Текст книги "Лимерівна"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

ВИХІД II

Шкандибиха (сама). Слава богу, хоч цим його пройняла, хоч цим підшпигонула! Може, хоч тепер за розум візьметься; а то ж розпустив її, розпонадив – і не кажи, і не говори нічого, – так і стрибне вгору, так і заб’є баки!.. «Коли мені чоловік нічого не каже, а ви будете бучу збивати…» Ох, гірка ти мені та ненависна! Ще дівчиною бувши, ти мене в саме серце образила. Не забуду я тії образи!.. Думала: невісткою станеш, – згадаю я тобі давнє, – одригнеться воно тобі печінками! А ти й тут, як та лисиця, хвостом крутиш: як вода, поміж пальцями пробігаєш! Його, видно, кошачим мозком обпоїла, блекотою обгодувала та думаєш і надо мною верх узяти? Не діждеш, зла личино! Не дамся я тобі до рук! Погуляю ще я над твоєю головою та над твоєю пихою!.. Мені аби його проти тебе зняти, до себе привернути, а тоді я скручу тебе! Отут, у жмені в мене будеш сидіти, у ногах, як гадюка, звиватись… Схочу – попущу жити; схочу – розтопчу!.. Підожди ще трохи; підожди – незабаром діждешся.

Увіходе Наталя.

Наталя. Куди се Карпо так побіг? Гукала-гукала, а він – мов оглух.

Шкандибиха. Туди, куди й ти віялася.

Наталя. Я ходила до матері.

Шкандибиха. Чого до тії матері день у день ходити?

Наталя. Я ж не знала, що до матері не можна.

Шкандибиха. І до неї без спросу не ходять!

Наталя. Кого ж мені питати?

Шкандибиха. Кого питати? Хіба в тебе чоловіка немає? Хіба в його матері немає, а в тебе свекрухи? Ні-і, потьопалася, повіялася!

Наталя. Я ж не знала. Я ж думала, що до матері можна.

Шкандибиха. Ти все не знаєш! Ти все думаєш: не знаєш! А нема того, щоб спитати?

Наталя. Та я ж до рідної матері пішла. Не до кого ж я ходила?

Шкандибиха. Хоч і до рідної, а без спросу не ходи! Чого ти до неї пішла? Давно була? Ще не наговорилася та не насудилася з матір’ю про свекруху та дурного чоловіка, що жаліє жінку… А-а – дурний, дурний! Якби взяв арапій та одтюжив-одідрав, як ту шкодливу кішку, щоб не ходила щодня, не тьопалася без спросу не знать куди та не знать чого!

Наталя. Ну, скажіть мені, мамо: чого ви від мене хочете? Чого вам треба? Я ж, здається, і годжу вам, і послухаюся в усьому.

Шкандибиха. Як ти годиш? Як ти послухаєшся? Ти хоч би своєму чоловікові годила, його доглядала, щоб не ходив, як навісний, з задуреною головою!

Наталя. Хто ж сьому виною? Ви ж усьому виною… Завжди ви нас цькуєте та каламутите; завжди йому наказуєте бити мене та нівечити.

Шкандибиха. Ще тебе не бити? Ще не бити? Та тебе вбити – мало! На огні пекти – мало!

Наталя. За що?

Шкандибиха. Щоб не дурила світом! Не зводила з ума!

Наталя. Кого я дурю? Кого я з ума зводжу?

Шкандибиха. Кого? Не знаєш кого? – Чоловіка свого дурного!.. Адже ж вішалася там на одного волоцюгу – не повісилася; та знайшла дурня, що прийняв покуту на себе.

Наталя (з жалем). І се ви кажете? І в вас язик повертається се казати? (Гордо). Спитайте ж Карпа! Спитайте його: хто вішався? Я вішалася, чи ваш Карпо мою матір напував та підбивав, щоб віддала за його? Спитайте увесь мир, все містечко, – хай нас люди розсудять!

Шкандибиха. Чого се ти так розпащекувалася та розбазікалася? Чи, бач, яке сказала? Чи, бач, як уразила?

Наталя. Яка ж добра свекруха таке скаже про свою невістку?.. Покуту прийняв на себе?.. Та ви б же мене живцем з’їли, не соливши ковтнули, якби то була правда!

Шкандибиха. Мовчи, сучко! мовчи! Ти тільки себе знаєш, за себе умієш стояти; а до других тобі байдуже.

Наталя. До кого ж, других?

Шкандибиха. А до чоловіка! До Карпа! Що ти з ним робиш? Поти не знався з тобою – як огірочок той був; а тепер як тінь та став – не знать, на що перевівся!

Наталя. То спитайте його: чи я йому що роблю?

Шкандибиха. Буде й того… Обпоїла чимсь, з глузду збила та ще мало?

Наталя. Побий того, мамо, сила божа, хто й здума таке робити!

Шкандибиха. І поб'є! Ти думаєш: помилує? Поб’є! Я таки вимолю; сльозами-крів’ю виплачу, а се – не пройде так… Душа християнська не полова, щоб нею віяти, як схочеш!

Наталя (махнувши рукою). Мовчатиму вже!

Шкандибиха. І заціпить тобі, коли, не мовчатимеш!.. Нехая! Недбаля! Все б тільки нехаяти та гайнувати!.. Рада, що на чуже добро прийшла; що все, чого душа забажає, є!.. У матері була! У неї була!.. Злидні! погань! нечисть!.. Недопаскуде чого дома, та ще украде, та до матері однесе!

Наталя. Хай над тим ворони попокрякають!

Шкандибиха. Мо-о-вчи-и! а то я тебе задавлю! (Хижо дивиться на неї і виходе, грюкнувши дверима.)

ВИХІД III

Наталя. Отаке-то моє життя, моє щастя, моя доля гіркая! І от уже до року добирається, як мене отак мучать, живцем їдять!.. Краще б було під водою лежати, на трямку бовтатися, ніж отаке чути! Недбаля, нехая, сучка, волоцюга, злодюга… Господи! Як у неї язик повертається? (Задумується). Що ж, коли в неї немає добра у серці, коли воно в неї висохло, як кізяк, холодне, як крижина, а розум задурений злом та гордощами. Чому ж їй не плести всякої всячини? (Задумується). Куди ж я дивилася? На що я гляділа, даючи своє слово? Краще б було дати себе злидням сточити, у дівках посивіти, ніж продати свою молоду вроду за се багатство!.. А все ти, мамо; всьому ти виною. (Задумується). Господи! прости мене, що я подумала таке за матір. Хіба й вона тепер не боліє? Хіба й вона зо мною не плаче, що так, нещасна, помилилася. Ні, мамо! я не рушу твоєї святої любові. Ти мене любиш, як і любила; ти тільки помилилася, ненечко! (Задумується). Що ж мені робити на світі? Така молода… жити б та… любити… Ох, Василю, Василю! на тебе плачуся, на тебе нарікаю! Ти один усьому виною! (Плаче).

ВИХІД IV

Убіга Маруся.

Маруся. Здрастуй, Наталю! Здорова, моя давня подруго! Ти хоч на мене, може, і досі сердишся, а я все-таки прийшла до тебе.

Наталя. Спасибі, Марусю. Ні, я на тебе не серджуся.

Маруся. Ти сама. Дома немає нікого?

Наталя. Немає.

Маруся. Ти плакала?.. Твоя мати оце приходила до нас, хвалилася і своїм горем, і твоїм лихом. – Гірке, каже, життя моїй нещасній Наталі! Думала, каже, що за багатим чоловіком добре їй буде, а вийшло – і ворогові б своєму не пожадала!.. Розказує оце нашим, та плаче-плаче, та просе коли-небудь зібратися провідати тебе. Батько, згадуючи, як ти колись їх образила, мали були сперечитись, та твоя мати і моя таки умовили його. То коли було, – пора уже й забути! А я така рада, така рада! Думаю: от тепер то я з Наталею і насиджуся, і наговорюся… Оце вони збираються до тебе. Поти там раяться та радяться, я мерщій уперед побігла. Побіжу, думаю, уперед, провідаю мою давню та щиру подругу

Наталя. Спасибі тобі, сестрице. Одно тільки не добре, що ти раніше про се не згадала.

Маруся. Хіба, ти думаєш, я не гадала? Та моя душа давно вже рвалася до тебе! Що ж, коли батько не веліли.

Наталя (зітхнувши). Ох, моя добра подруго! Тебе побачила – і мені зразу полегшало.

Маруся. А то гірко тобі було?

Наталя. Ще й як!.. Оце недавнечко свекруха так визолила та вибілила.

Маруся. Нещасна ти, Наталю. Я давно вже чула, що ти нещасна. Та так мені тебе жалко, так шкода.

Наталя. І вже, Марусю! Батька, кажуть, в наймах не вжалієш, то так і мене тепер.

Маруся. А я тобі похвалюся своєю радістю. Така я рада, така рада! Оце раніше і побігла, щоб тобі похвалитися. Певне, і ти зрадієш моєму щастю.

Наталя. Коли свого не знаю, то й чужому буду рада.

Маруся. Чи знаєш: Василь швидко вернеться?

Наталя (злякано). Як? Василь?

Маруся. Чого ж ти злякалася?

Наталя (покійніше). Ні, нічого… Кажи, кажи далі.

Маруся. Знаєш, Наталю… Тільки ти не сердься на мене, – їй-богу, я не винувата нічого… Я… давно люблю Василя.

Наталя. І ти… любиш?

Маруся. Так люблю його, так люблю! он як люблю! І батько мій його люблять, і мати… Батько давно вже намітили нас попарувати; ще тоді, як і ти його любила. І йому казали, так він каже, що тебе одну кохає. А за тобою тоді саме Шкандибенко присватувався. Ну, батько й думають… Ач, які хитрі! Тепер тільки усе розказали, а то робили так, що ніхто й не знав нічого… Яка, думають, пара Наталя Василеві? Хай Наталя за Шкандибенка іде. Чого їй? Він багатий, вона за ним щаслива буде; а Маруся Василеві достанеться… Ото так надумали та й настроїли, щоб Василя з дому вирядити. А тут Шкандибенко з своїми пікінерами підтисся, – якраз на руку ковінька!.. Чого ж ти, Наталю, на лиці мінишся?

Наталя. Так то все брехня була?

Маруся. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тільки ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести… Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала – вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли… А тепер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас прибуде. І всім, усім кланяється, і тобі шле низесенький поклін. А батько кажуть: тільки Василь прийде, то зразу нас і повінчають.

Наталя (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!

Маруся. То ти хіба, Наталю, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.

Наталя (ломаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак окрутити! О я нещасна! безталанна я! (Плаче).

Маруся. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата… Коли б же я знала, Наталю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похвалилася… Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя іде… і моя мати… і батько.

Наталя. Ох, важко мені! Ніж би краще в моє серце вгородили!

Увіходять Лимериха, Кнур і Кнуриха.

Лимериха. Ось і я, дочко, не забарилася, – ти до мене, я – до тебе. Та ще й не сама йду і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!

Кнур. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?

Кнуриха. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?

Лимериха. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.

Кнур. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?

Наталя (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.

Кнур. Ото й краще! Куди ж вони забігли?

Наталя. Полякались.

Кнур. Чого?

Наталя. Своєї тіні!

Лимериха. Та годі тобі, моя дитино.

Наталя. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.

Маруся. Наталю!

Лимериха. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?

Наталя. Як не рада? Я – рада.

Кнур. Хе-хе-е… Та вона трохи теє…

Кнуриха (до Марусі). Ти давно тут, дочко?

Маруся. Я ото зараз пішла.

Кнуриха. Он у тебе кісник розв’язався.

Маруся. Де? (Прибирає косу).

Лимериха. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?

Кнур. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.

Лимериха. Поли своєї б урізала та тікала!.. І коли до їх не зайди, коли не заверни – то все отак; все, як у тому горшку, кипить.

Наталя (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе).

Лимериха. Ох, уже ж, моя дитино, і привітала! Тільки на поріг – зараз і привітала.

Кнур. Ось годі тобі, стара. Чого у сім’ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому, – перемелеться – мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що або свекруха налаяла… Погартується та й перестане.

Лимериха. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тільки ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося… Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче).

Кнуриха. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.

Маруся. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.

Наталя увіходе з пляшкою горілки і закусками.

ВИХІД V

Наталя. Ви вже, матусю, і плачете? От тобі! А я збиралася погуляти з вами. Ось і горілочку несу. (Усміхається).

Лимериха (крізь сльози). Погуляти… А бодай тебе дочко! Ти разом плачеш і смієшся.

Кнур. От бач, кумо! Я й казав, не вбивайся. Ось Наталя і могоричу принесла.

Наталя (приговорює). Могоричу, могоричу! я ж тебе дуже хочу! (Налива і підносе матері). Прошу вас, матусю, викушайте!

Лимериха (бере чарку). Дай же, боже, Наталко, щоб ти щаслива була, весело жила та не журилася. (П’є).

Наталя. Не журилася!.. Чого мені журитися?.. Буде мати сваритися та заміж віддасть. (Заводе пісню).

Ой журбо-журбо, упряма!

Чого ти до мене пристала?

Тьфу! Що се я? Ще й не пила, а вже заспівала. (До Кнура). Я за вас і забула, батьку хрещений, пораднику вірний. (Наливає).

Кнур (узявши чарку). Пошли ж, боже, щоб усе було гоже; а негоже – одверни, боже! (П’є).

Наталя. Казав, що буде. (Налива і підносе Кнурисі).

Кнуриха (одводить чарку рукою). Ні, моя рідна! ж знаєш – я не вживаю.

Наталя. Від мене не вип’єте? Від мене?.. Хіба ж ви не вмісті були, не один могорич пили, не один замір мали?

Кнур. Та вона в мене, Наталко, така, що не то що не п’є, а й не їсть. Залиши її, дочко!

Наталя. Як за мене, то й пили, а від мене то й не хочете!

Кнуриха. Не можу ж я, моя дитино; не п’ю я, моя рідна!

Лимериха. Хіба ти забула, Наталю, що Оришка ніколи не п’є. Не силуй!

Наталя. Забула, забула, як на огонь дула, поти не впеклася… Хоч пригубте ж!

Кнур. Та ну вже, стара.

Кнуриха (бере чарку). А-а, господи! яка ти, Наталко, неймовірна! Пошли ж тобі, боже, всякого щастя та здоров’я! (Надпива трошки і віддає чарку).

Наталя. Оце тільки?

Кнуриха. Не п’ю ж я; не можу… Ти ж казала пригубити, я й пригубила.

Лимериха. Не силуй, Наталко!

Наталя. Бач, як Наталку силували, а Наталці так і ні! (Бере чарку).

Лимериха. Коли ж ми тебе, моя дитино, силували?

Наталя. Мати забула, як на огонь дула! (До Марусі). Ось ми з ким вип’ємо!

Маруся (жартовливо). О, я вип’ю! Мені тільки й тії пляшки мало.

Наталя (приговорює).

Зліз кіт на сало,

Та кричить: мало!

А собака знизу:

– На гору не злізу!

Сало увірвалось,

Собаці досталось!

Отак і мені: колись було сало, та цюця з’їла. (Дає чарку). Випий, Марусю!

Кнуриха (грізно дивиться на дочку). Марусю! (Хита головою).

Маруся. Та що се ти, справді, пристала?

Кнур. Других, бач, частує, а сама – й ні. Випий, лиш, спершу сама.

Наталя. Я вип’ю… Я та не вип’ю? (Зразу випиває). Ух, гірка! як і моє лихо.

Кнур. От тобі й гірка! Нам солодка, а їй – гірка.

Наталя. Чуже лихо за сахар… А проте – будемо пити, будемо пити, поти будем жити! Дядьку Остапе, а ну-те ще. (Налива і підносе).

Кнур. Та нас і не проси; ми, ось, з нею. (Указує на Лимериху; випива).

Наталя. Ну-те, мамо. (Налива матері).

Лимериха. Дай, боже, пити та сліз не лити! (П’є).

Наталя. А Маруся оце так і не випила нічого? Як же се можна!.. Не хоч горілочки, я тобі наливочки… Хіба я не хазяйка в себе? Хіба не господиня в своєму дворі?.. О, чорт би вбив їх батька та матір! Я зараз, Марусю. (Швидко виходе).

ВИХІД VI

Кнур. От бач, кумо, казала: Наталка журиться; а вона, бач, як розходилася… Давай же, кумо, ще по одній пройдемося.

Кнуриха. Тобі тільки постав, то ти – й вже!

Кнур. А тобі – зась! Не п’єш сама, – їж, що поставлено!

Кнуриха. Зась!

Лимериха. Вип’ємо! вип’ємо! (Заводе).

Ой випиймо, родино,

Щоб нам жито родило.

Кнур підносе чарку.

І житечко, і овес…

І зібрався рід увесь.

(Випива).

ВИХІД VII

Наталя вбігає з пляшкою наливки.

