Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– І що ж, Несторе? – звернувсь я, щиро врадуваний його появленням. – Як поживаєте? – спитав я, подаючи йому, як звичайно, папіроски, котрі він, так само як досі консеквентне, з подякою відсунув. – Не дали мені про себе ні одним словечком знати. Згорділи в своїй хаті, чи що? Може, аванс перед вами який або перебутий якийсь врешті важний іспит?

Він усміхнувся.

– Нічого, нічого з того всього поки що. Я з уряду в хату, а в хаті: наука, праця й знов наука, і знов обов'язкова тяжка праця. Так живу й так мушу ще довго, бодай кілька років, мучитись, поки не поскидаю з себе офіціальних тягарів, ярм й т. п.

– А ферії[35]35
  Ферії – відпустка, канікули.


[Закрыть] ваші?

– Мої ферії? – спитав. – Хіба ж я мав які? Я їх не мав і так скоро не буду мати. Наше міністерство оперує молодими силами найбільше, тож де їм літом про відпустки марити. Стільки моїх «ферій», що забіжу тут у парк, надихаюсь свіжого повітря, стрінусь тут і там з товаришами, побалакаю і вертаю назад.

– Не працюйте надмірно. Ваш уряд і ваше міністерство через те не провалиться. Він здвигнув плечима.

– Я не можу. Перебрав раз обов'язок праці на себе, то й перебрав. Перехитрюватися крізь життя я не можу, зрештою – в нас усі працюють. І чому я один маю бути самолюбний і занедбувати, що до мене належить? Я не можу. Раз належу до суспільства, взяв обов'язок на себе, то мушу його й сумлінно виконувати. Зрештою… – додав весело, – воно все так не буде, це я знаю, то й не журюсь тимчасовим станом.

– То в гори не виїздили цього літа, як споминали? – питав я.

Він похитав головою.

– Ні. Лиш одна мати з Оксаною; а я з Манею осталися вдома. Може бути, на слідуюче літо виїдемо, як одержу відпустку, і то на довше, як би я це був міг цього року вчинити. – І замовк.

– Чи це були всі товариші ваші, з котрими ви сюди надійшли, балакаючи, як не помиляюся я, запальчиво? – спитав я. – Деяких знаю.

– То є… – сказав він, – вони балакали живо й запальчиво. Щодо мене, то я небагато говорив і не говорю, звичайно, ніколи багато. Я не люблю між них ходити, а вже найменше на так звані збори, як і не люблю газет і часописів перечитувати.

Я поглянув на нього, зацікавлений, а він повторив:

– Так, так, я говорю правду. Бачите, як візьму я який часопис у руки, а особливо ті, що щодня виходять, мені здається, я входжу в ресторацію, де кожний говорить свое. Я втікаю з таких кімнат, ботам тяжке повітря, мої власні думки неначе губляться в мене, душа чим-то починає заплямлюватися, і я стаю з себе невдоволений. По-моєму, часописи винищують у нас змогу самим задумуватися, особливо ті, що щодня зміняють свої погляди. А вони, – додав і вказав у сторону, де молоді відійшли, – або бодай більша частина їх, не багато ліпші від часописів. Вони всі з своїми думками видаються мені перегарячені, а деякі заскоро пережиті. Все, що роблять, пишуть, говорять, видається менд без якоїсь рівноваги й твердої сили. Все це робиться в страшеннім поспіху. І не для самої праці, лиш для особистого вдоволення, по-гешефтярськи. На мою думку, кожне наше життя зокрема могло б бути штукою[36]36
  Штука – мистецтво.


[Закрыть], одначе стає лише гешефтом. Ми не вкладаємо смислу нашого життя в саму працю, лише в те, що ми за нашу працю одержимо. І найбільша штука нашого теперішнього життя – є найбільший здобуток за найменшу вкладку з нашої сторони видобути. Через те виходить життя вічною погонею, полюванням. А прецінь життя не є без краси. Але я питаю, чи бачать вони те все, і коли? Навіть у тих проміжках, коли належать собі, навіть і тоді вони того не бачать. Все гонять за чимось кращим й ожидають чогось новішого.

