Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Він уоміхнувся. Звернув свої гарні, в цій хвилі з розумової праці сяючі очі на мене і, простягнувши руку, піднявся.

– Це я розумію! – сказав. – Це я дуже добре розумію, і тому не піддаюся надто часто іїї впливові.

І майже ущасливлений моїм таким несподіваним появленням у своїй хаті, він наче заклопотався, де б мене найвигідніше посадити. Кімната цього молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такі ж два столи під широким вікном. З одної сторони кошик з паперовими цвітами, так що на його спину неначе схилилось листя, а коло нього велике старомодне крісло. На одній стіні портрет батька й матері, а на писемнім столі невеличка якась фотографія, як здавалося мені, його сестри Мані з конем. Остаточно посадив він мене в старомодне крісло.

– Це в мене першорядне місце, – об'ясняв, – і як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидіти. Так і ви, пане Олесь.

– Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порі духів і примар?

– Ні. Це найкраща пора, бо душа в ній найбільше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пізньою порою, мов подвійного знання набираю.

– Уважайте, щоб з вас часом не вийшов український Сведенборг, що з духами до розмови допровадив.

– Не бійтеся. Поки що в мене нема наклону до містицизму. Але чому не скидаєте шуби?

Тепер я, як перше він, усміхнувся.

– Бо йду зараз далі. Раз я хотів лиш вас побачити, а друге хотів би, що'б ви мені на одне питання відповіли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроїла. І, – додав я, – я не п'яний, Несторе, не думайте цього. Я ніколи не п'ю. Несторе, хлопче мій, – спитав я вслід за тим, – чи ви ще не любили ніколи? – І поставивши це несподіване питання свому любимцеві… я сягнув за капелюхом.

– Люблю, – відповів він, усміхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню.

– То ходи!

– Куди?

– На часок на циганську музику.

– Не можу, – відповів він поважно і вказав на розгорнені папери на писемнім столі.

– Кинь і ходи! – приказував я. Він похитав головою.

– Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках… як колись… – і не доказавши, я урвав. – Ходи!

Він усміхнувся, не опирався більше й одягнувся, а надворі перед хатою станув.

– Чого стоїш? – питав я.

– Я люблю от такий зимовий краєвид і спокій, пане Олесь… – обізвався він.

– Не пане Олесь, Несторе, а «Богдане»… – поправив я його. – Затям це собі, хлопче! – з тими словами я подав йому руку. Він стиснув її мовчки і все не рушався з місця.

– Що ж, чоловіче? – почав я. – Ти поет чи маляр, що потонув у краєвиді білої зимової ночі?..

– Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнітаюча праця, котрій підписався я вже своєю кров'ю й котра взяла мене в полон, – обізвався він. – Та зрештою якось-то буде… – додав, мов потішаючи себе. – А зиму, чи радше її білість, що все оповиває мрійною якоюсь поезією, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво… – тягнув і ніби завагався, побачивши себе проти тої такої білої зимової ночі, – не повинен був я нині вже виходити, бо маю ще до одної завтрашньої поважної розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не піду, Богдане.

– Далеко – ні, мій хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрів музики. Це розірве тебе трохи. Мені хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе – «широким».

– Мені не треба розривки, – відповів він. – Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацію істоти, не дозволяє цього. Я не піду, – відповів він твердо, мов хто інший відповів з його уст. – Не можу роздразняти себе.

– Та ходи так, на прохід за місто трохи…

– Ні; ходім до парку, Богдане. Маня нині там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижні, як туди не заходив. Не мав часу.

– Вона справді була. Я її бачив… – обізвавсь я. – Я був уже нині раз у парку… А твоя сестра, здається, не багато змінилася.

– Я не знаю, – відповів він. – Це ви… це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово.

– Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? – спитав я нараз, мов злетів на нього хижун.

– Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку.

– Добра партія, хлопче?

– Не знаю. Здається, як для кого. Але… – додав, – я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для «женячки», а тому що її істота наскрізь прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю.

– Ну, але чей же поберетесь обоє?.. – закинув я.

– Здається, – сказав він. – Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось… – додав, ніби перериваючи вмисне розмову, – який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема…

– Піди коли з нею вночі сюди, він також «біла мрія».

– Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така «біла мрія», – говорив півголосом, мов тайком, – якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет… – і махнув рукою. – Але ходім, Богдане… – додав. – Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.

– Про гроші?

– Так. Звичайно.

– Для правительства? – В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.

– Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.

– Так… – відповів я спокійно.

– Чи ошукувати нам правительство?

– Чи я це казав, хлопче?

– Твої уста – ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай… Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов'язок.

– Ти застрого ставишся сам до себе.

– Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.

– Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого.

– Такий уже я, Богдане, – відповів поважно і замовк.

По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами – в нутра свої, я перебив нараз мовчанку:

– Хлопче!

– Що, Богдане?

– Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, – просив я.

– Не вмію сам, – відповів повздержано. – Питай.

– Передусім, яких вона родичів?

– Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні.

– Значить, інтелігенція не «з першої руки», як у «мужиків… інтелігентів»… Іншими словами – не з низин.

– Ні, – відповів він коротко.

– Гарна?

– Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така.

– Така. М'якої вдачі?

Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав:

– Може, але хто це може знати. – А відтак додав спішно: – Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє «я» мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий «добрий тон і форми» і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, – по-моєму одначе те все-таки має свою силу і вплив. Вона дуже відрізняється від своїх ровесниць. Може бути, я маю для неї інші, окремі очі. Та ломимо того здається мені, що вона має культуру і в серці, а по-моєму це дуже гарна й важна річ. Ближче про неї скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камінцями. Я часто не можу її здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачі недовірчива і має наклін над усім глумитися. Колись тут я їй сказав: «Ваше недовір'я до людей – це ваше нещастя». Вона поглянула на мене своїми «морськими очима», в котрих миттю заблисли сльози, і відповіла: «Так воно і є. Але що вас те обходить? Пождіть, то й переконаєтесь, чому я така». З нею чудово говориться. Свобідно, широко, а, проте, якось інакше, як з звичайними. Я кажу – «з звичайними», бо такими здається мені загал наших дівчат. Від неї не тхне тим духом, котрий заздалегідь заповідає: «можеш мене дістати, як залюбимось». Ні. Вона не каже: «бери мене». Вона якась чудна…

– А любить тебе також?

Нестор, як недавно, не відповів зараз, а як мені здавалось, усміхаючись, сказав:

– Здається. – А по недовгій хвилі мовчання спитав тепло: – А ви… а… ти не оженишся вже ніколи, Богдане?

– Я вже не молодий, хлопче, – відповів я. Він розсміявся.

– Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я відповів:

– Та воно правда, що так. Іноді й думаю, а радше сказати – мрію про те «женитися», і то оженитись ідеально. Відповідно до моєї душі й становиська. Заложити собі домівство по душі, а відтак зачинитися.

– Перед ким? – запитав він.

– Перед цікавими й грубостями.

– І чому? – спитав він знов.

– Нащо там публіки? Щоб профанувала? От така моя мрія. Чудова хата для себе самого. Це моя мрія. Не думаєш?

– Справді. А ще до того мати в ній свою матір і сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли її ще між нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про різне. Про поважне, глибоке, своє й чуже і т. ін. А часом і про не! і самі дрібні, ніжні, незначні речі, про котрі говоримо, і в них вона чи не все вплутується, ніби сама всовується без нашого відому.

І сказавши це, він умовк. А я, запаливши папіроску, по довгій хвилі мовчання перебив тишину питанням:

– Що твоя сестра думає?

– Про що, Богдане?

– Про життя… і себе.

– Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотів би нині зробити, – відповів він. – Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частіше заходити в город, бо її колишня учениця, панна Ірина Маріян, кузинка моєї «музи», як зву я її в себе, збирає ескізи з зимових ландшафтів і, на просьбу родичів, вона супроводжує її.

