Текст книги "Вовчиха"

Автор книги: Ольга Кобылянская

* * *

Одного вечора, може, шість тижнів по тім, як Зоя вернулася з Ч., де вкладала потайки перед чоловіком і дітьми зложені гроші в щадничий банок, увійшов Микола в хату. Було по найважнішій роботі. Збіжжя було звезене все з поля, скирта, хоч і невелика, була зразково складена, стодола повна, набита, замкнена, округ хати було чисто повимітувано, і хто б не вступив був на подвір’я Жмутів, мусив на перший погляд признати, що тут жили несогірші газди.

Стіни хати біліли сього ясного вечора ще більше, місяць горів у своїм жарі вповні, а вечірнє небо, цятковане зорями, манило своїм супокоєм зір до себе, й якийсь неначе божий мир панував повсюди.

Як сказано, у Жмутів і майже в усіх їх сусідів була праця покінчена, і чорні руки, що від сірого ранку до ночі були в руху, заживали трохи спокою, щоб за короткий час забратися знов до дальшої чергової праці.

У хаті донька господарів засвітила світло. Мати Зоя зашивала міхи, бо за тижнів кілька мали молотити збіжжя на новий хліб, а на лавиці під піччю, згорбившись, сидів Павло. Не промовляючи до нікого слова, пакав із люльки. Він спочивав. Під білою стелею, над ясною невеличкою лампою, дзижчала роями зібрана мушня і густими гуртками зсідалася округ тієї ясності.

– Добрий вечір! – сказав Микола, входячи в хату, і кинув стомленими руками капелюх на лаву.

– Добрий вечір,– відповів батько й поглянув на сина.– Був у селі?

– Був, тату, та через те і приходжу до вас, а то був би пішов на ніч з кіньми. Дощу не буде, ніч ясна, нехай би попаслися до рана, думав я, а рано завтра й так неділя, було б доволі часу виспатись. Дле я хочу вам щось сказати. Аби-сьте знали, тату, і ви, мамо: я посватав Ганну Марчукову. Вона мені до вподоби. Її родичі мене також приймають, вона сама мене хоче. Її старі дають півхати до мешкання, заки ми собі покладемо свою, телицю і двоє поросят. Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хотів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я доста вкладав своєї праці в неї.

Микола замовк.

У хаті запанувала тишина.

Мати шила, впихала й витягала довгу голку з мішка вперед себе й не обзивалася, мов син говорив до порожнечі. Батько пакав далі люльку, а Санда стояла коло печі, де тліло ще пару вугликів, спершись лівою рукою до припічка, а правою до пояса, й дивилася поширеними очима на брата. Їй стало страшно за брата. Мама, що досі мовчала, тепер устала.

– Ту козачку, Миколо? – спитала.

– Яку козачку, мамо?

– Та ту, ту, Ганну, ту драбину, що як уходить у хату, голову схиляє, щоби сволока над собою не здіймила головою. Я її козачкою називаю, її родичі старці. Ти «поляк», можеш багачку взяти, ти не простий хам. Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам.

Миколі вдарила кров до голови.

– Не дасте, мамо?

– Як на твоїм настанеш, не дам... А без мене тато також не дасть.

– А без мене собі не задержите всього, мамо...– процідив нараз крізь зуби з притиском Микола, побілівши, як смерть.– Я в що вкладав свою працю, відколи ви мене лише до роботи заставляли, від хлоп’ячих літ? У чужу землю?

І він приступив нараз близько до матері й поглянув їй у лице. Вона відступилася.

– Що я у вас наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!

– Нічого тобі не належиться. Як козачку візьмеш, то під очі мені не йди! – відповіла криком Зоя, побілівши не менше за сина.

– То найдіть мені другу таку, як Ганна, але багачку, щоби хтіла за мене йти.

– Я тобі найду. Але вперед піду до старих Марчуків і скажу їм своє слово!

