Текст книги "Біла фортеця"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 10

Коли Ходжа отримав звістку, що падишах чекає нас зі зброєю в Едірне, він почав діяти. Лише тоді я зрозумів, що він увесь цей час підтримував зв'язок з командою найманців і тримав напоготові зброю. Так, за три дні ми вже були готові до від'їзду. У вечір перед від'їздом Ходжа уважно, так ніби ми переїздимо на іншу квартиру, перебрав усі речі, переглянув усі книжки, рукописи, незавершені трактати, чернетки з пожовклими сторінками. Завів поржавілий годинник для визначення часу намазу. Витер пил з астрономічного приладдя. До ранку він копирсався у наших зошитах, зібраних за 25 років, проектах різноманітних пристроїв. На світанку, коли я прокинувся, бачив, як Ходжа перегортає пожовклі сторінки зошита з описом випробувань для ще першого феєрверкового видовища. Він несміливо запитав, чи варто брати з собою ці записи. Не діставши у відповідь нічого, крім байдужого погляду, Ходжа позеленів від злості й жбурнув списані жмутки в стіну.

Впродовж нашої подорожі до Едірне, яка тривала десять днів, ми знову, звісно, не як у давні часи, зблизилися. А найголовніше – Ходжа знову окрилювався надією, коли бачив, як його збройний агрегат досить швидко просувається вперед, наганяючи страх на всіх, хто його бачить. Його тішило, коли люд, наляканий нечуваним грюкотом та потворністю, називав зброю грізним чудовиськом, небаченою комахою або шайтаном, черепахою зі стрілами, крокуючою фортецею, сталевим велетнем, казаном на колесах, верблюдом, циклопом, драконом-людожером, чорним кабаном та ще бозна-ким. Ходжа радів, бо бачив, як тутешнє населення збиралося подивитися на неймовірне диво, тремтячи при цьому від страху, а тому й не наважуючися підійти ближче. Вночі, поки наші найманці, зморені за день, відпочивали у тиші, яку час від часу пронизувало стрекотіння цикад, Ходжа розповідав мені, як його махина чавитиме ворогів. Та його голос був позбавлений колишньої завзятості, Ходжа, як і я, не був упевнений, що нашу зброю належно сприймуть і оцінять, не відали ми, яке місце посяде вона у султанському війську. Невідомість виснажувала нас, а Ходжа торочив, що це наш останній шанс, говорив, що нам удасться повернути русло річки у бажаному напрямі, та найголовніше – він не вгавав про «них» і про «нас».

Ми ввійшли в місто з урочистостями, які не сподобались нікому, крім падишаха та кількох маріонеток з його почту. Падишах зустрів Ходжу як давнього друга, говорив про ймовірність війни, хоча особливо цим не переймався; вони почали проводити дні разом. Я теж приєднався до їх товариства. Тепер ми разом сідлали скакунів та їхали в дрімучий ліс слухати солов'їних пісень чи спостерігали за жабами під час прогулянок на човнах по водах річок Меріч і Тунджа, ходили до мечеті Селіміє, [51]51
  Мечеть Селіміє, побудована за наказом султана Селіма II (1569–1575) турецьким архітектором Сінаном, відома своїми мінаретами, найвищими в Туреччині, – 70,9 м.


[Закрыть]щоб провідати поранених під час бою з коршунами лелек, чи оглядали нову зброю, щоб знову пересвідчитися у її перевагах. Було прикро усвідомлювати, що я залишався стороннім у їхніх розмовах, мені нічого було додати чи заперечити. Я заздрив їхньому товариству. Та найбільше мене дратували пусті балачки Ходжі про перемоги та про вищість над іншими, необхідність зібратися із силами й перейти у наступ. Я не міг зрозуміти, як падишах може вірити хворим маренням Ходжі.

Посеред літа розмови про війну лунали частіше, Ходжа звернувся до мене, запевняючи, що йому потрібна надійна, вірна людина. Ми крокували серцем Едірне, позаду залишились циганський та єврейський кварталу, йшли сірими вулицями, які навіювали смуток (пригадую, як неодноразово я бродив ними), минали вбогі будинки, які нічим не відрізнялися один від одного. Помітивши, що будинок ліворуч, обвитий плющем, тепер опинився праворуч, я зрозумів, що ми крутимося на одному місці, і сказав про це Ходжі, на що той відповів: «Ми в кварталі Фільдами». Раптом Ходжа постукав у двері будинку. Йому відкрив зеленоокий хлопчак. «Леви, – сказав Ходжа. – Ми шукаємо левів, які втекли з палацу падишаха». Він відсторонив хлопця та зайшов усередину, я пішов за ним. Із середини пашіло пилом, деревом та милом. Похапцем у напівтемряві ми піднялися старими сходами нагору, Ходжа відчиняв ті чи інші двері. У першій кімнаті дрімав з відкритим беззубим ротом сухий дідуган, два хлопчаки, що нахилилися над його бородою, щоб запитати про щось, здригнулися від того, що двері відчинилися. Ходжа прихилив двері, відчинив інші: за ними постала гора з ковдр і шматків тканини для них. Вхід у третю кімнату заступив нам той зеленоокий хлопчак: «Тут немає левів, лише моя мати та дружина брата!» Ходжа, не слухаючи малого, вже відчинив двері: у напівтемному приміщенні дві жінки, повернуті спинами, здійснювали намаз. А в четвертій кімнаті сидів чоловік, який шив ковдру, позаяк він був без бороди, то здавався схожим на мене. Він схопився на ноги, щойно побачив Ходжу. «Що тобі потрібно, навіжений херіфе? [52]52
  Бовдур.


[Закрыть]» – крикнув він. «Де Семра?» – кинув Ходжа. «Десять років тому пішла до Стамбула, – відповів чоловік. – Вона померла від чуми. А ти чому не подох?» Ходжа не випустив і пари з вуст, він спустився сходами та вийшов із будинку. Я вибіг за ним, а до вух долинуло запитання хлопчака й відповідь жінки: «Це леви приходили, мамо?» – «Ні, це був твій дядько та його брат!»

Можливо, тому, що я не міг забути того, що трапилося, чи, може, готуючись до нового життя та книжки, яку ви все ще терпляче читаєте, я через два тижні рано-вранці наважився відвідати той будинок ще раз. Година була вранішня, може, тому віднайти вулицю й будинок було нелегко, коли ж натрапив, то відразу вирішив визначити найкоротший шлях до лікарні, що на території мечеті Беязид. Мабуть, я помилявся, коли думав, що вони використовують найкоротший шлях, бо ніяк не міг знайти дороги, яка б звивалася між тінями тополь до мосту, позаяк віднайдена мною тополева алея простяглася далеко від річки, а, отже, куштувати тут халву, спускаючи ноги у прохолоду води, було неможливо. Я не побачив нічого, про що розповідав Ходжа, гадана лікарня виявилася зовсім іншою, вражала чистота та відсутність кольорових пляшок, які я сподівався побачити; не почув я і дзюркоту води. На око трапився закутий у ланцюги хворий, мене це здивувало, тож я запитав у лікаря про нього; виявляється, він закохався, відтак з'їхав з глузду і як більшість божевільних, почав вважати себе іншим; лікар хотів був продовжити та мовчки пішов геть.

Я вже й не сподівався, та рішення про похід врешті було прийнято. Полякам, які після минулорічної поразки вимушені були сплачувати великі побори, урвався терпець, і вони сповістили: «За поборами приходьте з мечами». Ходжа був у відчаї, адже військо, готуючись до наступу, не зважало на його зброю, ніхто не хотів бачити біля себе цю купу заліза, вигляд якого не виправдовував ні його дієвості, ні ефективності, мало того, солдати вірили у його сатанинську природу, ба були переконані, що нічого, крім нещастя, це не принесе. За день до бою, коли Ходжа писав настанови до використання зброї, наші вороги відверто заявили, що вона може принести як перемогу, так і поразку. Ходжа довірився мені, що прокляття поразки вони пов'язують саме зі мною, це, треба сказати, добряче налякало. Падишах заспокоїв Ходжу, зізнавшись, що він не сумнівається у надійності зброї, яка буде підпорядкована особисто йому. Сонячним вересневим днем ми вийшли з Едірне.

Усі були переконані, що час для поєдинку вибрано із запізненням, однак про це вголос ніхто не говорив. Під час походу я дізнався, що воїни більше за ворогів бояться недобрих пророцтв, і вони прагнуть подолати цей страх. Ми простували на північ, переходили мости, минали доглянуті заможні селища, земля яких стогнала від нашої зброї, і вже в першу ніч падишах покликав нас до свого намету. Це нас, зізнаюся, здивувало. Падишах, як і його солдати, нагадував дитину, яка зацікавилася новою грою, він просив пояснювати кожну дрібницю прожитого дня: що означає червона хмарка, яка присіла на сонце, що ховалося за обрій; соколи, які літали низько над землею; надщерблений димар на даху будинку в селі; журавлі, котрі летіли на південь? Звісно, Ходжа трактував це як добрі знаки.

На цьому наші обов'язки не обмежувалися, ми вперше дізналися, що падишах під час походу обожнює слухати інтригуючі страшні оповідки. Ми почали з піднесених віршів із улюбленої падишахом поетичної збірки, яку давненько подарували йому. Ходжа малював страхітливу картину – криваві сутички, поразки, прокляття, зрада та убогість, однак робив це обережно, так, щоб падишах, незважаючи на приголомшливість почутого, міг збагнути нечіткий обрис перемоги. Ми доклали чимало зусиль, адже, крім того, щоб збадьорити падишаха, хотіли заволодіти його увагою, щоб поділитися своїми ідеями, які плекали стільки років. Кожний наступний вечір Ходжа посилював мерзотність своїх оповідок, які вже почали мені набридати, та я помітив, як падишах із задоволенням вислуховує і наші ідеї, навмисне вплетені в оповідки.

Виїзди на полювання розпочалися за тиждень з початку нашого походу. Для цього разом із військом було споряджено й групу єгерів, які заздалегідь об'їжджали довкола у пошуку гарних для полювання місць. Після того ми з падишахом та іншими мисливцями залишали військо й прямували до гаю, який славився своїми газелями, чи виїздили в підгір'я, куди заганяли кабанів, чи до лісу, де було повно лисиць і русаків. Після таких недовготривалих вояжів, ми урочисто, як увінчаний перемогою на полі бою аскер, поверталися до війська, падишаха вітала підлегла орда, а ми прямували за ним. Ходжа презирливо засуджував ці урочистості, в той час як я тішився. У нічних сутінках мені приємніше було розмовляти з падишахом про успіхи на полюванні, ніж обговорювати військову тему, стан селищ, якими пройшла орда чи противник. Потім починалися моторошні оповідки Ходжі, він скаржився на пусті балачки та пророцтва. Мене ж, до речі, як і всіх навколо, почало дратувати, що довіра падишаха до Ходжевих оповідок, сповнених набридлих ідей, непомірно зростала.

Та на долю мені випало стати свідком гіршого! Ми знову полювали, всіх жителів селища, біля якого ми розважалися, погнали до лісу, щоб вони криками та брязкотом зігнали оленів і кабанів до нашої засідки, де ми чекали на конях, однак уже була обідня година, а ми так і не зустріли звіра. Виснажений спекою падишах звернувся до Ходжі, щоб той розповідав свої історії. Ми йшли повільно, до вух долинало брязкотіння бляшанок, і зупинилися біля села, де жили християни. Я помітив, як Ходжа звернувся до падишаха, вказуючи на один опустілий будинок, через деякий час з нього вийшов немічний старий, який, кульгаючи, підійшов до нас.

Ходжа накинувся на старого з питаннями, не даючи йому можливості подумати: «Що є найбільшим гріхом у твоєму житті? Яку ницість ти скоїв?» Чоловік белькотів якоюсь ламаною слов'янською мовою, а перекладач з неймовірними зусиллями перекладав нам, що старий вважав себе правовірною, малогрішною людиною. Та Ходжа не вгавав, із незрозумілою лютістю він вимагав від нещасного сповіді. Старий, збагнувши, що падишаху хочеться знати його гріхи, визнав себе винним. Старий зізнався, що чинив зле, адже він теж разом з односельчанами мав іти до лісу та гнати звіра для полювання падишаха, справді, він винний, але в нього своя правда – нікудишнє здоров'я, не ті роки, щоб бігати весь день лісом. Він тримався за серце, просив прощення, та Ходжа розізлився. Заволав, що питає не про це, а про справжні гріхи, однак старий стояв як укопаний, ніби не розуміючи запитання, яке повторював перекладач, лише тримався за серце. Старого відвели. Притягли наступного. Та почувши те саме, Ходжа позеленів. Щоб полегшити завдання, Ходжа, як приклад, почав переказувати прикрі вчинки з мого дитинства – провини, наклепи на братів, які я вигадував, щоб батьки любили більше мене, любовні пригоди в студентські роки, і робив це так, ніби переказував життя невідомого, я ж з відразою та деяким сум'яттям згадував дні, коли ми переживали чуму, і мене огортував смуток, як і тоді, коли я писав цю книгу. Ходжа дещо заспокоївся, коли останній з приведених, кульгавий селянин, розповів, як колись він підглядав за жінками, які милися в потічку. Ось так «вони» поводяться, коли на них тиснеш, можемо поспостерігати, ми знаємо, що в їхніх головах і тому подібне. Мені хотілося вірити, що Ходжева дурість не поширюється на падишаха. Однак падишаха це теж зацікавило. Через два дні, під час полювання, коли ми гналися за оленем, ситуація повторилася, можливо, тому, що падишах не встояв перед умовляннями Ходжі, а можливо, тому, що допит поглинув його увагу ще більше, аніж я гадав. Військо перейшло Дунай, і ми знову опинилися у християнському селі, цього разу місцеве населення розмовляло мовою, що мала латинське коріння. Питання Ходжі ні в чому не відрізнялися. Спочатку у мене навіть не виникало бажання слухати підтримуваний падишахом допит цього дивного судді, питання котрого нагадували мені власну злість, з якою я під час чуми примушував Ходжу писати про непристойні вчинки. Мене пойняла нестерпна відраза. Я злився не стільки на Ходжу, як на падишаха, який повірив моєму двійникові і не міг утриматися, щоб не стати свідком цієї ницої гри. Та треба сказати, незабаром я теж піддався цій потворній справі, для виправдання переконував, що, просто слухаючи, я не чинитиму зле, тому й підійшов до них. Гріхи та недобрі вчинки, про які розповідали мовою, що здавалася мені солодшою за мед, переважно були схожі – дрібні крадіжки, наклепи та поодинокі перелюбства!

Під вечір Ходжа заявив, що селяни приховували чи замовчували тяжкі провини: «В свій час я чинив і не таке!» – виправдовувався він. Відповідно й вони мають нести за плечима важкі гріхи, ба страшніші за наші. А щоб дізнатися правду і переконати в цьому падишаха, він зважився навіть на насилля, все заради того, щоб показати відмінності між «нами» та «ними».

Подальші дні минули у справжньому терорі, який влаштував Ходжа, він божеволів з кожним наступним днем, добряче перегинаючи палку. Звісно, раніше це не виходило за межі гри, ми були схожі на двох підлітків, що чванилися одне перед одним, кидаючи в'їдливі жарти. Допити були схожі на замальовки до Ортаоюн, [53]53
  Традиційний турецький театр маріонеток.


[Закрыть]здавалося, що ми розігрували їх навмисне, заради забави під час полювання, та з часом ця гра перетворилася на своєрідний обов'язковий ритуал, який виснажував не тільки наші тіла, а й душі. Селяни були у розпачі, вони тремтіли від Ходжевих запитань та безпідставного гніву. Якби ж вони знали, що від них вимагають, то, можливо, давали б чітку відповідь. Я неодноразово спостерігав за беззубими немічними дідами, яких зганяли на сільський майдан, їх бив страх перед допитом про надумані чи справжні вчинки-гріхи, від чого вони кидали навкруги безпорадні погляди, молячи про допомогу; бачив я і молодих, які нервово поводились, бо ж наперед знали, що їхні зізнання викликатимуть лише сумнів і недовіру. Ця картина нагадувала мені власний досвід, коли Ходжа гнівно волав, що не може збагнути, як я можу бути таким схожим на нього, і, читаючи мою писанину, він штовхав мене в плече, ніби жартуючи, примовляв: «Дограєшся ти в мене!» Однак зараз Ходжа вже достеменно знав, чого хотів і на який результат розраховував. Він вдавався до нових методів: раптово зупиняв того, хто намагався покаятися, заявляючи, що все сказане брехня, та віддавав невільника аскерам для допиту. Наступного Ходжа знову звинувачував у брехні, запевняючи, що сам товариш опитуваного спіймав був його на плітках. Траплялося й таке, що Ходжа допитував зразу двох. Та від цього він ще більше лютував, бо, попри жорстокість військових, зізнання йому домогтися все одно не вдавалося, мало того, селяни соромилися присутності одне одного.

