумнів авторитет Дрюо та його роль першого підмайстра, Дрюо не бачив причини, щоб не дослухатися до Гренуєвих порад; більше того – він тепер дедалі частіше покладався на нього.

Траплялося так, що Гренуй уже не тільки помішував, а й закладав сировину, грів казан, цідив, тоді як Дрюо зникав на часинку до корчми «Чотири дельфіни», щоб перехилити склянку вина, чи сходив нагору, до пані, порадитися, що і як. Він знав, що Гренуй зробить усе доладно. А той, хоч і мусив працювати за двох, утішався самотою, бо мав змогу вдосконалюватися в мистецтві і вряди-годи робити маленькі експерименти. І, радіючи мов злодій, він визначив, що помада, приготовлена особисто ним, незрівнянно краща, а його есенція набагато чистіша, ніж та, яку вони виробили разом з Дрюо.

В кінці липня почалася пора жасмину, в серпні – нічних гіацинтів. Ці квіти мали такий витончений і разом з тим нестійкий аромат, що їх не тільки треба було зривати до сходу сонця, а взагалі обробляти найобережніше. Теплота послабляла їхній запах, а раптове занурення в гарячий мацераційний жир могло зовсім знищити. Найблагородніші з усіх квітів не дозволяли так просто вирвати свою душу, треба було її в них якось виманити. В особливому приміщенні їх розстеляли на змащених холодним жиром плитах підлоги або замотували в проолієні простирадла, так вони мусили поступово вмирати. Десь аж на третій чи на четвертий день вони в’янули, видихаючи свій аромат. Тоді їх обережно збирали, натомість розсипали свіжий цвіт. Цей процес повторювався десять, а може, двадцять разів, тож доки помада вдосталь насичувалась, а запашну олію можна було вичавлювати з простирадел, надворі вже наставав вересень. Здобутого було ще менше, ніж після мацерації. Зате якість такої жасминової пасти, виготовленої методом холодного анфлеражу чи старовинної туберозової олії своєю вишуканістю та вірністю оригіналові перевершувала будь-який продукт парфюмерного мистецтва. Саме тепер здавалося, наче солодкаво-липкуватий, еротичний запах жасмину відбивається, мов у дзеркалі, на змащених жиром плитах, відсвічуючи цілком природно, – але, звичайно, як кажуть, «cum grano salis» [7]7
  З дрібкою солі(лат.); тобто – «з родзинкою».


[Закрыть]. Бо Гренуїв ніс, хоч хай там як, усе ж уловлював різницю між запахом живих квітів та їхнім консервованим ароматом: відчувався тонкий дух самого жиру – хоч би яким чистим він був, – і це пом’якшувало яскраву ароматичну картину оригіналу, можливо, навіть взагалі робило його чари стерпними для звичайних людей… У всякому разі, холодний анфлераж був найрафінованішим і найдійовішим способом отримування ніжних ароматів. Кращого не було. І навіть якщо цього було недостатньо, щоб переконати повністю Гренуїв ніс, Гренуй знав, що для обдурювання цілого світу тупоносих людей вистачить і в тисячу разів недосконаліших парфумів.

За короткий час Гренуй перевершив свого вчителя в мистецтві холодної ароматизації, як і в мацеруванні, і вже випробуваним способом, тобто, підлесливо-скромно, натякнув йому про це. Дрюо охоче дозволяв Гренуєві ходити на різницю й купувати там найпридатніші для роботи жири, потім очищати їх, витоплювати, фільтрувати та визначати пропорцію змішування: це для самого Дрюо завжди було найскладнішим завданням, бо нечистий чи згірклий жир, що відгонив до того ж свинею, бараном чи волом, міг зруйнувати коштовну помаду. Дрюо довіряв Гренуєві визначати відстань між жировими плитами в ароматизаційному приміщенні, час зміни цвіту, ступінь насичення помади, а надалі полишив йому прийняття всіх складних рішень, з якими сам, як свого часу Бальдіні, міг упоратися тільки приблизно, орієнтуючись на завчені правила; зате Гренуй розумівся на всьому тому бездоганно завдяки своєму носові – про що Дрюо, звичайно, не здогадувався.

– У нього легка рука, – казав Дрюо, – він тонко відчуває справу.

А часом сам собі думав: «Він просто значно обдарованіший, ніж я, він стократ кращий парфюмер». І одночасно Дрюо вважав Гренуя неприторенним дурнем: йому здавалося, що той зовсім не вміє скористатися зі свого обдарування, зате він, Дрюо, зі своїми скромними здібностями незабаром отримає звання майстра. А Гренуй тільки посилював у ньому цю думку, вдаючи недоумкуватого, не виказуючи навіть натяків на честолюбство, робив так, наче зовсім не здогадувався про власну геніальність, а діяв виключно за розпорядженням значно досвідченішого Дрюо, без якого сам був би нічим. Таким чином вони досить непогано розумілись один з одним.

