Текст книги "Біла фортеця"
Автор книги: Орхан Памук
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)
Розділ 7
У свій час я назбирав деяку суму, випрошуючи на дрібниці гроші у Ходжі та не гаючи нагоди підзаробити. Виходячи з дому, я прихопив свій скарб, який ховав у старій шкарпетці серед уже не читаних Ходжею книжок. Через нестерпну цікавість зазирнув до кімнати свого двійника; він міцно заснув, хоча й горів у пропасниці. Я здивувався, що дзеркало, яке всю ніч лякало мене нашою неймовірною схожістю, насправді було зовсім крихітним. Похапцем, намагаючись не торкатися речей, я вийшов із будинку; поки йшов порожніми вулицями, відчуваючи на обличчі свіжий подих вітру, нестерпно хотілося ретельно вимити руки. Вже вирішив, куди мені податися, і від цього відчував справжню ейфорію. Мені подобалося крокувати вулицями у ранковій тиші, спускатися похилими берегами до моря, мити руки біля чешме, [29]29
Спеціально збудований бювет для потреб місцевого населення.
[Закрыть]насолоджуватися прекрасними видами Золотого Рогу.
Уперше я почув про острів Хейбелі [30]30
Острів у Мармуровому морі, неподалік від Стамбула.
[Закрыть]від молодого монаха, який приїхав до Стамбула; він захоплено розповідав про красу Принцевих островів, [31]31
Місце відпочинку візантійських принців, райський куточок у Мармуровому морі, неподалік від Стамбула.
[Закрыть]коли ми зустрілися поблизу Галати. Ці розповіді глибоко закарбувалися у моєму серці, може, тому я не замислювався, куди мені податися. Човнярі та рибалки, до яких звернувся, запросили шалені гроші за перевезення. Я злякався, бо мені здалося, що вони здогадалися про мої наміри втекти, звісно, вони негайно сповістять Ходжу і його почет, і він мене розшукуватиме. А потім використають це, щоб настрахати християн, до яких вони ставляться з презирством за страх перед чумою. Щоб не привертати особливої уваги, я швидко домовився з одним човнярем. Він був непримітним худим чоловіком, і замість того, щоб активно налягати на весла, багато теревенив, розводився про те, за які ж такі гріхи людям було послано страшну хворобу. Зрештою він сказав, що ні гроші, ні втеча не можуть врятувати від чуми. Однак, поки човняр говорив, я збагнув, що він боїться клятої хвороби не менше за мене. Наш переїзд до острова тривав шість годин.
З часом я зрозумів, що провів на острові щасливі дні. За маленькі гроші я зняв кімнату у непримітному будинку самотнього грека-рибалки; мені не давали спокою постійні тривоги, тому я уникав зустрічей та майже не з'являвся на людях. Час від часу я думав про Ходжу, мені здавалося, що він помер, а ще в моїй уяві поставали образи людей, яких він найняв, аби мене розшукати. На острові було чимало християн, які, як і я, намагалися втекти від чуми, та зізнаюся, я боявся з ними спілкуватися.
Ранком виходив разом із рибалкою в море, а ввечері ми поверталися. Якийсь час я захоплювався полюванням остю на крабів та павур'ю. Якщо ж погода видавалася неприйнятною для виходу в море, я вештався околицями острова чи йшов до монастиря, де частенько у його виноградниках солодко засинав. А ще під деревом інжиру була невеличка альтанка, з якої відкривався незабутній вид на Стамбул, в ясні дні навіть можна було бачити бані Ая-Софії. [32]32
«Свята мудрість» – одне з трьох звертань до Бога, яким було названо християнський храм, котрий турки перебудували на мечеть.
[Закрыть]Я часто зупинявся тут і годинами милувався Стамбулом, поринувши у мрії. Якось мені наснився Ходжа, човен, яким він плив до острова; його супроводжували дельфіни, з якими він неабияк потоваришував, бо ласкаво розмовляв, час від часу запитуючи про мене, очевидно, Ходжа розшукував мене. Наступного разу уві сні Ходжа вже був із моєю матір'ю, вони шпетили мене, де я так забарився і чому не повертаюся. Я прокидався від сонячних променів, що нещадно били в лице, хотілося знову поринути у сни, та марно, отож я поринав у думки. Інколи я думав про можливу смерть Ходжі, цікаво, хто навідався у покинутий мною будинок, щоб винести тіло померлого, а хто був на його тихій прощальній церемонії? А ще я розмірковував над пророцтвами Ходжі, згадував ідеї, які спадали йому на думку, коли він був у гуморі чи навпаки, коли всіх ненавидів, думав про падишаха та його звіринець. Мої марення супроводжувались потріскуванням від гри клешень крабів, на яких я полював з остю.