Він умовк і поглянув у противну сторону, а я задивився на нього. Я нараз зрозумів його. Він ще був молодий, але йото молодість не мала в собі того невареного молока, що разить так страшенно у деяких так званих поступових молодих мужчин або й жінок. Він був поважний і глибокий, мов той інструмент з своїми струнами. І, як кажу, я нараз зрозумів його. Очевидно, хотів він жити, одначе лише в своїй праці жити, т. є. у праці на будуче, і видавсь мені таким, що все вгору йде трудним, тяжким шляхом сам один, але – все вгору. Звільна, повний доброти, з лагідним усміхом, котрий заздалегідь наші провини прощає, поки ми ще о прощення просили. Я мовчав якусь хвилину, як і він, а потім, обнімаючи його правою рукою за плечі, я спитав:

– Вони вам не вистарчають. Правда? Він усміхнувсь якось сумно й відповів:

– Справді. Іноді я це навіть дуже виразно відчуваю, що я їх у деякім напрямі переріс, і через те ми від себе віддалились. їм здається, що з мене нема нічого, бо я не є на їх спосіб активний. Не їжджу по селах, не агітую при виборах, не закладаю читалень, не держу промов і т. ін., але я, як кожний з нас, знаю сво'ї змагання, моральну вартість і без плану не живу. А що найбільше себе не щаджу.

І знов умовк і цим разом поважно. Хто б йому не вірив!

– У вас, Несторе, здається, і нема багато приятелів, – закинув я, щоб привести його до дальшої бесіди, бо вже надто любив прислухуватися йому.

– Я, справді, не маю приятелів… – відповів він… – Хоча… господи боже… товаришів і знайомих кожний має… Отже – і я. Я не маю їх багато не тому, щоб вони мене не хотіли, навпаки, вони раді б мене заодно між собою мати, але просто тепер не відчуваю потреби зноситися з ними. Я відчуваю, прислухуючись їм, слідячи за вчинками, по можливості, що я їх чим-то переріс. Чим – не знаю докладно сформулювати. Не розбираю складників свого єства, але їх я переріс. Маня каже «білістю й глибиною душі». Одначе на тій точці Маня, може, й грішить, – додав, мов соромивсь гарних слів своєї сестри, а ще більше того, шо, будучи з природи скромний, вимовив їх голосно перед кимось. – «Ти мовчиш, – закидували мені одного разу на якімось зібранні, – береш замало участі у громадському житті. Ти повинен говорити й робити щось, бо ти згармонізований і вирівняний, без страстей, з холодним слухом». А я на те здвигнув плечима: «Вам треба тепер іншого бесідника, – сказав їм. – Я від вас віддалився, хоч простіть за це. Колись зрозумієте й те». Хтось у гурті розреготався грубо. «Добре каже він, – кликнув услід за своїм сміхом. – Погляньте на його уста; вони в нього, як у молодої п'ятнадцятилітньої дівчини, котрі, крім своєї ляльки, цвітів, певно нікого ще не цілували. Дайте спокій, він не буде говорити!» і знов засміявся. «І добре сказав, – відповів я. – Я не буду говорити. Тепер ще ні. Пізніше колись. Але будьте переконані (говорячи це, його очі нараз загоріли), що як я колись піднімусь зі свого місця й відчиню уста, з котрих тепер глузуєте, я своїй народності сорому не зроблю. Так, я буду говорити. Але тепер – ні. Мені треба вперед ще дещо перейти, дещо перерости, перебути і аж відтак станути до бесіди й акції в смислі моєї особистості».

– Ви хочете колись за політичну діяльність взятися? – спитав я, окинувши його оком. Він був трохи зворушений.

