Текст книги "Людина і зброя"
Автор книги: Олександр Гончар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– Отже, виконуйте, – сказав Краснопольський. – На завдання вас поведе товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, і ні пуху ні пера.
Гладун не сподівався, що справа обернеться саме так. Думав, що досить буде сповістити, висловити підозру і когось пошлють, а воно посилають його. Чути було, як він аж захлинувся повітрям, відповідаючи Краснопольському статутним неминучим: «Єсть!»
І ось вони йдуть. Мовчазні, зосереджені йдуть на це завдання, яке невідомо чим для них скінчиться. Більшість тут студбатівці. В темряві Степура впізнає знайому постать Лагутіна з піднятим коміром шинелі, чує біля себе Ребрика, Бутенка з філологічного, що зрідка обмінюються на ходу обривистими фразами. Для кожного з студбатівців – це перше бойове завдання, перша перевірка нервів, витримки, мужності. Тут можеш зустрітися з ворогом лице в лице. Тут або ти його, або він тебе. Це ж на таких завданнях пускають в хід і багнети, і приклади, може трапитись, що й цупку руку ворога відчуєш на своєму горлі.
Гладун іде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнітить його думка, що дав маху, маху, який тепер може коштувати йому життя. Навіщо його потягло за язик бовкнути комбатові про свою підозру, про те невідоме світло, що він помітив у будинку в тилах? Промовчав би і не попав би в оцю халепу, не заставили б його йти на це завдання, з якого чи й виберешся живим.
– Випало ж нам, – каже він довірливо до Степури. – Гіршого не придумаєш…
За той час, що він з ними на фронті, помкомвзводу їхнього не впізнати. Схуд, змарнів, увесь якось обвис і обкис. Де й поділася та самовпевнена молодцюватість, якою він так відзначався в таборі. І зараз веде їх поміж темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комір піднятий не по статуту, а в того хлястик теліпається обірваний, і що протигазів на багатьох уже нема, і що скляні фляжки потовчені – саме бите скло в зелених капшуках.
Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком па чолі групи він веде її кудись хащами городів, щораз зупиняючись, шарахаючись, сторожко вслухаючись в будинки, в садки. Бур'ян під ногами і розложисте гілля дерев – все повне тьми. Оця зловорожа тьма, що їх оточує, вона, видно, повністю володіє Гладуном, бентежить його, відлякує; він іде в темряву, як той кінь, що за кожним кущем чує вовка. Нарешті вони вже, видно, підійшли туди, куди треба. Гладун приклав палець до губів:
– Тсс!
Всі завмерли. Великий, темний і ніби насторожений будинок. Напіврозбиті вікна, бур'яни вище фундаменту.
– Тут.
Руки самі стискають зброю, холодок близької небезпеки пробігає по тілу. Ждуть команди. Вона передається пошепки:
– Оточити будинок!
Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усім, що є в ньому. Поприсідали, попритулювались під вікнами, в росяних бур'янах чи, може, у квітах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо, може, на них уже дивляться з вікон, з горища? Ціляться? Ось-ось, може, гряне звідти блиском і громом. Під кущем бузку навпроти причілкового вікна бійців збилася ціла купа. Гладун, присівши серед них навпочіпки і вказуючи на провалля вікна, шавкотить якимось не своїм, згубленим голосом:
– Ну, хто перший?
Це означає, хто першим полізе в оте видерте вікно, хто першим кинеться назустріч автоматному вогню, назустріч власній смерті.
– Ну?
Мовчать. Позирають на будинок, як на фортецю. Безмірно.вигідніше становище того, хто зараз там, всередині будинку. Причаївшись за стіною, він, може, тільки й жде, поки ти полізеш, подерешся до вікна, він чутиме кожен твій рух, а ти лізтимеш в ту дірку, мов у темну пащу крокодилячу.
– Ну, хто, хто? – нетерпляче повторює Гладун, і голос його лютішає.
З-поміж тих, що, затьопані росою, принишкли в бур'яні, раптом підвелася постать, мовчки рушила до вікна.
Степуру обкинуло жаром: Лагутін! Він першим іде, бере на себе найважче. Підвівся з бур'яну і наче одразу піднявсь над ними всіма, став найкращим, і наче Мар'яна його побачила в цю мить – як він, подолавши страх, першим рушив назустріч небезпеці, щоб тільки виручити цим товаришів.
За мить Степура опинився біля другого вікна. Майже водночас вони вхопились за лутки, підтяглись на руках і – один – легко, другий – важко, незграбно – шугнули, зникли всередині.
Гладун, ще нижче присівши в бур'яні завмер у напрузі. Здавалось йому, що весь будинок от-от заходить ходором, заблискає вогнем із стволів, почуються зойки, передсмертні хрипи, борюкання, але нічого цього не було. Навпаки, чути було, що обидва вони живі, неквапом ходять в гулкій порожнечі будинку – один тут, другий там, – чимось там грюкають, щось перекидають і вже, подершись вгору, товчуться на горищі, мов домовики.
Через деякий час каски їхні з'явились у отворах вікон: одна – в одному, друга – в другому.
– Нема, – сказав Лагутін, і в голосі його старшині вчулося щось схоже на насмішку. – Здається, їх тут і не було.
Гладун підвівся з бур'яну.
– Не може бути. В погріб ви заглядали?
– Порожньо скрізь, – відгукнувся Степура. – Можете зайти пересвідчитись. Я двері ось відчиню.
Незабаром двері були вже відчинені навстіж і бійці, поваливши в будинок, разом обійшли, обнишпорили його весь. Шафи перекинуті, пір'я, шмаття газет. Думали, хоч газети німецькі, виявилось – наші.
Зібравшись докупи, стали радитись. Якщо вони були тут, оті, що сигналили звідси світлом, куди вони могли зникнути, де могли так швидко подітись?
– Може, це не той будинок? – висловив сумнів Степура, звертаючись до Гладуна. – Ви не помилились?
– Ні, я не міг помилитись, – твердо заперечив Гладун. – Он там я йшов, отут повернув… – Він раптом пригнувся, наче когось помітив у темряві. – А що, коли вони в сусідній будинок перемахнули?
– Ми б же помітили.
– А ще до нашого приходу?
– Давайте й там оглянемо, все прочешемо. Розбрівшись і вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вікна сусідніх будинків, торгати двері, перегукуватись.
– Ей, ану сюди! – раптом пролунав серед подвір'я голос студбатівця Бутенка. Почувалось, що він щось там виявив, відкрив.
Коли збіглись до нього, він звернув увагу товаришів на будинок, який вони тільки що так старанно обшукували.
– Ось звідси гляньте на нього, в оцьому ракурсі. Бачите, жевріє, переливається?
Справді, в одному з вікон жевріло, переливалося світло. Видно, там зосталось кілька шибок, а далеко за Россю саме щось горіло і давало відблиски аж сюди.
– Оці відблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, – сказав Лагутін.
– Оце і всі ваші автоматники! – докинув Бутенко.
І вся напруга їхніх нервів враз розрядилася реготом.
Незважаючи на комічність свого становища, Гладун, здається, теж був вдоволений, що справа обернулася так і все кінчилось безкровно. В напливі доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в якусь темну повітку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.
Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:
– Дай прикурити, браток…
По голосу впізнав Лагутіна. Підніс йому цигарку, і він, жадібно смокчучи, почав прикурювати від неї. Навряд чи й догадувався зараз Лагутін, від чиєї цигарки бере оце в темряві жар. Коли він міцно потяг в себе, вогонь розжеврівся, і від нього освітилось худе, змарніле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було раніш, світлий пушок на підборідді. «Мар'янин фронтовик», – подумав про нього Степура, і йому чомусь стало до щему жаль обох – і Лагутіна, й Мар'яну.
Глава 22
Що там за Россю? Що за отими темними могутніми купами верб, де небо цілу ніч тривожно червоніє від пожеж?
Невідомість, пожежі, тьма. Ворог уже панує по той бік. Легко сказати – по той бік. Здавалось, що саме повітря там згубне для людини, що й дерева там не такі, як тут, і земля не така, і вода. Здається, і птиця, залетівши туди, впаде мертвою. Непроглядне, непроникливе. А виявляється, можна було проникати й туди. Проникали розвідники.
Десь близько дванадцятої ночі Богдана Колосовського викликали на КП батальйону.
– Підете в розвідку, товаришу курсант. Це сказав Колосовському комісар Лещенко, якого він ледве впізнав у півсутіні підвалу, серед потонулих в цигарковому димі людей.
Політрук Панюшкін поведе вашу групу.
Тільки тепер Колосовський помітив осторонь політрука Панюшкіна, як завжди, усміхненого, і біля нього збитих тісною групою кількох незнайомих бійців. Декотрі з них саме скидали з себе протигази, шинелі і з похмурим виглядом недбало складали все це в куток.
– В тил ідете, до ворога в тил, – говорив комісар, зупинившись перед Колосовським і суворо оглядаючи його. – Документи, які є, здайте ось писареві батальйону. Це тимчасово, на збереження, – додав він ніби між іншим.
З кутка, з-поміж якихось командирів, одразу з'явилось непривітне вичікуюче обличчя Спартака Павлущенка. Останнім часом він виконує тут писарські обов'язки і тому майже не вилазить з КП.
Колосовський знехотя поклав на стіл курсантське своє посвідчення, а перед тим, як покласти й комсомольський квиток, він мимоволі затримав його в руці, глянув на комісара:
– І комсомольський квиток здавати?
– Все, все, – нервово підтвердив комісар. КСМ квиток – то було останнє свідчення його людської особистості. Поклавши його, згадав раптом, що є ще ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий їм у дорозі.
– І медальйон?
– Ні, – заперечив комісар. – Медальйон залиш при собі.
Після цього Богдан Колосовський приєднався до групи розвідників.
– Все це нам повернуть, не сумуй, – заспокоїв його політрук Панюшкін, що, здається, один ще тут, серед цих суворих людей, не втратив дару посміхатись. Його широкі, випнуті наперед зуби, мовби не вміщаючись під губами, щоразу так і зблискували в дружній усмішці. – Шинелю теж кинь отуди, все це нам ні до чого, – зневажливо кивнув він у куток, де були звалені купою розвідницькі шинелі та протигази. – Нам треба, щоб легко й вільно!
Сам політрук Панюшкін був мовби взірцем такої легкості та вільності, що почувалася в усьому його тілі, в усій його юнацькій поставі. Стрункий, пружний, ні шинелі на ньому, ні ранця, навіть каски нема на голові, тільки пілотка весело збита набакир, з крилом світло-русого чуба з-під неї. Пілотка з рубіновою зіркою та чорний трофейний автомат впоперек грудей, якийсь дивовижно легкий, іграшковий на його широких грудях. «Ось так я живу, ось так я люблю, щоб нічого на мені зайвого, щоб тільки автомат через груди та гранати стирчали з кишень», – мовби говорив він усім своїм виглядом, і в Богданові ворухнулось бажання й собі бути таким.
Бійці, що оточували політрука, – їх було чоловік з десять, – за винятком сержанта Цаберябого, все були незнайомі Богданові. Попереду стояв окоренкуватий єфрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так і назвав його в думці – Монгол, а за ним набивав патронами підсумок кирпатий, цього так і назвав – Кирпатий, ще один був у кашкеті прикордонника – для Богдана він став Прикордонник… А вони його теж не знали, для них він був просто новий із студбату, і, мабуть, вони його так і назвали – Студент. І ось вперше зведені в групу, здебільшого навіть незнайомі між собою, об'єднані тільки усмішкою політрука Панюшкіна, вони мають вирушити з ним у темряву ночі, в зону смерті – за Рось.
Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли цей з новими своїми друзями виходив уже з КП. То були дні, коли з розвідок мало хто повертався. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на подвір'ї до їхньої групи приєдналося ще кілька саперів з важкими ящиками, – ці важкі, з вибухівкою ящики вони потім нестимуть по черзі.
Одійшовши далі від мосту, непоміченими перебралися в темряві через Рось. Прикордонник, що був родом місцевий, перевів їх убрід на той бік – просто в кущі верболозу, у грузький пісок, перевів так тихо, що жодна ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цівкнула.
За піском, за верболозами почалися болота чи озера – побрели по них. Треба було брести так, щоб не хлюпало, не булькало, не чавкало, брести нечутно і в той же час не загубити в темряві товаришів. Руки обтягували важкі цинки з патронами; незручні ящики з вибухівкою раз у раз сповзали з плечей – для тих хто їх ніс, це було катуванням.
Ворог тримався десь понад шосе, а розвідники йшли весь час убік від нього, в обхід. Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом. Світ, в який вони занурювались, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям.
Богдан Колосовський, при всьому своєму юнацькому життєлюбстві, зараз боявся не стільки смерті – він її щодо себе просто не уявляв, – жахало його інше: бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це було зараз найімовірніше і найстрашніше. У відкритім бою, якщо й поранено, тебе вирятують товариші, винесуть з-під вогню, відправлять в тил – там є тил. Там навіть якщо й загинеш, то всі бачитимуть, як загинув, і смерть твоя буде ясною, як і життя. Якщо ж ти не вернешся звідси, ти зник безслідно, пропав безвісти» в зафронтовій невідомості, ти для кого чесним, а для кого безчесним зостанешся назавжди. Найдорожчі для тебе люди, як вони узнають правду про тебе, про твої останні кроки в бою? В медальйоні залишив дві адреси: університетську адресу Тані і другу – матері, на Кубань, де вона живе при старшому синові, механікові радгоспу. Дві найдорожчі адреси в медальйоні. Але хто його відкриє, хто пошле звістку, коли настане той час? Відправляючись на фронт, Богдан так і не зібрався написати матері і зараз почував перед нею себе глибоко винуватим.
Дедалі важче їм іти, болота не кінчаються, бредуть по них, спотикаючись об якесь корчомаччя, плутаючись у жилавих густих верболозах. Вода то зникає, то знов плюскоче під ногами, чорна й важка, мов нафта, з куширем та жабуринням, її ледве прогортаєш ногою, а на дні там повно м'язистого голого коріння, і ти на ньому щораз спотикаєшся, грузнеш, ловиш сторчаки. Кожен крок – дедалі більша напруга й зусилля. Чоботи стали пудові – в них повно води.
А політрук Панюшкін, йдучи попереду, все квапить їх: швидше, швидше, бо скоро почне розвиднятись!
Від Панюшкіна вже вони знають, куди йдуть, їм доручено захопити й знищити залізничний міст, який в метушні відступу не встигли зруйнувати, і він цілим залишився у ворога в тилу. До мосту їм треба вийти затемна, поки ранкова зоря не зажевріє, поки можна підкрастись до мосту зненацька. Ось чому політрук Панюшкін, хоч і він дихає важко, хоч і з нього, як і з кожного з них, піт котиться градом, не дає їм спочинку, жене до упаду вгіеред.
– Ще ривок, хлопці, ще ривок!
Найбільше затримують їх ті, кому, згідно черги, випадає нести ящики з вибухівкою. Змучені ношею, вони не встигають за іншими, запирхавшись, щораз спотикаються в чагарях, падають, відстають. Зрештою, стало ясно, що при такім темпі ходьби до мосту їм затемна не вийти. Панюшкін на ходу прийняв рішення – розділити групу надвоє: сапери на чолі з сержантом Цаберябим залишаються нести вибухівку і рухаються по їхньому сліду, а Панюшкін, підхопивши основну групу, чимдуж подався з нею вперед.
Він погнав їх майже бігом. Ніхто не нарікав, хоча вони аж падали, вибиваючись із сил, знов і знов вмиваючись солоним потом. Кожен відчував – скоро розвидниться, скоро кінець темряві, яка їх прикриває.
Хоч знали, до якого об'єкта мали вийти, все ж для них було разючою несподіванкою, коли попереду із мли передсвітання раптом проступила, мов на величезному негативі, сива райдуга мосту. Причаївшись у чагарниках, почали вглядатися в ту холодну, застиглу в туманах райдугу, якою мали заволодіти. Оце він, міст. Цілий-цілісінький! Наче тільки збудований. Хтось не встиг чи не зумів вчасно розпорядитись його долею, а вони за цю чиюсь нерозпорядливість мають зараз ризикувати життям. Позгинавшись, обережно рухалися в чагарях вперед. На тлі світліючого неба все виразніш проступали металеві ферми, стало видно між ними – по цей бік – непорушну постать вартового в плащ-накидці, за мостом бовваніла сторожова будка, там, безперечно, теж був пост.
Негайно треба було, підкравшись, зняти вартового. Вони ждали, кого з них Панюшкін пошле. Але він не став нікого посилати.
– Колосовський, зостаєтесь за мене!
І, припавши до землі, поліз, покрався до насипу сам. Колосовський і Монгол, що лежали найближче біля нього, теж поповзли за ним. Вони вже були всі троє біля насипу, коли з мосту раптом вдарило струменем вогню – рваним струменем трасуючих куль. Бив з автомата вартовий. Кулі йшли високо над ними, вартовий бив поки що навмання, наздогад, розстрілюючи повітря. Але це був поганий знак: тривогу піднято. Тепер не можна було гаятись. Звідси, з-під насипу, постать ворожого вартового на мосту добре окреслювалась, і Панюшкін, виставивши автомат вперед, дав по фашистові коротку чергу. Один чирк – і вартового не стало. Вони бачили, як він упав навзнак, мовби переломившись в хребті.
– Вперед!
Панюшкін, підвівшись, махнув у бік мосту своїм чорним, суцільнометалевим автоматом, що здавався зараз якимось особливо легким в його великій, побілілій від напруги руці. Тільки вони кинулись по насипу вгору, як з другого кінця мосту, від будки, озвавсь кулемет. Панюшкін наказав Монголові забрати решту бійців, які ще зоставалися внизу, й разом з ними захопити будку.
Незабаром, перехопившись попід мостом через баюру на той бік, розвідники вже дерлися по насипу до сторожової будки. Вони квапились, стріляли щедро, шалено. Панюшкін та Колосовський теж підтримували їх з цього боку вогнем, але охоронники, видно, встигли поза будкою шугнути в хліба, бо коли бійці вскочили до будки – в ній було порожньо.
Ще смерділо тут ворожим лігвиськом, консервами, валялись купами задимлені гарячі гільзи і кілька ще не вистріляних кулеметних дисків, запасні ріжки до автоматів. У хлібах, що далеко тяглися від будки по той бік залізниці, ще встигли помітити, як майнула чиясь зігнута постать, – певне, то був один із тих, що вискочили звідси. Пальнули йому навздогін, але щоб догнати, про це годі було й думати. Хліба високі, густі, а далі – посадки, в тумані садки якогось села.
– Як же це ми їх випустили? – бідкався Прикордонник, озираючи хліба. – Тепер держись! Приведуть цілу зграю!
Головне ж – міст був у їхніх руках. Збуджені, розбурхані, зібралися на мосту, де, скоцюрбившись, лежав той, що по ньому в першу мисть черкнув з автомата Панюшкін. Рудий, з облізлим носом німець був зовсім не страшний, лежав, як зарізаний, підпливши кров'ю на рябій своїй плащ-накидці.
Бійці за мить випотрошили в нього кишені, забрали документи, сигарети. Колосовському було аж ніяково дивитись, як вони похапки вивертають кишені, стягають з німця чоботи… Лише після цього труп зіштовхнули з мосту, і він полетів сторч головою вниз, важко плюхнувся в круте, заросле оситнягом баговиння.
І ось вони – господарі мосту. Аж не вірилось: один натиск, кілька хвилин бою, і вже вони заволоділи мостом – уже їм належить оця срібляста, металева райдуга, що могутньо зводиться у світанні серед рідних просторів! Все тут справне, добротне, ферми аж гудуть, рейки ще не поржавіли, сталево поблискують, – хоч зараз пускай по них поїзди!
Дивне почуття охопило Колосовського, почуття першої бойової гордості, що здатна була сп'янити. Оточені ворогом, полками фашистськими, дивізіями, ось вони, жменька радянських бійців, приступом відбили й тримають серед відкритих полів високі сріблясті ферми, що здіймаються над ними, мов залізний прапор безстрашності й непокори!
Але де ж сапери? Чи встигнуть вони підійти, перш ніж біля мосту з'являться з підкріпленням оті охоронники, що встигли випорснути звідси? Добре було б, якби вони повернулись сюди уже на руїни мосту.
Залігши по насипу, розвідники з нетерпінням ждали своїх саперів.
Панюшкін, теж прилігши на насипі, розглядав документи вбитого. Не покладаючись на своє знання німецької мови, він підкликав Колосовського, і Богдан, як міг, заходився перекладати йому записи солдатської книжки.
За сухими відомостями, що їх залишив у солдатській книжці якийсь німецький штабний писар, Колосовському хотілося розглядіти людську долю цього, що лежав зараз отам, під мостом, у тванюці. Хто він і як опинився аж тут, на Росі? Сам пішов чи змусили? Назва частини, рік народження, та ще гучне ім'я Еrnst – все це мало про що могло сказати. Як він жив, хто жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарі, що такого нема, пропав безвісти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справді уявляв себе надлюдиною, був певен, що дійде до Уралу, стане володарем світу, а тепер, відкинутий цим світом, стирчить під мостом з багнетом, як падло, і вже не для нього встає цей погожий літній ранок…
– Так, цей більше не стрілятиме, – каже Панюшкін, ховаючи документи вбитого до кишені. – А сонце, глянь, яке сходить!
Червоне, соковите, воно виткнулося з вранішнього туману за далекими садками, освітило хліба, ферми моста і їх, залеглих на насипі розвідників. Проте й сонце якось не порадувало їх. Зараз, при світлі дня, почували вони себе голими на цьому мосту, що височить серед просторів, як величезна мішень.
– Одначе де ж це наші?
Панюшкін нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край, звідки мали з'явитись сапери. Богдан теж озирнувся: ніде нікого.
І в цю мить угорі, по фермах моста, лунко, залізно заклацали кулі.
– Каски он у хлібах! – вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за металевою опорою.
Незабаром вони всі вже бачили, як, вибрівши з тіні посадки, заблищали над хлібами каски фашистів. Автоматники. Їх багато.
Розсипавшись у хлібах, бредуть повільно, вроздріб, але з кожним кроком все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стріляють не цілячись. Автомат в пузо – і диркає, строчить перед собою, мов сліпий. Металевий град все густіше вицокує по фермах. Розвідники поприпадали вздовж насипу, вони поки що не відкривають вогню.
А ще за хвилину на польовій доріжці попід посадкою задеркотіли мотоцикли. Влетівши в хліба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже видно було кулеметників з кулеметами.
Найтяжче для розвідників починалося зараз. Це кожен розумів. Захопити міст виявилось справою нескладною, головне було – втримати, будь-що втримати ось тепер, до приходу саперів! Кулі дзенькали вже об рейки, рили землю на насипі перед обличчями розвідників…
– Без наказу не відступати, – попередив Панюшкін, готуючи автомат для стрільби. – Триматись будь-що! Бити – прицільно!
Автоматна тріскотнява наростає.
Каски зринають в хлібах усе ближче. Видно оскалені зуби, чорні від крику роти.
Панюшкін, як і його сусіди, приготувався для стрільби навлежки, рейка була йому опертям, але в останню мить, підхопившись, почав прицілюватись з коліна.
– Прицільно! Прицільно!
І тільки встиг він вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, і автомат, відлетівши, посунувся з насипу вниз. Панюшкін, поникнувши, зостався лежати на місці.
Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, підвів, стряснув за плечі.
– Товаришу командир! Товаришу політрук! – і в нестямі знову тряс, тряс його за плечі, ніби хотів оживити.
Але в обважнілому, ще теплому тілі вже не було життя: автоматники увігнали йому кілька куль, одна із них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкіну голову – бризки мозку та крові загусали в його русявому чубі.
Поклавши політрука на траві, Богдан підхопив його автомат і кинувся знову на насип. Всі вже вели вогонь. Колосовський з ходу ліг на тому ж місці, де було вбито Панюшкіна, і з тієї ж рейки, звідки щойно збирався вести вогонь політрук, тепер уже він, стискаючи зуби, відкрив вогонь по противнику. «Прицільно, прицільно! – уперто повторювала думка. – До останнього патрона!»
Живі фашистські каски в хлібах так близько, цілься, не промахнись! Колосовський вистрілив. Злетіла каска, і лише після того німець упав. І ще один упав, а він цілився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, і це тільки розпалювало його, він кожну хотів розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який під нею ховавсь.
Про себе він не думав. Кулі видзвонювали по фермах все лютіше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але він не хотів їх помічати, він їх люто нехтував, він вперше в собі відчув зараз те, що батько його колись називав цілковитим презирством до смерті.
Глава 23
Мабуть, цей міст мав якесь особливе значення, був стратегічним об'єктом, або ж хтось і справді почував свою провину за те, що він залишився ворогові цілий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нічна розвідка.
– Ще нема, нема, – відповідав комісар Лещенко і сам дедалі більше нервувавсь.
В кутку підвалу після безсонної ночі спав на розстеленій шинелі комбат Краснопольський, біля нього в узголов’ї сидів Спартак Павлущенко і, стежачи за комісаром, безпомилково вгадував на його обличчі тривогу й занепокоєння. Він добре розумів його настрій, комісарові було чого непокоїтись – розвідка цілком на його сумлінні. Сам підбирав людей, сам порадив Панюшкіну взяти з числа студбатівців Колосовського. Павлущенко вважав своїм обов'язком застерегти Панюшкіна, але той не зважив на його застереження.
– При такому підході й воювати буде нікому, – засміявся він, вислухавши Спартака.
А даремно. Це ж розвідка. Там найменша щербинка може прірвою обернутись…
Винен, звісно, комісар. Спартак відмовлявся зрозуміти причину тієї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комісар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямованої і, безперечно, багато чим невдоволеної в душі. Були моменти, коли в Спартака прокидалася підозра навіть і до особи самого комісара Лещенка, підозра відносно того, чи не був комісар коли-небудь у дружбі з Богдановим батьком або чи не попадав і сам він в таке ж, як і той, становище. Інакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроці? Стріляє добре? Але не один він тут добре стріляє! Чи, може, вирішення послати Колосовського в розвідку продиктоване іншими якимись міркуваннями, можливо, навіть і не тільки комісарською волею? Адже йти зараз в розвідку – це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє. Але як тоді пояснити, що на це ж завдання комісар послав і Панюшкіна, кадровика, комуніста, улюбленця тутешніх бійців? Все це було неясно, сумнівно.
«Добре, що хоч документи в них відібрано, – думав про розвідників Спартак. – А то ворог ще міг би і їхніми комсомольськими квитками скористатись…»
Комісар, прилігши в кутку між телефоністами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим – мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається, бо Лещенко червоніє і, ледве стримуючи себе, відповідає з підкресленою ввічливістю. Мабуть, і там цікавляться що за люди пішли, чи досить перевірені, бо Лещенко запевняє, що людей послано надійних.
– А я і зараз вважаю, що не всі там такі, – дозволяє собі сказати Спартак, коли комісар, скінчивши розмову, кладе трубку і зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи.
– Що ви сказали? – не прочманівши ще після розмови, обернувся Лещенко до Спартака.
Спартак повторив своє міркування. Комісар помовчав.
– Це ви з мотивів перестраховки?
– Ні, щиро.
Лещенко пересів ближче до нього, глянув йому в вічі уважніше:
– Кого ви маєте на увазі?
– Ви ж знаєте. Я ще в райкомі попереджував.
Комісар підвівся, пройшовсь по підвалу, присів на ящику навпроти Спартака.
– Товаришу комсорг, в якій ви сім'ї виховувались?
– Сім'я надійна. Батько завкадрами на обороннім заводі, мати – юрист…
Комісар пильно видивився на Спартака.
ѕ Чи не здається вам іноді, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута підозрілість до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажімо, слідчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебільшого з злочинцями, то це зрозуміло, але вам, студентові гуманітарникові, в якого очі мусять бути відкритими на все найсвітліше в людях, – вам така роль… До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й раніше, уперто переслідуєте одного з своїх однокурсників…
– Я не переслідую. Я просто не до кінця вірю йому.
У вас є підстави не довіряти Колосовському?
– Я вважаю, товаришу батальйонний комісар, що логіка тут має бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основі наших радянських законів, навряд чи так уже щиро піде вмирати за ці закони, за цей лад. В усякому разі, посилати таку людину до ворога в тил…
– Ну-ну?
– Я нічого не сказав. Певен тільки, що не серед таких людей нам шукати справжніх, до кінця відданих патріотів.
– У вас, товаришу курсант, викривлене розуміння патріотизму, – промовив Лещенко холодним тоном. – Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час своєю сонячною, своєю найщедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по голівці гладило, – це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, і з таким, кров'ю облитим серцем зумій стати вище кривд і образ! Оце, по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни.
– Ви так мені це говорите, ніби я сам недостатньо маю цього почуття.
– Ні, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребі ви теж не пошкодуєте себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у житті. Ви учасник фінської, ви доброволець тепер, ваш патріотизм для мене поза всякими сумнівами. Але ви повинні зрозуміти й мене, людину, яка бачила в житті трохи більше, ніж ви. Я знаю людей, які, опинившись навіть за гратами, не зрадили своїх переконань, не перестали бути ленінцями. Колосовський мені теж видається людиною такого складу.
Спартак сидів замислившись. Вперше йому доводилось чути такі речі, такі для нього незвичні міркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. І почувається, що це не фрази, не схоластика, почувається, що комісар не на словах, а на ділі вірить в людину, в її високі якості, в непохитність її переконань. Бач, він каже, – гуманітарник. А що, коли ти дійсно був несправедливим у своїй недовірі, в своїй упередженості до того ж таки Богдана? Може, твоя лінія в житті справді була хибна, і перед тобою відкривається можливість жити інакше, керуватись у взаєминах з людьми іншими нормами, ніж ті, якими ти керувався досі?
