Текст книги "Людина і зброя"
Автор книги: Олександр Гончар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
Вона не знала до останнього, що син її йде, що він був у райкомі. Дізналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лікар, вона теж тепер в армії насилу відпросилась сьогодні в начальства проводжати сина, а батько й зовсім не зміг: військовий лікар, він зараз дні й ночі у військкоматі, в комісіях на медоглядах, де перед ним безконечним потоком проходять мобілізовані, яких він відправляє туди ж, куди йде оце їхній син.
Сусідка Духновичів по квартирі, яка не приховує того, що хотіла б бачити Мирона своїм зятем, дізнавшись, що він іде, прибігла в кухню, розполохана, стривожена ніби ще більше, ніж мати:
– Куди ви його пускаєте? Що ви собі думаєте?
– А що ж робити?
– Обоє лікарі, хіба ж довідку ви йому не добудете?
– Яку довідку?
– Про стан здоров'я…
Мирон, нагодившись в кухню саме на цю розмову, за звичкою все перевернув на жарт:
– Поганої ж ви думки про моє здоров'я, Семенівно, – сказав, злегка плеснувши сусідку по спині порожнім рюкзаком. – Та гляньте, які ось у мене біцепси на руках. А крім того, духовні м'язи. Ви мене ображаєте цими розмовами про довідку.
Жарти жартами, а кому, як не матері, краще знати, яке в нього справді здоров'я, як легко чіпляються до нього всякі хвороби, а хто ж буде їх там одганяти від нього, адже матері не буде коло нього в окопах.
Біля мосту вона відстає: студбат прискорює крок, прямуючи по залитій сонцем вулиці заводського району. Заводи й заводи. Проміж ХПЗ, «Серп і Молот», ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугуївський тракт, стелеться їхня путь…
Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матері серед інших матерів, і все, що йому хотілось би сказати їй у цю мить, тільки клекоче в ньому, душить його, обпікає. Ніколи не думав, що так важко з нею буде розлучатись, одірвати її руки від себе. Сьогодні він вперше побачив матір у військовому. Гімнастьорка новісінька, аж шелестить, і петлиці з відзнаками на поморщеній білій маминій шиї, і сивина з-під пілотки, такої на ній недоречної… Все місто мовби повито зараз її смутком, її любов'ю. Місто барикад, бастіон заводів, фортеця сили індустріальної, місто, що, як витвір самого народу, звелося серед мальовничих просторів Слобожанщини… Кам'яне, розігріте сонцем, громаддя, що пашить обабіч, яким воно стало раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилює. Дивиться на стіни, і хочеться крикнути їм: «Я люблю вас, стіни!» Дивиться на камінь і волає душею: «Я люблю тебе, камінь!» Оце воно, те каміння, що його називають святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, місто мого дитинства і юності!
В окопах, у найтемніші ночі твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне підтримки, на поміч їй прийде у згадках оце залите сонцем місто, де ти залишаєш своїх рідних, майдани й бібліотеки, залишаєш оту вуличку Вільної академії, від самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання, бо там твій університет, твоя альма-матер!
Ідуть з міста, і невідомо, хто з них повернеться, а для кого не буде звідти вороття. Але Духнович не почуває страху в собі. Йому майже радісно чути в собі болісне бажання самопожертви, бажання присвятити себе всьому оцьому, що він залишає, прикрити собою це місто, врятувати, зберегти. Ідуть і йдуть. Спини вже змокріли під рюкзаками, є он затінок між деревами, але він уже не для нас. Прощайте, дерева! Прощайте, заводи! Прощай, залізо й каміння сіре, що тебе хочеться назвати святим.
Вийшли за місто, і виявилось тут, що не всі проводжаючі повідставали, що вслід за колоною. все йдуть табунцем дівчата-студентки, аж сюди несуть їх міцні молоді їхні ноги. Невеликий гуртик зостався з дівчат, гуртик найзатятіших. Он Мар'яна Кравець, он Ольга-гречанка, про яку навіть невідомо, кого вона й проводжає, між ними урочисто несе свій повний високий бюст Ліда Черняєва, ставна блондинка з хімфаку, ну і, звичайно ж, Таня Криворучко, яка з своєю широкою усмішкою, не вагаючись, зовні мовби легковажно піде за своїм Богданом, на край світу. Богдан іде правофланговим попереду колони, там височіє струнка його постать, біля нього Степура, неподалік Духнович і ще найвищі ростом.
Дівчата від них далеко, їм видно тільки рюкзаки та голови хлопців, їхні засмаглі спітнілі шиї. Іноді хлопці озираються, гукають дівчатам, щоб уже вертались, бо й самі вони не знають, куди їх ведуть і скільки ще їм іти. А дівчата не зважають, поскидавши босоніжки, несуть їх у руках і все йдуть за колоною, ідуть з таким виглядом, що готові, мовляв, іти з вами нето до Чугуєва, а справді хоч і на край світу.
– Вертайтесь, годі! – гукають їм уже й командири. Лише після цього дівчата зупиняються, і хлопці, оглядаючись, бачать їх табунцем край шляху. Зменшені стоять, засумовані, непорушні. Через деякий час їх уже затягує текуче польове марево, і вони для хлопців уже мають вигляд вічних, пісенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай, у похід.
Глава 10
Є в Дніпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, і криві міські вулички збігають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об підмурки ціле літо хлюпощеться вода, а на стінах будиночків, як ватерлінії на корпусах суден, смугами тягнуться сліди весняних повеней.
Тут вже людське життя на видноті. На весь Дніпро видніє розвішана білизна, і купи сміття, що його валять з берега, і чийсь перекошений, вкритий іржавою жерстю голубник.
Така собі наддніпрянська Венеція. Своя трудова Венеція з блиском води під вікнами, з білизною на мотузках та з зеленими шатрами акацій, що в сонячний день, як у дзеркалі, відбиваються в тихій синяві Дніпра. Крім акацій, тут ще кілька тополь росте, дикий виноград по верандах в'ється, а в одному дворі, десь серед отих іржавих жерстяних парканчиків та старих розсохлих просмолених човнів, – жевріють мальви! Хтось посадив.
І тополя, і мальва, і жерсть на голубнику, і перекинутий догори протрухлий, просмолений човен – все то якась суцільна, гармонійно злита в одне ціле картина життя, а в центрі її сидить дівчинка з кісками, кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко.
Їй вісім або десять літ.
Сходи перекошені аж у воду ведуть. Просто біля їхніх вікон на Дніпрі стойбище човнів, доглядає їх дідусь цієї маленької Тані, живий потомок запорожця. Довга біла борода, в плечах сила кряжиста – вісім пудів якірного ланцюга підіймає сам. Увечері стоїть на березі високий, замислений, сивий, як Гомер. Довго думає щось, потім скаже раптом:
– Царі були неграмотні.
І знов мовчить.
Про все в нього своя думка, свій присуд, і Тані подобається, що він нікого ніколи не боїться, а про Дніпро та про пороги дніпровські говорить, як про своє подвір'я.
Човни, що стоять прикуті ланцюгами в затоці, здебільшого мають наймення, і по самій назві вже можна вгадати чий. Великий голубий «Арго» – це професора з гірничого, що одружується втретє; трохи далі «Єрмак» старого прокатника з заводу, за ним заводський парусник «Скіф», а біля самого причалу скромна двовесельна батькова «Мрія».
Батько Танин працює прокатником на заводі, а у вільний час після роботи – завзятий рибалка, цілі ночі на Самарі біля рибальських вогнищ. Перші враження її дитинства – це вранішні гудки, що кличуть батька заступати на зміну, і високі заводські дими на лівому, і ще невіддільне від її дитинства – це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра; весь мовби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті – це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів'їв, уже виглядали Січ.
Гарний Дніпро у верхів'ях, чарівний біля Києва, але не менше в ньому краси і тут, де він вбирає в себе Самару, де так широко й вільно розкинувся перед степами, що розляглися на південь і на схід. Ніде нема стільки вільності й простору, як тут. Дніпро розлився, як небо, він біля острова мовби хотів зібрати всю свою силу, щоб здвигнути камінь, перебороти скелі і ще швидше ринути далі через пороги вниз. Звідти з татарщини, на оті горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх конях ординці-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума «Про трьох братів озівських»…
Увечері, коли з тієї татарщини, з синьої мли засамарської сходить місяць, Таня, вмостившись біля дідусевих ніг, слухає його сумовиті легенди, що їм кінця краю нема. З правіку селилися тут по зимівниках запорожці та лоцмани дніпровські, мужні й відважні люди що знали всі примхи порогів і, ризикуючи життям, проводили вниз і князівські вітрила, і купецькі каравани і заробітчанські чайки.
Хто знає, чи не дідусеві легенди, спогади та перекази про давнину і заронили в Танину душу першу любов до рідного краю, ще з шкільних літ розбудили мрію вивчитись, стати дослідником оцих островів і степових могил, що їх все життя розкопував дідусів знайомий – академік Яворницький, стати істориком рідного Дніпра з могутніми заводами по його берегах.
Коли перд нею, дочкою робітника, відкрилися двері університетські і вона стала студенткою, то здавалося, що цим уже досягнуто все найзаповітніше. Університет був її мрією, але він перевершив мрію: він дав їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрічі з Богданом при всіх буйнощах своєї фантазії Таня не могла уявити, скільки чарів, скільки муки й щастя таїть у собі це людське почуття.
І ось тепер, коли це почуття з такою повнотою виколосилось в ній, коли навіть і сама наука з її скіфськими могилами відступила перед ним, дівоче серце вже по вінця мусить налитися гіркотою розлуки, і життя тепер перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого, котрого в будь-який день, в будь-яку мить війна може відібрати назавжди.
Зникла у балці колона студбату, потім ще раз з'явилась по той бік балки на пагорбі і після цього, сховавшись, уже не з'являлась.
Пішов Богдан, зосталося для Тані місто порожнє без нього, порожні гуртожитки, куди не хотілося повертатись.
– Ходім до мене, – відчувши її настрій, запросила Мар'яна, і Таня одразу погодилась.
Пригасла, без посмішки, маленька, змучена ходьбою, – такою тепер дибала поруч Мар'яни.
Мар'янині батьки живуть край заводів у селищі тракторного. Добуватись звідси в університет Мар'яні далеко, і вона вивоювала собі місце в гуртожитку. Тепер їй те місце, здається, вже буде не потрібне.
Селище зустріло їх садками, буріючими вишнями червня. Таня й раніш бувала тут. І хоч це селище зовні не схоже на те, де виросла вона, – тут все розмірене, розплановано, будиночки все нові, і кінотеатр модерний, що вгруз в землю, як бомбосховище, – проте сама атмосфера робітничого передмістя нагадувала Тані домівку, і завжди приємно було їй опинитися в середовищі цих простих трудових людей. Надвечір тут заводили патефони, було повно музики, по садках бурхала із шлангів вода на зелень, на квіти, за столиками під деревами виклацувало доміно, так виклацувало, ніби через селище проходила кіннота. Зараз нічого цього не було. Була якась пригніченість, напруженість, безвідрадність.
Біля хвіртки зустріли Мар'янину матір. Непривітна, сердита, вона несла кудись під пахвою радіоприймач з обривками антени та заземлення, що так і теліпались біля ніг.
– Куди ви, мамо? – запитала Мар'яна.
– Здавати несу.
– Отаке! Нащо?
– Загадали.
Мар'яна здивувалась:
ѕ А як же зведення слухатимем?
– А щоб не слухали. Щоб нічого не чули! Клава он приїхала, таке розказує, що душа холоне!
Клава – це старша Мар'янина сестра, уже заміжня. Застали її в садку біля столика: приклавши до грудей дитину, вона саме годувала її.
– Клаво, сестро! – кинулась до неї Мар'яна. – Ти прямо звідти?
Звідти – це значило аж з-під самого кордону, там служив її чоловік-лейтенант, і вона була з ним. Сама ще молода, а вся перемучена, сидить, зсутулившись, і по плечі розповзається важкий клубок кіс, так само чорних, густих, як і в Мар'яни. Очі в Клави східні, мигдалеві, в них повно смутку, повно ще не прочахлого горя – видно, набачилась страхіть.
– Розказуй же, як там? Ваня живий?
ѕ Не знаю. Нічого не знаю. – Клава зітхнула тяжко. – Коли почалося, забіг на хвилину: «Клаво, бери малого – і на вокзал». А вокзал уже горить, вибухають цистерни, палає хліб у вагонах, той самий хліб, що його відправляли їм же якраз, у Німеччину. І оце, як була, без вузлика вирвалась, без нічого, тільки з ним, з оцим, – вона притиснула дитину до грудей.
– Не страшно, житимеш у нас, і я ж солдатка тепер. Разом житимем, поки все скінчиться. Я певна, і це скоро кінчиться.
– Ой навряд. Там стільки танків вони пустили, в небі від літаків чорно. Чим наші досі тримаються, самій дивно, зовсім зненацька це нас застало. Перед самим наступом нашу артилерію якраз на ремонт відвели, треба ж додуматись…
Вона стала розповідати, як бомбили їх у дорозі, як горіли станції, на одній з них і вона мало не загинула. а подругу її, теж дружину прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. В пожарищах, у смертях людських, у трагізмі нерівної боротьби поставала перерв ними країна з Клавиних розповідей.
Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподівався її тут зустріти. Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:
– Ну, прикордоннику? І, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом, знову повернув його Клаві.
– А де ж мати?
– Понесли здавати приймач, – сказала Мар'яна.
– Що ти мелеш? Який приймач?
– Наш, звичайно.
Батько засопів, підійшов до умивальника під деревом і, сердито брязкаючи краником, почав мити руки.
Таня, дивлячись на його руки, відзначала собі, що вони такі ж великі та огрублі в роботі, як і в її батька, і ще думала, що цими руками старий робітник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогодні пішли захищати Богдан та всі їхні хлопці-волонтери. Якою ціною воно буде відстояне? Чиїм життям і чиєю кров'ю?
Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе гілля, дівчата лаштували обідати. Посідавши за стіл, чекали матір.
Клава розповідала батькові знов про свої митарства, а він сидів мовчазний, дивився кудись вподовж вулиці, в кінці якої відкривалися вже поля, голубіло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцеві, як років з десять тому тут, де зараз селище тракторобудівників, і далі на північ, де розкинувся своїми цехами тракторний, було отаке ж жито, відкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхній, старий чекіст, верхи на коні їздив по території, бо не пройти було пішки по осінній.грязюці. В бараках жили тоді, інженерів не вистачало, і в нього вдома був цілий гуртожиток – п'ять племінників тіснилося, що приходили з села до нього, до дядька, з дерев'яними сундучками. Всіх повчив, повлаштовував – поповнили робітничий клас. Здається, це так недавно було. І директор на коні, і перший трактор, що виходить, з воріт цеху під музику, і Мар'яна в школі серед дітей-іноземчат – там у них був цілий інтернаціонал, бо на заводі працювали в ті роки американці, і чехи, і німці, і англійці, поприїздивши сюди разом із своїми сім'ями. З-поміж німців був один у них інструктор в цеху, якого дівчата так і називали: фашист. «Руськи ремонт – капут машина», – улюблена була в нього фраза. А тепер давно вже працюють без іноземних спеціалістів, – і машина не «капут», тисячі тракторів їхніх пішли на поля, і самі робітники вже з бараків перебралися жити в оці будиночки, що потопають у садках. Вишняки порозростались – випирають гіллям через паркани на вулицю, суниця та садок стали Кравцеві другим заняттям, І для нього та для його товаришів по ковальському кращого заводу і кращого соцмістечка на землі нема.
Він чує, як Мар'яна розповідає Тані теж про це, як дерева тут перші садили, як батько з матір'ю засперечалися тоді, що саджати:
– Тато – вишні, бо з кожної вишні, мовляв, щонайменше буде по відру ягід, а мама – тополі. «Що з тих тополь – один пух летить». А кінчилося тим, що посадили, бач, і вишні, й тополі.
Вишні давно вже родять, і пух із тополь летить, як цвітуть на початку червня, і Мар'яна любить той пух.
Мати прийшла хоч і без приймача, але в якомусь мовби легшому настрої, ніж ішла з дому.
Присівши до столу, стала розповідати:
– Тільки що в Писаренчихи на півнів ворожили. Спершу їхній уже був зверху, а тоді наш розправив крила, як накірчив, аж пір'я з Гітлера полетіло!
Іншим разом смішно було б таке слухати, але зараз не сміялись, лише Клавине маля, розігравшись, розпускалось в усмішці та все ловило рученям бубку на вишневій гілці.
Батько на ніч зібрався знов на завод. Перед тим як піти з двору, ще раз схилився над внуком, якого Клава прилаштувала під вишнею в гамаці.
– Не падай духом, козаче, не падай, – глухо казав старий до внука. – Коли в колисці бомба не взяла, тепер житимеш… Все ще в нас попереду. Ще тріскатиметься від наших болванок їхня погана земля…
Клава з дитиною в цей вечір рано лягла спати, вимучилась з дороги. Тільки Таня з Мар'яною ще довго стояли.біля хвіртки, мовби ждали когось, та слухали, як над ними вгорі шелестить вершечком ровесниця тракторного – тополя.
Глава 11
Летять студентські чуби!
Купою лежать вони на землі, мішма – русяві, чорні, каштанові, біляві, ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.
Біля лазні, в тіні зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерів, тільки й чути регіт та вигуки:
– Готовий! Далі!
З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.
На поміч солдатові-перукареві став сам помком взводу першої роти студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знімати чуби з ученої братії є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою топчуться по студентських чубах, по отих русявих, та білявих, а зуби він аж зціплює, ведучи машинкою по студентській голові, і той, що попався йому в руки, тільки покректує та зойкає, коли вже терпіти несила.
– Терпи, студенте, піхотою будеш – примовляв крізь зуби Гладун. – Це тобі, брат, армія, а не університет, де міг патлами метляти!
Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетів, і вже ти голомозий, гребінець свій можеш закинути в кущі. Смішними виходять хлопці з-під машинки, голови стають бугруваті, в того якась гунадза випирає на тім’ї, в того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової шевелюри став зовсім якимсь жалюгідним: всі помітили одразу, що голова в нього витягнута, гостра і нагадує формою диню, а на ній незграбно стовбурчаться величезні червоні вуха, що одразу стали предметом дотепів.
Хто без чубів – мовби поменшали всі на очах. Зовні студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нібито легко, кепкують один з одного, перестрілюються жартами, але в їхньому сміхові й жартах чується жаль і присмута за втраченим, вловлюється відчуття якоїсь приниженості, що її завдано їм оцією процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якісь знаки їхніх індивідуальностей, те, що робило їх не схожими між собою, летить у минуле їхня студентська розхристаність, безтурботність, звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замість різномастих чубів, тепер одні голі, зведені старшиною до стандарту лоби.
Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завчають, замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:
1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.
2. Держись ближче до кухні.
3. Коли що незрозуміле – лягай спати.
Всім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів видали обмундирування командирське, в тім числі і добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості і ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзові і юхтових йому й зараз не належало.
– Ну, за що тобі такі чоботи? – каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару. – Щоб їх заслужити, треба сім пудів солдатської солі з'їсти. А ти? Ну хто ти є?
Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:
– Ми – інтелектуалісти.
– Це що воно? – той дивиться на нього з підозрою.
А зоставшись самі, хлопці регочуть:
– Ось побачиш, заявить…
– Він тобі дасть інтелектуаліста? – каже Дробаха. – Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе мариністом.
З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків. Гладун зрозумів свій обов'язок так, мовби це дали йому табун коней і він повинен їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислів'ям для нього стало: «Це не Вільна академія, це – табір, ясно?»
Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.
Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обіддя гни, йде на тебе, і в очах – холод, а лоб упертий, хоч яку стіну проб'є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, він здобував немало парубоцьких перемог і, кажуть, нібито вів навіть список своїх любовних жертв. З вигляду бравішого в таборі не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні пілотка від вуха рівно на два пальці, комірець довкола налитої кров'ю шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви і статутів! Цей табір, його посипані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями і мішені, спортивні снаряди та смуги перешкод усяких – це був світ, без якого не уявити було Гладуна, а Гладуна без усього цього.
Він тішився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на світанні до них у намети і витрясати з інтелектуалістів їхній ранковий сон:
– Ану, підйом! Підйом! Годі ніжитись! Сьогодні стройова, а не біноми Нутона!
На плацу він їх ганяє до сьомого поту. Де найглибші рівчаки, де найколючіші будяки, там вони кілометрами повзають під його наглядом по-пластунському, а коли котрись, не витерпівши, спробує нарікати – такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.
Звичайно ж, найбільше цього щастя перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:
– Та що це, справді? – казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись. – Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас…
Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.
– Я тобі ось покажу Кос-Арал.
– Не «тобі», а «вам».
– Це однаково.
– Кому однаково, а кому ні.
– Комісару пожалієшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Ні, ми й не таких уламували. – Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмішкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах. – Встать! Кому сказано – встать? До тієї он кобили по-пластунському – туди й назад – марш!
Духнович, підвівшись, все ще, видно, думав, що Гладун тільки залякує, і не спішив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:
– Спольняй!
Боляче дивитись було, як Духнович, що тільки-но присів біля них, де вони вивчають статут, мусив знов іти, кидатись в пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повній викладці, на ліктях долаючи відстань до тієї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузі. Виконуючи команду, він таки ліг, не ліг, а повалився в пилюку всім своїм незграбним довготелесим тілом і розморено, важко поповз.
– Бач, як пливе. Ось-ось піде на дно, – презирливо кидає вслід йому помкомвзводу.
Духнович відповзає все далі, сірі від пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, і навіть з відстані почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом він натужно втягує в себе гаряче повітря й гарячу пилюку.
Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслід товаришеві, а потім несподівано підвівся, поправив ремінь і за всією формою звернувся до Гладуна:
– Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте мені за нього проповзти вказану вами відстань.
Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримітніших у студбаті правофлангових, небагатослівний і сповнений більше, ніж інші, поваги до військової науки курсант, бере раптом під свій захист Духновича, цього явно ж бездарного до військової служби невдаху, та ще й баламута.
– Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?
– Він мій друг, – сказав Богдан. – До того ж у нього кволе здоров'я.
– А чого він тут? Чого йшов? Теж мені доброволець. Обійшлись би без такого! Сім літ мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армія всі болячки як рукою знімає.
– Жорстокість без потреби ніде не може бути виправдана.
Вони стояли один проти одного, ніби приміряючись перед тим, як зчепитись.
– Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких розгільдяїв. Самі ж ви зразковий курсант. Яка між вами може бути дружба? Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?
– Одна у нас дорога.
– Киньте ці дурощі. Хай повзе. Нічого покривати таких.
– Не розумію, чим він так уже провинився, наш Духнович? – спокійно втрутився в розмову Степура. – На два чи на три пальці пілотка від вуха – не це зараз головне.
– І не тут головне, – похмуро вкинув Лагутін.
– А де головне? – Гладун насмішкувато прискалив око.
– Головне зараз там, де нас з вами нема, – стояв на своєму Лагутін.
– Зрештою, ми записувались на фронт, – додав Дробаха, а не щоб шагістикою отут займатись.
– Туди встигнете, – осміхнувся Гладун. – Там таких треба буде ого скільки!
– Так і відправляйте!
Гладун глузливо похитав головою:
– Ех ви, інтелектуалісти! Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим насінням набиті.
Коли він після цього одлучився від них, пішовши наглядати за Духновичем зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслід.
– Дерево. Аракчеєвський покруч.
– В мене таке враження, що він вирішив всю війну відсидітись у таборі, – сказав Лагутін, втираючи хусточкою піт з свого вже обгорілого обличчя. – З шкури пнеться, аби тільки місця тут не втратити.
– Ще, чого доброго, й відсидиться, – пошкодував Мороз. – Зараз ганяв нас, потім ганятиме інших.
– Такий де завгодно зробить Кос-Арал, – зауважив Степура.
Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замість себе, сів з хлопцями продовжувати заняття по статуту. Місце, де їх кинув Гладун, було відкрите, спека палила нестерпна, і ніщо не лізло в голову, сонце, здавалось, розтоплювало мізки. А зовсім неподалік був затінок, зеленіли дерева.
І сталося так, що коли Гладун повернувся з Духновичем, який насилу плентався за ним, то вже не застав свого взводу на старому місці. Невгамовний підрозділ самовільно перемістився в затінок.
– Хто дозволив? – вирячився Гладун на бійців.
Колосовський став струнко.
– Я дозволив.
Він ждав, що Гладун накладе на нього стягнення, але той чомусь не вдався до цього, стримав себе.
Тільки немилість помкомвзводу впала на них після цього ще нещадніше. Інші командири повели вже своїх на обід, вже тільки кушпела влягається за ними по плацу, а Гладун ще й досі тримав свій взвод на пустирищі, де спека тридцятиградусна і води ні ковтка. Веде їх з плацу останнім, веде, налитий люттю, мстивими вогниками в банькуватих під крутим лобом очах. І хоч курсанти його всі вже як викручені, але він приберіг для них ще одне:
– Запєвай!
Вони мовчать.
– Запєвай!
Мовчать.
– Заспівуй!!!
Як у рот води. Ідуть і ніби поглухли, поніміли. Гладунові такі вибрики добре знайомі. Тільки ж не до того в руки попались! В нього заспіваєте, він з вас виб'є цей дух.
– Бігом… арш!
Це вони одразу виконують. Важко підняли ноги, побігли, погупотіли.
Дасть ось добру пробіжку, впаряться, посліпнуть від поту, тоді заспівають…
Гладун не зводив з них ока.
– Швидше!
Дедалі швидше і швидше біжать вони, біжать, зціпивши зуби, підібравши тощаві студентські свої животи, і тільки чути посилене їхнє дихання, та юхтове чобіття гупає в важкій одностайності через плац.
Гірше, правда, що й самому помкомвзводу доводиться, не відстаючи, бігти поруч з ними, і піт градом уже котить з нього теж, і чим більше кушпели він ковтає з-під їхніх чобіт, тим більша злість його розбирає, гнав би, поки попадають, але й самому йому вже духу не вистача, хочеш не хочеш – треба спиняти.
– Направляючий! Стій!
Одначе вони не зупиняються. Не почули, чи що? Все більшає відстань між ними і їхнім табунником. Зібравши всі сили, які тільки в них-ще зостались, всю буйну оту непокору, яку він ще не встиг із них вибити, мчали кудись навмання, справді як отой табун необїжджених коней, який швидше розіб'ється, ніж зупиниться на окрик. Женучись за ними по спустілому величезному плацу. Гладун уже й сам був не рад, що скомандував їм оте «бігом!», боявся, що без нього вони отак влетять і між намети, на головну лінійку, на очі командирам.
– Стій же! Стій! – волав він захекано.
А їм не було впину, єй же єй, прогупотять отак без нього мимо їдальні, де жде їх гречана солдатська каша, пробіжать мимо вартових під грибками, вилетять із табору на простір, і лови їх тоді аж отам десь серед їхніх вільних академій…
Кинувшись навпростець, він таки перейняв їх, зупинив уже серед перших наметів в тіні гіллястих дерев
Вклякли на місті, задихані, запалені, в мокрих, хоч викрути, гімнастьорках, а на виду одна покора, одна слухняність, тільки в очах у кожного та в закушених губах Гладун читав приховані насмішки і повне вдоволення, що так провчили його, свого муштрувальника.
– Чому не зупинились? Чому не виконали команду?
– Яку команду? – знизав плечима Дробаха. – Нічого не чули, чоботи дуже гупають. Інші теж – як овечки покірні:
– Хіба ви гукали?
– Була команда «бігом», ми й бігли, а «стій» ніхто не чув.
З посиленим апетитом їли вони в цей день добре змащену солдатську кашу, і Гладун їв разом з ними, мовби нічого й не сталось.
А коли, вставши із-за столів, останніми пішли з їдальні до себе на мертву годину, то навіть без помкомвзводового «запєвай!» дружно, бадьоро, всіма горлянками грякнули на весь табір:
