Текст книги "Як ведеться, так і живеться"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Чуєш, – помовчавши, почав знову Грицько, – коли будемо гнати до водопою – не жени його ні овець, ні теляти. Коли ж так, хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати…

– Мені, Грицьку, вже їсти хочеться, – сказав Івась і напрямився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.

– Давай усю тараню поїмо, – сказав Грицько, – йому нічого не зоставимо.

– Нехай йому з його таранею, – одказав Івась.

– Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! – Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг переховувати торбу.

Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні – видно, намірявся занести аж в осоку до озера – та роздумав.

– Годі тобі носитись з нею, іди вже їсти! – гукнув на його Івась.

Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не гріло – палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося: та й душно ж як! Справді було душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, нігде голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'ялена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніякого гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця – зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного бичка – Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару, – повкладалися прямо на траві, на сонці. Їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тільки трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув, Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василеві: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили, – думав він, – я йому не сим, то другим віддячу!»

Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні – вони жили гірше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримітив Грицько за Василем – зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужално цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихала, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида случаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратієвщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міцно сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий… і високо стрибає через його.

– Тобі не можна обійти! – обізвавсь Грицько, підвівши голову.

– Чого ж ти ліг на дорозі? – відказав Василь і прямо почвалав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, витяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

– Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці – хліб на сухар зісохся! – сказав він, витяг ножик з кишені і, як штрикав ящірку, почав штрикати та колоти хліб.

Грицько крадькома поглядав на його і про себе реготавсь. «Хоч би подавився, Яшучур!» – подумав.

Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.

– Чи вже напували? – спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі лягати.

– Своїх напували, – повагом одказав Грицько.

– А моїх?! – скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

– Сам де був? Ящірок поров? – уїдливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу – прискочив до Йвася, що, розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у бік ногою.

– Іване! Чому ти не напував товару? – скрикнув він. Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

– Навіщо ти його будиш? Нащо займаєш? – скрикнув Грицько, схопившись з місця й підбігаючи до Василя.

– А твоє яке діло? Ти спрос?

– Дуля тобі в нос! – скрикнув Грицько. – Тільки мені його займи – то дивись! – він показав йому кулака.

Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу заснув.

– Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю! – сказав, одходячи, Василь.

– Хто, ти? – кричить Грицько.

– Я! – одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і, вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився – Василь утік від його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.

Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіше, ще гарячіше; вітер зовсім затих; сухе, жовте, аж червоне повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поти трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось – це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає… Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька:

– Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?

– Василь погнав до водопою, – промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

– Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

– Чув? Що воно? – питав Івась. – А ходім подивимося.

Грицько устав, потягаючись.

– Воно щось біля озера грає, – сказав, дослухаючись, Івась.

– Поженім напувати, то й подивимося.

– Завертай, – сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі; ясні променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустились вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера; чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір – все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листом. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.

– Бач, то Василь грає! – скрикнув Івась і перший побіг до його.

– Це ти сам зробив? – спитав Василя. – Сам.

– Та ну?

– А хто б же? Івась помовчав.

– Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

– Грицьку! Ось іди сюди! Бач – грає! – радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певне, він і досі дметься», – думав Грицько і не помиливсь. Василь неласкаво подививсь на його, хоч нічого не сказав.

– Ось на, заграй! – тиче Івась Грицькові дудку. Грицько узяв і почав роздивлятись.

– Це ти, Василю, зробив? – спитався він, щоб зав'язати розмову.

– Авжеж, тебе не питав, – неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув – товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.

– А ловко! – сказав Грицько. – Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.

– Ану, давай, – радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

– Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю, – прохав Івась.

– Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробе, – не грає дудка!

– Давай я, – сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

– Тепер же і я знаю! – закричав, граючи очима, Івась і знову прийнявся за роботу.

За сим разом дудка заграла – і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

– А давай усі разом заграємо! – сказав Грицько.

– Давай! давай! – одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

– Раз! два! три! Починай! – скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той – своє, а той – своє. Оже як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, нащо Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все те забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше, ніж рідні й брати, – вони майстри одного любого їм діла!

Непримітно час минав, непримітно сонце пливло до спокою; воно вже так низько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету протяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.

– Годі! Нехай йому! – скрикнув перший Василь. – Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував. – І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зоставалася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз поз раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню, розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь; овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці – де вже його по такій спеці пастись, – що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

– Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скільки-то їх? – обізвавсь Івась.

