Текст книги "Жінка його мрії"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

– А де ж тіні? – подумав капітан.

Нарешті-таки його погляд заспокоївся. Заспокоївся на людях. Початок п’ятої, а ці сволоцюги починають випадати зі своїх нір. Невідомо з якої досади капітан зачмихав носом. Автоматично руки почали ритися у бардачку, викидаючи речі під ноги. Глянсований атлас нічних клубів пролетів у повітрі і м’яко сів поруч з ним, ха, наче птаха з твого кошмару. Погляд наткнувся на червоного слоїка з амфітамі-нами. Він дістав їх для юнака. Величко блаженно усміхнувся і відгородився від міста, над яким вже підіймалося блідо-голубе шатро ранку і неба, затягнуте плівкою морозу. Величко усміхався, і його голомозий череп оскалився у дзеркало. Туман зійшов, устаканився. Як і не було. Очі шукали сонця. Сонця не було. Величко мугикнув. Так, для сонця рано. Він мчав трасою, сірою і невиразною, і, видавалося, провалля блідого неба падало на нього. Тут зуби капітана зацокали, рівно і дрібно застукали. Величко понюхав повітря носом і впіймав запах кави. Саме кави йому не вистачало, щоб обпекло горлянку, шлунок і мозок. Скоро сонце, скоро сонце, скоро сонце, – повторював утомлено розум. Він їхав без напруги, думав, що б сказав про таке коханець. Так, він достобіса розумний, з ним легко, хоч утнись. А от про Ладу не треба згадувати. Її закопали, зарили. Зовсім не треба про Ладу. Скоро зійде сонце і поставить все на свої місця. А до світання, до сонця ніяких коханців, ніякого дому, треба десь сховатися і розібратися з минулим днем, з Ладою, з дзвінком, з мертвим бомжем, трупарнею. Зуб на зуб не попадав. Хай йому, з цими бабами. Якщо добре подумати, то краще так, з юнаком.

Клуб "Золотий голуб" навряд чи можна назвати чисто клубом для геїв. Більше парафія належала трансвеститам, а не гомосексуалістам, що носили справжні чоловічі шмотки, поводилися так десь, як Сталлоне чи Шварценегер. Величко підкотив машину під чорний хід, швидко вийшов і натиснув на дзвоника. Ділок, з квадратним писком, з вузькими щілинами на обличчі, з довгими руками, весь затягнутий у шкіру, відчинив двері і, впізнавши капітана, пропустив його усередину. Величко прослизнув у широкий хол вузьким коридором, за-ставленим ящиками з фруктами і морозивом.

– Завтра у нас крута вечірка, – сказав ділок.

– Все одно бардак. А де бардак, там... – капітан пошукав потрібне слово, продовжуючи йти довгим коридором, обминаючи ящики з помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.

– Холодильники переповнені, – сказав охоронець.

– Ламай у себе? – запитав капітан.

– Він за стойкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла потасовка. Можуть бути неприємності, – сказав охоронець.

– Ти хочеш сказати, що я якраз вчасно?

– Я нічого тобі не говорив, капітан, – і з цими словами воротила відкрив важкі, оббиті червоним двері.

Зал дійсно напівпорожній. Стриптизні жердини пустували, тільки біля одної крутився обдовбаний Бібі, але ніхто на нього з присутніх не звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства любив одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і суспільна думка примушували його кожного дня ходити на роботу, а вихідні збавляти у "Золотому голубі", де про нього ніхто майже нічого не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті, а тому коли перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися, принаймні нічого ворожого. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо троє чоловік. Двоє явно плакали за каталажкою – обдовбані до такого чамору, що їм столи видавалися білими маль-дівськими пляжами. Величко пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай був зараз у шикарну сукню від Версаче і десь віддалено нагадував Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.

– Привіт. Як завжди коньяк? – замість привітання сказав Ламай.

