Текст книги "Добрий пірат Джон (збірка)"

Автор книги: Олександр Лук'яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

ЯК ВИСОХЛА МОЛОЧНА РІКА

«Чому ж висохла? – заперечить хтось. – Річка з такою назвою й тепер є на Запоріжжі. Завдовжки понад дві сотні кілометрів, та ще й впадає в озеро Молочне». Все правильно, лише молока з неї, на жаль, не нап’єшся. Може, це відлуння давньої легенди, що бозна-як докотилося аж сюди.

А легенда твердить, нібито безліч скільки років тому в краях далеких, не наших, плинула справжня Молочна ріка. І дерева на її берегах купали свої віти в молоці, і риба в молоці вигулювалася, і всяка звірина топтала до неї стежку, аби досхочу похлебтати молока. Що вже й казати про людей!

Племена більші й менші залюбки селилися понад рікою, бо тут навіть у найгірші часи, коли земля скупішала плодами чи зраджувало стрільців мисливське щастя, ніхто не вмирав з голоду. Тут діти росли швидше, ніж деінде, а батьки старілися повільніше. Тут пашіли здоров’ям обличчя і наливалися силою м’язи.

Одна була в чудесної ріки вада – щоразу раптом, несподівано, зненацька вона перемінювала річище: от тільки-но вчора хлюпотіла близесенько, рукою сягнути, коли сьогодні вже, диви, гайнула кудись убік, подалася іншою дорогою. Ті примхи часто змушували людей залишати насиджене місце, а іноді призводили до чвар та сутичок за нові володіння, – й тоді білі річкові плеса червонилися кров’ю.

– Що ж, – похитували сивими головами діди, свідки багатьох вибриків Молочної. – Навіть безіменний струмок має свій норов, а це ріка, якій ціни нема. Мусимо миритися.

– Ні! – в запалі вигукували юнаки, годовані річковим молоком. – її треба приборкати…

І нарешті гурт нетерплячих під проводом завзятого Ану рушив до верхів’я ріки, щоб там, при самому народженні, знайти на неї управу. Довго продиралися вони крізь хащі пралісу; хтось падав у знемозі, іншого поглинала трясовина, комусь призначено було вмерти від отруйного зміїного жала. Але живі вперто йшли далі, торуючи путь за крутією молочного потоку. Аж ось розступилася дебрь, випустила зі своїх пазурів тих, що вціліли. Відтак постала перед ними височенна гора, ще не годину й не дві підіймалися кручею, над глибокими урвищами, – та й уклякли з подиву.

Серед розкішного гірського лугу – полонини паслася величезна, в стосот разів більша за звичайну, корова. Величезними оксамитовими губами вона скубла траву, а з її тужавого величезного вимені самотіч без упину цебеніло молоко, рікою ринучи по схилу. Корова якраз виїла траву в одному місці, потупцялася й перейшла на інше. Ніхто не міг мовити жодного слова, казкове видовище заворожило всіх, окрім ватажка.

То ось, зміркував хутко він, у чому заковика… Щоб річище не швендяло туди-сюди, треба поставити цю худобину в обору.

– Ану, – вигукнув завзятий Ану, – досить витріщатися, хлопці! Я вже знаю, що маємо робити.

Умиваючись рясним потом, геть збиваючи об каміння ноги, кілька днів тягали на полонину зрубані дерева, городили горожу. Нарешті впоралися, відсапались, загнали в обору корову й замкнули ворота.

– Тепер, – сказав радісно Ану, – лишилися сущі дрібниці. Ну, хіба важко вкосити по черзі трави, підкинути до ясел, худобина жуватиме спокійненько, і ріка потече одним, назавжди визначеним шляхом. За це будуть вдячні нам, хлопці, племена більші й менші!

Гурт озвався схвальним гомоном. Відрядили додому гінців зі звісткою про велику перемогу, збудували собі сяку-таку хижу – й почали біля корови ходити.

Спершу все було гаразд: корму в яслах вистачало, не мілішала Молочна ріка, що справно трималася берегів, ніби зовсім забула про колишні свої витівки. Проте згодом там, де раніше хвиля хвилю доганяла, стали з’являтися острівці та обмілини, живодайний потік хирів на очах. І знову між людьми, які оселилися понад ним, спалахували криваві усобиці.