– Правдоподібно так. Зрештою, до того треба також відповідно приготовитись. Але не гадайте й ви, як вони, що в мене нема почуття приналежності до своєї народності. Навпаки, я лиш не хочу себе в праці шматувати. Я маю звичай віддаватися цілком тому, чому віддати рішаюся. Іншими словами: що даю, даю цілком. – По якійсь хвилині мовчання почав: – Хтось раз слушно з наших талановитіших сказав: «У нас кричать усе і всюди – «працювати для народу». А виходить, що ті «випрацьовані здобутки» не для цілої нації, а виключно для «мужицтва». Я питаю, чи нам не спинатись у наших змаганнях понад здобутки для мужицтва? Не відриватись (в тоншім смислі) від нього, становлячи з себе, себто інтелігентів, другу окрему верству, котра вимагає й для себе праці, науки, штуки й інших здобутків культури? Хоч небагато, а ми для того свого народу, мужика, бодай як не вже щось зробили, то робимо. А для інтелігенції? Для нашої інтелігенції ми ще нічого не зробили. Я мрію про те, щоб у нас було якнайбільше глибокої поважної інтелігенції. Інтелігенції національно-культурної, а по правді, того всього ми ще й досі поза мужиком не бачимо майже нічого більше. В тім велика часть нашої властивої хиби. Я питаю, – додав по хвилі задуми, ніби звертаючи на інше поле, – що може для людини кращим ідеалом бути, як не власне – людина? Гарна, трудяща, укінчена людина, в тисячах шляхетних постатей? А між тим, яке нутро сучасного українця? Чи взагалі відкрите воно вже? Українець його не знає, поминувши вже найглибшу глибінь того нутра. Він не прийшов ще навіть до пізнання своєї власної сили через призмат правдивої інтелігенції – культури до пізнання, може, й великого призначення свойого народу. Взагалі говорячи, ми є народ, що ще себе не віднайшов. Тому як годен він масу, себто весь народ, організувати, поки він сам себе не зорганізує? Спершу – як одиницю, відтак як – масу, а вкінці – націю?.. Ось, – почав по хвилині дальше, – ми вже відкинули бога; але лиш тому, бо другі поступовіші нації відкинули його також. Одначе між тим коли ті другі народи дали замість того своєму народові науку, штуку, змогу пізнати себе, свої сили й найвищу культуру, шукають за новою мораллю, новими вартостями, стоїмо ми ледве на рівні їх колишньої найнижчої культури. Чи, може, ні? Що дали ми нашому мужикові для його душі, для піддержування його кращих зворушень серця, розуму? Науку, культуру? Ет! – додав, мов знеохочений, і махнув рукою. – На ту тему міг би я ще не одно сказати, а з товаришами на тій точці я все розходжуся… Але, – додав нараз, мов отямлюючися, – тепер не маю часу… – З тими словами витягнув годинник і поглянув на нього.

Відтак, сягнувши вдруге в грудну кишеню, вийняв з неї золоте пенсне і, заложивши перед очі, встав і поглянув у глибінь довгої алеї парку, мов перешукував там кого очима.

– Ось! Ви вже також готові з вашими очима, – спитав я, – що вживаєте в так молодім віці стекла? Донедавна, здається, ви його не вживали ще?

– Вже давно, – сказав він байдужне. – Але я вживаю його лиш тоді, як хочу вдалі що докладно добачити. Зблизька бачу добре.

– Вичікуєте кого? – спитав я.

– Властиво – ні, – відповів вія, а відтак додав: – Сестра казала, що, може, вийде на прохід і буде за мною виглядати.

– Сама? – спитав я.

Він глянув допитливо на мене.

– Не знаю, – відповів. – Може бути, до неї прилучаться її колишня учениця, панна Ірина Маріян, і кузинка тої ж… панна… Наталя Ливенко.

Я не питав більше, але почав і сам переходячих цікаво озирати. Тон, яким вимовив він слова «Наталя Ливенко», полишив щось у моїй душі…

– І мені пора йти… – обізвавсь я нараз і піднявся живо з лавки. – Ви залишитесь, правда? – спитав я. Він поглянув на мене.

– Чому? Ні. – Відтак додав: – Я також піду з вами. Здається, вони… ледве чи надійдуть ще. Ну, а як надійдуть, то нехай… У мене «ферії» сьогоднішньої днини вже скінчились; треба вертати до своєї хати. Там, може, ждуть на мене…

Я знов поглянув на нього. Перед хвилею казав, що може з'явитися вона тут, а тепер у хаті може «ждали» на нього. Він відгадав мої думки.

– Книжки, праця й акти ждуть і зітхають за мною. А з ними я, певно, ще так і так побачуся; а як не нині, – додав мов більше в думках і до себе, – то незабаром.

І з тими словами, попрощавшись, поспішив, немов бажав бути сам, а там далі за якийсь часок зник мені цілком з очей.

Я залишився.

