Текст книги "Вовчиха"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

* * *

Коли пішло одного разу громом по селі, що настає війна, в хаті Жмутів, як і в інших, настав жах і замішання. Підуть хлопці? Обидва? Юзько й Янко? Миколу, може, лишать. І чи вернуться? Родичі чорніли з жури й жалю. Сама молодь пленталася мов затроєна, а дівчата плакали... Лиш Санда не плакала. Щось замкнулося в її душі й не допускало до плачу.

Одного дня,– се було по заході сонця,– коли прийшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька:

– Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...

Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.

– Раз.

– Раз.

– І другий.

– І другий.

– І третій раз.

– І третій раз.

– Дайте руку, най поцілую...

Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:

– Я знаю, що не побачу тебе більше,– кликав крізь сльози.

– Байка, коби не калікою, тату,– зачув батько коло вуха, мов стогін.

Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.

– Мамо!

Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.

– Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.

– Юзьку, Юзьку, мій сину!!! – пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.

– Тату, мамо, поблагословіть, любі,– заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.

– Сину мій, ангеле... вертай! – вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.

– Верну! Не плачте!

– Янцю, не йди! – скрикнула мати.– Не йди, кажу, не лишай хоч ти нас, старих...

– Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.

Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовхнутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.

– Моліться за нас!

Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волоклася за ним, за «мізинком».

– Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою! – і з піднятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гонила ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очима на подвір’я.

Чи бачила там кого?

Сама не знала.

Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, виринула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схиливши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.

* * *

Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поважний, обдертий, без давнього усміху на устах – без Янка.

Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хоромах привітала його пустка, тишина й майже темрява. Увійшов у хату далі, де колись працював із родичами і сестрою. Там те ж саме. Що се? Повмирали всі? Вийняв із кишені сірники, зачеркнув і підніс руки вгору. На печі щось закашляло.

– Хто там? – обізвався старий захриплий голос батька.– Хто прийшов?

– Я, тату, я – Юзько... вернув назад...– і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.

– Нема в вас свічки? – спитав.

– Є... є, от тут десь... Ти, Юзько!.. Коло мене... ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі...

Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, привітався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований війною, але, побачивши батька в такому стані, він затиснув уста.

– Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повмирали?

– Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивезли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла самого лишити. Та ти знаєш маму. «Старому чоловікові,– казала,– нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити». Та й пішли.

– І не вернули?

– Ні. Часом приходять. Заглянуть туди-сюди, зварять на днів кілька, спечуть хлібець та й вертають. Санда... вона більше мною піклується... а мама... вічно ховає... й жалує... та й сама вже подалася...

Павло перервав і хвилинку віддихав. Юзько ждав і слухав. Слова з грудей старого батька так тяжко добувалися з грудної глибини...

– Каже, щоб я сам собі варив, як інші, а я не можу. Давно не робив і тепер не можу. Лежу і жду. Часом прийде Ганна Миколина, зварить і знов відбігає.

– Миколи не покликали, тату?

– Покликали, але лише до роботи. Копав з другими окопи, а відтак вернув...

– А корови, коні є?

– Одна коровина й один кінь є в Миколи. Другі дві корови й коня забрали вороги, як відходили. Пішло і сліз за ними доста. З кожної майже хати забрали... Пішла гарна худоба наша, і плач удовиний і дітей за ним, лише смуток лишився. Ой!..

І старий заплакав.

– У кого мама в місті? – питав Юзько, скидаючи старий, замарганий військовий плащ із себе й оглядаючись по пустій хаті.

– В якоїсь своєї знакомої. Може, завтра прийдуть. Так там засиділися... як би там їх місце. Та, може, воно й добре так. Бог знає, мені вже все одно... Коби борше... Де Янко? Де-сь го лишив? Він недавно мені снився... Все ніби до хати заходить у білій сорочці і дверей назад не може віднайти. «Се недобре»,– кажу я, а мама каже: «Саме добре, він незабавки поверне, біле білля,– каже,– дорогу значить». А я кажу: «Ой, дорога, де ж не дорога, але чи не на той світ?» Від тебе раз прийшло письмо, а від нього ні письма, ні знаку. Де він? Де мій Янцьо? Кажи, Юзьку... де мій Янцьо? Упав? Га? Кажи, ти старший! Га? Що кажеш?

