Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

І забравши свої цвіти, я пішов до них.

* * *

Пішов просто в сад.

У них у саду гарно й тихо.

Я пішов алеєю, що вела до павільйону.

Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.

Дійшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:

– Па-не Олесь!

Зчудовано підняв я голову й побачив на одній високій груші старшого трохи від Нестора його брата Василька, котрий, засівши на одній галузі без сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цілий город.

– Ти що там, хлопче? – спитав я, усміхаючись, і доторкнувся капелюха.

– Я дивлюсь на світ і їм груші! – відкликнув дзвінко-весело.

– Їж здоров, – відказав я. – Але скажи, будь ласка, твої сестри й браття вдома?

– Є… всі, здається; он там, у павільйоні. І кожне уткнуло ніс у книжку й читає. Лиш Маня, здається, шиє. Зрештою, тепер уже не знаю. І мене хотіли запрягти до чогось там; але я втік і сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! – І сказавши це, хлопчина кинув мені під ноги, замість одної, кілька пишних грушок, котрі вибрав з своїх малих кишенят. Відтак обернувши голову до павільйону, кликнув зі всеї сили: – Маню… пан Олесь іде!

На його голос, що мов дзвінок пронісся по саду, мені вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Мані?

Але… сталось уже.

Я пішов далі й був уже недалеко павільйону, коли оце вийшов малий Нестор з павільйону і, не зважаючи цілком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на груші, кликнув спокійно, мов дорослий:

– Василько, не кричи!

Відтак, ніби сповнивши якийсь обов'язок і мов побачивши мене доперва тепер, підійшов до мене, глянув поважно в очі, а сам побіг по-дитячому, – здається, сповістити мій прихід.

Я увійшов у павільйон. Тут сиділи лиш обі сестри й Нестор. «Павільйон» – це була лиш одна обширна кімната з трьома вікнами, котрі виходили всі на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мій, лежав на долівці на килимі й читав. Молодший сидів на кріслі перед вікном і висадив (на англійський лад) ноги аж через низьке вікно. Обі ж сестри сиділи на софі й шили, кожна для себе окремо. З усіх них був, здається, малий Нестор чи не найповажніше перейнятий своєю працею. А був він зайнятий розгляданням кількох звичайних метеликів, що їх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власної фабрикації. Коли я увійшов, він, як недавно на дворі, не звертав на мене уваги. Лиш пізніше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займається, він обернув свою голову й поглянув на мене!

Які очі! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього ніжні і як на дитину поважні, а своїми темними ангельсько-спокійними, милими очима впадав і захопляв він, малий, мене все однаково. Привітавшися, ми обмінялись кількома словами з братами, котрим був я, як здавалось мені, в тій хвилі не конче пожаданий гість; особливо молодшому з англійською позицією коло вікна. Він лиш неохоче змінив свою позу, сягнув по якусь книжку, що лежала недалеко нього, і, подавши мені мовчки руїку на привітання, поглянувши на Маню, вийшов. Старший попросив, чи не враз з дівчатами, сідати, – і з словами: «Я зараз скінчу», затопився наново найспокійніше в книжку. Я, не надумуючися, взяв крісло й сів коло Мані. Вона змінила незамітно барву і, спустивши над шитвом очі, зморщила злегка чоло.

– Ось, мої пані, які в нас гвоздики, – почав я і поставив перед дівчатами на стіл білі, як сніг, цвіти.

Старша сестра почала любуватися ними, подивляти їх, між тим коли Маня, поглянувши на них півпоглядом, сказала:

– Справді, чудові. Білі, – і вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвіти, одначе розмова чомусь не клеїлась. Маня мовчала. Молодий Обринський піднявсь з помосту й подав папіроси, між тим коли мною заволоділо несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпів, як може і хтось з присутніх.

Нараз ситуація змінилася.

В кімнату вбіг Василько, живий і жвавий, як завше, і кликнув:

– Оксано! – звернувся до старшої сестри. – Мама кличе. Приїхав пан С. (себто наречений дівчини). Ходи зараз! Зрештою, мама казала, всі нехай прийдуть! – І сказавши це, вибіг, зник з очей.

