Текст книги "Людина і зброя"
Автор книги: Олександр Гончар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
Дан приказ ему на запад…
І цієї пісні їм вистачило до самих наметів.
Глава 12
Ще був Брест. Ще були їх десятки, сотні більших і менших Брестів, цих розкиданих по всьому палаючому прикордонню вузлів опору, що, стікаючи кров'ю в болотах, в полях і лісах, відрізані, оточені, билися до останнього, а крізь проламані пояси прикордонних укріплень уже неслася на схід, стугоніла всією своєю важкою силою блискавична війна, бліцкріг. Ревла моторами, скреготіла залізом танкових армад, торохтіла по вишневих подільських садках мотоциклами, вигукуючи над Україною, як бойовий свій арійський девіз:
– Млеко! Яйка!
Вдень було жарко від спеки, а ночами від пожеж, від гарячих руїн розбомблених станцій. А вони, завойовники світу, йшли і йшли і, вилітаючи з куряви шляхів, розжахували по селах жінок, виповнювали ґелґотом подвір'я, пожадливо розтікалися по садках, по городах, і навіть вгорі на гіллях садків, на червоних, ніби кров'ю обкипілих вишнях, було видно їхні розкарячені ноги і сіро-зеленаві, кольору гусені, мундири. І це таки була гусінь – гусінь розміром з людину.
Студбат ще був далеко від цього всього, ще не пашіло на нього розігрітим повітрям фронту. Навлежки й з коліна стріляли на стрільбах по давно пробитих мішенях – туполобих касках уявних фашистів, кололи штиками ті самі опудала, що їх безліч разів уже було переколото курсантами піхотного училища та різними контингентами запасників, що проходили в цьому таборі літні перепідготовки.
Може, тільки в тому й була різниця з мирним часом, що навчання проводилось прискорено, в гарячковому темпі, дисципліна була ще суворішою, а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.
Без звички студбатівцям важко було витримувати цей режим. Цілоденні навчання, шагістика, кушпела, спека, а вночі – пости, наряди, тривоги. Та навіть у найтрудніші хвилини, коли всі були замордовані цим, Колосовський не давав собі розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:
«А там, на фронті, легше?»
Почував сором, що він ще не там, в окопному університеті, серед невідомих своїх братів та ровесників. Адже ж ішов він туди, а досі ще тут, на такій відстані від фронту. Щоб не так гризло сумління – всю душу вкладав у суворі табірні статути, в штиковий бій, в стрільби й тактичні заняття, нерідко перевершуючи в цьому й самих учителів – сержантів надстрокової служби, цих справжніх богів крутої табірної науки. Було щось заразливе в цій науці, вона розворушувала в Богданові честолюбство, і хоч ніяково було перед товаришами, але ловив себе на тому, що й приємність відчував, коли доводиться робити з шеренги три кроки вперед і вислуховувати перед всіма командирську подяку. Особливе дістав задоволення, коли якось в таку мить, стоячи перед строєм на вечірній повірці, піймав на собі погляд Спартака, погляд, сповнений ревнивого подиву: як це так, що не я, а ти стоїш перед строєм і вислуховуєш похвалу?
Зате на політгодині, коли треба було читати фронтове зведення, це робив завжди Спартак. Невдячним, щоправда, було це заняття, тяжко було читати, але він читав першим випивав неминучу чашу гіркоти: «Після упертих боїв здано… Після жорстоких боїв залишено…» Внутрішні райони країни, які ще вчора видавались недосяжно далекими для ворога, сьогодні ставали аренами битв.
В першу ж неділю прийшли до студбатівців дівчата. Тільки кінчилась політгодина, вартовий прокричав з-під грибка:
– Колосовський, на лінійку! Лагутін, на лінійку! Закохані, всі на лінійку: дівчата за табором ждуть!
І не тільки ті, кого викликали, але всі, хто був у цей час вільний від нарядів, кинулись радісно на вихід, бо це таки стосувалося всіх, це ніби послав дівчат до них на побачення сам університет, саме їхнє недавнє вільне й безтурботне студентське життя.
Дівчата стояли за вхідною аркою під деревами, осипані пелюстками сонця, що просівалось на них крізь листя.
Богдан ще здалеку помітив між ними Таню. Всміхаючись, пішла йому назустріч, притискаючи букетик польових квітів до грудей, маленька, зіщулена його Тетянка. Бачив спершу усмішку її, ясну, неповторну, і лише згодом помітив, що боса зупинилась перед ним, а босоніжки тримає в руці. Ноженята закурені з дороги, пилява ще лежить на обцьвохканих бур'янами тугих загорілих литочках.
– Пішки?
– Та ні, трохи й під'їхали. На, візьми, – вона подала йому квіти, серед яких найбільше було васильків та волошок, саме того польового зілля, яке він любив. Він почав вдихати, жадібно втягуючи ніздрями густі пахощі степу.
– Де назбирала?
– А там, понад шляхами, як ішла.
– Втомилася?
– Трішки.
– Ех ви, піхота!
Він чув, як голос йому зривається від ніжності, що переповнювала зараз його.
Ніколи ще не була вона для нього такою дорогою. Тільки тут відчув, яким убогим був би без неї, без її усмішки, без цієї відкритої безоглядної відданості, що привела її сюди. Звичайнісінька дівчина, що була, може, навіть непоказна для інших, для нього вона виділилась з-поміж усіх людей, яких знав і знатиме, і вже стала найріднішою, незамінимою з цією безконечною ласкавістю погляду, з маленьким носиком і ямочками на щоках, з п'янливою принадою знайомих, призначених йому для поцілунків груденят… Йому стало чомусь до болю жаль її, жаль, що він може зробити її нещасною, адже його смерть розбила б і їй життя, розбила назавжди. І якщо він хотів би не загинути у війні, то хотів би цього насамперед для неї, для її щастя. Усміхаючись, дивився, надивлявся на все оте, що вона принесла йому в ясних своїх оченятах.
– Чому додому не поїхала?
Губи її здригнулись винувато. Так, збиралася ж, а не поїхала… Не сміє навіть і сказати йому, що зосталась тут ради нього, щоб бути до нього ближче. І хіба не винагородила її доля за це? Ось він знову стоїть перед нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений і мовби ще більше витягнутий та схудлий у своєму новому військовому вбранні, в новій, з червоною зірочкою пілотці. Військове йому личить, в ньому є військова жилка, передалась, мабуть, від батька. Стрункий, високий, навіть і на каблуках вона сягала йому лише до плеча, а зараз і зовсім перед ним маленька. Скільки за ці дні передумала про нього, після розлуки він ще більше виріс в її очах! Почуття іі до нього заполонило всю душу, вона весь час тепер ходить, мовби засліплена ним. Іноді їй здається, що вона стала жорстокою для всіх, крім нього, не поїхала ось до батьків у такий час; ловила себе на тому, що про рідного брата згадує в ці дні менше, ніж про Богдана, хоч брат у неї льотчик, вже він десь у самім вогні, вже, може, й живого нема…
– З понеділка відправляємось всім університетом на окопи. Протитанкові рови ритимем десь під Красноградом.
– Де, де?
ѕПід Красноградом.
«Протитанкові під Красноградом? По цей бік Дніпра?» – сумно подумалось Богданові, і, одганяючи від себе чорні думи, він взяв Таню за руку.
Досить було Богданові взяти її за руку, стиснути її маленьку долоню в своїй, як Таня одразу про все забула. І війна ніби зникла, і чудесним став світ!
– Подобається мені тут у вас, – сказала Таня.
На ходу розгойдуючи сплетеними руками, вони пішли поміж деревами в глибину лісу, повного свіжості, холодків, трави, буйно листатої папороті.
ѕ Скільки тут людей перейшло, можеш уявити, – заговорив Богдан, озираючи ліс. – Тут ще й до революції були табори. Оці дуби ще дідами Рєпіна посаджені. Ти ж знаєш, Рєпін звідси родом, з чугуївських військових поселенців, – ми були на тій сотні, де він народивсь.
– Ти й тут досліджуєш? – засміялась Таня.
– Найкраще мені оце досліджувати, – сказав Богдан і, пригорнувши Таню, почав цілувати її в шию, в губи.
– А мені й не соромно, – сміялася Таня. – Хай дивляться, я ж твоя…
Богдан озирнувся. Помітивши віддалік кількох курсантів, а за ними, в гурті дівчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:
– До кого то Ольга прийшла?
– Ольга? – схаменулася Таня, тільки тепер, видно, згадавши про подругу. – Вона просила нікому цього не казати… Але тобі скажу. Бо ти – це ж я? До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось, бач, там і не видно.
– Він на посту, – пояснив Богдан. – Скоро зміниться. А про Ольгу я цього й не знав. Тільки після Мар'яни навряд чи він кого здатний помічати.
– А з Лагутіним у них як?
– Ще й досі на ножах. Просто біда з ними. За ростом випало ходити їм поряд в строю, ідуть і супляться один на одного, а хлопцям, звісно, тільки подай. Духнович уже пропонував їм себе в ролі секунданта.
– А він, Духновичј освоїв статути нарешті?
– На стрільбах маже безбожно, бідолаха, всі кулі в небо посила. За це ж і дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче просто дивитись, чим стає hоmо saріеns [2]на плацу.
Крізь зелень кущів перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.
– Далі не підемо, – сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.
– Далі річка, – засміялася Таня.
– І не тільки тому.
– А чому?
– Треба, щоб на випадок тривоги табір чути було. Не забувай, що перед тобою солдат.
Блискітки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оці рідні глибокі очі, сміялись до Тані, а вона дивилася в їхню глибину з таким передчуттям, ніби ось-ось має їх втратити, надовго, може, й назавжди з ними розлучитись.
– Ви ще довго тут пробудете?
– Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспішають з нами. Та й хлопці самі рвуться.
– Як це добре, що ми вас застали. Ми і в ту неділю прийдемо, не заперечуєш?
– Ще б пак!
– Давай сядемо.
Сіли, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискітку в його очах, кожну рисочку Богданову хотіла запам'ятати. Справді, вона засліплена ним і щаслива цією засліпленістю, цією безмежною відданістю йому. Хай скаже – кинься отут з урвища в воду, хіба не кинеться? Вона готова будь-коли віддатись йому, не задумуючись про майбутнє, про те, як там буде далі. Руки його великі, загорілі, справді солдатські, а як ніжно зараз вони її обіймали. Іноді їй здається незрозумілим, чому він покохав саме її, а не таку красуню, як Мар'яна, або Майя Савенко з геофаку, або… Та для нього найкраща красуня була б рівнею! Одна з педінституту просто очей не зводила з нього в бібліотеці, завжди норовила сісти навпроти, хоча – що вона знала про нього? Тільки Таня знає, скільки за цією зовнішньою стриманістю, навіть суворістю криється любові, скільки гарячої пристрасті в грудях, скільки допитливого розуму в отих випуклих півкулях смаглявого юнацького лоба. І все це може згаснути, зникнути, збезжиттєвіти в одну мить від маленької скалки, від шматочка смертоносного металу!
Він наче вгадав її думки.
– Отаке наше літо. Отака наша Ольвія, Таню.
– Липа як тут пахне… І не хочеться думати, що десь війна…
– А вона йде.
– Іде. Як буря, як ураган, іде. Саме такою вона мені чомусь уявляється – ураганом, чорним, смертоносним… Десь я читала про льотчика, що не міг сісти на землю, охоплену ураганом. Льотчикові нічого не лишалося, як повести свій літак вище і вище в небо, куди не сягав ураган, і спробувати пройти над ним.
– То льотчики, – сказав Богдан, і Таня впіймала на собі присмучену його усмішку, – а нам, піхоті, нічого не лишається, як тільки пробитися крізь все це, – він враз спохмурнів, – і крізь все це пройти.
– А може, ще пригасне? Як фінська?
– Навряд. З фронту все гірші вісті.
– Не думай про це.
– Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди… Цієї ночї підняли нас: десь за Чугуєвом нібито десант викинувся, побігли, обшукали все довкола, потім, правда, виявилось – марна тривога… А стій! – Богдан раптом напружився весь. – Сурмлять!
Він схопився на ноги. Таня теж підхопилась, розгублена, поблідла.
– Богданчику… Серденько… Він притиснув її до грудей, обцілував жадібно, нашвидку.
– Мушу бігти!
– Не кидай мене тут…
Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг її за собою, так що вона аж підлітала, спотикалася на бігу.
В одному місці, наполохані тривогою, з гущавини вискочили Мар'яна й Лагутій. Мар'яна була розшаріла, сум'ятлива не по-дівочому, щось там поправляла на собі, застібала блузку на грудях, і Тані аж заздрісне стало, що вони з Богданом близькості такої не встигли зазнати.
Сурма кликала, звідусіль бігли до табору, і ось уже й Таня з Богданом опинилися біля входу, де арка і куди дівчині вхід заборонено.
– Бувай! – міцно стиснув їй руку Богдан.
Відбігши кілька кроків, він раптом вернувся, простягаючи їй свій студентський матрикул:
– Ось на, візьми, збережи…
Щось було на цей раз таке незвичне в голосі його і в трохи аж ніби розгубленім вигляді, що їй тенькнуло в серці:
«Востаннє!»
Взяла матрикул і з великими, до сліпоти налитими слізьми очима притримала його руку в своїй:
– Богданчику, любий, якщо… коли що… ти ж – пиши? Чуєш? Хоч у думках пиши, як не буде змоги… Знай, я думки твої і на відстані почую! За тисячу верст!
«За тисячу верст!» Дівочий цей зойк так і ввійщов йому в серце.
А сурма сурмила над табором дедалі настійливіш, дедалі вимогливіш. Мовби підцьвохкувані її звуком, студбатівці швидко пробігли, позникали за аркою, між рядами напнутих наметів, і перед гуртиком засмучених дівчат знов стояв лише табірний вартовий з гвинтівкою біля ноги – мовчазний, непідступний.
Глава 13
Збір, виявляється, був для того, щоб одержувати зброю. Замість старих, з тригранними багнетами гвинтівок, якими курсанти були досі озброєні і якими, мабуть, воювали, ще їхні батьки, для студбатівців привезли зброю найновішого зразка: десятизарядні напівавтомати з плескатими багнетами-ножами. Потім, уже на фронті, вони намучаться з тими гвинтівками, які, тільки побувавши в піску чи багнюці, переставатимуть і стріляти, з люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки, а поки що нова зброя викликала щире зацікавлення в тих, кому вона призначалась.
Гвинтівки лежали в нових заводських ящиках. Вкладені були так дбайливо і були так щедро змащені густим заводським мастилом, що, відкривши ящик, не хотілося їх і чіпати – хотілося так, не чіпаючи, знову закрити їх в ящику і відправити на вічний схов.
Але старшина та помкомвзводів вже вміло видобували їх звідти, роздавали по списку, записуючи номери і вимагаючи, щоб той, хто одержує, тут же запам'ятав свій номер – закарбував у мізку назавжди.
– Бо з цим номером, може, і вмреш, – казав Гладун, вручаючи гвинтівку Духновичу.
– Я невмирущий, – відповідав на це Духнович. – Життя – ось мій орієнтир!
До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крім гвинтівок, їм ще видали й каски – зелені, важкі.
– Чавунні голови тепер ми, – крутив Дробаха своєю міцною головою, яка в касці ніби ще нижче осіла йому на плечах.
А увечері, ще й сонце не зайшло, батальйон уже відвечерявся і знову шикувавсь: на цілу ніч мав бути марш та бойові навчання. Кожен з курсантів був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнім запасом патронів та з добовою порцією НЗ в солдатському ранці.
Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед студбатівцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не понатирати ноги в поході.
Гладун теж сидів перед хлопцями на стільці і, впевненими, чіткими рухами обмотавши білою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не під носа тикав студентам.
– Бачите? – крутив сюди-туди ногою. – Як лялечка!
А перед самим маршем він, стоячи біля цинкового бака з водою, підкликав до себе кожного з своїх бійців, і тут відбувалося таке: Гладун брав скибочку чорного хліба і, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солі, і всю оцю сіль, що ледве трималася горою на хлібові, подавав курсантові:
– Їж!
Той непорозуміло відступав: сіль їсти? Та ще після вечері? Та в таку спеку, коли й без того воду жлуктиш без кінця?
– Я ж не верблюд.
– Бери, кажу, їж!
Наказ є наказ, їси, аж на зубах тріщить той натрій хлор. А коли з'їв. Гладун вказує на воду:
– Пий!
Черпаєш кухлем, що вміщує в собі, мабуть, не менше, як ківш запорозький, і п'єш, аж стогнеш, а помкомвзводу підбадьорює:
– Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живіт був як барабан. Бо на марші й краплини не дам.
Осторонь, посміхаючись на цю сцену, стоять групою старші командири, серед них і той із шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у райкомі партії, коли вони проходили комісію. Вони вже знали про нього: батальйонний комісар Лещенко. Старий політпрацівник, довгий час працював в авіації, але за станом здоров'я змушений був перейти в піхоту. До табору він прибув тільки вчора й вже тут зостанеться: буде комісаром студбату.
Колосовського він впізнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед помкомвзводу, саме прожовував свою порцію солі, комісар підійшов до нього:
– Ну як, товаришу Колосовський? – і, усміхнувшись глянув на сіль. – Солоне курсантське життя?
Богдан, якому аж щелепи зводило від оскоми, крутнув головою:
– Та солоне.
Комісар знов усміхнувся, чи то, може, глибокі, давно залеглі складки на його обличчі надавали йому привітного, усміхненого виразу. Богданові радісно було зустріти тут цю людину, слово якої так багато важило. І у вирішенні його долі там, у райкомі. Душею відчував, що йому зичать добра оці терново-чорні проникливі очі, чимось близьким, майже батьківським війнуло на Богдана від мужнього довгобразого обличчя. Скроні вже срібні, а сам ще стрункий, свіжий, смаглюватий, і від того сивина на скронях віддає ще більше. Нелегким, мабуть, і в нього було життя, коли з першого погляду зумів зрозуміти Богданові почуття до батька, коли краще за інших розгадав, що приніс у своєму серці Богдан у райком. Така і має бути душа в комуніста!
– А з надстроковиками як ви тут, уже порозумілись? Дружно живете? – запитав комісар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав на скоринку з усією щедрістю гострої скалчастої солі. Духнович стояв перед ним зігнутий, мовби нав'ючений більше за всіх – у хомуті скатки, в касці, що наче придавила його своєю вагою, – стояв і ждав Гладунової порції солі з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчі.
– Важко з ними, товаришу батальйонний комісар, – поспішив доповісти помкомвзводу, зачувши, чим цікавиться комісар. – Нехлюйства ще в декотрих багато. Забувають, що тут їм не університет!
– А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усією суворістю вимагайте, – сказав комісар. – Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що перед вами вчорашні студенти, та все комсомольці, та все добровольці, люди, що з власної волі відмовились від пільг і йдуть захищати Вітчизну. Такі люди варті належного до них ставлення, як по-вашому, га?
– Так точно, товаришу батальйонний комісар!
– А потім це ж такий народ, – веселим тоном вів далі комісар, – сьогодні він курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики почепили, і вже він командир, уже й вам, товаришу старший сержант, в когось із них доведеться бути підлеглим, як тоді, га? Спитає за все?
– Та вже я з нього спитав би, – під регіт товаришів пообіцяв Духнович, дожувавши свою сіль і повертаючись знову в шеренгу.
– А вам, товариші курсанти, я теж зауважу, – перейшов на серйозний тон комісар, – менше іронії, коли йдеться про солдатську науку. Більше поту в учобі, менше крові в бою, – це не фраза, незабаром ви в цьому переконаєтесь.
Він помовчав, оглядаючи курсантів, мовби перевіряючи, контролюючи кожного.
– А тепер дайте й мені солі, – сказав комісар Лещенко, звертаючись до Гладунова. – Я теж з'їм. Випробуваний спосіб, – додав він, з'ївши сіль і зі смаком запивши її кухлем води. – Напийся тут раз, та гаразд, а на марші в баклагу не заглядай.
Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усім училищем був у поході.
Задушлива, мов у тропіках, була ніч, пахла потом людським та пилюкою. Розтягнувшись у темряві, ішли посиленим маршем через поля й села, через балки та байраки, збивали сотнями ніг дорожню порохняву і самі ж ковтали її цілу ніч. Несли кулемети на собі, цинкові ящики з патронами, яких було взято більше, ніж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток, набиті патронами підсумки, речові мішки, каски, надіті на голови, – все гнітило, важчало з кожним кілометром.
Не раз цієї ночі згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би такої напруги походу, якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед походом не були обмотані в кожного «як лялечки». Навіть Духнович і цей тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сіль та наука. Як і інші, мав при собі скляну, в матер'янім чохлі флягу з водою, але випити й ковтка собі не дозволив, і не стільки тому, що боявся порушити помкомвзводів наказ, скільки совісно було: адже інші також терпіли, бо знали – почнеш пити на привалах, тоді вже розморить тебе, розкиснеш, і вже не піхота з тебе – кисіль. А пити хотілось, ой як хотілось! Особливо коли десь з темряві із-за білої хати поставав силует колодязя із журавлем із великим цебром дерев'яним…
Привали були короткі, і після них ще тяжче було вставати, всі кістки розламувало, сон склеплював очі. Ідучи далі, спали на ходу, заточувались, носами клювали в спини переднім.
Сонце вранішнє застало їх у болотах якихось. Наступали, відступали, форсували водяні перепони.
– «Де живеш, куличе?» – чути й тут було голос Дробахи, і сам він собі відповідав: – «У болоті».-«В ньому ж погано?» – «А я привик».
– З цих боліт, – озирався довкола Духнович, ѕ ще, мабуть, доісторичні пращури наші воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми їм прийшли на зміну.
Одна вода кінчалась, починалася друга.
– Скидай чоботи!
Поскидавши чоботи, піднявши зброю над головами, брели кудись за своїми командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не наколотись у воді на шпичаки поламаних очеретів.
До табору повернулись, коли вже пора було обідати. Але й їсти не хотілось – хотілося спати, спати. Сяк так попоївши, похитуючись від втоми, дотяглися до наметів, попадали на матраци і – як убиті. За кілька хвилин уже весь табір зморено спав, крім вартових під грибками.
А за якісь півгодини їх, вимордуваних нічним походом, уже знову будила табірна сурма. Аж не вірилось, що це не сниться, що це справді вона сурмить, так це було жорстоко після безсонної, до краю напруженої ночі. Але звук сурми будив, згонив, віщував якесь нове випробування. Схоплювались, на ходу затягали пояси і ще зі сном у очах бігли напівсліпі до пірамід, розхапували зброю.
Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.
Досі такого не було.
І на обличчях у командирів вловлювалося щось нове, таке, що свідчило про незвичайність цих хвилин, і сурмач грав тривогу якось особливо, ніби з трепетом сердечним сурмив її.
Навіть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в батальйон, і вони зайняли своє місце в строю.
Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань. Гвинтівки, ручні й станкові кулемети, вся записана за батальйоном зброя вже на плечах у курсантів, і разом зі зброєю виносять вони з табору і якусь важкість на душах, нову, досі ще не звідану тривожність.
– Ось коли б я хотів, щоб дівчата були тут, – неголосно сказав на ходу Лагутін до Богдана.
Але дівчат сьогодні не було. Були зелені дерева, під якими вони вчора стояли, був закушпелений шлях, яким дівчата звідси пішли…
Уже на чималій відстані від табору хлопці помітили, що Духнович чогось пришкандибує.
– Змулив? – запитав Гущин, його сусід зліва.
– Та ні. Вранці, як брів, ногу очеретиною проколов.
– Там міг і на іржавий цвях напоротись, – зауважив Мороз. – Просто біля мене Іванов дошку з іржавими цвяхами з води витяг.
– Ні, я не цвяхом, я очеретиною, – мовби виправдувався Духнович.
Гущин і Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але він одмовився:
– Ні, я сам, сам… Кожному своє.
Попереду серед відкритого, розімлілого під спекою поля вже видно було їм оазис залізничної станції і довжелезний ешелон червоних товарних вагонів, загнаних на запасну колію, майже в степ. Сумніви тепер розвіялись: для них. Вагони подано їм. Щоправда, ешелон був ще без паровоза, стояв на запасній, але вже стояв, чекав. Наказано було розташуватись вподовж ешелону і ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть паровоз.
Куди ж повезуть? На яку ділянку фронту їх кинуть? Це тепер цікавило найбільше. В таборі тільки й мріяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли діждались відправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати звичне життя, на зміну якому прийде інше, невідоме, сповнене небезпек.
Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону, навпроти своїх вагонів, ведуть тягучі розмови.
– Десь, видно, прорив, якщо нас так несподівано піднято.
– Раніш чи пізніш це мусило статись.
– То хай краще буде раніше.
Біля Духновича, якому Степура саме перев'язував ногу, зібрався цілий гурт істориків. Нога на підошві розчервонілась, помітно підпухла. Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну зараз болячку.
– Даруйте, що трохи порушуватиму стрункість ваших лав, – каже він і, морщачись від болю, береться натягувати чобіт. – По можливості намагатимусь не шкандибати.
– Нічого, Байрон теж накульгував, – зауважив Дробаха, розлігшись на траві. – Правда, над Байроном помкомвзводу не було.
– З цим нічого жартувати, – хмуро кинув Колосовський, дивлячись, як Духнович, стинаючи зуби від болю, повільно втискує в чобіт хвору ногу. – Може, фельдшера покликати?
– До фронту заживе, – взувшись нарешті, махнув рукою Духнович. – А то що таке біле? – бажаючи перевести мову на інше, глянув він у бік поля.
ѕ О, тільки тепер помітив? – охоче відгукнувся Степура. – То ж гречки цвітуть… Це їм вистачить цвісти на все літо. Все перецвітуть, – і в голосі його забринів смуток.
Небо над гречками було синє, високе, ніде ні хмариночки. В прозорій далечі блищить будинками Чугуїв на горі, над Дінцем. Дерева табору ледве видніють на обрії темно-синьою смугою. І ті дерева, і білий розлив гречок, і спориш, на якому лежать, такий м'який, теплий, ласкавий, – все здавалось тепер якимось рідним, все це жаль було покидати.
Мовби подобрішали всі. Чи то від гречок оцих подобрішали, від полів та від неба, чи від того, що їх ждало і де вони будуть в усьому разом.
Навіть Гладун, що в таборі не допускав ніякого панібратства і міг за це хоч кого скрутити залізом статутів у баранячий ріг, тепер підійшов до хлопців подобрілий, упокорений і, мовби шукаючи біля них захисту від чогось і підтримки, присів, загомонів душевно:
– Так що ж – прощай, табір?
– Прощай…
Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою вихорців між розімлілими гречками, і здавалось, ніби він жде, що от-от з'явиться звідти хтось, із-за марева, із-за білих гречок…
Дехто почав уже й дрімати, пригрітий сонцем на ласкавій споришевій постелі, а Дробаха, вставши з гурту, пішов ходити побіля вагонів, заглядав, примірявся.
– 3 нарами, чистенькі, – погукував звідти, – тільки цокотітимуть!
Глава 14
Цокочуть колесами вагони.
Те, що було миром, зостається позаду. Попереду – невідомі випробування, з невідомим для кожного жеребом – кому який випаде: тому – блискавична смерть у першій атаці, тому – лаври бойової слави, тому – похмура одіссея концтаборів, кремаційні печі фашистських фабрик смерті… Але це потім, потім. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовність в серцях – пройти все дантове пекло війни, перепинити шлях новітнім ордам чінгісхановим, що не з луками, не з стрілами – з гримучою сталлю на землі і в небі насуваються на рідний край.
Куди везуть? Цього їм не кажуть. Де стрінуться з ворогом? Про це можуть висловлювати лише різні догадки.
Локомотив нестримно несе їх уперед.
Вороний їхній кінь на червоних колесах.
Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантів оформляли по-фронтовому. Їм видавали наспіх заготовані довідки про те, що відправляються на фронт курсантами-політбійцями, а разом з курсантською довідкою кожному вручали ще одну річ: схожу на жолудь, чорну пластмасову закрутку-медальйон, що його пізніше буде названо «медальйоном смерті». Кожному належало вкласти в цей медальйон маленький пацірець – власноручно заповнену найкоротшу в житті анкету: хто ти і куди сповістити, коли тебе найдуть.
Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони, мовчки ховали їх у маленькі, спеціально призначені для цього кишеньки спереду штанів біля пояса.
Коли студбатівцям роздавали довідки та медальйони, було раптом виявлено, що досі в багатьох із них є при собі ще й студентські квитки, і матрикули, і навіть цивільні їхні по різних міліціях видані паспорти.
– Багаті ж ви, – сказав комісар Лещенко, для якого це було, видно, несподіванкою.
Він наказав негайно зібрати по всьому ешелону паспорти, а також всі інші цивільні документи і знести до нього в вагон.
Невдовзі перед комісаром просто на підлозі на розстеленій жерстині лежала величезна купа зданих паспортів, студентських матрикулів, посвідчень…
Курсанти іншої роти, з якою їхав комісар, обступивши його, непорозуміло ждали: що він робитиме з усіма цими їхніми документами?
– Всі поздавали?
– Всі.
Комісар деякий час сидів мовчки над купою їхніх документів. Потім взяв навмання чийсь паспорт, що лежав на купі зверху, розгорнув, прочитав рік народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далі переглядати: 1918, 1919, 1920…
– В ті роки, коли ви народжувались, – сказав комісар задумливо, – ми якраз бралися за зброю, в червоно-гвардійські загони йшли. Тоді ми теж були юні, вашого ж віку або ще й молодші.
Сутеніло надворі, у вагоні по кутках стояла вже темінь.
Комісар запалив сірник, потримав перед собою, доки розгориться, потім повільно підніс його до ріжечка чийогось новісінького паспорта і так тримав.
Студенти затаїли подих: що він робить? В думці ще не вкладалося, що паспорти їхні можна палити.
А він, підпаливши один, підклав його знизу під інші, розтребушив над ним документи кострищем, як десь у полі.
– Хай горять. Там, куди їдемо, нічого цього не треба. А допустити, щоб ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими іменами… Ні, цього ми допустити не можемо.
Взялася вогнем вся купа, полум'я освітило вагон. Комісар Лещенко, одхилившись від вогню, сидів на ящику,
Студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх розтребушених паспортів, жарко палаючих матрикулів. Он скручуються в полум'я чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотографії, круглі, невідомо ким вдарені печатки… Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші віднині – це оті чорні пластмасові закрутки-медальйони в кишенях, по яких санітари узнаватимуть ваші імена.