Почався період заливних дощів, і я, здається, вже звик до того, що відбувалося навкруги. Згадую, як промоклі до кісток селяни, знесилені від лютої колотнечі, неспроможні щось сказати і навіть не бажаючи цього робити, стояли у багні на сільському майдані. На полювання ми майже не їздили. А коли й траплялася така нагода, падишах починав сумувати за вбитою поміж диких вепрів газеллю, прекрасні очі якої залишали прикрий спомин у душі. Зізнаюсь, наші голови тоді були затуркані не пригодами під час полювання, а цими клятими допитами, до яких готувалися надзвичайно серйозно, заздалегідь, як до виснажливого великого полювання. Вечори минали в розмовах, під час яких Ходжа виливав мені душу, ніби сповідувався за скоєне впродовж дня. Так, йому, виявляється, теж було прикро, та він не мав поганого наміру, лише хотів добути свідчення, інформацію, знання, корисні нам усім і падишаху зокрема – чому ці селяни приховують правду? А якось він заявив, що варто організувати подібне і в мусульманському селищі. Однак нічого з цього не вийшло: мусульмани відповідали точнісінько так, як і їхні сусіди-християни, розповідали подібні історії, зізнавалися у подібних провинах-гріхах. Якось, а то був один з тих надокучливих дощових днів, Ходжа сказав, що ці селяни – несправжні мусульмани.

Ходжева лють з кожним днем усе більше зростала і вже непокоїла навіть падишаха, який поки що зберігав спокій, бо, можливо, як і мене, його це інтригувало, адже він був свідком того з самого початку. І зараз ця злість здавалася останньою надією Ходжі для здійснення запланованого. Ми простували все далі на північ й потрапили до невеликого, оперезаного густим лісом селища, мешканці якого розмовляли якоюсь слов'янською мовою. Пам'ятаю, як у цьому гарненькому селищі на три хати Ходжа впіймав привітного хлопця і на наших очах почав його лупцювати. Після цього Ходжа заприсягся більше ніколи так не чинити. А ввечері його охопило, як на мій погляд, занадто сильне почуття провини. Та не збігло й двох днів, як я зустрів селян, які бідкалися з того, що з ним сталося. Наші аскери, звиклі до розправи, самі вибирали жертву та приводили на допит, а перекладач ставив перші запитання зарано виснаженого від власної жорстокості Ходжі. Про насилля, яке ми чинили, поміж селян уже ходили легенди. Селяни відразу розповідали про свої гріхи, щоб уникнути жорстокості наших аскерів, про яку вже наслухались, вони швидко зізнавалися у власній нікчемності, і, здавалося, що в душі селяни прагнуть затримання й сподіваються на допити, тріпочучи від страху. Ходжу вже не цікавили балачки про зраду подружжя, про ненависть і заздрість бідних до багатих сусідів. Він повторював, що є інша, суттєвіша правда, але, як мені здавалося, і сам сумнівався, як і всі ми, що можна її досягнути. Ми з падишахом відчували, що Ходжа не має наміру відмовитися від задуманого. Власне, тому ми залишалися пасивними глядачами зловісного дійства Ходжі. Якось, коли ми побачили, як над молодим чоловіком упродовж годин чинили допит, у нас зажевріла надія; ми сиділи під накриттям, а нещасний промок до кісток. Парубок зізнався, що він ненавидить вітчима за те, що той кривдить матір та його братів, однак Ходжа раптом заволав, що це зізнання не варто брати до уваги.

Ми продовжували рухатися на північ. Наш шлях стелився між високих гір та дрімучих лісів, отож орда рухалася поволі розбитими дощем дорогами. Мені подобалася таємничість, пронизана невідомістю, подих якої проступав із холодного туману березових та соснових гаїв, від усього пробуджувалася підозра. Ніхто не відав назви місцевості, де ми були, та мені здавалося, що це передгір'я Карпат. Пам'ятаю, як у дитинстві у батьківському домі я дивився на мапу Європи, зображену художником-аматором, і мій погляд щоразу привертали Карпати, прикрашені на малюнку готичними замками та зображеннями оленів. Ходжа занедужав – перемерз під холодним дощем. Однак ми не зупинилися і кожного ранку звертали з дороги, що зачаїлася, ніби навмисне хотіла збити нас з пантелику, і просувалися все далі в ліс. Про полювання ніхто й не згадував, бо розважалися ми не тим, щоб підстрелити оленя десь над прірвою чи водоймищем, а тим, що тримали в страху й нервовому напруженні селян, які чекали на наш прихід! Усе залежало від Ходжі, який вирішував, де, коли і на скільки часу нам треба зупинитися, щоб зробити свою чорну справу і знову продовжити рух, бо Ходжа ніяк не міг віднайти те, чого так пристрасно прагнув. Якось Ходжі забагнулося провести дослід. Я ж не переставав дивуватися падишахові, який смиренно зробив усе, чого вимагав Ходжа – наказав привести двадцятьох яничар для здійснення Ходжевої ідеї. Він почав ставити однакові запитання і яничарам, і русоволосим селянам, які розгублено стовбичили біля своїх помешкань. Іншим разом Ходжа притяг селян до війська, щоб побачити враження від нашої потворної купи металу, яка котилася за султанським військом. Нам була цікава думка простих селян, їхні відповіді були записані, однак нічого з того не вийшло. Сили покидали Ходжу, можливо, через те, що ми, як він стверджував, були далекі від істини; чи від неймовірної втоми, чи, може, від докорів сумління за скоєне, чи від постійних скарг аскерів на нашу зброю, чи від знущань над селянами, а можливо, й через те, що був хворий – важко сказати… Він кашляв, і голос його перетворився на глухе хрипіння, куди поділася та пристрасть, з якою він ставив запитання, відповіді на які знав напам'ять, а коли ввечері Ходжа говорив, що нам треба рухатися вперед, уникаючи розмов про перемогу, здавалося, він зневірився й у собі.

Пригадується той останній раз, коли він без жодної надії у тумані сірого дощу влаштував декільком слов'янам допит. У нас вже не стало сил бути присутніми при цьому, тому ми стояли на відстані. Селяни розгублено дивилися у величезне з позолоченою оправою мокре дзеркало, яке Ходжа ткнув їм у руки й наказав по черзі дивитися й передавати.

На полювання ми вже не виходили; позаду залишалась річка, і ми ступили на польські землі. Наша залізна купа застрягла на розбитих дощем дорогах, це зупинило й поступ війська, від цього я остаточно зневірився. Потяглися плітки про нашу зброю, якій паші та інші воєначальники приписували всі наші біди; невдоволення яничар, залучених до експериментів Ходжі, тільки додавало перцю. Звісно, Ходжа виходив сухим з води, а мене, гяура, звинувачували в усіх смертних гріхах. Коли Ходжа починав свої нудні балачки, від яких утомився навіть падишах, про могутність ворогів, важливість зброї, паші, що сиділи у падишаховому наметі, ще більше зневірювалися у нас. Ходжу сприймали за хворого, та не безнадійного. Всю ж провину звалювали на мої плечі, плечі інтригана, який водить за носа падишаха та насилає прокляття. Вночі, коли ми залишалися на самоті в наметі, Ходжа, як і раніше, зле звинувачував усіх, хто його оточував, називав невігласами, хоча в його словах вже не було тієї завзятості та надії, які, я вірив, допомогли б нам вистояти.

Ходжа ж відчайдушно боровся й не мав наміру здаватися. Не минуло й двох днів, як я цілком втратив надію, – наша металева гора застрягла в болоті, яке утворилося через постійні зливи. Ходжа, попри свій хворобливий стан, не здавався. Нас залишили напризволяще, не давали ні людей, ні коней. Ходжа домігся аудієнції у падишаха та роздобув близько сорока гнідих, зібрав людей, начепив ланцюги на гармати; так минув день, і лише надвечір під поглядами тих, хто молився, відчайдушно шмагаючи коней батогом, зрушив цю залізну купу. Смеркало, коли Ходжа потрапив у немилість до падишаха, який бажав позбутися нашого товариства і не лише через прокляття, яке несла наша зброя, а й через військові втрати. Я не вірив у перемогу.

Уночі, діставшись намету, я дістав уд, який прихопив із собою в похід, і вже хотів був заграти, як Ходжа вихопив його й пожбурив у куток. Чи знаю я, почав він, що військові вимагають моєї смерті? Я знав. Знав і те, який щасливий був би Ходжа, коли б опинився на моєму місці. Та промовчав. Хотів знову взяти свого уда, але він схопив мене за руку, благаючи розповісти про той край, мою батьківщину. А коли я, вигадуючи, як і падишахові, наплів йому про дві пригоди, він позеленів від злості. Ходжі хотілося правди, детальних описів. Запитав про матір, наречену, братів з сестрами. А коли я взявся переказувати нібито справжні подробиці, він втрутився в оповідь, пробурмотівши кілька коротких речень італійською, змісту яких я не збагнув, хоча мову він вивчив з моїх уст.

А якось, коли Ходжа спостерігав, як наші передові сили захоплюють вороже укріплення, я відчув, що він втрачає останню надію. На ранок, коли ми вирушили в путь і просувались селищем, що зазнало значних збитків від наших гармат, мимоволі серце стискалося від жахливої картини. Біля тину ми побачили важкопоранених, які помирали в муках, Ходжа зійшов з коня й наблизився до них. Спочатку мені здалося, що він хоче їм допомогти. Однак з його рухів я зрозумів, що Ходжа хоче розпитати про їхні біди, але без перекладача зробити цього не міг. Я не відривав очей від нього, як раптом збагнув, що Ходжа мав намір запитати зовсім про інші речі. Наступного дня ми пішли разом з падишахом оглядати захоплені фортеці обабіч дороги, Ходжа і цього разу був знервований. Він снував від одного важкопораненого до іншого, розшукував їх під руїнами, між продірявленими гарматними кулями дерев'яними стінами. Я йшов за ним слідом і, зізнаюсь, не розумів навіщо: чи йшов з цікавості чи, може, через острах, що Ходжа скоїть щось лихе. Він гадав, що важкопоранені перед тим, як одягнуть маску смерті, сповідатимуться, а отже, поділяться сокровенним; Ходжа придумував запитання і уявляв, що вже за хвилину з вуст помираючих злетить свята істина, неймовірне зізнання. Однак замість того я помічав, як зневіра Ходжи ще більше підсилюється байдужістю напівживих мерців. Досить було Ходжі підійти до бідолашних, як вуста його кам'яніли, а руки опускалися.

Того дня, вже надвечір, коли Ходжа дізнався, що падишах не знаходив собі місця, бо військо ніяк не могло завоювати фортецю Доппіо, він, збуджений надією, постав перед падишахом. Повернувся занепокоєний та розгублений, настільки, що я засумнівався, чи йому відома причина власних сумнівів. Падишаха він умовляв випробувати нашу зброю, буцімто настала для того слушна година, наголошував, скільки часу було витрачено на її проектування. Падишах, на велике моє здивування, погодився, сказав, що той момент і справді настав, лише треба дочекатися пашу Сари Хусейн-ефенді, якому довірили штурм фортеці. Чому він відповів саме так? Це було одне з питань, з яким упродовж років Ходжа звертався, не збагну, чи до мене, чи до самого себе. Мені здавалося, що я вже втратив будь-яку приязнь до Ходжі і втомився від невизначеності. Ходжа ж шукав відповіді на своє запитання: він вирішив, що військова громада занепокоєна, адже тріумфом перемоги доведеться ділитися з ним.

Ходжа намагався переконати себе у правильності висловлених суджень, допоки нам не стало відомо в обід наступного дня, що паші Сари Хусейн-ефенді не поталанило зі штурмом фортеці. З кожним днем повзли чутки про те, що я – засланий шпигун і завдаю лише прикрощів, власне, тому я не наважувався показуватися на очі падишаху, навідуватися в його намет. Ходжа пішов сам до намету падишаха тлумачити останні події, йому навіть поталанило розповісти кілька історій про перемогу, в які, здається, падишах повірив. Коли він повернувся до нашого намету, то намагався бути оптимістом і робив вигляд, що вхопив бога за бороду. Я вдавав, що все гаразд і з удаваною уважністю узявся його слухати. Він знову пригадував давні історії про нас та тих, інших, про майбутні перемоги, та цього разу в його голосі відчувався смуток, який бентежив мене; Ходжа переказував спомини з його чи мого дитинства, добре відомі нам, адже жили ми разом. Він промовчав, коли я взявся грати на уді, продовжуючи говорити про безхмарні дні, які на нас чекають, хоч ми удвох добре розуміли, що йдеться про минуле. Перед очима поставали картини родинного затишку, коли всі збиралися за столом у садку біля хати, з освітлених кімнат якої віяло злагодою та теплом. Чи не вперше за багато років я повірив Ходжі, коли він сказав, що через замилування минулим розлучатися з ним неймовірно важко. Він замріявся, та коли я нагадав про дурість оточуючих – ураз завівся. Я, мабуть, будучи на його місці, теж повівся б, як він, і, можливо, тому, що його впевненість здавалася мені природною, ми обоє відчували, що настане нове життя.

Наступного ранку нас за дорученням його величності переправили до ближнього ворожого укріплення, щоб випробувати нову зброю; йдучи дорогою я, як і Ходжа, подумав, що наші сподівання на всемогутність цієї гори металу можуть не справдитися. Із сотні чоловік, яких падишах виділив нам для підтримки, ми відразу більшість розгубили: майже половина розбіглися хто куди, а після невдалих пострілів велетенської залізяки декількох солдат ми взагалі втратили. їх розчавило під час операції, і після цього клята залізяка загрузла у багні. Ми не впоралися, не змогли підготувати нову атаку, адже й та зграйка аскерів, що залишалася, за мить розбіглася, обсипаючи нас і наш диявольський витвір прокльонами. Швидше за все, ми обидва думали про одне й те ж саме.

Незабаром, коли військо пузаня Хасана-паші за годину взяло укріплення з незначними втратами, Ходжа зібрався був стати на шлях пошуку істинного знання, та його спіткало розчарування, бо все населення укріплення було вирізане. Не знайшов Ходжа й жодного важкопораненого між обпалених стін підкореної фортеці. Погляд Ходжі впав на купу відрізаних голів, які підготували, щоб показати падишахові, я ж не мав сил, щоб спокійно на це дивитися, тому просто відійшов. Через деякий час я, не стримуючи цікавості, знову повернувся до нього, цього разу Ходжа крокував геть від голів, а мені було байдуже, куди він ішов.

Коли ми повернулися до табору, була обідня година, нам повідомили, що фортецю в Доппіо все ще не взято. Падишах не знаходив собі місця від гніву. Він присягався покарати пашу Сари Хусейна і всім військом рушити на поле бою! А Ходжі наказав лаштувати свою зброю на випадок, якщо до вечора облога фортеці не впаде. За волею падишаха відрубали голову невмілому командиру, який за день не зміг завоювати фортецю. Через гнів падишахові було навіть не до пліток щодо нашої ганебної невдачі зі зброєю. Ходжа теж мовчав про наш надуманий внесок у перемогу. Всі його думки були про одне, він, як і я, думав про долі астрологів, моє дитинство, тварин з моєї ферми. Та найголовніше – він уболівав за останній шанс, який міг випасти нам сьогодні, – це звістка про завоювання фортеці. Сумніви були вагоміші за сподівання, та Ходжа не переймався, бо мріяв про інше нове життя, яке розпочнеться разом із молитвою священика маленької християнської церкви з дзвіницею, яку лизатимуть червоні язики полум'я після того, як буде розгромлено неприступну фортецю. Я відчував, як у наших серцях загорається вогник надії, розпалений червоною загравою сонця, яке ховалось за гаєм на горі, зліва від нас.