Текст книги "Добрий пірат Джон (збірка)"

Автор книги: Олександр Лук'яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Олександр Лук’яненко
ДОБРИЙ ПІРАТ ДЖОН

Олександр Лук’яненко

дружній шарж

Ілюстрації А. Василенка

ЦІЛУНОК ЧУДИСЬКА

Зовні це страховище не було аж таке вже страшне. Воно не мало кількох зміїних голів, як у казкових драконів, з його пащеки не бурхало синє палюче полум’я, а пазурі до часу ховалися в м’яких подушечках лап. Іноді, сито вигріваючись на осонні біля своєї печери, воно навіть муркотіло, як муркоче кіт, коли з’їсть мишу.

Втім, усіляка, більша й менша твар безборонно шастала поряд, бо страховище не споживало м’яса, та й до іншої звичайної їжі було байдуже. Воно, свідчить стародавній переказ, харчувалося тільки кришталево чистою людською совістю.

Щодень жителі поблизького селища мусили віддавати звірюці на поталу юного отрока чи ніжну діву, які ще ні разу не кривили душею. Чудисько жадібно стискало в обіймах свою жертву, впивалося липким писком під груди там, де б’ється серце, й, здригаючись від задоволення, до краплі висмоктувало совість. Насмоктавшись, перекидалося горічерева, – а юнак чи дівчина вертали додому. Жодної подряпини не залишалося на їхньому тілі, лиш навпроти серця багровіла пляма, що невдовзі щезала без сліду. Але в очах, раніше ясних та чистих, згасало назавжди джерельне світло, мостилася облуда. Відтепер кожен висмоктаний міг зрадити дружбу, потоптати правду, обміняти честь на гаразди.

Спершу люди ремствували, якось, озброївшись кілками, намірилися прогнати лиходія геть, – та самі ледве винесли ноги. Тоді й зажебоніли розважливі голоси.

– Ех, дарма погарячкували, – сказав хтось, відсапуючись. – Зрештою із цим чудиськом ще можна миритися.

– Принаймні, – додав другий, – воно не пожирає бранців з кісточками, як оте, що вкублилося біля сусіднього селища.

– І не таке потворне, є навіть у ньому щось лепське, – підтримав третій.

– Хай живе наше чудове чудисько! – вихопився зопалу найшпаркіший, бо при всякій оказії знайдеться Ванько, який забіжить наперед Іванів. Одначе загалом перемогла мудра поміркованість: де, мовляв, дінешся, аніж наражатися на видиму смерть, краще сплачувати безкровну данину.

Тож знову й знову простували в обійми звіра юні отроки, йшли ніжні діви. Та якщо колись роковані плуганилися через силу, охоплені жахом перед спустошливою офірою, багато з тих, кому черга випала пізніше, верстали шлях легкома, посвистуючи. Ха, подумаєш – совість, живуть же без неї інші, й добряче живуть! Це ж далебі не м’язи, конче потрібні, щоб орати чи молотити, не зуби, щоб відкусити ласий шматок. Хоч і бридкий цілунок чудиська, втрата невелика.

Так би й тривало хтозна-доки, якби апетит страховища не перевершував, мовлячи по-теперішньому, приросту населення. І настав день, коли збентежена громада зібралася серед майдану раду радити.

– Сьогодні, – сповістив земляків староста селища, – ми вирядили до печери останнього юнака з чистою совістю. Що маємо робити завтра?

Усі вуста замкнуло мовчання.

– Позбавляти чудиська споживку вкрай небезпечно, – озвався нарешті наймудріший з місцевих мудреців, – у гніві воно, боронь боже, кинеться сюди й накоїть лиха. Отже, треба обдурити його: пошлемо вдруге когось, хто вже відбув свою чергу. Адже знаку під грудьми не лишається, пройде за первину.

– Ай справді!.. До ладу зметикував!.. Це наш єдиний рятунок! – схвально загомоніла громада.

Наступного дня чудисько, як завжди, отримало данину, насмокталося досхочу й виляглося за звичаєм проти сонця, от-от замуркоче. Та натомість трохи згодом, ще висмоктаний вдруге недалеко й відійшов, громовий утробний рев струсонув повітря. З переляку бідолаха отерп, ледь примусив себе озирнутися.