– А вже до гаспида! – додав Грицько.

– Чого там тільки немає! – зітхнувши, промовив Василь.

– Там, кажуть, й райські яблучка є? – спитав Івась.

– Мати розказує, – одказав Василь, – що не тільки райські яблучка, а й аґрус, порічки, виноград – отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

– Брат ти мій! – скрикнув Грицько. – Що, коли б я там був? – І його очі загорілися.

– А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав все оте дворище? Що б ти робив? – спитав трохи перегодом Івась.

– Я б тоді паном діло зажив. Та де тобі – більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

– А я не так би зробив, – одказав Івась. – Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми усі там укупі, розкошували разом…

– А ти, Василю, що зробив би? – спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу, як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості – так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!

– Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати, – не дождавши одказу, почав знову Грицько, – там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали і тепер ті люди у глупу ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?

Василь мовчав.

– Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований? – одказав Івась.

– То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.

– А якби досягли? – спитав Івась.

– То б рознесли на шматочки!

У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками, – і не змельне – все дивиться на Ратієвщину.

– Василю! – обізвав його Грицько.

– Га?

– Ти не чув? – І він знову його перепитав.

– Ні, не розказувала, – одказав понуро Василь.

– Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть, – почав знову Грицько. – Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить його собакам віддати.

– Як, живе? – скрикнув Івась.

– Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть. Івась аж затрусився, так йому стало страшно.

– У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцаки. Там для їх і комори здоровенні були вибудувані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.

– Так він і з чортами знався? – спитав Івась.

– Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони йому нанесли за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться, та пруть цілими тачками гроші – одні золоті, другі срібні, треті – мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий, та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому – череп'я, а в третьому – кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили – як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглась довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окута, горіла-сіяла.

– Охо-хо-хо! – не скоро, не скоро промовив Івась. – Що то колись тут було, а тепер – пустка-пустинею.

– Воно отак уже довіку буде, – одказав Грицько. – Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп'я, і кізяки так і обернуться знову у гроші…

Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратієвщину.

Світ закрутився, заіскрив і зразу згас – то сонце посунуло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів'я високого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тільки небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов'ї – як не розірвуться в Ратієвщині.

– Сонце сіло – час додому, – сказав Грицько. – Іване! Завертай овечат.

Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже кидалось від страшних Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.

– Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! – сказав Грицько.

Василь глибоко зітхнув.

– Ох! Хіба уже я не доживу до того… – промовив.

– До чого? – спитав Грицько.

– А Ратієвщина моя буде! – аж скрикнув він.

Івась глянув на Василя – задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив:

– Дожива-а-й!

Хутко хлопці зібрались в дорогу. Івась і Грицько ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівно лежала на плечах, один край її волікся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волікся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.

Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кіптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волікся.

Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Довгоселівці. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратієвщину – чорною непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і сердитий, лаючись, почав одрізняти своїх овечат.

ІІ
БАТЬКИ

– Я тебе, сучко, роздеру! Я тебе розметаю! Шматочка живого не зоставлю! У кого се ти вдалась така неслухняна? У тих лобурів – Грицька та Івана?… Я-а тобі, я тобі дам! – кричала раннього осіннього ранку Параска Грицаїха на свою дочку Галю, котра, забившись у глухий куток хати, між піччю і кочергами, стояла і неутішно плакала.

Невеличке кругле личко її було все змите слізьми, чорні оченята аж горіли ними; тоненьке шовкове волоссячко пасмами порозсипалося по білому чолі, лізло у вічі. Невеличкі рученята невпокійно бігали по личку, витираючи сльози, бруднили його. Важке зітхання спиралося у грудях і раз по раз виривалося здавленим криком плачу.

– Вона завжди так; вона ніколи мене не слухає. Кажу: дай води – хоч би з місця! А мені треба уроки учити. Учитель і вчора нахвалявся: бути тобі, каже, Василю, у сажі… А я чим винуватий? Позавчора картоплю вибирали… Ви сказали… іди вибирати, покинь книжку… Учора вп'ять квасолю молотили. Коли його ті уроки вчити?… Кажу: води дай, а вона ще й лаятись почала, – жалівся Василь матері на сестру.

– Чуєш, сучко? Чуєш?! – кричала Параска на всю хату, і лице її наливалося кров'ю. – Чуєш, кажу! Він тобі помагав учора і позавчора, а тобі важко було устати води подать? Так тобі гарно, коли його зоставлять у школі без обіду? Бач, сміття! бач, погань яка! І в кого ти вдалася, каторжна? У кого зародилася, проклятуща? Краще б малою була луснула! – проклинала Параска дочку.

Василь сидів на лаві біля столу над розкритою книжкою і радо слухав, як мати банітувала сестру, його думки далеко були від книжки; його очі, знай, бігали то поза вікном, де горластий півень несамовито голосив на увесь двір, то по хаті… Йому так не хотілося учитись… і урок трудний такий, і учитель такий непривітний, сердитий… Коли б воля – побіг би він тепер на улицю до хлопців у м'яча грати, свинку туряти! Ніт же, сиди над сією осоружною книжкою, довби її… Щасливий Грицько та Івась, що не учаться, бігають тепер! А він?…

Устав він сьогодні рано; мати пішла на вгород по буряки, Галя вимітала долівку. Йому на заваді і тихе шуршання притертого деркача по долівці.

– Не кури! – кричить він на сестру.

– Хіба я курю? Я злегенька мету.

– Покинь! – наказує Василь.

– А як мати прийдуть; спитають, чому не метена до лівка? Що я тоді скажу?

Василь помовчав, косо поглядаючи на сестру, потім почав бурчати:

– От накадила! як чорт дорогою… Хоч би віник помочила, проклята!.. Дай води!

Галя мов не чула, замітала хату. Уже зосталося тільки біля порога.

– Галько! Кому я кажу? – гукнув Василь.

– Що? – піднявши голову, пита сестра.

– Води дай! – крикнув удруге Василь.

– Чи тобі важко самому устати напитись? – спитала Галя.

– Води дай! – одно гукає Василь. – Ти не бач, що я роблю?

– Що ж ти робиш?

Василь, як кіт, стрибнув з лави, вирвав деркач з рук у Галі і швиргонув його під піл.

– Води дай!

– Не великий пан – сам нап'єшся! – відказала гнівно Галя і нагнулася за деркачем.

З усього розгону Василь ударив її кулаком по спині. Галя присіла і, вхопившись за спину руками, залилася слізьми.

– Води дай! – одно вигукує Василь.

Щось за тінь пробігла повз вікно… Галя стояла спиною до його і не бачила, що то мати; зате Василь зразу побачив і побіг на своє місце.

– Кажу, дай води! – гукає він з місця… Галя плаче.

– Що це у вас? Чого ти ревеш, рево? – пита, уступивши у хату, мати.

– Отой… – ридаючи, хвалиться Галя, – ударив з усієї сили… кулаком… по спині…

– Бреше вона, мамо, їй-богу, бреше! Вона мете, курить; підняла таку кіптягу – дихати нікуди. Кажу: покинь – не слухає… дай хоч води – а вона почала лаятись. Так я вирвав віник з рук та й підкинув під піл. А вона ото у сльози, – виправлявся Василь.

– Брешеш… ти вдарив мене, – плаче Галя.

– Мовчи, сучко! Мовчи! – гукнула мати і напала ото дочку…

Не первина Галі терпіти від матері лайку, скубку, штовхани; щасливий той день, коли проходив без їх. З самого малу незлюбила її Параска, з того часу, коли болісний крик її оповістив світові, що на йому народилося нове життя; з того часу, як баба-повитуха, обдивившись, поздоровила Параску з дочкою, серце матері забилося ненавистю до дитини.

Чого? через віщо?

Параска і родилась, і зросла у Ратієвському дворі. Перші роки пройшли у розкошах, у достатках. Вона була ключниці Оришки дочка. Батька свого зовсім не знала, бо уродилася через півтора року після його смерті. Остап, дворецький Ратієва, був уже старим дідом, як князь Ратієв звелів йому одружитися з Оришкою. Оришку купив князь за сотню рублів. І гріх було слова сказати, щоб Оришка не стоїла тих грошей: молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці – як калина.

