Текст книги "Вовчиха"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

– Кажу,– відповів Юзько сухо.

– Що кажеш? – скричала, ставлячи все в кухні на стіл.

Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.

– Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас невістка по той бік хати жде, от що! – додав із притиском і кивнув бородою до протилежної хати, до так званої великої, де ховалися «найбільші маєтки» Зоїні.– Тепер знаєте!

Зої почервоніло в очах.

– Здурів! – сказала поперед себе впалим голосом.

– Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву...– і Юзько усміхнувся.

– На-а!

Не міг сказати нічого гіршого.

Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.

– Юзьку! – сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.– Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти посватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працювала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!

– Вона одніська дитина у своєї мами,– відказав Юзько поважно,– та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, «працювали» – то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас волами коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покривилися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви почорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу... не зі злиднів, мамо, і з біди та праці... як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на другий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на війні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Розбивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо! – сказав, обернувся й пішов.

Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Здибавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.

Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погашене. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:

– Так, сину!

І розійшлися.

* * *

Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибралася до нього з Сандою – пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середущому синові чотири фальчі найкращого свого поля.

Се було з початком вересня й перед якоюсь неділею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кілька фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.

– Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його...– відказувала, куди ходила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розділом землі, він сказав:

– Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.

Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.

– Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос– тане тут, хіба що ти.

Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.

– Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий...

Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садовини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупленим у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстрував коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,– пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.

– Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,– не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.

– Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,– кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.

– Гадаєш, боюся?

– Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають «вовчицею».

Зою мов змій тим словом уколов. Вона прокинулася.

– Так кажуть на мене?

– Так,– сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.

Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзвичайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись відходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь панував якийсь спокій закінчення.

– Вам куди, мамо?

– Куди треба.

– То не гайтесь.

Вона станула, підкинувши бистро голову.

– Або що?

– Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть завтра.

– Я сьогодні мушу.

– Ага... аби не спізнитися, мамо, правда? – спитав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнувся.– Аби не втекло?

– Так, так. Аби не втекло... Аби-сь знав, аби не втекло! – і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.

Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої своєї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини:

– Ви дома, кумо Єлено?

– Ая! А вам що, Зоє? Ввійдіть у хату! – зачувся привітливий голос ізсередини, і в вікні показалася голова старої Журавлихи.– Боїтеся «межу» переступити? Дуже давно не були. Не бійтеся. Входіть сміливіше. В мене свіжий хлібець, слава богу, вже з нового, кислячок не согірший.

– Ая,– відповідала однаково гострим, на одну октаву піднесеним голосом Зоя.– Гадаєте, я лишила роботу? А, гадаєте, на кого? На мого Юзька? Гай-гай, та й прийшла посьорбати вашого кислячку або погризти вашого нового хлібця, так як би в мене ні одного, ні другого не було? Я прийшла вам сказати, аби-сьте собі коштів та видатків на весілля не робили, бо я свого Юзька за вашу «печерицю» не дам! Ой бігме, не дам, аби-м так жива додому не дійшла, що не дам. Мені не треба макітри в хаті, аби-сьте се собі затямили!

Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш кинула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.

– «Макітри» не потребуєте, «печериці»? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так? – сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.– Ото я тим згризлася! – пищала, кидаючись на всі боки.– Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,– додала, збиваючи злорадно п’ястуки докупи,– завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе «дзестру» [3]3
  – Дзестра – віно, придане (рум.).


[Закрыть] моєї доньки до вашої хати... коли моя донька схоче жити з вами в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете – не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?

Вона перебігла голосом цілу шкалу.

– Овва! – сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова противниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.

Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось подавалося, що щось важило на противний бік. Вона віддихала важко. Затиснула зуби та пронизувала противницю страшними очима.

– Ви старша від мене жінка,– тягла далі роз’юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти високої «куми» й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.– Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати «вовчиху» з її Сандою, що їй відхочеться визивати «макітри» та «печериці». От так! А ваш Юзько таки візьме мою дитину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!

Сього було для Зої вже забагато.

– А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?

– А я не мама? – спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.– На таке я вже піду й до суду, бо...– і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в однаковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов веретено, й лютувала перед нею.

Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись головою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:

– Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.

Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:

– Я тут. А ти чого тут?

– Почуєте.

Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік голови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з відтінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:

– Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою роботу й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим часом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, найкращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мовчить. Я ходив на село до двірника й оповів, що сталося. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як найде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...

Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким поглядом глянула на сина і знов повернулась до противниці.

– Я йду,– сказала беззвучним голосом,– але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша «макітра» поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і! – скричала, як божевільна.

«Макітрина» мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут...

І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?

І Зоя вибухла тяжким риданням...

* * *

Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.

– Хлопці! – казав зворушеним, низьким голосом.– Ви знаєте, бо й усе село знає, що моя мати не хоче, аби я брав Аничку Журавку. Вона грозила їй, та з тим і мені, що обкидає нас камінням, як будемо їхати до церкви вінчатися. Я не можу вволити її волю й пустити з дівчини сміх. Вона мені до вподоби, і я їй до вподоби. В війні я тримав цісареві присягу, служив вірно, де б і не треба було, сповняв усі розкази офіцерів, робив, де що кому обіцяв,– раз був вояк! А чи нарешті мені знеславити дівчину, що ні мені, ні нікому з моєї родини зла не зробила? Ні. Мама знає своє, а я своє. Коли будемо їхати до церкви, ба ще раніш перед тим, то так, знаєте, несподівано по-вояцьки тайком, тайком із землі виростіть, обступіть хату й вартуйте. Коло дверей троє, коло кожного вікна по двоє і так стійте так довго, доки з церкви додому не вернемо. Коли зачуєте коло дверей голос батька, отворіть настільки, щоб вийшов. Ми вмовилися з ним. Я на нього буду ждати перед від’їздом до вінчання коло містка з фірою. Як вийде сестра, отворіть двері. Вона прийде до церкви, я знаю, а звідти я її заберу з батьком до Журавків. А як схоче вийти мати, ви її не пускайте. Я не хочу крові на своїм весіллі, бачив я її вже доста у своїм житті, мені й без того тяжко...

І замовк.

– І з Миколою не було ліпше,– обізвався один із камратів.

– Юзько тепер її мізинчик! – сказав другий.

– Вона його все ліпше любила,– замітив третій.

– Будемо вартувати. Треба, то й треба. Хто і гадав: своїми грудьми плекала, а кров’ю до весілля загрожує,– докінчив четвертий.

– Се все війна тому винна, товаришу,-сказав п’ятий.

– Війна, брате...

– Ні, вона все така страшна була...

Юзько мовчав. За якусь хвилину задуми обізвався:

– Килим, що я недавно забрав з дому, як мати з старою Журавлихою сварилася за мене, треба віддати назад. Щоб розлучити обох, я сказав тоді мамі, що його хтось украв, щоб тим завернути її найскорше назад додому. Той килим треба завтра віднести до нашої хати, сказати, що віднайшовся, і передати мамі. Я сам, як знаєте, маю багато роботи на всі боки, і мені не до тих жартів. З мамою, я знаю, не побачусь, ще хіба завтра зрання, а там аж по весіллю. Вважайте, щоб усе вийшло гаразд.

Камрати мовчки подали один одному руки й розійшлись кожний у свій бік.

Коли зійшов місяць, вийшла надвір Зоя, «на холодок», як казала, а за нею, похилившися, і старий Павло. Посідали обоє на призьбу. Почерез місяць поплила чорна хмара...

– Отже, ти йдеш позавтра на весілля, Павле? – спитала Зоя.

– Йду.

– Бо я не йду. Якби пішла, то лише з камінням у руках. Се вже я казала.

– Ти, може, й доживеш і повороту нашого бідного Янка, справиш інше весілля, але я його не доживу, Зоє, я се чую. Тому я піду. Маю двох живих синів. Дожив, як старший звінчався і не зле трафив. Може, і з другим не буде зле. Се не людська рука кермує в таких справах, і нам нема чого розбивати того, що ми не зв’язали! Дай собі спокій, Зоє. Буде зле, нам не закине.

– Як не кину каменем, то піду рано до Ч. Але на зорях піду.

– В день весілля, жінко? – спитав Павло, звертаючись до неї цілим тілом.

– Так! – відчулося твердо й коротко.

– Як хочеш. Я не ворог своїм дітям. Не міг Санді справити весілля, не було й нема для неї, сироти, пари, поблагословлю бодай Юзька. Він мені не зла дитина, чого брехати?

В його голосі пробилося щось грозливе й урвалося. Сказавши се, він устав, лишив Зою саму й пішов до хати.

За хвилину з’явилася Санда й сіла мовчки коло мами.