Вона відвернулася, вхопила довгу голку з ниткою в руки і стала по-давньому впихати й витягати її з латки. В її голові заворушилося роєм. Вона ніколи не допустить, щоб її найстарший син, «поляк», женився з «козачкою», бідною хамкою, котрої родина лише того ждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи, й пооб’їдати. Го-го, вона не така дурна, як Микольцьо. Вона побіжить зараз завтра, щоб не запізнитись, до старих і скаже їм своє. Вона вже знає, що сказати. А відти скочить до своєї фіни й буде з нею й її чоловіком говорити за її дівчину для Миколи. Вони дадуть її за нього... Вони ж знають, що вона, Зоя, «полька»... добра газдиня... чесна й добра жінка... другої такої вздовж і вшир в селі нема... і не завагаються. Та й вони багачі неабиякі. Там повно всього, й донька одна. Коли б оце не вдалось їй, чого вона не сподівалась, то в неї ще одна гадка на порятунок; вона ще не догадала її до кінця, але... най-най, най лиш послуху відмовлять. Вони знають, хто вона і що вона може, як схоче! Най лиш її парубка далі затягають. Так!

Вона гримнула мішком до столу і встала. Виглядала дуже визиваюче. Звернулась до Павла, що сидів мовчки під піччю і ткав зокрема свою думку, і кликнула:

– Ти чого сидиш під піччю й ні пізно ні рано води в рот набрав? Аби одно слово пікнув, то ні. Все я мушу свою душу розривати. Ти господар? Ти тато? Але най буде й так. Я вас усіх навчу.

Вона шарпнула полатаний мішок зо стола й вилетіла з ним із хати. Микола приступив до Санди, що стояла, мов статуя, вгадуючи дальші поступки матері, котру знала найліпше зі всіх, а батько, не обзиваючись ще й досі ні словом, устав із лавки і взяв із кутка з-за своєї постелі свій високий гудзуватий скіпетр у руки й вернув на своє місце...

– Що ви скажете на те все, тату? Якої ви гадки? – звернувся син до батька.

– Я такої гадки, сину, щоб ти ще ждав,– відповів Павло,– відтак поговоримо. До осені ще доволі часу.– Він говорив стурбованим голосом.

– Чого ждати? Я не хлопець. Я знаю, чого я хочу,– заявив рішуче Микольцьо.

– Може, й так,– сказав батько,– я й сам знаю, що тобі вже час женитися. Ми вже старі, тобі треба початок зробити із женінням. Та не знаю я, чи Ганна Марчукова буде тобі таке щастя.

– Я гадаю, що буде. Я не можу межи багачів пхатися, бо за мене багачка не піде. Ще якби я сам що мав, а так...

Тут урвав, бо двері розірвалися, а впосередині хати з’явилася, мов з-під землі завірюха, знов Зоя.

– А так візьме жебрак жебрачку, й буде жебраків більше.

– Який він жебрак, Зоє? – вмішався тут несподівано роздразнений Павло, піднімаючися поволі з лавки та висовуючи вперед себе палицю, довгу, мов із грубим, усередину замкненим, чорним п’ястуком зверху, з палицею в руках здавався він вищим, так що від того в хаті мов потемніло.– Який він жебрак? Не твій син? Не мій? Ти «полька», я «поляк», ми побралися... який він жебрак...

– Най з «полькою» жениться, йому хамки не до пари! – загрозила Зоя.

– Яку «польку» мені взяти, мамо? Органістиху, вдовицю Антоньову, що свого чоловіка до гробу загнала?

– Бо він пияк був...

– Ні, мамо, не пияк... бо жити не було з ким, і вона...

Тут він урвав, але лише на те, щоб відітхнути глибоко, немов сил набрати до дальшої боротьби з матір’ю, що гнівом дихала.

– ...чи, може, з її горбатою донькою, що через неї окалічіла, бо мама забагато до костьолу бігала; чи Менцю, доньку старої перекупки, польку, що з своєю мамою до Ч. торгувати ходила, га? Кажіть, мамо! Зараз кажіть!

Зоя стояла мов закаменіла. Ніколи такої бесіди з уст Микольця вона не сподівалася.

– Його правда, жінко,– вмішався тут нараз батько й підніс високо свій грізний вишневий гудз,– з ним треба порахуватися. Він наш найстарший син. Йому треба дати землі; ми ж для дітей працювали... самі як завтра повмираємо. Його правда.

Павло сказав і сів.

– Давай ти своє поле, чоловіче! – крикнула Зоя, взявшися попід боки.– Я свого не даю. Я стара, я знаю, але тому, що я стара, я хочу мати своє й нікому в ласку не стояти. На те я й працювала ціле своє життя.

– Ні, мамо! Самі ви не працювали. Працювали й ми на те!

Нараз двері відчинилися і в хату ввійшов Юзько, а за ним і Янко.

– Що тут за бесіда? – спитав Юзько.– Аж за вікнами ваш голос чути, мамо.