Я й досі сподівався, що зможу залишити це осоружне місце та повернуся на батьківщину. Для цього було достатньо грабувати будинки тих, хто мешкає на острові, через залишені відчиненими двері чи димарі я пробирався всередину й робив свою справу. Найперше, що кров з носа треба було зробити, – це забути про Ходжу. Згадуючи всі свої незвичайні пригоди та живучи майбутніми розповідями, які повідаю у себе на батьківщині, я відчував докори сумління через те, що по-зрадницьки підступно залишив помирати людину, надзвичайно на мене схожу. По правді, я дуже сумував за Ходжею; не міг второпати, чи справді ми з Ходжею настільки схожі, чи, може, я собі так навигадував. Здається, за одинадцять років, проведених разом, я жодного разу надовго не затримував погляд на його обличчі. Мені навіть нестерпно хотілося повернутися до Стамбула, щоб востаннє поглянути на мертвого Ходжу. Я розраджував себе, запевняючи, що схожість між нами – це не більше, ніж плід моєї уяви, тому про це слід забути.
Добре, що я так і не зміг забути про нашу схожість. Адже одного дня переді мною постав Ходжа! Я відпочивав у садку, гріючися на сонці, – заплющив очі і поринув у мрії. Збагнувши, що чиясь тінь упала на мене, я розплющив очі, – він стовбичив біля мене і посміхався без тріумфу переможця на обличчі, він приязно посміхався так, ніби щиро мене любить. Я відчував себе надзвичайно спокійно, і це мене дивувало, хоча безпідставний спокій лякав мене. Здавалося, я вже змирився з думкою, що наша зустріч неминуча, ба навіть підсвідомо прагнув цього, тому почувався ледачим невільником, який ховав очі, визнаючи свою провину. Поки збирав речі, намагався розібратися з почуттями, Ходжа був незвично поблаживим, натомість я зненавидів себе. Він розрахувався за мої борги з рибалкою. Потім домовився з двома чоловіками, і на чотирьох веслах ми швидко дісталися нашої оселі ще до темряви. Я скучив за духом помешкання. Дзеркала на стіні не було.
Ранком Ходжа покликав мене і мовив: провина моя велика, адже я не просто втік, а й підступно залишив його помирати, гадаючи, що він підхопив чуму. Ходжа зізнався, що мав намір суворо мене покарати, та часи змінилися. Він розповів, як тиждень тому його, нарешті, покликав падишах, якого непокоїла чума, тому він звернувся до Ходжі з запитанням, коли закінчиться ця напасть, скільки життів вона ще забере і чи загрожує його життю страшна хвороба. Мій двійник страшенно занепокоївся і розгубився, тому обмежився загальними відповідями, попросив дати йому трохи часу, щоб звернутися до зірок. Прожогом він кинувся додому, розуміючи, що доля винагородила неабияким шансом. Ходжа сушив собі голову, та не міг визначитися з відповіддю, яка б одночасно і задовольнила падишаха, і спрямувала його інтереси у правильному руслі. Власне, тому Ходжа й вирішив повернути мене.
Він, виявляється, давно знав, що я на острові; після моєї втечі він заслаб, однак вже через три дні почав шукати мене й натрапив на мій слід, кинув трохи грошенят балакучому рибалці, і той повідомив, що відвіз мене на Хейбелі. Ходжа знав, що з острова мені немає куди йти, тому й не поспішав повернути мене додому. Я погодився, що зараз настав важливий момент у відновленні стосунків Ходжі з падишахом. Він щиро зізнався, що потребує моєї допомоги, моїх знань.
