Текст книги "Як ведеться, так і живеться"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

А тілом не поскупилася наділити її мати: така і повненька, і біла, і рум'яна, і чорноока, чорнобрива, як мати, і на норов трохи скинулась на неї: весела, балакуча, жартовлива, як і мати була замолоду, і така безжурна, ласа на ласощі, на те, щоб добре поїсти, гаразд поспати.

Добре ж, поки було добре… а як нужда та недостачі прикрили їх своїми злиднями та дрантям, коли Парасочці хотілося паски з солодким чаєм, а мати давала сухий хліб з остюками до такого, що аж дим схоплюється, борщу, коли Парасочка не хотіла їсти і вередувала, то Оришка і духопеликів надає, – тоді у малому дитячому серці зло закипало, спершу на матір, а далі й на людей, що відняли від їх добро їх. Мучилась тоді Парасочка; кров панова голосно обзивалася у мужичих жилах дитини, і вона увесь світ ненавиділа – зло і заздрість звивали гніздо у тому серці ще змалечку. Коли дійшла вона до розуму, вередливість її де й ділася, зате заздрість, заздрість пекуча-палюча розбирала її.

Не раз, ради заздрості, вона крала, чого у неї не було, а на других бачила. Її страмили, били – вона все одно робила. Їй і страму немає. Чим вона винувата, що у неї немає того, що у других є? А б'ючи тільки ще дужче розпалювали її ненависть до людей. Вона хоче панувати, а її б'ють, заставляють робити. «Підожди ж! Не я буду, а панування добуду!» – зарубала вона на носі і ніколи не викидала з голови.

Як не сварилася, не лаялась, не билася Оришка, а не зробила з дочки працьовитої кріпачки, невсипущої хазяйки, вірної слуги. На панщині вона не робила, як другі, а більше бавилась – заводила сміхи та реготи. Її полають, а в неї то голова розболиться, то в серце заколе, і в холодочку вона вилеже цілий день. Дома теж немає у неї ніякого порядку: одежа розкидана, кісники та стрічки і на печі, і під піччю валяються, де скинула що – там воно лежатиме хоч і вік. Хоч бачила Параска, що його треба б прийняти, що воно і на другий раз згодиться, та раз надіване уже в неї старе, нікуди кчемне. Любила Параска уборами менжувати, коли б вона була багачка – на жоден день мала б новий убір. Та горенько – нужда: іноді приходиться одно носити, поки воно на ній і поділиться, обпаде, – а перемінити нічим – яке буденне, таке й празникове. Тоді для Параски наставали гіркі дні тяжкої муки та туги. Вона вже дівка; і молода, і уродлива, а приходиться свою красу дрантям прикривати, пишну уроду у ганчір'я завірчувати. Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в'ються… хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти, а в неї ні стрічки доброї у косі немає, ні намисто не бряжчить на круглій, мов виточеній шиї, ні черевички не риплять на невеличкій нозі, ні нова спідниця не обхоплює високого стану, а тендітне біле тіло не тонкого льону сорочка прикриває, а матірка з десятки натирає його до розчосу. Горенько Парасці! А ще більше горе, коли хто з дівчат або хлопців насміється з її благого одягу. Огню палючішого не треба – як у той час стане Параска; вилає усіх, утече додому і цілу ніч проплаче. Хлопці те бачили, і хоч липли більше всього до неї, а з старостами ніхто не потикався. Їм весело було з нею жартувати, гратися, а якби прийшлося вік зжити – не весело б воно, певно, жилося. Та й Параска не дуже б'є на дворових кріпацьких парубків – їй коли не панича, то купця, а вже найменше міщанина подавай.

Так літа ішли, минали, проносячи за собою більше лихе, ніж добре. Оришка умерла, а Парасці ще й краще: нікому її голови клопотати, нікому їй її провини вичитувати – сама, як знаєш, по своїй волі живи… Параска раділа. До того ще один судовий панич до Параски почав приставати.

Нагляділа якось раз Параска, мажучи панські сараї, молоденького панича, що гуляв по полю коло Ратієвщини.

– Панич! панич! – крикнула вона і з повними жменями глини кинулася через окіп до панича.

– Паничу! ідіть до нас мазати, – сміло присогласила вона його.

Слово по слову – розбалакалися. Уже Параска забула і про роботу, уже і руки об траву потерла; стоїть з паничем, щебече йому, наче пташка; а він, як сіренький котик, заглядає у чорні веселі очі, побликує на стрункий стан, на високе лоно.

– Чи у сад пускають? – спитався він.

– Пускають! пускають! Як можна паничів не пускати. От хлопців – друге діло… – І повела панича у сад.

Поки обводила його, поки обходила увесь садок, то й сонце сіло. Пішов панич, і Параска цілий вечір була неговірка, невесела. На другий день панич знову суне гуляти; і вже нікого не питає, прямо у садок чеше. На третій – знову; причастив щодня, а іноді і вранці рано сновигає по садку. Кому яке діло, що панич унадився гуляти, – хай гуляє! Параска собі не пропускає панича. Дворові жінки почали сміятися, а Парасці що за діло? Плювати їй на їх посміхи! Он панич раз лент їй нових приніс, удруге – сережки срібні з червоними камінцями; утретє – намиста разків з п'ять. Параска щаслива така – землі під собою не чує, не ходе, а літає. Де взялися ті й гордощі; на парубків уже і дивитися не хоче, її займуть – а вона у лайку!

– Еге-е, то се наша Параска справді загордилася, панією сподівається бути! – казали вони. – А постій лиш, ми тому куцоштанькові полічимо ребра, чи не одійдуть від неї гордощі.

Засіли хлопці і спіймали їх обох на рові, де, гарненько обнявшись, сиділи вони та милувалися. Хоч паничеві і нічого не зробили, тільки карбованця на горілку взяли, оже панич не подарував їм того карбованця. Микиту Моринеченка та Сидора Голуба засадили в тюрму, других тягали по поліціях… Загомоніли спершу батьки та матері парубочі, а далі і всі ратієвці: «Як се так? Через таку погань, повію, та нашим дітям таку наругу терпіти? Ми і її, і його укландаємо!» Паничеві ж нічого – він своє діло зробив та більше і очей не показував, а Параску ратієвці своїм судом гаразденько-таки одідрали. Вона сварилась: «Як сміють з неї так знущатися? Піду до його, хай жалобу напише, – він їх усіх у тюрму посаджає, на Сибірю зашле!..» І пішла… Разів скільки ходила, тільки він її не прийняв. Параска від страму і горя не знає, що їй робити; не йде у двір, бігає по полю, по Довгоселівці та голосить.

І треба ж було Йосипові Грицаєнкові стрінутися з нею у той час.

Йосип – Ониська Грицая син. Онисько – козак, живе на Довгоселівці, має землі десятин з сорок, огород добрий, леваду при огороді, хату на дві половини, п'ять пар волів, овечат десятків зо три, і сім'я невелика: він, жінка та два сини – Яків та Йосип. Якова, як старшого, старий призвичаював до господарства.

– Це хазяїн буде, – казав він, – а то – москаль.

У той війнолюбивий час багато брали людей у москалі, і Онисько бачив, що не минути білявим, як льон, Йосиповим кучерям гострої бритви голія, широку синову груднину прийдеться уквітчати блискучими московськими ґудзями, на широкі плечі скинути важкий ранець, довгим дужим рукам прийдеться не ціпом орудувати, не коло плуга калятися, а перекидати, як іграшку, важку рушницю. Хоч і боліло серце старого, що його дитина занесе та, може, і зложить свою голову на чужій чужині, та що вдієш? Онисько – добрий батько, не маючи волі вислобонити сина з рекрутчини, він зарані пильнував про те, щоб та рекрутчина не стала синові дуже важкою та гіркою. Що було в батьковій волі – він усе зробив: давав синові нагуляти здоров'я, не будив його рано, як Якова, не морив важкою роботою коло плуга, косовиці, жнив. Коли минуло Йосипові дванадцять літ – він віддав його до дяка у грамоту. «Що знати, то за плечима не носити, – казав старий, – а може, гра-v мота ще й у пригоді стане при його службі – писарем буде, а пошанується – до охвіцера дослужиться».

Йосип – цікавий хлопець, талановитий; зразу далася йому грамота, зразу він не тільки второпав її, а ще й полюбив.

Після трилітньої науки він так читав, що й дяка заткне за пояс, а писав – куди краще від самого дяка, у того літери мов п'яні, то сюди, то туди порозхилялися, а коли Йосип напише – папір наче калачиками устеле, – літери рівні, круглі, стрічки – мов лава москалів на муштрі. І батько, і мати гордували своїм сином, хвалили дома, хвалили в людях. Та добро, кажуть, і не без лиха: та похвальба, ті гордощі своєю дитиною, та воля, у котрій кохався Йосип, набирав силу, закрутили його молоду голову, задрали кирпу угору. Він бачив, що батько його – темний хлібороб, мати – мужичка, брат – слухняний робітник у сім'ї, а він?… Він грамотний, він письменний, не буде копатися коло чорної землі, а буде служити богові і государеві… Схоче – до охвіцера дослужиться, срібні остроги надіне, золоті позументи начепе, палєти на плечі наложе… Він вище від свого роду буде та й тепер уже вище. Чи йому ж слухатися їх – йому, котрого одне слово законом цілій сотні буде. Часто і густо він ослухувався батька, матері, а брата – на брата він і дивитися не хотів.

Яків зовсім навпаки удався: чорнявий, не так високий та й не низький, більше натоптуваний і тихий-покірний. Чи дома він, чи немає – його ніколи не чутно: ходе собі то коло того, то біля другого копається; тоді як Йосип над усіма верховодить, а робити і не кажи. Коли батько нагукає на його, він, одбурмочуючись, піде з двору, то хіба на обід присуне.

– Де був? – спитають.

– На москалів дивився.

Раз ото, сновигаючи, стрів він заплакану Параску. Її пишна врода, прилита слізьми, її велика журба його зразу уразили. Він почав розпитувати, хто вона, звідки, чого плаче, чого так убивається? Параска втекла від непрошеного розпитування білявого парубка – і вона його не знала доти. Йосип назирці слідив, куди вона піде. Параска сховалася у ратієвському садку і, скільки не ждав він її, що вийде, – не виходила. Він повернув назад сумний, невеселий. Її чорні очі, її на шнурочку брови, стан стрункий, високий, личко молоде та красне, як роженька уранці під росою, – все так припало до його гарячого серця. А тут ще і сльози, такі гіркі, такі неодрадні! Зразу почув він, що у йому щось заколотилося, щось невідоме і разом таке любе, таке, рідне; рідніше батька-матері, миліше всього на світі. Як йому хотілося утішити її, хотілося обсушити гіркі сльози – ніт же, втекла і не сказала, хто, звідки. «Та вже ж дознаюся», – рішив він… І не раз після того можна було бачити його, як понурий сновигав біля Ратієвщини, наче ждав кого. Він таки діждався свого: стрівся і поговорив з нею, тихо та любо побалакав.

Диво дивне сталося з Йосипом: то, бувало, нікому на світі не вступить, не послухає нікого, а то хоч у вухо бгай. Слухняний та покірний Йосип! і братові часом у роботі допоможе; батька слухає, матері догоджає. А вже Парасці – скажи вона слово – він і в огонь піде! так і пада коло неї, здалека побаче – шапку здіймає, здоровкається.

Раз вона йому похвалилася, яка та панська робота важка та нагальна, як вона її сушить та в'ялить, як би вона бажала гуляти на волі, як та ластівочка літати коло свого добра, у своєму господарстві, де немає сварки, де немає лайки, де немає догани людської… Йосип, щасливий такий, поки слухав дзвінкого щебетання Параски, трохи не повісився від важких думок, повернувши додому. Він пообіцяв Парасці, що вона його буде, що він її визволить з-під кріпацтва, коли так не віддадуть, він украде її і таємно повінчається. Він один піде проти усього світу!..

Міцно пригорнула вона його за се до свого серця і жарко-палюче поцілувала. Той поцілунок ще горів на його щоці повній. Ідучи додому, він роздумував, як його до батька-матері підступити, як їх ублагати, щоб згодилися Параску невісткою взяти, бо без неї йому світ не милий. Думки забігали вперед і малювали перед ним утішні речі: батько-мати, попротивившись трохи, – «господь тебе благословить!» – сказали…

Йосип радий, землі під собою не чує, поспішає додому. І нужно ж – у ту саме мить москаль йому дорогу перерізує. Наче хто келепом ударив Йосипа по голові… Ба! він сам невільний, він москаль! Його візьмуть, одірвуть від рідного краю, поженуть у чужу сторону, почнуть муштрувати… Уперше зроду він зненавидів московщину і москалів, їх службу, їх муштру, їх тяжку неволю. Зненавидів, як тільки зуміє зненавидіти молоде серце, гаряча душа. Перед його очима носилося господарське щастя: весела жінка, щебетливі дітки, своє господарство… ззаду визирала бурлацька, невольницька доля без ласки, без привіту, серед чужих, нерідних людей. Що б він дав, аби тільки минула та лиха година?! Так ніт же, він зарані намічений туди, трохи не з повитку намітили його батько та мати. Чого ж така неправда на світі? Що Яків таке, що не Якову йти, а йому? Старший брат? Чим же він винуватий, що Яків родивсь раніше від його?

Уночі йому не спалося, важкі думки, клопотали йому голову… А тут ще чує: батько-мати шепочуться між собою.

– Щось наш Яків, Ониську, все задумується та задумується. Він і ходить, і робить, тільки все невеселий такий. І не хвалиться, щоб що боліло, а сумний ходе, слова від його не доб'єшся, – каже мати.

– Пора така, – одказав одрубо батько, – женити пора!

– Та я й сама думаю: доки йому бурлакувати? Хлопцеві двадцятий рік минає, слава тобі господи. Пора б одружити… Тільки на кому? У мене щось на приміті і дівчини такої немає. Плохута він у нас, а тут міські все такі бистрі – і пари йому між ними немає. Якби це на Йосипа, той би сам собі знайшов.

– Що ти з своїм Йосипом? То – москаль! – одрубав батько.

Розмова стихла. Він далі чув одно материне шептання. Видно, вона богу молилася. За кого? За Якова, за його?

Наче хто огню приложив до його серця, несказанна туга обхопила його. Він нарікав на долю, що судила йому таке гірке щастя, нарікав на батька, що, як зарубав, одно: москаль та й москаль! А може, його ще й не візьмуть? Може, коли б батько постарався та походив біля кого слід, він би і не пішов у москалі? То чого ж йому – меншому іти, а не Якову – старшому? Чого така повага Якову, а йому ні? Що, він не однаковий син, не одна кров тече у їх жилах?

То не любив він брата, а то ще більше зненавидів: коли б брат лежав тоді коло його, він би, здається, задавив його.

Цілу ніч не спав Йосип; удень і їв мало; ходить, як дурний. Хочеться йому до батька доступити, хочеться йому повідати свою душу, відкрити своє серце… а може, й зглянеться, а може, й зваже. Який батько ворог своєму синові. Та згадає вчорашню розмову… Москаль! – наче молотком ударить його серед голови, і, похнюпившись, він геть одійде.

– Чого ти, сину, засумував? Об чім журишся? – питає його мати.

Йосип мовчав, доки кипіло його серце, доки було мочі мовчати.

– Повідай мені своє горе, – пристає стара.

Не витерпів Йосип і сповірив матері своє лихо. Нічого не скрив син від старої, усе розказав їй і заклявся-забожився, що коли його не спарують з Параскою, то він сам з собою порішить… Багато високого дерева в лісі, багато круч у річці!

Мати поплакала, пожурилася нещасливою синовою долею і пообіцяла при слові батькові сказати. Очуняв, повеселів Йосип, та не надовго.

Після смерті матері, після того випадку з паничем непривітне стало Парасчине життя у дворі. Її допікали гіркими назвами, уїдливими докорами, вибивали паничем очі, звали латаною… Важким та гірким ярмом стало їй її життя. Вона не знала, як з його викрутитись, до того сама помітила, що з нею діється щось-то неабияке. Вона насідала на Йосипа своїми жалощами; Йосип одмовчувався, хоч у серці в його пекло пеклом заводилося. Він скільки вже раз допитувався матері: а що батько? Мати одказувала, що не вибере хвилини, щоб батькові сказати; хоч вона і казала йому, та, видно, недобру звістку одібрала від старого, коли синові не передала. Вона думала: пройде місяць-другий, охолоне Йосипове гаряче серце, одумається Йосип, і розладдя само угамується.

А тим часом сватання Яковове не загаялося. Сам старий їздив на хутори наглядіти собі невістку, а синові – жінку. Чує Йосип – уже і засватали Якова і весілля незабаром… Пекуча печія ухопила його за серце. Тепер, коли Якова оженять, не бачити йому кращого життя, як свого уха, одинокий на чужій стороні, у далекій Московщині скалатає він своє бурлацьке життя.

А тут Параска одно пристає:

– Що ж ти мене дуриш? Ходиш, топчешся та й ніякого проку з тії ходні… Топцюєшся, топцюєшся… Уже мені люди очі тобою висміяли, а ти ні слова. Коли визволиш з цього пекла каторжного?… Що ж, ти мене з ума хочеш звести?

Тупим ножем по болячій виразці пиляли ті тихі слова Йосипа.

Він прийшов додому і прямо до матері:

– Що батько?

– Не казала. Сердитий усе такий. Зажди, сину.

– Я вже й так ждав… мочі немає ждати! Буде, годі, я сам знаю, що зробити.

Через два тижні ждалося весілля у Якова. Почалося порання, прибирання. Йосип ходив, як тінь. Він нікому ні слова, і йому ніхто нічого. За тиждень перед весіллям було якесь свято; день удався погожий, хоч уже листя падало, осінню пахло, а проте тепло та ясно. Усі сиділи на приспі коло хати і гуторили то про те, то про друге, а більше про весілля. Йосип сидів геть одсторонь, мовчав; це знявся і пішов у хату. Він недовго там був, швидко й звернувся, тільки блідий чогось, непокійний. Не дивлячись ні на кого, він пройшов повз хату і почимчикував прямо на місто.

– Чогось наш Йосип зажурився. Не їсть, не п'є; уночі не спить… з тіла спав. Коли б ще не занедужав, – почала мати.

– Не візьме його лиха година! Хай не швендяє щоночі попід чужими дворами, то все гаразд буде, – суворо одрубав батько.

Розмова на який час затнулася, а там знову знялась. Ніхто не примічав, що Йосип, як тільки вийшов з двору, то, не озираючись, подрав чимдуж, наче тікав від кого.

Уже і смерклося – він не вертався; і вечеряти сіли без його.

– Бач, який він недужий! – промовив з докором батько.

Мати глибоко зітхнула; у неї чогось серце так трудно забилось… Ще ніколи вона не бачила Йосипа такого, яким він їй сьогодні увечері здався.

Пройшла ніч. На ранок пішла мати довідатись у Якова про брата. Яків спав у другій хаті, а Йосипа – тільки місце його тепле.

– А того не було? – болізно спитала вона.

– Не знаю. Видно, не було.

Старе матернє серце наче хто у жмені здавив.

– Це щось воно та значить, щось недаром його немає… І за сніданням не було, і к обіду не приходив.

– Йосип ночував дома? – спитав батько сина.

– Не знаю. Я його не бачив.

Батько тільки здвинув брови і промовив:

– Недужий! – А потім, помовчавши, додав: – Щось багато ми його учили, коли б ще не прийшлося переучувати!

Обід пройшов тихо, сумно. У кожного щось важке лежало на серці, кожен гнітив його у себе, не показуючи другому. Настав знову вечір, а Йосипа як не було, так і немає.

– Що ж це він? у мандри пустився? – сказав батько і пішов з двору.

Старий похилив прямо до Ратієвщини. Вернувся він – уже смеркло, зовсім стемніло і застав стару за сльозами.

– Чого ти скиглиш? Піди лиш краще обдивися, чи все гаразд в хаті? – обізвався він.

– Ще що вигадай! – непокійно одказала стара.

– Вигадуй уже ти… Наш учений не на добре, видно, пустився… Он ратієвці дівки не дошукаються.

– Якої дівки?

– Якої? Його любезної!..

У старої серце похолонуло; як сиділа – так і прикипіла на місці.

– Піди обдивись, кажу, чи все гаразд?… Від скрині ключі у тебе?

Стара мов не чула; серце її наче хто у лещатах давив; сльози душили.

Онисько грізний-суворий напрямився у другу хату…

Пройшла хвилина-друга важкого ждання; не одна, не дві сльозини викотились з старих матерніх очей… Це наче з-під землі донісся до неї глухий Ониськів поклик:

– Явдохо! Явдохо! а йди лиш сюди.

Явдоха, утираючи сльози, підвелася, пішла у другу хату.

– Бач! – указав Онисько рукою на скриню, у котрої висів вирваний прибой.

Явдоха трохи не впала; скрикнула, кинулась до скрині! Яків, почувши крик старої, кинувся собі було до їх.

– Тобі чого? – грізно спитав Онисько.

Яків подався назад, а батько ще й двері зачинив перед ним і вернувся до скрині.

– Гроші усі? – мов у чавун ударив Онисько.

Явдоха кинулась до прискринку, де завжди були гроші. Онисько з-за спини її окинув прискринок своїм бистрим оком… в однім місці лежали золоті, в другім біліли срібні, в третьому чорніла мідь.

– А бамажки де? – спитав Онисько.

Рились-рились – бамажок немає. Прийнялись перевіряти усі. Недолічились двох золотих, двох срібних карбованців та бамажок: всього сотні з лишком не стало.

– Так оце син! Оце любимчик? Краще б ти малим був згинув! – скрикнув Онисько, одійшовши від скрині, і почав міряти ступнями хату. Явдоха, схилившись над скринею, плакала.

– Геть! – одіпхнув її Онисько; приправив до дірки прибой, ударив його кулаком так, що він більше ніж наполовину угородився у скриню, з грюком зачинив кришку, запер замком і ключі кинув на долівку до старої, що, зігнувшись, розливалася слізьми.

Серце її боліло-розривалося. Її син, її рідна дитина став злодієм? Та ще у кого? Рідного батька-матір обікрав!.. Це плата за науку, за те, що вигодували-виростили його… Господи! чи сподівалася вона такого? Вона не знає в своєму роді нікого такого, хто б хоч крихту хліба затаїв, не то що гроші. А то гроші, та ще й неабияку силу – сотню рублів… Недаром він такий блідий, такий непокійний вийшов тоді з хати й напрямився прямо з двору. Її серце ще тоді заболіло-занило, воно ще тоді почуло лиху годину… Що тепер люди, почувши, скажуть? Вивчили, продзвонять, на свою голову!.. І нащо йому така сила грошей здалася?… Прогуля-проп'є з тією чортовою хльоркою! «Ми кров'ю та потом копійку до копійки збирали, не кому ж – їм складали, а він у одну ніч усі спустить… Обійшла, причарувала його, бідного, бісова хльондра… Недаром він зісох так, недаром не їсть, не п'є; як дурний, як чмелений ходе. Уже як двірка – то добра не ждати. З тих дворових завжди усе лихо встає…» – розливалася стара Явдоха гіркими та палючими слізьми.

Онисько ходив по хаті, заложивши руки за спину, німий-мовчазний. Він, здається, не чув, як розлягалась стара, а хоч і чув, то не скидав на те ніякої уваги. Його наче з заліза скутоє тіло тремтіло, по лиці пробігали уразливії смуги; лоб наморщився, брови зсунулись, а очі, як ножі проти огню, блищали-горіли.

Ніхто того вечора не вечеряв. Онисько не спав всю ніч, знай, ходив по хаті, човгав своїми зашкарублими ногами.

На другий день – то Онисько був сірий, а то наче снігом покрився. А тут ще клопоти з весіллям. Стара мала вже одкладати.

– Не треба, – сказав Онисько.

У неділю спарували Якова. Чужі і рідні дивувалися, чого Йосипа на весіллі немає, допитувались старого, старої. Онисько наче не чув, одмовчувавсь, а Явдоха декому похвалилася своїм нещастям і гірко плакала, розказуючи.

Одгуляли весілля, молоду привезли до Ониська. Йосипа все не було. Тільки чутка про його щодня росла-ширилась, то приносила одно, то приносила друге.

У Чорному Яру, либонь, їх звінчано. Весілля було пишне та бучне; молодий і молода були такі наряджені; старости у червоних шовкових рушниках розгулювали; горілка річкою лилася… Весілля, либонь, було невдачливе, на другий день корогва на воротях не розвівалася, та й молоді не знать куди скрились. Одні казали, що бачили їх у Перещепині, другі – у Переволочні, третім хвалився, либонь, Йосип, що подасться на вільні степи у Донщину… Матернє серце розривалося на шматочки, слухаючи те про свою дитину; Онисько мовчав. Вороги Ониськові казали: недаром то він мовчить. Певно, сам Йосипові і грошей дав, і нараяв удрати… Зна, що Йосипові треба іти в москалі, від москалів ото і викручує… Хитрий старий!

Об різдві прийшла нова чутка: Йосип вернувся; найняв десь на Прилипці кривобоку хатину і оселився.

Одна жінка бачила їх обох у церкві і розказувала: змарнів Йосип, постарів, аж зігнувся мов, а вона – нівроку: молодіє та все товщає. Хазяїн, де жили вони, розписував на базарі: не живуть вони – бідують, у хаті – нужда та злидні невилазні. Парасці байдуже про те, один Йосип за всім. Вона знає нарядитися та з ким-небудь поцокотіти, а він – часом і коло печі свої руки каляє, горшки соваючи.

Не видержала мати – люди сказали, що в прилипчанській церкві вони бувають, – у неділю зібралась Явдоха у церкву. Хотілося їй і невістку побачити, та не так невістку, як сина, свою дитину. Пішла стара і бачила, як Йосип щиро богу молився, як він зісох-подався. Заболіло серце старої… купила свічечку і понесла повз його. Проходячи, вона бачила, як Параска смикнула Йосипа за рукав і трохи не на всю церкву сказала: «Дивись, он твоя мати пішла». У тих словах чула стара гірку докору, регіт над її горем… Йосип затремтів, аж на лиці змінився і мерщій опустився на коліна.

Сумна-невесела прийшла вона додому, мало чого їла, мало чого пила. Увечері похвалилася старому, що бачила сина, і жалілася, як він змарнів-постарів.

– Так йому й треба! – суворо одказав Онисько.

Мати – всюду мати. Вона вже простила недавню синову провинність, вона зовсім забула про неї. Вона бачила свою дитину замлілу-зів'ялу – хіба від добра то в'яне вона? У неї серце обкипає кров'ю, коли подума вона, яке горе, яку нужду та недостачу терпить її Йосип. Хіба для себе вони з старим працювали за свого віку молодого? Хіба на лихо вона носила, годувала, ночей недосипляла, доглядаючи своїх синів? Яків, слава богу, пристроївся тепер… І пара якраз по йому прийшлася – тиха та робоча, і живуть вони мирно та щасно, не знають вони ні в чому недостачі, не терплять нужди ніякої. Серце радіє, дивлячись на їх життя, як вони порпляться та голубляться. Чи дітки у їх будуть – є кому доглянути, є чим вигодувати. А Йосип? Мов одірвана гілка від рідної деревини… Молодий-дурний, збився з пантелику – провинився… Чи вже ж то вина така, що нема їй опрощення довіку? Хіба він у чужого пішов брати? Хіба не своє він брав? Хіба не точить його серце жаль та досада, що таке зробив, проти свого роду пішов? Може, він і в'яне через те? Хіба йому не бажається назад завернутися?… Та ба! Буде, кажуть, каяття, та не буде вороття. Чого ж так? Каятися ніколи не пізно, прощати сам господь научає… І стара почала прохати Ониська за сина.

– Хіба ще він не одстраждав свого? – почала вона. – Коли б ти бачив – не Йосип, а тінь йосипова зосталася тепер від його.

– Годі!.. цить!.. – скрикнув старий. – Ти бачиш Якова? бачиш його життя? То і радій одним.

Явдоха замовкла, похнюпилася. Ні він, ні вона всю ту ніч не спали; він мовчки перекидався з боку на бік, вона все стогнала та зітхала.

У Явдохи після тії розмови зосталась одна надія. Батько не зрікався свого сина… її серце чує, що, коли син прийде, припаде до ніг старого, повиниться у всьому, – батько і помилує, і пожалує. І вона почала стороною розвідувати про синові наміри, почала через людей переказувати, хай прийде, повиниться. Йосип не приходив, не показувався. Разів скільки вона ходила на базар, щоб побачити його – і не бачила. Чула, що він ходив по роботах; він – хазяйський син, як простий наймит, робить на чужих людей… Що хотів стати десь писарем, та не прийняли… Що жінка і трохи не жаліє його, хоч він її як на руках не носить. Люди сміються і з його, і з неї, а він мов і не чує.

Минула зима, настала весна. Старий розпочав нову хату будувати задля Якова, а про Йосипа – ні слова, мов його немає у його, мов його не було ніколи… Старий дедалі все старів, горбатів; частіше жалівся; то те болить, то те трудить; іноді і цілий день проваляється у хаті… Частіше і щиріше почав богу молитись.

Ще поки Яків жив через сіни, під однією оселею, і Ониськові і Явдосі було веселіше, обоє раділи синовому щастю, а як перевели його у нову хату, – сум напав такий обох, що за день одно другому слова не скаже… своя хата стала гірше чужої! Так і норовить одно перед другим кинути її, піти куди-небудь, аби не бачити тих стін, у котрих гула колись бучна розмова, чувся веселий регіт, а тепер така нудна німота їх окривала. Куди більше було іти, як не до сина? Кого провідати, як не рідних? Оце старому треба свердла; свій лежить у коморі – і пішов до Якова; пішов та й сів. Слухає, як клопочуться молоді удвох, що те треба зробити, з тим раніше управитись. Як любо невістка Настя вітає його, питає: чи не їв би він або того, або другого.

Старому і їсти не хочеться – а присяде, посиде, послухає їх гомону. Коли це незабаром і стара шкандиляє.

– Пішов та й сів, – гримає на Ониська, а там або хто прийшов, скаже, або що друге вигадає.

Онисько піде, Явдоха засяде. З Настею вона погомоне і про Йосипа, про другу невістку, перекаже їй, що чула через людей, і пожуриться.

– Чому ж вони не прийдуть до вас, не покоряться? Батько б, може, й простили, – каже Настя.

– Піди ж ти! Така вже натура запекла. А може, бог його знає… може, він і хотів би, та вона не пускає. Недобра вона, кажуть, у його; ворочає ним на всі боки, а не жалує…

Тільки що отак розгомоняться, а тут, дивись, і старий через тин гукає… Одному у своїй хаті не сидиться!

Піде Явдоха, перекинуться словом-другим та й помовкнуть надовго обоє.

– Навіщо ти хоч ту хату вистроїв? Нащо ти сина перевів – хіба йому тісно було з нами? – раз спитала Явдоха Ониська.

– Про те я знаю, – глухо одказав Онисько.

– Що ж ти знаєш? Хоч би кого у сусіди пустив – все б охвітніше, веселіше жилося… А то товчись сама на дві половини, сиди, як дурна, у чотирьох стінах – слова нікому сказати.

– Ат! толкуй! – понуро одкаже Онисько і піде з хати. І бачить Явдоха, як те питання на цілий день згорбить Ониська, замкне йому рота, заніміє мову.

Перед жнивами у Йосипа знайшлася дитина. Одні казали – син, другі – дочка, треті клопоталися, що рано б ще тій дитині бути, чули, либонь, як напустився Йосип на Параску за ту дитину, як Параска, коли не було Йосипа дома, гойдала його, наказуючи: «Моє ти паненятко!» Не знаєш, чому вірити. Хочеться старій бачити онуча, хочеться провідати сина, так хочеться – аж коло серця пече. Вона таки і не видержала: купила хрестик, спекла буханця і пішла до сина у неділю.

Нужда, недостача, неохайність глибоко уразили серце матері; ще вона мов і не бачила ніколи нічого біднішого, злиденнішого. Не обійшлося без сліз, без жалощів. Одначе і син, і невістка прийняли стару звичайно; Параска хвалилася дитиною. То був син Василь. Головатий, негамузний – він ще дужче додав жалю старій; вона сподівалася бачити дитину, схожу коли не на батька, то на матір, а вийшло – і в роду не знаходила вона нікого такого. З болем дивилася стара на дитину. Невістка їй і подобалася мов – чорнява, вродлива, вона брала очі на себе, одначе стара все-таки запримітила, що Параска з душком… Йосип на радощах мав був збігати за чверткою до жида.

– Навіщо його утрачатися? – гордо спитала Параска. Йосип, досі веселий, зразу похнюпився, замовк.

Стара не змогла довго сидіти у їх – сльози давили її, непривітність невістки гнала з хати. Явдоха попрощалась і пішла. Йосип порвався проводити.

– Не барися ж, – сказала Параска і цим ще дужче уколола свекруху.

«Що ж він, кого чужого узявся проводити? Кого непутнього, що вона наказує йому не баритися?» – думала вона, і їй так гірко-гірко стало.