Текст книги "Як ведеться, так і живеться"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Досиділи до півночі. Пора й розходитись.

– Куму б одвезти, – сказала дячиха дякові.

– Нащо мене везти? Мене кум проведе… Хіба в мене не кум?… Куме, куме! поцілуємося з кумою!.. – і Параска кинулась цілуватися.

Іван Трохимович разом з Зінькою довели Параску додому. Параска всю дорогу не вмовкала, все щебетала перед паничем, пригадуючи, коли і як познайомилися, коли і де цілувалися.

Що б і слід було скрити Парасці – і те розказала. «Добра ж ти!» – подумала Зінька, довівши Параску до самої хати.

– До мене! до мене! хоч у хату наплюйте! – кричала Параска і на Івана Трохимовича, і на Зіньку.

Панич і не від тих би грошей – блискучі Парасчині очі його вабили, та Зінька почала умовляти:

– Ти тільки подумай, Параско, яка доба… Та що люди скажуть… Твоя наймичка перша усе тому розкаже… – і Зінька вказала на Яковову хату.

Параска похиталася, глянула туди, куди ткнула Зінька рукою, підвела обидві руки, скрутнула одну коло другої і тикнула ними у темну темноту:

– Ось йому!.. Зась!.. Який він мені укажчик?… Ніхто тепер до мене не мішайся… Я сама собі – голова… Он у мене синок Василь… Вирощу його… мою милу дитину, моє паненятко… вигодую, вивчу… у пани пущу… Паном зроблю… Не вдалося самій панувати – його паном зроблю!.. Ідіть, Іван Трохимович, мій голубчику, мій паниченьку!.. ідіть у хату… хоч подивитись на сина… У мене хата простора… Пізно буде додому – заночуєте у мене… Хай люди кажуть, що кум ночував у куми. Наплювати їм серед голови!

Іван Трохимович уперся. Він нізащо не піде у хату.

– Так завтра… Завтра безпремінно… Чуєте? Буду ждати, хоч зранку!.. – напирала Параска.

– Завтра? Завтра – добре.

Іван Трохимович і Зінька пішли. Параска зосталася сама. Вона ще довго стояла на порозі сіней, дивилася у темне небо, усіяне ясними зорями, і думала… Думки роєм здіймалися у її голові, серце так колотилося у грудях… Їй було жарко-душно… Ніч, тиха, тепла літня ніч, стояла над землею, виблискуючи зорями, мліючи у своїй розкоші… Не одну таку ніч провела Параска з паничем у Ратієвщині, напахуючись пахощів з зеленого листу, квітучих квіток, упиваючись солодкими поцілунками… І тепер все те перед нею. В голові, в очах все те переплуталося, перемішалося: своя комора здалася шатром у липовій зарослі, хата, сіни, де стояла вона, таємним захистком з бузку… Вона бачить його… і, обхопивши одвірки руками, міцно пригорта холодну деревину до свого серця, думаючи – пригортає його…

– Мій любий! дорогий мій, Ваню!.. – шепчуть її гарячі уста…

Це зразу вона не здержалась, посунулась-сіла… Щось забилося під її серцем, щось осадило її на землю… Вона почала приходити у себе, почала пригадувати, де вона, що з нею… Це ж її хата? Так, її… Це сіни, а он і двері у хату… Там її син… його син… паненя, а не мужича… А це під серцем що забилося?… Вона вже давно почуває себе матір'ю… Се від того москаля… І нужно ж – саме тепер воно нагадує їй про себе… Серце у неї повернулося круто-круто… Що б вона дала, коли б його у неї не було? що б вона зробила?… ножем би проткнула, аби їй не боліло… Вона ніколи Йосипа не любила; він їй потрібен був, щоб витягти її з неволі, визволити з слави… А більше нащо він? І слава богові, що пішов у москалі, а то б вона його і так покинула… Мужик! неотеса!.. Вона аж стріпнулася вся, коли згадала, що він її обнімав, пригортав до свого серця… Так від його і несе мужиком, харпаком… І те, що під серцем у неї б'ється, теж харпача буде… Господи! і прийми до себе, як тільки воно родиться… Мені легше буде, коли воно повсякчас не стирчатиме перед очима, не колотиме мужичим заводом!..