Я піднявсь, щоб попрощатися, бо відчув, що слово «всі» не відносилося в цій хвилі до моєї особи. Одначе Обринський (Роман було йому на ім'я) обізвався:

– Пождіть, пане Олесь, не відходіть, – і здержав рукою. – Заграєм у шахи. Ви давно не були.

Я вимовлявся, бо не мав охоти остатись, одначе він наставав на своїм. Відтак звертаючись до Мані, що й собі піднялася з місця на поклик малого, щоб іти за сестрою," котра попрощалася перша, попросив:

– Проси маму, щоб нам вислала підвечірок сюди, ми заграємо в шахи.

Дівчина вийшла, і ми остались оба з Нестором, що не рухався з свого місця, занурений у своїм занятті. Підтягнувши ноженята під крісло, сидів, не займаючись, як звичайно, окружениям, неповорушно, мов той павучок. Обринський сягнув за шахівницею, що десь на столі між книжками лежала, і почав укладати фігури, а я приступив до малого.

– Що ж, Несторе. Підеш уже незадовго знов до школи? – спитав я, схиляючися над ним.

– Так.

– А що зробиш з твоїми метеликами?

– Буду їх у пуделку держати, як і досі, – відповів і, сказавши це, він нараз, мов на тайний приказ, оглянувся до софи, де сиділи раніше сестри, і, побачивши там білі цвіти, принесені мяою, що лежали там ще досі, кликнув: – Ваші цвіти, пане Олесь! Дайте мені їх тут; я їх до води вложу. Як так трохи ще полежать, помруть. Чому вони їх не взяли?

Я здвигнув плечима.

– А мені їх можна взяти?

– Можна. Вони такі, як ти.

– Вони дуже гарні. Мама дуже любить гвоздики. Я їм дам води.

І сказавши це та замкнувши щільно пуделко з метеликами й засунувши його старанно під софу, мов перед рабівничою якою рукою, вибіг прудко з хати. Тимчасом я засів з його братом за шахи. Я грав розсіяно.

По правді сказавши, я був би найрадше встав і пішов, але в надії, що, може, Маня верне в павільйон, і я з нею зможу на самоті поговорити, я остався й грав. За якийсь час вернув Нестор. Він ніс склянку з свіжою водою для цвітів і з тою самою уважністю, з якою займався щойно недавно своїми метеликами, вкладав тепер цвіти у воду.

– Так. Маня або Оксана будуть їх у мене просити, – промовляв ніби більше до себе, – але я, може, не дам їх. Чому Маня їх відразу не взяла?

Я всміхнувсь і здвигнув плечима. Я один знав, чому вона їх не взяла, – знав аж надто добре.

Скоро по тім увійшла Маня до павільйону, а за нею дівчина з тацею, на котрій знаходився для нас, що осталися в павільйоні, панею Обринською висланий чай. Маня поставила його для нас на невеличкім столику перед софою. Відтак, запросивши нас до нього, сама станула на порозі в дверях, мов виглядала когось. У кілька хвиль пізніше обернулась, бистро підійшла до вікна, де малий Нестор стояв коло своїх цвітів, і взяла склянку з цвітами в руки.

– Добре, що ти дав їх до води, Несторку, – сказала, схиляючись над ними, – я забула за них.

– Ти забула?! – обізвавсь хлопчина, поглянувши на неї щиро, – а за той час пан Олесь подарував їх мені. Чиї вони тепер?

Вона змішалась, усміхнулась і, не відповівши, переклала їх у склянці. Одначе малий, очевидно не маючи наміру зріктись так скоро свого недавно набутого права власності, звернувся до мене й спитав з своєю звичайною дитячою щирістю, котру я над усе в того хлопця любив:

– Чиї вони тепер, пане Олесь? Мої – чи Манині? Ви ж їх мені подарували й сказали, що вони такі, як я. Роман також чув, – і показав на найстаршого брата. Хлопчина говорив з такою повагою й натиском, що ми, хоч і всміхнулись, все-таки споважніли. Тому що Маня мовчала, і я завважив, що уникала стрінутись у тій хвилі з моїм поглядом, я встав, притягнув хлопця до себе і, притискаючи його малу головку до себе, сказав:

– Цим разом будуть вони вже твої, бо ти вмієш вступатися за своє право, а панні Мані принесу я другі. Добре?

