Текст книги "Жінка його мрії"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Іва витягла сідішку і провела пальцем у повітрі, вона провела уявну лінію, так роблять люди, які або не знають, що робити взагалі, або яким нудно. Іва повторила рух, пропускаючи крізь пальці проміння, і сонце порівняло верх і низ долоні. Зверху вони були засмаглі. Вона про щось згадала, і у кутиках рота збіглися зморшки. Покрутивши кисть проти сонця, вона проробила рукою щось фантастичне, вір-туозно витягнула сигарету з пачки і закурила, різко клацнувши запальничкою. Її старання виявилися не марними. Парочка у кафе засміялася. Вона усміхнулася їм у відповідь вишневими очима, світлими проти вітрини, темними в глибині кав’ярні. Іва безтурботно, по-котячому обіперлася підборіддям на долоню. Її помітив один чоловік. Вона займалася сідішкою, коли той чоловік, у важкому дорогому костюмі, з крутим розмахом плечей і обличчям, яке зараз співпадало своїм виразом з паскудною зимовою погодою за вікнами, підійшов до неї. Іва, похитуючи головою, глянула одним оком на чоловіка, з достоїнством оцінивши його прикид, але на обличчі так і не зупинилася – нічого цікавого у тому обличчі вона не знайшла. Все ж вона затримала на ньому свій нерухомий погляд: солодкавий запах дорогих парфумів, зовсім не вишуканих, а, навпаки, противних. Вона повела головою, ледь помітно, так донюхуються до чужого запаху, до чужого, іншого життя. Чоловік упіймав її порух і, досить приємно усміхнувшись, як для пластмасового лиця, запитав:

– Я на хвилинку підсяду до вас?

– А якщо я закричу? – ямочки на її щоках зробилися глибокими, для тих, хто її знав, це означало, що треба від неї дистанціюватися.

Але чоловік сів, як людина, яка нічого не боїться. Іва увімкнула сідішку. Над містом тяглися темними лапами хмари. Чоловік безтурботно якось подивився на них, але сказав з неспокоєм у голосі, наче це могло щось означати:

– Чорт, сніг.

– Що-о-о?! – прокричала Іва, не знімаючи навушників.

– Зніміть, будь ласка, навушники, – сказав чоловік спокійним голосом.

Й Іва здалася. Вона зняла навушники, витягнула сигарету і вставилася прямо у незворушне обличчя незнайомця. Місто лежало під попелом вічності. Іва несподівано для себе відчула затишок, але найцікавішим у цій історії було те, що у неї загострився слух. Тоді вона пильніше подивилася на чоловіка з випещеним пласким обличчям, загостреним до кінця, здавалося, аж до неможливого, таким робом псуючи про-порцію; напевне, воно тим і було для неї цікавим. Зараз його очі нерухомо спочивали на ній, і тонкі, навіть дрібні риси робили його обличчя дитячим. Але потім вона здогадалася, що не обличчя вражає її. Іву вражали звуки: як шурхотів кожною складкою дорогий піджак, ціну котрого вона не могла вичислити, як рипіли дорогі черевики, як навіть шкіра рипіла на невидимому протязі. Звісно, він надто крутий, щоб з ним розмовляти з навушниками на голові і дозволяти фривольності, наче ти намагаєшся не заскочити, а вискочити з його ліжка. Дивна штука: наша свідомість нашіптує на вушко тільки те, чого ми самі бажаєм; і потім хтось ображається, що життя перетворилося на пекло. Можливо, дівчина подумала тоді саме так, вона вже не пам’ятала. Іва перевела погляд на вітрину і, окрім вітрини, чорнильного мороку, нічого не побачила. Видавалося, їй відкрилося інше місто. Німе і глухе: снігові хмари дитячою жуйкою розтяглися над дахами, трасами шаста-ли різноколірними жучками автомобілі. Але там, за склом, було як у німому кіно. І знову Іву повернув до цього злий шепіт кав’ярні, на-докучливо голосне шурхотіння одягу. І дівчина враз вирішила, що перед нею пригода. Про наслідки і якість цієї пригоди вона навіть не задумувалася. Вона не зналася на людях, але була впевнена в собі, у своїй інтуїції, як і кожна красива молода жінка. Іва зупинила на незнайомцеві теплі вишневі очі і сказала, вірніше, повторила:

– А якщо я закричу?

Незнайомець усміхнувся одними губами.

– Ви мені дайте відповідь, а тоді я піду.

– ?..

Над містом займалися полум’ям хмари. Іві здавалося, що вона зараз видихне, кашляне і виплюне у темну безодню кав’ярні столики, іграшкові фігурки людей, мерехтливий гуркіт стрічок автострад. Іва заплющила і розплющила очі.

– Слухайте... – але протест банально не прийнявся, тільки по тому, як у незнайомця загострилося підборіддя, вона здогадалася, що чоловік дійсно почав нервувати. Це її остудило, і вона в душі здалася. Вона знову опустила повільно очі, цього разу напускаючи сором’язливого кокетства.

– Слухайте, – повторила вона, замовила морозиво і спостерігала, як він реагує на офіціантку у білих панчішках, з школярською косою і в куцій спідниці. Але незнайомець не слухав її. Якась печальна тінь лягла на його обличчя від міста і відразу від барної стійки. Тіні переламувалися, змішувалися, як фарби. На широкому екрані вирос-тав атомний гриб. Це було чорно-біле зображення.

– Блін, – вилаявся незнайомець. – Для чого таке паскудство показують в таких місцях?

– Мода, – сказала Іва і стрималася, щоб не позіхнути. Незнайомець повернувся до неї.

– От ви красива дівчина. Ви розумна дівчина, а ці, знаєте, речі у природі несумісні.

– Да, але я ж існую, – сказала Іва і колупнула ложечкою морозиво.

– Жартуєте? – він так говорив, наче перепитував.

– Ні. Я людина відповідальна, – й Іва облизнула морозиво на губах.

– Кожного разу, і так із дня в день, ви прокидаєтесь. Так? І кожного разу думаєте, що це не мій, не мій обранець. Кожного ранку, кожної ночі перед тим, як лягати спати, ви заглядаєте в дзеркало і пересвідчуєтесь, що вродлива. А ви дійсно виняткова, гадаєте, що немає на сьогодні достойного вас і вашого обличчя. Отже, ви змінюватимете кавалерів рік за роком, і рік за роком буде наближатись неминуча старість. Потім ви заглянете у дзеркало і побачите, що там порожнеча, там смерть, – розважливо проказав незнайомець.

– Саме так, – єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього разу не так впевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і було видно, як над іншою половиною міста сипле сніг. Зараз зникнуть красиві будинки, красиві люди, з сумом подумала Іва.

– Не смійтеся, – сказав незнайомець. – Я давно слідкую за вами.

– Ти сутенер? – спокійно спитала Іва і кліпнула на нього вишневими очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона його з кимось порівнює.

– Добре. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися у кіно. Так? – він глянув на неї, наче дивився крізь графин з водою.

– Ну, – Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.

– Вічнозелений травень, кохання, щастя... Незважаючи на ваш здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, – сказав незнайо-мець.

– Їй-бо, ти таки мене клеїш, – грубо сказала Іва і запалила сигарету.

Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік і дівчина, разом якусь секунду дивилися на сніг, потім їх знову захопив гамір кав’ярні, де тріщало від звуків, кольорів, світла.

– А сам ти у що віриш?

Незнайомець склав руки, й обличчям пройшла добродушна усміш-ка, яка, здавалося, існувала десь поряд з обличчям, а не на ньому.

– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Все це треба заробити, – незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь.

– Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги і ніколи нічого не кінчиться, – не дивлячись на Іву, сказав незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, і мороз поліз у неї поза шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.

– Що ти пропонуєш? – запитала Іва і клацнула запальничкою.

Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.

– Красиво, – сказала Іва.

– Так, – погодився незнайомець.

– Ну, так чого ти від мене хочеш? – Іва насторожилася, погляд у неї став жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності ледь-ледь бовталися на дні.

– Значить... Власне, давайте зараз пройдемося...

– Ось цією вулицею, – Іва ткнула пальцем.

– Хоча б і цією, – сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.

Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасливі ворони про-летіли над їхніми головами, гублячи сизо-чорне пір’я.

– Чорні плакальниці, – сплюнув під ноги незнайомець.

Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він був схожий на колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогого костюма. Жартом зараз видавалося саме життя. Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, суперлегку, з приємним запахом справжнього тютюну.

– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?

Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. І так вони йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності. Вона відчула себе затишно. Вона не чіплялася за думку, що попередній настрій згорів, лишивши одне клоччя. В ресторані, з якоюсь чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях, незнайомець знову надувся до імпозантної величини, Іва навіть почала у відповідь на саблезубу його посмішку і сама усміхатися. Він умів жити круто: червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці троїцьких бань був ринок і туди приїздили на верблюдах. Потім якось стало зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому із запітнілою чаркою водички сказав їй:

– Ось, Іва, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Не думайте, що це якісь публічні гульбища. Йому треба цнотливі, незаймані тобто, – він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві видавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.

– Я давно не дівчинка, – пирхнула Іва і з задоволенням хильнула чарку горілки. – Напевне, мама думає інакше... Проте давай далі...

– Ви мене неправильно зрозуміли... Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідні смаки...

– Губа не дура, – сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Принаймні їй так видалося. Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.

– Нема проблем, – сказала Іва. – Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?

– Ми не образимо, – відповів незнайомець.

У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; людність вся тут збилася в кількох будівлях підозріло жовтого кольору, що нагадували собачі буди. Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була, крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверка стирчав у фіолетовому небі. Всю ніч у її нового знайомця нічого не виходило. Потім він випив, добряче поїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискаючи місто з кожним роком слабіючою петлею. Люди в наш час перестали багато думати, а стали більше робити – з цими думками вона і заснула. Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим кольором цвілого неба, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, а звідти лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею стояв вибір – пройтися або спуститися. Вона навіть розсердилася... Іва прокинулася, ще перебуваючи під враженням від сну, і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де зна-ходиться рай, вгорі чи внизу? чи, може, для кожного свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно, розпачливо і пусто, вона, не одягаючись, пішла на кухню, однозначно загнану під євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними кахлями, на зразок шахівниці. На столі стояв апарат для приготування кави. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса робить? Але нараз усмішка освітила її обличчя. Чого просиш, завжди буде, тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.

Палуба скрипіла від вітру. У цих місцях ріка нагадувала розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий пух вітрильників, острови, головне – місто не шипіло шинами, не дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака, скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що наче древній шлюп лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навезли з-під Ржевська, здається, таке є містечко, – думав майор, – а могли б і з Африки, із Сахари, чому б ні, добре, що грошей вистачає. Небо блищало чистою синьою порцеля-ною. Саме так воно і повинно бути, як він замислив. Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя належать таким, як він. Тут у нього покисліло в роті: а що робити з Ладою? Гм, столична хвойда, з претензіями сільської дурки, котра, окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що у житті усім зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що походжали довгими коридорами, з запахом паркетної мастики, паперів з доносами. Але пізніше, десь за годину, до майора дійшло, що він вчинив дурне, коли згадав Ладу. І в каюті за коньяком з лимоном, і на містку, і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про дружину з такою гарячністю, що ладен знищити її слід, аби тільки вона виселилась з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина. Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх сторін приємне тепло, заповнюючи лакуни, обезводнені і поруйновані. Майор кинув на дівчину погляд, що скидався на погляд сором’язливого школяра, який нашкодив. Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, намагаючись вчепитися бодай за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину. Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. Мабуть, грижа, – подумав майор і подивився у чисті порцелянові, майже тобі полудневе небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці виглядали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим жирком. І тут у майора поповзла палуба з-під ніг, чи його понесло по палубі. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі зали та кімнати: "Мамо, мамо, де мої трусики?.." Від цього майора кидонуло в піт, і він гаркнув: "Ладо, чому він так у тебе говорить?" А Лада сиділа на біде і гортала глянсований чорно-білий часопис для геїв. Вона була гола і дуже вродлива, з незворушним обличчям і алебастровою зачіскою. Лада підняла обличчя і щось сказала. Що, майор розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, й ось він втягнув з насолодою у легені густе річкове повітря.