– Ти хочеш іти до церкви позавтра? – спитала Зоя.

– Хотіла б.

– Але до них до хати аби-сь і кроком не поступила, бо через мій поріг не вернеш! – погрозила мати.

– Мамо! – сказала Санда, і через її голос пробивався жаль.– Чи ви гадаєте, що ми будемо вічно вкупі? Ви старі, тато подався. Я не відьма, щоб від людей крилася. Мої молоді літа потоптали ви, пожерла праця, ще б і до церкви мені не заглянути, не бачити весілля мого брата?

– За те, що тебе бив?

– Бив, мамо, бив, нехай би й ще бив, але я його сестра, а він мій брат, та й просив він мене, щоб я не гнівалася на нього, що бив. Дуже був лютий тоді, як бив, а то був би ніколи сього не зробив. Та й вони, Аничка й стара Журавлиха, і Микола, і Ганна, всі просили зайти. «Будем укупі,– казали – й тата вшануємо, як належно». Я піду, мамо. Вони лагодяться прийти до вас із музикою, мамо, з гонорами, так чула я потайки від Анички.

Зоя прокинулася.

– Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то...– і вона перервала.

– Мамо,– успокоювала Санда.– Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?

– Пустота, донько, офіцерам у війну їсти варила! – і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду...

Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хмари, що покривало місяць до половини, кудись щезло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її постелею висів темний образець пречистої діви. Вона зсунулася на коліна, закрила руками обличчя і, замість молитися, плакала.

«Де ти, царице небесна, де ти? Що я кому винна?» І, хрестячися раз по раз три рази, кинулася на постіль. Коли заснула, срібне світло місяця пасмом упало на неї й цілувало її руки. Грубі, спрацьовані, почорнілі, ніким досі не зуважені руки.

* * *

Юзькове весілля відбулося гарно, без пригод. Рано тої днини, як ще лиш світало, вийшла Зоя з невеличким клунком із своєї хати й не вертала довший час. Зробила, як сказала. Пішла до Ч. й довго не вертала. Коли пішла Санда по неї, побоюючись, що, може, мати розхорувалася й через те сидить довше в місті, як загадувала, довідалася тут, що її задержала на недовгий часок знайома пані, щоб виручувала її в домашній, невеликій міській господарці, бо слуга її виїхала на деякий час до своїх родичів у недалеке село. Саме в переддень приходу Санди вона вернула. Але не на те, щоб уже лишитися, як звичайно, дома у своєї хлібодайниці, але, навпаки, появилася лиш на те, щоб випросити собі в пані дозволу перебути ще днів із вісім у родичів, бо старша її сестра віддавалася і треба було більшої помочі на такий святочний день. Пані, хоч і нерадо, згодилася, але натомість випросила для себе на той час у Зої Санду, заки не вернеться служанка, і Зоя пристала, бо сама вже квапилася додому.

– Я винагороджу Санді за ті дні,– успокоювала й запевняла Зою, котра рада була в душі, що донька прибула по неї, і вона сама ніби «себе» не верне додому.

– Та нехай буде вже й по-вашому, пані, нехай Санда лишиться за мене, а я кваплюся та й розповім, чому сама без дівчини вертаю. Побоююся, що, як мене не було, сталася не одна шкода...

Але Санда заперечувала, впевняючи, що все в найкращому порядку і все жде на маму, особливо батько.

Зоя пішла.

В визначений час прибула служанка, і Санда, нагороджена панею, вернула додому.

Вона не йшла, а летіла. Щось мов гнало нею. Се було вже на початку вересня. Погода тої днини була (се було по обіді) хоч не похмура, але й не ясна. Щось неначе крила в собі для Санди, і Санді було ніяково на душі. Недалеко мала вже вона додому, може, ще з годину й пів ходу, коли нараз саме як ішла пустою стернею, короткою дорогою, вузенькою стежечкою, зачула над головою вгорі, майже у хмарах, сумний зойк, що врізувався боляче в її серце. Підняла голову й почала шукати очима. Се були журавлі, що ключем одлітали.