А потім була осінь, і була зима. В майстерні поспокійнішало. Пахощі квітів, загнані в численні горнятка та пляшки, зберігалися в погребі, і якщо пані не наказувала промивати ту чи ту помаду або дистилювати сухі прянощі, то роботи було не так-то й багато. Щоправда, збирали оливки, кілька повних кошиків на тиждень, чавили першу, найчистішу олію, а рештки віддавали на олійницю. Було ще вино, частину якого Гренуй дистилював та ректифікував у спирт.

Дрюо з’являвся в майстерні дедалі рідше. Він виконував свій обов’язок у ліжку пані, а коли й приходив, просмердівшись потом та спермою, то все одно швидко зникав у корчмі «Чотири дельфіни». Та й пані рідко сходила донизу. Вона займалася своїм господарством і переробкою власного гардеробу на післятраурні часи. Часом Гренуй по кілька днів не бачив нікого, крім наймички, від якої отримував юшку на обід та оливки з хлібом на вечерю. Він нікуди не ходив. В суспільному житті, тобто в регулярних церкових зустрічах та процесіях, він брав не надто активну участь – аби не впадати в око начальству. Друзів чи близьких знайомих не мав, але педантично стежив за тим, щоб не набути слави пихатого відлюдка. Він привчив інших підмайстрів вважати його нудним і нецікавим. Він був майстром у мистецтві нагнітати нудьгу, вдаючи безпорадного ідіота – але, звичайно, ніколи не перебираючи міри, аби не стати посміховиськом цілого цеху. Він домігся того, щоб його вважали зовсім нецікавим. І йому дали спокій. А нічого іншого він і не прагнув.

38

Свій вільний час Гренуй збував у майстерні. Товаришеві пояснював, ніби хоче винайти рецепт одеколону, а сам експериментував із зовсім іншими запахами. Парфуми, які він змішав собі в Монпельє, вже закінчувалися, хоч він і використовував їх дуже ощадливо. Тому створив нові. Але цього разу Гренуй уже не вдовольнився тим, аби з нашвидкуруч зібраних матеріалів так-сяк зімітувати людський запах, а все своє честолюбство поклав на те, щоб придбати особий аромат, навіть безліч ароматів.

Спочатку він скомпонував собі запах непомітності, сіру ароматичну свитку на щодень, у якій хоч і був присутній людський сирно-кислий дух, проте складалося враження, ніби це проступає в зовнішній світ крізь товстий шар полотняного та вовняного одягу, накладеного на суху старечу шкіру. З таким запахом він міг спокійно йти поміж люди. Парфуми були досить сильними, аби засвідчити існування певної особи, й разом із тим такими скромними, що зовсім нікого не бентежили. Відчути Гренуя на нюх було начебто й неможливо, та все ж найскромніше він завжди справджував свою присутність – такий собі подвійний стан, що був йому доречний як у домі пані Арнульфі, так і при випадкових походах містом.

Та за певних обставин цей скромний аромат ставав на перешкоді. Коли йому за дорученням Дрюо доводилося робити покупки чи придбати особисто собі трохи цибетину або кілька зернят мускусу, могло трапитися так, що його, з його бездоганною непомітністю, або зовсім не бачили і не обслуговували, або, хоч і помічали, обслуговували неправильно чи знову забували під час обслуговування. Для таких випадків Гренуй приготував для себе трохи насиченіші парфуми, що злегка тхнули потом, з деякими ольфакторними хитрощами, які додавали певного нахабства, змушуючи людей думати, ніби він поспішає, бо його підганяють термінові справи. Так само й з імітацією aura seminalis [8]8
  Сім’яного духу(лат.).


[Закрыть]Дрюо, яку він удатно приготував методом ароматизації проолієного полотна пастою із свіжих качиних яєць та заквашеного тіста, Гренуй мав неабиякі успіхи, коли йшлося про те, щоб привернути до себе увагу.

Іншим запахом з його арсеналу був той, що викликає співчуття; він безвідмовно діяв на жінок середнього та похилого віку. Це був запах молока та м’якого дерева. Гренуй – навіть коли був неголеним, зігнутим, у пальті – справляв враження нещасного блідого юнака в подертій курточці, якому треба допомогти. Базарні перекупки, відчувши його запах, тицяли йому клуночки горіхів та сухих груш – таким безпомічним і зголоднілим він їм здавався. А дружина м’ясника, жінка сувора й нечупарна, дозволила Гренуєві взяти «за так» смердючі рештки м’яса та кісток, бо аромат невинності розчулив її материнське серце. З цього м’яса шляхом безпосереднього насичення спиртом він видобув основний компонент запаху, яким користувався на самоті. Цей запах створював атмосферу тихої відрази, подиху гнилі, якою тхне вранці із старих недоглянутих ротів. Запах був такий ефективний, що навіть зовсім не зманіжений Дрюо мимовільно відвертався і втікав на свіже повітря, звичайно, не усвідомлюючи по-справжньому, що змусило його це зробити. А кілька крапель цього репелента на порозі халупи було досить, щоб не підпустити жодного непроханого гостя, будь то людина чи звір.

