Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

У моїй голові роїлися тисячі думок, одна дразлнвіша від другої. Думаючи й дратуючи себе такими й подібними гадками, я вже не мав і терпеливості перебувати довше в товаристві в лісі, і мав лиш одне бажання – покинути всіх і вдатись до неї… що осталася там одна в саду. Від поступування Дори й матері проти мене й невинної дівчини мені нараз мов світ обрид. Та ось чи справді й мати була в тому винна? Мати? – питався якийсь внутрішній голос у мені. – О, ні! вона – ні. Вона була в своїх осудах строга, особливо проти жінок без взгляду, деспотична, вузькоглядна, – але до некоректностей, як оце з листом, вона б ніколи не причинялася. В тім була Дорина рука сама. Сама одна. Але чому? Що була їй молода дівчина винна? Чи не пішов усе-таки до того імпульс від матері? О, як боляче! Але те все мусило вияснитися, мусило вирівнятися, – успокоював я себе й ходив, мішався майже безцільно між присутніми, неначе шукав за ким, відповідаючи розсіяно на кидані до мене кокетливі запитання дівчат і молодих пань, аж опинивсь нараз перед матір'ю, що сиділа між кількома старшими дамами.

– Ти б зааранжував[24]24
  Зааранжувати – організувати, розпочати.


[Закрыть] яку забаву, Богдане, – кликнула вона до мене, здалека побачивши мене. – Ходиш сам без пари, – додала, кали я до неї зблизився. – Ось дивись, там ідe проти тебе Дора з паном К., порадьтесь і розпічніть! Я вважаю, панночки раді б якої гри, а ти ходиш отак, мов визираєш за ким!

– Ай справді так! Я це також уже завважала, – вмішалася одна з пань, якраз моя антипатія, що неустанно обсервувала мене в товариствах, чи не займаюся я її крикливою донькою, що, як сміялася, звертала увагу чи не всіх на себе, вважаючи себе за першорядну партію.

– Я справді не помічаю тут декого, – відповів я їдко. – А щодо забави, то, здається, всі, оскільки я вважаю, бавляться знаменито. Кому б там у лісі захочувалось ще якоїсь гри!

– Пан Олесь вимовляється, – обізвалася моя антипатія й усміхнулася солодко. – Когось, очевидно, дожидає. Чи не так?

Моя мати поглянула на мене майже з переляком – і я вичитав запитання з затривожених її очей. «Чи не вижидаєш ти тут її? Ти неспокійний і не находиш собі місця. Я відчуваю. Але тут її не вижидай». Я вклонився перед панями й пустився йти глибше в ліс, коли на моє превелике зчудовання станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому, що сповняв в одній особі чин лакея, іноді й фірмана і т. ін. Він передав мені мовчки листець від батька, в котрім той просив вислати йому якнайскоріше коня з бричкою, котрою я з Дорою приїхав сюди. По нього вислано післанця, і він мусив зараз виїжджати до тяжко хорого.

– Ти піхотою? – спитав я хлопця в поспіху.

– Так, – відповів той, – але я йшов направці через гору, тому йшов лиш коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рішився.

– Вертай назад пішки направці, – наказав я хлопцеві. – Вертай і скажи панотцеві, що я сам виїжджаю зараз за тобою конем. Вони нехай будуть готові, я не пізніше як через півгодини буду вдома, і вони зможуть їхати, куди їм треба. – І відправивши хлопака додому, я віднайшов Дору, що, ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкішне розположена. Я об'яснив їй кількома словами причину свого від'їзду, попросив об'яснити все й матері, відтак поручаючи матір і Дору опіці д. К., я, мов визволяючись з неволі, відітхнув широко й поспішив до свого коня.

Віддалений уже добрий шмат від товариства, я почув нараз за собою голос Дори. Немило вражений, мов на лихім учинку спійманий, я став і оглянувся. Чого їй було від мене треба? Вона відійшла від товариства за мною й стала.