З словом «добре» я схиливсь над ним і подав йому руку. Він вложив у неї свою дрібненьку, а відтак, поглянувши на сестру й неначе надумавшись, сказав:

– А тепер я їх дам Мані. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь?

– Як хочеш, товаришу, – відповів я спокійно, – вони твоя власність, можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рішати.

– Я хочу! – відповів він і відсунув назад склянку від себе, котру Маня була вже відсунула.

Вона всміхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвітів більше не дотикалась. Замість того засіла на порожнє місце свого брата, що пив чай коло шахівниці, і почала вглиблятися в позицію шахових фігур обох сторін, між тим коли ми оба кінчали чай, балакаючи.

* * *

– Пан Олесь тебе поб'є, – обізвалася нараз Маня до брата, коли ми врешті станули наново коло столика з шахівницею, щоб зайняти свої місця. – Його позиція ліпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала цим разом гру за тебе. Я маю охоту.

– Ого! – кликнув брат, усміхнувшися. – Ти її поправиш?

– Може й поправлю, – відповіла вона, і її очі промайнули спокійно по мені.

– Хіба тільки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти граєш. Тебе пан Олесь ще скоріше поб'є. Я лиш втратив королеву й вежу, але позиція моя ще далеко від небезпеки. Зрештою, як хочеш – грай, а я зайду на часок до хати до будучого шурина.

– Ну, як поб'є, так і поб'є, – відповіла дівчина, умощуючися вигідно при столику, – а в полон не візьме.

– Хто знає, чи ні… – відповів я.

– Ні, пане Олесь, – сказала поважно, неначеб те, що сказала, не було жартом; і при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене, що – ні.

Ми остались самі, бо Нестор ще перед братом вибіг. Жодне з нас не промовило більше й слова.

Вона грала бистро, відважно, майже визиваючи катастрофу, зовсім як її брат, котрого ученицею й була, а часами знов, мов дитина, без намислу, попросту, щоб лиш пересувати фігурами або щоб час здобути.

Так минав час.

– Ось тепер ви знов були думками деінде, – завважив я, коли вона, побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого короля на небезпеку. Вона підняла голову й глянула переляканими очима; одначе зараз же, вслід за тим, затопилася наново в гру. В слідуючім моменті я загнав її короля в критичну позицію і, завдавши «шах», я підпер голову мовчки й ждав. Я мусив довше ждати, бо вона задумалась поважно. Спиняючи свій погляд мимоволі хвилями на її ніжнім лиці, що було так близько мого, мені нараз видалось, що на спущених її віях збираються сльози. Вона раз по раз підіймала нервово руку, щоб рятувати короля, але так само відтягала її, не можучи рішитися.

– Уважно, панно Маню, не спішіться, – упімнув я її нараз з уданим спокоєм, між тим коли сам був зворушений і чув, як мені щоки горіли. Так через декілька напружених, мовчанням переповнених хвилин. Ситуація її короля була майже безвихідна. Вона не обзивалася, гризла уста, не підводила очей, а одначе я відчув усіма нервами, що в тій хвилі – був я в ній, і вона боролася не проти моєї гри, а одиноко проти моєї особи. Боролася з всею молодою енергією, з усім чуттям, що бувало чи не завше мотором всіх її вчинків. Та, як кажу, це тривало кільканадцять напружених, майже мучительних, хвиль. У слідуючій уже погнала її рука погідливим рухом по шахівниці й розбурхала всі фігури. Сама піднялася живо з софи.

– Я не можу, – сказала стисненим, зворушеним голосом, і її лице покрилося цілковито блідістю. – Уважайте мене за побіджену, – сказала гордо. І сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила їх, лежачи, до ніг мого короля й королеви й, усміхаючися, з нервово здригаючимися устами відступила від столу. Зчудований її наглою зміною й таким вчинком, піднявсь я й собі й приступив до неї.

– Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушуєтесь?

– Радуйтесь… – сказала вона, все ще всміхаючись глумливо. – Тріумфуйте!

– Чому б мав я радуватись?.. невже тим, що ви грали неосторожно, ризикуючи? – спитав я, силкуючись бути якнайспокійнішим, і взяв її за руки. – Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор.

Вона відтягнула руку й відвернулась хутко до вікна.

– Ви гніваєтесь? Що з вами зайшло? Я ж не мав заміру зробити вам прикрість… – говорив я далі, силкуючись успокоїти зворушену дівчину, між тим коли мою грудь якась, чи не дика, радість, здавалось, ось-ось розсадить. – Чи, може, не можете простити те, що зайшло між нами на кладці? Обидив я вас? Коли так, то простіть. Я Це не в злім замірі вчинив.

– Я вам не маю нічого до прощення, – відповіла вона все ще схвильовано, – лиш прошу вас, залишіть мене тепер. Вас, може, вижидає ваша маги… залишіть мене. Ви бачите, я зворушена.

Мені нараз, мов блискавкою, просвітило в голові й обняло холодом. Ось що, вона, очевидно, знаходилася під впливом нещасливої замітки моєї матері, а побачивши мене перед собою, терпіла від того. Терпіла… а може… може, й рівночасно боролася з собою в душі проти впливу моєї істоти.

– Маню! – сказав я поважно, приступаючи наново до неї. – Чи ми не будемо ніколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе між нами блукати якесь роздражнююче, блудне світло? Схаменіться! Я ж не ворог ваш. Вам, певно, ніколи на думку не приходить, як дуже вражаєте ви мене своєю несправедливістю, своєю непокірною вдачею, і як глибоко я це відчуваю. Коли будете ви раз добрі?

Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очі, в котрих зібралися сльози, і сказала:

– Ви найліпше зробите, як залишите мене.

– Я залишу вас, Маню! – відповів я. – Залишу. Але не в цій хвилі, коли бачу, що ви зворушені чимсь, терпите. Гадаєте, мені легко на вас глянути з свідомістю, що десь там у глибині вашої чистої душі видобувається кров жалю до мене? Не мучте себе й мене і будьте одверті. Воно пристоїть краще вашій вдачі, як оця замкнена боротьба.

Вона поглянула на мене, а відтак сказала:

– Ви маєте слушність, що воно пристояло б ліпше моїй вдачі. Одначе коли одвертість сполучена в деяких разах з немилою задачею заподівати другим прикрість, то чи не ліпше вимовчатись і терпіти самому?

– Це значить, іншими словами, по-вашому так: «Як буду я проти вас одверта, то заподію вам тим прикрість». Чи не так? – натискав я на дівчину, що, очевидно, боролася в тій хвилі за щось з собою.

– Я не обов'язана розкривати перед вами те, що між нас не належить, – відповіла вона, паленіючи й відвертаючи від мене своє лице.

– Ні. Справді ні, Маню. Хіба що, може, з співчуття. А співчуття вашого я не потребую. Та будь-що-будь, – додав я гордо, – я відчуваю, що ви стоїте під впливом якогось непорозуміння, більшого, може, ніж я догадуюсь. Я йду з пересвідченням, що колись ви самі переконаєтесь, що я в тім не винен, і прийдете з тим, що «не належить між нас», самі до мене.

– Ніколи! – почулось від неї твердо.

– Ніколи, панно Маню?

– Ніколи, пане Олесь!

Говорячи, ми віддалялися мимоволі від себе. Тепер по цих її рішуче вимовлених словах я опинився небагатьма кроками біля неї і, поглянувши в її розгорілі очі, я сказав цілком спокійно:

– Прийдете! Розуміється, в тоншім значенні слова. Я бачу ліпше в будучність, як ви. З усією вашою відпорною вдачею… з вашою хоробливою амбіцією ви не вдієте нічого. Дарма, що боретесь.

Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнілими очима й сказала:

– Ні. Недарма!

Я розсміявся. Тоді вона, мов приведена моїм сміхом до крайності, сказала:

– До кінця цього року залишаюсь ще тут, а в лютім слідуючого, по весіллю моєї сестри, я їду до Ч. і записуюсь на філософію. Отже «недарма».

Такого обороту я не сподівався і в першій хвилі зчудувався.

– Ви, справді, не покинули своєї думки? – опитав відтак, маючи на гадці весілля з старим професором.

– Ні, цілком ні. Воно вже вирішено.

– За згодою родичів? – спитав я.

– За згодою родичів.

– Віддатися?

Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилині вона, мов надумавшися, відповіла:

– Може, й віддатися. Чому би ні?

– З цього не буде нічого, – відказав я твердо.

– Ого! Може, й тут присвоюєте ви собі право сягати активно в моє життя? – спитала вона, приступаючи до мене ближче?

– Так, панно Маню. Цим разом і тут.

Вона розсміялася подразнюючим сміхом.

– Слава богу! Тут ви не маєте ані одного словечка ані півсловечка до сказання, – сказала зворушеним голосом – У таких справах рішала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Ні батько, ні мати, ні обставини, а сама я одна

– І я, Маню! – докинув я і вказав на груди, де в кишені знаходився й догі її лист до старого, і споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотніла.

– Не мучтесь, – додав я спокійніше. – А схаменіться, до чого воно доведе. Боротьба проти ворожих, нашу істоту й гідність понижаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас і вашої енергії. Тут не вдієте ви нічого. Ви не самі стоїте в тій боротьбі. – І сказавши це, я пошукав свого капелюха і, вклонившися, вийшов.

Її погляд промайнув по мені. Стояла на своїм місці, звернена лицем до вікна, з зморщеним, мов з фізичного болю, чолом і затисненими устами.

Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, які силкувалися пустити в повітря свого паперового «драха»[19]19
  Драх – змій.


[Закрыть]. В тім я їм поміг, іі коли він справді чимраз вище підіймався, несений вітром угору, я схиливсь над Нестором і шепнув йому до уха:

– Піди до твоєї сестри, там у павільйоні, і попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.

Сказавши це, я хутко пішов.

* * *

(По довгім часі).

Я не бачу її і не чую про неї нічого. Чув лиш віід Василька, що незадовго має відбутися Оксанине весілля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всі, очевидно, зайняті, хоча весілля має цілком тихо відбутись.

* * *

(Пізніше).

Вже по весіллю, і молоді від'їхали.

Ми лиш у церкві на вінчанні бачилися, а радше сказавши, собі в очі поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани і її з собою. Нащо? Цікаво б знати! Там на селі в неї вона має довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна пані (чую, посідателька невеличкого маєтку), живе враз з нежонатим своїм старшим сином, управляючим тим маєтком. Чи не «математика» яка криється за тим усім? Син той не жонатий, мати «старша» вже жінка, – майся на бачності, емансипантко, бо син той симпатичний. мужчина, а обставини могли б потягнути й деякі кансеквенції з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розіб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!), ледве розпочатий, скінчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушності, коли остерігала мене перед нею, відчуваючи материнським інстинктом невидимі її поступки на будуче…

Добре, що приїжджає до нас Дора Камінська з Ч., улюблена донька тіточної сестри матері моєї. Донька консисторіального совітника, дівчина не без маєтку, і саме ідеал, з котрим, на тайну думку матері, я міг би спокійно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б її не знав так, як я, і на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок – і мене…

* * *

(Знов пізніше).

Сьогодні здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який ішов до школи. Розуміється, я його задержав.

– Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першій.

Він поглянув на мене поважно й відповів:

– Я обіцяв одному хлопцеві в школі показати німецьку задачу. А що він далеко від школи мешкає (він селянський син), і через полуднє остається в школі, я йду скоріше, щоб ми повчилися, поки зійдуться інші ученики або й сам професор.

Сказавши це, він вклонився й уже хотів іти дальше. Хлопчина очевидно спішився, і моя задержка не була йому пожадана.

– Пожди, не спішися так! – задержав я його. – Ще маєш доволі часу. Тепер, як кажу, саме по першій; розкажи мені, що вдома чувати, і чи всі здорові.

Хлопець з чемності станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже боліло, так спішно було Йому йти, і не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, відповів коротко:

– Всі здорові.

– А сестра твоя… Маня, що пише? – спитав я просто.

– Не знаю, що пише. Лиш прислала мені великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко.

– Хто є пан Янко? – спитав я, вдаючи, що не знаю.

– Брат Влодка (себто мужа Оксани).

– Так?

– Так, – відповів малий і додав радісно: – Рогач такий гарний, я його все в саді пасу.

Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.

– І нічого не писала Маня?

– Нічого, – відповів, а відтак додав: – Вона там вчиться на коні їздити!

– Як, Несторе?

– На коні вчиться там їздити, – відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.

– Хто її вчить?

– Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.

– Хто?

– Я не знаю, але мама знає.

– А коли вона верне?

– Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, – додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, – бо на мене буде товариш ждати. Я мушу… я обіцяв.

– Іди! – сказав я, – і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.

Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.

* * *

Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.

«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, – повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. – Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. – І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. – Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє – зближуться до себе. О, ми те знаєм… ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.

Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, – старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось… уже вчиться верхом їздити!

І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, – що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може «кожної» хвилі женитися! Між тим коли я… гм… а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях – і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання… а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати – і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль… а заразом був мов освячений чимось з нутра її… Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я… І, мов опарений… поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи… до оцеї жінки і… її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити – мертвою.

Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але… о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!..

* * *

(Пізніше).

З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить?.. Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.

– Що там поробляєш? – повторив я лагідніше своє питання.

– Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, – відповів затурбованим голосом.

– Байка, хлопче! – кликнув я. – Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою… ще колись вколять тебе…

– Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.

– Побачиш другий раз!

– Ні. Я сьогодні мушу бачити, – відповів малий. – Він десь буде… тут… я… зараз… – І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі…

– Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?

Він знов поглянув на мене… Одначе шукав далі.

– Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? – опитав я.

Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.

– Він не був великий, – обізвався врешті.

– Тим менша шкода, – потішив я й усміхнувся.

– Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.

– А я тобі перешкодив. Правда? – питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.

– Може, вже й не побачу більше такого, – сказав, ніби вибачаючись. – А цей був такий дрібнесенький… а такого ще я не бачив, шкода.

– Правда, то велика шкода, – відповів я з уданою повагою. – Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи… коли вертає твоя сестра Маня?

– Маня? – (І знов той гарний задуманий погляд).

– Маня, хлопче… сестриця твоя.

– Маня верне… вже, може, незадовго.

– Сама?

– Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, – відповів він.

– А то чому?

– Бо вона мені помагає в науці. Братів нема… а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона мені часом показувала… Але… я б і так хотів, щоб вона вже вернула.

– Любиш її?

Він усміхнувся мило.

– Люблю, – відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.

– Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?

– Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

– Трудна?

– Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.

Я усміхнувся.

– Ти, бачу, жвавий хлопець. Але… – додав я, – як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.

Він заперечив головою.

– Що ж, не хочеш?

– Я її може прецінь сам вироблю, – відповів.

– То й добре, – відказав я. – А до сестри не пишеш?

– Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.

– Лист?

Він заперечив головою.

– Що ж?

– Щоденник, – відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.

– Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?

– Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?

– Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?

Він поглянув на мене, заклопотаний… а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:

– Про павучка?

Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.

– А про мене запишеш що коли? Він почервонів.

– Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер…

– Тепер ні. Я розумію, – відповів я, усміхаючись. – Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи… Маня… ти приходь…

Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг…

* * *

Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, – і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароваїрками – я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.

Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи… Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.

– Що ти тут шукаєш, хлопче? – питала когось. – Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?

– Через штахети, – відповів на моє превелике здивування голос Нестора.

– Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати… то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?

Мовчання.

– А тепер іди!

– Я до пана Олеся… – обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.

– Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? – говорила вона з роздразнюючою гостротою. – Цвітів нема.

– Я не по цвіти, я… до пана Олеся… – відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.

– По цвіти, кажу, – наставала мати на своїм. – Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.

Мого сина нема вдома, іди!

«Мамо! – вирвалось тут глухо з моєї груді. – Мамо!» – а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що «дома»?

Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, під час тої хвилини чулося з-під вікна дальше:

– Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мій син не для вас. Затямте це собі всі. Всі що до одного, раз на все!