Текст книги "Як ведеться, так і живеться"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Йосипе! скажи мені по правді, – почала Явдоха дорогою, – гарно ви живете?

– А що? – глухо спитався Йосип.

– Люди таке говорять, – почала з плачем мати. – Та й сама бачу: не жінка мов вона тобі, а чужа наче.

Йосип зітхнув-похнюпився.

– Зітхаєш! Не слухався батька-матері…

– Годі, мамо, годі, – непокійно одказав син. Явдосі почулося у тому одказі Ониськове «годі».

– Ти б прийшов до батька, сину… повинився б перед ним, покорився. Коли б ти бачив, як він постарів, змарнів… цей його рік нінащо перевів. Прийди, сину… покорися… У нас друга половина пустує. Перейдете туди – все ж хоч свій захист буде… Не знатимете такої нужди.

– Ніколи!.. нізащо!.. – глухо бубонить Йосип, а сльози на очах так і грають.

Явдоха мала щось казати.

– Прощайте, мамо… Спасибі вам, що не забули, – обірвав її Йосип і круто повернув від неї.

Явдоха глянула услід синові – наче п'яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці. Явдосі він здався таким нещасним, таким бідним, що сльози так і облили її…

Крізь їх полуду їй мерещиться немазана хата, збита долівка, чорний у сажі комин, незмитий стіл у кутку, лави чорніше землі, піл коло печі так ходором і ходе, збіжжя того – жменя… Мерещиться онуча… не в колисці спить мала дитина, а на печі, завернута у драні ганчірки… син оброслий, зав'ялий, замлілий, невістка – як та калина… Несказанна, невимовна туга давить її за душу, щипає за серце, хилить-нагинає до самої землі.

Неутішна вернулася стара додому і, сидячи сама собі у хаті, довго і гірко плакала. Ониська не було дома, кудись зайшов, десь забарився. Явдоха не йшла його відшукувати до Якова, куди завжди ходила… Там покій, там мир… А там?!..

Їй пригадалася давня пора свого життя, тихого та щасного, їй пригадалися її сини Яків та Йосип ще дітьми… Йосип ще змалечку удався норовистим хлопцем: його не заколишеш ніяк, хіба на руках заносиш… і підріс – вередливий та упертий такий! тоді як Яків тихий та покірливий. Ще тоді Явдоха жалілася Ониськові: у кого цей хлопець удався такий?

– Молодець буде! – одказував Онисько…

І от став він підростати – Онисько, здається, ні об чому так не турбувався, як об йому.

– То мужик, хлібороб, – жартував Онисько, указуючи на Якова, – а Йосип? З Йосипа щось неабияке вийде. Його учити треба… грамоти учити…

Йосипові і грамота за іграшку далася… Радів батько, раділа мати такому його талану. Обоє у душі гонобили надію, жартовливо вимовлену Ониськом, дожидали… А чого діждалися?…

Сльози без перериву текли з очей старої. За сльозами застав її і Онисько.

– Чого це?

Явдоха не зразу відказала. Вона вже вночі похвалилася, що була у сина, що бачила там у його.

Онисько мовчав.

– Ти спиш? – спитала стара.

Онисько, хоч і не спав, не обзивався…

Після того він став ще сумніше, суворіше, вередливіше. Оце мовчить-мовчить, а це його наче прорве: бурмоче, сердиться, лається… Дивись, неждано-негадано нападеться на Якова…

– Чи так хазяїни роблять? – почне виговорювати, запримітивши який непорядок. – Той би так не зробив ніколи… – промовить і наче злякається, затнеться, запреться у хаті. То лежить, повернувшись до стіни лицем, то богу молиться, коли стара куди піде.

Восени у Якова родився син Грицько. Раялися, кого кумом брати. Настя намагалася на свекра.

– Куди мені старому? Є молодші від мене, – сказав Онисько і мерщій вийшов з хати.

Яків указував на сусід.

– Чого тобі чужих брати, коли є у тебе брат! – знову пораяла Настя.

Усі зраділи: справді, Йосипа кумом!

Яків пішов Йосипа прохати, та не застав дома: Йосип кудись пішов на роботу.

Узяли на підставу сусіда, а Йосипа все-таки записали кумом; Явдоха була кумою.

Старий, почувши про те, зрадів.

На хрестинах трохи підпив, обнімав сина, обнімав невістку і на внука подарував п'ятдесят карбованців, а нарешті не знать чого розплакався.