– Так. І каву поміцніше, – відповів капітан і глянув через плече на Бібі. – Ти не боїшся, що через цього сучого сина у тебе будуть неприємності?

– У тебе настрій паскудний? – спитав Ламай, ставлячи перед капіта-ном каву і коньяк.

– Ні. Просто я не хочу віддуватися за цього покидька, – процідив крізь зуби Величко.

Капітан випив коньяк залпом, наче горілку. Каву пив маленькими ковточками, з насолодою прислухаючись, як рідина опускається до порожнього шлунка. Бібі зліз зі сцени і підійшов до бару.

– О! Привіт, привіт, – сказав він і обняв за плечі капітана. Величко скинув руку і продовжував пити каву. Бібі ображено розвів руками, відкопилив губу і, похитуючись, побрів до бару. Ламай кивнув головою вишибалі.

– Він не той, за кого себе має, – процідив Величко.

– Х-м-м, подобається, нехай грається. Це справа вибору, – відповів Ламай.

– Ти так думаєш, – капітан закрив сигарету.

– Я знаю, – Ламай поправив зачіску.

– Сьогодні якийсь довбонутий день, – капітан допив каву. – Всі знають, лише я один нічого не знаю. Всі вчать, і ніхто толком не тямить про те, що говорить, але говорять з таким видом, наче вони вхопили Магомета за бороду.

– А от про це не треба, – Ламай розвернувся спиною, почав пере-ставляти пляшки.

– Агов. Ану повернися до мене, – наказним тоном сказав капітан.

– Мені нема про що говорити. Про такі речі, – сказав Ламай, пораючись зі своїми пляшками. – Саме про це не хочу говорити.

– Про що?

– Про дві речі я не говорю. Про те, чим я є насправді, і про Бога, – Ламай обернувся і поставив пляшку перед капітаном. – Можеш наливати. Я пригощаю. – З усього було видно, що Ламай хоче поговорити, і не тільки від того, що занудився у цьому золотому райку, подумав капітан.

– Ти віруючий? – запитав капітан.

– Так.

– А як тоді клеїться до тебе...

– Просто. Я просто впевнений, що не через нас завалиться цей світ. З тобою ж навпаки. Ти перескочив у наш світ і перетягнув до нього свої болячки.

– Дивно, – капітан скрипнув зубами.

– Нічого дивного. Ти був надто чесним і надто погано вихованим, дорогуша. Тобі сказали, якщо ти грішний, то не маєш ніякого права на спасіння. Ніхто, голубе, не вірить у спасіння, але вірить у Бога. От і все. Це і є гріх. Не бути тим, ким є насправді. А ти у нашому світі відчуваєшся зрадником. Але ніколи не треба допускати неповагу до того, що тебе створило і що рухає тобою...

– Ти несеш ахінею. Сьогодні ви всі з’їхали з котушок. Я не хочу говорити про це!

– Але думаєш.

– Напевне. Ти перемудруєш, підарок.

– Я знаю, капітан, твої проблеми, – пропустив Ламай останнє крізь вуха.

– Ти мої? Не сміши.

– Я знаю, чому ти не любиш Бібі, і знаю, капітан, твої проблеми.

– Ти мої? Не сміши.

– Я знаю, чому ти не любиш Бібі.

– Ну, і чого?

– Він ідіот.

– Саме ідіот. Він біситься з жиру, падлючий мамин синок, – сказав капітан.

– Десь так. А у тебе інша ситуація. Ну, скажімо, коли довго дивишся на щось, то втомлюєшся. А потім одного ранку воно робиться чужим і непотрібним. Ось саме це сталося з тобою, – Ламай налив собі коньяку, випив.

– Хочеш відтягнутися? – несподівано спитав Ламай. – Там у кабінці новенький. Цілу ніч сидів. Наших баришень боїться як вогню. Ха-ха.

– Спробую, – капітан повернувся так різко, що шкіряний піджак на спині затріщав.