Мати прокинулася на вид Юзька... Той Юзько, її тьохнуло в серце.

– Що за бесіда? – сказала.– Спитай свого брата й тата, бо я вже нічого не кажу. Раз і я мушу мовчати.

І, сказавши се, сіла рівно, як патик, коло стола, підперла голову п'ястуком і задивилася непорушно на стелю, де чорна мушня успокоювалася плямами.

– Що, Миколо? – звернувся Юзько до брата.

Янцьо сів коло тата під піч на лаву й почав вибирати з-за пазухи незрілі ще лісові горіхи, розкушувати їх зубами, оббирати й заїдати смачно. Санда сіла коло нього і ждала нетерпляче закінчення сеї справи, не дуже цікавої для неї.

– Що, Миколо? – спитав Юзько ще раз, приступаючи живо близько стола, де сиділа мати і стояв старший брат. Микола оповів коротко, як і що, аж до останнього слова й рішення батька й матері щодо поля.

– Та ти, мой, стоїш тут і торгуєшся з мамою? Ти знаєш, що з нею ще торгу в житті ніхто не добив. Лиши. Бери дівчину, тато нехай дадуть тобі поля... Скільки хочеш? Три-чотири фальчі, та й далі. Три-чотири, та й гайда, кажу! Ти жебрак у твоїх родичів. Пам’ятай: три-чотири, аби-сь потім не жалував!

Здається, гірших слів, як ті «три-чотири фальчі», для Зої не було. Вона зірвалася зо свого місця й вилетіла з хати. Надворі так гарно, надворі так ясно, стіни біліють, ясніють проти місяця, що стояв так спокійно й велично на голубому небі, мов приглядався з височіні дрібничкам дитячим... Довкола пахло звезеним збіжжям, десь здалека клекотіли жаби, ще далі обзивалась собака... а тут... а тут...

Зоя сіла на призьбу, сперла голову в обидві руки й заплакала.

«Юзько! – плакало її серце.– Юзько!» І він проти неї. Коли нею найгірше торгали, тоді приставав і він проти неї. Вона майже душилася зі сліз та жалю. Такі діти. На те вона їх годувала. Кров’ю годувала. Одного, другого і третього. «Три-чотири фальчі»,– казав Юзько. Три-чотири. Вона тряслася від плачу. Вона вмре, а не дасть. Землю? Та й стільки? А що лишиться їй?

Як сиділа, вона встала й кинулась між кукурудзу, що виростала недалеко проти хати ліском. Вона вклякла й зарила пальці в землю. Не дасть, не дасть, не дасть! Три рази сказала «не дасть». Кукурудза шелестіла, пахла, дихала... Щось ішло нею, пересувалося між неї ближче, тихіше... Нараз вона піднялася, поглянула на небо. Наче на хвилину забула за землю. «Господи, скільки зір, то все людські душечки!» – майнуло їй крізь голову. Саме в ту мить злетіла одна зірка... за нею друга і десь упала лукуватим льотом. Вона дивилася, а відтак устала. Пообтирала долонею очі й вернула на призьбу. В хаті ще гомоніли голоси синів, чувсь і голос батька, відтак утихло. Двері з хором відімкнулися, і вона почула їх близькість...

– Або поле, або гроші! – казав Юзько.– Або поле, або гроші, й більше нічого!..

Зоїне лице мов льодом обтулило. Вона підняла голову і встала. Стояла чорним стовпом і ждала. Сини вийшли з хати, мов два дуби висунулись... Ішли. Побачивши її, станули.

– Мама тут,– сказав старший.

– Тут,– повторив Юзько.– Говори!

І Микола почав говорити. Казав, що врадили з батьком, що він дасть йому, Миколі, або поле, або гроші) як ні, він кидає хату, жениться з Ганною й їде до Канади. Звідти, хто пильний, ще ніхто старцем не вернувся. Але гроші на дорогу мама дасть. Вона ховає їх перед батьком і дітьми в банку, так нехай дасть, а ні, він бере дві корови, веде в місто, продає, і гроші будуть!

Зоя стояла мовчки... Юзько роззирався пильно по небі... Микольцьо ждав.

Нараз мати підняла очі й поглянула на Юзька. В ту мить і він зирнув на неї. Їх погляди стрінулися. Він усміхнувся. Усміхнувся тим усміхом з-під чорного, ледве замітного вуса й відвернувся...