Зимою об'явили набор. Не одна мати і жінка заплакала, не один батько зажурився; сум та плач обняв усю країну. Новобранці з переголеними чубами ходять по городах, ходять по селах, швендяють од шинку до шинку, п'ють-гуляють, співають пісень таких, що аж за серце хапає, а за ними – слідом рід плаче-голосить… Легко то сказати – прощатися навіки з своїм рідним! Тоді служба була не то, що тепера: з тисячі хіба один повернеться додому та й то старцем, калікою…

Онисько чорніше землі, хмуріше темної ночі ходить і слова нікому не скаже. Яків сумує, Явдоха та Настя плачуть… Яків, як старший, на черзі стоїть. Ще коли б Йосип не був жонатий – може б, перемінив брата, а то – і в його своя сім'я. Веселе Грицаєве дворище повне горя німого, плачу кревного.

Ще поки вербовщики минали Грицаїв двір, молоді думали, що Онисько, коли вже докрута прийдеться – укаже на Йосипа; а як прийшли і стали брати Якова, а Онисько і слова не сказав, – тоді такий плач обняв жінок, що, крім його, нічого більше й не чутно. Стара стогне та руки ламає, а Настя – на десять дворів чутно – лементує…

І Настя, і Явдоха пішли проводити до прийому не живого – мертвого Якова. Онисько зостався дома.

До вечора ніхто не вертався. Онисько один у хаті нудьгує: сумно йому, важко; ходе-ходе, сяде, посиде та знову ходе.

– Піти хоч на двір… Там свіжіше.

Серед просторого двору глухо, пусто… все снігом покрилось, все збіднилось, зігнулося. Дивитись ні на що не хочеться. Онисько сів на приспі і наче скаменів: руки схрестив на колінах, очі закрив; один вітер сідою бородою похитує.

Надвечір вернулися Явдоха, Яків і Настя.

Яків задуманий, Настя з-під сліз весело очима грає, а стара мати – ледве-ледве за ними ногами плутає. Увійшла у двір, глянула на старого, що сидить, наче мертвий, на приспі, та так і облилася сльозами, Старий мов проснувся, підвів голову, розкрив очі і мутно обвів усіх ними.

– Збракували? – глухо спитав Онисько, уздрівши Якова.

– Ні, прийняли були, – почав тихо Яків.

Старий щось, видко, хотів сказати, та тільки заплямкав губами.

– Та Йосип перемінив! – скрикнула Настя. Онисько затрусився.

– Зовсім було Якова прийняли і крикнули: «Лоб!», – розказувала далі Настя. – Я так і прикипіла на місці. Коли чую – ззаду мене щось штовхається… Дивлюся – чоловік якийсь. Вийшов уперед. «Ні, – каже, – не йому лоб, а мені. Він старший брат – хай зостається дома батька-матір доглядати; я йду на переміну…» Як сказав він це – то підо мною аж земля затіпалася; не знаю, що мені зробити: чи плакати, чи кинутися йому під ноги та дякувати. А тут москалі зараз і підхопили його, поставили у станок, зміряли, обдивилися. «Лоб!» – знову крикнув хтось… Тут з матір'ю щось подіялось – упали додолу. Я коло їх возилася та й не вгляділа, де діли бідного Йосипа.

Явдоха, як скошена бур'янина, припала до приспи – і заголосила. Онисько устав, розправився – наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова:

– Ти просив його?

– Я й не бачив… Його, кажуть, і в городі не було; того дня тільки з роботи вернувся.

– І він сам?… сам?… – голосно прогув Онисько. Борода його захиталася, лице скривилося, з очей дві здоровенних сльозини покотилося і, як горох, упали на сніг…

Онисько увесь тремтів, мов його лихоманка трусила… Явдоха розливалася слізьми, Настя, припавши до неї, шептала:

– Матінко, годі вам убиватися. Що ж робити?

Онисько протер очі, махнув рукою і промовив до сина й невістки:

– Ідіть, діти, до себе… Не руш, Насте, старої, іди собі.

Яків потяг Настю за рукав і одвів геть.

– Підожди, я зараз, – промовив він до неї і вернувся до батька, що стояв перед Явдохою, узявшись у боки, і непокійно бубонів:

– А що, Явдохо?… А що, не син?… Ти чула… чула?

– Тату! – окликнув Яків ззаду.

– Тобі чого?

– Я хотів щось сказати.

– Кажи.

Яків зам'явся.