Під прихистком цих різноманітних пахощів, які він залежно від зовнішніх обставин змінював, наче одяг, і які дозволяли йому лишатися непомітним у світі людей і приховувати свою суть, Гренуй нарешті присвятив себе своїй справжній пристрасті: полюванню на запахи. І оскільки перед ним стояла велика мета і більше року часу, він не тільки з гарячим ентузіазмом, а й надвичайно планомірно та систематично почав гострити свою зброю, відпрацьовувати техніку боротьби й домагатися поступового вдосконалення власних методів. Почав з того, на чому зупинивсь у Бальдіні, – з видобування ароматів неживих речей: каміння, металу, скла, дерева, солі, води, повітря…

Те, чого тоді він не зміг досягти з допомогою дистиляції, вдалося тепер завдяки потужній абсорбаційній силі жиру. Латунний дверний засув, прохолодно-цвілий, обкладений запах якого йому подобався, він обмазав яловичним лоєм, і ти ба, коли за кілька днів зішкріб лій і перевірив його, лій хоч і невеликою мірою, але пах однозначно саме цим засувом. І навіть після вимивання алкоголем запах лишався, безмежно легкий, відсторонений, затуманений серпанком винного спирту, помітний на всьому світі тільки для Гренуєвого особливого носа, та все ж він був, і це означало, що бодай у принципі перебував у його розпорядженні. Якби мав десять тисяч засувів і тисячу днів обмазував їх лоєм, Гренуй міг би приготувати мізерну краплю есенції з таким інтенсивним запахом, що кожен уявив би прямо перед своїм носом латунний засув.

Та саме вийшло й з ароматом дірчастого вапна, яке Гренуй знайшов в оливковому гаю перед своєю халупою. Він мацерував його й отримав маленьку грудочку кам’яної помади, незбагненний дух якої невимовно захоплював. Гренуй комбінував його з іншими запахами, вилученими зі всіх можливих предметів, знайдених навколо халупи, й поступово створив мініатюрну ольфакторну модель оливкового гаю за францісканським монастирем, яку, закоркувавши в крихітній пляшечці, міг носити з собою й, коли заманеться, випускати назовні.

Він здійснював віртуозні ароматичні трюки, чудові маленькі забави, яких, звичайно, ніхто, крім нього самого, не міг оцінити чи взагалі помітити. Зате сам Гренуй був у захваті від цих безглуздих витівок, і в його житті ні раніше, ні потім не було хвилин такого по-справжньому світлого щастя, яке він відчував, створюючи з грайливим азартом ароматичні ландшафти, натюрморти та образи окремих предметів. Бо незабаром він перейшов до живих об’єктів.

Гренуй ловив зимових мух, личинок, щурів, кошенят і топив їх у розігрітому жирові. Ночами він пробирався до хлівів, аби на кілька годин обгорнути просмальцьованими простирадлами корів, кіз та поросят чи обгорнути змоченими в олії бинтами. Або прокрадався до кошари, щоб там нишком постригти ягня, духмяну вовну якого вимочував потім у винному спирті. Наслідки були спочатку не зовсім утішними, бо, на відміну від таких терплячих предметів, як засув чи камінь, тварини дуже неохоче віддавали свій запах. Свині здирали з себе бинти, чухаючись об одвірок. Вівці несамовито бекали, коли вночі він наближався до них з ножем. Корови вперто струшували з вимені жирні простирадла. Деякі жуки з тих, що йому вдавалося впіймати, виділяли нестерпно смердючу секрецію, коли він хотів їх обробити, а щури, мабуть, з переляку, випорожнялися просто в його високочутливі помади. Тварини, яких він хотів мацерувати, не віддавали, подібно квітам, свого аромату, покірно чи з мовчазним зітханням, а чинили відчайдушний опір смерті, не бажаючи ні за що тонути, борсались і боролися до останку, виробляючи при цьому занадто велику кількість смертного поту, викликаного страхом, тож і жир псувався від перенасичення кислотою. Звичайно, працювати так далі було неможливо. Об’єкти доводилося знерухомлювати, до того ж так раптово, щоб вони не встигали перелякатись чи опиратися: він мусив їх убивати.