– Ти не міг би ще до нас за годину назад вернути? – кликнула допитливо, а заразом мов наказуючи. – Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо?

Я здвигнув плечима.

– Побачу, – відповів.

– Старайся. Саме тепер найкращий осінній час. Хто знає, що буде вже за кілька день пізніше?

– Власне тому! – відповів я й усміхнувся. Відтак, махнувши востаннє на прощання рукою, я віддалився, мов вогнем гонений.

* * *

Я їхав.

Мій пишний гуцул-кінь летів шаленим трапом, потрясаючи від часу до часу своєю густою гривою, а враз з ним летіли й мої думки. Там у саду сусідів перебувала ще, може, та, що не покидала мене в лісі ані на хвилину й манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там…

Я віддихав широко, і від довшого часу неначе вперше віджив знов і почув у жилах кров. Ось, нарешті, я таки успів вирватись з неволі й побачу її, – співало, тріумфуючи, чи не все нутро моє. – Чи буде вона сама в саду? Чи, може, з матір'ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор, він, мов той хрущ, придержується заодно її. Вона ж лише з ним була тепер вдома, решта братів роз'їхалася, – тому обоє і держались… Я підогнав свого гуцула, котрий і без того додому гнав, майже землю копитами розривав. І, врешті, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дім Обринських виринув перед нами. Білий, спокійний, з низькими старосвітськими вікнами, чистими, сніжнобілими занавісами, і зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий сад. Я стягнув коня, щоб звільнив кроку, і глянув жадібно в глибінь саду. В ньому лежав спокій, тишина, мов усе відтепер ладилось до сну, дарма що сонце клонилось лиш до заходу. На веранді на сходах не було нікого. Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я переїхав попри нього, не побачивши нікого. Якось чудно стиснуло мені жалем серце, і за кілька хвиль пізніше я опинився на подвір'ї нашої хати.

* * *

Півгодини пізніше від'їхав батько до хорого, а я залишився сам один. Не надумуючись довго, я увійшов у наш сад перед домом, звідки можна було найліпше переглянути сад Обринських.

Всюди осінь.

У нашім зільнику перед вікнами цвіло лиш небагато цвітів… І хоча я й як шукав за якою цвіткою, котра б була оказалась мені відповідна для Мані, я не найшов нічого. Проходжуючися сюди й назад садом, перешукуючи при тім очима між деревами в Обринських за нею, я був розчарований, що не находив її. Стільки туги намулилося вже в моїй душі, стільки слів спочивало чуттям на дні нутра, а її не можна ні побачити, ні діждатись. Але сьогодні я мусив поглянути в її обличчя, мусив розвідатися, що з нею діялося. І так, переступаючи рішуче до одного місця коло білих штахет, де не раз з нею перемовлявся, я впосліднє глянув у глибінь саду й задержався. Мене мов полум'ям обгорнуло, і я витріщив очі. Чи я був справді такий короткозорий, що не бачив відразу того, за чим так тужливо визирав і дожидав? Вона ж була там на городі, – а я чи не цілий час дивився на неї і не бачив. Під стіною павільйону, зверненою до нас, що була тепер облита світлом сонця, сиділа, а радше лежала Маня в великім огородовім кріслі, лицем звернена в ту сторону лісу, з котрого я щойно перед півгодиною вернувся. Закинувши руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко неї стояв Нестор коло якогось дерева й займався чимось, чого я здалека не міг розрізнити. Всюди вокруги тишияа, а на землі повно опалого почервонілого й пожовклого листя. Я був, мов та с гріла, напружений і тепер уже довго не надумувався. Я перескочив невисокі білі штахети, як колись малий Нестор, щоб показати мені свій перший нотес, і пустився просто до павільйону, до неї. Я не йшов головною алеєю – це було для мене задалеко, а між дерева, «направці», і, йдучи, відкидав нетерпеливо тут і там грубі верстви листя, справляючи тим мимоволі шолопання, що переривало потрохи навкруги дрімаючу недільну тишину.