Новенький, як його назвав Ламай, був одягнений у червоні вельветові штани, мав мавпяче поморщене личко, довгі і гнучкі пальці і жіночий погляд. Такий собі лубковий чортик, що зіскочив з картинок православних святців. Капітан замовив випити і присів біля нього. Новенький смоктав якусь зелену бурду, і його погляд повзав по-верхнею стола весь час. Сором’язливий погляд.

– Мене звати Ніком, – сказав новенький.

– Ага, – тільки й відповів на те капітан.

– З вами це вперше? – запитав Нік.

– Що саме?

– Ну...

– Нічого вперше не буває, – сказав капітан Величко і сам здивувався.

– Так. З кожним витком розвитку людство втрачає свою наївність. У нас стара мудрість, як сто років без сну, – несподівано сказав Нік.

– Шо-о? – потягнув ніздрями повітря капітан, і відразу його занудило: від Ніка перло залежаним сиром, невипраними шкарпетками, і все це приправлено дорогими парфумами. Нарешті до Величка почало доходити: просто доходяга цей звихнувся на філософії, на книжках.

– Йшов би ти додому, – спокійно сказав він. – Не залазь у це гівно.

Нік був відкрив рота, але капітан різко обірвав його.

– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці! – сказав і здивувався ка-пітан Величко.

Потім заглянув у знічені очі Ніка, поплескав по плечу і пішов до виходу. Бібі знову корчився біля жердини.

Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом. Капітан гальмонув і зупинився, спостерігаючи, як крига склом сиплеться під ногами людей, що рухалися у чистоті повітря наче заведені.

– Що за фігня? – тільки проговорив він, розглянувся навколо ще раз. – Бля, ну і привидиться таке.

Дорогу перебіг собака. Великий, з міцним загривком і худим задом. Собака зупинився, глянув на нього, і Величко подумав, що бачив його десь. Але ось собака піднявся на задні лапи, виструнчився і став переходити на двох. Собака наразі обернувся і скривив йому харю, мерзенну і гидку. Величко кахикнув, труснув головою, мовляв, такого не може бути. І коли знову подивився, то собака підтюпцем біг протилежним боком вулиці. Натиснув на газ і повів машину вниз. Він їхав з дивним відчуттям, що падає вниз, у цю сонячну кушпелінь, у цей яскравий морозний день. Йому було приємно і незвично, тупо садив голод, виїдаючи думки і події. Він обминув ту частину дороги, якою пробіг собака, і зараз боявся зізнатися собі в цьому. Все пройшло, все відійшло, навіть таке швидке настання ранку чи дня. Просто у нього в голові запаморочилося, якого біса треба було пертися із теплої кімнати. Що ти хотів собі сказати: жінка і чоловік – то велика різниця? Він відкрив бардачок і поцокотів капсулами амфітаміну. Настрій у нього поліпшувався. Він підкотив до свого помешкання з легким настроєм. Сонце гуляло біля будинку, на асфальті, на людях. І йому все видалося дурницею, яку він сам собі придумав. Відчинивши двері, він з благоговінням ступав натертою воском підлогою. У прозорій стелі пливло бездонне синє небо, таке він бачив у Єрусалимі того-річ – ця думка креснула легкою вогняною смугою і шкрябнула, наче цвях по склу. Натомість прийшла інша: а чи не привидівся йому той собака, як і ця ніч? Капітан пробрався на кухню, поставив каву, вкинув смажитися тости і включив Вагнера. Єдину музику, яку він зносив, іншої не признавав. Цей шалапут ще спить, ха, він зрадіє таблеткам, зрадіє, що все пройшло, цей хлопчисько уміє підіймати настрій, ха, і не лише. Тостер звучно викинув грінки. Величко намастив їх майонезом, поклав кілька шматків ковбаси. Життя не втрачає своєї при-вабливості. Сонце жовтим медом вповзало і вповзало у кімнату. Юнак ще спить, напевне, ще спить маленький ледацюжка, ха. Капітан засунув руку в кишеню джинсів і витягнув пластикову пляшечку з пігулками.