Ми відразу взялися до роботи. Ходжа дивував рішучістю людини, яка достеменно знає, чого вона хоче; мені подобалася така впевненість, риса, яку я вперше помітив у ньому. Ми знали, що вже завтра маємо бути у падишаха, тому не стали гаяти часу. Зійшлися ми на тому, що не варто багато вибовкувати, а ліпше обґрунтувати та аргументувати те, про що ведемо мову. Кмітливість Ходжевого розуму, яку я завжди шанував, швидко допомогла визначити наше гасло: «Пророцтво – це маскарад, який є дієвим засобом, щоб впливати на дурнів-шахраїв». Слухаючи мої пояснення та аргументи, Ходжа, здавалося, погоджувався з моїми переконаннями, що від чуми можна врятуватися, лише вдавшись до медичних заходів. Він, як і я, врешті, не заперечував, що біда не могла трапитися без волі Аллаха, проте, ми, смертні, маємо засукати рукава і діяти; це, в свою чергу, не кине й тіні на велич Аллаха. Хіба святий Омер не покликав Абу Убейде із Сирії до Медіни, щоб урятувати військо від чуми? Для того, щоб урятувати падишаха від чуми, Ходжа проситиме максимально уникати спілкування з іншими. Треба зізнатися, що нам навіть спадало на думку настрахати падишаха очевидною можливістю смерті, щоб переконати його у всій серйозності ситуації та змусити вдатися до необхідних заходів, однак, учинивши так, ми б ризикували. Поетичні описи смерті злякали б не лише падишаха. Існувало кляте, тупоголове оточення, яке кожну хвилину могло звинуватити Ходжу у безбожжі через такі сміливі закиди. Тому ми завдяки моїй обізнаності з літературою написали оповідання.
Найважливішим для Ходжі було зрозуміти, коли закінчиться нашестя чуми. Я інтуїтивно відчував, що нам слід аналізувати дані про померлих кожного дня, сказав це Ходжі, та він і вусом не повів, я наполягав, і він погодився звернутися до падишаха по допомогу.
Наступного ранку Ходжа попрямував до палацу, я ж у місто – лігвище чуми. Як і раніше, було моторошно вже від думки про цю хворобу, однак бажання хоча б трохи побачити світу запаморочувало голову. То був прохолодний літній день, коли з моря дме вітер. Скрізь мене оточували мерці, я ж думав про те, що ще ніколи життя не здавалося мені настільки принадним, як тепер. Заходив у дворики мечеті, щоб записати, скільки є трун, вештався районами міста, підраховуючи небіжчиків і роблячи порівняння. А відповісти у такій ситуації на питання, що є життя, радість, смуток, горе, людина, натовп, було нелегко. До того ж, я звертав увагу на дрібниці, мене цікавило буденне життя людей, які зі своїми близькими жили у великому домі, на їх гаразди чи безвихідь, яка переростає у байдужість.
Наближалася обідня година, як я опинився на протилежному березі протоки, у Галаті, сп'янілий від юрбиська небіжчиків; мені закортіло пройтись кав'ярнями, насмалитися цигарок та пообідати в ашеві, [33]33
Безкоштовна їдальня для бідних.
[Закрыть]і не тому, що був голодний, мене пойняла жага пізнати життя, випробувати його. Потім я довго блукав базарами, навідувався до крамниць. Шукав відповіді, а в голові роїлося безліч думок. Пізнього вечора, коли все оповила густа темрява, я, прийшовши додому, від утоми валився з ніг, але все ж вислухав Ходжу, який повернувся з палацу.
Усе йшло за планом – вигадане оповідання припало падишахові до душі. Йому стало лячно, що чума, як і нечистий, може перекинутися на людину, щоб заволодіти тілом; він наказав не пускати сторонніх до палацу, а вхід до нього був під пильним наглядом. Щойно Ходжа розпустив свого язика, аби відповісти, коли відступить чума, падишах зізнався, що перед його очима ожила картина, як крокує містом Азраїль і вже націлився на нього. Падишах злякався і схопив Ходжу за руку. Мій двійник не на жарт розхвилювався і, щоб заспокоїти падишаха, сказав, що то не Азраїль, а шайтан. І як було задумано, повідомив, що необхідно боротися з шайтаном. А щоб зрозуміти, коли чума полишить місто, потрібно прослідкувати, де вона вирує. Звичайно, оточення падишаха переконувало його, що зв'язуватися із чумою – робити виклик Аллахові, однак він уже й чути цього не хотів. Наостанок падишах запитав про своїх тварин: невже шайтан чуми прийде й до них – мавп, соколів, левів? Ходжа відразу відповів, що до людей чума приходить у людській подобі, а до тварин – як миша. Врешті, падишах наказав привезти п'ять сотень кішок з віддаленого міста, куди не сягнула чума, а Ходжі надати стільки людей, скільки той вимагав.