Що, питаєте, трапилося? А нічого надзвичайного. Поки дивовижна корова паслася вільно, вона завше наїдалася досхочу. Коли ж перевели її, як сказали б нині, на стійлове утримання, то… Ох, і обридли доглядачам ці нескінченні клопоти! Один полінувався вкосити, скільки треба, другий наповнити ясла забарився, ще котрийсь взагалі проспав свою чергу. Зголодніла полонянка силкувалася визволитись, гамселила горожу рогами й хвицала ратицями, та, – віддамо належне будівникам, – обора була міцна як грім.

Спохопилися хлопці запізно. Коли відчинили навстіж ворота, бідолашна лежала долі, висолопивши язика, з охлялого вимені ледь-ледь цяпали останні краплини.

– Вставай, – штурхнув її ногою Ану, – на пашу підеш.

Але корова тільки підвела голову й докірливо подивилася

величезними сумними очима.

– Ну, – промимрив тоді Ану, – доведеться прикінчити, щоби хоч м’ясо не пропало…

По добрячому шматку яловичини вони взяли з собою й розбрелися хто куди, бо вертати до рідного порога не наважилися. А решту розтягли хижі звірі, розклювали птахи-стерв’ятники.

Так, якщо вірити легенді, кепсько скінчилася перша спроба перетворення природи.

ВІД ІДЕАЛУ ДО ІДОЛА

– Знову марнуєш час на дурниці! – бубонів сердито батько. – Візьми-но краще лук і стріли та вполюй справжнього звіра…

У ті прадавні часи, про які розповідає легенда, батькам не доводилося повторювати свої веління двічі. Зітхнувши крадькома, син рушав до лісу й невдовзі повертався зі здобиччю. А потім сідав різьбити з дерева чи ліпити з глини ще одну потішну фігурку: то круторогого тура, що риє ратицями землю, то лиса із гострим злодійкуватим писком, то страхополоха зайця, який, здавалося, от-от дремене навтьоки. Зробить, обдивиться зусебіч – та й віддасть гратися дітлашні. Дуже подобались ці забавки дітям мисливського племені, бувало, найбільший вереда, тільки потримає в руках, миттю затихне й усміхнеться.

– Ти диви, – шкріб потилицю батько, – ні м’яса ж з твоєї звірини наїстися, ні шкури злупити, а теж є якась користь. Роби вже, коли так.

Минали літа за літами. Одні діти дорослішали і йшли полювати справжнього звіра, задля м’яса й шкури, але підростали інші, яким також хотілося дива. Либонь, усе, що бігало, стрибало чи пурхало в лісі, багато разів вирізьбив і виліпив на радість малечі вправний майстер – оленів та вовків, борсучат і ведмежат, тетеруків і фазанів. Перестругав крем’яним різцем купу дерева, перем’яв пальцями гору глини, – й настав день, коли йому це обридло. Бо зрештою всі борсуки однакові, ведмеді схожі, заєць не відрізняється від зайця. Самі тільки люди мають кожен своє лице.

Тут його ніби хтось під лікоть штовхнув: от, мовляв, і зображуй надалі своїх одноплемінців, тих, кого щодня бачиш. Не знати, що сказав би з цього приводу батько, якби не відійшов раніше до оселі мертвих, але шаман збунтувався.

– Якто можна! – трусив у запалісивим віхтем бороди. – Творити людський образ дано лише всемогутнім духам землі і неба, їхній гнів упаде на твою голову, зухвальцю.

Довелося вирізьбити старого з вербового пенька.

– Хе, мов живий! – ураз пом’якшав шаман, трохи побурмотів, притулив долоню човником до вуха й квапливо оголосив, що всемогутні духи вже не гніватимуться.

Відтоді замість фігурок звірів у хижчинах тубільців почали з’являтися їхні власні зображення. Та подібні ж такі, аж лупаєш очманіло очима. Всяк пізнавав себе й сусіда, всяк чудувався й хвалив майстра.

Проте самого його дедалі настирніше точив хробак невдоволення. Щоразу, приступаючи до роботи, мимохіть відзначав: у того, бач, ніс балабухою, в іншого шпичкою, губи чи затовсті, чи, навпаки, стоншені, щоки або віддуваються, або западають. Про статуру годі й казати, нема хай одноманітної, зате довершеної звіриної краси. Наче в образі звіра – оленя, ведмедя, лиса – природа сягнула досконалості й зупинилася, а найліпшого вигляду людини ще тільки шукає. То, може, треба їй допомогти, дати взірець?

