Текст книги "Жінка його мрії"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Машина пливла в густому тумані чорною горбатою автострадою. Навіть опинившись поза телебаченням, він відчував, що йому дихає щось противне у спину і не відпускає, наче щось ти забув, але повернутися і взяти не вистачає сміливості. Нарешті він припаркувався біля універсаму "Україна". Придбав пучечок квітів – зелених з синім. Усміхнувся продавщиці з бейджем "Марта". Вертлява білявка впізнала його, вискаливши всі тридцять два зуби. Руслан витримав паузу, ввічливо давши емоціям затихнути, а потім запитав Клима. Дівчина згасла.

– Він у "Флорі", – сказала і з дурнуватою усмішкою поспішила комусь назустріч.

На вулиці у нього зробилися ватяними ноги. Туман плутав між ногами, і доки він шукав свій "Лексус", то настрій у нього погіршувався до катастрофічного. Нарешті він рушив. Рушив до Клима, у клуб "Флора", з сауною, солярієм, косметичним салоном. Але голова роби-лася тяжкою, і чомусь не відпускала думка про Лінду. Він вдесяте прокручував їхню розмову, перевіряючи, чи не бовкнув чогось зайвого. Нарешті, коли сріблястий "Лексус" ковзнув у арку й очі наткнулися на неоковирну вивіску "Флора" з двома дельфінами і ще якоюсь незрозумілою завитухою, він перестав думати про Лінду. Але заборонене збудження, відчуття зради і гріхи ніяк не хотіли його відпускати.

Тому в кабінеті вони механічно кинулися тискати один одного.

– Страшно мені, Климе, – сказав він.

– Страх збуджує, – резонно зауважив Клим.

Русланчик промовчав. Голову йому наче накачали розтопленим епоксидом. У нього шуміло в вухах. Кольорові метелики пурхали кабінетом. Відчай низьким високовольтним струмом пройшовся повітрям. За відчаєм прикотив невимовний сум, скрушний і жахливий, від якого нікуди, навіть у похіть, навіть у виткану роками радість не сховатися.

– Перестань, мені противно, – просипів він.

– Ти збожеволів, – піднімається Клим. – Це ні на що не подібне. Ти набрався дурних звичок, Руську, від твого ментяри.

– Вибач. Вибач. Вибач, – Русланчик підгорнув ноги і захникав. Намацав, наче сліпий, склянку води; склянка упала, нарвавшись на негнучкі пальці.

– Серце. Вибач. Я дійсно не знаю, що зі мною. Тисне в грудях. Зараз попустить.

– Амфітамін, – спокійно сказав Клим і підняв стакан з підлоги.

– Вибач. Все, трохи попустило.

– Нічого, нічого, – Клим погладив Русланчика по голові.

– Це від роботи. Грубості набрався. Мент він кльовий. Класний, – за якусь секунду Русланчик уже блискав очима і приємно усміхався, кудись повз себе, наче на столі висівся голий Величко.

– А як, Клим, твій монах?

– Він не монах, ідіот!

– Не починай. А хто? Я ж не можу пам’ятати усіх твоїх любчиків, – Русланчик розвів руками.

– Піп. Священик. У Лаврі. Чудний такий. Ага. Надивився телевізора з голими бабами. Башту і понесло. Ну, подався він, відповідно, туди, куди йдуть після того, коли дахотічка почалася – нічого не вийшло. Чи то молитви затугі, чи то попи неправильні. Отак: ані з бабами, ані з попами. Познайомилися ми на якомусь фуршеті. Благочинністю там один, до речі, тата твого чоловічок займається. Ну і запарилися у баньці. Да, приємно згадувати. Для нього то трагедія.

– Ги-ги...

– Ги-ги...

– А твій менток тебе ще пістолетом не трахнув? – Клим розтягнув косяка.

– Треба спробувати, – переймаючи папіроску, сказав Руслан. Погладив по грудях.

– Хороша трава.

– Монгольська.

– Та не гони в трубу. Кой там монгольська?

– А ти думай, що монгольська.

– Не буду.

– Ги-ги.

– Ги-ги.