– Як ішли до прийому, – почав він, – я узяв грошей – своїх п'ятдесят карбованців та ті, що ви дали на онука… І Настя сказала: «Бери, нащо вони дома, а тобі у службі здадуться…» А як прийняли Йосипа – я оддав ті гроші йому!..

– І добре зробив… гаразд зробив… Так і слід, сину! – радіючи, одказав старий. – Іди додому! – і, взявши стару під руку, він повів її у хату.

– Хоч би я його ще хоч раз побачила!.. Почула його голос… обняла його голову… – ридаючи, вичитувала стара.

– Не журися! Побачиш, – утішав Онисько.

На другий день він устав рано і зараз побіг з двору, нікому нічого не сказавши. Аж в обід вернувся та ще й не сам, а з Йосипом. Явдоха, забачивши сина, вибігла його аж насеред двору стрічати.

– Йосипе! Сину мій!.. Моя дитино! – кричала стара.

– Годі!.. годі… Лагодься обідати… Яків дома? Лагодься, кажу, а я побіжу за Яковом.

Старий, наче парубок, повертався. Тільки що Явдоха увела сина у хату та, глянувши на його переголену голову, почала лементувати, як Онисько уже і двері розчиняє.

– Глянь!.. Подивись, що зробили з ним? – з плачем вимовила мати, указуючи на сина.

– Сучі сини!.. сучі сини! – шептав Онисько, хитаючи головою.

Не вспіли перекинутись словом-другим, як у хату суне Настя з сином Грицьком.

– Це Яковова жінка, – каже старий, – Настя… Добра жінка, добра і невістка!

Настя уклонилася, уклонився їй і Йосип. Бистро його очі пробігли по Настиному обличчю і зразу похмуріли… Чого? Йосип згадав свою жінку, що не вийшла проводжати його до прийому, не прийшла і на другий день провідати. Хто його знає, чого він, глянувши на Настю, похнюпився і глибоко зітхнув. Може, почув і докір собі у батьковому слові.

– А де ж Яків? – спитався старий у Насті.

– Він зараз прийде, – одказала та.

Яків не забарився; ще й не з порожніми руками прийшов: здоровенна пляшка горілки виглядала у його з-за пазухи. Поздоровкавшись, він поставив її на стіл.

– Молодець! молодець!.. Знаєш порядок… знаєш, – прихвалює старий. – А що ж обіду досі немає? – обізвався він до старої, що клопоталась біля печі.

Настя, передавши сина на руки чоловікові, кинулася перемінити стару.

– Сідайте, мамо, за стіл; я молодша, буду за вас правитися.

За обідом Йосипа посадили у середині, між старою й старим; коло Ониська примостився Яків з сином, коло Явдохи прихватками присідала Настя. Всі були сумні-невеселі, всіх давило горе. Йосип з переголеною головою був тим горем, живою докорою у кожного очах. Всі якось несміло дивилися на його, наче боялися, одна Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою. Онисько один гомонів, то хвалив одного сина, то хвалив другого, то невістку, то всіх разом; він, здається, своїм гомоном хотів усіх розговорити-розвеселити, а виходило навпаки… Явдоха плакала дужче, Яків сумно схилився над сином, Йосип ледве держався від сліз. Онисько плутався – почне одно, а зведе на друге… Не пристало, видно, при горі радіти. Він сам незабаром це виявив над собою.

Подала Настя борщ. Онисько налив чарку, узяв її у руки, устав, – за ним усі устали, – і, перехрестившись, почав:

– Слава тобі, господи! Слава тобі, що ти вернув до мене мого сина… Я знав, що він вернеться… Я знав… зна… – старий затнувся, і, наче горох, з очей його закапали сльози. Явдоха тонко та голосно заскиглила.

– Тату! Мамо!.. – роздався серед того плачу глухий Йосипів голос. – Простіть мене… – Він хотів говорити далі, старий не дав.

– Яка твоя вина?… Нема на тобі вини!.. Ти викупив її… сторицею викупив… – охриплим голосом казав старий, положивши руки на синові плечі. Явдоха, з другого боку припадаючи, голосила:

– Йосипе, дитино моя! Навіщо я тебе родила? Навіщо на муку лиху виростила?

Настя плакала; Яків тер червоні очі, малий Гриць, глядячи на всіх, собі залився. Яків пригортав його, шикав, гойдав – не помагало, та вже Настя, узявши до себе, угамувала малого.