Певна річ, не так легко й швидко міркувалося предковічному майстрові, як оце переказано, думка спершу лякала, – ну, хто ти є, щоб на таке замірятися! Але поступово утвердилася, дозріла. Він візьме найпривабливіше від різних людей – високе чоло, орлиний ніс, гордовиту поставу, стулить докупи, і ось вам, ось те, що має бути. Тоді для цього ще й слова бракувало, а тепер сказали б: ідеал.

Та стривай, чоловіче, у чому втілиш замислене? Дерево незабаром струхне, глина порепається, а ти ж хотів би, щоб витвір твій лишився в світі надовго, як годиться взірцеві. Довгий вік відміряно каменю. Шкода, не кожен утнеш крем’яним різцем, одначе рожева брила на галявині, мабуть, піддасться.

Брила піддавалася поволі, руки упертюха геть зашкарубли мозолями, часом і збиті до крові. А роботі не видно було кінця-краю.

– Про це я не домовлявся з духами! – репетував знову шаман. – Начувайся, вони таки покарають тебе за безмежне зухвальство.

– Дивак зовсім з’їхав з глузду, – цідили отруту насміху ті, що допіру лляли мед хвальби.

Майстер пускав погрози й кпини повз вуха, він працював із рання до смеркання, забуваючи про їжу, нехтуючи втомою. І навіть шаманові заціпило, коли серед галявини звівся нарешті ясноликий велет небаченої вроди. Усе в ньому, від голови до п’ят, вражало ліпотою, жодна риса не муляла око. То була справді викінчена досконалість.

Юрба, що скупчилася довкола, ахнула в захваті, хоч, нагадаймо, не відала слова «ідеал». Лунали голоси:

– От якою має бути людина…

– Нам ще, гай-гай, далеко…

– Може, дорівняються колись наші онуки чи правнуки…

Щасливі сльози зросили обличчя майстра.

Виморений трудами й увінчаний шанобою, він опочив згодом від земних турбот, але слава його творіння жила, ширилася. Звідусіль діставались мандрівники незнаного досі місця.

Спочатку просто втішити зір красою.

Потім пішла чутка, буцім варто вклонитися в ноги кам’яному велетові, аби й собі погарнішати, – і тисячі брезклих, беззубих, капловухих, косооких пали перед ним ниць.

Потім новітні шамани скумекали, що матимуть з цього зиск, і стали вимагати для велета жертв.

Через пороги років плинула ріка прочан, без ліку множилися дарунки. Дарма, що тим часом вітри викришили рожевий камінь, дощі розмили, і вже не вродливець ясноликий, а потворний ідол височів над галявиною. Багатьом він, як перше, здавався прекрасним.

ФЕРДИНАНД І ПРОТЕКЦІЯ

Діялося це теж давненько й теж, слава богу, не в нас. У певному королівстві чи, може, князівстві серед людей простих, робітних жив юнак, імені якого, на жаль, не зберегла легенда. Назвемо його Фердинандом. З лиця був гожий, хоч води напийся, статурою показний, але ні до якого діла нездольний. Ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити.

– І в кого воно таке вдалося? – бідкалися Фердинандові батьки. – Рід наш з діда-прадіда хлібороби, є й коваль добрий, і гончар лепський, хто теслярує, хто чинбарить. А цьому, прости господи, наче руки відібрало.

Ну, та однаково селянському синові байдикувати в той далекий час було зась. Тож привели вони свого недотепу до місцевого пана-вельможі, вклонилися низько:

– Зласкавтеся, паночку, приставте нашого парубка до якоїсь роботи. Вік дякували б.

– До якої ж, – відказав на те пан-вельможа, – роботи я його приставлю, коли всі знають, що не годен ваш парубок ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Хіба замість опудала в полі, горобців полохати, бо щось дуже знахабніли…

Пересміявся сам зі своєї вигадки, а тоді подумав: чом би й ні? Ось, трапиться, наїдуть гості, нехай буде й їм сміховище.

Моторні челядники швидко обрядили Фердинанда в лахміття, мотузкою підперезали, іржаву пательню при боці вчепили. Тепер ти, кажуть, опудало є. Стовбичитимеш серед поля, розчепіривши руки, з рання до смеркання, а як зухвала пташва насмілиться все-таки трубити зерно, кричи криком та бий чимдуж у пательню. За це велів пан годувати його досита, ще й платні трохи поклав, – і пішли батьки раді-радісінькі, що знайшлася їхньому чаду хоч би така служба.