Шкіру взяло приском, і Русланчик морозно пощулився. Зняти балачками сексуальну напругу не виходило. Він почав натягувати штани. Курнув ще трохи трави, затримав дим, випустив.

– І як тобі з колгоспником? – спитав перегодя.

– Він не колгоспник, а священик, – дійсно таки цього разу Клима зачепило.

– Всі знають, що у нас попи – колгоспники.

– Ха-ха, – холодно промовив Клим. – А ще і гоміки.

– Влаштуй одного хлопчика. Приємний, симпатичний, розумненький... ну... так, не занадто, – сказав Клим.

– Потелефонуй завтра. Гадаю, що ніяких проблем.

Останню затяжку він проковтнув і вийшов на вулицю, несучи у легенях пекуче і солодке тепло. Падав сніг. "Лексус" повільно рушив упродовж тротуару. Русланчик увімкнув телевізор. "Бі-Бі-Сі". Він любив цю програму. Добре володів англійською. Жінка, мулатка з синіми пишними губами, з білими порцеляновими зубами, передавала, що якийсь астероїд влупиться у землю десь у дві тисячі сотому. Русланчик засміявся голосно, дурнувато. Це дійсно піднімало настрій. Він сміявся, закинувши голову, бив себе по колінах. Машину понесло юзом. Він не встиг зжитися з переляком: пірнув у темряву, наче у довгий тунель, потім знову на світло, що мерехтіло якимось малиновим, з чорними підпалинами, сяйвом. На великій швидкості він потягнувся під велетенською, чорною, невимовно довгою стіною, якої насправді не було. А просто перед ним лежав Дніпро, з берегами і причалами. Нарешті він вискочив, прилипнувши слимаком до баранки, на Десятинну, розігнав переляканих людей. Жовте насіння вогнів заспокоїло його. "Лексус" з виском проскочив жовту арку; машину крутнуло і розвернуло. Чорт забирай, він тільки-но був на Хрещатику. Потім якось увесь обм’як, тіло забила дрібна дріж. У ніздрі поповзли запахи. Авто прокотилося якусь там відстань і зупинилося біля велетенської чорної вітрини порожнього дому. Високого, під модерн кінця дев’ятнадцятого століття. На велетенському білому полотнищі він прочитав, що будинок здається в оренду. Прекрасний будинок, вирішив він про себе. А за хвилину все потекло рідкою жижею, тягнучи за собою балкони, вікна, потріскуючи синіми та жовтими електричними іскрами. Руслан заплющив очі. А коли відкрив, то побачив себе у непро-глядній пітьмі. Від переляку підгорнув ноги і зацокав зубами.

– Чорт! Що це зі мною? – закричав він. Треба швидше вибиратися з цього місця. Це, певно, перевтома.

Русланчик швидко розвернув машину і погнав на повному газу. Він припав до керма і підвів голову тільки біля будинку Величка. Йому вистачило сили піднятися в квартиру, і він провалився у важкий тривожний сон.

Коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими і лагідними очками на непрошених грубих гостей і повторював: "Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?" Нарешті один з трьох не витерпів і ударив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся голосно об підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю кімнату до ванної. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, і в Русланчика йокнуло серце, може, все обійдеться і, напевне, то просто паскудний сон, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім з синьою пляшкою в руках був карлик, з досить широкими, як на карлика, плечима, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.

– Хочеш укольчик, ракло? – запитав карлик, показуючи Русланчику пляшку і десятикубового шприца.

Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі і потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж, Нью-Йорк? Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто.

– Ні, не хочу.

Карлик розвів руками.

– В дитинстві ти, напевне, не їв риб’ячий жир.

– Ні, – сказав Русланчик.

– Отож я і бачу, що ти слабоумний. Буде больно. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.

Русланчик вертів головою, а потім таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася тяжкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі криві ноги карлика.

– Готово, – сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але він нічого не відчув. Карлик перепитав:

– Сонечко, тобі не боляче?

– Ні, – заворушив дерев’яним язиком Русланчик.

– От і молодець.

І тут Русланчик закричав, але крик той нагадував шипіння і мугикання водночас. Карлик витягнув неквапом з сумки болгарку. Повільно, зі знанням справи увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився паралізованою рибиною. Один з драбів тиснув його між лопатками. Інший випрямляв руку. Карлик підніс болгарку.