І сказавши це, він не говорив більше, потонув думками, очевидно, чи не в задуму завтрашньої своєї розправи, й завернув в околицю свого мешкання. Я подався мовчки за ним і собі потонув у думках. Пощо він мені сказав, що вона буде частіше в парку? Чи знав про антипатії моєї матері до неї? Чи сказав зумисне, щоб колишній поклонник зблизився наново до його сестри? Але… ні, ні, він цього не сказав, він – ні. В нього кожна думка чиста, пряма. А може, він і не знає про все, що між нами грало, і як ми розійшлись? По недовгім ході, під час якого зупинились ми остаточно бесідою про його праці, життя й будучину, знайшлись ми на вузькій вулиці коло його хати. З усіх вікон визирала темінь і мовчання. Глибоке, тихе мовчання, що говорило про сон.

Стиснувши собі по щирості руки, ми розійшлись. Я – щоб увійти в свою гарну теплу хату. Він – щоб, освіжившися, хоч ще з «годинку» бодай освітити наново своє вікно, поглибитись у праці.

* * *

Від часу до часу ми стрічаємось. Раз у місті або знов у парку й минаємо мовчки попри себе. Ще ані разу не приходило до того, щоб могли ми заговорити до себе. Самої її я ще не здибав. Все йде з ними, і так усі три становлять собі обопільно якогось роду охорону. Вона поважна, майже надто поважна. «Муза» найменше цікавить мене, хоча, щоправда, її очі, – це очі водяної русалки, як поезія їх малює, отінені чорними віями, а сама з лиця циганка. Одначе хоча на перший погляд і найкраща – мене найменше займає. Чому не подобається йому учениця його сестри, та граціозна Ірина Маріян? Повинна б йому, може, ближче стояти, як якась там циганка з зеленими очима й зміїними рухами. Дивуюсь, що якраз такій мімозній вдачі, як його, не страшно від тої дівчини.

– Чи твоя муза не задирлива? – спитав я його якраз передучора, коли ми стрінулись, мов по змові, знов у парку й між іншим заговорили й про неї.

– Ні. Зрештою, хоча б і так, то зі мною ніколи не можна сперечатися.

І сказавши це, він поглянув на мене й усміхнувся. В тій хвилі пригадав мені так живо свою матір, що я зрозумів його. Про неї, як пригадав я собі, також говорено, що вона ніколи не вміла сперечатись і гніватись, а всі нерівності, які приводила буденщина з собою, вигладжувала добротою й гармонійною вдачею своєю. Він, очевидно, був її вдачі.

– Ти не говориш багато про неї, Несторе, але тим глибше мусить бути твоя любов до неї.

– Справді, – відповів він. – Вона та скрипка, на котрій натягнули боги струни моєї душі, і вона виграє тепер пісню моєї долі.

– Освідчись їй, щоб був певний її.

– Не можу тепер, – відповів він і поглянув якимось довгим поглядом у далечінь.

– Чому ні?

– Маю почуття, що я ще не дійшов у дечім з нею до кінця і що мушу переждати. Зрештою, її родичі й не хочуть дати її заміж, поки не мине їй двадцять років. І ще роблять собі надії на доцента І. П.

Я здвигнув плечима.

– Що ж. Ти гадаєш, що стоїш поза доцентом?

– Ні, Богдане. Хоча я й не хочу тим сказати, що він стоїть поза мною. його й мій завід – це припадкові речі. Думаю, що вона сама повинна судити, і то осудити нас, передусім почавши з внутрішнього чоловіка. Це раз. А по-друге, крім того, переді мною гора поважної праці, мов тунель, через котрий мушу до неї добитись. Тому, і з деяких ще інших причин, здержуюсь я з заявлениям своєї любові й освідченням. Але ви, Богдане… ви для мене загадка, – звернув нараз на іншу точку.