Справно полохав Фердинанд горобців і заразом смішив панових гостей – сусідніх багатіїв та збіднілих далеких родичів. Реготали, даруйте, до гикавки, бо надто вже кумедне було живе опудало. Аж одного дня неждано-несподівано у браму маєтку вкотилася запряжена цугом золочена карета фаворитки тамтешнього короля чи князя на ім’я Протекція. Може, вам ніколи не доводилось чути такого імені, але саме так її звали.

Певна річ, господар відігнав навіть думку потішати всесильну даму блазенською забавою; влаштували полювання, до якого вона була вельми охоча. Переслідуючи підстрелену козу, Протекція сама випадково наскочила на того лахмая, мало конем не стоптала. З ляку Фердинанд кинувся навтьоки.

– Стій! Ти хто? – зупинив його владний голос.

– Я, ваша мосць, оп-пудало, – пробелькотів він, знітившись під поглядом вершниці.

– Одежею справді, але нема нічого легшого, ніж скинути одну одежу й убратися в іншу, – лукаво примружилася вона. – Тобі личила б інша, і ти носитимеш її, коли станеш моїм пажем.

Тут варто, либонь, завважити, що король чи князь був зовсім старий, тому фаворитка всякчас відчувала нестримний потяг до юнаків з гожим лицем і показною статурою. Фердинанд цього, звичайно, не відав, перепудився ще дужче й заскиглив:

– Та я ж, спитайте кого хочете, нічого не вмію: ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Відпустіть мене, ваша мосць!

– Дурненький, – лагідно промурмотіла Протекція. – Те, чого треба від пажа, ще й як зумієш…

На бенкеті після полювання всесильна дама торкнулася пальцями рукава пана-вельможі:

– Сподіваюся, дорогий, ви не відмовите мені в невеличкому проханні?

– Вважатиму за щастя прислужитися найчарівнішій з жінок. Чекав лиш нагоди.

– Сьогодні, доганяючи поранену козу, я раптом уздріла юнака в такому нужденному дранті, що серце моє стислося від жалю. Кажуть, нібито бідолаха служить у вас опудалом, для потіхи. Це жорстоко, молодість і врода гідні кращої долі. Якщо ваша ласка, я візьму його під свою опіку.

Пан розпорядився, батьки благословили, й наступного ранку Фердинанд, умитий та причепурений, рушив у світ на підніжці золоченої карети. Втім, тулитися, як сорока на кілку, йому довелося недовго; скоро Протекція виклопотала своєму підопічному дворянські привілеї, даровані монаршою милістю разом із посадою пажа. А головне, вона таки не помилилася в передбаченнях: довірені обов’язки – відчиняти перед господинею дверцята карети, підтримувати шлейф її плаття, ну й що там належало ще, – новий паж виконував ревно, до ладу.

Одежа на Фердинандові лисніла тепер шовком і оксамитом, при боці замість іржавої пательні висіла шпага з оздобленим коштовностями руків’ям. Та й пиндючився він уже так, ніби вродився аристократом. І хтозна, як високо по щаблях благоденства підсадила б його згодом всесильна дама, аби не прикрий випадок.

Якось поміж утомливими державними турботами король чи князь навідався до фаворитки відпочити душею. Принагідно Протекція відрекомендувала пажа вінценосному володареві, той глипнув линялим оком і пісно всміхнувся. День був сонячний, теплий, трапезувати господиня запросила гостя в альтанку, повиту виноградною лозою, – а Фердинанд ступав слідом, підтримуючи шлейф її плаття. І треба ж такому статися, щоб саме тоді наливні грона вмить обсіла зграя нахабних горобців. Незчувся паж, як розчепірив за звичкою руки й укляк остовпіло.

– Ха-ха-ха! – зайшовся сміхом володар. – Та він же опудало, чистісіньке опудало. Надалі хай і справляє цю службу.