– Милуй мене доля, – розповідав він потім, – побачити таке ще колись. Неначе сто чортів у пекельному танці шаленіли коло печери. Страховище судорожно корчилося, дерло пазурями землю, гризло в нестямі дерева, й грубезні стовбури ламалися, мов тріски. Разом із ревом та харчанням з його пащі котилася чорна-чорнюща слина, миттю обвуглюючи все, на що попаде. Не скажу, скільки простояв я стовпака, а тоді воно враз охляло, заскимліло жалібно й плазом побралося в нетрі.

Бучно відсвяткували в селищі визволення від осоружного тягаря. Витинали веселої музики, шкварчала печеня, булькало вино. Ну й, звичайно, при цьому кожен по-своєму тлумачив загадкову подію:

– Мабуть, сказ на нього напав, як ото із собаками бува.

– Або гадюка вжалила.

– Або хробак усередині завівся, поточив нутрощі.

Але чомусь не здогадався ніхто, що чудисько, яке споживало досі тільки чисту людську совість, просто отруїлося сумішшю лукавства, лжі та безчестя.

До речі, з легенди не знати напевне, чи сконало воно там, у нетрях, чи оклигало. Всяко могло статися…

ТАТОАНА – ДЕРЕВО ПРЕДКІВ

Дивовижні перетворення відбуваються часом у світі дерев. Наприклад, благородний лавр, яким увінчували тріумфаторів і героїв, обернувся на кулінарну приправу; про лавровий вінок переможця ми кажемо тепер лише фігурально, а лавровий листок – ось він, плаває цілком реально в юшці. Щось подібне, але багато гірше, сталося з татоаною, яку називали ще деревом предків.

Нині й назви цієї майже ніхто не пам’ятає, а колись чудові татоанові гаї росли біля кожного селища на Асторських островах. Росли та більшали, бо, як оповідає легенда, асторці дотримувались прадавнього звичаю: вони спалювали своїх небіжчиків на вогні, попіл висівали в землю й садили зернятко татоани. Дбайливо доглянуте від пагінця, щедро напоєне водою, дерево швидко тяглося вгору, живим пам’ятником поставало серед таких же інших. Вік його сягав нібито за тисячу років. Не всякий камінь порівняється.

Коли наставав сезон дощів, татоана ряхтіла безліччю духмяних золотавих квітів. З них бджоли брали цілющий мед, що повертав силу немічним і здоров’я недужим. А згодом, у благословенну пору достигання, гілля вгиналося від плодів, налитих смачним і поживним соком.

Та не це було головне. Чи то саме повітря під велетенським зеленим шатром, чи шелест листя, чи пташині хори у верховітті, – а певніше все разом сповнювало людину творчої снаги. В затінку татоанових гаїв асторські поети складали найкращі свої вірші, художники малювали картини, що полонили найвибагливіше око, музики тішили слух чарівними звуками. Через те й шанували дерево як священне, завдати йому навіть ненароком шкоди вважалося за великий гріх.

Так повелося справіку й тривало, поки під корабельними вітрилами не прибилися до островів чужоземці. Зустріли їх гостинно, частували добрими наїдками, поміж того й плодами татоани. Чужоземці призволялися соком, аж по бороді текло, красненько дякували, а навзаєм піднесли господарям вогненного напою, що збурював кров і паморочив голову. Потім вони дошукувалися чогось дуже пильно на берегах річок та струмків, пересіваючи пісок решетом, проте нічого не знайшли і вже вертали до свого корабля, коли один, сказати б, теж раптом відчув жадобу творчості: дістав із піхов ножа й ну колупати стовбур священного дерева. Хотів, либонь, вирізьбити щось на зразок «Тут був Хуан», – але ніж не залишив навіть подряпини.

Зчудувалася вся ватага вкрай, хто списом стовбура штрикає, хто алебардою січе, – та ніби ж тобі залізом по залізу. Товчуться, тупотять, галасують. Де не взявся на шум якийсь остров’янин, підбіг, скинув угору розчепірені руки: «Табу! Табу!» – кричить, себто зась, відступіться, інакше боги покарають нечестивців. Чужоземці розважливо полишили зброю й витягли флягу з вогненним напоєм. Підливали остров’янинові досхочу, цмокали в захваті язиками, бо, мовляв, ніде ще не бачили такого міцнющого дерева, привезти б хоч напоказ додому; хіба збідніє гай, якщо спиляти одне-однісіньке, оно їх скільки кругом!.. Говорили, торочили, забалакували. Тим часом голова бідоласі геть пішла обертом, і він погодився. «Тільки, – промимрив, – ріжте оте-о, там опочив давніший предок, уже й не пригадаю, як його звали».