– Як, мамо? Се послідній раз я про се до вас говорю, я не Санда, що ви з нею робите, що хочете. Даєте?

– Скільки тато дає? – спитала стисненим, оплаканим голосом і повела долонею по очах.

– Дві фальчі.

Вона помовчала і знов утерла сльози.

– Я даю лиш одну-одну,– скричала,– але... але без козачки... з козачкою не даю нічого.

– Добре, мамо,– сказав Микола твердо, як камінь, сплюнувши на землю крізь зуби.– Добре. Але до трьох днів я мушу мати іншу дівчину, ви маєте мені вишукати, і то багачку, мамо... аби-м мав час Марчукам відповісти й за видатки, що вже на весілля поробили, заплатити. З жебрачкою я не можу на одній фальчі вижити, а лише з багачкою. Так я собі постановив, а ви як хочете...

Вони пішли, а Зоя лишилася.

* * *

Мов із змією у грудях, вона ще пленталась довкола хати... окружляла її, й звертала, й... раз у раз обтирала сльози.

Аж надранком, на зорях, зайшла нечутно до хати, лягла на лаву, укриту веріткою, й заснула...

* * *

Не добре спала Зоя.

Коли ранком устала, була втомлена, мов побита, і ще більше роз’ятрена. Синів не було дома, старий собі кудись пішов, Санда поралася коло корів, а далі залізла між бараболю й почала її копати. Вся найтяжча хатня робота припадала на неї, але вона її радо сповняла. Ніколи не зачував од неї ніхто слова опору, ніколи не жалілася вона вголос. Але часом дрижало в неї серце болюче, і то тоді, коли бажала хоч на хвилинку відбігти в село або в маленьке сусіднє містечко, щоб купити собі чого-небудь: дзеркальце, ниток, заполочі, або голок, або й побалакати з ким там... а їй се не було вільно. Зараз виростала на материн приказ, знаходилась перед нею якась poботa, котру треба було лиш їй одній конечне сповнити. Сьогодні Зоя, мов оса, з’являлася то тут, то там і все чогось бриніла, надаремне шукаючи відповідного предмета, щоб його вколоти. Остаточно вилетіла.

– Я йду в село, Сандо,– сказала.– Давай позір на хату, щоб нічо не пропало, бо я, може, забавлюся.

Санда підняла голову з-над корча бараболі і глянула здивовано на матір.

– Чого вам, мамо, в село? Краще б до церкви.

– Так мені треба.

– Ви снідали, мамо? Я вам злагодила молоко. Від Джіяни, мамо. Воно таке смачне та сите. Сама сметана.

– Не снідала. Сьогодні молоко від Джіяни багном чути. Певно, ти пасла худобу на багнах.

– Ні, мамко, на стерні. Чого ж би я йшла на багна, я не люблю туди ходити, там не тільки паші, що болота, і корови по коліна застрягають у болоті, й я з ними. Я на стерні...

– То ти рук не вмила, як треба, бо, як кажу, молоко чути багном. Чому, як я дою Джіяну, молоко добре?

Санда не відповідала нічого. Вона знала маму. Коли вона, Санда, щось варила, хоч би й найліпше, мама по більшій часті не їла. Все тій страві щось хибувало.

– Вернете пізно, мамо? – спитала лише дівчина.

– Ні. Я йду до фіни й її чоловіка, хочу щось у них розвідатися, а як прийде Микола й буде питати, куди я пішла, ти нічого не кажи.

– Не скажу, мамо.

Зоя пішла, а Санда осталася коло бараболі.

«Чого мамі до старих Михайленків? – роздумувала і вгадувала Санда.– Грошей зичити мама не йшла, ніякого насіння тепер їй також не було потрібно – хіба щоб у місто їм разом поїхати, як іноді, або, може, від їх доньки, молоденької Гафійки, потребувала чогось? Але що?»

Копала бульбу, що копала, а далі встала й понесла недалеко коло хати сполоскати її. Днинка була ясна, погідна, аж любо вбратися й піти до церкви. Костьол був аж у сусіднім містечку, й там була проповідь по-польськи, та вона не вміла по-польськи так само, як не вміли ні родичі, ні браття, зате ж у церкві аж любо було перебувати. Здалека пахло ладаном, васильком, гвоздиками, ай, а від свічечок, що горіли, просто медом несло, а від великих, що теж горіли, так і молитвою вгору віддавало. Санда згадала Савку, що мав своє місце в церкві, і їй закрутилися сльози в очах... Нараз почула недалеко в саді свист. Вона збентежилася, поправила хустку на голові, але роботу робила далі. Треба було полуднє злагодити. Ззаду хтось ішов. Живо, жваво. Вона боялася оглянутися. Може, він – хто його там знає? Нараз оглянулася. Се був Юзько.

– Сандо! – сказав і станув.

– Га-й?

– Доки ти будеш дурна?

– Агій на тебе!..

– Не гікай, а слухай, що я скажу.

– То кажи, бо я спішуся.

– Чого?

– Видиш, бараболю полощу й вогонь розкласти треба.

– А завтра ти сього не будеш робити?

– Чому ні? І завтра, і позавтра, і... все. Хто буде робити? Ти? Мама сього не зробить. Чого хочеш?

– Ти знаєш що? Савка хоче до тебе сватів слати. Хочеш його? Він мені казав...

І Юзько усміхнувся. Санда спаленіла.

– Чи я хочу? – спитала.

– Ая.

– Та я хочу, але мама, я боюся, що мама не схоче. Ти не чув, що вчора було?

– Та чув. Де мама?

– Пішла в село.

– Чого?

– До...– і Санда збентежилась.

– Гай-гай, кажи... не вдавай святу. Гадаєш, я дурний?

– Ні, Юзьку... але вона казала Миколі не казати.

– Ади-ади... яке розумне... Бігме, розумне... а дивиси!

– До Михайленків пішла... Чого, не казала, Юзьку. Ти знаєш, яка мама!..

– Яка вона, те знаю; але що ти дурна, те я також знаю.

– Зле знаєш. Я не люблю сварки. А чого до старих Михайленків пішла, того я не знаю.

– Як до старих, то я знаю, Сандо,– сказав і засміявся Юзько.

– Не знаєш і не догадуєшся, Юзьку.

Юзько заглянув їй в очі і втопив у них свій диявольський усміх.

– Овва, Сандо,– сказав,– сховай собі за крайку, що знаєш, а я тобі скажу, що я знаю. Мама пішла до Михайленків, щоб дали свою Гафійку за Миколу. Така мама, як наша. Що, зле знаю?

Санда стояла мов укопана. Розумом вона вдалася більш до батька, й велике гадкування не було її звичаєм.

– Може, й так, Юзьку, може... гадаєш, її дадуть за Миколу?

Юзько зареготався.

– Такі багачі, як вони, дадуть за «поляка»... з одною фальчею? Най мама пожде трохи. Сама Гафійка не схоче, а вже її старі... Лиш сміх піде селом. Та й хто схоче таку тещу, як мама? Ти кажеш, що знаєш маму?

І Юзько вмовк. Санда не обзивалась більше. Нараз їй усе роз’яснилося, вона все зрозуміла. Юзько й собі мовчав. Він скрутив папіроску, запалив і сказав:

– Коли Микола буде за мною питати, то кажи, що я пішов у село. Ввечір підемо обидва з кіньми на леваду. Будемо пасти. Там будуть і інші... він уже знає...

– Скажу.

Юзько пішов, а Санда за бараболею та поранням до обіду й забула, що він їй казав. Лиш одного не забула. Се лежало, мов розцвіла квітка пишна, червона в її замкненій, соромливій душі: Савка пішле до неї сватів...

* * *

Два дні не приходили хлопці додому ночувати. Все поралися поза домом. То орали на озимину, то волочили, дещо паринували, то знову засівали, аж третього вечора пішов Юзько до хати по сердаки, бо знов коні мали випасатися по скошеній отаві. Харч і що треба було носила їм сестра в поле. Два рази батько заходив і приносив хліба й іншу страву, робота йшла гаряче. По роботі й оранині в полі мали молотити, відтак до млина їхати. Тут уступала одна праця другій, і застою не було ні в чім.

Тим часом і дома теж не було супокою. Зоя з Сандою вимазували хату, прали, білили, обтикували ікони, бо на другу богородицю був у селі храм. Зоя ходила, робила кожну роботу, що зарвала в руки, завзято, гарячково, а все була сердита, все гнівна, все чогось їй не доставало.

– Скінчили б уже раз ту роботу в полі,– накинулася третьої днини на чоловіка, що, похилений, тихо, спокійно ходив повсюди, де треба було, і робив своє господарське діло.

– Скінчуть, як зроблять... Чого тобі, жінко? Добре, що є кому робити. Гадаєш, я ще такий міцний, як колись.– По його лиці перебігло щось болюче.– Або й ти? Давно се було, жінко, як ми удвох гарували. Ми не багатими побралися. Ти мала мало, я трохи більше... а решту... сама знаєш...

– Ах! – відтяла Зоя.– Я вам такої, а ви мені сякої.

– Та нехай і так, коби добре,– відповів він і робив своє далі.

Коло полудня хлопці вернули з поля. Микола тягнув за собою борону, а Янко плуг. Поскидали сердаки з плечей одним рухом рамен і, впорядкувавши все, як стій увійшли в хату.

Сонце стояло вже дуже високо.

– Давайте, мамо, їсти,– кликнув Янко і протер чоло.

Микола сів за стіл на лаву і ждав. Коли мати спішно подавала сніданок, Микола глипнув на неї. Вона уникала його погляду. Була напружена в рухах і в виразі лиця. Нараз, беручи ложку в руки, спитав:

– Як там наша справа? Найшли вже для мене молоду?

І втопив ложку спокійно в молоко та почав їсти. Їв поволі. Час минав. Зоя не зараз відповіла. Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю.

– І багачка, мамо? – тягнув далі Микола, не підносячи очей. Знов минув якийсь час.

– І багачка, мамо? – повторив Микола своє питання.

Зоєю аж трясло.

– І багачка була б, і молода, і з гонором на все село,– обізвалася нарешті Зоя мов не своїм, беззвучним голосом,– але...

– Відмовили... Що?.. Забагато поля має поляк, ні?

Він звернув своє лице спокійно до неї і, обтерши рукавом губи, встав.

– Але замолода,– докінчила мати, виминаючи, як перше, його погляд.

– Замолода Гафійка, замолода, мамо, і не на те ховали одиначку родичі, щоб теща гнобила її, як своїх дітей... Що буде, мамо? Я мушу завтра йти до Марчуків. На мене будуть ждати. Я дав слово.

– Я й там була.

– Знаємо, що були. Ми і знаємо, що говорили. Говорили...– казав із чудним супокоєм,– відмовляли синові молоду, називали його лінюхом, що за ним буде жінка його в роботі удвоє вгинатися, називали його злодієм, що буде з хати виносити всю її працю, говорили, що... що... Мамо! – скрикнув нараз із такою силою обурення і гніву, з такими іскрами ненависті в очах і вдаряючи п’ястуком у стіл, що миска й ложка захиталися.– Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався!

Він відвернувся до вікна і стояв. У хаті було тихо. Так, мабуть, ніколи не було тихо, як у ту мить. Молодший брат не рухався... Юзька не було, вона, мати, стояла рівна, як смерека, лиш лице побіліло як полотно, а уста скривилися, аж зуби показалися здолу. Чи з болю... чи з ненависті... хто її знав. Янцьо спер голову на руки над столом і віддихав важко. Його очі впилися в лице брата, і він читав у них – боявся деяку хвилю, деякий час страшного ожидання. Микола не рухався з місця, не оглядався. Нараз залунало недалеко хати, мов струя, вплило вікном гарним чоловічим голосом:

 
Ой не ходи, білявая, горою за мною,
Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою:
Одна зварить, друга спече, а третя помиє,
А четверта хустки пере, а п’ята обшиє;
У шостої вечеряю, в сьомої ночую,
Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую.
Зорі ж мене зазоріли на високій горі,
Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі...
 

Се співав Юзько.

Не оглянувшись ні на кого, Микола вибіг раптом із хати.

* * *

Тої днини вже ніхто не бачив Миколи. Другої зрана зайшов. Був одягнений по-святочному.

– Тату,– сказав поважно і спокійно.– Я прийшов по вас. Може, поїдемо до суду до С., і там скажете, скільки даєте чи даруєте мені за мою працю на вічність. За три неділі я женюся.

Старий Павло глянув на жінку, що поралася коло печі. Вона не сказала ні слова. За часок він переодягнувся в чисте білля і святочну одежу та, закинувши через плечі дзьобеньку, уклав у неї з-за сволока якісь папери, взяв із кутника свою високу гудзувату палицю, затиснув капелюх на голову і подався з Миколою з хати.