Вперше Гренуй випробував цей спосіб на цуценяті. Він помітив його біля різниці й зманив шматком м’яса якнайдалі від матері, аж до майстерні, і в той час, коли цуценятко з радісно-схвильованим скавчанням потяглося до Гренуєвої лівої руки по м’ясо, той різко вдарив його по голові поліном. Цуценя померло так раптово, що вираз щастя лишався на мордочці та в очах ще й тоді, коли Гренуй, розмістивши його в ароматизаційному приміщенні на гратах поміж жировими плитами, повним ходом добував з нього чистий, незатьмарений смертним потом, собачий аромат. Звичайно, треба було пильнувати! Трупи, так само як і зірвані квіти, швидко псувалися. Тому Гренуй сидів насторожі біля своєї жертви близько дванадцяти годин, доки помітив, що з тіла цуценяти випаровуються перші цівки хоч і приємного, але тут недоречного трупного запаху. Тоді він спинив анфлераж, прибрав труп, а дещо ароматизований жир старанно промив у казані. Гренуй продистилював алкоголь і, коли алкоголю лишалося на кінчик мізинця, наповнив ним скляну трубочку. Парфуми мали виразно вологий, свіжий і гострий дух собачої шерсті. Й коли Гренуй дав їх понюхати старій суці з різниці, сука почала радісно гавкати й скавчати, прилипнувши ніздрями до трубки. Але Гренуй забрав трубку, щільно закрив, поклав собі в кишеню й ще довго носив біля серця, як згадку про той тріумфальний день, коли йому вперше пощастило викрасти духмяну душу живої істоти.

Потім, поступово й з надзвичайною обережністю, він приступив до людей. Спочатку полював на певній відстані з рідкою сіткою, бо йшлося не так про велику здобич, як про апробацію самої методи полювання.

Замаскований своїм ароматом непомітності, Гренуй терся вечорами в корчмі «Чотири дельфіни» поміж гостей, непомітно розкладав клаптики просоченої олією та намащеної жиром тканини під лавками, столами та в темних закутках. Через кілька днів збирав їх і перевіряв. І справді, поряд зі всіма можливими кухонними випарами, тютюновим димом та перегаром вина вони видихали трохи суто людського запаху. Але запах був дуже невиразний і завуальований, більше нагадував загальний чад, ніж особистий запах. Подібну масову ауру, щоправда трохи чистішу, шляхетно-пітливу, Гренуй отримав і в соборі, де 24 грудня порозвішував свої пробні клаптики під лавками і позбирав їх знову аж двадцять шостого, після того як над ними відбулося принаймні сім богослужінь: жахливий конгломерат запахів анального поту, менструальної крові, вологих підколінних западин та зсудомлених рук, змішаний з видиханим повітрям тисячі хористів, що виспівували аве Марію, та задушливим чадом ладану і мирри відбився на просочених клаптиках; жахливий у своїй туманній, розпливчатій, нудотній накопиченості, але вже безпомилково людський.

Перший індивідуальний запах Гренуй роздобув у богадільні Шаріте. Йому пощастило поцупити простирадла, в яких два місяці пролежав щойно померлий від сухот помічник чинбаря і які, власне, мали бути спаленими. Полотно так наситилося жировими виділеннями чинбаря, що ввібрало і його випари, як анфлеражна паста, і його можна було зразу вимивати. Результат був примарний: під Гренуєвим носом із розчину винного спирту ольфакторно ожив чинбар, і в приміщенні почав ширяти його образ, хоч і створений своєрідним методом репродукції та міазмами хвороби, проте достатньо виразний: невисокий чоловік років на тридцять, блондин з товстим носом, із короткими руками, пласкими білими ступнями, набряклим членом, жовчним темпераментом та гнилим запахом з рота – не дуже гарною людиною був цей чинбар на нюх, і не варто було зберігати його довше, ніж оте цуценя. Проте Гренуй дозволив йому цілу ніч літати привидом по халупі, постійно принюхувався до нього, щасливий і глибоко задоволений почуттям влади, яку він отримав над аурою іншої людини. Наступного дня він його прогнав.

Ще один експеримент провів Гренуй цими зимовими днями. Одній німій жебрачці, що тинялася містом, він заплатив цілий франк за те, щоб вона цілий день носила на тілі ганчірочки, просочені різними сумішами жиру. Виявилося, комбінація жиру ягнячих нирок, очищеного смальцю та яловичного лою в співвідношенні два до п’яти й до трьох з добавкою невеликої кількості прованської олії найкраще вбирає людські запахи.

Гренуй спинився саме на ньому. Він не хотів цілком заволодівати якоюсь людиною і на ній проводити свої парфюмерні досліди. Це було б занадто ризиковано й не додало б знань. Гренуй був переконаний, що вже володіє технікою відбирання запаху в людини, і йому не треба було доводити собі це ще раз.

До людських запахів взагалі він був байдужим. Людський запах він міг досить добре імітувати сурогатами. Гренуй прагнув аромату конкретних людей: тих надзвичайно рідкісних особистостей, що надихали на любов. Вони й стали його жертвами.