– Я нічого не кажу. Що я знаю? Ми ж були кожний при іншім регіменті. Я при артилерії, він при піхоті. Що я знаю? Спитайте війну. Хто тепер що знає? Половина народу в землі, одна часть у полоні... одна, як я, жебраки або каліки...

– А може, впав і Янцьо? Бо Георгішин, що з ним разом злучився, казав, що коло Галича ще був живий... Але більше він не знає, бог знає. «Багато,– каже,– пішло відти на той світ...»

– Ей, «бог знає»... лиш та грудка, що на ній він упав, знає... і той, хто з нього мундир зняв, знає, а більше...– і Юзько вмовк.

На часок стало тихо в напівосвітленій хаті.

– Санду не сватав ніхто? – перебив нараз тишину Юзько іншим голосом, розгаздовуючися в хаті.

– Якийсь один іще сватав, але мама... ти знаєш...

– Землю всю орали?

– Не всю. Багато стояло облогом. Кулі обсівали її, сину, кров поливала, ворон плід збирав...

Юзько не обзивався.

І знов виростало мовчання в півтемній кімнаті, лиш чути було шолопання і ступання Юзька коло печі, доки не розгорівся вогонь у ній і не освітив ту частину хати, де була піч. За часок відбіг Юзько до брата по молоко, а старий Павло, зсунувшися з печі, почав ходити мов не своїми ногами по хаті і молитися. Що він робив се голосно – не замічав. Самота, яка його здебільшого окружала, виробила в нім той об’яв.

– Святий боже,– говорив і хрестився, звернувшися до вікна,– святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. Та й я до тебе прийду... Янцю... та й я. Западе зима... осінь... уже зазирає в вікна... та й я прийду... Ти в землі...– шептав тепер півголосом, усе ніби молячись,– земля бере тіло, а господь душу... вони все в парі, земля й господь. Ая, синку, ая, Янцю, ая.

* * *

Два роки, на третій перейшло від того часу. Зоя й Санда вернули по повороті Юзька на все додому, і життя й господарка, як здавалось, пішли давнім ладом. Зоя докупила дещо худоби, і якось воно йшло, не застоювалося. Лиш за Янцем не успокоюється жаль у батька, підточує той жаль і матір, сидить він в обох них, і в серці сестри.

– Може, в полон попав,– потішає Юзько, хоч у душі не має великої віри на поворот брата, зачувши від кількох товаришів з його регіменту, що повернули, яка страшна різня була зараз на початку війни під Галичем і скільки гарних, хоробрих хлопців пропало й погинуло навіки.

– Може, й попав у полон, хто його знає... Як живий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.

Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов незагоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи парубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп'ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.

– За мого Янця,– каже й цілує того чи ту... в руку, а той, що бере, тої ж самої хвилини те ж саме робить: цілує її в руку... І не питає він, хто вона, й не питає вона, хто він, і розходяться. Так рік-річно. А його нема й нема... І доля, а може, й душа його в руках господніх, як і весь мир, і кожна мушка на сім світі, і усе на землі...

Юзько й Санда вкладали свою силу в землю. Тепер корова одна, а відтак і друга стояли, як давно, у стайні, а до одного коня найшлася пара, найшовся плуг і борона, найшлося й кілька овечок, і якось жилося. Юзько рідко коли співає при роботі, як було давно, а лиш посвистує. Часом і усміх давній поблискує на його лиці. А так то він поважний, рішучий і так сказати б командир. Із мамою часто свариться. Батько більше до нього горнеться, а Санда самітна. З мамою й вона часто сперечається. Від часу до часу Зоя щезає на день-два і знову вертається. Як її питають, не дуже й дивуючись, куди ходила каже: «В місто сповідатися і причащатися».

Більш її не питають. Лиш Санда і, зокрема, й Юзько слідять мовчки за нею, особливо, де вона складає й заховує час од часу клуночки, добре й тісно позв’язувані. Льон платиться дорого, часом і збіжжя продається, а вона, як по-давньому, гроші сама відбирає, від людей і ховає. Ніхто з нею за те не спорить.