– Одного буду у вас прохати, – почав Йосип, схлипуючи. – Жінка моя… Не думав я… Ледащо… А проте – люблю її… душу свою віддав би за неї!.. Не обидьте сироти!.. – скрикнув накінці Йосип, мов його що за горло давило, не давало говорити.

– Йосипе! – одказав старий, держачи чарку в руках. – Дивися: ото бог… – і, не доказавши, він зразу вихилив чарку.

– Та й кріпка ж яка, аж сльози видавила! – додав старий, утираючи рукавом очі.

Чарка усіх обійшла (і жінки пригубили), і тоді тільки до борщу прийнялися. Після борщу Онисько знову почав частувати, а там – стара, там – невістка. Сльози потроху сохли; замість плачу хата окрилася гомоном. Говорив Онисько, говорив Яків, Йосип, умішувалася і Настя. Одна тільки Явдоха більше слухала розмови, не спускаючи очей з сина та раз поз раз важко та глибоко зітхаючи.

– Чому таки ви своєї жінки не привели з собою? Чому не познайомите нас з нею? – допитувалась у Йосипа Настя.

– А справді, чому її між нами немає? – спитав старий. – Не чужа ж вона тепер нам – яка не є, а все ж невістка.

– Я зараз привезу, – обізвався Яків. – Хіба мені дорого коня запрягти? Йосипе, поїдемо за жінкою? – і Яків, не дожидаючи одказу, хутко метнув з хати.

– Нам би було хоч вареної зварити. Нічим же невісточки і попотчувати, – турбувався старий, коли Яків і Йосип виїхали з двору.

– У нас є калганівка, – хвалиться Настя, – та й тернівки трохи зосталося.

– Мчи, дочко!

Поки Яків та Йосип звернулися, уже увесь стіл був заставлений напитками та наїдками. Запаслива Настя усього нанесла: і коржиків на меду, і горішків на смальці, і ковбасу ще від різдва приберегла; з напитків: калганівки, тернівки, дулівки… Все стояло на столі і тільки дожидало дорогих гостей.

Не забарилися і гості. Йосип увів Параску у хату і підвів до батька-матері. Старі стріли їх, як молодих, з хлібом-сіллю. Явдоха, схлипуючи, обцілувала і невістку, і онука; старий підставив невістці лоб, а онукові руку; дитина одвернулася і начинила репету; з Настею Параска поцілувалася у губи і зараз же втерлася, потім Йосипа й Параску завели за стіл і почали знову їсти та пити. Параска за всіх їла, всього смакувала; сина передала вона Явдосі, і стара тішилася з онуком.

– Це поздоров боже Насті, – казав старий, коли що хвалила Параска. – Стара вже нікчемна стала… Це все вона у нас мастикує.

– Це нагадує мені давнє, – щебетала Параска, пропустивши одну-другу дулівки, – як ще ми жили з матір'ю у пана в горницях… Боже! Чого там тільки не довелося з'їсти, спити? Нігде, мабуть, не доведеться уже так удруге.

Йосип більше мовчав і понуро дивився на жінку, як та про Ратієвщину виспівувала. Коли ж Параска дуже вже заговориться, він стиха та й обірве її примовкою:

– Гаразд, гаразд, одно погано, що ми там, у Ратієвщині, та нічому не навчилися.

– Коли ж мені було учитися? Я тоді ще в кукли гралася, – бликнувши очима, одкаже Параска і знову почне про те, що вже десять раз розказувала.

Тими переказами, своїми згорда замірами вона усім відразу не подобалася, усіх одвернула від себе. Онисько наче і слухав її щебетання, та все поз уха пускав, Явдоха більше з онуком вовтузилася, Яків приставав до брата випити… Настя дивилася на Параску та думала: «Видно, їй і трохи не шкода Йосипа, бо не щебетала б так, знаючи, що, може, через тиждень тільки й бачитиме його». Йосип, тільки кинув оком на своїх, зразу помітив, що не таку невістку ждалося батькові-матері, не таку сестру брату-братовій. Йому робилося сумно, гірко. Він ще через місяць, як побралися, побачив, як гірко помилився; та все таїв на своїй душі, гнітив на своєму серці. Поки ще сам на сам був з нею, все більше змовчував, мирився з своєю долею – сам здобув, сам і зноси на здоров'я; а тепер, коли він укине її у чужу сім'ю, тільки вміючу наряджатися, та хвастати, та хвалитися тими розкошами, які вона звідала, живучи у горницях, – йому робилося так гірко, так трудно… Парасчине щебетання гострим серпом драло його по горлі. Він ставав далі все сумніше та мовчазніше; серце його ждало тільки слова накриво, щоб спалахнути. Він стільки раз обривав Параску, і вона кожен раз хоч з трудом, а змовчувала. Все те таїлось на душі, гнітило… Ось воно і прорвалося…

– Чому ви, сестро, не одвідаєте ковбаси? – спитала Настя, як випили по чарці тернівки. – Все те солодке та солодке, а з його ніякого наїдку, тільки одно нудитиме… Прошу вас – одвідайте та й скажіть, чи добра наша ковбаса?