На другий день розійшлася чутка по всьому місту про ті хрестини. Найбільше балакали люди, як Параска хвостиком бігала за паничем, з котрим вона, ще дівуючи, познайомилася, як судила увесь рід Грицаїв. Настя, бувши на базарі, почула про те і розказала Якову. Яків так і скипів… Рідна кров забунтувала у його серці; образа, насміхи над братом давили його за горло. Він мав був зараз іти до Параски, вичитати перед нею її провини.

– Не займай її. Господь з нею! – уговорювала Настя. – Коли заплодиться недовірок, то й умре вже недовірком!

– Та як вона сміла, сяка-така? – кричить Яків. – Що ми – послідні які, що вона поносить нас, увесь рід? Ми її з калюжі витягли, на ноги поставили… Йосип у у неї не чоловік був? Вона підметки його не стоє!.. А тепер он що заводе з усякими голопузими паничами…

– Ось не сердься, Якове, не нарікай на неї. Може, вона ще і не винна. Молода людина подуріла, а людям здалося навсправжки… А коли й винувата – вона перед богом одвіт держатиме, а не перед нами.

Насилу угамувала Настя Якова не йти. Він не пішов, тільки йому не сиділося в хаті; як сич той, він більше по надвір'ю тинявся.

Швендяючи по надвір'ю, він бачив неабияку біганину в невістчиному дворі. Наймичка разів зо три бігала у базар і щось приносила цілими в'язанками.

– Що це у вас, Килино, затівається сьогодні? – спитався він у наймички через тин.

– Пир на ввесь мир! – відказала та. – Кума на сьогодні запрошено. Так щоб не стидно було його прийняти… Він, либонь, благородний.

У Якова серце заколотилося… Йому хотілося піти і все побити, потрощити, що було накуплено-наготовлено; та він здержався. «Уже ж цілу ніч буду під вікнами швендяти – а підстережу!» – рішив він.

Увечері почали люди сходитись. Яків стояв за тином, прихилившись, видивлявся. Все то йшли більше жінки – її подруги. Аж ось з-за воріт показалася чиясь низенька постать, загорнута у невеличку шинельку.

– Кум, кум іде! – почувся крик з хати, і всі полинули кума стрівати; а попереду всіх Параска. Розряджена, вимита, вибілена, як пава та – горда та пишна, випливла вона насеред двору стрівати панича. Стріла… здоровкається, бере за руку і веде у хату… Коли за ним зачинилися сінешні двері, то в очах у Якова усе потемніло, голова пішла ходором… І на сю гниду його брата проміняти?! Не пам'ятаючи сам себе, як муха, перескочив він через тин і прямо до вікна. Він стояв за хатою і бачив, як його увели, кинулися роздягати, на почотне місце саджати, потчувати. Очі у Параски, як зорі, грали, лице пашіло радістю. «Ні страму їй, ні сорому, – подумав Яків, – хоч би озирнулася кругом себе, глянула, що вона вже мати».

За паничевим приходом бенкет розвернувся. Полилася горілка, усякі настойки, запіканки; наїдки ломили невеличкий стіл у хаті. Випили чимало, Параска більше всіх і, здавалося, не впивалася, тільки лице її горіло, як калина проти сонця.

– Горенько бути хазяйкою! За всім бігай сама; ніколи і посидіти, і словом перекинутися з добрими людьми, – сказала Параска і сіла поруч з паничем.

Тепер їх Яків гаразденько обох роздивився. Вона красива така, біла та рум'яна; а він – ніс кирпатий, пика зажовкла, вуси руді і рідкі, мов їх миші поточили, зуби ще рідші, та гнилі, та чорні, одні очі спідлоба якось єхидно грають… Коли Параска сіла, то зараз і опустила свою голову на його плече, козиряючи на його масляними очима і важко зітхаючи. Його рука зайшла за її стан і міцно упилася в бік. Якову здалося, що вона наче і геть-то високо піднялася… черкнулася її повного лона… Параска, стріпнувшись, ще ближче нагнулася до панича. Кругом столу жінки сиділи і – п'яні – то плели не знати що, то заводили якусь безконечну пісню.