Потім щось тріснуло у його голові і майора знову понесло залами та вітальнями, коридорами, кухнями, доки він не опинився у кімнаті з крилатими бронзовими херувимчиками, що дзюрили і напинали луки. Вони, Лада і майор, сиділи за великим червоного дерева круглим столом. Напроти одне одного. Майор у чорній гаптованій сорочці, що комірцем під саме горло, Лада непорушна, зі своєю алебастровою зачіскою, яку, здавалося, і вітер не зрушить, ані бомбардування арабами столиці; одягнена в пацанячу майку, що відкривала живіт, і такого ж фасону і крою джинси, з драними колінами.

– Ти виховаєш з нього гоміка, – виразно, майже по-складах про-говорив майор.

Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.

– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.

– Блядь, що ти говориш...

– Зараз легше прожити голубим, – сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.

На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.

– Де я? – запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.

8.

Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індустріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь встигав за ним.

– Холера, ну, ніяк не дадуть зайнятися ділом, – завів напарник. – Тільки почнеш, а тут якийсь умалишенний звалиться, як... ну... словом, на голову...

– Просто мана якась, – спробував пожартувати лейтенант. На го-рішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.

– Здорово, – прогугнявив напарник. – Де він окопався?

Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, і сніг, і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками зів’ялої трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не проривалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.

– Марія там? – швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав. Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим кирпа-тим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або одинака кілера.

– Марі, – поправив його лейтенант.

І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, дійсно було вражаючим. На самій верхівці високого, під укіс зрізаного уступу стояла жінка у джинсовому костюмі з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, – так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву – і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі помахала у відповідь, стрибаючи на огризку стіни.

– Да-а-м, – причмокнув напарник.

– Ага. Розкатав губу, – байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.

Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:

– Яка ляля, – він не зводив очей з жінки.

– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.

– Може, тому і заводить.

– Ага, – підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.

Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.

– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, – сміялася Марі радісно.

– Пива...

– Пива...

– Остолопи, – Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. – Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було?..

– А у нас все так, – відповів лейтенант. – Ну і де той вальтону-тий? – Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав:

– Всі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.

Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту стало нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на думці, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме ця роздратованість логічно доводила, що треба йти і все тут.

– Не холодно тут, – промовив урочисто помічник, не відриваючись поглядом від Марі.

– Он, Семен, дивись, за тією колією, – сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь. Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні.

– Ну й духотище, – повторив напарник і нарешті перестав дивитися на Марі.

– Атож, – Марі скривилася, наче канцелярська дамочка, повернулася, труснувши міддю волосся. Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не опалюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі... До цього він постійно мешкав на шостому чи дев’ятому... Нам головне – швидше його витягти і вшитися звідси...

– Ну чому, чому все на нас, – нив напарник. – Взяли б за барки і виселили...

– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, – сказала Марі і, розставивши руки, пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.

– Ага, – тільки й сказав.

– Але взагалі це дивний тип, – сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось і нічим зараз не відрізнялися від неба. – Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.

Лейтенант насторожився, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги хоча б тому, що вона багато знає.

– Гаряче, – весело крикнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом кинувся до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.

Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; все його нутро зробилося якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Вони всі троє побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. На лівому лікті у нього витатуйований якір, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка виснажене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив його очі – сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця людина, яка сиділа, склавши по-турецьки ноги, і похитувалася у зрозумілий тільки йому такт, наділена великою силою і волею. На людях лейтенант знався.

– І не думайте говорити в собі: "Ми маємо отця Авраама". Кажу-бо я вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! – виголосив чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до грудей, а лейтенанту застрягло у горлі.

– Покайтеся! – чоловік підняв догори вказівного пальця, не дивлячись на трійцю. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи витягнутою, наче пальцями намагався намацати невидимий предмет, обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і чомусь виглянув у вікно; від того, що він побачив, його обдало холодним потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору. Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями підкочували і відкочували, розсипаючись павутинами вулиць; далі він побачив, як краї землі загинаються, наче від великого жару метал, і сяйво вицвілого кольору обіймає краї землі, місто, просвічує всіх людей: і його, і Марі, й напарника. Лейтенант швидко перевів погляд на незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима гортає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.

– Тю, та він обдовбаний, – сказав напарник, побрязкуючи у себе перед носом наручниками.

– Тихо. Заткнись, – прохрипів лейтенант, не почавши зі звичного "ага". На стіні напроти чоловіка вони побачили дві людських п’ятірні, розліновані двома лініями. Лейтенант запитально глянув на чоловіка. І той нарешті повернув до нього голову, блиснув ясними сірими очима з тріщинкою сталі й усміхнувся.

– Урозумів? – спитав чоловік. – Урозумів, що людина відрізняється від мавпи не тільки умінням мислити і розумно розставляти речі, а й тим, що вона уміє вірити?

– Так, – сказав лейтенант і запхнув "Стєчкіна" до кобури.

...Ліза зробила губи рурочкою. Вона ще не прокинулася. Була перша година. Ліза сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е, жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку. Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала і переписала на дівіді рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо, ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні п’є і говорить: "Райська насолода". Ліза потягнулася, закидаючи руки і якомога більше прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Всього кілька секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран. На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це Лізу розсмішило. Ліза щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно. Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як все здорово складається. Ліза з великою чашкою чаю повернулася до спальні. Поставила чашку на журнального столика, де примостилися кирпатий африканський божок з ріжками, мініатюрний симпатяга Будда і дев’ять, з білої кістки, слоників, що тримали один одного за хвости. Ліза усміхнулася, відставила попку і чмокнула повітря у бік слоників. Усе добре закінчилося. Звісно, аби не Іва, але вона кривляка. Правда, вона б і досі ходила незайманою. Фі, це непристойно, некультурно і ще щось там. Вона ж з поважаної сім’ї. Навіть тяжко уявити, у голові не вкладається, що це може коштувати цілих п’ять штук зелених. А скільки отримала Іва? Вона таки ж отримала. Але вона не тримала незайманості до вісімнадцяти. О, світ дійсно чарівний. Але ось цифра вісімнадцять нагнала на чистого лобика Лізи хмаринку. Ліза швидко затріпотіла золотистими віями, відкриваючи і закриваючи порцелянову синь очей. Цілих п’ять штук. І це відбулося так вишукано. Прикро одне: треба мовчати, нікому нічого. Але це того варте, варте, варте. Прийняти ванну, запашну ванну. У ванній з синіми смішними дель-фінами на кахлі вона поставила ароматних свічок, цілих десять штук, увесь річний запас, налила піни, насипала ароматних солей і від-котилася у світ, тільки їй знайомий. Ліза пила совіньйон і без угаву цокотіла по мобільнику, і взагалі була вся така, аби її бачили подружки, ні, що тут цікавого у ванній. А от би в клубі, на вечірці, в шикарних шмотках. У ванні вона пролежала рівно до п’ятої ранку. До клубу йти рано. Ларік обіцявся прийти на шосту. Ха, Ліза уявила його плейбой-ське оливкового кольору обличчя, з акуратними бачками і наївні, карі, теплого кольору очі. Ні, ось що вона зробить: вона запізниться. За поворотом є шикарна кав’ярня, з велетенською вітриною на набережну. Вікно випукле, витягується на терасу. Кажуть, на літо її демонтують, а потім знову ставлять. Це треба терміново перевірити. Там вона в самотності під теплим вітром мрій вип’є коньячку, з’їсть тістечко, вип’є каву. І рівно на півгодини запізниться. На вулицях сумно і сиро. Сніг зійшов, а крига на Дніпрі давно розтанула. Й у воду наче хтось налив олії. Фе, як противно.

Взагалі немає критеріїв, за якими визначається глупота. Кав’ярня на Оболонському проспекті колись давно була дешевою забігайлівкою. Потім, власне, навіть тоді, коли її обшили під дерево, убили віруси, замінили і помножили туалети, знищили освіжаючими препаратами запахи – ця будівля так і лишилася гадючником. І звідки було про такі нюанси знати Лізі, першокурсниці, студентці інституту культури. Отож, вона вийшла на мокрий від снігу асфальт. Літак, невидимий, як комета пришестя, загудів низьким звуком у хмарах. Ліза підняла голову й усміхнулася. Разом з нею піднялося з десяток голів, серед них і двох незворушних, схожих на пупсів негрів. Ліза подивилася на них і мило усміхнулася, тому, що світ лежав перед нею милий і ясний, як вимите у неділю вікно на кухні. Повз вітрину бутика вона й пройшла з завмираючим серцем: рожеві майки, трусики, джинси різних кольо-рів. Добрий день, літо! Так, добрий день, літо! Потім вона сиділа і смоктала модний коктейль, гидкий на смак, але солодкий, і від нього не нудило. Спочатку вона дивилась у вітрину і на білі гірки хмар, що пливли над свинцевим потоком води, на людей у яскравому одязі, які виглядали нікчемними і маленькими на сірому бруці. І їй стало їх шкода; після другого коктейлю їй взагалі треба було обійняти і поцілувати весь світ. Не всім ось так таланить, як їй. Між столиками ходив чоловік, одягнений клоуном, з папугою на плечі. Папуга був справжній, а от клоун навряд чи, подумала Ліза. Клоун з папугою роздавав папірці. І тут вона око-в-око зіткнулася з Климом. Він жив недалеко, вони навчалися в одній школі, вона навіть пам’ятала його кімнату, з червоними плюшевими кріслами і безліччю м’яких іграшок. Ліза замахала рукою, але чомусь підійшов клоун. Тільки тоді, коли вона взяла папірця і нічого там не побачила, прикусивши від досади губку, Ліза помітила вертку білявку мініатюрного зросту з ляльковим обличчям і зеленими бровами. Ліза помахала рукою. Нарешті Клим відповів.

Це був клуб під пальмами, чудернацький, з багатьма столиками, і видавалося, що все тут: столики, кельнерки, чуваки і чувіхи – бов-талося у великому колодязі, а вгорі, особливо вночі, якщо підняти голову, переливалося ультрафіолетове світло. Клуб був дорогим і вишуканим, якщо так можна сказати, тому Ліза мріяла побувати тут. Клим мав тут своїх знайомих: кілька пушерів, що продавали кокс без анальгіну, траву маньчжурку, а не смердючий миколаївський чи первомайський драп. Але Лізу цікавили голубі та рожеві пігулки, котрі ковтали, не криючись, під галогенне світло, під шаманські викрики ді-джея. Вона пам’ятає, як в той день, на початку блідого березня, коли, переступивши поріг разом з Климом і Масянею, подружкою Клима, несподівано відчула, як на неї хвиля за хвилею накочується страх, наче тебе відірвало від землі, а предмети, доволі незвичні, набрали грізного і банального вигляду. Ліза похитнулася – у неї зашуміло в голові. Але вона побачила монументальну, у блиску-чому шкіряному піджаку фігуру ді-джея, і Клим в ту ж хвилину впевнено підштовхнув її у спину. Ліза навіть ображено повернула обличчя, але Масяня вже тягла її за руку. Через півгодини вони ковтали амфітамін і нюхали кокс. Лізу спочатку знудило, таким-от яскравим зробився для неї світ. Але потім вона почала танцювати. Шак, Шак, Шак: вона бачить себе у блискучому лімузині в оточенні прихильників, дівчат і хлопців. І скрізь яскравими мазками невидимого художника накидане літо. Сині скелі Середземномор’я, і сам Бред Піт зустрічає її біля палацу... Або на гоночному червоному, майже кривавого кольору, авто: вона говорить до Бреда Піта: "Милий, я думала, що ти занудний". Або: "Господи, до чого ти зануда, аби знала, то..." Або: "Заради цього дня я готова самого чорта поцілувати..." Ха-ха-ха. Тричі "ха". Чітко і виразно. А вітер рве волосся, сонце кварцем тріщить у лагуні. Саме так воно і буде, фе, навіть краще; це ж правда, що наші фантазії не відповідають дійсності, то чому б і не навпаки – нехай перебільшують... І тут вона очухалася в туалеті, над унітазом. Клим говорить: "Мать, шо з тобою!" Масяня хихикала і курила у кутку. Потім Клим боляче притиснув її. Лізі не те щоб це не сподобалось, але цей вилизаний придурок аж ніяк не входив у її плани. Нарешті у нього вийшло. І тут сталося те, чого ніхто не чекав: у неї випав рулончик з грошима. Ніхто, здавалося, не звернув на це уваги.