Параска узяла кільце, пожувала-пожувала та й виплюнула.

– Негарна, – одказала вона, беручи маковик. – От як я у барина їла, нігде вже такої не їстиму: молочна та пухка – губами їж.

Настя мовчки схилилася; Йосип аж позеленів. Він знав, що ту ковбасу готували Настині руки.

– А чи їла ти коли таку у себе, на своєму господарстві? – уїдливо спитав він її.

– При таких злиднях, які ти завів?! – ще уїдливіше одказала вона йому, свіркнувши, наче блискавка, очима.

– А ти ж?., ти!.. – на всю хату ревнув Йосип, затремтівши, як лист на осичині. – Що ти принесла до моїх злиднів? Чи ти порядок такий, як слід, давала? Чи ти хазяйства гляділа? Я ж, як та собака, тільки й знав, що по роботах бігав; спини не розгинаючи, робив, а ти дома тільки спала та вилежувалася… У тебе обіду не діждешся; у тебе і хліб глевкий, і з хати к бісовій матері тепло випустиш.

– А ти знав, нащо брав! – скрикнула собі Параска.

– Так я ж тебе навчу! – гукнув у свою чергу Йосип, ударивши кулаком по столу так, що аж усі здригнули, а діти скрикнули.

Параска, як огонь, зайнялася. Ще трохи – і одно другому б у вічі учепилося.

– Ну, чого ви, чого? – суворо перервав їх Онисько. – Йосипе, годі!

– Щастя твоє! щастя! – сварячись на неї кулаком, сказав Йосип.

– Що, бив би? може, битимеш! Малі руки… руки не виросли! – тріскотала вона, соваючись на місці.

– Мовчи, язичку, а то кашки дам! – глухо одказав Йосип.

– Йосипе! – обізвався Яків. – І чого ти устряв між жінок? Геть покинь їх, іди сюди. Вип'ємо краще… Вони всі одним миром мазані… І моя така!.. Не по їй що – зараз і накриє мокрим рядном… Знаємо ми їх… така вже, бач, натура… Іди вип'ємо… Коли удруге доведеться так? Та чи й доведеться? Покинь їх!

– І справді, нумо вип'ємо… Що вони?! – призро одказав Йосип і посунувся до брата.

Тим часом Настя загомонила Параску, примішався до їх старий-стара. Онисько повів розмову про будущину. Він так не покине Йосипа, він не зоставить Параски. Через сіни у їх зайва хата… Чого Параска буде по чужих хатах тинятися? Тут, дома, їй і покійніше, і безпечніше. Він завтра і перевезе їх.

Параска більше згорда, ніж з дякою, прийняла річ старого… Звісно, вона переїде. Чого їй зоставатися між чужими, коли є свої – рідні? Це страмно було б і родові, як сина у москалі узяли – невістку геть одіпхнути… У їх син, у їх дитина. Хто об йому буде піклуватись, коли батько в службі? Звісно, дід та баба…

Йосип сидів біля Якова і слухав.

– Та ти рада будь… Тобі у ногах лазити та дякувати, – одказав він на річ Параски.

– Та буде, Йосипе… Годі. Хай вони там собі погомонять. Чого тобі до їх мішатись? – здержував Яків.

Йосип не вгомонювався. Прихилившись до брата, почав він йому жалітися на жінку, на долю, на свій дурний розум…

– Щасливий ти, Якове! – казав він. – Щасливий! Он твоя сидить… тиха та мирна… Молитися до неї, та й годі!.. А глянь на мою? Відьма… відьмою і дивиться, і дише… А все-таки я її люблю! Ти не повіриш, як мені її шкода!

Сльози на його очах грали, голос тремтів, гіркий жаль та туга у йому почувалися. Яків тільки глибоко зітхнув на братову річ.