Пилка має свої переваги перед ножем чи списом, вона гризе поволі, зате напевно. Тоді впала перша татоана. Ім’я поганця, який дав її згубити, було прокляте на островах.

А через рік вигулькнули на обрії вітрила двох кораблів, і гостей з облесливими усмішками нагрянуло удвоє. Цього разу вони не порпалися даремно в піску, не марнували часу; поставили серед татоанового гаю пузате барило, розіклали всілякі заморські товари. І слабчуки-переступники знову знайшлися: одного кварта приворожила, інший на манаття спокусився. Кораблі відпливли, навантажені дорогоцінним деревом. Тих, що його спродали, громада ганила, але вже не проклинала.

Навіщо знадобилося воно чужоземцям, ніхто достеменно не відав, чутки були різні. Казали, буцім на пишні хороми, на дорогі меблі, а дехто запевняв, ніби із стовбурів тешуть домовини для вельможних осіб. Зрештою, яке це мало значення?.. Незабаром скрегіт пилок нісся від острова до острова, без ліку падали живі пам’ятники. Спочатку асторці продали дерева прадідів, потім – дідів, далі надійшла черга батьківських. Чудові гаї було винищено до пня.

І нічого жахливого не сталося, всемогутнє високе небо не розверзлося камінням божої кари. Квітів навкруги вистачає без татоани, сік її плодів замінило згущене молоко в бляшанках з яскравими чужоземними наклейками. Втішайтеся й радійте, нащадки!

От лиш зубожіли словом асторські поети, зблякли барви під пензлем художників, прищербилисяструни в музик. Чому б то?..

ДОБРИЙ ПІРАТ ДЖОН

Гроза морів – пірати старіли так само, як і всі інші люди. Коли згорталося вітрило розбишацького життя, їм так само ломило кістки, штрикало в попереку, дошкуляла задишка. Гай-гай, де вже горопахам з ножем у зубах брати на абордаж каравели, кидати мореплавців на споживок акулам та жадібно ділити здобич під хвацький приспів: «Йох-хо-хо, ще й барило рому!» Тоді, немічно покректуючи, вони тішилися спогадами.

– А пам’ятаєш, Генрі, як у Мессінській протоці ми випотрошили трищогловий купецький барк? Ну й золота ж там було, досі в очах мерехтить…

– Ще б пак, Біллі! А той гладкий шкіпер, пригадуєш, почав був щось белькотати про закон і королівську грамоту, то я враз нахромив його на рожен, ніби каплуна.

– Ха-ха-ха! Ого-го!.. Генрі завжди знайде. влучне слівце.

– А мені, товариство діди, частенько сниться одна венеційська бригантина, підстерегли її неподалік Родоса. Приварку перепало на сміх курям, зате які дівчатка… От уже поласували досхочу! І потім, коли турляли чорнобрових за борт, вийшла теж славна забавка: спідницями лопотять барвисто, наче метелики крильцями, вереск ще гучніший, ніж у першій дії.

– Еге ж, були часи, є що спом’янути…

Але це між своїми, у вузькому піратському колі. Серед інших людей вони тримали язика на припоні, хтозна, чи не візьмуть по тих згадках за петельки. Відмовчувались усі, крім рябого Джона з обличчям, здавалося, скропленим олією. Пахкаючи люлькою, рябий Джон знов і знов переповідав кожному, хто має вуха:

– Що вдієш, таке випало нам ремесло. Проте особисто я не схвалював, ніколи не схвалював надмірного, е-е-е, запалу деяких моїх товаришів. Приміром, не конче було вкорочувати віку пустомелі-шкіперу, я так і сказав: погарячкував ти, Генрі, всипали б йому сотню київ – та й досить. Дарма й дівчаток потопили, мов кошенят, їх би ще хтось із нашого брата приголубив. Господь знав, що робить, заповідаючи світові милосердя.

Слухачі згідливо кивали головами й дивувалися, як у твані гріха та бузувірства зберіг цей відставний розбійник хоч крихти доброти. Бо певно ж дивина.

Правда, одного разу легенда про доброго пірата Джона висіла на волосині. Щойно розбалакався він учергове, як раптом підходить до гурту чоловік, спотворений глибокими рваними шрамами.