Слово монарха – закон для підданців, бодай і найближчих. Тож, хоч-не-хоч, мусив знову Фердинанд горобцям страху наганяти – зодягнений, щоправда, не в лахміття, а в шовк та оксамит. І навіть сама Протекція у хвилини ніжності казала йому:

– Ходи сюди, моє опудалко! Ходи, опудальце…

ТАЄМНИЦЯ ЗАЛІЗНОЇ ГОРИ

Височенна руда гора стояла в тому краю з давніх-давен, черкаючи шпилем хмари. На ній не росли дерева, не врунилися трави, ні звір, ні птиця не знаходили собі поживи, а отже й людям нічого було там робити. Тільки вітер квилив тоскно над голими, як бубон, схилами.

– Лихе, погибельне місце! – казали про гору простаки та мудрагелі, що мають спільну думку частіше, ніж декому здається.

Аж ось, розповідає легенда, одного дня прийшов невідь звідки моторний чоловік з кайлом у руках, поцюкав-подлубався на горі – й видлубав грудку золота. Не так щоб дуже велику, але чималеньку. Ввечері, святкуючи свою удачу в корчемці підгірного селища, він показував і навіть дозволяв помацати знахідку всім, хто хотів.

– Еге, – зметикували тоді мудрагелі та простаки, цього разу також об’єднані спільною думкою. – Дасть бог, і нам усміхнеться доля…

Завтра на крутосхилах порпалися десятки, через тиждень – сотні, через місяць – тисячі шукачів звабливого щастя. Недавно пустельна гора ворушилася тепер від підніжжя до маківки, ніби обліплена мурашвою; лисніли проти сонця згорблені спини, цюкання сили-силенної дзьобаків заплішувало вуха. Коли-не-коли крізь той одноманітний брязкіт прохоплювався вигук радості, між верговища відвалу зблискувала ще комусь жадана грудка, дрібка, крупинка. У чутках вона, як ведеться, стократ більшала, й звідусіль квапилися копачі, ладні ручаями солоного поту викупити солодкий усміх долі.

Серед них, проте, вже не бачили моторного чоловіка, який надибав перший самородок. Далі йому, хоч скільки рився, не щастило, примхлива фортуна обернулася до фундатора копальні спиною. Відступивши за безцінь свою ділянку, він перекинувся на діла звичайніші.

Кайла золотоздобудців швидко щербилися в твердій породі, – тож поблизу селища закуріла незабаром рудня, де виготовляли добрячий інструмент. Крамниця-кам’яниця торгувала хлібом і сіллю, тютюном і милом. А замість убогої корчемки мов з води народилася таверна «Золотий глек», що до третіх півнів клекотіла хмільним шумом. І все це належало моторному чоловікові.

– Ні, ти мені скажи, – допитувався, бувало, біля шинквасу сп’янілий простак у нетверезого мудрагеля, – який дідько йому ворожить? Із нічого таке багатство!

На відповідь мудрагель тільки мукав і мовчки вихиляв свою чарку.

Допитувалися б та мукали, мабуть, ще довго, якби заможного власника рудні, крамниці, таверни не підкосила раптом смертельна хвороба. Дарма товклися навколо привезені здалеку лікарі, він залишав цей світ – і в останню годину, сповідаючись священику, відкрив потаємне:

– А найбільший мій гріх, отче, лукавством виплоджено. Тут нема і ніколи не було золота, гора суціль залізна. Те, що іноді знаходили, я з диявольської спокуси підкидав нишком сам. Адже для кришення руди мусив би найняти гурт робітників і кожному день у день платити, це стало б дорожче. А так знай собі греби надовбане. Засліплені облудним блиском, вони, тюхтії, не розуміли, що працюють на мене.

– Прийми ж нині без ремствувань кару господню, – мовив суворо священик.

– Перед судом всевишнього смиряюся, – пустив очі під лоба вмираючий шахрай. – Але сподіваюсь, отче, ви помолитеся за грішну мою душу в новій церкві, яку я заповів збудувати.

Священик милостиво кивнув головою.

Споруджувати за неправедні гроші церкву духовна влада, однак, не дозволила. Минув час, і на тому місці побудували металургійний завод.

ЧОРНИЙ ЛЕЛЕКА

Побачити його щастило небагатьом: чорний лелека вписаний до скорботної Червоної книги природи. Лякливий і обережний, він тримається лісової глушини й там же, десь у безвісті пущі, мостить зі своєю лелечихою гніздо, старанно ховаючи потомство від людського ока. Тільки зрідка, буває, промайнуть високо в небі наче сажею намальовані крила, – не одразу й здогадаєшся, що то за птах.

Кому на думку спаде, що колись чорний лелека був, як усі, білий і так само довірливо селився та виводив пташенят поряд людей. Тепер дізнатися про це можна хіба з напівзабутої легенди.

Давним-давно жили в одному селищі двоє братів – Яцек і Мацек. Обидва русяві, широкоплечі, з синіми, немов цвіт льону, очима: навіть сторонній миттю прикметив би рідну кров. Але ті, хто знав їх змалу, мимохіть сумнівалися, чи одного це кореня паростки. Яцек був добросердий до всякого божого створіння, він милувався легким скоком зграбної сарни, жениханням тетеруків на галявині, скрадливою в’юнкістю куниці у верховітті. Милувався й тішився, що світ навколо такий багатий, такий розмаїто гарний. Мацеку ж, як сполохає часом сарну чи тетерука, притьма ввижалася печеня, а куниця навівала думку про теплий хутряний комір. І нічого більше.

Тож коли гребінь його хати вподобала пара довірливих лелек, Мацек видерся драбиною нагору й без жалю розкидав гніздо. Мовляв, киш звідси, непотріб, ні наїдку з вас, ні угрівку, дарма стріху загидите!.. Птахи покружляли спантеличено, поклацали дзьобами й сіли на Яцекову хату, де їх радо вітали. Живіть, любі, примножуйтеся, двір звеселяйте!..

Мабуть, правду кажуть, що лелеки приносять щастя. Відколи облаштувалася та пара на даху, пташенят вигодовувати стала, Яцеку ніби домовик ворожив. Жито вродило, як мур, корові прибуло молоко, дітей обминали хвороби. Чи багато ще йому треба? У хвилини відпочинку межи нескінченними селянськими клопотами господар хати позирав на господарів гнізда й наспівував:

 
Гей, лелеко, лелеко,
Відлетиш ти далеко.
Та свій дім пам’ятай,
В рідній край повертай.
 

І вдячні птахи, вертаючись навесні з далеких мандрів, знов обдаровували Яцека прихильністю долі.

А Мацекові, навпаки, з того дня, як розорив лелек, не таланило ні в чому. То ниву градом виб’є, то худібці якась болячка прикинеться або ще гірше – дитина занедужає. Одна біда другу доганя, хоч сядь та плач. Зроду бурмакуватий, він геть спохмурнів, озлився, до хмільного зілля навик. Тишком-нишком почав точити небораку хробак заздрості: чого це в брата усе гаразд, кругом благодать? От минулої осені вділив жита від свого намолоту, бо сам надбав удесятеро. Забагатів, бач, розкошує, нема на нього лихої години.

Поберуться чорна заздрість із зеленим змієм – сплодять лихо. Так і цього разу сталося. З братового зерна викурив Мацек корчагу житнівки, нацмулився до нестями та й рішив пустити Яцеку червоного півня.

Ніч була темна, злодійська, одначе лелеки-батьки зачули шарудіння у дворі, заклацали стривожено. Тут би й нагодитися господареві, схопити палія за руку. Але зморений роботою Яцек прокинувся, коли відблиски вогню вже миготіли в шибках. Збудив жінку, розбуркали сонну малечу; сусіди, що збіглися на гвалт, носили цеберками воду з криниці, розтягали стріху ключками. І весь час над самісінькою хатою, ніби також намагаючись збити полум’я, ширяли лелеки. Нарешті пожежу загасили, й аж тоді хтось схопився: а де ж лелечата? Яцек мерщій виліз драбиною на гребінь даху, тільки пізно було: серед недогару гнізда скулилися обвуглені грудки.

З якої причини загорілося? Якщо підпалив, то хто?.. Довго ще не розходилися гасії, судили-рядили. А Мацек спав, хоч репетуй над вухом. Та вранці, щойно поткнувся за ворота враз упали на нього два великі чорні птахи, почали биті крильми, довбати дзьобами. І всі зрозуміли – ось він, палій! Лише не могли збагнути, чому пір’я в лелек іншого кольору гадали, що від сажі. Обтрусяться бідолашні, ополощуться – й стануть знову білими. Але вони почорніли тієї ночі назавжди, як, трапляється, сивіють з жаху люди.

Відтоді чорні лелеки цураються людей, замешкали глуху пущу. І хоч пташенята їхні народжуються білими, вони теж згодом чорніють, бо, сидячи на гнізді, батьки потерпають, чи не жде нащадків люта згуба. Сказати б, передають свій страх у спадщину.