– Її люблю… – прихилившись до брата, тихо почав знову. – А сина?… похвалюся тобі… Ти нікому не скажеш? Не кажи, брате. Який він мені син?… Брате, Якове! вона тут буде… при батькові, при тобі. Дивися ти за нею… гляди її… Що друге буде… чи син, чи дочка, прийми його, як рідне, як своє… Мене не буде – будь йому за батька…

І Йосип заплакав.

Яків утішав його, клявся, божився… аж тужить Йосип.

Старий побачив, умішався:

– Чого ти, Йосипе?

Йосип припав до столу, щоб скрити своє заплакане лице.

– Випили – виплачемося! – шпигонула Параска…

Йосип, як опечений, кинувся:

– Параско! ще ти мало мене мучила? мені дозоляла?! – скрикнув він і заскреготав зубами.

– Діточки мої! – умішалася стара своїм тихим та ласкавим голосом. – Чого ви, мов чужі ті, сваритеся? Та ще тоді, коли, може, упосліднє… у одній хаті… за одним столом…

Стара не доказала – розплакалася. Розплакався старий і Настя, Йосип, приткнувшись до столу, мотав головою, Яків низько-низько склонився, одна Параска байдуже сиділа і гризла медяник.

Уже було пізно, добиралося до півночі. Старий не пустив ні Йосипа, ні Параски додому; Явдоха нанесла подушок у другу хату, послала молодим. Настя і Яків пішли до себе. Зостався старий з старою.

– А що, може, не Йосип? може, не син? Де ти знайдеш такого другого? – хвастався Онисько перед Явдохою.

– Та вона недобра, – додала плачучи стара. – Їй і трохи його не шкода. Як то вона уживеться з нами?

Онисько наче не чув. Він знову почав річ про Якова.

– А Яків? Яків хіба не брат? Послідня сотня рублів була – і ту віддав братові!.. Не журись, стара, недурно ми вік прожили з тобою! – згорда сказав Онисько, ліг і швидко заснув.

Явдосі не спалося. Стару голову турбували важкі та нерадісні думки про Йосипову долю… Як об йому замолоду піклувались… і от все те марно пішло. Знайшлася та людина, що одірвала його від її серця. Тепер, коли він знову вернувся до роду… жити б та бога хвалити… тепер знову його одривають, навіки одривають. Вона не побаче його ніколи, він не йтиме за труною її. А бог знає, може, ще вона і його переживе… може, вража куля, як косою, скосе його молоде життя… За віщо? ради чого?

Її серце розривалося від болю, і вона одно знала – усю ніч заливала його гіркими сльозами.

А в другій хаті, через сіни, під її плач гіркий Йосип, припавши до Параски, шептався з нею:

– Парасочко! моя доле!.. Швидко не стане мене тута. Хіба яка глуха чутка донесе до мене звістку, що тут робиться з вами… Слухайся батька, корися матері. Вони добрі люди… Я був у їх непокірливим сином.

– Ти скажи їм, Йосипе, щоб вони одділили мене, от як одділили Якова… Знаєш: своя хата – покришка.

– Навіщо, Парасю? Під приводом матері ти учитимешся хазяйнувати, учитимешся доглядати дітей, як вона своїх доглядала.

– Хіба я сама не зумію? Вони старі – і все роблять по-старому. Хіба я, живучи з тобою півтора року, не вела свого хазяйства? А за дитину не журися. Василя я нікому не припоручу; сама виходжу, сама вигляжу… У школу віддам… у люди виведу… Я його паничем зроблю… А ти тим часом вислужишся, офицера заслужиш… вернешся додому з аполєтами… Я офицершею буду! – радісно сказала вона і пригорнулася до його…

У темноті роздався наче поцілунок, а потім кашель… а потім Параска сплюнула.

У Йосипа серце заколотилося… Ті обійми, той поцілунок наче п'янким трунком налили його… Голова закрутилася… і, припавши до Парасчиного лона, він легко заплакав…

– Ні, не любить вона його, – тії ж таки ночі казала Настя Якову, як вони вернулися в свою господу. – Така вона хороша, така вродлива… а й трохи не любить його.

– Не забігай, Насте, вперед. Ще ти не знаєш її, – одказав Яків. – А брата шкода… шкода!

На другий день Онисько перевіз Йосипову худібчину і помістив у противній через сіни хаті, на журбу та досаду Парасчину. Вона цілий день ходила зап'ята платком, нахмурившись. Як її не хотіла Настя розговорити, з якого боку не забігала до неї з розмовою, – Параска нехотя відказувала на ласкаві братової питання.