– Я торговець прянощами з Генуї, – мовив незнайомець. – А ти, поплічнику диявола, бачу, спритно торгуєш брехнею. Коли біля африканського берега мене пекли залізом, щоб дізнатися, де сховано казну, хіба не твої мерзенні руки подавали катам розжарені кліщі?

Від несподіванки Джон отетерів, заплямкав ротом, як риба на сухому. Хто б міг думати, що клятий торгаш випливе! Тоді скривився жалісно, пустив сльозу й проскавучав:

– Мене примусили, їй-право, примусили силою, сам кульгавий Пітер наказав. Безумців, які насмілювалися стати йому впоперек, чекала корабельна рея. Але, бог за свідка, страждання цього чоловіка краяли моє серце на шматки…

Запала тиша. Довга, гнітюча.

– Пожалів вовк кобилу! – вихопився нарешті чийсь голос.

Рябий Джон увібрав голову в плечі.

– Громадо, не судімо надто суворо, – заджерґотав другий, – з кульгавим Пітером жарти були кепські. Генуезця звичайно, шкода, та й старого зрозуміти можна.

Рябий Джон полегшено зітхнув.

Далі все йшло миром-ладом. У гамані він дещицю призбирав, отож купив собі будиночок і до самої смерті вирощував попід вікнами квіти – тюльпани, лілеї, троянди. Сидить, бувало, на лавочці, вдихає ніжні пахощі, а зобачить ще віддаля котрогось сусіду, неодмінно зніме солом’яного капелюха, усміхнеться приязно. Ґречний, милий дідусь, важко повірити, що безчинствував колись під чорним прапором із перехрещеними костомахами.

Говорили про нього, балакали, буцімто і в піратах не своєю волею опинився, і допоміг багатьом визволитися з хижих пазурів. Гарно говорили-балакали. Тим часом приходили до затишного будиночка такі ж благопристойні дідусі й шамкотіли, потираючи долоньки:

– А пам’ятаєш, Джонні?..

– Тихше, бо нас почують! – про всяк випадок причиняв вікна господар.

Кажуть, на цвинтарі приморського містечка, де знайшов останню свою пристань рябий Джон, дотепер стоїть його надгробок: мармуровий ангел з трояндою в руках. Тільки ніс у ангела трохи пощерблений, вдарила грозяної ночі блискавка.

Хоч, може, це й вигадка.

ПАПІР БІДОЛАХИ СЯО

Був спекотний літній полудень сто першого року Дракона. Вартові біля брами імператорського палацу мружили проти сонця розкосі щілинки очей і не одразу помітили бідно зодягненого чоловіка, що прошкував через майдан.

– Гляди, Сун, – придивився нарешті один, – мабуть, цей дивак зранку перебрав рисової. Тільки п’яний у нашій країні міг забути, що підходити до палацу імператора ближче, ніж на чверть лі, дрібному людові заборонено під страхом смерті.

– Не схоже, Пин, – розважливо заперечив другий. – Він же йде прямцем, не заточується. Либонь, це чужоземець, який не знає наших звичаїв. Або ж просто йому набридло топтати землю…

Тим часом чоловік опинився коло брами, й вартові з металевим брязкотом схрестили перед ним списи.

– Пропустіть, – сказав незнайомець. – Я ремісник Сяо, мені треба до імператора.

– А може, зразу до самого бога? – глузливо перепитав Сун. – Забирайся звідси мерщій, поки голова на плечах.

– Мені до імператора треба! – вперто повторив той.

Пин дістав з кишені рогового сюрчка, лунко свиснув – і ніби з-під землі блискавично вигулькнув начальник палацової варти.

– Що таке? Хто такий? – прохромив зухвальця гострим поглядом.

– Цей чоловік добивається стати перед очі володаря володарів.

– Чи не замислив лихого?.. Обшукайте його! – звелів начальник.

Вартові притьмом обмацали Сяо, витягли з-за пазухи сувій паперу й подали начальникові. Папір був чистий, жоден ієрогліф ще не закарбував на ньому нічийого слова.

– І цим ти насмілюєшся порушити спокій імператора?

– Атож, – озвався поважно ремісник, – насмілююся, бо всі книги світу не ховають таємниці, рівної тій, яку береже мій чистий папір!

– Таємниці, кажеш… – Начальник шкребнув нігтем брову. – Ну, що ж, у такому разі ходімо до головного довірника. Тільки затям: коли вигадуєш облудно, твоя голова стримітиме на палі хутчій, ніж сонце впаде за обрій.

Головний імператорів довірник дрімав під помахами сандалового віяла, яким прогонила спеку юна зваблива служниця.

– Гаразд, – лінькувато розплющив він повіки, – повідай мені свою таємницю, і, як вона того варта, я переповім володареві володарів.

Від споглядання гнучкої, ніби виноградна лоза, служниці Сяо розм’як душею, одначе відповідь його була шанобливо тверда:

– Даруй і зласкався, о найближчий до найвищого, але моя таємниця надто велика, я не можу довірити її нікому, крім самого імператора.

– Невже цю зухвалу мову призначено для моїх вух? – украй здивувався головний довірник. – Ти не боїшся, що я повелю скарати тебе на горло?

– Боюся, – відказав Сяо, – бо разом зі мною вмре те, що примножило б могутність імперії.

Вельможа надовго поринув у роздум.

– Хай буде на твоє, – вирішив зрештою. – Та, не доведи боже, потурбуєш володаря володарів якоюсь мізерією: тоді тебе четвертують, а дурне м’ясо кинуть собакам…

Важкі, окуті золотом двері відчинилися перед ремісником Сяо, він схилився так низько, як уміли тільки в його країні, і з сувоєм у руках подріботів килимовою доріжкою, не сміючи підвести очей.

– Стій, мурахо, й речи, пощо зважився ступити до підніжжя трону? – пролунав над ним владний суворий голос.

– О великий повелителю, світоче добра й розуму, мені, слузі твоєму нікчемному, з ласки провидіння далося винайти папір, який…

– Пусте жорном язика свого мелеш! Папір у Піднебесній імперії давно винайдено.

– Устами наймудрішого завжди глаголить істина. Але і я кажу зараз правду, вислухай раба свого, царю над царями. Десять років життя поглинула ця виснажлива робота; все, що я мав, до останнього гроша здиміло в тиглях і колбах. Сусіди насміхалися з мене, хлопчаки на вулиці дражнили причинним. Та коли вже й самого роздирали кігті зневіри, пощастило – і ось в руках у мене чарівний папір, на ньому не вільно писати лжу.

– Цього не може бути! – вигукнув імператор, на мить забувши про свій високий сан.

– Це легко перевірити, – згасив усмішку ремісник. – Накажи, щоб принесли пензель і туш.

Теленькнув срібний дзвінок, по хвилі наказ було виконано. Тоді Сяо уклінно простяг сувій і сказав:

– Палац, де мені випало щастя стояти перед високим троном, побудований з білого каменю. Хай повелитель так і напише.

Імператор умочив пензля в туш.

– А тепер, перепрошую провісника істини, напиши, нібито ці мури складено з чорного каменю.

Знову зашарудів пензель, – і враз папір густо почервонів, як червоніє обличчя брехуна, спійманого на гарячому.

Імператор, хоч йому те й не личило, широко роззявив рота, Коли ж нарешті оговтався, мовив:

– Навіть осипаним найбільшими почестями царедворцям не дозволено сидіти в моїй присутності, але тобі, майстре пречудовий, я дозволяю. Сідай і скажи, який хосен прибуде від твого винаходу державі.

Сяо примостився на краєчку крісла, що лискучим оксамитом підкреслило вбогість його одежі.

– Осягнути все, о володарю володарів, забракне мого кволого ума, згори видно далі. Я, смиренний, годен завбачити лише дещо. Збирачі податків не таїтимуть у реєстрах частини, яка нині прилипає їм до рук, – отож збагатиться державна скарбниця. Твої полководці без прикрас доповідатимуть, скільки ворогів і скільки наших вояків полягло в битвах, – і ти напевне знатимеш, котрий з них чого вартий. Придворні поети будуть у своїх панегіриках виголошувати тільки те, що насправді про тебе думають, – і не лишиться місця корисливому лукавству…

– Годі, – схвально вигукнув імператор, – досить уже й цього, щоб заслужити щедру винагороду. Проси, чого бажаєш!

– Щедрість царя над царями безмежна, мої бажання не перевершать її, – вклонився доземно Сяо. – А прошу ще хіба благословення взяти собі за жону й дякувати дародавцеві нашому разом з юною дівою, яка обмахувала віялом головного довірника… Однаково старому вона вже не збурить кров.

Коли він вийшов за браму палацу й рушив через майдан, попереду ледь пленталися під вагою мішків, ущерть набитих монетами, три вгодовані віслюки, а поряд легко ступала гінка, мов лоза, і зваблива, наче квітка лотоса, красуня.

– Бачиш, Пин, – сказав один вартовий другому. – Таки недарма цей чоловік добивався до імператора.

– Хтозна, Сун? – відповів другий. – Ласка всеможних світу сього сходить і заходить, як сонце в небі.

Відтак став жити ремісник Сяо з красунею-жоною щасливо та заможно, дім у нього був повна чаша, на столі досхочу, в скринях удосталь. Проте й клопотів побільшало. З досвіту до смеркання порядкував у робітні, де за рецептом, не знаним нікому іншому, виготовляли новий папір. Паперу треба було багато, тому що віднині урядовці, проводирі війська, краснослови безмежної імперії мусили писати на ньому й тільки на ньому. Воля імператора – закон для підданців.

І що ж?..

Минав час, котилась своїм шляхом державна колісниця, але наче хтось насипав піску в колеса. Збирачі податків, уже не сподіваючись урвати собі частину, мляво справляли службу, й зубожів набуток скарбниці. Поблякла слава полководців, бо з’ясувалося, що перемоги їхні втридорога оплачено кров’ю. А придворних поетів, одколи найпишномовнішого з них привселюдно відлупцювали за віршовану лжу киями, раптом перестало відвідувати натхнення.

Скільки нарікань, скільки прокльонів посипалося звідусіль на цього лиходія Сяо! Його жахливий папір червонів під зізнанням злочинця й вироком судді, під розпискою торгаша й письменами священика, якщо там прослизала бодай тінь омани. Тож дехто про всяк випадок навіть удавав неписьменного, аби від гріха чимдалі. Та, певна річ, жодні уста не наважувалися огудити вголос те, що схвалив імператор.

Так тривало, аж доки сам він здумав написати листа володареві сусіднього царства, на землі якого зазіхав ласо. Теленькнув срібним дзвінком, умочив пензля в туш, і на аркуші паперу постав стовпець ієрогліфів: «Любий брате! Ти знаєш, як щиросердо прагну я миру й злагоди між нашими країнами…» Тут аркуш набрав кольору стиглої вишні.

– Гей, слуги! – гукнув у гніві імператор. – Подайте сюди іншого паперу, звичайного.

– Іншого нема, – була відповідь. – За твоїм велінням, о наймудріший з мудрих, для державних потреб використовують лише папір майстра Сяо.

І покликав тоді цар над царями головного свого довірника, і мовив такі слова:

– Чи не помилився я, довірнику, на шкоду вищим міркуванням, коли обдарував щедротами своїми чудодія ремісника?

– Ні, – відказав той, – світоче добра й розуму, ти не помиляєшся ніколи. Великі винаходи заслуговують на гідну винагороду. Але іноді вони приходять у цей недосконалий світ передчасно, і, щоб остерегтися шкоди, про них краще забути…

– Яка ж твоя рада?

– Оскільки таємниця зберігається в голові Сяо й вилучити її звідти ми не можемо, слід відрубати саму голову. А готовий папір спалити.

– Іменем моїм хай звершиться! – погодився імператор.

І сталося далі, як бува в легендах: відпровадити бідолаху Сяо на плаху доручили тим самим двом стражникам, що в день його піднесення вартували біля брами.

– Тепер ти переконався, Сун, – спитав один, – що від ласки імператора до сокири ката не так уже й далеко?

Другий похмуро промовчав.

Потому на майдані, рівно за чверть лі від палацу, бурхало над паперовою горою розкішне вогнище, й урядовці священики, купці, віршомази – всі письменні особи з радістю невимовною попідручки витанцьовували довкола. А неписьменним було байдуже.

– Нарешті згорить! Діждали, спопеліє! Слава богу щезне! – лунало майданом дике галакання, вибухи сміх розкочувалися навкруг. Тільки молода вдова голосила десь тужливо за страченим чоловіком, але хто в цьому шарварку міг дочути її голосу…

Через багато-багато років люди тямущі та допитливі не раз намагалися розкрити таємницю паперу Сяо. Марно. Та і пишемо досі на звичайному. Часом, правда, про когось скажуть: «Ну, наплів, що й папір почервоніє». Але то лише примовка, відгомін давньої минувшини.