Увімкнувши телевізор, він крикнув:

– Агов, хто ще спить!

Пережовуючи тости, граючи щелепами і пританцьовуючи по неймовірно блискучій підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь новини. Небо було чистим і ясним. Майже тобі весна. Капітан, пританцьовуючи, підходив до ліжка і потрушував пігулками у повітрі. Широке ліжко, з білими простирадлами, з купами подушечок, що зображали різних звірів, найбільше там було панд, які подобалися юнакові. Ковдра не ворушилася, і юнака не видно, але капітан знав, що той не любив скляної стелі і завжди скаржився зранку на непомірні потоки світла, на біль в очах. А капітан, пестячи його вухо і плече, говорив, що робить спеціальні жалюзі. Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І коли капітан нахабно, з завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка просякла від крові і не встигла просохнути. Чисто з професійної звички капітан нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше, по-живому. Рука зі знайомими перснями, тут ніякої помилки не могло бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: "Шукай, може, знайдеш іншу". Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не ідіотські вирізки з газет. Телевізор працював на всю котушку, і ведуча новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою повторювала кількість жертв у лондон-ському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це пов’язане з його нічними пригодами. Раптом він почув голос, жалібний і про-тяжний, наче той голос прохав чогось, але насправді чути було плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами, випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши – тихо по-собачому вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він. Мало того, вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив уривками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не зробилася чавунною і він ліг на підлозі й задрімав, тримаючи одпиляну болгаркою руку юнака. Так його застав "Беркут" і поволік разом з рукою вниз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув його під дих і тихо на вухо прошепотів: "Пєдік гнилий, ти мені за все заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під парканом митрополита". Величко тільки очманіло глянув на нього, і в очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на паркані.

4.

Власне, Лада ніколи не відрізнялася великим душевним теплом. Він закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим перснем, на сигару "Корона" з цівкою синього диму. Лада, так, вона тикалася, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у товариствах, де вона пролітала над їхніми головами, наче палаюча комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не згадуючи похорону: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її собак, зализаних, накручених, різного зросту і масті, вони лазили паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але схаменувся. Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти нього, той самий, що приходив раніше, спіймав той разючий спалах і усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє повертати образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари. Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності, тимчасової, вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта в наступну хвилину, не лише насторожило його, а враз струсило, і він, наче маленький шкідливий хлопчик, сидів на стільцеві, тримаючи склянку з коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому пудовими гирями.

– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші, і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, у вас чин майора... і... у відставці, – сказав слідчий, рівно дивлячись йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне буркотіння та глузування між давніми приятелями. Але це був нонсенс, це виключено між двома чоловіками різних служб.

– Це для таких, як ви, – просичав він, гублячи попіл на коліна.

– Ну, я просто так, до слова, – вирівнявся лейтенант.

– А вам пальця в рота не клади. Далеко підете, – підбадьорив його, але це прозвучало, як пук у пусту діжу.

Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і нічим не відрізнявся від того вішака.

– Перейдемо до справи, – лейтенант струсив попіл зі своєї сигари. – Коли ви востаннє бачили сина?

– За день до похорону. Саме так, за день, – відповів, не вагаючись, він.

– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, – лейтенант скрушно, тихенько захитав головою.

– Я не дуже цікавився, – відповів він.

– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне запитання, – злукавив лейтенант.

Він знову струсив попіл на коліна, але цього разу обом, йому і лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав про своє, і кожен знав свою правду.

– Ви знаєте такого собі капітана Величка? – запитав зовсім спокійно лейтенант.

– Ні... Але стійте, стійте, – спохопився він. – Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і на державу.

– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі? – перепитав лейтенант, усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.

– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, – відповів він.

– А ми на ти? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє коли бачили? – чітко повторив він запитання і покрутив склянку, граючи по обижлу пальцем.

– Хм, він досить дорослий, щоб не звітуватися. Подзвонили з телебачення і поцікавилися. І, звісно, мені це видалося дивним, – сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той продовжував зловтішно мовчати.

І тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався, вляпався в якесь говновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його запропалого байстрюка.

– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, – лейтенант склав перед собою руки, наче у молитві.

Це невідомо чому його насторожило, і він очима пошукав щось у кімнаті з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.

– Ми? Хто ми? – голос його заскрипів.

– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, – викинув білого прапора лейтенант.

– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна плакальниця...

– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень тому.

– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до гри. У мене скорбота, – він витягнув рурочкою губи і повертів головою. – Зрозуміло. У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою, – його сира, як шматок тіста, голова дивовижним чином застрибала на широких плечах.

– Ясно. Перевіримо ще раз. Останнім його бачив Величко, – лейтенант кахикнув у кулак і знову склав руки у позі комахи богомола.

– Чудово, у нього і запитуйте, а я піду, – і, не втрачаючи цього разу загартованої витримки, він повільно, зі знанням справи допив коньяк, потім встав, і в глухій кімнаті з задрапованими вікнами зарипіли його лаковані черевики.

Напарник лейтенанта відразу перевернув стільця, і воскове обличчя взялося десятком зморщок, які вказували на його внутрішні емоції.

– От падлюка.

– Саме так. Ну і? – напарник витягнув пачку "Прими" з фільтром.

– "Оптіма". Червона? – запитав, хмикнув і розв’язно, як хлопчисько, випустив струмінь сизого диму.

– Ага... Ну і...

– Ага, – передражнив його лейтенант. – Ага. Візьмемося за сина, потім за маму, потім за тата. А потім за нас візьметься гарант.

– Величка як, потрусимо?

– Дай спершу подумати. Дякуючи нашому першому президенту, зараз з таких ікони пишуть.

– Людина звір. Взагалі, точно, звірюка – вона винахідлива, – сказав напарник. – Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.

– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися? Нічим. Мама померла. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там кому збрело в голову? У?

– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, – помічник переконливо покрутив плечима.

– Якого царя? – знизивши до жартівливого вереску голос, запитав лейтенант.

– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.

– Не треба. Для чого нам підарок з президентської свити? Ми роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, – лейтенант міцно стиснув кулак, крутнув уявну голову. – Прийде час, – простягнув руку, вихопив різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався, переступаючи з носків на п’яти. – Лейтенант засміявся і відкрив вікно. Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте небо, як тільки після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.

– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?

– Ага, – сказав лейтенант. – Облиш.

– Знаєш, – не слухаючи його, зиркаючи на місто, зголоднілим до світла поглядом продовжував говорити напарник, – є така ящірка – василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.

– Х-м-м. Правда? І то не мало. Так кажеш василіск? Щось знайоме. Ага, василіск у Біблії – один з демонів. Дивно. Але влучно помітив. Тобі не здається...

– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію запевнити, це впливає на мою працездатність, – напарник швидко порився у пачці, дістав сигарету.

– Т-а-ак, – лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу. – Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.

Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.

– Правда, що його батько відкантував по таборах? – запитав він.

– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, – лейтенант осікся. – Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?

– І то правда.

У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна голова покачувалася в такт розмові, і, видно з усього, помічник був задоволений. Він поклав слухавку і подивився переможно на лейтенанта.

– Ну, чого витріщився?

– Чудесно. Дзвонив Стас...

– Це той, що командує жмурами?

– Ага.

– І що йому?

– Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту з ока на око. Здається, він наляканий.

– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.

– Ага.

– Щось-таки є в цій історії, паскудне, гниле, чарівне, – лейтенант клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт, надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути. – Ти, часом, не знав маман?

– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам? Мертві мовчать, і міцно мовчать, сам розумієш, – напарник натягнув шкіряну куртку-танкер, і лейтенант трошки гидливо поморщився, але, швидше, за звичкою.