Мимоволі насунулись мені слова Мані. Він не був типом; він був одиницею, з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці. Але одиницею значною й не буденного роду. Ось його залишає теперішня боротьба спокійним, як і жертви, що падуть у тім і цім напрямі. Він дивиться якимись іншими очима в будучність, поширеними, може і понад наші голови. Глибини жадає від нас і поваги. Організації одиниці з собою. Так, так, Несторе. Я також «мужик», що не віддалився ще від мужицтва, котрий якщо пише й робить, то пише, почавши від себе, і якщо робить, починає від себе, щоб наслідки праці лиш для нього світились, а ти – не мужик.

Майже з тужливим серцем вернув я додому і, кинувшись по привичці по проходах на отоману та запаморочившись димом папіроски, я понуривсь у думках. При Несторі я відчуваю, що я в'яну й усихаю і що в мені не виростає вже більше ніщо свіже.

Мені треба сина.

Я дотепер не жив так, як слід, а може, тому, що я ще мужик, і для того, я відчуваю це, хотів би жити дальше в свойому сині. Моя мати вважала й уважає мене ціле життя своє – як виключну свою власність. Але наді мною, як над певною цілістю – вона ніколи не застановлялася. Тому багато, що склалося в мойому житті, можу приписувати і впливові її істоти. Правда, голод за якимось так зв. особистим щастям не підточує мене вже так, як колись, особливо тоді, коли я розлучився з нею. Тепер я працюю вже цілком спокійно; лиш коли здибуюсь з Нестором і, дивлячись на нього, бачу мимоволі і її, обзивається тут і там легкий звук туги в моїх настроях.

Одначе раз я мушу з собою до кінця дійти! Піду по довгім часі знов до вірменочки… і…

* * *

Був.

Вона ще така дитинна! Її тішить ще все, що тішить і її малих братів та сестер… Вона! Боже милий! Я все ще чую її личко близько свого, як нахилялась до мене над столом, коли записував я їй щось на її просьбу в «пам'ятник» – і переходжу все з нею обговорюване. Що вона мені таке казала? Було між тим щось важне для мене? Щось значне саме собою? Говорили ми про мій народ? Або щось інше, що до нього відноситься?

Ні.

А нащо ж я її тямлю?

Ми не маємо нічого спільного; вона не належить навіть до мого народу.

Коли так, то що мені з такої жінки, що не поділяє зо мною й інтересів мого народу, а провадила б біля мне лише життя вегетативне? А все ж таки мене тягне до неї, – вона чудова, чудова… і молода!

Ех, Богдане, ти мужик. Ти живеш, як і мужик, – очима…

А все ж таки нащо ж я її тямлю?

* * *

(Все пізніше).

Не сподівався я того.

Славний скрипак їм дав у нашому місті концерт. Я й мати поїхали туди. Не одержавши вже першорядних місць, я взяв середущі. І сидимо ми посередині маси крісел і публіки в багато освітленій музичній залі й слухаємо. Грає він, цар тонів і струн, і мов душу на нитки розділює, грає і в світ якийсь безбережний з самих тонів пориває. Якби не мати, що не менш уважно слідить за музикою, як я, – я був би до скінчення концерту й з місця не рушився. Одначе вона з досади, що не сиділа в перших рядах, як звичайно, і цього вечора прийшлось їй мати плечі других людей перед собою, – раз уже не знаю котрий оглядалась і за кимсь роззиралася. Так і тепер. Вона зблизилась нараз таємничо головою до мене й прошептала так само:

– Глянь, Богдане, на два ряди перед нами направо. Я, затоплений у музиці й будячись немов з іншого світу і знов своїм звичаєм не добачуючи відразу, що бачили очі матері, питаю:

– Що? Хто?

– Вона. Маня Обринська направо з Нестором. Наліво, від неї панство Маріяни ще з якоюсь. Бач, як гордо розсілася компанія в передніх фотелях.

Я, не дослухуючи її послідніх слів, почав у вказанім місці уважно роздивлятись.

– Не знаю, не виджу, – відшепнув я матері нетерпливо і сперся знов у кріслі, звертаючися всею душею до музики.

– Богдане! – чую через якусь хвилину майже приказуюче. – Таже глянь!

Я здвигнув плечима й поглянув знов по передніх рядах гостей.

– Не виджу їх, – прошептав. – То хтось, бог знає хто, а вам привиджуються вони.

– Пізнавай по тім, – почала мати об'яснювати шепотом, – її брат, бо це він, обняв рукою її крісло за плечима. Гадає, певно, що в себе дома так розложився… дивись-бо!