Я здвигнув плечима.

– Кожний має своє сонце, Несторе. Одному прокидається воно в ніч, другому остає світлом до кінця його життя.

– А мені здається, Богдане, що ти дрожиш про свою особисту свободу… – сказав він. – Я однак уявляю собі, що якраз ти мусиш бути прегарною людиною, іменно коли виступаєш з себе в любові й праці.

– Яз мужицького роду, – відповів я сухо, – хоча по матері я попівського, Несторе. Дикун і культурний заразом. Меяі треба багато прощати. Я давав би своїй жінці багато до діла… Тому не легко мені одружитись і, мабуть, уже так останусь. Зрештою, в мене мати… – і в тим урвавши, я замовк.

– Шкода, Богдане, – закинув він і, як я, вмовк. А по хвилі, мов ясновидець, додав: – Ти оженишся. Ти молодий! Я усміхнувся з відтінком гіркості.

– Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я був молодий, але саме тоді мусив я в собі свою молодість і зворушення, які приводила вона з собою, задавлювати. Тепер ледве чи міг би я знов подібно почувати. Хоча я не таю того, це вчинило б мене щасливим, і я ані на хвилину не соромився би того почуття.

* * *

Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли іноді згадаю минувшість, збирає мене туга й бажання перенести щось з минувшості в оцю теперішню свою хату.

Кожним разом, як бачуся з Нестором, а це трапляється тепер чимраз частіше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я ніби засудив себе сам, а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я до театру купити собі білет на Гергарта Гауптмана «Затоплений дзвін» і застав уже біля каси чималий гурт. Я, високорослий, і станувши поза перший гурток, – жду. Знаю, незадовго прийде черга й на мене. Ждучи, чув я, як за хвилину прибільшився позад мене новий гурток. Я оглянувся. За мною стиснулось кілька молодих мужчин, пань і дівчат, а між ними побачив я нараз несподівано її. Вона також тут ждала.

Наші очі стрінулись і ніби в ту саму мить мов сховались у себе. Вона, змішана, подалась відступити, ніби усунутись з моїх очей, але я замість того простягнув до неї (не відвертаючися навіть цілком від каси) спокійно руку й сказав:

– Позвольте, пані, я вам візьму білет. Як бачите, сьогодні знов натиск. Змучитесь довгим стоянням.

І говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неї. Вона хвилину, як бачив я, вагалась, боролась, а остаточно витягнула з муфа[39]39
  Муф – муфта.


[Закрыть] портмонетку. І на хвилину малу, мов дрібна, дрижача з переполоху пташка, спочила її мала, в рукавичку одіта рука в моїй правій.

– Прошу ложу, як можливо, з лівої сторони, – промовили її уста. І сказавши це, вона при тих словах знов сховала очі. Я відвернувся від неї до каси.

По кількох хвилинах я стояв коло неї й передавав білет.

– Це не для мене, – мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розійшлись, і між нами не було «забуття» й «розлуки», чи не навіки.

– Нічого, – сказав я, усміхаючись, а в душі радуючись глибоким рум'янцем, що покрив так нагло її лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нічим не змінене лице.

– Дякую, – сказала вона, засуваючи спішно в свій зарукавник білет, і вклоняючись мені, повна поваги, обернулася до відходу.

Я прилучився до неї.

– Не так, панно Маню! – задержав я її, зсуваючи без вагання її малу руку лагідно з клямки тяжких скляних входових дверей. – Так я не хочу з вами розійтись. Чи за свою ввічливість не заслужив я від вас більше, крім одного слова подяки? – спитав я.

Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов не могли розтулитись на слово.

– Як там, панно Маню? – налягав я, схиляючись над нею. – Чи колишній знайомий ваш Богдан Олесь затерся цілком у пам'яті Мані Обринської?

Вона дивилась хвилину безпомічними очима на мене, а врешті обізвалася:

– Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся не забула, але настільки в життєвій школі вирозуміла, щоб знати доволі, що не все з минувшини переноситься й на будуче! – І кланяючися поважно, отворила з напруженням тяжкі скляні входові двері, котрі в тій же самій хвилі, вириваючись з її рук, зачинились назад, вимагаючи більшої сиди, як її. Я, отворивши їх без слова, придержав їх за нею так довго, поки не вийшла. Надворі бачив я, що на неї ждав екіпаж, очевидно панства Маріянів, і в нім сиділа її колишня учениця з матір'ю й вижидала її.

Отже, все ще та сама. Трохи, як здається, притомлена життям, освідомлена більше буденщиною, але зрештою чи не все та сама.

Вона «не переносить минувшість у будуче!» сказала. Значить, я – вже не той для неї тепер, що колись. Га, очевидно! Прецінь лиш що не сказала, інтонацією голосу не сказала:

«Ви, пане Олесь, не могли в нічім змінитись, ваша мати також – ні. До того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська», і пішла.

Маня Обринська!

Я понизився. Відчуваю ясно й виразно, що глупо понизився. Хоч би на хвилину відчула вона, що зробила мені собою прикрість, хоч би на хвилину! Але де! Одначе я ще її десь колись на хвилину подиблю. Ще колись я діткнусь, захоплю ту душу, що мов за залізні двері зачинилася, – і не дбає. Ще колись вони відчиняться.

* * *

Май – весна.

Мати вибирається чи не на ціле літо в давню батьківщину, в гори в К., щоб освіжитись свіжим повітрям, поглянути власними очима знов на батьковий гріб і зайнятись на час «газдівством» в давній хаті. Тітка, що там живе від нашого від'їзду, виїжджає на довше до своєї замужньої доньки, а я правдоподібно прилучусь також до матері. Довго я там не видержу. Але бодай на шість тижнів треба буде виїхати. Відітхну в гірськім повітрі, понаписую дещо, а відтак назад до своєї тутешньої хати або над море.

* * *

(Пізніше).

Нині бачивсь я з Нестором.

Він ішов удвійці з сестрою. Господи, які вони схожі з собою! Хіба тільки що він ростом високий, а вона трохи нижча. Але очі, ті їх очі й уста – то аж чудно. Вона поступила до книгарні, а він, оглядаючи в виставі в вікні книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, і я приступив до нього.

– Що там, Несторе? Все ще працюєш так інтенсивно?

Він відсміхнувся.

– Все ще, – сказав. – Але цього року їду в К.

– Чи справді? – спитав я, здивований.

– Так.

– Сам?..

– Власне, – відповів розсіяно, – Оксана забирає матір до себе, на село, а ми обоє їдемо в К.

– Хто обоє?

– Ну, я й Маня.

– А, так… то й добре, – відповів я. – А твоя морськоока? – докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо мені було квапно додому.

– Морськоока буде також літом там! Тепер я усміхнувся.

– Тому цього року відпустка? – спитав я й покивав жартівливо пальцем. – А іспит?

– О, я там буду дальше студіювати, зрештою що, маю робити! Маня запрошена їхати туди з панством Маріянами, а що воліла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собі дві кімнати в пані Міллер.

– Пані Мілілер?… – спитав я й почав пригадувати, хто б це був.

Позабував потрохи давніх знайомих з колишньої батьківщини.

– Так. Удовиці по лікареві, що, як писала до матері одного разу, закупила дім, званий «лісничівкою», де свого часу мешкали завідателі лісів, і винаймала часом також літникам[40]40
  Літники – дачники.


[Закрыть]…

Я знав уже.

Це була освічена жінка, німкеня, що, повдовівши й бездітна, мала свого часу «конвікт»[41]41
  Мати конвікт – тримати столовників, які одночасно винаймають і помешкання.


[Закрыть] і вчила французької мови та гри на фортеп'яні. Справді, вона закупила перед кількома роками дім, поставлений на сусідній вулиці від колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе і в городі мав більше величезних смерек, як дерев овочевих, і через кілька років замешкували його завідателі лісів, дісталась йому остаточно назва «ліоничівка».