Дванадцять чоловіків, яких нам було виділено, ми розіслали в різні райони Стамбула, щоб вони підраховували кількість померлих та збирали інформацію про хворобу. На стіл ми перенесли схематичне зображення мапи Стамбула, яке я скопіював зі своїх книжок. Уночі, коли отримували нову інформацію про хворобу, з азартом та, певно що, з острахом переносили на мапу маршрут чумного шабашу, паралельно вигадуючи те, про що варто розповісти падишахові.
Зізнаюся, спочатку ми були песимістично налаштовані. Чума бродила містом не як хитрий шайтан, а як пустотливий бешкетник, якому байдуже, кого вбивати. Так, в Аксараї [34]34
Історичний район Стамбула.
[Закрыть]за день вона забирала до 40 душ, наступного дня залишала район і перекидалася на Фатіх, ще наступного – вже вирувала на протилежному березі протоки, у Топхане, [35]35
Відомий торговельний район сучасного Стамбула.
[Закрыть]Джіхангірі, і зовсім неочікувано спалахувала в Зейреку. [36]36
Район Стамбула, відомий своєю мечеттю Зейрек (колишній монастир Пантократа Вседержавця, побудований у першій чверті XII ст. архітектором Нікефоросом).
[Закрыть]Завітала й до нашого району, що виходив на Золотий Ріг, і занапастила двадцять душ. З кількості померлих ми не могли второпати, за якими правилами поширюється хвороба: одного дня вона забирала життя ста п'ятдесяти чоловік, наступного – лише ста. Пройшло чимало часу, поки ми зрозуміли, що маємо відслідковувати не місця, де помирають жертви хвороби, а місця, де вони заражаються. Падишах знову покликав Ходжу. Ми помізкували й вирішили сказати падишахові, що чума розгулює серед юрбиська, на базарах, де люди обманюють одне одного, чи у кав'ярнях, де, обійнявшись, точать ляси. Він пішов, а коли повернувся ввечері, розповів про падишаха.
Ходжу падишах вислухав уважно, а коли той закінчив, запитав: «Як нам бути?» Потрібно було, навіть вдаючись до сили, зменшити кількість простого люду на базарах. Звісно, що ті невігласи з оточення падишаха відразу заперечили, буцімто, як буде жити місто, коли припиниться торгівля, почнуться хвилювання, якщо люди прочують, що чума ходить вулицями у людській подобі, – вирішать, що настав кінець світу, або зчинять бунт, якщо їм доведеться в'язнями сидіти у махаллє, [37]37
Район.
[Закрыть]де розгулює шайтан чуми. «Вони мають рацію!» – сказав Ходжа. Раптом один із тих розумників поцікавився, де знайти такого сміливця, який розрадить народ. Падишах не на жарт розійшовся, кричав, що буде карати кожного, хто сумнівається у його силі. Гнівно він наказав виконувати все, що говорить Ходжа, хоча й не знехтував своїм оточенням, маючи намір провести обговорення. Головний астролог Ситки-ефенді, який ненавидів Ходжу, відразу заявив, що той так і не відповів, коли чума залишить Стамбул. Ходжа злякався, що падишах визнає правоту астролога, тому запевнив, що наступного разу обов'язково принесе календар.
Ми замалювали мапу, розстелену на столі, позначками та цифрами, однак не змогли збагнути, як поширюється чума містом. Між тим, уже минав третій день, як виконувався наказ падишаха. Яничари влаштували пости на входах до базарів, центральних вулицях, причалах і запитували у кожного: «Хто ти? Куди йдеш, з якою метою?» Наляканих, розгублених роззяв завертали назад, аби, боронь боже, шайтан чуми не звабив їх. Коли ми зрозуміли, що життя на Капаличарші [38]38
Давній критий базар у Стамбулі.
[Закрыть]та Ункапани [39]39
Міст через Босфор.
[Закрыть]зупинилося, підрахували кількість за останній місяць і почали думати. Ходжа переконував, що чума діє за досі незрозумілою нам схемою, і якщо ми хочемо врятувати свої голови від гніву падишаха, нам потрібно вигадати правдоподібну байку і виграти час.