* * *

За три неділі відбулося весілля Миколи з «козачкою». На ньому були батько і браття. Санда не могла йти. Зоя обмастилася по руках, ногах і по тілі зеленою мастю, обмотала голову в мокру шмату, казала винести верітки й подушки на сонячну сторону на призьбу й там лягла. Була хора. Казала, що по весіллях не може ходити. Коли ж стало довкола неї тихо і лиш одна Санда пішла до воріт на варту, «щоб ніхто не заходив і маму не допитував», вона залилася гіркими сльозами та товкла спрацьованими п’ястуками до стіни. Чи через ниви, відділені Миколі, чи через «козачку» – ніхто не знав.

* * *

Сеї самої осені післав Савка, кушнір, до Жмутів старостів. Зокрема, «потайки» розвідувався про Санду й молодий жандар. Зоя жодного не прийняла – відмовила. Вгостивши людей та напоївши, вона подякувала їм за честь, але дівчини відмовила, дарма що й батько, й донька обзивалися за ним.

– Савка-кушнір чесний, сердешний хлопець,– роз’ясняв батько жінці, що поводилася, мов божевільна, коли Павло кілька день по тім робив їй закиди.

– Кушнір, власне, тому, що кушнір,– боронилася вона.– Се шкаралупа, знаєте се? Нічого не має, лиш те, Що на нім. Він письменної жінки потребує, а не невченої, як Санда. Він сватав її маєток, а коли забере його, відішле мені ні дівчину, ні жінку назад. Знаю я таких, як він. А по-друге, кожний кушнір на старість розпивається.

– Та ти, жінко, з розуму зійшла,– уступався різко батько за молодим чоловіком.– Як таке можна говорити?

Та тут Зоя, мов вколена змія, прокинулася.

– А мій брат Франц що? Не був славним кушніром, що пів-Бессарабії своїми кожухами обшивав, га? Та й до чого довело! Як заробляв, так і пропускав! Уже забув? Навезе тобі грошей повні кишені, та як зачне волочитися з корчми до корчми, як зачне частуватися за рахунок з приятелями, такими красними, як він... а додому вертає п’янісінький, що ледве дверей домацається... Аж кінець йому настав. Я ані разу не маю жалю до його жінки, що руки поклала на його життя... не маю, та й... га!

– Ей, Зоє, Зоє, не говори такого страшного, не гріши проти закону божого. Ніхто не має права відбирати життя тому, кому його сам господь дав. Терпіла вона, небога, що терпіла, нехай би була до кінця терпіла,– боронив роздратовано Павло, поглядаючи на доньку, що сиділа під вікном на лаві і прислухувалась залякано, втираючи від часу до часу потайки сльози...

На згадку про колишню трагедію, що зчинилася в домі Зоїного брата, кушніра, вбитого власною жінкою за його страшне п’янство, то виростали, то щезали якісь дивні лякливі картини перед її молодою уявою.

– Терпіла вона, небога, доста,– почала Зоя наново,– терпіла, кажу, доки пропивав він лиш свої запрацьовані. гроші. Терпіла, і як грошей не стало й один загін її поля ішов за другим в його горло і в горла його камратів красних. Терпіла, як сварився, і брався до бійки, та страхав, сполохував зі сну її і її нещасних дітей... Ей, Павле, Павле, треба правду знати. Не згадуймо обоїх. Нехай їм обоїм господь простить. Ти знаєш, я все даю за їх душу – й печене й варене, і ніколи, ніколи не шкода, що свою дитину не дам за кушніра, за шкаралупу.

– Не кушнірство винне, що Франц розпився...– обізвався нараз знов Павло,– а винні лихі язики, що її до злого під’юджували, і гризла його теща його, що він не мав маєтку, як побрався з її донькою. Злі язики, Зоє, кажу ще раз. Злі слова зародили не одне зло. Та лишім се, жінко, а Савку таки шкода було відкидати! – наставав Павло на своїм.

– Ви кажете так, а я кажу так,– забубоніла Зоя.– Відмовила йому раз, відмовлю другий, відмовлю і третій!

– Від-мов-ляй...– одказав співучим, ніби питайним голосом старий, устав зі свого місця, взяв свою високу палицю й вийшов із хати.

– Якби Санда ще письменна,– кликала за ним Зоя,– тоді не кажу, а так як вона...– й урвала. За хвилинку, неначе не замічаючи, що дівчина сидить бліда, як смерть, не рухаючись жодним рухом на своїм місці, додала: – Я на Савку нічого не кажу, я лиш питаю: хлопець господарський її не найде? Не знає, де наші поля й де їм межа? Га?