Вже бачив я її потрохи перед собою. Напівлежачи в кріслі, вона була звернена трохи до мене плечима, з закиненими над головою руками, що, зціпившись, дрібні, мов дві агрифи, в темнорусявім волоссі біліли якраз проти мене. В першій хвилі мене покортіло приступити до неї, притиснути уста до тих малих рук, котрі я так любив і які так зручно вміли поводити конем, одначе щось здержало мене. Але в тій же хвилі її руки розв'язалися над головою, і вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя, зсунула голову над поруччям крісла й трохи позад себе і доглянула мене. Я спинивсь мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у кріслі і мов умощуючись до нової позиції, старалася затаїти своє раптове збентеження, що, помимо всього її намагання, не вдавалося їй, бо гаряче полум'я, що розіллялось при моїм виді по її лілієвобілім лиці, не хотіло ніяк уступати.

– Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровіли вже? – спитав я зворушений, одначе на внутрішній якийсь приказ прибрав байдужний тон, яким орудували ми найчастіше між собою, і подав їй руку.

– Здорова, – відповіла, усміхаючись своїм, мені так добре знайомим, гарним усміхом. – Вже від трьох день, лиш оце тут… – і вказала на хустину коло шиї, – мушу ще зо днину-дві носити.

В тій хвилі побачив я доперва малого Нестора, що стояв спокійно біля мене і мов ждав, щоб я йому за його дрібний поклін подякував його очі блистіли з радісного якогось внутрішнього вдоволення, і він підсунув мовчки до сестри довгу солом'яну плетінку, з котрої, догадувавсь я, мало ше іно щось дальше витворятися.

– Що це ти таке скомпонував? – спитав я, звертаючись до нього, що майже не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. – Це якась дуже довга композиція…

Сестра всміхнулася.

– Це його найновіша мрія, – відповіла вона, звертаючись напів до мене. – Він майже все по укінченню обов'язкової своєї праці, себто шкільних задач, котрі, мимоходом скачавши, виробляє дуже добре й точно, вдоволяє вимоги свого малого містичного розуму й фантазії, і витворює дещо на їх. приказ Не так, Несторе?

Він, не зрозумівши зовсім її слів, зарум'янився й не відповів. Відтак, прив'язавши мовчки кінець плетінки шнурком до Маниного крісла, побіг з другим кінцем до штахет у сторону нашого саду і там щось робив.

– Він щось мірить, – закинув я.

І справді, малий хотів плетінку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук і впала на землю.

– Завтра докінчу! – кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому грядки до нас. – А відтак буду знати!

– Що? хлопче… як задалеко від мене до тебе і твоєї сестри? – спитав я, притягаючи прибігшого до себе й відгортаючи йому волосся з білого чола. – Воно не так далеко, Несторе.

– Ой, далеко ще… – відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук. і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.

– Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується? – спитав я, – що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.

– Ні! – відповіла. – Він заложився з одним товаришем, що сплете солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге… щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає…

– Пишний хлопець! – закинув я. – Повинен іноді до мене заходити.

– О, щодо того, то… ні, – відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. – Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того… – І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: – Чому ви не на прогулці? Я, здаєіься, бачила, як ви їхали…

– Був і вернув уже, – відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.

– Не добре випала прогулка? – спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.

– О, щодо того, то навпаки! – відповів я, усміхаючися. – Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради консемвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.

Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.

– Там у лісі, в товаристві… – тягнув я зворушено дальше, – бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від'їзду мого батька, вернув і прийшов… сюди!

Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.

– З нею, – сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:

– З Дорою?

– О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? – відповів я.

Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.

– Вас давно не було в наших горах… – перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.

– Це правда, – відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, – і за кілька місяців їх знов покину…

– Чи справді? – спитав я, прикро вражений. – Через що?