Тон матері, хоч і в якім поважнім настрої знаходився я, тепер отверезив мене в одній хвилі до того, що я, слідячи наново в указану сторону й місце, мов подвійними очима, нараз відгадав і доглянув їх. Справді. Нестор, заглибившися, як музика, очевидно всею душею в пориваючу, незрівняно гарну гру майстра, простягнув і уклав, забувшися, праву руку поза плечі найближчої своєї сусідки на фотель і так, мов закаменівши під властю звуків, сидів і не рухався. Я дивився пильно, з напруженням на нього й на його сусідку. Вона так само, як і він, здавалось, не бачила й не чула нічого. Крім одної музики…

І вже я не спускав з них ока. Чи була це справді вона? Не знав ще напевно.

Мене приковувала передусім Нестерова рука з білого манжета, тонка рука інтелекту, що лежала так певно й спокійно на спині фотелю, мов охороняючи свою сусідку, а заразом і відмежовуючи її від усього окружаючого її світу. Ще я не знав, хто та його сусідка. Вона, як казав я вже, мов потонула на все в силу тонів, що розпливалися з-під тонкого смика й білих пальців артиста. І чи була це справді вона, колишня Маня? Чи, може, якась інша, якась вона. Нестерова?

Я не знав.

Я дививсь на пишно сформовану голову молодого мислителя, котру не раз мовчки подивляв, і на голову тої його сусідки. Ба ні, тепер я вже просто гіпнотизував їх. Мусять обернутись, одно по другім, мусять оглянутися. І я вже почав денервуватися; не мав спокою. «Несторе!»

І справді! Артист ще грав недовго і, мов вдоволяючи моє тайне бажання – побачити обличчя Несторової сусідки, закінчив найніжнішими звуками свою гру. В залі настала через хвильку глибока тишина. Здавалось, усі душі поширилися, потонули несвідомо в світ звуків і… не мали змоги завернутись…

Нараз по хвилях найглибшого пориву й подиву оплески шаленого захвату й грімкі оклики: «славно!» І знов оплески й оклики одушевления, просьби, щоб артист повторив гру. Але він, вклонившись, відійшов і не з'являвся більше. Тоді публіка почала з місць гурмою рухатись. У тій хвилі поглянув я за ними, – і в тій же самій хвилі обернувся Нестор, мов покликаний моїм внутрішнім бажанням і поглядом просто на мене. Блідий, з зворушення музикою, і з очима, що палали надземним ще вогнем, він, очевидно, не бачив мене, а лиш дивився, будучи думками в іншім світі. Він піднявся. В тій хвилі за ним обернулася й сусідка його обернулася, – і я поглянув у її лице. Біле-біліське, як сніг, а очі, як і брата, упоєні музикою – не бачили нікого, а найменше мене. Ті молоді, з природи чудові, пишні зорі, що зводили мене свого часу з розуму! Я, як на привид, витріщився на неї…

Чи справді лежав між нами час? Лежало 10–12 років? У тій хвилі я цього не знав. Не знав, але зате я знав і відчув лише одно, що це – вона, і що я ніколи, ніколи не забував її.

Вона!

Цілком як давно, ніжна, «укінчена» краса. А проте чудова, і лиш біля ніжних уст устелилась легка лінія втоми.

Вона не бачила мене. Відвернулася до брата і, звертаючися до своїх сусідів, котрим, очевидно, товаришила з братом почали одне по другім за прочими гістьми поволі до гардеробних дверей висуватися.

– Чи ти бачив? – шептала отверезуючим голосом моя мати.

Я не відповідав.

– Не змінилася, Богдане!

– Так щось, – сказав я напомацки й слідив дальше за ними очима.

– Та бо ти, Богдане, так мене за собою волочиш, неначеб я була якась плахта, а не жива людина, – гнівалася маги, здержуючися, між тим коли я, не хотячи їх з очей вгубити, тиснувся вперед за уходячими, щоб їх як бодай не здогонити, то щонайменше хоч ще раз побачити.

Кілька хвиль пізніше в гардеробі, в віддаленні, може, яких шість кроків, я стояв проти неї й дивився на неї.