– Там ми будемо мешкати, Богдане.

– Там добре, – відповів я. – Вправді, кімнати низенькі, старосвітські, «провінціональні…», стелі дерев'яні аж почорніли, але в цілості оселя поетична. Німкеня знала, що між соснами прокинеться вола колись для літників в ідилію. До того насаджує стільки цвітів, що хоч купайся в них. Там, дійсно, дуже мило, Несторе.

– А ти, Богдане?

– Може, здиблемось там, – відповів я й стиснув його руку. В тій хвилі вийшла Маня із склепу[42]42
  Склеп – крамниця.


[Закрыть], я вклонився легко і, прикликавши над'їжджаючого фіакра[43]43
  Фіякер – візник.


[Закрыть], сів і від'їхав.

* * *

(Пізніше).

Моя тета в К., що замешкує там наш дім, як споминав я вже, виїжджає на кілька місяців, а мати обіймає за той час газдівство, котре, щоправда, цілком дрібне в тети, але все настільки займаюче[44]44
  Займаючий – цікавий.


[Закрыть], що дасть матері нагоду зайнятися і на свіжім гірськім повітрі скріпитися. Вона їде вперед, щоб, як впевняла мене, урядити й приладити все до мого приїзду, а пізніше, коли позволить мені вже на це час – поїду й я.

Вчора говорили ми стільки з матір'ю про цей від'їзд, про наш будучий побут у давній нашій оселі, де я перебув свої найкращі літа, що мати, розохотившись, постановила навіть о тиждень скоріше відси виїжджати.

– Я б хотіла мати доволі часу перед твоїм приїздом, – впевняла мене раз по раз, – щоб ти, сину, в'їхав у ту свою хату, якомога найкраще впорядковану, бо ж хто знає, як там застану.

Я всміхнувся.

– Лиш ви, мамо, там уже не надто трудіться, а про свій ревматизм у ногах пам'ятайте, – докинув я. – А якщо не буде все виготовлено, поки я приїду, тим не журіться. Мені найважніше те, щоб ви перебували якнайбільше на свіжому гірському повітрі й себе якнайкраще почували. Тоді попри вас і мені буде добре.

Дора, кузинка моя, що мешкала тут замужем, яка саме на той час надійшла, усміхнулась на ті слова й обізвалася:

– Богдан, тето, говорить, мов нічого для себе не вимагає. Це вже знак, що йому найвища пора одружитися. Вже зможе себе перемагати в потребі й проти жінки. Оженіть його раз, тето!

– Мені ще недостає одного рангу, тож я мушу з одруженням ще ждати, – одізвався я замість матері з уданою повагою.

– Фі, який пан! – кликнула Дора, не взявши моїх слів за жарт. – У такому разі я не знаю, для чого ти вже відтепер так коштовне уряджуєшся. Сам один з матір'ю… і така препиха!

– Цить, Доро! – вспокоював я її. – Ти не знаєш, як то буває, коли з Івана пан зробиться?

– Богдане! – майже скрикнула вона. А мати глянула на мене холодним, докірливим поглядом.

– Що ж, Доро, не знаєш? – повторив я своє питання.

– Ти все так злобно шуткуєш, – відповіла вона. – Знаєш добре, що материне походження затерло вже давно сліди походження твого батька.

– Так, так, Доро! – докинула мати докірливо. – Він усе, де може, дає мені відчути, що моя родина й становисько моїх предків, особливо – мого батька-владики, не має в його понятті жодної вартості. Я вже до того звикла.

– Це ні, мамо! – боронився я. – Це безперечно, що ні. Одначе щоб я вже на те стільки покладав, щоб це мало на мене і в деяких моїх вчинках, дотичне моїх інтимніших бажань, вплив, то ні. І я вже волію їх хоч би й зігнорувати та держатись мужицького грунту, котрий, попри свій консерватизм, щонайменше є здоровий. Мужик, Доро, – звернувсь я до своєї тіточної сестри, – також любується в гарних коверцях і т. ін., взагалі у всьому, що насамперед приковує очі до себе. Отже, я також.