– Так. Я йду на становище.

– Як то? – спитав я вдруге, не зрозумівши її.

– А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.

– Хто вас до того всього силує, панно Маню? – спитав я похмуро.

– До чого? – спитала.

– Іти за виховавчиню… – відказав я з нетаєним невдоволенням.

– О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, – відказала майже з захватом, – тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче… і…

– І з душею, повною ілюзій, розуміється, – докінчив я. – Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім…

– У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? – докінчила вона замість мене майже весело.

– Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?

– О, вона дуже проста, – відповіла вона. – Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.

– Ну, щодо консеквенції… – обізвався я, – то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді… людей… до розпуки.

– Чи справді вона така в мене поважна? – спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.

– Таке моє пересвідчення, – відповів я.

– А я часом сумніваюсь в її витривалості… – сказала вона півголосом.

– В якім напрямі, панно Маню?

– О… це відноситься чисто до мене самої.

– Як то?

– А так. Є дещо в людині діюче, і… дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче… – сказала, уникаючи мого погляду.

– Отже… боротьба в нутрі проти себе! – сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.

– Я боюся, – сказала вона.

– Чого, Маню?

– Що… як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження…

– Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? – спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.

– Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. – А далі: – З моїм від'їздом буде все добре.

– Що буде добре? – допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:

– На чужині буде добре. – І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:

– Ви того таки певні?

– Так, пане Олесь.

– У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, – обізвавсь я. – Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас…

– І тоді? – спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. – Тоді? – повторила ще раз ледве чутно.

– Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але… – додав я лагідніше, – покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.

– Для мене вона була болюча… – відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: – Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасения.

Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.

– Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? – спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.

– Я мучуся! – відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: – Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може – погане, безсердечне, в грубім смислі слова – навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.

Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:

– Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.

– Чому ж?..

– Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню… це – ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.

– Паразитом? – спитала вона.

– Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів… а далі… далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.

– Ваших вірувань я не маю права осуджувати, – відказала вона й додала: – я піду в світ за тою, я собі того свідома. гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити… або й ні.

– Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?

– Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір'я…

– До кого, Маню? – спитав я і вп'ялив вигребущо очі в її лице.

– До тих установ, в яких нас виховують змалку. – А відтак, завертаючи на попередню тему, сказала: – Не задля самого кусника хліба йду я, як гадаєте ви й будуть гадати й Другі, але йду і за якоюсь силою в собі, що не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе на практиці до жодного матеріального здобутку. Та, господи боже! – додала. – Що нам робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гниємо. Масою й одиницями!.. Я не знаю… я піду… може, дійду до кращих моральних успіхів, а там і матеріальних. – І сказавши це, вона підперла, мов утомлена, голову в руку й задумалася.

– Чи не вистачить вам бути гарною особистістю в своїм крузі й місцевості, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню.

– О, для «містично-артистичного розуму» це безперечно вистарчало би, – сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, – але…

– Але, Маню?..

– Але для того, як ви сказали самі перші, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все своє п'ятно і пхає нас силою свого панування до чисто матеріальних низин, воно не вистарчить. І тому й я складу вперше йому жертву й віддам часть своїх сил, а далі нехай діється божа воля, нехай беруть мене інші власті під свою опіку й керують до цілей, які знають.

– Значить, ви остаєте непохитно при своїй постанові? – спитав я.

– Так.

– То мені не лишається нічого більше, як поблагожелати вам, як уже раз давніше, на новий шлях і повторити першу свою цілком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.

– А на якій підставі се, пане Олесь? – спитала й подивилась вижидаюче на мене.

– На підставі самого мого внутрішнього голосу.

– Щось подібне не сміє бути для мене міродайним, – відповіла вона й опустила нагло очі.

– Так? – спитав я. – Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрішньої сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин.

– Так. Але ви ставитеся на становисько віщуна, – закинула вона.

– Віщуна? Ні, Маню. А людини, що знається ліпше на житті, як молода дівчина.

– На житті зі становиська ситих і гордих? Через хвильку я витріщився на неї з переляком, а відтак схаменувся.

– Нехай і так, панно Маню, – відповів я, відчувши добре, що вона вела боротьбу зі мною за пересуди моєї матері, котрі, очевидно, відкись добре знала, ігноруючи тут мою особу цілковито.

– В такім разі ми на тій точці не погодимось ніколи, – сказала. – Ви стоїте на становиську старосвітства ситих і гордих, а я поминаю те й іду шукати щось нове.

– Ідіть! – відповів я з глумом. – Ідіть! Одначе не забувайте, що велика часть нашої інтелігенції, і навіть так званої ліпшої інтелігенції, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч. і не признає цього ніколи, дівчину, що покидає батьківську стріху і йде в цілі виборення собі незалежного становиська або й просто задля матеріального удержання, за щось в роді невільниче й понижаюче, хоч не має ще для того певної назви, або, щонайменше, соціальне нижче поставлене, особливо учительок і виховавчинь!

– В тім ви, може, й не помиляєтесь, – відповіла вона поважно. – Але йдучи, я нічого не трачу. Я іду з вірою в ліпші прикмети людські і в те, що все сильніше й ліпше не дасться ніколи побороти. А що, може, тут і там буває, що стремління до ліпшого й вищого ідеалу було поборене грубшими інстинктами грубших індивідуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Мені здається, що ні! Може, я через те не втону.

– Про те я переконаний.

– Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за свою мораль відповідаю я сама. Ні батько, ні мати, ні ніхто інший. Праця й наука не обезсилять ліпшої часті мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш хіба через те фізично потерпіти, значить, зужитися, але більше, пане Олесь, більш нічого.

– Ні! – відповів я лаконічно. – Хіба ще й те, що будете наражені на гіркі психічні терпіння й грубі пониження. О, не одна вже ризикувала своєю молодістю, всім запалом свого серця, своїми силами, щоб опісля дійти до переконання, що краще було б вибрати старосвітську долю при домовім вогнищі, але це вже було запізно.

– Чи думаєте, що і я ризикую своєю так званою будучністю? – спитала, і її очі спалахнули якимось чудним вогнем.

– І ви, – відповів я спокійно. – Своєю молодістю і будучністю, всім свіжим, недіткненим грубістю життя нутром.

– Що ж, не віддамся? – спитала й поглянула на мене великими очима. – Щось гірше хіба не стріне мене?

Її оця відповідь, якої я не сподівався, довела мене в тій хвилі до якоїсь крайності.

– Може й те, – відповів я твердо й піднявся.

Про те, що я її люблю…. щоб стала моєю – я не міг уст створити. Я відчув у цій хвилі всіма нервами, що вона мені відмовить.

Вона, не промовивши більше ані слова, разом із мною піднялася. її лице було біле, мовби й послідня крапля крові зникла з нього, а очі, ті дорогі мені очі, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востаннє зі мною. Відтак, зібравши свій шалик з крісла, пустилась вона рівною алеєю додому. Я йшов мовчки поруч неї. Коли ми, не промовивши до себе ні слова, зблизились до веранди і я задержався на хвилину, щоб попрощатися з Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав:

– Коли від'їжджаєте?

– Не зараз ще. Аж по різдві. Але кваптеся… – додала нараз з нервовим усміхом і вказала головою в сторону вулиці, де саме переїжджало попри сад Обринських кілька повозів, між котрими пізнав я й наш з Дорою і матір'ю. Я повів руку до капелюха, щоб поздоровити їх, але вони поглянули з таким очевидним зацікавленням у саму противну сторону, що я не міг не зрозуміти їх… і залишив це. В кілька хвилин пізніше я опустив її сад…