«Журавлі,– погадала,– прощаються... сумну свою співанку лишають»,– і, сама не знаючи чого, зітхнула. Станула хвилину, слідячи за відльотною птахою. Сумний зойк журавлів неначе турботою наповнив нараз цілу спустілу площінь стернини. Жалібно, високо за собою тягнув душі. «Плачуть, неначе ховають когось, ах»,– перейшло болючою гадкою крізь думку дівчини, і вона пішла далі, опустивши голову на груди. В її голові роїлося різне. Що поробляла там мати, що другі поробляли? Її вісім день не було вдома. Давно вже на так довго з хати не відходила. Від часу до часу здіймала очі вгору й аж тепер замітила, що повітря незамітно заповнилося вогкістю й через її каптаник добився до її тіла якийсь холод. Але їй уже недалеко додому. От-от вирине їх хата із садочком поза нею й високими зубчастими ворітьми, покажуться вікна, і вона ввійде в подвір’я. І справді. Все виринуло перед нею. На вулиці не стрінула нікого. Все мов умисне позачинялося в хаті, лиш малий якийсь хлопчина, закинувши половину мішка на плечі, гнав дві корови й пару коней поперед себе. Побачивши її, став на хвилину і поважно слідив за нею очима. Коли віддалилась уже від нього кілька кроків, він за нею кликнув:

– Ваш тато помер!

Санда оглянулася... Що, що? Що він казав? Але хлопець пішов далі, і лише мряка ніжним холодним серпанком уклалася на її лице. Вона не йшла, а вже бігла додому. Щось там та мусило бути. Її серце не віщувало нічого доброго. Коли опинилася коло воріт, найшла їх напівотвертими. Порожнеча й дивна тиша обняли її. Коли ввійшла в хату, найшла вже лише саму матір. Почорніла, постарілася на років кілька – сиділа й лущила маківки.

– Ти запізно прийшла, Сандо,– були її перші слова, заки Санда встигла сама слово промовити.– Передучора поховали ми тата, вже ти його більше ніколи не побачиш!..

Санда пірвалася за голову і скричала:

– Тату, таточку мій любий, нащо ти лишив сироту?

Кричала так несамовито, як ті, що навіки утратили свій розум...

Відтак одлежала шість неділь тяжкої хвороби.

* * *

Два роки обробляла ще Санда землю одними своїми руками. Сапала сама, орала сама, паринувала, жала, косила. Їздила кіньми, складала стоги, молотила, з лісу дрова привозила, одне слово, земля Жмутів лиш її руки від смерті батька знала.

Брати відокремилися, мати лиш за саму легку хатню роботу береться, а Санда лиш десь-колись нею займається. Челядинську роботу вона на себе перебрала, Зоя зсихає, горбиться, а коли що з поля продається, бере гроші від доньки і швидким, спішним, переляканим ходом біжить із ними до банку до Ч.

По двох роках продали коні, корови, телята, й їм лишилася одна коза. Поля Санда не обробляє, як давніше. Лише стільки, що коло хати, то що для них обох потрібно. На всіх інших нивах колишеться трава. Її не косить уже Санда. Її косить за гроші, мов чужий,– Микола.

Юзька бачить Зоя в себе рідко. Коли перший раз по весіллю привів і жінку з собою, вона не позволила невістці поцілувати її руку. «Для офіцерів у війну з мамою їсти варила»,– вимовлялася опісля перед знайомими газдинями, як її хто за те словом діткнув.

І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. «Саме з себе так настало»,– кажуть пошепки знайомі поміж собою.

Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касандра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з своїм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:

– Я до кінця свого життя не буду мати через маму доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. «Се,– каже,– все зле».

Зоя знов собі відказує на доньку:

– Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! «Недобре!.. Самі їжте!» На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що таке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся...

– Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста працювали, гарували!

Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:

– Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.

– В вас є гроші, тето!

Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.

– Знов не домила, знов не дотерла,– каже сама до себе.

– Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкандибає і... і...

– Санда! – впоминає її лячно Касандра.

– Нічо, нічо, не бійся! – успокоює її Санда, притягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спливають по лиці.– Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.– І по хвилі гіркого мовчання додає: – Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець – надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить... «Йди за нього, не будеш сама віку доживати» – б’є мені раз у раз у голову. «Ні, мамо,– кажу,– він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходити ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте...» – відказую їй. Та й ще є один, Касандро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю? – І усміхається, як над чимсь дуже маленьким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ятком і голубить його до себе.– Краще мені на тебе почекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік ке пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?

Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивиться й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:

– Добре.

І настає мовчанка.

Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відриваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.

– За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі – се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустину на голову...

І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає.

– Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді...

Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози...

Чернівці (Буковина), 16 липня 1923 р.