«Я помилилася… Вона справді любить його… не журилася б так, коли б не любила», – подумала Настя.

Через тиждень виряджали Йосипа. Скільки було сліз-плачу!

Параска теж сумувала. Онисько перед одходом прилюдно сказав Йосипові, що він не зоставе так його сім'ї.

– Оця хата, де живу, половина левади, половина землі, скоту і іншого добра – все на Йосипа, друга половина – на Якова…

Параска зраділа.

– Скажи батькові, щоб він зовсім поділив нас, – шепнула вона на ухо Йосипові.

Йосип мов не чув, тільки після того перестав плакати.

Йосип пішов, і на Грицаєвому дворищі стало глухо-пусто, темно, наче чорні хмари налягли над ним, оповили його. Явдоха не видержала – злягла; Онисько ледве ногами плутає; Яків по хазяйству швендяє – не через те, щоб йому хотілося робити, а треба комусь і за ним дивитись; Настя і ніч і день сидить коло старої та утішає. Одна Параска, як павук, замотавшись у свою павутину, не виходе з хати, а не то зовсім зійде з двору.

Старий часом навернеться до неї, подивиться, що вона або спить коло сина, або чукикається з ним; у хаті райно-багно, сміття по коліна; погляне старий на все те і, не сказавши ні слова, поверне назад.

– Чому таки Параска ніколи не зайде до нас? – допитувалась не раз стара. – Хоч би я побачила її, на онука подивилася.

Настя передала бажання старої.

– Чого я там не бачила? Об чім ми там ще не нагомонілися? – одказала Параска і не пішла.

До чоловічого роду у неї і язик не повернеться… От якби з чужими, найбільше з тими ратієвцями… вона і цілий би день сиділа з ними, базікала та судила свекра-свекруху за те, що її і за рідну не приймають, чортом на неї дишуть, брата-братову – за те, що лащаться до старих, замишляють проти неї, як би її обійти, собі що краще загарбати.

– Та не діждуть вони! Хіба я і в суді правди не знайду? – нахвалялася Параска.

Явдоха як злягла, то більше й не вставала; у піст вона переставилася. Онисько після смерті її наче прибитий ходе, ні з ким не говоре. До того ще від Йосипа все такі нерадісні листи приходять – то занедужав, з мочі вибився, життя йому остогидло. Одібравши листа, старий закличе дяка до себе, зберуться усі докупи (однієї Параски немає), слухають, як дяк охриплим голосом ледве гарика, підсліпими очима розбираючи те письмо, і всіх нападе така нудьга, такий сум!.. А найбільше старого: сидить оце, слухає-слухає, хитає головою, трусе бородою, зітхне глибоко та важко… «Ох, гріхи наші, тяжкі наші!» – промове і проковтне не одну гірку сльозу.

Недовго і старий швендяв, перед зеленою зліг, поболів трохи – та й пішов за старою.

Параска зраділа. Ще труп старого лежав на столі, дожидаючи могили, як вона вже бурчала – ділитись. А як поховали Ониська, вона збила таку бучу! Поспорилася з Настею, погризлася з Яковом; бігала по всьому місту, славила між чужими людьми не тільки брата-братову, рід Грицаїв, а й Йосипа… І то дурний, і неприпітий, як і всі вони. «Казала: скажи батькові, щоб за життя поділив нас, – не схотів?… Бо дурний, бо безмозкий!»

– Чого ти хоч, Параско? – допитується Яків і ніяк не допитається. То хочеться Парасці нової хати, де Яків живе, – що це за хата? одна порохня! То знову їй не вигодно: стара хата просторіша.

Насилу зговорилися: Параска таки перейшла в нову хату, тільки в придачу Яків переніс з старого двору до неї комору. Леваду, скот, поле – все Яків поділив порівну і сказав, що хоч, те й бери. Параска щось з місяць вибирала, раялася з кумами, з ратієвцями. Вибрала-таки, хоч потім не раз говорила, що її обдурили, що їй не стільки дали, скільки треба.

Гірко було слухати Яковові такі наговори від свого. Раз він зібрався і пішов до Параски побалакати. Параска вилаяла і трохи не вигнала з хати.

– Будь же ти неладна! – сказав Яків і, віддавши ті гроші, що старий зоставив Йосипові, заклявся, що його нога ніколи не буде в невістчиному дворі!