«Ховає, хай ховає – думає Санда,– нехай бере їх із собою і в землю, їй неначе все одно. За війни вона багато виділа, терпіла, зносила; й нарешті – боже! Що зробиш проти судженого? Як так, най буде й так. Хіба для неї одної доля темна?»

З Миколою і «козачкою» Зоя вже давно помирилася, приймає її в себе ласкаво й дозволяє собі руку цілувати. Два роки по весіллю, саме в воєнний час, зайшов Микола з Ганною, гарною й годною молодицею, малим хлоп’ятком, із дарунками: двома ситими курками й когутом, з медом і цукром, з пляшкою горілки й теплими словами,– відвідати осиротілу матір, що двох синів оддала війні й цісареві, а тепер із старим похиленим батьком... сама.

– Сама, сама, любі діти,– казала, захлипавши, Зоя й обтерла наборзі очі,– де вже не сама. Якби не Санда, то ми обоє з старим давно б у землю були запалися.

Та й помирилися. Рідко коли одні одних одвідують, бо робота між них уступає, виростає таким муром, що хіба в рік, або в два, або на великі свята, або на храму позволяє бачитися й більше про біду говорити.

Зоя «козачку» полюбила. День і ніч не знає «козачка» спочинку, заповнює скрині, комору, тче, пере, білить, розстелює полотна і щораз більшу здобуває пошану не лиш у тещі, але і в жінок господарів, і в цілім селі.

Така була «козачка»!

* * *

Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з батьківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однакова. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од «закордонного». Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.

– Треба їй того було? – спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.

– Та видко... що треба,– обізвався рівнодушно старий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.

Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне... мов жаль, мов вимушений усміх...

– Одним москалем буде більше...

– Або українцем,– сказав Юзько.

Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.

* * *

Отож зайшла до них одного разу ота Касандра з своїм маленьким хлоп’ятком. Ненадовго. Вона була на службі в місті, де її тримали з малим п’ятилітнім хлопчиною й пустили тепер, на її просьбу, відвідати рідню на кілька днів.

Одної днини, наслідком того недовгого перебування в тети Зої, зчинилася така пригода. Старий Павло пішов У сусіднє містечко платити податки, набрати жінці «потайки» на спідницю, собі купити люльку, бо стара десь затряслася, і ще дещо інше до хати. Ввечір перед тим Санда розчинила хліб, уранці пішли заглянути до конопель, що недавно відвіз їх Юзько до «балти» коло ниви, де була вдолині і вгорі засіяна кукурудза, а Касандру виправили з худобою недалеко долини, де саме кукурудза вдалася слабше й земля була кваскувата, як казали; і на ній ріс, буяв там та не там падиволос. Поле те тяглося, як сказано, з долини вгору, де що два роки пишалася найкраща кукурудза, а то знов і білий хліб. Юзько, що мав того дня складати сіно в кориці на сіножаті на інше місце, вийшов і собі з дому.– Чи туди, чи куди-інде, не казав докладно.

Він останнім роком зчаста баламутив маму й не все бував там, як казав дома; особливо коли горіла в полі робота. Іноді, було, каже: йду туди й туди, чи жати, чи сапати, а вийде собі, де захоче. Він і іншим помагав, і своє робив – чи пізніше, чи в інший час,– дарма що ніколи нічого не подасть запізно, ні запізно не звезе додому. Крім Санди й тата, помагали йому в господарській роботі й інші. Так воно було й сим разом. Сіно лежало згромаджене та ждало його руки, та не в копицях, а на землі.

Оглянувши коноплі, чи не час би їх, може, вибирати з води й звезти додому, Санда почула, що її наче невидима сила тягне вибігти вгору, побачити, що там діялося. Давно там не була, ще як перший раз, а відтак і другий, сапала і підгортала кукурудзу, а потім як іноді носила Юзькові харч. Юзько, бувало, все завертає її:

– Тут я сам буду сапати, чого тобі тут? Пильнуй ліпше худоби, я за той час тут більше прироблю, ніж коло худоби, як буду її пасти. Краще оставайся в долині, як хочеш уже сапати, або, як кажу, при худобі, а на горі буду я.