«Що се воно буде!» – думав Яків, задержуючи своє гаряче зітхання. Воно у його спиралося, рвалося, серце, як молотком, гамселило у груди. Він все держався.

А далі, коли Параска зовсім закрила від його очей панича, коли він побачив тільки його руки, що обвилися, мов змії, кругом її білої шиї, коли донеслося до його солодке цілування… він не видержав – як звірюка, блискаючи очима, блідий, увесь тіпаючись, рвонувся він через тин, ускочив у сіни, улетів у хату.

– Що тут заводиться? – гуконув він, скільки в його стало гуку.

Усе зразу наче скаменіло; жіночий гомін затих, пісня увірвалася. Параска, сидячи на колінах у панича, тихо посунулася з колін на лаву.

– Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала?…

Параска спалахнула.

– А твоє яке діло? – скочивши до Якова, скрикнула вона. – Ти хто тут такий? Хазяїн? Розпорядник? Вон з хати!

– Я – вон? – хижо усміхаючись, спитав Яків. – Ні, ще той не родився, хто б мене вигнав хоч і не з своєї, та все ж рідної хати. Спершу гості – вон!

І, підійшовши до жінок, він почав їх виводити. Спершу тихо, покійно; підійде, візьме за руку і виведе, а далі, як і ті почали опинатися, Яків розгарячився – то аж у дверях шуміло. Піднявся крик, гвалт і в хаті, і надворі. Одні стовбула давали, другі перелітали через лежачих, і всі лаялись, батькувались… А найбільше усіх Параска. Як божевільна, вона бігала по хаті, вибігала надвір, кричала, голосила, лаялась.

– З зводницями управився… ху!.. – мовив Яків, переводячи духа. – Ану лиш і ти, судовий гудзю! Годі тобі чужих жінок з ума зводити. Дивись, забрався на почотне місце. А вилазь лишень звідти!

– Мене прохано сюди… – пискливим голосом мовив панич.

– А попрохано – то й знай своє стійло… Ти пан – то й водися з панами. Яка тобі кумпанія з мужиками? На їх жінок заритись?… Вилазь, вилазь лишень; я тобі ребра полічу, як ніхто ще тобі їх не лічив… Ти думаєш, це тобі в суді квитки писати. Ну, лишень я тобі поставлю хоч один під очима…

Боже! що робилося у той час з паничем! Лице його то полотніло, то наливалося кров'ю; то ширшало, то витягувалося вподовж. Очі його, як миші, бігали, шукаючи куточка, де б заховатися, або вільного проходу, куди б можна б було драла дати.

– Він уб'є його там… уб'є! – доносився нестямний крик Парасчин з двору. – Ходімо усі… усі. Спасімо його… його одного.

Дві-три жінки порвалися було у хату.

– Куди ви? – хижо регочучись, скрикнув Яків, і… жінки, наче груші, полетіли у сіни; а панич за столом на лаві місця не знайде.

– Вилазь, кажу! – гукнув на його Яків.

– Якове! Господь з тобою! – роздався ззаду його тихий жіночий голос.

Яків озирнувся – перед ним стояла Настя.

Наймичка Килина, побачивши, яку кашу заварив Яків, побігла сказати Насті. Настя, як спала, так і схопилася; тільки покрилася платком та так і прибігла. Вона ухопила Якова за руки і почала молити, щоб він не займав нікого і йшов би додому. За Настею і другі жінки надійшли і окружили Якова. Ускочила і Параска і мерщій кинулася по кутках. Вона знайшла паничеву шинельку, картуз і, подаючи йому, крикнула:

– Тікайте!

Панич, як заєць, скочив з-за столу і, не надіваючи одежі, дьорнув, наче вітер, з хати.

– Пустіть мене! пустіть! – кричав, метаючись з сторони е сторону, Яків. – Я хоч навздогінці попотчую того бахура!

Коли він вирвався з-поміж жінок і вибіг насеред двору – панича уже і слід простиг; чулося одне глухе тупотання нестямної біганини серед широкого майдану.

– Тю! тю! – гукав Яків, вискочивши за двір. За ним кинулась Настя.

– Якове! Що це з тобою сталося? Оханися! прийди в себе.

– Я й так при собі. Ти краще скажи, при чому вона?… Вона при чому? Я її навчу, як поважати брата; як заводити бенкети з бахурами… як з ними прилюдно обніматися, цілуватися! Безстидниця! срамотниця! – і він побіг знову у двір.

Там уже нікого не було; хіба де під тином п'яненька жінка тремтіла, одхрещуючись та одмолюючись від лихої напасті… Яків кинувся до хати. Двері засунені, огонь потушено. Він поторготів трохи – з хати ніхто не окликався.

– Мовчите? Притаїлися? Поснули, кажете? Я вас присплю! Цілу ніч кругом хати буду сторожити вашого сну, щоб бахурі, бува, не вкрали!

Він ще довго ходив кругом хати, стукотів у вікна, сварився, аж поти його гаряча голова трохи не охолола та здорова думка не спинила спалахнувшого серця. Тому помагала і Настя; вона всюду швендяла за Яковом і своїм тихим голосом уговорювала його іти спати.

– Іди сама! – одгризався Яків.

– Не піду я без тебе.

– Насте! – прохав уже він.

– Не піду. Подумай тільки: ти нічого не зробиш, а на тебе скажуть, що хотів запалити.

Яків послухався і пішов за Настею. Цілу дорогу він усе вичитував провини Парасчині і, положившись спати, не забував їх і бубонів на всю хату.

– Мало таких вішати – катувати треба! – сварився він.

На другий день рано устав Яків; голова його горіла, у лице, у вічі пекло, тіло, наче побите, боліло. Він вийшов надвір проходитися, побачив невістчину хату і пригадав усе учорашнє… Серце його занило-зав'яло: страх, не страх, якась боязнь обняла його. Що б він дав, щоб того вчорашнього не було, щоб то був сон, сонна приява?… Він сам на себе сердився і ходив по двору, ледве ноги тягаючи.

А Параска за всю ту ніч ні на волосину не заснула. Образа діверова глибоко в'їдалася їй в серце… «Яке йому діло до мене? Що він, наставлений дивитися за мною, як я живу? Хто його настановив? Сказано – рід мужичий, каторжний! Яблучко від яблуньки недалеко одкотиться…» Їй пригадалося, як Йосип спалахнув на неї того вечора, коли вони уперше до свекра у хату вступили… І той, і цей – одного поля ягода; одного роду, одного плоду…

Той же хоч чоловік… а цей? Хоч не живи, хоч перебирайся куди. «Я й зроблю так: продам сю хату і огород, усе спродам і виселюся аж у місто». Далі вона думала, що тепер їй і в місті не життя. Яке їй життя, коли її на увесь світ обезславили? Що тепер люди скажуть? Куди не ткнеться вона, куди не піде – на неї пальцями будуть тикати… Он – вона! он!.. Ну, вже і рід!.. І тисячі прокльонів складала і викладала вона на голову Грицаїв, живих і померших…

А люди справді загомоніли. Не було тії хати у місті, де б не говорили про чудний бенкет у Параски. Говорили пани, говорили купці, міщани, кріпаки. Чоловіки судили Параску, винуватили її одну.

– Так їй і треба, сучці, хай не заводе бахурів. Ще мало досталося. Таку не гріх і на гарячу сковороду поставити.

Жінки, навпаки, судили Якова і разом своїх чоловіків: такі вони усі осоружні, каторжні! Їм аби знущатися над нашим братом, верховодити. А ти слухай та корись. Судові сміялися над Іваном Трохимовичем. Сміялися у вічі, сміялись за очі, малювали малюнки, як Яків Грицай ганявся по майдану, як Іван Трохимович, схопивши шинельку на оберемок, удирав від його, аж курява з-під ніг зривалася. Щось на цілий тиждень було гомону, реготу, жалощів, прокльонів.