Саме тоді було введено систему перепусток/Командувач яничарського війська, щоб не зупинилася торгівля, роздавав перепустки благонадійним, звісно, на його погляд, мешканцям міста. Нам стало відомо, що він непогано набив собі кишеню на цій справі, а ремісничі, які не зголошувалися на такі побори, вже готували бунт. Раптом мені прояснилося, і я почав помічати певну логіку у поширенні чуми. Ходжі, який розповідав про плани об'єднатися з ремісниками та візиром, я повідомив про свої спостереження і про те, що чума поволі відступає з віддалених бідняцьких кварталів.
Ходжа не прислуховувався до моїх слів, але підготовку календаря для падишаха звалив на мої плечі і додав, щоб заморочити падишаха, треба вигадати заплутану історію, в якій ніхто нічого не втямить і не зробить жодних висновків. Він запитав, чи можливо вигадати історію, що не має змісту, але втішає, коли її читаєш чи слухаєш? «Як музика?» – спитав я, і цим здивував Ходжу. Ми вирішили, що гарне оповідання має починатися, як чарівна казка, розгортатися інтригуюче, як чарівний сон, а закінчуватися меланхолійно, навіюючи смуток, як історія про кохання, котра закінчилася розлукою. В останню ніч перед зустріччю з падишахом ми без упину говорили, схвильовано працюючи. А в сусідній кімнаті наш товариш-каліграф, що був шульгою, переписував незавершене оповідання Ходжі. На ранок я опрацював зібрані дані й дійшов висновку, що за двадцять днів чума покине місто, збираючи по базарах останні жертви. Ходжа не поцікавився, виходячи з чого я дійшов таких висновків, лише сказав, що визначена дата задалека і мусимо вкластися у два тижні, підмінюючи дані. Я, звісно, не був таким оптимістом, але зробив, як те вимагав мій двійник. До цих дат Ходжа склав вірші і віддав каліграфу переписати. А потім звернувся до мене з проханням ілюструвати сторінки оповідання. Десь опівдні він узяв переплетену синім картоном книжку зі сторінками ебру і, насупившися, вийшов; він був наляканий і занепокоєний. Мовив, що надії покладає більше на мальованих на сторінках пеліканів, крилатих биків, червоних мурах та мавп, які вміють говорити, ніж на мій рукопис.
Повернувся увечері схвильований і повідомив, що переконав падишаха у правильності прогнозів. Хвилювання не залишало Ходжу впродовж трьох тижнів, казав, що всього можна чекати. Коли хлопець при дворі красивим голосом читав оповідання, серед султанського почту лунали кпини, це було влаштовано навмисне, щоб принизити Ходжу, однак падишах присоромив негідників і запитав, на якій підставі було зроблено припущення, що чума залишить місто через два тижні. Ходжа пояснив, що відповідь міститься в оповіданні, яке ніхто не хотів слухати, отож і не зрозумів. Потім Ходжа, щоб завоювати серце падишаха, довго пестив привезених із Трабзону котів, які заполонили майже весь палац.
Коли він наступного дня повернувся, то повідомив, що громада розділилася на два табори: перший, який очолював Ситки-ефенді, вимагав скасувати всі нововведення, а інший, Ходжинський, наполягав продовжити боротьбу з чумою, рятуючи місто. У мене з'явилася надія, адже кількість померлих з кожним днем зменшувалася. Та Ходжа цього не помічав, він передчував, що назріває бунт, і люди, очолювані Кьопрюлю, не мають на меті зупинити чуму, а прагнуть звести рахунки з ворогами.
Упродовж першого тижня кількість померлих зменшилась. Та за моїми підрахунками було очевидно, що за тиждень чума не зникне. Я докоряв Ходжі, казав, що марно він змусив мене переробити календар, але мій двійник був заклопотаний іншим. Він зрозумів, що Кьопрюлю не наважиться діяти, і заявив разом зі своїми прихильниками, що головний візир на їхньому боці. Такі інтриги лякали падишаха, і розраду він шукав у своїх кішках.