Пан давно хвалився Остапові, що він його нагороде як слід за вірну службу. І сміялися ж ратієвці, коли пан, прикликавши Остапа та Оришку до себе, сказав: «Оце тобі, Остапе, за твою вірну службу і нагорода! Бери оцю дівку за руку та веди до шлюбу; повінчайтеся та й живіть щасливо…» Остап нічого не одказав панові, не ослухався. Не було чоловіка вірнішого від Остапа на всьому дворі. Він був завжди з паном; у такій шанобі у пана; з'їздив з ним багато чужих сторін, бачив багато світу і перед дворовими вихвалявся тим… гудив неотесане мужиччя за їх нещирість, за їх невдячність. Він не знав ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри; все те для його був пан. Вірний та щирий слуга! І добре ж пан награждає його за вірну службу! Де знайдеш таку красиву та показну дівку, як Оришка? Не дворецькому Остапові, старому горбатому дідові, вона під стать, а наряди її, то чи й панянка де краща знайдеться від неї! Чого ж Остап, одійшовши від пана, ще дужче мов згорбився? Чого по жовтому, карбованому зморшками обличчю пройшла якась темна тінь: воно ще дужче пожовтіло, аж помуріло, у мутних старих очах засвітила туга – глибока думка?… Козачок Петрушка хвалився у горничній дівчатам, що він, якось зайшовши в Останову хату, застав, як той, схилившись над сундуком, перебирав одежу. Петрушка, не примітивши Остапа, перебіг аж до столової, й, озирнувшись, він побачив, що з очей у Остапа бігла якась вода… Остап одвернувся і охриплим голосом спитав його: «Чого тобі треба?» Петрушка ніколи не чув такого глухого, такого суворого голосу в Остапа. Він мерщій утік через столову.

На другий день усі бачили Остапа з червоними очима і синім носом; від його несло хмелем.

– Чого се, дядюшка, од вас так горілка воняє! – спитала його цікава горнична Горпина.

– Сертук поп'ятнився… чистив плями, – понуро одказав Остап.

У неділю повінчали їх. Остап, наче кам'яний, стояв коло своєї пари – не гляне, не повернеться до неї; а вона, наче зорями, світить своїми ясними очима… Весілля не грали, пан тільки подарував молодому й молодій по п'ятдесят рублів на нове господарство та нарік Оришку ключницею – тільки всього. Люди гомоніли, що Остап і не ночував тії ночі з молодою, що бачили, як він кудись крався з двору. Ходила чутка, що він усю ніч просидів у жидівському шинку. Та чого люди не накажуть! Одно тільки було примітно: в Остапа, видно, одежа дедалі все старілася та п'ятнилася, а Остап не жалів ні рук, ні горілки, щоб її вичистити, і на ранок завжди несло від його таким хмелем… та ніс з дня на день робився все синіше та синіше.

– Чого в тебе, Остапе, ніс такий синій? – спитав його раз Ратієв.

– Від добра, пане, – одказав суворо Остап.

Ратієв свіркнув на його своїми чорними очима і одвернувся, а Остап за спиною пана таке зробив, про що, згадуючи, довго сміялися дворові, – висолопивши язик, наставив пальцями над головою, наче ріжки, помахав-помахав ними і, в одну мить заскреготавши зубами, посварився своїм немощним кулаком.

І смішно ж було дивитися у той час на Остапа: так часто кривиться безздоровний хлопець над своїм дужим товаришем, і треба тільки дужому повернутися, щоб слабосильний знову перевернувся у покірного. Так і тут: тільки що пан почав повертатися, як Остап уже стояв, вирівнявшись, наче верства, і, покірливо опустивши руки, дожидав панського наказу.

Остап і року не прожив у парі. Тихо, наче гніт у каганці, зотлівало його старе життя. Молода жінка не закривала йому очей, бо його перевели у кухню, а їй ніколи – у горницях ключникувала. Стара немощна баба без мення, без назви ходила за ним, доглядала темними ночами, довгими літніми днями, аж поки він і не впокоївся. Хворий, він усе перевертався, лаявся, сварився комусь. Перед самою смертю він тільки промовив: «Пане, пане!» – заплакав і скончався.

Жалівся то він на пана? Шкодував, що лиха доля одірвала його, вірного слугу, від свого господина? Хто знає?!

Зате пан шкодував за своїм вірним слугою: не тільки звелів його як слід поховати, а й сам ішов за труною трохи не в парі з Оришкою. Оришка плакала, голосила, як і подоба жінці по чоловікові. На могилі пан утішав її, обіцяючи, що за вірну службу її чоловіка він її так не кине, що ходитиме вона коло ключів, як і за життя покійного ходила. Оришка уйнялася, а на третій день реготалася з горничними так, що аж стіни гули – вона таки і на норов була весела-реготлива придалася.

Через півтора року уродилася в неї дочка Парася; хоч і пізно трохи, оже пан все-таки велів на мення покійника записати. Дворові жінки трохи було не підняли на глуз, та їх чоловіки спинили.

– Дурні, – казали вони, – воно все по літах. Коли б Остап був молодий парубок, то, може б, і через місяць після шлюбу поспіло, а як старий уже він – то й через півтора року не пізно!

– Старе насіння! – увернула білолиця Малашка, жартовлива молодиця.

– То-то й є! – додав Грицько Кущієнко, і всі зареготалися.

Як знайшлася Парася, то чого тільки їй і немає: і бабки, і няньки; Оришці тільки одно зосталося: погодуй та й не знай нічого. Добре Парасочці, не лихо і Оришці: то була молода та здорова, а то ще поздоровіла. Загара, що набула Оришка дівуючи, зійшла з круглого лиця – тепер воно стало біле та рум'яне, як яблучко наливчате; чорні брови, мов п'явки, уп'ялися над чорними блискучими очима; шия, руки, стан, груди роздобріли, розпухли – крупичатою називали її дворові. Добре Оришці, як тому котові, ні про віщо не думати, не гадати, усе їй є, всього доволі, чого тільки душа забажає. А Оришці того тільки й треба: аби поїсти ласо, виспатися добре, нарядитися, як слід ключниці багатого пана, та ще й князя. Про гроші, про чорний день вона ніколи не дбала, хоч дворові і шушукалися між собою: «Обчистить вона пана, як білочку, хай тільки очі закриє, – всі гроші до її рук перейдуть». Та вони не знали Оришки, не знали того, що вона хоч і в ключах ходить, а всім ворочає курноса Пидоря; що Оришка грошам і ліку не знає, не тільки що. Дозналися вони тільки тоді, як умер князь та як Пидоря, не дивлячись на її тридцять літ, підхопила собі двадцятилітнього молодця з міських міщан, одкупилася, крамницю завела і незабаром купчихою стала, а Оришка тільки зосталася при своєму тілі та дорогих уборах; її і взяти ніхто не хотів. Пройшло років зо два, зо три, наряди поносилися, тіло спало… і з крупичатої Оришка вийшла нікуди кчемна баба-старчиха. За скільки літ розкоші та панування вона розучилася робити-працювати, жила більше споминками про старовину та важким зітханням. Та й було об чому зітхати: після смерті князя добро його узяли в опіку, дожидаючи сина з столиці. З опікою пішли інші порядки: опікуни більше про те дбали, як би княжеське добро розносити, про людей їм було байдуже; їх тільки вивели з горниць і розселили по хатах. Оришці випала на долю кривобока стара хатина без стріхи, з дірчавою оселею, без дверей у сіни; чи б'є дощем – вода на голову ллється, чи мете снігом – аж на піч наносе. Годувалася вона тим, що у місяць видавали: стільки там хліба, стільки сала, ріпи, буряків.

Спершу все те крутило у носі – вона оддавала людям свою долю, а сама збуде що-небудь, то й поласує, а як не стало чого збувати, голод не свій брат – почала і не таке їсти. Далі стало і того трохи, бо видавали тільки на її долю, а Парасочки не приймали в щот, хоч Парасочці уже десять років минуло… Прийшлося нужду терпіти, прийшлося з лихом колотитися. Воно б, може, і нічого, коли б не було у спомині того добра, що було колись, а то як згадає Оришка – так сльозами і обіллється.

Не менше горенька пришилося дознатися і Парасочці. Викохана до десяти літ, як паненя, вона не знала, де, що і як береться. Вона знала одно: «дай» – і те, що тільки душа її забажає, буде дано. Старий князь балував її не як дочку свого вірного слуги, а мов свою рідну дитину. Усяке її вередливе бажання здалека бачилось або ж пригадувалось.

Ще Парасочка спить, а для Парасочки і чай готовий, і молочна каша, і іграшки… Тільки очі розкрила – уже її заливають і забавляють. Вона звиклася з тим. Її нетерплячка розбирає, як не зразу вгадують її бажання, її вередливі примхи. З року на рік вона робилася непокірніше, вередливіше; чи то дивлячись на пана, вона училася вередувати, чи, може, кров панська унесла ту вередливість у її кріпацьке тіло.