– Хорошо. Збираємося.

Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася весна. Небо було пустим, наче відразу, в одну мить, втратило колір. Але сонячно. І ця пустота передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли в горбату "Мазду", напарник за кермо, а лейтенант збоку. Обидва мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і потягнулося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні відкрилися раптово, і звідти сунули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.

– Да, світ модернізується, – сказав напарник.

– Да, як парова праска, – лейтенант повернув голову за попами, що розсідалися в іномарки. – А в голові як було, так і є – одне гівно.

– У кого?

– У них, – спокійно сказав лейтенант.

– Ну, ти даєш, – напарник захитав головою. – І не боїшся.

– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де лишилося більше віри – там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?

– По-моєму, тут, – і напарник натиснув на газ. – У нас сьогодні прямо-таки богословський день.

– Ага, – позіхнув лейтенант, показуючи, що його більше нічого не цікавить. – Блядь, люблю Печерськ. Дід усе життя прожив на Подолі, я на Шулявці. Все життя мріяв про Печерськ.

– Хи-хи, – по складах виговорив напарник і покотив по печерських Липках. – Тішняк. Тиша. Просто благодать для засранців, – і спохмурнів: – Блядь, а вони теж до церкви ходять.

– В’яжи цю тему. Не по роботі наша тема, – хмурніючи, сказав лейтенант. – Щось не подобається все це мені. Зовсім. Крутиться на язиці, а в голові якась каша.

І тут в обох у голові потемніло, але якась реальна це була темрява, наче обох, разом з горбатою "Маздою", втягнуло у широкий чорний розтруб і вони повільно пливли там, як два космонавти. Потім вони обидва побачили наприкінці малиновий ніжний вогник, і погляди потягнулися за тим вогником. "Мазду" трухнуло, вони відкрили очі й побачили за вікнами нудний зимовий пейзаж печерських Липок.

– Що це було?

– А хрін його знає. Говорив тобі, щоб тримав язик за зубами, – з досадою проговорив лейтенант. – Стас десь тут живе?

– Ага. А то я думаю, де тут морг?

– Є і морг.

– Ага. Стас нас запрошував не туди, а до себе, – сказав напарник.

– Не краще. У нього кагал дітей, смердить так, наче прорвало каналізацію, – чмихнув лейтенант.

– А ще Печерськ...

– Головне, опинитися в хорошому місці у хороший час. Дай сига-рету, – лейтенант відчув, як на нього навалюється втома. – Чорт, напевне потепліє. Стріляє у потилицю.

– Скоро будемо. У Стаса завжди є спирт.

– І зла баба, – хихикнув лейтенант.

Напарник вивів "Мазду" на стоянку, приклацуючи язиком, роз-глядаючи круті хамери.

– Американці воюють на таких.

– А у нас що, не війна? Тиха війна, що заганяє десятки в день. Хіба говорити тобі про це... Чорт! Що за день сьогодні такий, що ми несемо всіляку фігню, – лейтенант вискочив з "Мазди" майже на ходу.

Це був старий дім, яких майже не збереглося у Києві, дім з букетами запахів та звуків. Підлога порипувала від кроків, і лише голоси дітей нагадували, що ви знаходитесь у нинішньому часі. Подібні будинки кишать, як трухле дерево, паразитами химерних спогадів, котрих зовсім неможливо позбутися. Лейтенанту робилося паскудно від однієї думки, що світ пролітає біля нього з швидкістю кришталевої кулі, яка ро-зіб’ється об стіни, об конечну станцію його життя. Він відчував себе королем всього світу на хвилину, відділений від старості і життя. Нікчемна дружина, золотушний син, якого тяжко було назвати сином. І все, дійсно, було не як у кіно. Принципово лишатися подільським жлобом йому не хотілося, але життя його вперто гнало своїм рівчаком. Але в таких домах йому робилося легко. Він вдихав запахи капусти, жовтих раритетних книг, нікому зараз не потрібних, фікуса з картиною "Незнайомки" над ним, фікус мостився обов’язково у кутку, а навпроти, під стіною, роздовбане піаніно, притягнуте з комісійного магазину, але до того ветхе, наче воно тут стояло завжди. І люди, що копошилися в цій коробці з високими ліпленими стелями, видавалися зовсім не доречними і чужими, наче святий на бісівському сідалищі. Лейтенант йшов, торкаючись пучками стін, стільців. У повітрі стояв їдкуватий конячий запах, лейтенант відігнав його рукою. Але запах повернувся і заставив його усміхнутися. Він відчув себе вдома. Тільки одна недорікувата фігура – неоковирна фігура Стаса, з жорстким волоссям, бігаючими очима з червоними обідками, дратувала лейтенанта.