Кругом нас інші гості, котрі всі з поспіхом одягалися. Вона стояла перед молодою панною Маріян, колишньою ученицею своєю, і з любов'ю старшої сестри защіпляла їй коло шиї якесь легеньке боа і щось у неї вмовляла. Між тим її брат якійсь другій молодій дамі, що, очевидно, також до їх товариства належала, помагав одягатися. Я дивився на неї. Це вона була, не мрія якась, а вона. Виросла ще! Легка, біла газова намітка вкривала її голову з темнорусявим волоссям; очі були вниз спущені, а вуста говорили щось живо до молодої дівчини. І так я придивлявся їй. Так. Це були ще ті самі чисті, непорочні вуста, на котрих, я це відчував, спочивав лиш мій один поцілунок… Мій один!! Маню!

В тій хвилі підняла вона свої очі, і їх погляд упав просто на мене…

Не знаю. Чи вже я так сильно змінився, що вона мого вигляду так сполохалась, чи що інше, бо, витріщаючися кілька секунд мов безтямки на мене, а між нами стояли чужі люди, вона нараз відвернулася і, взявши свою товаришку під руку, пішла спішним кроком за братом і панством Маріянами, оглянувшися ще раз за мною, мов у бажанні переконатись, чи бачила вона справді колишнього адоратора[37]37
  Адоратор – поклонник.


[Закрыть] свого, чи з'явився, може, якийсь фантом[38]38
  Фантом – привид, примара.


[Закрыть] перед її очима.

Я не слідив більше за ними й не старався більше здоганяти їх. А став нараз цілком спокійний. Моя мати, всунувши свою руку під моє рам'я, держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, ішов мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи ні на слово своїх уст, поки не вийшли ми поволі за другими з набитого, ясно освітленого коридора на вулицю.

Надворі віяв вітер, заносив потрохи сніжиною. Мати мовчала, себто не допитувалася в мене про неї. А я сам споважнів.

– Бачив-єсь Обринських? – перебила все ж таки нараз несподівано мовчання, наперекір моєму що лиш відчутому бажанню: мовчати.

– Так що ж там… бачив, – відповів сухо.

– Вона не змінилася. Або, може, була й добре напудрована й позакривала зморшки.

– Може й так, мамо. Але що це може нас обходити, мамо, чи хтось там вживає косметики чи ні. Ми також не помолоділи за той час, відколи з гір переселилися. Крім того, вона не проводила своїх літ марно. Знаю з певного джерела, що працювала пильно й багато.

– Так? – зчудувалася мати й на хвилину вмовкла. – Цікава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.

– Не конче. В мене ліпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Він же прецінь був кілька разів у мене.

– Ага, ти споминав раз, – закинула мати з легкою зневажливістю в голосі.

– Ні, не лише в бюро, а в нашій хаті, мамо.

– Справді?

– Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тім лиш ваша власна вина. Ви ніколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнім малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловіком і урядовцем від час до часу в уряді, де нас зводять часом урядові справи, але також тут і там на інших місцях, між іншим, у міськім паркові.

– І що ж… як там… побирає він уже яку платню?

– Побирає, як це цікавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучність, оскільки чув я від його шефа, жде його блискуча. Чую, він дуже відзначається від своїх ровесників-колег своїми здібностями й знанням.

– Ого!

– Так воно і є, мамо. Малим хлопчиною відрізнявся від інших хтопців. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичніша прикмета, а є в нього й інші прегарні.

– Отже, що про свою сестру оповідає? Чому не віддалася?

– Очевидно, не мала відповідної партії, як це буває у мудрих інтелігентних і вбогих дівчат або мужчин. Не йдучи далеко, мамо, як би й я.

– Це ти вже вигадуєш, Богдане! – закинула мати з досадою. – Тобі б треба лише одне слівце сказати, один палець простягнути, і ти дістав би найкращу, найліпшу й найбагатшу панну за жінку.

– Бути може, мамо. Лиш я того слівця ніколи не вимовлю. Я вже не молодий. У мене очі стали критичні й проти себе. Я знаюся вже на різницях між жінками, і може бути, що й не такий уже пожаданий для жінок, як вам, як маїері, здається.

– Ти нерозумний, Богдане. Не знаєш себе цінити.

– Може, й те правда. Я з мужиків походжу, мамо, а мужик не все потрапляє на саму найспіднішу правду.

– Ет, дурниці, Богдане! А вірменочка що? її родичі тобі дуже раді, а й вона сама… хоч молода… здається, не надумувалась би. Сам признаєш, що вона добре вихована й дуже гарна.

– Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко рішитися приковувати до себе молоду істоту, більше дитину, не маючи по правді з нею нічого по душі спільного.

– Шо тобі з нею за душевні спільності мати? Тим ліпше, що не маєш. Виховаєш собі з неї жінку, яку сам схочеш!

– То єсть, ви виховали б собі з неї синову, мамо. Бо я дякую за таке. Я, як оженюсь, про що, як не раз споминав, сумніваюся, то волію вже готову, виховану жінку взяти. Я вже не молодий, мамо!

– О, Богдане, ти б і не вимовляв такого. Чи в тебе при твоїх тридцяти й шістьох роках хоч одне волоссячко сиве? Чи ти згрубів, як банковий урядовець який? Нічого з того всього… Молодий то й молодий! Мужчина, як сосна… а він про старість говорити!

Я усміхнувся.

– Бо ваш син, мамо. Але, по правді, ми повинні бути справедливі, і коли не відчуваємо вже самі дуже молодо, то не повинні того для себе й від других, справді молодих, вимагати. Без любові я не хочу женитися, і не потребую. А силуваної любові, як би це мусило вийти у ледве чи вісімнадцятилітньої вірменочки на бажання її родичів, бо Богдан Олесь «солідна партія», – я не хочу. Це неморально.

– Це щось модне, Богдане, що ти говориш. Щось, бачу, ти хутко свої погляди змінив. Ще донедавна марив об тім переді мною – взяти молоденьку гарну вірменочку, а тепер змінив думку.

– Не змінив, а лиш не рішився ще й досі, мамо. Мені з вами добре, нащо псувати гармонію і спокій у хаті? Хто знає, яка покажеться з неї газдиня й синова, а я хочу між своїми стінами мати спокій. Тепер мені не хочеться боротьбу вести, як колись!

– Як колись! Богдане… – повторила мати гірко, – неначе я колись не була за те, щоб ти добре й гідно оженився… Ти лиш пригадай собі!

Я не обзивався.

Я «пригадав» собі. Якби я був, – говорив я до свого серця, – збудував своє щастя по свойому серцю, був би його збудував мов на вулкані, стоячи тим проти матері – як одніська дитина, котру, як споминав уже, вона уважала своєю виключною власністю, не застановляючись ніколи над нею, як над певною цілістю… от що!

Мати вмовкла.

Надворі сипалися сніжини чимраз густіше, й незабавки опинилися ми перед нашим домом. Мати пішла вперед, а я, замикаючи за собою хвіртку на ключ, постояв ще надворі й на хвилину віддихав свіжим повітрям. Всюди укладався сніг, і робилося якось мило, а заразом тужно…

* * *

(Пізніше).

Недавно між п'ятою а шостою вийшов я з дому, щоб прочитати деякі часописи, і зайшов до нашого казино. Там побув недовго. Щось не давало мені супокою. Я пішов на прохід і вступив у міський парк. Він був білий. Уже панувала глибока зима. Вулиці в парку, особливо головна й деякі широкі бічні, були старанно попідмітувані. Для мрійника, як для мене, що бажає супокою й трохи вдоволення для своєї самітної душі, мав вид цих, неначе прозорих, дерев, надиханих інеєм ба й цілого парку щось вспокоююче… Я йшов головною алеєю й не помічав, окрім кількох мужчин і дам, із знайомих нікого. Лиш, як мені здавалось, десь далеко проти мене йшли дві стрункі дами, взявшися інтимно під руки. Одна, здавалося мені, вищого росту й чим-то в ході знайома, другу, здавалося, бачив я також уже десь. Я напружив зір, а коли тимчасом і вони що раз, то більше зближалися до мене, я пізнав їх. Одна була Маня Обринська, а друга – її учениця, панна Маріян. Чи Маня пізнала мене так само здалека, як я її, не знаю, але ми йшли просто проти себе. Я вбрався в цей холод, який стояв мені до розпорядимості, а вона неначе похилила трохи голову набік. Врешті були ми вже так близько проти себе, що в мене рука сама здіймалася до поздоровлення. Я зняв шапку, заглянувши їй в очі. З тим я відразу відчув, що ми не лиш здибались, але й пізналися. Я, не задержуючися, пішов далі. Кілька хвиль пізніше я сів на часок на лавку. Хотів ще дивитись на неї, хоча чимраз більше віддалялася від мене. І дивився. Вона не оглядалася. Справді, сказав я собі, такі, як вони, оці Обринські, не оглядаються за нічим – ні мужчини, ні жінки. А я – мужик, ось сидів, не міг побороти в собі цікавості й витріщався за нею, як ішла. Не надто висока, рівним гармонійним ходом, в темногранатовім костюмі й такій шапочці – обіч своєї учениці, і, розуміється, десь мене вже й забула. Тут і там позасвічувано вже ліхтарі, і я чомусь нараз не без злоби подумав: «Тепер ходить на прохід, бо вднину шкодує часу. Вдень дає лекції! Вчителька! Вчителька». І те одне слово, котре моє нутро мов із злоби, що вона не оглянулася, викинуло з себе, отверезило мене, мов сам голос матері. Але що мене те обходить, що вона вчителька й дає за гроші лекції? Нехай собі дає… І бог знає чому, ввиділися мені вслід за тим в цій хвилі мої гарні й вигідно уряджені кімнати, котрих двері стояли чи не всі широко створені, як це я любив, – і мов вижидали чийогось вступу. А вслід за тим виринула, мов із дна душі, перед моєю душею молода вірменочка. Я був невдоволення з себе.

Нащо я її тямлю?

Чи люблю я її?

Я скривив уста. «Жодної й ніякої не люблю». Це сказав я майже сердито до себе. І, вставши живо, я подався до повороту в сторону, куди віддалилися дівчата.

Годину пізніше, повечерявши, зайшов до одної елегантської «ресторації», де сходилась ліпша публіка і де зимою грала звичайно угорська циганська капела. Сівши коло окремого столу, я казав собі дати закуску. Не на те, щоб дійсно їсти, а радше, щоб потонути в тій напівбожевільній, напівупоюючій музиці. За якийсь час питав я себе: «Чого зайшов я слухати цю музику? Ця артистична шаленість… випливом якихось диких, звуками переповнених душ оп'яняє нас хіба на те, щоб, улягши її впливові, виконувати прикази самого розторганого чуття. Зайшовши сюди, я, здається, чогось бажав від себе. Чого? Я вже тепер не знав. Я не бачив нікого округ себе, а лиш чув. Крім шаліючих розпливаючихся голосів скрипок, чув я й зойк цимбалів. Так. Це вони плакали між голосами скрипок, басів і мужеського голосу челля. Вони бились, товклись до мого нараз чимось розболілого серця… Мов благали… бажали чогось. Так, цимбали… так… женіть мене звідсіля Женіть на білу затишну вулицю, шо раз по раз виринає з-поміж ваших тріпотячих згуків з глибини душі, разом з одним до пізньої ночі самітно освіченим венеціанським вікном! Заженіть аж туди!» Так, через довший час…

І я не боровся більше.

Вставши і мов розлучившися з якоюсь іншою істотою в собі, я, кинувши звичаєм мого батька грубий банкнот між циган на стіл, вийшов, оп'янілий, на вулицю. Мене обняла тиха, лагідна зимова ніч і поцілувала. Чи за те, що я оставив по звичаю батька грубу нагороду кочуючим артистам без країни, чи за те, що поборов матір у собі і звернув кроки в тиху вулицю?

Не знаю.

Я був оп'янілий, але не п'яний. Я ніколи не п'ю.

Мене обняло холодом і мов отверезило.

Я пішов у вузьку тиху вулицю.

Мені бажалося невздержимо побачити Нестора. Що він робив? Сидів над своїм столом, похилений, і своїм звичаєм працював проти півночі? Було в його вікні світло? Те світло, що ввижалось мені тепер частіше, як я хотів, а манило до себе – як у святиню з жерцем?

Дійшов.

Світло в його вікні, справді, ще світилося, хоч було по одинадцятій вночі. А що найкраще, він, здавалось, ані хвилини не зчудувався моїм приходом.

– Я, чоловіче, просто з циганської музики. Вона перемінила мене в такого, що, незважаючи на пізню пору, ні на всі прочі форми, пігнала туди, куди серце тягнуло. Прости мою «атаку».