Наталя. Постійте! постійте! Ось я Марусю почастую та разом заспіваємо. (Налива і підносе Марусі).

Лимериха (співає).

Ой, випиймо, родино,

Щоб нам жито родило…

Кнур (кінча).

І житечко, і овес…

І зібрався рід увесь.

Маруся. Будь же здорова, Наталю. (Надпива трохи і віддає чарку).

Наталя (беручи чарку). Випиймо! випиймо! (Долива, випивши, станове чарку і пляшку на стіл). А тепер заспіваймо. (Заводе).

Ой, випиймо, роде,

Та горілочки добре…

Ні, се погана! Такої тільки п’яниці в шинку співають, а не Шкандибихи поважні гості. Стривайте, я іншу згадаю. (Заводе).

Ой, в неділю зрана

Синє море грало…

Та віддала мати дочку

В чужу стороночку.

Лимериха почина плакати. На сей саме час Шкандибенко одхиля двері і, глянувши по хаті, мерщій зачиняє їх, щоб ніхто його не примітив.

Кнур (перебиваючи Наталю).

Ой, випиймо, родино,

Щоб нам жито родило.

(Забачивши, що Лимериха плаче). А ти, кумо, й плачеш? Гай-гай! А ну, лишень, сії червоненької, червоненької. (Налива).

Бач, – як кров! (П’є). Та й добра ж яка, вража!

Наталя. О, моя кров добра! Недаром усі за неї так торгувалися.

Кнур (наливає). Ось ну, лишень, кумо. (Дає Лимерисі.)

Лимериха (п’є). Добра… солодка… Ні, я вам похвалюся… Ще коли сей мій зять та не був зятем та частував мене медом… От мед, так мед! Такого я зроду не пила і вже, мабуть, і не доведеться ніколи.

Наталя (співає).

Ой, пила, пила та Лимериха на меду,

Та пропила свою дочку молоду…

(Набік). А батько хрещений помагав.

Лимериха (дослухається). То се ти про мене, моя дитино, пісню зложила?.. Правда, їй-богу, правда: пропила я свою дочку молоду. (Плаче).

З-за дверей доносяться голоси.

Карпів. Мамо, мамо! Мамо!

Шкандибиха. Чого там тобі так припало? дивись!

Карпів. Підождіть, я щось скажу.

Шкандибиха. Що там таке? Кажи вже швидше.

Карпів. Там гості… У Наталі гості… Не йдіть.

Шкандибиха. О-о, чорт їх не видав! Чого ж ти, дурню, тут тиняєшся? Вони п’ють, гуляють, а тебе на сторожу випхнули… Чому в хату не йдеш? Чого тут блукаєш? (Швидко увіходе).

Наталя. Прилетіла шульпіка – стережіться, курчата!.. Відьма в хату, а чорт на сторожу!

Лимериха (схоплюється, до Шкандибихи). Свашечко! свашечко-голубочко! А ми тебе ждемо – не дождемося… Де се наша свашечка ділась? куди залетіла?

Шкандибиха (сердито). Видно, що ждете.

Кнур. Доброго здоров’я, Миколаївна… А ми тут без вас теє… Спасибі Наталці, так ми… й – теє…

Шкандибиха. Про Наталку усе станеться! Вона на чуже здавна звикла.

Наталка поривається одказувати.

Кнуриха. Цить, Наталко! Змовчи…

Наталя. На все, мамо, звикла. У вас до всього привикнеш. От тільки не зумію людьми торгувати… Навчіть мене мамо!

Шкандибиха (дивуючись). Якими людьми? (Угледівши наливку). А, то ти й наливку точила? От тобі й раз! хазяйка, от господиня! Давно налили, а вона й сточила… Отак, як бачите! Отак у нас усе!

Лимериха. Та вгамуйтеся, свашечко; не сердьтеся моя голубочко! Дурна-нерозумна дитина зраділа, що при йшли до неї рідні, та й уточила.

Шкандибиха. Яке коріння – таке й насіння! Як мати – така й дочка!

Кнуриха (до чоловіка). Остапе! Ходімо додому.

Кнур. Підожди.

Лимериха. Так, свашечко, так, голубочко! Яке коріння – таке й насіння… Хіба ми знаємо у тій наливці толк, коли вона наливається, коли сточується? Нам – аби випити.

Шкандибиха. Отак і добре! Отакому і дочку учи. Коли недбаля, то хай учиться ще пити.

Наталя. Що – пити? Ми не забаримося і людьми торгувати… Всьому свекруха научить.

Шкандибиха. Ти збожеволіла чи залила очі? Що це ти плещеш?

Наталя. Оладочки з правдочки!

Шкандибиха. Дивіться, коли не збожеволіла! От очевидячки збожеволіла! Цу-цу, дурочка; цу-цу, навіжена! Гар-гар!

Наталя. Та не вкусиш!

Лимериха (смика Наталю за рукав). Наталко!

Шкандибиха. Сучко! Чого се ти сучишся? Що се за знак? Хто тебе так розпустив та розпонадив? Бісова мати?.. Чоловіка, кажеш, випхнула з хати, а сама напилася, що й лик не в’яжеш!.. З своїм чортовим родом зібралася та й зіпаєш?.. Вон, п’яниці, з моєї хати! Хто вас просив? Хто вас сюди навів?

Кнур. Отуди к лихій годині! Отак тепер багачі гостей шанують! (Устає).

Наталя. Не по коневі – то по оглоблях!

Шкандибиха.А що ж, це ви в шинок прийшли, що розпустили свої гуки та співи? Моя хата зроду-віку такого не бачила!

Кнур (узявши шапку). Та вона зроду-віку у себе і доброї людини не бачила. Ходімо, жінко, ходімо, дочко… Прощай, Наталко.

Кнуриха і Маруся. Прощай, Наталю.

Кнур. Не подумай, що ми на тебе гніваємося.

Виходять Кнур, Кнуриха і Маруся.

ВИХІД VIII

Шкандибиха. Туди вам і дорога, п’яниці непросипні! Плювати я хотіла на ваш гнів.

Лимериха. Так отаке, дочко, твоє життя замужем? Отака твоя доля?

Наталя. Еге, мамо, порадійте… Моя доля щасна: чоловік без толку, а свекруха – з вовчим зубом! (Усміхається).

Шкандибиха. А ти, стара відьмо, чого зосталася? Дочку змалку розпонадила та й тепер ще на все лихе навчаєш!

Лимериха. Так, свашечко, так… Поти не ’ддавала – то була люба і мила, а як віддала – то й розпонадила і на лихе навчаю!

Шкандибиха. Який тебе біс прохав віддавати? Носилася б з нею, як з писанкою… Може б, знайшовся який москаль, щоб на шию повісити.

Лимериха. Гріх тобі, свахо, та сором таке плескати! Не набивалася я на вас з своєю дочкою і не вішалася… А коли правду хоч знати, – то твій Карпо сам за нею трохи не повісився… І коли б я знала таку лиху та нещасну годину, – що б там не було, а не віддала своєї дочки.

Наталя. Не журіться, мамо, не вбивайтеся… Коли ваша дочка не знала, як вішатися на шию другим, то свекруха всьому научить!

Шкандибиха. То се я навчу? Чому ж я тебе навчу, сучко? Чому?

Наталя. Вішатися на шию другим.

Шкандибиха. Кому?!

Наталя. Та хоч і москалям! (Усміхається.)

Шкандибиха. Так я москалям вішаюся? я?.. Я тебе задавлю, триклята! Брехухо!.. сучко! (Кидається на неї).

Наталя (наставляючи руку, грізно дивиться). Побійтесь, мамо, лихої години!.. Не лізьте! Буде вам і того, що ви вже наробили. Ви ж мене з своїм дурноверхим Карпом зовсім обійшли, он як окрутили!.. Ви думаєте, я нічого не знаю? Все знаю, все!.. Як ви і Василя в пікінери писали, як ви його і з містечка виживали… Нащо ви те робили? Щоб наглузуватися надо мною, наглумитися над моєю головою?.. Глузуйте ж! глуміться!.. Тепер ось він незабаром вернеться… Біжіть, кричіть, що ваша невістка його любить, як і любила; що радніша у полюбовниці до його йти, ніж у сій живій труні мучитися-скніти!

Лимериха. Дочко, голубко! Прошу тебе: змовчи.

Шкандибиха (кидається на Наталю; та пхає її, Шкандибиха пaдa). Карпе! Карпе!.. Ох, лихо! ох-ох!.. Так отака в тебе жінка? Отаку ти вибрав мені невістку?.. Карпе, розтриклятий сину!