Їй ніхто не відповів.

* * *

Цілих дві неділі ходила Санда запухла, з очима, як цибулі, від плачу за Савкою, але не виплакала нічого.

– Що я могла зробити, Юзьку? – жалілася братові, як він накидався на неї, що вона, мовляв, «мамелючка», що всьому піддається, як коняка...

– Що? З хати було втекти хоч на три неділі й на очі не показатися, щоб маму настрашити, що ти втопилася... або... або на службу в місто на рік піти та й звідти писати, най дозвіл дає.

Санда заперечувала зітхаючи.

– Не було б добре. Хто знає, чи Савка був би на таке згодився. Йому жінки в хаті треба, а не панської служниці... Та й погано говорили б. Мама перша. Ти знаєш? Тобі добре говорити, ти парубок, та хто знає, яке ще і твоє буде, коли ти захочеш женитися. Ади, що було з Миколою.

– Що було? Те, що хотів. Узяв поле, взяв Ганну, став господарем. Та й що було?

– Мало що до бійки не прийшло, ти знаєш, Микола не жартівливий.

– Тому й мама подалася.

Коли неділь через кілька за Савковими старостами прийшли другі, від молоденького коваля, сталося чи не те саме.

– Кланцатий,– казала Зоя, що так називала ковалів,– і знов шкаралупа, що лиш маєтку шукає, а не неписьменної дівчини. Маєток забере, дівку мені відішле, та й правуйся з ним. Чим віддасть кошта, як програє? Обценьками? – і розреготалася недобрим сміхом.– Ідеш, коли чуєш здалека: «кланц, кланц», то зять Жмутів за-роб-ляє... Ой газди ви мої, газди,– звернулася вона з погордою до старого Павла й Юзька, що сим разом уже гостро станув за долю сестри, котра лише працювала й мусила працювати, а «з послуху збовваніла», як то він витикав мамі.

– То нехай не слухає!

– І справді! Чого ти така послушна вдалася, Сандо? – спитав дівчину й засміявся.– Висип раз мамі дійницю з молоком перед ноги, бехни раз мамі воду у кухні до землі, не замети хати, не біли, не мий горшків, не попрацюй від ранку до вечора, не пери раз, і другий, і третій, а побачиш, що мама пригадає собі, що вже свої молоді дні має за собою. Га? Не так, мамо? – спитав і зблизився до неї.– Ще не доста накомендирували за свій вік? Доки будете порядних людей з хати відганяти? Вас треба, мамо, як то при війську кажуть, під «ескорт» взяти, та й буде добре. А ти, Сандо, дурна, не плач. Як тебе за твоє б’ють, ти назад бий! Не так, мамо?

Мати дивилася, як на збожеволілого, на свого любимця, а тато знизав плечима.

– Треба якось робити, щоби добре було...– сказав, успокоюючи.– І ковалі живуть, і жінку, й діти годують; і кушніри, що з праці рук живуть, і з неї життя вибирають... Так господь кожному дає, але треба й його закону придержуватися. Шануй тата й маму, а буде тобі добре поводитися, каже його наука.

– Сандо, гай! – крикнув Юзько й вийшов з хати, кивнувши до неї головою.

Але Санда не вийшла. З його слів била правда. Вона чула її в його голосі, вона цілим єством се відчувала, але вона не могла.

* * *

Здалека і з затишка розвідувався через Зоїні знайомі жінки, органістиху Антоньову й через фіну один молодий «фінансер», чи не дістав би Санди.

Її скромність і працьовитість були в цілому селі знані. Та й дуже гарний він собі був, що правда, то правда. Коли йшов селом, мов молодий граф, серце мило усміхалось до нього. Коли говорив із нею й заглядав ув очі, котрі ховала все під «батистовою з гратками» й «біленькою» як сніг, вона горіла від дівочого сорому, як панська мальва. Та не інакше повелося йому із сватанням, як і попередникам його. Санда не була письменна, хоч знала підписуватися, він належав не менше, як оті, до «шкаралупів», і Санда осталася далі коло родичів, а вони, один по другім, женилися деінде. Найпізніше «фінансер». Санда ставала щораз мовчаливіша, зживалася щораз більше з землею і худобою, щораз віддалялася від матері, притягала до батька і старіла.