Під кінець другого тижня місто вже задихалося не від чуми, а від заходів проти неї; кожного наступного дня помирало все менше людей, але про це ставало відомо не населенню, а таким, як ми з Ходжею, людям, котрі опікувалися цією проблемою. Повзли плітки, що почнеться голод, покинутий мешканцями Стамбул нагадував страшну пастку. Я не виходив із кварталу, тому все мені розповідав Ходжа. Говорив про розпач людей, які змушені були боротися за зачиненими дверима та вікнами з чумою, про людей, приречених на смерть. У палаці теж панувало очікування смерті: тільки-но падала філіжанка чи хтось кашляв, як юрмисько розумників переходило на шепіт і злякано сподівалося почути останнє рішення падишаха, вони хвилювалися, незнання виснажувало їх, усі чекали на лихо. Навіть Ходжа переймався такими переживаннями, багато часу він проводив з падишахом, переконуючи його, що передбачення було правильне – чума потроху відступає, але той вже не слухав, цікавішими йому видавалися історії про тварин.
Минуло ще два дні, а підрахунки в мечетях промовисто свідчили, що померлих від чуми меншає, але ця новина не звеселяла Ходжу. Це трапилося у п'ятницю. Зневірені ремісники встряли у бійку з яничарами, які заступали їм шлях, частина обурених яничар перейшла на бік ремісників, приєднався до них і місцевий люд, безробітні: вони зчинили ґвалт: кричали, що чума – то кара Аллаха, і не нам вирішувати, коли хвороба має відступити. Тривало заворушення недовго, воно було придушено військом. Щоб показати серйозність рішень, шейх-уль-іслам [40]40
Верховний муфтій.
[Закрыть]видав фетву, за якою відразу двадцять чоловік було покарано на смерть. Ходжа був задоволений. Наступного вечора він заявив про свою перемогу. Ніхто з оточення падишаха не наважувався говорити про скасування заходів проти чуми. Командир яничар, якого запросили до палацу, повідомив, що бунтівників до дій спонукали люди з двору. Це розгнівило падишаха, і налаштовані проти Ходжі враз розбіглися. Ходили чутки, що Кьопрюлю, якого теж звинувачували у зраді падишаху, хотів суворо покарати бунтівників. Ходжа був на сьомому небі від щастя і постійно говорив, що має вплив на падишаха. Ті, хто втихомирив бунт, теж переконували падишаха, що чума відступає. Вони не вигадували. Падишах уперше подякував Ходжі, привітав його з перемогою, а потім потягнув до клітки з мавпами, привезеними з Африки. Вони пробули там чимало часу. Безсоромнісь мавп та бруд навколо в клітках викликали у Ходжі відразу, та він терпів. Раптом падишах запитав, чи можна мавп, як папуг, навчити розмовляти. Потім він звернувся до свого почту з побажанням частіше бачитися з Ходжею, адже він точно передбачив кінець хвороби.
Минув місяць, і в п'ятницю Ходжа був призначений на посаду головного астролога, та падишах цим не обмежився. Коли він поїхав на п'ятничну молитву до Ая-Софії, щоб подякувати Аллахові за приборкання чуми, Ходжа йшов за два кроки від його величності, і їх оточувало юрмисько вдячного люду, серед якого був і я. Скасовано було й заходи, запроваджені проти чуми. Натовп щиро вітав падишаха, коли на своєму коні він наближався до нас. Почуття вирували, народ божеволів, почалася товкотнеча, нас притримували яничари. Мене відштовхнули назад і притиснули до дерева, я ж, обороняючись ліктями, пробирався наперед, раптом ми зустрілися поглядами з Ходжею, який поважно й гордо крокував за падишахом. Він відвів очі, ніби не побачив, ба не пізнав мене. Настрій натовпу завирував у мені з якоюсь незбагненною пристрастю. Я заходився кричати, кликати Ходжу, мені кортіло, щоб він угледів мене і врятував від натовпу, забрав до себе, щоб я приєднався до урочистої процесії почесних переможців! І це не було прагнення слави чи намагання долучитися до перемоги, отримати винагороду. Ні! Я волів бути там біля Ходжі, тому що я – це Ходжа! Точнісінько як у жахливих сновидіннях, моя сутність ніби виходила і віддалялася від своєї оболонки, я спостерігав за собою збоку – чи не означає це, що я – інший? Зізнаюся, не виникало бажання пізнати, хто той інший, у тілі якого живу я, було моторошно дивитися на себе такого, який проходить і не пізнає себе, огортало неймовірне бажання приєднатися до того, іншого. Вже зробив спробу, ринувся уперед, однак грубий аскер заштовхнув мене назад у юрмисько.