– Ти глузуєш з нас, будучи на тому пункті чим-то зражений нами чи ким іншим, я не знаю, – відповіла вона. – Але щиро питаю, Богдане, пощо справляти такі гарні й навіть дорогі речі в твоїй хаті, коли не маєш заміру оженитись з убогою.

– Чи я це казав, Доро? – спитав я, усміхаючися в тій хвилі насилу.

– Казати просто ти не казав. Ти, взагалі, для мене загадка. Але ж прецінь гарною й багатою вірменочкою займаєшся. А вона, як відомо, посаг одержить неабиякий.

– В такому разі задержить його для своєї особи, – відповів я з притиском. – Я, певно, поки з своєї власної праці буду мати дохід, її гроша пальцем не діткнуся. На те вже спустися. Це справді не по-мужицьки, а виключно моє.

– Це також хороблива пайка його поглядів, – звернулася мати до Дори, – що певно рівного собі не найде. Брати посаг за жінкою і не «дотикатись його пальцем».

– А так, мамо. Я хочу, щоб жінка моя була виключно моя, щоб я їй всього достарчав, усім обдавав, а за це мав у ній вірну й щиру подругу, котра б за те (я вважаю, що й вона мене в даному разі любить) нагороджувала мене своєю добротою, любов'ю, чеснотою і т. ін.

– Підданістю… – докінчила, розсміявшися, Дора.

– Так, Доро. Упокорення жінки в любові перед мужем не має нічого понижаючого в собі. Це бодай ти, що вийшла за свого чоловіка з любові, повинна також знати. Чи, може, жалуєш твого кроку?

Вона змішалася.

– Ти поет, Богдане! – відповіла, поминаючи мої послідні слова. – Але вертаючи до попередньої теми, що ж буде з її посагом?

– Нехай собі з ним робить, що хоче. Чи я мушу його зараз забирати?

Дора викривила уста.

– Мужик з аристократичними поглядами й вимогами, Богдане! – обізвалася. – Ми це знаємо.

– Поглядами… може, Доро, але вимогами певно що ні. Хіба що до деяких речей. Я скорше культурний мужик, Доро, що хоче в своїй хаті мати лиш добрі літературні твори, по стінах гарні картини, дуже гарні килими… добрий інструмент. A propos[45]45
  До речі (.франц.).


[Закрыть]… – звернувся я до матері, – я забув вам про свою найновішу «аристократичну» забаганку сказати. Я хочу собі фортеп'ян справити. Розуміється, добрий.

Мати видивилася на мене переляканими очима, мов побоювалась, чи в моїй голові не поміщалось що, між тим коли Дора (ще завше гарна й моторна) розсміялася вголос.

– Чи не виходить на моє, тето? – кликнула. – Уважайте. Богдан піде колись ніби до уряду, а верне відти з жінкою. Він мусить тут уже десь когось мати й лиш не хоче зрадитись, щоб ми йому «не бороздили». Не так, Богдане?

– Ні, – сказав я поважно, але відчув саме в тій хвилі, що гаряча краска запалилась на моїм лиці геть аж під чоло, а враз з тим у моїй душі ніби виринула й тут же зникла Маня Обринська.

– Отже, музикальна, тето, – звернулася до матері.

– Справді «музикальна», Доро, – відповів я на її жарт цілком спокійно.

– А може, хочеш у себе лише музикальні вечори устроювати? – домагалася цікава жінка.

– І те могло б бути. В мене є мати… Отже, найліпша гарантія, що я жодній не освідчусь. А щодо музикальних вечорів, то це, справді, добра гадка, котру ти мені піддаєш. Я над тим подумаю. Ти, розуміється, будеш перша, котру як слухачку запрошу. Вже хоч би і з вдячності, що піддала мені таку чудову думку. А про добрих музиків я постараюся.