– Да, в мученики ти явно не годишся, – констатував, як факт, карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої персні і відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що там, де була рука, зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного лікаря. Просто і не боляче. Зуб вирвали і показують, який той зуб був паскудний. А потім, після цього, він втратив свідомість.

6.

Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь наприкінці його обідраних нервів. Він спостерігав за метушнею людей, які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив думати, так поступав у всіх випадках, коли більше нічого гіршого чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком. Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної з зеленими розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору зробилося неприємно. Нарешті він підвів голову, глянув на майора, привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до нього, пере-листуючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із шкатулки, щось тицяли йому в руки, і відтак продовжували свою роботу.

– Ви тут вперше, майоре? – гукнув він здалеку, не підіймаючи голови від паперів.

Майор кивнув, але не був упевненим, що той помітив, та це йому взагалі було ні до чого. Долаючи біль, він уперто спостерігав повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала порожнеча. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне кучерявеньке волосся, з високими залисинами. Очі світлі, трохи каламутні і вирлаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно чурка якийсь, – подумав майор і слухняно поклав руки перед собою.

– Так ви нам не відповіли, – не відриваючись від паперу, сказав лейтенант.

– Я вам уже відповів, – сказав майор.

– Тоді я глухонімий, – і лейтенант упнувся у майора чіпким, глузливим поглядом.

– Я знаю, що ви мене не любите. Але... Але здається, що до справи це не має ніякого відношення, – прохрипів майор, прислухаю-чись до чогось.

– Саме так. У нас є дещо для вас, – лейтенант грайливо забігав очима.

– Слухаю. Це стосується сина?

– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами? Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, – сказав капітан.

– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені і за гратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, – виголосив майор і зіп’явся на ноги. Лейтенант відзначив разючий контраст між сильним тулубом і короткими ногами.

– Чесно кажучи, то я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви і вам подібні сиділи, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, – як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, – лейтенант помахав недбало складеними паперами.

– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, – майор голосно видихнув.

– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?

– Не ваше діло.

– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.

Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому і насправді було начхати, кого любив його син, а кого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.

– Задоволення – одна з недоступних речей у цьому світі, – говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним впевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки:

– Це, як з жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого... Агов, Костю, принеси нам доказ... – Знову звернувся через плече до майора: – У вас гаразд з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.

– Саме так, – підтвердив майор.

– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу з усіх сторін. Ну, як би точніше... Жив-був чоловік. Помер. А потім виявилося, що його життя було нікудишнім. Розумієте? Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. – Лейтенант зупинився, відкрив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: "Після вас".

Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант від-смикнув занавіску, щось гмикнувши про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.

– Що ви тут робите? – запитала жінка, яка увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.

Її обличчя по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, – вилицювате видовжене обличчя, зі впалими щоками. Здавалося, що з її очей летять іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта.

– Семен, що ти тут робиш? – повторила жінка низьким грудним голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, – сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. – Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, – буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить? – запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це? – повторював він.

– Витягни і покажи йому, – сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, – Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом. – У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, – натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це? – вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, – прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, – сказав майор.

– Добре, – лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка. – Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнаватися, а не мені, – майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам байдужа доля вашого сина, – заговорив капітан.

– А ви що, мораліст? – майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам знайоме? – лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, – лейтенант взяв папери і полистав. – Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, – позіхнув напарник.

– Дивно якось у вас все виходить, майоре, – потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?

Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:

– Щось трапилося?

– Вони найшли руку Руслана.

– Оце тобі. А де сам Руслан?

– Маю надію, що живий, – сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.

– Куди їдемо?

– До Магріба.

– В пітушатню?

– Саме туди.

Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах газету.

– Що це з ним? – здивувався майор і поважно пішов крихітною кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.

Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.

– І що це? – запитав майор.

Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.

– Що це? – вже роздратовано повторив майор.

Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.

– Ну, і це все? – майор пошукав очима, де сісти.

Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:

– Пішли звідси.

Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів – білих та синіх, – під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся. Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята авто:

– І як воно виходить? Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Все воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.

– Да-м... На це довго чекати, а коли звикаєш до життя – бац! І все.

І тут майор побачив того дженджикуватого лейтенанта. Він, той схожий на блазня лейтенант, заважав. Той тримався за ручку дверцят і усміхався.

– Підкинете, майоре?

– Я можу тебе підкинути, – сказав водій. – Підкинути і не впіймати.

– Розумний.

– Еге ж.

Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.

– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, – лейтенант помахав папірцем. – Тільки-но підписаний.

– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?

– Для Магріба – точно, – лейтенант сховав папірця, додав: – Давайте поговоримо і... домовимося... Про щось більше... чи менше, У всякому разі, я не хочу лаятися.

Майор дістав сигару, відчинив дверцята і запросив лейтенанта сідати.

– А що з тим пєдіком?

– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, – сказав лейтенант.

– А що, демократи не люблять голубих? – хихикнув водій.

– Поїхали, – сказав майор.

– Це інша справа, – згодився добродушно водій.

Лейтенант пригнув голову так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор здогадався, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки.

– Погода, – сказав лейтенант. – Клята погода. Змінюється ледь не кожної хвилини.

– Як і події.

Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Лейтенант витягнув фотографії і попросив водія включити світло. Майор взяв і швидко переглянув.

– Вам це про щось говорить?

Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.

– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, – сказав він.

– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, – лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що покинув курити. – Вірніше, не ваша дружина похована.

– Дивно, – майор був спокійний. – В такому разі ви можете обшукати моє помешкання. Але прохання: зробіть це сам. Не...

– Добре... Я вам довіряю... А зараз висадіть мене ось там, – і він вказав на самотній ліхтар. Ніхто не здивувався, але дорога знову їх привела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:

– А це тут така завжди чудасія. Їдеш в інший бік, а потрапляєш знову сюди.

Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяноворічну гулянку. Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав бокового погляду від вікна. Дійсно, стояв туман. Нічого, – подумав, – людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на нього, і в них стояв тупий страх. Такий жах буває, коли людина напевне знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І ніякого виходу. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися нерухомими. Магріб сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись пальцями підлоги. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна, одним кінцем зачеплена за дверцята шафи, що позаду.

– Ти думаєш, що так можна повіситися? – запитав він у напарника, присідаючи біля Магріба, і зі сторони видавалося, що він дивиться йому в очі або таке, наче вони, в біса, перемовляються.

– Якщо він важить не як гіпопотам, то можна.

– І що наш жопастий інтелектуал читав? – лейтенант вигнув шию і заглянув у журнал. Одна колонка в журналі була обведена синім.

– Угу, він цікавився убивствами, – тільки і сказав він.

– Всі зараз цим цікавляться, – сказав напарник.

– Давай чеши до нього на квартиру. А я до Величка. Діла. І повісь пару філерів на хвоста майору. Не подобається все це мені. Порийся в архівах і в документах, в Інтернеті там, щодо нашого генерала, – і попросив одним звичним рухом сигарету. Потім обіперся ліктем об стійку, поставивши тулуб майже паралельно підлозі, поклавши гостре підборіддя на долоню, а двома пальцями демонстративно зачикав, наче ножичками. Напарник тицьнув сигарету і пішов. Потім він зупинився, всі це запам’ятали, на півдорозі і сказав:

– Туман.

– Ага. Вали звідси.

– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім туман. А наступним, вже третім, днем затемнення.

– Іди ти...

– Іду. Я просто так.

Затим з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори він обійшов ще раз барну стійку.

– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?

Всі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить лейтенант. Він стояв, заклавши ногу за ногу, з сигаретою в руці, з задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба і нарешті це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою чарку.

– Ми всі його бачили, – сказав за всіх хтось.

Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив гортанним, трохи дитячим голосом, виявився зовсім поруч і був маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.

– Ага. Від кого чую такі мудрі слова? – запитав лейтенант і подивив-ся зверху, як і годиться, на карлика.

– Пікабов Сергій Миколайович, – сказав карлик і сміливо тупнув уперед.

– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович, хто під-ходив за останні дві години до загиблого.

– Ніхто, – спокійно відповів карлик. – Тобто за дві години всі підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав, як міг.

Підійшла Марі. Але лейтенант не бачив її, він продовжував шукати щось у повітрі очима, наче там знаходились усі загадки, котрі його цікавили.

– Годину тому, – сказала Марі і пішла.

Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася і понюхала повітря.

– Псятиною смердить, – сказала вона і таки цього разу пішла.

Всі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив здивований вираз обличчя.

– Ага, Пікаб Семен Павлович...

– Пікабов Сергій Миколайович, – проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоб хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі не гей?

– Саме так, – сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний наче, шкап, я подумав, охоронець, – вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стола чи підлогу.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, – карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого доброго в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, – відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Та, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну, а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.

Тринькнув мобільник.

– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!

Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю. Іншого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить зима, і дарма що туман. Нічого не прив’язувало його до цього маленького убогого клаптика. Вони, напевне, там уже розуміють, що то не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це креснуло іскрами у мізках, і від тієї секунди, коли він подумав про неї, вона поступово видавила решту думок.

– Марі, тебе прагне мій напарник, – сказав він, засунув у кишеню мобільник і подався на вихід. Він йшов і спиною відчував тяжкий і гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили, як він театрально, майже по-блазенськи, по-звірячому підняв своє обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його ніздрями.

– Дійсно. Таки смердить псами. Марі, – не обертаючись, покликав він жінку. – Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. – І вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії, з дитячими очима і жалами, хе-хе, пороку. Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано збрело в голову набрати повні груди туману і не видихати. Напевне, він щось розумів або здогадувався, принаймні його собача інтуїція наводила на думку, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій подушці.

Важкий джип зупинився перед будинком на Кловському спуску. Дім стояв на узвишші, і майору видалося, що цей дім, наче людина, яка занадто багато знає, але мовчить, тому має право вивищуватися над усім. Майор подивився на водія.

– Темно у вікнах, – сказав майор.

– І щось дуже глухо.

Майору не хотілося їхати, за годину привезуть дівчину, а в нього давно не було справжнього задоволення. Проте він розумів, що його щось дратує. Роздратування висіло у повітрі і каменем застрягало у горлянці. Майора роз’їдала нетерплячка, майже дитяча. Муки людські переслідують нас від дитинства, – подумав майор. Здорово він таки придумав, і аби він стільки не проваландався з Ладою, то, напевне, так і не спробував би у цьому світі нічого. Бути ідіотом, коли бачиш, що все згниває на очах, а ти не можеш скористатися, бо тобі хтось розповів над колискою, що так нізя. Це як у дитинстві довго чекаєш на заборонені цукерки. Тільки там, у тій глибині, можна відшукати задоволення.

– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і... – сказав майор і несподівано для себе вслухався у тишу, витягнувши шию.

– Хорошо. Більше нічого?

– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.

– Хе-хе, – водій дістав яблуко і хруснув. – Довго будемо стояти? – продовжив він, не дивлячись на майора.

– Провір, – майор не дивився на водія, і той нічого не сказав, а підвів-ся і вийшов.

Майор дивився водієві у спину і думав про своє. Коли за тим зачинилися двері під’їзду, у майора упало серце, і він знову опинився у підвалі свого сумління, сирому і глухому. Вивело його з того стану знайоме тріщання, а потім вікна у будинку вилетіли разом з клубами пилюки і диму. Пізніше докотився гуркіт. Майор вискочив надто прудко на коротких своїх ногах, підсковзнувся, упав. Його більше займала цікавість, ніж доля водія. Коли він відкрив двері, то через пилюку нічого не було видно. А тіло водія, з однією половиною голови, інша нагадувала спущений м’яч, вивалилося майору під ноги. Майор навіть не перевірив його. Він побіг швидко до джипа. На ходу витягнув мобільник і подзвонив. Але міцний удар перевернув його у повітрі, і він, брикаючись куцими ногами, завалився на спину. В мобільнику чувся роздратований, трохи глузливий голос слідчого. Майор роззирнувся, сів, закашлявся і прохрипів: