Текст книги "Добрий пірат Джон (збірка)"

Автор книги: Олександр Лук'яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

ВЕРБОЛЮДИ

Ні, це не помилка, мовиться таки не про верблюдів – про людей. Тільки вкрай химерних. Тепер їх нема, а колись давно траплялися, хоч і зрідка…

Тисячолітні східні манускрипти засвідчують, що деякі особливо вправні лікарі робили дивовижну операцію: людині з розтрощеною кісткою руки чи ноги ставили натомість шматок молодого вербового дерева, й по часі він проростав сполучною тканиною, перетворювався на кістку. Однак і в давнину більше любили, коли все йде, як годиться, тож змовчали літописці, що іноді виходило навпаки: брала гору верба, кістяк, на якому тримається плоть людська, набував поступово властивостей дерева. І тоді починалася чудасія.

Люди, котрих це спіткало, вдачу мали розважливу, добру, їх назавжди облишали метушливість, жадоба, заздрість. Хвала, скажете, й шана таким людям?.. Еге, якби ж то на головах у них замість чорного або хай би вже рудого волосся не шелестіло зелене листя. Щоосені воно, правда, звіювалося геть за вітром, залишалася звичайнісінька лисина, але навесні рясніло знову. Й кружляли над кущами-чупринами барвисті метелики, пурхали співучі пташки. Ну, де так бачено!

А сталося якось ще чудніше. Коли одного з тих кущоголових узяли служити до війська і бовванів він за солдатською принукою непорушно на чатах, у листяному його чубі змостили собі гніздо соловейки. Відтак, уявіть собі безтямний цей чоловік навіть спав навстоячки, аж поки вилупилися й підросли пташенята. Хоч будь-хто інший на його місці кишнув би непроханих пожильців, а яєчка побив на яєченьку. Маленьку, зате солов’їну.

Росли верболюди, на відміну від усіх, до самої старості й виганялися згодом так високо, що, розмовляючи з ними кожен, опріч їхньої ж рівні, мусив дивитися знизу вгору. Кому це подобається!

Та й розмовляти було ніяково. Звичайні знайомці про що говорять? Про хазяйство, про жінок, про погоду. Чи переповість один одному якесь сміховиння, порегочуть разом і розійдуться задоволені. А в зелених головах верболюдей надто за межею зрілості, виникали нечувані думки. Котрийсь, приміром, домізкувався: «Може, все зовсім інакше ніж ми гадаємо. Може, то дерева – розумні істоти, що велично й мудро вікують свій вік у чергуванні оновлень та згасань; ми ж, покликані до світу цього ненадовго, розтринькуємо на суєту коротку мить життя».

Послухаєш – і плечима здвигнеш!

Статечний загал, який ніколи не краяв свого розуму сумнівом, цурався чужодумів, карав самотою. Либонь, тому вони охоче подавалися в пастухи: череда, табун чи отара – теж, зрештою, товариство. Проте бували часом і тут прикрощі. Задрімав, скажімо, в лузі при березі, й капосна вівця об’їла тобі чуприну. Що із шкодливиці візьмеш?

Здоров’ям верболюди вирізнялися міцним, нищівні морові пошесті їх обминали. І жили нівроку, до глибоких шкарубких зморщок; раніш звалювало хіба що лихе залізо або підступна трухлявина всередині. Та ще коли заходила гроза, коли гнівалося й гримкотіло небо, – котрогось доконче мала вразити блискавиця. Адже, нагадаймо, зростом вони набагато переважали інших, а грім завжди б’є по високому.

Отак, за переказом, і згинув останній серед них: у хламиді пастушій, з головою, об’їденою вівцями, впав під вогненним списом блискавки.

Струмок виповнив звідтоді море, крапля продовбала кам’яну брилу. Перевелися помалу лікарі, які одважувались на ті непевні операції, курявою століть замело спомини. Тож хіба дивина, що слід верболюдей зберігся лише в легенді? Могло й її не бути…

ХРАМ КРОКОДИЛІВ

Він височить на березі теплого тропічного озера відбиваючись у блакитному плесі. Дивний храм, єдиний серед безлічі інших. Замість освячених спрадавна скульптурних зображень богів з його стін зовні і всередині жорстокими очима дивляться голови крокодилів. їх кам’яні подоби відтворено так виразно, з такою догідливістю натурі, що захожий чоловік мимохіть здригається й відступає. І, коли йому не розповіли про це раніше, впада в роздум: хто й навіщо спорудив молільню бридкому хижому плазунові?..

А було ось як. Поселився колись над озером відлюдник на ім’я Лумбо, накрив пальмовим листям хижу, видобув і сухого дерева вогонь – та й став собі жити. Місце гарні дичини в хащі доволі, риби у воді вдвоє, плодів на деревах удесятеро, – чого ще треба! Лісові хижаки обходили господаря вогню стороною, вистачало їм легшої здобичі; від отруйних змій рятувало оберег-зілля. Боявся Лумбо і мав стерегтися пильно лише крокодилів, якими кишіло озеро, вони були ненажерливі й підступні. Але не постерігся. Закуняв на моріжку біля своєї хижі, а коли прокинувся, з жахом побачив, що навкруг валом облягли ті тварюки. Підповзли впритул, дихають хтиво – ні, не вирватися зі страшного кільця, зараз роздеруть. Бідолаха вже передчував, як шматуватимуть його тіло гостренні зуби, коли раптом найбільший крокодил, – таке в легендах трапляється, – заговорив людським голосом:

– Ми могли б роздерти тебе на шматки. Але нас багато, наїдку мало. Тому ми відпустимо тебе, проте з однією умовою. Ти мусиш піти до людей і впевнити їх, ніби вода в цьому озері гоїть рани й виліковує тяжкі недуги. Ти згоден?

– Ті-тільки й усього? – пробелькотів Лумбо, ще не вірячи в порятунок.

– Тільки, – відказав крокодил. – Та якщо зламаєш угоду, смерть твоя не забариться. – Він прошипів щось до громади, і карячконогі чудиська спроквола посунули геть.

За кілька днів, які поглинула дорога, на базарі в далекому селищі гурт цікавих оточив прибульця з джунглів.

– Невже справді гоїть? – перепитував недовірливо юнак, обкиданий роз’ятреними виразками.

– Ось поглянь, – закотив прибулець рукав, і очам відкрився глибокий рубець. – Місяць тому я наштрикнувсь на сучок, кров цебеніла дзюрком. Тоді я занурив руку в озеро, кровотечу миттю спинило, а другого дня рану почало затягувати.

То була правда наполовину. Лумбо таки розпанахав руку сучком, коли переслідував по чагарях сарну, – але вже давно, й рана заживала довго.

Вертаючись додому, він радів сонцю над головою, і усмішкам квітів, і співу птахів; адже нічого йому б уже не бачити й не чути, якби не примхлива забаганка крокодилів. Кожен м’яз вигравав пружною силою, груди досхочу вбирали повітря, ноги несли хутко; а все це могло ж щезнути назавжди в мерзенних утробах. Ще й ще раз хвала долі, яка судила так недорого відкупити життя!..

Юнак, обкиданий виразками, прийшов слідом, господар хижі віддалік помітив, що той роздягається на березі.

– Стій, безумцю! – кинувся до нього Лумбо. – Там крокодили, пропадеш, як муха в окропі.

– Але ти сам казав, що ця вода цілюща. Краще ризикнути, ніж гибіти без надії, – озвався нещасний та й пірнув в оманливо лагідну голубінь. Ту ж мить плесо збурилося, завирувало, пролунав розпачливий зойк – і побарвлена червонясто хвиля ковтнула юнака.

Цілісіньку ніч Лумбо здригався й стогнав на своєму ложі, знов марилося йому жахливе видиво. А вранці прибилися ще двоє: один шкандибав із костуром, другого душила ядуха. Й ці теж не послухали його, самі знайшли собі загибель.

З базару в селищі поголос про чудодійну воду рознісся по всіх усюдах, розворушив сподівання, що жевріють навіть у золі відчаю. Прокажені, сухотні, пранцюваті, паралітики, сліпці, вимордовані костоїдою діставалися мети хто пішки, хто верхи на конях, віслюках, верблюдах, слонах. Спершу поодинці чи вдвох-утрьох, далі – стражденними юрбами, де кожен прагнув здихатися своїх мук бодай і ціною смертельної небезпеки. Вони витоптували на берегах траву, розганяли звірину в лісі, до решти обносили з дерев плоди. Тільки череваті страховиська в озері жиріли й розкошували невичерпним споживком.

Аби хоч трохи змилостивити потвор, їх оголосили священними, коштом і руками паломників було споруджено цей храм. Немічні люди здалеку тягли через джунглі важке каміння, мурували грубезні стіни, вирізьблювали голови з жорстокими очима. А жерцем-доглядачем храму за гуртовою ухвалою настановили Лумбо, який відкрив живлющу силу озера.

Тепер всякий, кого привела сюди надія зцілитися, передусім ревно молився, складав до олтаря свої дарунки й лише потому заходив у воду. І, хоч кров нещадно розтерзаних так само обагрювала хвилі, багатьом таланило вийти. Це приписували молитві, забуваючи, що навіть крокодили жеруть урешті стільки, скільки здужають. Та більш доточувало слави спасенному місцю інше: в одного на тисячу чи віра була така превелика, чи страх могутній, – один з тисячі кидав після купелі милиці, зривав зашкарублу пов’язку. Імена щасливців берегла книга в оправі з крокодилячої шкіри, а милиці, костури, лубки, бинти, що утворили згодом цілу піраміду, Лумбо призбирував як промовисті докази.

На даризні болящих він споважнів, погладшав, зойки над плесом уже не бентежили його. Ну, хай комусь та купіль і вкоротила віку, зате он скільком допомогла! Певність чимдалі міцнішала, утверджувалась неприступно для докорів сумління. Ще тільки раз тенькнуло в нього серце й прочуняв розум; це сталося, коли впізнав між марновірів рідного брата, змордованого також хворобою.

– Схаменися, – благав Лумбо, – бо залишиш дітей сиротами! Вода в озері звичайна, я сам пустив оманливу чутку.

– Їм же зарадило, – вказав брат на вивершену серед храму піраміду. – Чом ти гадаєш, що й мені не пощастить?..

Братову одежу він, як годиться, спалив у купі чужої, і вітер розвіяв сизу куделю диму. Того вимагав звичай, щоб лахміття мертвих не страхало живих.

Минали літа, надійшла старість, а з нею болячки. Ломило старому жерцеві кості, штрикало в попереку, невдячне тіло, наситившись замолоду втіхами, відплачувало стражданнями. Й почала крадькома вчащати лукава думка: «Спробуй, може, саме тебе прощедрує доля». Опирався їй, гнав пріч, – але вона верталася, манила звабно. Тож одного дня по ревній молитві Лумбо таки ступив у воду.

Крокодили були тоді голодні.

Смерть жерця підірвала віру, приплив паломників зійшов поступово нанівець. Крокодилів з часом вистріляли на валізи та портфелі. Небагато від колишньої пишноти зберіг і храм: перед заїжджим мандрівником постають обвиті ліанами щербаті мури, облуплені сирістю фарби, зруйнований олтар. Проте деякі тубільці й досі переконані, що вода в озері цілюща…

ПРИВИД У НАЙМАХ

Привиди з давніх-давен любили похизуватися. Оселялися вони переважно в родових дворянських замках, на люди виходили тільки в усьому білому й говорили, як посвідчено було не раз, манірно-загробними голосами, вочевидь розраховуючи збити співрозмовника з пантелику. Власне, ця схильність до марнославства і вкоротила їм віку: раніше чи пізніше таку поведінку беруть на сміхи, а там уже якийсь крок до цілковитої втрати віри…

Проте траплялися деколи винятки.

Двісті чи, може, двічі по двісті років тому, – скороминущого часу не пильнують легенди, – в одному іноземному селищі раптово упокоївся селянин на ім’я Жан, сказати по нашому, Іван. Облагодили небіжчикові, як годиться, останній притулок на цвинтарі, спом’янули при нагоді, що, мовляв добрий був трудяга, пухом йому земля, та й за щоденними своїми клопотами стали потроху забувати. Вже травою поросла його могила, коли від вуха до вуха перебігла чутка начебто біля старої овечої кошари бачили Жанів привид: у звичайнісінькій сірій домотканині, в капелюсі з обшмульганими крисами. Лише клацання дерев’яних сабо[1]1
  Сабо – черевики на дерев’яній підошві або видовбані з дерева.


[Закрыть] дослухатися дарма, мовби пливе над землею.

За яку кривду й кому намірився він відплатити? Або навпаки – які муки сумління підвели бідолаху з домовини? Інших причин, що змусили б духа тинятися серед живущих, не знав навіть велемудрий кюре, себто священик, і збентежені односельці губилися в здогадах.

Але скоро все з’ясувалося.

Найперш привид відвідав свою вдовицю Марі, сказати по-нашому, Марусю. Тихенько, спроквола відчинив двері й укляк на порозі.

– Чемна людина до чужої хати стукається, – глипнув спідлоба носатий гевал, що сидів за столом і обгризав курячу ніжку. – Якого дідька треба?

– Перепрошую, – знітився Жан, – мені б господиню…

– Марі, а ходи-но сюди, тут якомусь волоцюзі побалакати з тобою закортіло! – гукнув глузливо носатий.

З кухні, витираючи ганчіркою руки, вийшла Жанова вдовиця – підтоптана, та ще в тілі. Пронозливі її очі враз оскліли, рот викруглився бубликом.

– Свят-свят-свят! – забелькотіла нарешті вона. – Чого це тебе принесло аж з того світу? Помер, то й не рипайся, держись царства небесного. – І, миттю оговтавшись, тицьнула себе масними пучками в груди: – Мало я за упокій душі твоєї молилася, щоб отакого терпіти ляку… Х-ху, трохи серце не вискочило!

– Даруй, люба, – зітхнув Жан, – я не хотів тебе лякати. І за молитви твої спасибі – мабуть, вони таки дійшли до бога, знайшлося мені, грішному, місце в раю. Але ж нудно там, нипаєш день при дні без діла. Ото я й надумав: може, дровець врубаю, тин полагоджу чи інше щось по господарству. Тільки загадай роботу, більш нічого не прошу.

Марі пирснула в жменю.

– Та який з мерця робітник! А щодо решти не дуже ти й за життя був беручкий, аби вважалося. Тепер я це розумію, – глянула млосно на гевала.

– Ну от що, – позіхнув той, наче хвіртка рипнула, – паняй звідси, шановний, під три чорти, мене в сон хилить. Бо не подивлюся, що ти привид, сторчака вилетиш…

Ображений і гнаний, майнув дух до сусіда, в котрого позичив колись мішок борошна й не встиг віддати. Сусід якраз кінчав сулію виноградного, світ пойнявся йому хмільним веселим туманом.

– Привіт, старий! – зрадів він гостеві. – Щось ти загордився, давненько вже обминаєш мою хату.

– Так я ж, – нагадав Жан, – помер під торішню пречисту, коли сильно задощило. Ти ще тоді бурчав, що труну нести слизько.

– А-а, було, було. Одначе донесли, не перекинули. І могилка, пам’ятаю, трапилася тобі лепська, на сухому, лежи й хочеться.

– Правду мовиш, сусіде, та муляє мене борг, мішок борошна позиченого. Віддати тепер, сам розумієш, не годен, а відроблю справно. Косив би, теслярував, обіддя гнув, – що доведеться. Страх скучив за роботою, руки горять.

– Тю на тебе! – обурився сусід. – Ти за кого мене маєш? Хто ж це з небіжчика борги лупить! Я вже й забув про той мішок, давай ось краще наллю, тут лишилося на денці…

– Дякую, – відсунув склянку Жан. – Ми, привиди, непитущі.

Турбував опісля ще кількох, одне в підпомагачі просився, але скрізь усі віднікувались, бо де воно справді бачено мертві душі визискувати. І зважився кінець кінцем податися до тамтешнього сеньйора, по-нашому сказати, пана.

– Згинь, мацапуро, пропади! – замахав пухкими ручками сеньйор, коли Жан скинув перед ним капелюх, з обшмульганими крисами. – Гадаєш, після смерті кожен вештається, де схоче?.. В ці покої вільно ступати лиш тіням вельможних предків.

– Вибачте, ваша мосць, – схилився шанобливо привид, – явіть таку ласку, вислухайте мене. А якщо слово моє пусте, тоді я вмент згину.

– Кажи, – милостиво дозволив сеньйор.

Дізнавшись, у чім річ, він зайшовся сміхом:

– Ой, употішив, ой, не можу! Тебе, йолопа божого, до раю пустили, на вічне блаженство, а ти за ярмом своїм тужиш, живцем не наробився… Ха-ха-ха! Хлоп і на тім світі лишається хлопом.

– Кому що, ваша мосць, – озвався Жан. – Хто цілий свій вік байдики б’є, тому й за гробом благодать: у раю янголи гілочками обвіють, у пеклі чорти вогонь під казаном роздмухають. Хлопові до того навикнути важко, маєте рацію.

Натяк пан зрозумів, але робітники були йому потрібні

– Гаразд, – кивнув головою, – вволю твоє бажання. Молотитимеш зерно в житниці – ночами, аби від людського ока скрито. Вдень відсипайся собі на цвинтарі. А платню покладу, як іншим наймитам, півшеляга за копу.

– Е, ні, – заперечив Жан, – гроші нам, привидам, ні до чого.

– Чим же тобі платити?

– Діркою на поясі, ваша мосць.

– Як то, не доберу?

– Дуже просто. Коли все змолочу, слуга прохромить вам на поясі ще одну дірку, бо трохи погладшаєте…

«А він таки геть дурний!» – подумав сеньйор, згоджуючись.

Відтоді, тільки споночіє, пробивалося крізь загратоване віконце панської житниці примарне світло, гупав і гупав ці потойбічного молотника, й хрестилися з остраху запізнілі перехожі. Незабаром Жан упорався, вдоволений сеньйор ледь-ледь попустив паска.

Другого літа він знову найняв дивака молотити, потім ще й ще, набираючи поволі тлущу. Спершу не вельми було знати, але врешті роздувся сердега, як барило, чимдуж дошкуляла задишка. «Це вже востаннє, годі з тим привидом», – зарікався щороку, коли зерно виповнювало комору. «Ну, нехай ще сьогоріч, задарма ж працює», – перемагала згодом скнарість.

І сталося те, що мало статися – безпорадно товклись біля ліжка приреченого лікарі та ворожбити.

– Відчиніть вікно, дихати нічим! – прохрипів надсилу сеньйор.

На хвилях нічної прохолоди долинуло з пітьми гупання ціпа. Не наробився досхочу Жан, по-нашому Іван.

ЯК ВИНАЙШЛИ ВИНО

… І знову мисливці вернулися додому впорожні: без пуття наморені, вони покотом хропіли під шкурами, аж бриніло склепіння печери. Тим часом жінки маленького, загубленого в глушині лісів племені осмучено сиділи навколо багаття, відблиски вогню вирізьблювали з пітьми їхні суворі обличчя. Плем’я животіло надголодь.

На пласкому камені серед жару пікся корж з розтовчених зерен вусатої трави, яких їм пощастило назбирати по галявинах. То був первісний хліб, колись він стане найголовнішим харчем людини, але поки що його було надто мало. Тільки м’ясо могло врятувати громаду від голодної смерті, багато м’яса; а жінки вже й не пам’ятали, коли востаннє чоловіки заносили до печери жирного вепра із скрученими на дрюці ратицями або дебелого тура, що скородив рогами землю. Чи то звірини в хащі поменшало, чи розгнівався на данників своїх всемогутній бог мисливства Тигрило?

– Учора ж поклали до його капища цілого коржа, – ковтнула слину молоденька жінка, розчісуючи зазубленою дерев’янкою лискуче смоляне волосся.

– Мабуть, це йому не смакує, – озвалася старша, з посіченими пасмами кіс.

Усі гуртом зітхнули й подивилися на сиву зморшкувату подругу, що підгортала патиком вугілля.

– Найпевніше, – мовила розважливо сива, – змилостивила б Тигрила свіжа звірина кров. Але ми вже забули про неї, тож я гадаю – слід принести в жертву оту солодку воду, яка так до вподоби нашим дітям.

– Рештки лишилися, шкода кривдити малих, – заперечив хтось.

– З води наші діти однаково ситі не будуть, а бог від солодкого, диви, й злагіднішає, подарує м’ясця на споживок…

На тому погодилися, і рано-вранці по сріблястій росі щодужчі молодиці відтарабанили ген до капища барило соку, начавленого з плодів дикого лісового винограду.

Либонь, – солодка вода таки улестила бога, бо надвечір годувальники племені прийшли згинці під тягарем здобичі. Вмить повеселішали обличчя жінок, зашкварчало на вогні м’ясо, дух смаженини відгонив бліду примару голоду. В подяку милосердному Тигрилові наточили ще корчагу крові, – й звідтоді плем’я більше не відало скрути: всіляка звірина раз у раз наражалася на влучні стріли, падала в ловчі ями.

Збіг неміряний у достатку час, коли якийсь мисливець, дибаючи з козою за плечима до рідної печери, зупинився перепочити біля капища. Страшенно пряжило сонце, чоловіка мордувала спрага. Він огледівся. Корчага лежала боком, її вміст давно вихлебтали й вилизали шакали. Але барило, щільно забите чопком, було незаймане. Чоловік зиркнув злодійкувато на ідола, витяг чопка, й у ніздрі йому війнув густий чудернацький пах – таке, ніби від перестиглої на осонні ягоди, тільки набагато принадніше. Нахиливши барило, він пив і не міг напитися, рубінові краплі котилися по скудланій бороді. А як нарешті втер долонею губи, голова стала легка, мов пухівка кульбаби, грайливі пругкі струмені зануртували в кожній жилці. І світ довкола з клопітного і підступного перемінився на радісний, легкий, безтурботний.

– Прости мені, боже, – вигукнув мисливець, – що призволився твого чудодійного питва! Віддаю натомість свою здобич, бери, не погребуй!

По цьому слові копнув ногою козячу тушу та й рушив звільна, мугикаючи щось під носа.

– Хіба не вполював сьогодні нічого? – зустріла мисливця молоденька жінка зі смоляним волоссям. – Інші ж онде пристаралися…

– Т-та, роз-зумієш, – відказав той і з подивом завважив, що язик перечіплюється на зубах. Спотикачкою, через пень-колоду розповів, одначе, як, змучений спрагою, пристав неподалік дому, хильнув, скільки душі забаглося з барила, – ну й теє, треба ж було віддячити богові за рятівний напій. А там шакалів безліч, від кози, вважай, ріжки й ніжки лишаться.

– Пропив козу, йолопе! – кинула докірливо жінка, не маючи гадки, що ця фраза з деякими змінами та доповненнями переживе віки.

На ранок голова в чоловіка була важка, наче ступа, де товкли зерно вусатої трави. Але пам’ять чіпко зберігала відчуття спізнаного блаженства.

– Так мені, братця, сталося, мовби сам богую, – намагався він пояснити іншим. Не второпав, проте, жоден, аж доки згадали: барило ж іще не порожнє, вистачить усім потроху. І понесли навзамін ідолу хто стегно вепряче, хто ребрину турову…

Коли достиг учергове лісовий виноград, чоловіки, яким раніш було до цієї роботи байдужечки, наввипередки заходилися збирати ягоду, обмуровувати каменем давильні ями. Вони вже скумекали, що сік має вистоятися, й ховали наповнені глеки та барила чимдалі від пронозливого ока. Частину жінки, правда внишпорили, – але не все, далеко все!

Звідтоді й пішло світом вино. Чоловіки, за винятком непитущих, донині вважають, буцім те питво від бога. А жінки… Втім, з цього приводу красномовно висловилася чорнява прадавня молодиця. Важко щось додати.