* * *

Вертаючи додому й переходячи наш невеличкий садок від дороги, зачув я вже з повідкриваних вікон, що там знаходились гості, і тому пішов я просто до своєї кімнати, де кинувсь на отоману. Отже, не годен був я змінити постанову дівчини, закинути свої плани й остатись вдома. Бо й чим? Затаюваною любов'ю своєю? Хвилями, може, й відчуває вона її, піддається їй… але чи я певний того? Крім того, вона так загналась своєю фантазією в свої викохані плани й мрії, що ледве чи повіри ла б, що саме той, що хоче її відвернути від них, не робить цього переважно з егоїзму… ради свого «я», щоб мати її виключно – для себе. А далі, чи маю я, дійсно, право здержувати її поважно від зреалізування її намірів? Дам їй справді себе? Я ж сам того не певний, бо ніяк мені перед собою затаювати, що не годен її ще власними силами удержувати. А в злидні її пхнути або в безнастанну боротьбу з матір'ю… я ще менш годен. Чую, що не маю тієї сили, хоч би ставив і які принципи й розумування проти того…

* * *

Вечором, по віддаленню гостей, коли я вийшов до чаю, привітала мене Дора з усмішкою, по котрій пізнав я, що обі, т. є. вона й матір, з мене невдоволені.

– Що ж, Богдане, вже по візиті? – спитала мене Дора, займаючися коло самовара й склянок.

– Як бачиш, – відповів я спокійно й витягнув з грудної кишені найновіше число часопису, щоб розглянутися в ньому, хоча знав добре, що, йдучи сюди, йду «на сцену», між тим коли мати при другім кінці столу викладала свій пасьянс, ігноруючи мою присутність чи не цілковито.

– Що ж, Маня подужала?

– А вже, за кілька днів побачиш її безперечно знов на коні.

– Добре, однак… – тягнула далі, – не був би ти ласкав об'яснити нам, чому ти мусив сам вертатися з конем для вуйка, коли саме в тій цілі був висланий Федорко?

– Тому, що мені не хотілось оставати довше в товаристві, що мене своєю мертвотою й поверховністю мучило, між тим коли я повинен був, ідучи за голосом свого ліпшого «я», не виїжджати цілком або щонайменше піти в глибінь лісу й набрати там сили й свіжості духу.

– До любовних сходин? – обізвалась тут моя мати голосом, повним жалю й образи до мене.

– Не до любовних сходин, мамо, а до праці, яка в мене щораз більше нагромаджується і яку сповняти є моїм обов'язком. Крім того, є переді мною ще й студії, про котрі не згадую вдома, бо це нікого не обходить. Ви, мамо, бачите в мені лиш свого одинака-сина, котрого, щоправда, виховували ви з пожертвуванням своєї істоти. Однак що той син, вийшовши на громадянина, має обов'язки не лиш проти вас, але ще й проти свого «я» і своєї суспільності, ви ніколи не гадали.

Вона вислухала мене мовчки, а потім усміхнулася.

– Що має те все до діла й за зв'язок з утечею від товариства й спиненням у саді панства Обринських, я цілком не розумію.

– То я вам зараз об'ясню, мамо, – відповів я спокійно. Відтак, поглянувши проникливе на Дору, що сиділа переді мною, я додав: – Довідавшись недавно від Дори, що панна Обринська має виїжджати з дому, а може й вийти заміж за якогось там… старого, я хотів переконатись, звідки повзяла Дора ту новину.

– І ти питав Маню Обринську про те? – кликнула Дора з нетаєним переляком, змішавшись сильно.

– Ні, Доро, я залишив те, – відповів я з холодним усміхом. – Не питав, бо дійшов і без того до переконання, що тобі цього Маня ніколи не говорила. Цікавіше є за те для мене питання, яким способом ти до тої новини дійшла? Зрештою, – додав я погірдливо, вдоволяючись у тій хвилі вже доволі її невисказаним збентеженням, – найкоротша дорога є найліпша. Будь ласка, відповідж мені на питання, де знаходигься лист Мані до професора М., котрого я в своїм бюрку не замічаю? – Я поставив питання, не звертаючи ока з лиця дівчини, і потім наступила хвилина цілковитого мовчання. Дора поблідла.

– В мене! – обізвалась тут, замість дівчини, з противної сторони столу моя мати. – Дора в тому не винувага. Однак… – додала згірдливо, – наколи б не довгий її язик, ти б про те і до судної днини не дізнався. А що лист той опинився в моїх руках, це вина скоріше твоя власна. А я хіба подякую долі, що він опинився, власне, в моїх руках. Але успокійся, не наслідуй батька, – додала їдко, коли побачила, що я, спалахнувши по приказу мого «мужицького» «я», встав з свого місця, щоб бодай щонайменше переміряти кроком хату, поки вибухну одвертим гнівом…

– Одного разу… – почала вона, – це було тоді, як твій шеф занедужав небезпечно й післав за тобою, щоб ти найскоріше явився в нього, ти пішов і перебув при ньому, як пригадуєш собі, несподівано чи не цілу ніч. Я, пригадавши собі вночі, що вікно твоєї кімнати відчинене, а в ній нема нікого, встала з постелі й пішла до кімнати, щоб його зачинити. При тій нагоді завважила я, що твоє бюрко створене і ключі при ньому. Не знаючи в першій хвилі, чи це отворила твоя рука й забула замкнути, чи вчинила це, може, якась рабівнича рука, я кинулась перешукувати її, і… вір мені, з не малим зворушенням, чи не пропали з неї твої цінні льоси[25]25
  Льос – виграшний білет.


[Закрыть], про котрі я знала, що ти заховував їх якраз у тій шуфляді, котру застала я висуненою. Богу дякувати, вартні папери були не діткнені, як і все інше, в порядку, як бачила я все в тебе. Успокоена, хотіла я вже бюрко замкнути й забрати ключі з собою, коли ж оце мій погляд упав на великий якийсь, подобаючий на купецький, конверт. Зацікавлена грубістю і об'ємом письма, висунула я з конверта листа й поглянула (я не таю цього) лише на підпис, не маючи зовсім заміру перечитувати його. Підпис панни Обринської здивував мене; однак я все ще не була б читала листа, бачила ж я, що адреса не була до тебе, а до якогось чужого мужчини, коли б не просто наше ім'я в листі, що здержало мимоволі моє око. Я прочитала кілька слів, а коли подибала там осуд про тебе й твою матір, тоді вже перечитала лист згори аж до самого краю. Дора, що знала не менше про твої романтичні зворушення до тої ексцентричної особи, як і я, занепокоєна моєю відсутністю, вийшла за мною, і так ми вдвійці, при свічці коло твого бюрка, дізнались про зміст того, подиву гідного, глупого документа, завдяки якому я стала ще більша противниця того твого ідеалу, як раніше. До того часу, Богдане, я вважала ту дівчину бодай за моральну, але коли я дізналась тепер, що молода, вісімнадцятилітня дівчина освідчується мужчині сама, вона стратила в мене найменшу вартість. Ніколи, Богдане, не допустила б я, щоб така особа, як вона, мала опинитись коло тебе як твоя жінка. Ніколи! Радше воліла б бачити тебе ченцем, ніж мужем такої пустої, неймовірно глупої жінки. Це моє перше й посліднє слово в тій справі; а лист зверну тобі неушкоджений назад, і про зміст його будь спокійний. О, моє чуття! – додала по якійсь хвилі, – моє прочуваюче чуття, що так противилось тому, щоб та родина спроваджувалась до нашого дому. Одначе щоб не викликувати прикрі сцени з твоїм батьком, не компрометувати його перед самим Обринським, що його одного найбільше шаную, а котрому дав він слово, що дістане наше мешкання, я не спиралася його вирішенню, і вийшло з того, що моє нутро, хоч і не виразно, віщувало добре.