Параска, зоставшись сама, зажила по-своєму. П'ятдесят рублів зоставив Йосип, з тих, що брат дав, сотню узяла вона від Якова, що батько призначив. На ті гроші перше-наперше насправляла собі усякої одежі, накупила дорогих уборів; як нарядиться – то багата міщанка або купчиха; синові нашила сорочок – і жовтих, і червоних, і синіх, черевиків пар з три, шапочок. Не простим мужичим дитям виглядало воно, а паненям чистим, прибраним… І перед людьми вона не нахвалиться ним: «Панич буде, бо й заводу панського», – одкривалася вона перед знайомими жінками, котрі щодня оббивали у неї пороги. Та як їм було і не оббивати, коли у Параски щодня гульня, щодня бенкет. їй уже самій і неуправка – треба наймички. Добрі знайомі і наймичку зразу розшукали. Пішло у Параски життя коромислом!

Гроші, як полова, летіли. Швидко їх й не стало. То що? Хіба в неї немає скоту, котрий тільки даремно харч переводе; землю вона відразу оддала з половини – не самій же, справді, ходити коло неї, обробляти, руки колоти об гострі остюки, ноги бити об жорстку стерню. Продала Параска скотину, узяла півтораста рублів і знову зажила панією. Яків дивився, як переводиться батьківське добро, та тільки серцем болів. Що він зробить? не його – не йому. Він тільки казав сусідам: «Підождіть, не забариться все розтектися, а там і по милостиню підемо».

Люди завжди прихильніші до тих, хто до їх ближчий; до того Парасці заманулося переманити усіх сусід до себе, відбити всіх людей від Якова. У неї завжди для всіх були розчинені двері, через се, що тільки не казалось коли Яковом, усе зразу доходило до Параски.

– І яке їм діло до того, хто як живе? Коли самі не вміють з людьми жити, коли самі трусяться над усім, з-під себе б їли… так хотять, щоб і всі по їх дудці стрибали! – жалілася вона людям. Люди, звісно, її піддержували… І не було того дня, щоб не було суду над Яковом; вона перетирала усі кісточки, перебирала усі жилочки його – так не ворогують чужі, так не гризуться запеклі вороги між собою!

Яків мовчав, мов і не чув і не бачив нічого. Настя, правда, підбивала Якова:

– Ти б написав Йосипові.

– То що з того? Йосип приїде порядок давати? Нащо ж його серце розраджати? Хай собі як знає, так і живе, – сказав Яків і держався геть собі одсторонь. Раз тільки й не видержав він.

Параску запрошено до молодого дяка кумою. Люди хвалилися, що кумом буде якийсь панич з суда. Параска згодилася, ще й крижмо купила. Як його так, з порожніми руками іти, коли кум золотий хрестик купує. Ніхто не знав ще, хто той кум такий, і Параска не знала – панич, та й годі.

Зібралися і люди, і кума, і батюшка прийшов, а кума немає. Аж ось і він.

– Боже! Іван Трохимович! Здрастуйте! – скрикнула перша Параска до кума.

– Хіба ви знайомі, Парасков'я Остапівна? – питалися люди.

– А як же? давно!.. Ще дівуючи познайомилися. Пам'ятаєте, Іван Трохимович, Ратієвщину. Та й постаріли ж ви як!

І пішла Параска вищебечувати та розпитувати кума, де і як живе. Люди тільки дивуються, коли се Параска познайомилася з паничем. А Параска – поки що тільки щебетала, а як охрестили дитину, випили по чарці, по другій, кров ударила в її голову, давнє пригадалося… Параска підсіла до кума та як у вічі йому не вскоче, ходе слідком за ним, потчує тим-другим.

Байдуже їй чужі, байдуже люди!

– Недобрий ви, Іван Трохимович; відколи знайомі, а ніколи і в хату не наплюєте. Я тепер уже замужем. Уже і дитинка є… синок Василь… Хоч би його провідали… У вас удався, – додала йому на вухо, так що усі почули.

Сусіда Зінька сіпнула її за рукав:

– Параско! що се ти? Оглянься, – люди дивляться!

– А мені що люди? – одказала Параска. – Мого чоловіка у москалі узяли… Я тепер московка – вільна! – і знову накинулася на панича.

Цілий вечір тільки з ним одним і водилася; випивають удвох та підкушують.

Під кінець здалася: хоче встати – не встане; підводиться по хаті пройтись – поточується.