– В яку ціну нині чек гери, Стас? – замість привітання спитав лейтенант.

– Привіт, – Стас потоптався на місці, поставив перед собою чашку з чаєм на круглий червоного кольору стіл. Відразу, наче собака, біля його ніг з’явився хлопчик п’яти років, один з нащадків, у зеленій сорочечці, з круглими очима, як у опудала совеняти.

– Ти виглядаєш не самою щасливою людиною, яка працює у най-щасливішому місці, – знову завівся лейтенант.

– Надто довго, як для мого наступного клієнта, – і Стас сьорбнув чаю, голосно і байдуже, але лейтенант зрозумів, що він боїться.

До кімнати зайшла дружина Стаса. Вона виникла у нього за плечима, наче представник падших янголів з пекла, і брудна її зачіска стриміла за спиною чоловіка поламаним крилом. Вона поставила великого пузатого чайника на підставку, чашки, білі і чисті, чим здивувала напарника. Лейтенант провів її поглядом, але нічого цього разу не сказав.

– Сьогодні вночі до мене приїздив Величко. І справлявся про Ладу, – тихо прошепотів, нахиляючи голову, як змій, Стас, лягаючи на стіл грудьми.

– І все? – лейтенант розв’язно розкинув руки, навколо шастали діти. Дружина сіла у крісло, почепила окуляри, взяла книжку в руки і так сиділа до кінця їхньої розмови.

– Не зовсім, – тихо сказав Стас. – Давай вийдемо в коридор.

– Ага. А ти сигонеш, і так тебе і бачили, – реготнув напарник, але заглух, бо лейтенант продовжував незворушно дивитися на Стаса.

Але вони вийшли. І довго говорили в коридорі. Напарник увімкнув телевізор – він любив новини. Жінка відірвала голову від книги, подивилася і стала читати далі. Напарник продовжував дивитися телевізор. Незабаром повернувся лейтенант.

– Їдемо, – сказав він.

– Дай додивитися новини.

– Їдемо зараз, – і лейтенант пішов до виходу, вправно огинаючи шафку, кріселка і дітей. Напарник поспішив за ним, на ходу глянув у книжку, яку читала дружина Стаса. Це все ще була перша сторінка.

– Ідіотка, наступного разу займися в’язанням, – сказав він, виходячи, і при цьому влучив краєм плеча Стасу в носа. Стас упав разом з фікусом, і протяжно завило одне з дітей прозектора.

На дзвіниці торохнув дзвін, і помічник задоволено закрив очі. Лейтенант шарпнув його за плече і майже заштовхнув у машину. Там помічник відчув себе впевненішим, навіть нахабнішим, наче машина належала саме йому. Дженджикувате обличчя, прогнуте, з очима біля перенісся. Комплекс садиста. Помічник зняв через голову бронежилет і відразу почав крутити настройку ефем-радіо. Лейтенант витягнув з сумки, в якій носять ноутбуки, чорно-білі знімки і кинув на коліна напарнику. Але той продовжував крутити настройку ефемки, ніби нічого не трапилося. Тільки голосно бемкав на дзвіниці дзвін, ворони чорним лахміттям летіли небом, іскрив танучий сніг.