– А дивись, не запроси лиш у твоїй великій гуманності й яку вчительку.

– Щодо вибору, то спустися на мене, – відповів я. – Право запрошування задержую собі. Зрештою, що ти маєш проти вчительок? – спитав я поважно.

– Нічого. Хіба тільки, що вони нецікаві, Богдане, повторяються. На них, крім трохи вивченого патріотизму, нема нічого.

– Не досить тобі «панські», хочеш сказати? – спитав я з легкою іронією.

– Як хочеш, то й це, – відповіла вона просто.

– Чи ти гадаєш, що твоя донька, тим що набирає гімназіальних студій, стане вище як на рівні нашої пересічної доброї вчительки, наколи, крім шкільної науки, не буде й сама над собою працювати? – спитав я.

– Так, Богдане.

– Дай боже, Доро. Лиш мені здається, що ти любиш багато дечого, що робиш, робити ради моди. Тобі здається, що твоя донька вийде скорше заміж, подобається більше, як стане по укінченню гімназіальних студій ходити з лентою на грудях. Я вже знаю декілька таких. Хто не трактує науки поважно, не має ясної мети перед собою, нехай краще не доторкається її. Я знаю деяких учительок, які, мимо того що не кінчили гімназії, а були охочі до науки, дуже гарну здобули освіту на власну руку й стали для суспільності правдивими перлинами. Між тим знав знов деяких дівчат, що ходять по викладах, мало що виносять звідти, та зате тим більше кокетують і галасують з молодими людьми в академії, як у своїх помешканнях. Розуміється, що є я винятки, котрі дійсно треба шанувати.

– Ти, Богдане, як бачу, свої погляди в тому напрямі дуже змінив. Колись був ти іншої думки, – закинула вона не без злоби.

– Колись думав я так само, як і тепер. Але я тебе не розумію. Що хочеш твоїми словами заявити? – спитав я.

– А ось що: як твоїм ідеалом була свого часу Маня Обринська, що позувала, коли не помиляюся, на якусь будучу вчену й емансипантку, ти тоді на студіюючих жінок інакше задивлявся.

– Я, Доро? Я? – спитав я з нетаєним зчудуванням.

– Так, Богдане, ти! Тоді була вона, емансипантка, страх мудра, поступова й бог знає що. А тепер і не згадаєш її ніколи.

Хвилину я помовчав, бо відчув, як по раз другий вдарила палаюча краска в моє лице. А відтак відповів:

– Ти помиляєшся, Доро. Бажань і спремлінь панни Обринської в тому напрямі (хоч були вони в неї дуже щирі й поважні) я ніколи ані найменше не поділяв. Навпаки, коли ми сходили на ту тему в дискусії, то боролись гірше, чим би хто сподівався. Одначе остаточно мені навіть жаль було її, коли я чув, що з смертю її батька розбились усі її мрії, і вона пішла іншим шляхом. Хоча, – додав я, – коли б я був її мрії на той час і поділяв, то з нею малася річ інакше. Вона була дівчина на свій вік розумове незвичайно розвинена, повна імпульсів і жадоби до науки й діла – і, як сама знаєш, донька незаможних родичів відносилась до своєї будучини поважно, її, може, й шкода, що мусила покинути свої постанови, розстатися з своїми мріями. Такі, як вона, доходять до мети, хоч би й з пожертвуванням самих себе. Але й дуже велика часть наших дівчат робить спорт із студій.

– Слава богу, що хоч одна тішиться признанням, що її розмах до науки й праці був правдивий. Бо, як бачу, ти загалом ворог самостійних жінок, – сказала.

– Ворог, Доро? Ні, щонайменше. Я лиш засуджую тих, що, забравшися до студій, не трактують їх поважно, а осягнувши остаточно яке-таке становисько, по упливі деякого часу нарікають на нього.