Сьогодні їй прийшла охота поглянути на кукурудзу й на горі. В долині вона була трохи слаба. Тут вона мала б належати Юзькові, на горі – їм. Стала на хвилинку і ще роздумувала. На горі було поле ліпше, отже, й кукурудза, може, і краща вдалася. Вона дивилась задумано вгору. Звідти, думала, побачить і Юзька на сіножаті. Коли ж хотіла поступити далі, перебіг їй заєць близько перед ногами впоперек стежки. Вона прокинулася. Агій! Аж злякалася. Та й справдешній уже заєць. Кількома скоками перебіг їй доріжчину. Чисто, як блискавка. «Недобре поведеться їй»,– сказав їй внутрішній голос, бо се був важний і давній на «правді» заснований забобон, що кому заєць перебіжить дорогу, то йому зле поведеться. Сплюнула й усміхнулася.

Що їй могло тут притрафитись? Вона перебігла думками всі можливості лиха й не найшла його. Їй мов камінь із грудей упав. І тут нараз причувся їй ніби свист Юзька. Свист устав, але ненадовго. Повітрям залунав його гарний, ще кращий, як давніше, голос:

 
Ой не ходи, білявая, горою за мною,
Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою:
Одна зварить, друга спече, а третя помиє,
А четверта хустки пере, а п’ята обшиє;
У шостої вечеряю, в сьомої ночую,
Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую.
Зорі ж мене зазоріли на високій горі,
Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі...
 

Санда всміхнулася вдруге.

«Се Юзько, мабуть, до своєї дівчини,– подумала,– добре, що він там, а може, й вона там, та «мала», як він її іноді називав, а якої мама так не любить і раз за разом то «печерицею», то «макітрою» охрещує, бо вже надто дрібна вдалася; а то й «дзявкою» через її спів. Вона, де б не була, де б не опинилася, не могла здержати, щоб не заспівати. Може, обоє зійшлися тут? Але ні. Юзько до всіх так, і всі дівчата до нього прихильні. Його тяжко було вдержати, щоб аж женився, хоча він не раз, розгнівавшись через що на маму та висварившися з нею, грозить, що відділиться, «як Микола», й покине всіх, тоді побачать усі, хто такий Юзько.

Санда постояла ще часок, розгадувала, але далі схопилася і жваво пішла вгору. Нараз у поблизькості її задзвенів ясний, як дзвінок, дівочий спів і прикував її відразу до місця. Санда стала знов і почала слухати.

 
Куди були луги, луги, а тепер долини.
Куди були люди добрі, а тепер вороги.
«Ой вороги, вороженьки, чо ворогуєте
Та й на мене, молодую, чари готуєте?
Ой вороги, вороженьки, я вас ся не бою,
Бо я носю за поясом зелененьку тою;
А я тою розмолочу, дам ворогам пити,
Кого схочу, розволочу, не буду любити – у-х!»
 

Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна дівоча постать. Заблиснула їй великими, чорними, майже циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.

– Любляться,– сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.

«І Юзько, й Юзько... Вона до нього приходила, прибігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає...» Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. «І він... і він...– гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.– Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі носить... ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!» І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недурно заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також «заєць».

«Але нічого»,– порішає вона і йде, наче сею хвилиною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певністю сміливо вгору.

Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з любов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рослину.

«Яка вона тут, на горі, гарна,– говорить у ній думка.– Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні». Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком... тайком... Тут заколишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!

– Юзьку! Що ти робиш? – скрикнула.– Тут, на горі, наша кукурудза... Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала... Та ще якби твоя... але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти...– і їй стала блиском його дівчина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! «Ящірка»,– прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.– Злодій! – крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.– Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..

Він став перед нею.

– Мені хочеться! – сказав.– А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!

В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.

– Крадеш, не працюючи! – крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.– Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!

– Краду? – спитав і приступив іще ближче.– Краду, Сандо, тебе обкрадаю?

Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров – і вона заридала.

– Чекай, чекай! – заголосила.– Піду я додому... піду я додому, чекай!

– Я чекаю,– сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.

Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.

– Так, та й так,– оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.– Ади, Касандро, аби-сь знала – рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,– казала схлипуючи,– але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...– і знов гірко заридала.

Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вернули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.

– Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,– хлипала вона.– За що він мене бив... Чи так се має бути?

Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.

– Та-а-к? – скричала.– Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! – і з тими словами гримнула полінами перед піч.– За-раз до суду.

Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.

– Хліб, мамо,– закинула і якось борзо почала витирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.

– До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?

– І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!

– Крав, кажеш, Сандо? – повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.– До суду! Зараз... зараз ходім!

Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...– і урвала.

Зоя станула перед Касандрою.

– Вмієш хліб пекти?

– Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,– відповіла несміливо Касандра.

– Я перемішу ще борзо тісто, мамо.

– Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Касандра...– й не договорила.

Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хусткою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб «не спізнитися», де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.

Добігли.

В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.

В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.

– Яка в вас справа? – спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.

– Так і так,– оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,– жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,– каже вона.

– Хто? – спитав суддя.

– Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.

– І далі...

– Так і так, пане судіє,– оповідала й пояснювала.– Крав, та й ще й ударив.

– Хто?

– Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!

– Бив чи крав?..– питає спокійнісінько суддя.

– Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.

– Скільки йому років?

– Тридцять і три, без одного...

– Він має вже своє окреме від вас поле?

– Ні. Ще йому не відділили.

– Хто?

– Я й мій чоловік.

– А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?

– Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...

– Давно вернув?

– Далі буде три роки.

– І відтоді все працює коло вас?

– Все.

– То ви хочете, щоб його вкарати? – спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.

– Так. Але... він... мені брат.

– Се трудно змінити,– сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.– І часто він такий для вас, поривається до бійки?

– Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...

– Він де?

– Там, дома, на полі... жне далі...

– Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...

– І ви за тим? – звернувся з запитом до Зої.– Він ваш син?

– Мій син. Один, старший від нього – Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.

Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.

– Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися? – спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.

– Я собі гадаю,– сказала вона вже сміливіше,– що ліпше, аби брат був чужий...

По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.

– І я так гадаю,– сказала Зоя.– Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.

– Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.

– Я зроду не ходила до жандармів,– сказала Санда,– й тепер не піду.

– І я ні! – повторила мати.– Я на старість теж не піду. Ще би що?

– Та й ще й на брата! – додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.

– А мені ані в голові! – додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: – Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.

Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спухлу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.

– Ходім додому, мамо! – сказала Санда перша.– Може, вже й тато вернув... та й тісто!!! – майже скрикнула.

– Тісто,– повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.

* * *

У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекисле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою роботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, прямував до хати Юзько.

Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його перемісити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.

Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб занести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:

– Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Завтра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?

– Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.

– Звідки?

– Звідти і звідти,– викладала півголосом Юзькові Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.

– Агій! – сказав і плюнув Юзько.– Та й працюй тут на них. Санда на мене «злодієм» напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кінець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, відколи вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спродати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене! – казав голосно, погрожуючи п’ястуком.– Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них злодій?.. Та й Санда... Ади... сс..! – і скінчив майже свистом: – Панна Санда...

– Тобі не треба було її бити,– впімнулася тут збіджена службами Касандра.– Ти знаєш, які її гаразди.

– Аг-га! – кликнув тут Юзько.– Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо! – гукнув нараз, звернувшись живо до вікна.– Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.

Але Санді й не в голові було тепер до «обрахунку». Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в кориті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.

– Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей– гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.

З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, набирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.

– Давайте їсти, мамо! – сказав гостро.– Я голодний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?

Се «га» дзвеніло зачіпливо.

– А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,– сказав і взявся попід боки.– Мені й так уже тої господарки з вами забагато. Роби так – зле. Роби інак – зле. А береш що – кажуть: «Лиши»,– а лишаєш – кажуть: «Бери». А візьму – кричать: «Украв». Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.

– Куди тобі? – спитала глухо, ображено мама.

– Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були молоді, куди ви ходили...

– Що на тебе налізло сьогодні, мой? – скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче нікуди не ходила, нічого не знала.

– Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукурудзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемося. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав... щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!

Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.

– Що ти кажеш, що? – вибовтнула.– Тоте насіння, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але...– тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стриматись, щоб не впав.