Яків того нічого не чув. Він на третій день занедужав, зліг і провалявся тижнів зо два. Зате Параска все те чула. Щодня її приятельки забігали доводити, що люди гомонять – кого судять, кого гладять… Параска несказано зраділа, коли почула, що Яків зліг.

– Так йому і треба! – казала вона. – То господь його карає. Він усе бачить з високого неба і покарає злочинця своїм судом правдивим… Щоб він лунув, проклятий; почорнів, як земля, зотлів, як дохла собака!

Вона знову задумала новий бенкет. Тепер, коли собака зліг, ніхто не стане серед дороги. Вона вже рішила, коли і кого покликати. «Небагато покличу, та все щирих товаришок… Менше заходу, клопоту, а більше веселості. Тільки як-то його покликати? Як до його доступитися?»

Вона надіялася на Зіньку. Весела і до всіх доступна молодиця. Зіньці вона сповірила свої таємні думки, і, прогулявши удвох цілий день, рішили зробити бенкет у суботу. Субота саме підхожий день: чи уночі довго загуляєшся – в неділю виспишся… Зранку Параска піде на базар, скупить чого треба, в обід Зінька збігає до панича, а ввечері і бенкет.

Прийшла субота. Цілу ніч перед нею Параска не спала, все пригадувала, що б його купити, що спекти-зварити… Ранком пішла на базар, і насилу удвох з наймичкою донесли ту куплю додому. Коло печі поралися аж утрьох – Зінька помагала.

– Де б його самовара достати? – журилася Параска. – Добре б чаю напитися.

– За чим журитися? – одказала Зінька. – У жида-шинкаря. Не поскупися сороковкою.

– То збігай, сестро.

Зінька побігла з Килиною до жида. Примчали самовар. Час було уже іти і до панича.

– Я минуточкою! – піддобрялася Зінька. Удяглася і побігла.

Не так вона довго проходила, як Парасці здалося. Самотою сиділа вона у хаті, дожидала. Хвилини здавалися годинами… Різні думки клопотали її голову. Що, як він не прийде? Скаже: під монастир підвести хочете… І ніяка божба і клятьба не поможе… Тоді краще умерти!.. Уже б, здається, пора б і Зіньці звернутися, а її немає… Значить – буде. Зговорюються, певно, коли і як краще прийти. А може, вона зосталася його провести. «Ну, та й Зінька! Уже ж я їй за се спідницю наберу… Така щира, така вірна! От і чужа, а й роду не треба!»

Почало темніти, а Параска від вікна не одходить. Світ то двоїться, то троїться у її очах, серце так б'ється! Он щось замаячило біля хвіртки.

– Здається, вона йде. Килино! – скрикує Параска. – Ти молодша, у тебе очі краще бачать – пізнавай, то не Зінька?

– Вона, – одказує Килина.

Серце у Параски ще дужче забилося… Хоч би скоріше йшла, скоріше несла звістку… Вовтузиться чогось біля хвіртки!

– Та швидше! – кричить Параска, вибігаючи надвір стрівати подругу.

– Не поспішай, сестро, – махнувши рукою, мовила Зінька.

– Як?! – ледве чутно спитала Параска, і аж у очах у неї потемніло.

– Вийди, Килино, куди на годину; ми з Параскою побалакаємо, – каже Зінька, увійшовши у хату.

Килина вискочила у сіни і мала підслухувати під дверима. Та хитра Зінька – вона все знає, все чує – вийшла подивитися, де Килина, і вигнала її з сіней.

– Оце яке там святе та боже! – сердилася Килина, виходячи надвір.

– Не буде, і не жди! – мовила Зінька Парасці. Та пополотніла.

– Чому? – і сльози заграли у її чорних очах.

– Не сердься тільки, що скажу усю правду про його. Бо дурний! – он чому. Я тобі зараз розкажу усе. Приходжу ото я до його. «Чого?» – питає, насупившись. Я так здалека заходжу. Провідати, кажу, як живете, що поробляєте. Одійшов трохи, просе сідати. Сіла я. Слово по слову, я й почала здалека закидати про той вечір невдачливий, що яких він сліз приніс тобі, як ти журилася-побивалася. Любить, кажу, вона вас; так любить – душі не чує. Готова усе для вас зробити. Тепер, кажу, той луципір, дівер її, хворає, з хати не виходить. То от коли і діло б поправити. Приходьте, кажу, сьогодні вечерком. Та тихо та гарно так посидимо, побалакаємо – усього доволі буде. Боже ж мій! як же скочить він. «Що се ви, – каже, – знову мене підвести хочете? Що череватій сучці не заманеться, а ви її примхи справляєте? Вон з хати!» Не повіриш – краще б він мене по щоці ударив, ніж отим словом, як кип'ятком, опік. Не знаю, як я і схопилася, що казала йому, як і двері знайшла… Як бачу, сестро, наплювати тобі на свого кума – не варт він слова путнього; не варт того, що ради його ми сьогодні, як дурні, цілий день бігали, нишпорили! – закінчила Зінька.

Параска сиділа на лаві і, схилившись, мовчала. Слова Зіньки, наче молотком, били у її голову, у виски, трудили у вухах. «Череватій сучці» ножем угородилося у її серце і гострим боком поверталося там. Гіршої образи, більшої образи не було у той час для неї! То була правда, гірка правда. Вона сама чула, як та правда кидалась під її серцем, як вона не раз радісну череду думок повертала у люту тугу. Те мужича не дає їй покою, завжди нагадує про її долю. Вона стягувалася міцніше, щоб від людей затаїти своє лихо. А от же і не затаїла. Він побачив, він примітив… Вона ще молода така, їй би тільки жити та гуляти. Вона так любила і любить його, що на все піде… а він каже: «Чого череватій сучці не заманеться?…» Що ж тепер заспівають Яків, Настя, коли до їх дійде про се чутка? Що люди скажуть?

– Чого ж ти мовчиш? Чому нічого не кажеш? – спитала її Зінька. – Чи йти по добрих людей, скликати, щоб поїли те, що напорали. Чи собакам віддати?

– Собакам віддам! Собакам! – скрикнула Параска, скікнувши з полу. – Килино! – гукнула вона на наймичку.

– Уже все перебалакали, – бурмотала та, увіходячи в хату. – Чого?

– Виймай усе з печі!.. Усе, усе витягай. Та мерщій, – приставала Параска.

– Дайте ж хоч світло засвітити, – одказала Килина.

Засвітили світло. Зінька ще ніколи не бачила Параски такої блідої, такої рішучої на все. Вона вся тремтіла, а очі, як жар, горіли.

– Витягай! – крикнула Параска і, не дожидаючи, поки Килина витягла горщик з печі, сама з-серед череня ухопила один і швиргонула у помийницю.

– Параско! Чи ти в своїй сорочці? Що се ти робиш? – зупиняла Зінька.

– Не займай мене!.. Не руш!.. Витягай! – кричить знову Параска на Килину, що стояла з кочергою і дивилася на хазяйку, чи не збожеволіла, бува, та.

– Витягай, кажу! – гукає Параска.

Килина витягла кашник… Пшоняна каша на молоці так і пороснула по долівці.

– Параско, оханись! – ухопила її за руку, вговорює Зінька.

– Не руш мене, – просить Параска, – не руш… Витягай!

– Нащо бити? – поперечила і Килина.

Параска вихопила кочергу з рук Килини і почала нею гамселити горшки у печі. Зінька й Килина кинулись до неї, вирвали кочергу і, взявши за руки, одвели геть від печі і посадили на лаві.

– Оце, господи, твоя воля! Оце!.. Що це з тобою? – торохтіла Зінька і, набравши води у рот, приснула на лице Парасці. Та, як огонь, спалахнула.

– Що я, скажена? божевільна? Вон з моєї хати! – крикнула Параска на Зіньку.

– Та, Параско, оханись.

– Вон з хати! – одно гукає Параска.

– Не піду! – рішуче одказала Зінька. – Ти чуєш, що я сказала: не піду – і не піду! А тільки будеш таке робити – ще зв'яжу. Чуєш? – уже свариться Зінька.

– Господи! що ж мені робити на світі? – скрикнула Параска, упавши опукою на піл, і заголосила…

Вона не пам'ятала, що робила, не розбирала, що з нею творилося. То вона схоплювалася і вила на всю хату, то, прилігши, затихала, щоб через годину ще дужче завити. Їй було так трудно, так тяжко! У неї під серцем кидалось нове життя, а їй здавалося, то її лихо підкидається, не дає покою, метає її на шмаття. Зінька стоїть коло неї та все уговорює та угамовує. Килина болісно з-за Зіньки позирає на хазяйку. «Що з нею сталося? Була милісінька-здоровісінька, а тут, як пошепталися удвох з Зінькою, – зразу таке її і схопило. Чи ця Зінька не знахурка, бува? Чи не піддала вона чого хазяйці?…» Такі думки клопотали наймиччину голову, і вона вже мала було бігти по людей, та Зінька зупинила.

– Не виходь нікуди, – сказала та. – Переплаче – перейде.

До півночі воловодилася Параска, а там – і мука свій кінець має, і на неї сон є – Параска затихла-заснула. Спершу все кидалась, жахалася, а далі – наче мертвим сном узялася… Лежить бліда, жовта; тільки її зітхання важке роздається раз поз раз по хаті.

На другий день вона не вставала; на третій, хоч і підвелася, походила, та знову лягла. Все жалілася на ноги – вони у неї перестали служити. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює. Та, видко, не любо Парасці слухати, що плеще Зінька, вона часто одверталася від неї, закутувала голову платком і притворялася, буцім спить.

Раз вона сказала Килині, як Зінька вийшла на часину з хати:

– Навіщо ти пускаєш її до мене? Коли немає її тут – мені мов і легше; а як гляну – вона сидить, – так мені і підступе під серце; наче докора та дивиться мені у вічі. Не пускай її!

– Як же мені не пускати їх? – спитала Килина.

Параска замовкла і щось з тиждень мовчала. Зінька помітила, що коли вона одійде куди – зараз і розмова підніметься в хаті, коли ж тільки вона на очі покажеться – неначе в домовині ущухне. Другі прийдуть провідати Параски – вона і підведеться, і розбалакається, а з нею – ні слова. Зінька з серцем, з виговором покинула Параску.

– Що, я не така, як другі? Я їй не служила, я їй не годила? Так, як треба було, то й Зінько, і сестро, а як прохворостили – то й пику свою одвертає.

На другий же день трохи не все місто заговорило про Парасчину болість – чого вона і від чого. Щира товаришка услужила своїй подрузі, і всі, далекі і близькі, сусіди розказували та реготалися, як Параска горшки товкла від невдачі.

Параска того нічого не чула; вона нігде не показувалась, навіть не виходила і з хати. Вона справді недугувала; до того прийшов і лист від чоловіка з полку, де він не гладить її за її бенкет з паничем. Яків таки написав до брата. Кругом вороги, кругом тяжкі її обсіли! Горенько їй, та ні з ким того її горя і поділити; досада давить за серце – а страшно її людям показати-відкрити. Видно, така вже її доля лихая! Видно, вона зародилась така безталанна! Як то хотілося погуляти, пожити – та ба! Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця; вона чула, як під ним її лихо колотилося.

Перед другою пречистою вона зовсім злягла; прийшлося бігти за бабою. На другий день пречистої у неї родилась дочка.

Коли її баба поздоровила з народженою – у неї серце наче хто у жмені здавив. Хоч би вже, коли малося родитись, то був би син, з ним менше клопоту, а то…

– Повіїще! – зціпивши зуби, відказала вона бабі.